Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

«Українське питання» в політичній стратегії Росії

Політична доктрина Росії щодо України, домінантою якої від часу Переяславської ради був принцип централізму та викорінення будь-яких проявів «національного сепаратизму», не зазнала на початку ХХ ст., попри виразну тенденцію до наростання українського визвольного руху, жодних принципових змін. Імперська політика обґрунтовувалась низкою різноманітних теорій, за якими на теренах від Карпат до Тихого океану живе єдиний російський народ, котрий розмовляє єдиною російською мовою, має єдині історичні традиції 1.

1. «Українське питання» в Державній думі

З осені 1905 р. національні проблеми Росії, зокрема українське питання, вперше офіційно набувають суспільної ваги, стають об’єктом розгляду не лише імперського уряду, а й новоствореної законодавчої інституції — Державної думи.

Остання, формулюючи програму своєї діяльності, констатувала: «Росія є державою, населеною різними племенами і народностями. Духовне об’єднання всіх цих племен і народностей можливе лише за умови задоволення їхніх потреб зберігати і розвивати своєрідність у окремих питаннях побуту. Державна дума подбає про широке задоволення цих справедливих потреб» 2.

Натомість в урядовій декларації, яку виголосив у думі голова ради міністрів І.Горемикін, національне питання (так само, як і в тронній промові Миколи ІІ) не потрапило до категорії першочергових. Щоправда, уряд усе-таки задекларував свою готовність реорганізувати місцеве врядування і самоврядування з урахуванням особливостей окраїн 3.

Проблеми національно-культурного розвою стали чи не основними для депутатів від національних меншин. Для «взаємної підтримки і захисту народностей Росії, що прагнуть до здійснення автономії національно-територіальної або обласної на демократичних засадах» 4, вони утворили парламентську фракцію автономістів. Однак окремі її представники обстоювали думку, згідно з якою не всі нації «дозріли» до вимог автономії. Через те українці вирішили заснувати свою парламентську громаду, до якої увійшли представники різних світоглядних орієнтацій, але які однаково висловлювалися за необхідність установлення автономії для України при майбутньому політичному устрої Російської держави 5.

Друга Державна дума виявилась дещо радикальнішою за своїм складом, що позначилося на дискусіях із національної проблематики. П.Столипін наголошував: «Самоврядування на тих самих загальних підставах із деякими змінами, спричиненими місцевими особливостями, передбачається запровадити в Прибалтійському, Західному краї і Царстві Польському, за виокремленням в особливу адміністративну одиницю місцевостей, в яких зосереджується російське населення, що має свої спеціальні інтереси» 6. Відверті шовіністичні гасла аґресивного спрямування починають лунати й у виступах представників правих партій 7.

Позиція української парламентської громади також увиразнюється. В її діяльності спостерігається перехід від загальних теоретичних міркувань до практичної постановки конкретних питань. Зокрема, до запропонованого Міністерством освіти законопроекту про народну освіту внесено принципові поправки щодо навчання в початкових школах рідною мовою. Були підготовлені законопроекти про місцеве самоврядування і автономію України. Враховуючи той факт, що кожна з політичних партій у Державній думі не виставила питання про крайову автономію в усій повноті і для всіх недержавних народів Росії, українці наприкінці травня 1907 р. вирішили повиходити з різних парламентських угруповань і заснувати окрему фракцію з власною програмою, організацією, тактикою і дисципліною 8.

Показовим моментом, що виразно ілюструє ставлення більшості депутатського корпусу третьої Державної думи 9 до проблем національних меншин, є дебати навколо складання послання імператору. Пропозицію представників «недержавних» націй, яку підтримали й конституційні демократи, додати до тексту слова: «задовольнити справедливі устремління народностей, що входять до складу держави», було відхилено 10. Дума запевнила царя, що докладе всіх зусиль, щоб зміцнити велич і міць неподільної Росії 11.

Водночас у циркулярі Міністерства внутрішніх справ від 20 січня 1910 р. Столипін наказував губернаторам не дозволяти засновувати товариств «інородних, між ними українських і жидівських, незалежно від їхніх цілей» з огляду «на несумісність з російськими державними завданнями товариств, які мають на меті вузькі національно-політичні цілі, бо об’єднання на ґрунті таких національних інтересів веде до збільшення основ національної відокремленості й розбрату та може викликати наслідки, що загрожуватимуть громадському спокою і безпечності» 12. У 1911 р. голова уряду висловився ще відвертіше: «Історичним завданням російської державності є боротьба з рухом, у теперешнім часі прозваним українським, що містить у собі ідею відродження старої України й устрою малоросійської України на автономних національно-територіальних засадах» 13. Відтак здобуті на основі маніфесту від 17 жовтня 1905 р. певні свободи поступово знову було ліквідовано. Українство стало об’єктом брутального тиску російського націоналізму та репресій імперського уряду.

Позиція правих партій у четвертій Державній думі щодо українського питання не зазнала істотних змін, про що найвиразніше засвідчують дебати, пов’язані з запитом поміркованих депутатів у зв’язку із забороною святкування 100-літнього ювілею з дня народження Т.Шевченка. Їхнє ставлення до цієї непересічної події виклав В.Пуришкевич. Сутність його виступу зводилася до того, що в сучасних обставинах дума не має морального права дати дозвіл на вшанування пам’яті поета, оскільки українці неодмінно скористаються слушною нагодою для створення політичної течії і розвиватимуть ідеї, утопічні з загальноросійської точки зору. З огляду на це будь-яка спроба заохочувати вшанування пам’яті Т.Шевченка, який «був у очах російської інтеліґенції провісником якихось особливих положень, поета, котрий був носієм ідеалів, що нічого спільного з російськими державними ідеалами не мають, для мене, для росіянина, для нашої фракції цілком неприйнятні» 14.

Ліві фракції думи разом з конституційними демократами обстоювали іншу позицію. П.Мілюков констатував, зокрема, що український рух, глибоко демократичний за своїм змістом, не є пріоритетом лише інтеліґенції, а ведеться вже самим народом. Тому його зупинити неможливо, але налаштувати проти російської держави, відбираючи останню надію щодо хоч якогось поліпшення його становища в межах імперського комплексу, дуже легко. Звертаючись до парламентської більшості, Мілюков застерігав, що в разі продовження такої політики донцови в Україні будуть налічуватися не одиницями і не десятками, а сотнями, тисячами, мільйонами 15. Врешті, дума проголосувала за запит, але цей акт не вплинув на рішення уряду, котрий вважав шкідливим для російських державних інтересів йти бодай на найменші поступки українству.

2. Українська політика самодержавства у Першій світовій війні

З вибухом Першої світової війни політика царського уряду щодо України визначалася завданням практично реалізувати двоєдину стратегічну мету. По-перше, Росія прагнула максимально розширити зовнішній простір державного комплексу шляхом політичної інкорпорації західноукраїнських земель (Галичини, Буковини, Закарпаття), населення яких, з точки зору навіть російських лібералів, належало до етнографічного масиву російської народності 16. Ця програма не була таємною: 5 серпня 1914 р. її офіційно проголошено в маніфесті Верховного головнокомандувача великого князя Миколи Миколайовича: «Та не буде віднині під’яремної Русі! — зазначалося в ньому. — Надбання Володимира Святого, земля Ярослава Осмомисла, князів Данила і Романа, скинувши ярмо, піднесе стяг єдиної, великої, неподільної Росії» 17.

По-друге, прилученням західного реґіону самодержавство розраховувало добитися й внутрішнього оздоровлення країни, раз і назавжди розв’язавши українське питання в столипінському дусі. У Петербурзі усвідомлювали, що цього не можна було досягти, допоки існував «центр мазепинського руху», де наявність політичної свободи і воля до національного й культурного розвою постійно підживлювали українську ідею.

Практичне втілення задуманих планів розпочалося відразу після вступу російської армії на терени Галичини. 19 серпня 1914 р. вищою військовою владою було затверджено Положення про врядування «неприятельскими областями» та призначено генерал-губернатора краю графа Г.Бобринського. До безпосередньої компетенції російської адміністрації входило прийняття заходів щодо «злиття краю з Імперією в політичному і національному відношеннях» 18. У який спосіб мало відбутися «злиття», Г.Бобринський ознайомив львів’ян 10 вересня 1914 року: «Східну Галичину і Лемківщину, — наголосив він, — вважаю корінними російськими областями», а тому «влаштування цих областей повинно бути засноване на російських засадах... Я буду запроваджувати з належною поступовістю, без корінного ламання існуючого устрою, російську мову, закон та устрій» 19.

Розпорядженнями генерал-губернатора встановлювалися обмеження права вільного в’їзду і виїзду з реґіону, зупинялася діяльність різних клубів, товариств і союзів, заборонялися зібрання місцевих представницьких установ, запроваджувалася військова цензура над друкованою продукцією. Українські книжкові магазини взагалі закрили, з огляду на «антиросійський підбір наявних видань» 20.

Спеціальною постановою від 18 вересня 1914 р. були тимчасово закриті всі навчальні заклади Галичини. Згодом, за погодженням із генерал-губернатором, дозволялося відкривати початкові школи, але за умови переконання властей у благонадійності викладацького складу за використання тільки тих навчальних посібників, які «не відзначалися шкідливою для російських державних інтересів тенденційністю» 21. Крім того, обов’язковими умовами для відкриття шкіл були викладання російської мови не менше п’яти годин на тиждень і користування лише тими підручниками з історії та географії, що були допущені освітнім відомством російської імперії. Відкриття середніх і вищих навчальних закладів не дозволялося.

Військове керівництво та адміністрація широко практикували й масове виселення осіб, присутність котрих у краї вважалася небезпечною для російської державної влади 22.

Переслідування українства, незважаючи на зайняту Товариством українських поступовців лояльну позицію щодо держави, відбувалося і в центральній Україні. Вже у перші дні війни київська адміністрація закрила газету «Рада», місячники «Літературно-науковий вістник» та «Українську хату», тижневик «Село» 23. По всій Україні закривалися просвітні організації, видавництва, культурні товариства, а неблагонадійних висилали до Сибіру. По суті, Україна була повернута до найгірших часів національного гніту.

3. Тимчасовий уряд і Україна

З крахом царського режиму в Росії верховна державна влада на період до скликання Всеросійських Установчих зборів перейшла до новосформованого Тимчасового уряду України. Його політику спрямовувала партія конституційних демократів, яка враховувала господарське і військово-стратегічне значення для майбутнього російської державності 24.

У травні 1917 р. лідер російських кадетів П.Мілюков, роз’яснюючи завдання партії у сфері обласної реформи, зв’язаної із національними устремліннями народів імперії, висловив упевненість, що партія зуміє знайти таке рішення, яке, давши можливість окремим місцевостям Росії створити в себе обласну автономію на засадах місцевого законодавства, в той же час не зруйнує державної єдності Росії. Збереження цілісності імперського державного комплексу, акцентував увагу П. Мілюков, «це є та межа, якою диктується крайнє рішення партії. Розклад держави на суверенні незалежні одиниці уявляється їй абсолютно неможливим» 24.

Перші законодавчі акти нового правлячого режиму в сфері національної політики відповідали саме цим доктринальним засадам. Однак постанова Тимчасового уряду про відміну віросповідних і національних обмежень, що передбачала використання рідних мов у діловодстві приватних товариств, при викладанні у приватних навчальних закладах різних рівнів 26, уже не вдовольняла вимог національних меншин. В Україні численні представницькі форуми і найвпливовіші політичні партії висловилися за створення національно-територіальної автономії. Ця вимога й була сформульована в заяві делеґації Центральної Ради, Тимчасовому урядові і Виконавчому комітетові рад 27.

Відповідь петроґрадських владних структур на домагання українців була неґативна. Уряд не волів визнавати Центральної Ради як виразника інтересів усього українського народу, оскільки вона не була обрана всенародним волевиявленням. Крім того, своє рішення уряд вмотивовував і тим, що видання акта про автономію України належало виключно до компетенції Всеросійських Установчих зборів 28.

Слід наголосити, що у провадженні національної політики офіційний Петроґрад уже з перших своїх кроків був непослідовний. Посилаючись на відсутність у нього права встановлювати автономію України, уряд водночас у відозві до поляків від 29 березня 1917 р. визнав право останніх на самовизначення, хоч за самодержавства Царство Польське, так само як і Україна, не користувалося жодними привілеями.

Не знайшовши підтримки в Петроґраді, Центральна Рада 10 червня 1917 р. видала І Універсал, яким сповістила українському народові: «Однині самі будемо творити наше життя» 29. Хоч у документі прямо й не вказувалося про встановлення в краї автономного устрою, проте прийняті рішення про відрахування частини податків з 1 липня на національно-культурні потреби, введення посади комісара в українських справах при Тимчасовому уряді, а також обрання виконавчого органу (Генерального секретаріату) засвідчили про спрямування української політики. 26 червня Центральна Рада доручила Генеральному секретаріатові підготувати до найближчої сесії доповідь про скликання Українських Установчих зборів 30.

За таких умов Петроґрад вирішив удатися до переговорів, внаслідок чого було досягнуто певного компромісу. Центральна Рада ІІ Універсалом зобов’язувалася не вирішувати самочинно питання про автономію України до Всеросійських Установчих зборів. Натомість Тимчасовий уряд уконституйовував Генеральний секретаріат вищим органом управління крайовими справами, а також задекларував своє прихильне ставлення до розроблення радою проекту про національно-політичне становище України у тому сенсі, в якому вона сама вважатиме це відповідним до інтересів краю 31.

Досягнута угода, однак, викликала в Петроґраді урядову кризу. Зі складу уряду вийшли міністри-кадети, мотивуючи свої дії тим, що термінове створення в Україні місцевої влади, відповідальної перед суспільними організаціями і покликаної функціонувати з невизначеними повноваженнями і на невизначених теренах, є неприпустимим і вищою мірою небезпечним прецедентом.

Втім, невдовзі кадети знову дали згоду ввійти до складу коаліційного уряду. Такому рішенню сприяв передусім той факт, що після липневих подій у Петроґраді політика компромісів, яку провадив О.Керенський щодо України, фактично була відкинута. Так, вироблений Центральною Радою на підставі домовленостей з Тимчасовим урядом «Статут вищого управління України» центральні структури не затвердили. Найбільше, на що спромоглися петроградські урядові кола, — це на схвалення «Тимчасової інструкції», якою значно обмежувалися права України. Показові в цьому документі декілька моментів, що виразно ілюструють новий курс російської влади у провадженні української політики. По-перше, в «Інструкції» констатувалося, що Установчі збори мають вирішити питання не про національно-територіальну автономію України, а лише питання про місцеве врядування. По-друге, Генеральний секретаріат продовжував розглядатися не як крайовий владний орган, а як вищий орган центрального уряду для місцевої адміністрації. Затверджувати його склад мала не Центральна Рада, а Тимчасовий уряд. Сфера компетенції секретаріату щодо обсягу прав була звужена, а чинність його рішень розповсюджувалася лише на п’ять губерній (Київську, Подільську, Полтавську, Волинську і Чернігівську). Крім того, у складі секретарів повинно було бути чотири представники від національних меншин, що перевищувало їхній пропорційний відсоток кількості в Україні. По-третє, за Центральною Радою і Генеральним секретаріатом було закріплене право лише законодавчої ініціативи в справі управління краєм, а затвердження законів залишалося за центральним урядом 32.

Прискорене наростання анархійних тенденцій в Росії дедалі більше увиразнювало стратегію української політики Петроґрада. На Державній нараді у Москві (серпень 1917 р.), яка за задумом ініціаторів її скликання мала продемонструвати консолідацію російського суспільства, О.Керенський від імені Тимчасового уряду заявив, що виконає свій обов’язок перед державою і не прийме жодного рішення, яке не відповідало б її інтересам 33. Міністр внутрішніх справ Авксентьєв наголосив, що у внутрішньому будівництві покладе в основу ідею державності і боротиметься проти антидержавної розпорошеності всією повнотою влади 34.

Враховуючи означені тенденції, Центральна Рада на засіданні 9 серпня 1917 р., базуючись на засадах нічим не обмеженого права на самовизначення націй, ухвалила рішення про якомога скоріше скликання Установчих зборів етнографічної України з тим, щоб саме населення краю вирішило питання про політичний устрій України та її ставлення до Росії 35.

Для з’ясування прагнень національних меншин імперії Центральна Рада скликала в Києві перший в історії Росії з’їзд вільних народів (вересень 1917 р.). В одностайно ухвалених резолюціях делеґати висловилися за право кожного народу організовуватися в національно-персональну автономію, обсяг «правування» якої і певні форми внутрішньої організації життя визначатимуться Національними Установчими зборами, скликаними на основі «вселюдного, рівного, безпосереднього, таємного, пропорціонального і без різниці статі голосування» 36.

Практичні кроки українського керівництва, спрямовані на скликання Установчих зборів, призвели до нового конфлікту між Києвом і Петроґрадом. Міністерство юстиції Росії надіслало запит прокуророві київської судової палати, в якому дії Центральної Ради кваліфікувалися як сепаратистські. Водночас наголошувалося, що уряд, маючи всю повноту влади, вживе відповідних заходів до збереження честі та гідності Росії. Україна — невід’ємна частина Росії, а Генеральний секретаріат — орган урядової влади в краї і як такий повинен провадити політику центральних властей. Тому було запропоновано терміново призначити розслідування дій Ради і секретаріату і, в разі порушення ними всеросійських законів, притягти до карної відповідальності 37. Однак цим намірам не судилося збутися, оскільки імперія невдовзі опинилася у вирі нових соціально-політичних потрясінь.

У жовтні 1917 р. внаслідок перевороту до влади в Росії прийшла ліворадикальна більшовицька партія, політична доктрина якої всі найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики підпорядковувала виключно «інтересам» класової боротьби пролетаріату за утвердження нових форм організації державного життя. У контексті реалізації цього стратегічного завдання Україні з огляду на її матеріальні ресурси та геополітичні характеристики відводилася першорядна роль.

Доктринальні установки Петроґрада щодо України були детерміновані до того ж усією історичною спадщиною російської імперії. У цьому сенсі, як слушно зауважував М.Бердяєв, більшовики репрезентували лише третє (після Московського царства та петровської імперії), дещо змодифіковане і трансформоване відповідно до нових реалій, явище російської великодержавності 38.

4. Більшовицька «Декларація прав народів Росії»

Засадничі принципи нової влади в питанні про національності були сформульовані 15 листопада 1917 р. (за новим стилем) в «Декларації прав народів Росії». Документ не порушував унітарної структури імперського державного комплексу і не засвідчував намірів нової влади змінити його в майбутньому. Світоглядно комуністи не сприймали ані «культурно-національної автономії», ані федеративного принципу побудови держави. Останній, з точки зору інтересів «пролетарської революції», взагалі (а в умовах російської дійсності зокрема) вони розглядали як «абсурд» (Ленін), як «донкіхотську потугу повернути назад колесо історії» (Сталін). Щонайбільше йшлося про умовну автономію окремих історичних областей з єдиними нормами конституції для всіх 39.

Натомість радянський уряд ґарантував усім національним спільнотам рівність і суверенність, вільний розвиток національних меншин та етнічних груп, скасування будь-яких національних і національно-релігійних привілеїв і обмежень та декларував право народів Росії на вільне самовизначення аж до відокремлення й утворення самостійних держав 40.

Концептуально більшовики були проти відокремлення, але, захопивши владу, вони не наважилися відразу зліквідувати гасло, яке наполегливо експлуатували в передреволюційний період задля привернення симпатій національних рухів у боротьбі з царським, а пізніше — Тимчасовим урядом. Крім того, розрахунок був на те, що народи імперії, за винятком хіба автономно зорганізованої Фінляндії й, можливо, Польщі, не виявлять особливого бажання скористатися цим максимальним правом. Принаймні напередодні перевороту В.Ленін аж надто впевнено заявляв: «Якщо українці побачать, що в нас республіка Рад, вони не відокремляться» 41.

Втім, нібито створюючи народам Росії правову основу для леґітимного виходу зі складу імперії, Раднарком не встановлював хоч би якогось порядку використання й здійснення проголошеного права. Фактично це була лише декларація права, оскільки практичне розв’язання питання про відокремлення, як застерігали більшовики партійною резолюцією, буде вирішуватися в кожному конкретному випадку окремо, залежно від обставин і з урахуванням інтересів усього суспільного розвитку та інтересів класової боротьби пролетаріату за соціалізм 42.

У відповідь на більшовицький переворот Центральна Рада, не поділяючи комуністичної програми соціально-економічних та політичних перетворень, оприлюднила 20 листопада 1917 р. ІІІ Універсал, яким заявила про тверду рішучість перейти до впорядкування політичного життя України в межах власних державних форм. Проголошуючи Українську Народну Республіку (в складі дев’яти українських губерній), Центральна Рада водночас наголошувала, що не відокремлюється від Росії, але докладе всіх зусиль, аби Російська республіка стала «федерацією рівних і вільних народів».

Більшовики, вважаючи себе спадкоємцями попереднього режиму на всьому геополітичному просторі імперії й прагнучи надалі зберегти за собою керівництво всеросійським державним проводом, змушені були якось на це реаґувати. Про фактичне визнання УНР, попри толерантне ставлення Центральної Ради до радянського уряду, в Раднаркомі ніхто й думки не допускав, оскільки уявлення українського керівництва про автономію, що «більше-менше наближається до державної самостійності», тобто, що обов’язково має «право своє власне, конституційне, чи то на основі договору з центральною властю, чи то з надання, але такого, якого вже не можна взяти назад односторонньою волею центральної власті» 43, аж ніяк не узгоджувалося з засадами офіційного Петроґрада.

Проте й відкрито звинуватити київський уряд (Генеральний секретаріат) у нелеґітимності Раднарком також не наважувався, адже це означало б суперечити власним деклараціям.

З огляду на невдалі спроби київських більшовиків захопити владу збройним шляхом, а також на примарні надії перемогти на виборах до Установчих зборів, що мали відбутися в січні 1918 р., альтернативи військовій інвазії, аби поставити Україну під свій цілковитий контроль, у Раднаркому не існувало.

Ідеологічною основою інтервенції стало нове обґрунтування партійними теоретиками принципу права народів на самовизначення. На час соціалістичної революції, згідно з оновленою теорією, цей принцип утрачає свою універсальність. Відтепер конкретна сутність означеного права істотно залежала від природи суспільства, в якому воно реалізовувалося, оскільки більшовики недвозначно заявили, що підтримуватимуть право на самовизначення не буржуазії, а трудящих мас. Щодо України висновок був таким: «Ми кажемо українцям, — наголошував В.Ленін у виступі на І Всеросійському з’їзді військового флоту (5 грудня 1917 р.), — як українці ви можете влаштовувати в себе життя, як ви хочете. Але ми простягнемо братерську руку українським робітникам і скажемо їм: разом з вами ми будемо боротися проти вашої і нашої буржуазії» 44.

17 грудня 1917 р. Петроґрад у «Маніфесті до українського народу з ультимативними вимогами до Української ради» формально визнав УНР, але водночас заявив, що, оскільки Центральна Рада провадить «буржуазну політику», то ця посутня обставина позбавляє російське керівництво можливості «визнати Раду як повноважного представника трудящих і експлуатованих мас Української республіки» 45.

Врешті, 25 грудня в Харкові проголошується радянська республіка, уряд якої відразу був визнаний Росією. При цьому Раднарком призначив над ним «тимчасового надзвичайного комісара України» Г. Орджонікідзе.

Зважаючи на політичну ситуацію, Центральна Рада проголосила IV Універсалом самостійність України, розраховуючи, що тим самим вдасться створити своєрідний леґітимний бар’єр перед загрозою подальшого поширення руйнівних процесів. Однак Петроґрад, що значною мірою визначав ситуацію, цілком проіґнорував цей акт.

Разом з тим В.Ленін розумів, що лише силовими методами втримати Україну в межах радянської системи влади буде непросто. Через те навіть харківський з’їзд в ухвалі про самовизначення визнав Україну федеративною частиною Російської республіки 46. Силою обставин більшовики вимушені були відступити від своїх ортодоксальних засад і дещо скориґувати первісну програму. Так, у «Декларації прав трудящого і експлуатованого народу», затвердженій ІІІ Всеросійським з’їздом рад (25 січня 1919 р.), Радянська республіка проголошувалася вже «федерацією вільних республік різних націй» 47.

Прикметно, однак: декларуючи нову форму державного устрою, документ не містив жодного правового роз’яснення категорії «федерація», не проголошував жодних нових засад, на яких мала бути збудована республіка. Не конкретизував своєї позиції з цього питання і Ленін, підкресливши у заключному слові на з’їзді лише сам факт існування однієї могутньої революційної федерації 48.

Суттєво прояснив більшовицьку стратегію нарком у справах національностей РСФРР Й.Сталін. На відміну від буржуазно-демократичних федерацій Заходу (на кшталт Швейцарії чи Північної Америки), які являли собою союз територій, розділених географічними умовами або історичною випадковістю, радянська федерація — це «союз певних територій, які історично виокремилися і відрізняються як особливим побутом, так і національним складом». Якщо в Америці чи Швейцарії федералізм призвів до утворення двопалатної системи (з одного боку — парламент, що формується загальними виборами, з другого — федеральна рада, яка репрезентує штати і кантони), то для Росії, наголошував Й.Сталін, така система не підходить, оскільки не відповідає елементарним вимогам соціалізму. Вищим органом законодавчої влади радянської федерації має бути обраний всіма трудящими масами з’їзд Рад або Центральний Виконавчий Комітет, що його заступає.

Щодо сфери компетенції центрального Раднаркому, то до його відання передбачалося віднести військову і військово-морську справу, зовнішні зносини, залізниці, пошту й телеграф, гроші, торгові договори, загальне керівництво економічною, фінансовою та банківською політикою. За федеральними раднаркомами залишалися школа, судочинство, адміністрація і т. ін.

Таким чином, федералізм Російської республіки не порушував найважливіших форм політичної централізації. Зрештою, він і мав відіграти роль перехідного етапу від «примусового царського унітаризму» до «добровільного і братерського об’єднання трудових мас всіх націй і племен Росії». Кінцева ж мета — утвердження засад «соціалістичного унітаризму» 49.

Як відомо, з першої спроби комуністичний режим проіснував в Україні недовго. Згідно зі статтями Берестейського договору, Росія зобов’язувалася визнати незалежність УНР і вивести свої війська з окупованих земель. Однак стратегічно більшовики не відмовилися від подальших намірів політичної інкорпорації України, розглядаючи підписані у Брест-Литовському документи лише як такі, що тимчасово відірвали західну окраїну від центру 50.

5. «Воєнно-політичний союз» як форма відтворення імперії

Капітуляція Німеччини у Першій світовій війні започаткувала новий етап української політики Москви. 24 грудня 1918 р. наркомат закордонних справ РСФРР заявив, що у зв’язку з анулюванням Берестейського договору уряд Росії більше не визнає Україну самостійною державою 51.

Проте з утвердженим після чергової військової інвазії радянським режимом (УСРР), Раднарком РСФРР не зміг відновити правової системи попереднього періоду. На це були об’єктивні причини. Ще на етапі просування більшовицьких військ в глиб території України Ґ.Чичерін від імені російського уряду на протести прем’єр-міністра УНР В.Чехівського відповідав у офіційному документі: «Ніякого війська РСФРР на Україні немає. Військова акція на українській території в цей момент провадиться поміж військом Директорії й військами Українського Совітського уряду (був сформований в Курську 28 листопада. — Авт.), який є цілком незалежний» 52.

Коли ж Росія почала контролювати вже більшу частину української території, новосформований уряд Х.Раковського в програмовому документі висловився за федеративне об’єднання обох республік, форми якого мали встановити повноважні представники на Всеукраїнському з’їзді рад 53. Однак склад делеґатів ІІІ з’їзду рад (березень 1919 р.) виявився настільки невідповідним поставленій меті, що більшовики навіть не ризикнули поставити питання про федерацію з РСФРР на обговорення. Натомість у прийнятій з’їздом Конституції України зазначалося: «УСРР заявляє про свою тверду рішучість увійти до складу єдиної міжнародної соціалістичної радянської республіки, як тільки створяться умови для її виникнення; разом з тим, УСРР заявляє про свою повну солідарність з нині існуючими вже радянськими республіками і про своє рішення вступити з ними в найтісніше політичне об’єднання для спільної боротьби за торжество світової комуністичної революції і в найтісніше співробітництво у сфері комуністичного будівництва, яке ми мислимо тільки в світовому масштабі» 54.

Раднарком РСФРР був змушений погодитися на існування самостійного державного апарату в республіці, хоча при цьому ні на йоту не відмовився від принципу централізму і запровадження всеосяжного контролю. У постанові ЦК РКП(б) від 8 квітня 1919 р., надісланій для керівництва практичною роботою українській філії партії, наголошувалося на необхідності безумовної єдності командування Червоною армією на всіх фронтах, її постачання та управління шляхами сполучення. Задля досягнення цієї мети народний комісаріат державного контролю РСФРР повинен був розширити межі своєї компетенції на всі державні інституції Української республіки.

Слід зауважити, що серед керівництва РСФРР не було цілковитої одностайності щодо того, в який спосіб започаткувати процес відтворення неоімперського державного комплексу. Л.Каменєв, наприклад, вважав за доцільне провести повне злиття України з Росією 55. Цей варіант загалом не відкидався, але задля уникнення відкритої конфронтації з національним рухом, політбюро ЦК РКП(б) вирішило обрати гнучкішу тактику.

1 червня 1919 р. ВЦВК видав декрет «Про військовий союз радянських республік Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії для боротьби проти імперіалістів». Йому було надано такої форми, яка цілком відповідала більшовицькій доктрині. Керівництво базовими галузями (військовий комісаріат, раднаргоспи, залізниці, фінанси, комісаріати праці) зосереджувалося в руках єдиних колегій 56.

Внаслідок цього, як писав до Ради Оборони УСРР член військради Укрфронту С.Савицький, відбувалося «не об’єднання революційних фронтів братерських радянських республік, а повне злиття під РСФРР» 57.

Українська комуністична партія (боротьбистів) застерігала більшовиків щодо можливих неґативних наслідків «заведення відразу примітивно-шаблонної централізованої системи врядування», що відриває пролетарську владу від місцевих умов життя і позбавляє членів союзу будь-якої самостійності. Тому на доповнення і в розвиток декрету ВЦВК боротьбисти наполегливо радили створити спеціальну комісію, яка б виробила проект федерації радянських республік на засадах рівноправності 58. Однак пропозиції націонал-комуністів державна партія проіґнорувала і, як наслідок, у серпні 1919 р. більшовики були змушені вдруге залишити українські терени.

Аналізуючи наприкінці 1919 р. причини попередніх поразок в Україні, Ленін визнав, що без серйозних (або принаймні таких, які здавалися б серйозними) поступок національному рухові всі намагання вкорінитися на українському ґрунті не матимуть успіху. Такі висновки зумовлювали перед початком третьої інтервенції вдатися до пошуку більш «удосконалених» імперативів і суттєво скориґувати тактику.

По-перше, Москва, як ніколи раніше, почала наголошувати на своєму прихильному ставленні до самостійності України. Це навіть було підтверджено, щоправда, не державними органами влади, а партійною резолюцією, яка ні до чого не зобов’язувала 59.

По-друге, В.Ленін вирішив залучити до справи радянського будівництва українські комуністичні партії, передусім УКП(б), що звільняла власними силами від денікінської армії цілі повіти. Ідеологічною платформою співпраці стали директиви VIII конференції РКП(б) 60. На етапі, коли російські війська ще не повністю окупували терени України, Ленін у публічних виступах не робив предмета розходження з того, що боротьбисти обстоювали повну незалежність республіканських органів влади, але в документах, призначених для внутрішнього вжитку, домагання партії створити Українську Червону армію, національну комуністичну партію, яка б стала самостійною секцією Комінтерну, кваліфікував як «контрреволюційні» і «дрібнобуржуазні» вимоги 61. Такі дії лідера комуністів цілком узгоджувалися з його розумінням статусу незалежної УСРР. У «Листі до робітників і селян України з приводу перемог над Денікіним» від 28 грудня 1919 р. Ленін, проаналізувавши течії українського комунізму (прихильники повної незалежності України, більш або менш тісного федеративного зв’язку і повного злиття України з Росією), підкреслив, що в практичній програмі уряд Х.Раковського повинен вирішити питання, «чи бути Україні окремою і незалежною Українською Радянською Соціалістичною республікою, зв’язаною в союз (федерацію) з Російською Соціалістичною Федеративною Радянською республікою, чи злитися Україні з Росією в єдину Радянську республіку» 62. Отже, елемент повної незалежності України у Леніна непомітно щезає, а вся «альтернативність» зводиться, власне, лише до об’єднання РСФРР: або у формі повного злиття, або у федеративному союзі, політичним змістом якого залишався централізм комуністичної партії. Отож таке питання, як встановлення державних кордонів між республіками, було для Леніна «не основне, неважливе, другорядне» 63.

По-третє, більшовики не лише задекларували своє шанобливе ставлення до української мови й культурних установ, а й спочатку дотримувалися цього на практиці, що мусили визнати навіть їхні опоненти. Зокрема, прем’єр-міністр УНР І.Мазепа писав на початку лютого 1920 р. з Кам’янця-Подільського в листі до С.Петлюри: «Щодо української культури взагалі, то більшовики додержуються фактичного її визнання і про переслідування ними українських культурних установ або української мови цей рік не чути» 64.

Конкретизувати форму українсько-російських відносин мав IV Всеукраїнський з’їзд Рад. Через те якісний склад делеґатів, з урахуванням досвіду минулого, став особливою турботою Москви і державної партії в Україні. 28 березня 1920 р. тимчасове бюро ЦК КП(б)У ухвалило рішення про виключення місцевостей, де спалахнули повстання, від проведення в них виборів 65. А 4 квітня ВУЦВК і центрвиборчкому дається директива розробити положення про норми представництва на з’їзд, у якому встановити такі квоти: селяни обирають одного делеґата від 5000 виборців, робітники — від 10000, а частини Червоної армії, що діяли на теренах України, — від 1000 або частини тисячі виборців 66.

Тож не дивно, що ухвала з’їзду (травень 1920 р.) «Про державні взаємини між УСРР і РСФРР» підтверджувала угоду від 1 червня 1919 р. про доцільність об’єднання комісаріатів військового, залізничного, фінансового, народного господарства, праці, пошт і телеграфів, а новообраному ВУЦВК доручалося й надалі здійснювати лінію на щільніше зближення з Росією. Показовим було й те, що з’їзд, обстоюючи ідею самостійної державної конституції, водночас вважав Україну та інші радянські республіки такими, що «входять до складу РСФРР» 67.

Таким чином, змінивши тактику дій у підході до розв’язання пріоритетного для Москви «українського питання», більшовики зуміли досягти на цьому етапі прийняття тих рішень, що цілком відповідали їхнім стратегічним планам.

6. Доба договірних відносин

Українська політика Москви впродовж 1919– 1920 рр. характеризувалася двома принциповими моментами: по-перше, фактичним підпорядкуванням російським владним структурам усіх найважливіших сфер життєдіяльності українського суспільства; по-друге, відсутністю при цьому будь-якої послідовної законодавчої системи. Декрет ВЦВК від 1 червня 1919 р. приймався лише на період існування військової загрози з боку «монархічної і капіталістичної контрреволюції», а ухвала IV Всеукраїнського з’їзду рад ще не створювала декларованого нею правового стану України щодо РСФРР, оскільки була одностороннім актом. З тактичних міркувань Москва не квапилася реаґувати на цей документ. Річ у тім, що федеративний принцип побудови держави комуністи продовжували розглядати тільки як перехідний ступінь до повної єдності 68. Поки жевріла надія на революційний вибух у Західній Європі («польський рейд» мав прискорити його), вони не поспішали законодавчо закріплювати федеративну форму державного устрою. Наркомат у справах національностей РСФРР розробляв проект гнучкої «обласної автономії окраїн». На думку Й.Сталіна, вона повинна була мати декілька рівнів: вузька адміністративна автономія (німці Поволжя, чуваші, карели); дещо ширша політична автономія (башкири, киргизи); врешті, український тип автономії 69. Отже, нарком не вбачав жодної істотної відмінності між автономіями РСФРР та формально незалежними республіками.

Втім, у цей період сталінський варіант «автономізації» не вдалося реалізувати. Восени 1920 р. зовнішньополітична ситуація докорінно змінилася. Росія була змушена розпочати з Польщею мирні переговори. Як тільки про них стало відомо голові української дипломатичної місії у Варшаві А.Левицькому, він через міністра закордонних справ у Москві запропонував також розпочати з Польщею переговори про мир, але народний комісар закордонних справ РСФРР Ґ.Чичерін відповів, що існує лише влада УСРР, чиї представники входять до складу радянської делеґації.

Однак польська сторона не поспішала визнати мандат українського радянського уряду, вважаючи Україну частиною РСФРР. Ситуація загострилася, коли до Риги приїхав С.Шелухін, делеґований урядом УНР для ведення переговорів. Тому в телеграмі Данішевському, який очолював радянську делеґацію, Чичерін писав: «Самостійність Радянської Української республіки є фактом, який може бути відомий польській делеґації, але тепер треба її про це повідомити» 70.

Підписанням 28 грудня 1920 р. у Москві «Союзного робітничо-селянського договору між РСФРР і УСРР», власне, започатковано новий період міждержавних відносин Росії з радянськими республіками — добу договірних відносин. У документі визнавалась незалежність і суверенність обох сторін, але наразі вказувалося на необхідності «з метою оборони, а також в інтересах їх господарського будівництва» згуртувати свої сили шляхом укладення союзу. РСФРР і УСРР вважали за потрібне оголосити, що всі обопільні зобов’язання, які вони надалі прийматимуть щодо інших держав, можуть обумовлюватися лише спільністю інтересів робітників і селян радянських республік.

Задля кращого здійснення цієї мети обидва уряди об’єднали комісаріати військових і морських справ, ВРНГ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошт і телеграфу. Характерно, що об’єднані комісаріати входили до складу РСФРР, а в Раднаркомі України призначалися на правах членів уряду уповноважені наркоматів Росії. Так само керівництво і контроль об’єднаними комісаріатами передбачалося здійснювати через Всеросійські з’їзди рад і ВЦВК, куди УСРР повинна була делеґувати своїх представників 71.

Закладені в договір правові норми позбавляли Україну будь-якої можливості істотно впливати на об’єднані комісаріати, а відтак спеціальні угоди, що мали реґулювати порядок і форму внутрішнього управління, детально розроблені так і не були. Це давало змогу російським наркоматам, що стали фактично наддержавними, цілком контролювати військовий і народногосподарський комплекс України.

Адміністративна практика, що фактично зводила республіку до статусу російської автономії, викликала масові протести з боку українського керівництва. Аби покласти край постійним конфліктам у взаємовідносинах між наркоматами, Сталін вирішив, що настав час де-юре зафіксувати наявний стан. У листі В.Леніну та іншим членам політбюро ЦК РКП(б) від 13 січня 1922 р. він повідомляв, що деякі товариші пропонують домагатися у найстисліший строк об’єднання всіх незалежних республік з РСФРР на засадах автономії, і він цілком поділяє цю точку зору. Відтак у наркоматі у справах національностей Російської федерації почали розробляти відповідний документ.

Очевидно, в Москві не було цілковитої одностайності з цього питання, а тому, щоб перехопити ініціативу, політбюро ЦК КП(б)У 11 березня 1922 р. вперше насмілилося самостійно виступити з пропозицією щодо конкретизації взаємовідносин між республіками (до цього моменту всі українські ініціативи спершу санкціонувала Москва), взявши за основу тези грудневої (1919 р.) конференції РКП(б).

Українські більшовики сподівалися, що В.Ленін зуміє приборкати аґресивність російського урядового апарату і нагадає йому, що він є суто російським, а в республіках існують національні органи влади. На місцях, отже, ще наївно вірили в можливість досягнення задекларованої ідеї рівноправності.

7. «Добровільне об’єднання»: доктрина і практика

Логічним завершенням кількарічних зусиль державної влади РСФРР щодо реалізації своєї політичної доктрини в «українському питанні» стало «добровільне» об’єднання республік у складі Союзу РСР.

Полишаючи осторонь відомі факти звершення цієї акції, звернемо увагу лише на певні намагання більшовиків якось пом’якшити ситуацію. Йдеться, зокрема, про ленінську позицію в питанні про принципи встановлення взаємовідносин між республіками, оскільки вона і тепер нерідко вважається альтернативною сталінській.

Ознайомившись 25 вересня 1922 р. із проектом комісії (сталінський «план автономізації») та матеріалами його обговорення, В.Ленін у записці Л.Каменєву наступного дня пише: «Ви, напевно, одержали вже від Сталіна резолюцію його комісії про входження незалежних республік до РСФРР... На мою думку, питання архіважливе. Сталіну трохи властива тенденція поспішати». Як бачимо, Ленін говорить не про те, що Сталін концептуально помиляється в самому підході до вирішення цього дійсно складного питання, а лише про тенденцію «поспішати». Що ж натомість пропонує Ленін? Аби не давати поживи «незалежникам», він вважає за необхідне в першу чергу дещо редакційно змінити форму: «У §1 записати замість «вступ до РСФРР» — «Формальне об’єднання з РСФРР в союз радянських республік Європи і Азії».

Що ж до суті проекту, то Ленін обстоював ще більш централізаторську позицію, ніж сам Сталін. Наркомати фінансів, продовольства, праці і народного господарства республік, які, за проектом, передбачалося лише формально підпорядкувати директивам відповідних наркоматів РСФРР, Ленін запропонував злити. Для самостійних наркоматів юстиції, внутрішніх справ, землеробства, освіти, охорони здоров’я і соцзабезпечення голова РНК РСФРР пропонував створити спільні конференції і з’їзди з дорадчим характером, що також не передбачалося сталінським проектом 72. Втім, знаючи позицію «націоналів», передусім українців і грузинів, Ленін не став надто наполягати на цих доповненнях.

Аналіз сталінського проекту «автономізації» і ленінських поправок до нього свідчить, що концептуальних розбіжностей у поглядах цих політиків на методи втягування національних республік до унітарного неоімперського комплексу не існувало.

Отже, упродовж 1917–1922 років тривав пошук оптимальної моделі реалізації політичної доктрини Росії щодо України. Змінювалися форми її практичного втілення, проте незмінною лишалася її сутність. Декларуючи на різних етапах різні варіанти встановлення міждержавних зв’язків, Росія фактично намагалася використати їх для досягнення стратегічної мети — збереження цілковитого контролю над усіма найважливішими сферами життєдіяльності українського суспільства. Практично централістські принципи більшовицької партії переносилися на організацію державних структур. Форма ж (утворення СРСР) мала лише вуалювати справжню сутність запроваджуваної унітарної державності.