Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Відомість про залінійні поселення від 17 січня 1762 р. як джерело до історії Старосамарської сотні Полтавського полку

Українська лінія - система російських укріплень, споруджених вздовжрічок Оріль, Берестова, Берека (до її впадіння в Сіверський Донець) упродовж 30-х - 60-х рр. XVIII ст. - не була межею будь-яких адміністративно-територіальних утворень. Але і для запорожців, і длянаселення Гетьманщини вона була кордоном "ментальної географії" – там закінчувалася "Русь" або "города" [1, 654, 695; 2, 213, 243, 609, 634; 6, 99]. На південь від лінії, за уявленням пересічного полтавського жителя, лежало"царство розбійників"[6, 1]. Для влади Гетьманщини залінійні землі були "порожніми" [10, 162]. В Генеральній військовій канцелярії вважали, що між Гетьманською Україною та Запорожжям ніколи не було кордону: останнє нібито ніколи не було суб `єктом договірних відносин, завжди "состояло вединой дирекции гетманской" і не мало права на власні земельні володіння[12, 9-13]. У південних сотнях Полтавського полку північною межеюзапорозьких "дач" вважали російсько-турецький кордон 1714 р. [2, 200], який пролягав у міжріччі Орелі та Самари [4]. Натомість в Коші не мали чіткого уявлення, що саме обмежовувало Військові Вольності на півночі — кордон 1714 р. [1, 309; 2, 577] чи р. Оріль [1, 90, 160, 162]. У будь-якому разі р. Самара, на якій було розташовано містечко, здавна належала до володінь січовиків.

У викладі Старосамарського сотенного правління історія Старої Самари постає дискретною: вона обривалася "згоном людей" з Новобогородицького містечка і знову розпочиналася тільки в 1737 р. [9, 8 і зв.]. У 1737 (за іншими даними - у 1738) році фельдмаршал Б.-Х.Мініх дав дозвіл козацькому отаману Барану "с обивателями" поселитися поблизу Старосамарського ретраншементу [8,44; 9, 8 ізв.], збудованого в 1736 р.на місці Новобогородицької фортеці, зруйнованої за умовами Прутського договору (1711). Б.-Х. Мініх розпорядився спеціально відвести для поселення місце "под пушечною обороною" [8, 44]. Але, за даними Д.Яворницького, на той час там вже проживало населення, яке почало прибувати з Гетьманщини, Запорожжя, Правобережної України, починаючи з 1731 р. [8, 44]. Це підтверджують й інші джерела. Так, на допиті в 1750 р. гайдамака Мартин Щербиненко (Моторя) засвідчив: "Леть ему от роду восемнадцять, родилея онь полку Полтавського (тут вказано підпорядкування містечка на час допиту Мартина Щербини, а не його народження - Т.К.) в местечку Самаре" [15, 134]. "Нове" поселення потрапило під владу Київської губернської канцелярії [9, 8 і зв,], але вже в 1738 р. Яків Козельський просив Полтавську полкову канцелярію призначити його сотником "на Самар" [21, 47].

Поширення юрисдикції Полтавського полку на залінійні та, частково задніпровські поселення відбулося на початку 40-х рр. XVIII ст. Указом Сенату від 8 березня 1743 р. Мишурин Ріг було приписано до Переволочнянської, а Бригадирівку і Ревунівку - до Орлицької сотень Полтавського полку. В Старій Самарі указ передбачав створення окремої сотні, до якої мали відійти поселення при Усть-Самарському ретраншементі на Ненаситецькому й Кам'янському островах [13, 40-41]. Того самого року призначено й старосамарського сотника - Дмитра Нетребенка [7, 1331]. 25 квітня 1743 р. запорожці подали скаргу в Сенат, і грамотою від 20 вересня полтавському полковникові було заборонено направляти в Стару Самару сотника, щоправда, "до указу" [5, 13]. 8 грудня 1743 р. Сенат своїм указом підтвердив створення Старосамарської сотні [16, 4-5].

Принагідно зауважу, що сотенне правління існувало в Новобогородицькому містечку ще до зруйнування фортеці. У копіях купчих його жителів на два двори в містечку, пасіку на р. Протовч, греблю на р. Кільчень згадано новобогородицьких сотників Івана Лук'яновича (1700 р.), Саву Прохоровича (1703 р.), Саву Михайловича (1706), наказного сотника Данила Щвеця (1706 р.), городових отаманів Антона Мащенка (1703) та Івана Глов'янського (1706) [9, 274-276].

Упродовж 40-х - поч. 60-х рр. XVIII ст. Кіш всіляко добивався ліквідації Старосамарської сотні, її жителі потерпали від поборів самарських полковників і водночас не звільнялися від загальнонародних для Гетьманшини повинностей, зокрема, від сплати консистентського збору [13, 41]. Це породжувало високу міграційну активність населення Старосамарської сотні. Якщо на 1742 р. в Усть-Самарі нараховувалося 159 душ населення, на Кам'янському острові - 12, при Ненаситецькому ретраншементі - 9 [16, 4], то вже 6 березня 1744 р. підполковник Василь Кожинов повідомляв Київську губернську канцелярію, що при Усть-Самарському й Ненаситецькому ретраншементах жителів не залишилося, окрім трьох лоцманів, "а при Каменском острове же имеетца прежнего селения десять хать неимущихь" [16, 6]. В Старій Самарі у 1742 р. оселилося 219 чоловік, у 1744 - 439 [8, 44]. Проте на 1746 р- звідтіля втекло в Старий та Новий Кодаки 125 дворів мешканців [17, 7-8] до 1751 р- загальна кількість втікачів з Старої Самари сягнула 337 дворів [9, 34]. Темпи цієї міграції демонструють "расположения", складені для стягнення консистентського збору: наприклад, улітку 1753 р. в містечку нараховувалося 187 дворів (89 - козаки, 98 - посполиті [11, 711 зв.]); в листопаді того самого року - 164 двори та "бездвірні хати" (77 - козаки, 87 -посполиті [11, 560 зв.]). Внаслідок міграції населення на середину 40-х рр. у складі сотні залишилося тільки містечко Стара Самара.

Безсумнівний інтерес для дослідження історії Старої Самари та колонізації залінійних земель загалом представляє відомість про залінійні поселення, складена полтавським полковим хорунжим Василем Магденком, решетилівським сотником Семеном Бузанівським та нехворощанським сотником Калеником Прокопієвим [13, 53-123]. На початку документа вказано дату - 27 січня 1762 р. Вона є умовною і, швидше за все, фіксує завершення переписання відомості "набіло". На цю думку наводить "сказка" В. Магденка про свою службу: у 1756 р. він перебував "в описаний залинейньїх поселений", а в 1761 р. - "в окончании, в силе ордера его ясневелможности, залинейньш населенням описання" [21, 26].

ВідомістьміститьданіпрозалінійніпоселенняНехворощанської, Маяцької, Царичанської, Китайгородської, Орлицької сотень Полтавського полку таЗапорозькогоВійська,атакожпронаселенняСтарої Самари. Відомості про поселення, що перебували в юрисдикції Полтавського полку, систематизовано за такими рубриками: 1) "званія"; 2) "число их"; 3) "откуда и когда, какого звання зашедшие". Інформаційна наповненість рубрик неоднорідна і залежить, насамперед, від типу поселення (подварок, хутір, пасіка, слобода, село). Стара Самара, за відомістю, була єдиним містечком серед залінійних поселень. Відповідно, у першій рубриці вказано прізвище та ім`я господаря двору та глав сімей (якщо в одному дворі мешкала не одна сім`я); У другій - кількість хат і сімей в одному дворі; в третій - відомості про походження поселенців, їхню станову належність та час переселення в Стару Самару. Завершується опис "смєтою" про поселення Самарської паланки, у якій зазначено тільки їхні назви, місцезнаходження, відстань між поселеннями та кількість хат.

Коротко зупинимося на історії проведення опису. 19 січня 1756 р., одразу після переведення Гетьманщини та Запорожжя у підпорядкування Сенату, з останнього в Державну колегію Іноземних справ подано запит про поселенння, що з'явилися на південь від Української лінії після закінчення російсько-турецької війни 1735-1739 рр. [25, 1 а]. В колегії таких відомостей не знайшли. 10 березня Сенат віддав гетьманові К.Розумовському розпорядження про проведення опису залінійних поселень [13, 4; 27]. В Сенаті цікавилися "сколко после закьлюченія с Портою Оттоманскою вечнаго мыра за Украинскою линіею изь Малой Россіи, и ис которыхь имянно полковь, и якого поселенія виселилось, и на какой за линіею дистанцій то поселеніе простираетца, и до которыхь урочнить" [1, 179].

12 березня К. Розумовський направив ордер Генеральній військой канцелярії з вимогою розшукати такі відомості в її архіві, а за їхньої відсутності — доручити полтавському полковникові А. Горленку створити комісію для складання карти залінійних земель та відомості про поселенців [25, 2]. Тоді ж гетьман відіслав у Кіш ордер, щоб запорожці не перешкоджали роботі комісії [1, 175].

На початку квітня для проведення опису було створено комісію у складі В.Магденка, С.Бузанівського та К.Прокопієва [13, 7]. Від картографування залінійних земель вони вимушені були відмовитися - пі у відомстві Генеральної військової канцелярії, ні в Київській губернії не було жодного геодезиста [13, 8, 23].

Перед комісією постала ще одна проблема - протидія Коша проведенню опису. Участь запорозьких депутатів у роботі комісії не передбачалася - Кіш зобов'язали тільки прислати представника, щоб запобігти можливому опору паланкової старшини й населення Військових Вольностей [1, 178]. Військова сходка 7 травня постановила: не перешкоджати роботі комісії, але й не надавати їй охорону. Причому, Кіш давав згоду на перепис винятково вихідців з Гетьманської України, заборонивши обліковувати переселенців з інших земель та одружених запорожців [1, 181].

З Коша неодноразово надсилали ордери самарському полковникові ззабороною перешкоджати проведенню опису, постійно повідомляючи про це комісію та Генеральну військову канцелярію [1, 181, 196; 25, 25 зв.]. Але 2 липня депутати Комісія отримала лист від полковника Самарської паланки з забороною "в дачи запорожские вежать и дела начинать" [1, 198]. Цей лист відображав реальну, а не задекларовану позицію Коша з цього питання. 23 серпня1756 р.Військова сходка прийняла нове рішення:доручити опис поселень, що перебували в юрисдикції Коша, паланковим полковникам [1 200-201], яким наказано, щоб "хоружого і сотников политично, с учтивостію, к той описи не принимали" [1, 201]. Найбільше в Коші були стурбовані можливим картографуванням залінійних земель, вважаючи його кроком до юридичного закріплення їх за Полтавським полком" что ж-де касается доучинення чертежа на находящейся за линиею земле, которая-де издревлеВойску Низовому Запорожскому принадлежит, то чертеж никогда чиним-ь не был [26, 242і зв.].

22 липня 1756 р. в І енеральнш військовій канцелярії отримали донесення А. Горленка проте, що комісія описала залінійні поселення від "дач" Слобідських полків до містечка Китайгорода [25, 34 зв., 38]. 27 серпня 1756 р. в По лтавській полковій канцелярії слухали донесення комісії про завершенняопису залінійних хуторів, які належали жителям Полтавського полку, та про неможливість проведення опису поселень, що перебували в військовому підданстві [20,719]. З донесення А. Горленка в Генеральну військову канцелярію дізнаємося, що відомість про поселенців на той час вже було переписано "набіло" [13, 25 зв.]. Упродовж вересня-жовтня 1756 р. Генеральна військова та Полтавська полкова канцелярії, а також комісія, продовжували безуспішно листуватися з Кошем про проведення опису поселень, які перебували у підданстві Війська Запорозького [13, 27-33; 20,494 552]. Тобто, у 1756 р. опис не було завершено. Відомість про за лінійніпоселення Полтавського полку, складену комісією того самого року, виявитине вдалося.

З невідомих причин в Генеральній військовій канцелярії про опис згадали тільки у 1761 р., під час приїзду в Глухів К.Розумовського. 2 вересня 1761 р. Полтавська полкова канцелярія отримала ордер К.Розумовського, з повідомленням, що в Генеральній військовій канцелярії так і не отримали відомості про залінійні поселення [14, 1]. Гетьмана цікавили походження переселенців, час їхнього переселення, місцезнаходження поселень, якими землями поселенці володіють, запорозькими, чи "малоросійськими" та копії документів на земельні володіння [14, 1 і зв.]. Полтавська полкова канцелярія спробувала пояснити відсутність відомості та карт відсутністю геодезиста та неможливістю проведення опису поселень, що перебували в юрисдикції Коша [14, 5]. У відповідь гетьман віддав розпорядження описати поселення в Військових Вольностях без запорозьких депутатів, „под каким-ь другимь претекстом" [14, 6 зв. - 7].

Дані про час переселення підтверджують, що восени 1761 р. Комісії довелося заново провести опис в залінійних поселеннях усіх порубіжних сотень. На жаль, не вдалося виявити документів, які відображають обставини його проведення (на відміну від роботи комісії в 1756 р.). Можна тільки пояснити специфіку структури "смєти" про запорозькі поселення: в 1761 р. К. Розумовський таки відмовився від ідеї провести там поіменний перепис. Про це писав 13 жовтня з Глухова І.Чугуєвець: "Залинейньїх людей веленно от графа описат всех, а о запорожских граф приказал на 1714 году границю, не описывая іменно, примечаниемь положит... сколко и дворові, под Воискомь". |23, 73 зв.].

Але чи побувала Комісія у 1761 р. в Старосамарської сотні? Якщо так, то виявляється, що після 1756 р. в Старій Самарі не з'явилося жодного поселенця, а якщо такі й були, то негайно залишали містечко (див. Таб.1).

Таблиця 1

Рік оселення в Старій Самарі

Кількість дворів

%

1732 р.

1738 р.

1739 р.

1740 р.

1741 р.

1742 р.

1743 р.

1744 р.

1745 р.

1746 р.

1747 р.

1748 р.

1749 р.

1750 р.

1751 р.

1752 р.

1753 р.

1754 р.

1755 р.

1756 р.

1

4

13

12

19

11

9

4

16

7

14

6

11

7

2

7

1

3

4

1

0,7 %

2,6 %

8,6 %

7,9 %

12,5 %

7,2 %

5,9 %

2,6 %

10,5 %

4,6 %

9,2 %

3,95 %

7,2 %

4,6 %

1,3 %

4,6 %

0,7 %

1,97 %

2,6 %

0,7 %

На перший погляд - нічого дивного в умовах непростих взаєминіз запорожцями та призначення в 1752 р. старосамарським сотником Івана Березаня, який вирізнявся своїми зловживаннями, самоуправством тасвавільними вчинками [19, 154-159]. Але уреєстрі втікачів з Старосамарської сотні від 26 березня 1757 р. [1, 334-337] є чимало прізвищ людей, внесених у відомість про населення містечка, складену ніби-то в кінці 1761 р. - на поч. 1762 р.: Каленик Панасенко, Максим Кошеченко, Дмитро Солодкий, Микита Пелюхна, Степан Литвин, Юхим Грищенко, Іван Калашник, Степан Бердник, Михайло Дубенко, Федір Головко, Яким Красиненко, Остап Черевко та ін. Тобто, комісія переписала дані з відомості, укладеної ще в 1756 р. Насмілюся зробити припущення, що це спричиненено невизначеністю долі містечка на час повторного проведення опису – у Глухові восени 1761 р. Іван Чугуєвець доволі успішно вів перемовини з гетьманом про передачу Старої Самари Запорозькому Війську [23, 73]. 20жовтня 1761 р. К. Розумовський підписав ордер, яким передавав старосамарських жителів "под ведение Воиска Запорожского, с коих козаки должны отправлят воисковую службу, а посполитые быть в прислушании до Войска Запорожского" [10, 200].

Отже, згідно з відомістю, на 1756 р. населення Старої Самари становило152 двори, 164 хати, 165 сімей [13, 114 зв. - 121 зв.]. Старшина Старосамарської сотні: сотник Іван Березань (з 1752 р.), переселенець з м-ка Березна Чернігівського полку (1744); городовий отаман Федір Байрак (з 1752 р.), переселенець з м-ка Нові Санжари Полтавського полку (1742); писар Данило Любарський, козак з м. Миргород (1751); осавул Іван Касян переселенець з Білицької сотні Полтавського полку (1744); хорунжий Панас Бабенко,переселенець з Китайгородської сотні Полтавського полку (1745) [13, 114 зв.]

Як видно з наведених у таблиці даних, на 1756 р. більшість населення Старої Самари складали "старожили", перший з них - запорозький козак КорнійТаран, який оселився там у 1732 р. [13, 119 зв.]. Це ще разпідтверджує,що після зруйнування Новооогородицької фортеці поселенняперестало існувати тільки юридично, потрапивши до розряду "безуказнонаселснных".

За підрахунками, зробленими на основі даних відомоті, кількість козацького й посполитого населення в Старій Самарі була майже однаковою - 49 3 % (75 дворів) становили козацькі двори, решта – посполиті. Загалом в залінійних поселеннях Полтавського полку переважало козацьке населення, за винятком слобід, оселених вздовж р. Оріль, вище впадіння в неї Берестової Личкова, Котівка, слободи в урочищах Вища Мажарова, Нижча Мажарова, Перещепино, Козиревому) - вони належали окремим власникам, частка козацького населення в них становила біля 37 %. У Старій Самарі, як правило, в одному дворі була одна хата, в якій мешкала одна сім`я. Тільки в одному в дворі в одній хаті мешкало дві сім`ї, у 12 випадках (7,9 %) - на одному дворі знаходилося дві хати, де мешкало дві сім`ї.Загалом, співвідношення "двір-одна хата-одна сім`я" було типовим для залінійних поселень.

Найбільший відсоток населення Старої Самари становили вихідці з Полтавського полку, Запорожжя, Миргородського полку та Речі Посполитої (Правобережної України) (див. Таб. 2)

Таблиця 2

 

Кількість дворів

%

Полтавський полк

Запорожжя

Миргородський полк

Річ Посполита

Гіляцький полк

Ніжинський полк

Прилуцький полк

Слобідські полки

Волощина

Задніпров'я

Київський полк

Лубенський полк

Чернігівський полк

88

18

14

14

4

3

3

3

1

1

1

1

1

57,9 %

11,8%

9,2 %

9,2 %

2,6 %

1,97%

1,97%

0,66 %

0,66 %

0,66 %

0,66 %

0,66 %

0,66 %

Серед переселенців з Полтавського полку найбільше було прибульців з Новосанжарівської (16 дворів), Кобеляцької (15 дворів), Білицької (13 дворів) та Китайгородської сотень (12 дворів). Вихідці з Речі Посполитої прибули до містечка, головним чином, з Київського воєводства, один двір було осаджено переселенцями з м-ка Меджибіж Подільського воєводства. Більшість з них несли козацьку службу (69,2 %).

Вихідці з Запорожжя були, здебільшого, колишніми січовиками, які одружилися в Старій Самарі, тільки один двір населили колишні військові піддані. З них 33,3 % рахувалися посполитими (шість дворів), решта -козаками. Щоправда, невідомо, чи несли останні службу на користь сотенного правління. Принаймні, 11 квітня 1745 р. Старосамарська сотенна канцелярія повідомляла, що "от оних живущих при Старой Самаре запорожских козаков никакой служби не продолжается" [18, 29 зв.].

Не випадково у відомості немає даних про земельні володіння Старосамарської сотні - вона їх не мала. Щороку жителі Старої Самари були змушені "покупать грунта" [9, 33] - орендувати їх у запорожців. У1745-46 рр. та на початку 50-х рр. були спроби відмежувати землі п сотню, але вони зазнали невдачі [1, 23-394; 17, 2 зв., 5-6, 13-14, 34, З8] Загалом, відомість є непрямим свідченням того, що основним напрямком міграції населення з містечка були запорозькі слободи - принаймні, в залінійних поселеннях інших сотень не зафіксовано жодного вихідця з Старої Самари.

14 січня 1762 р., в той час, коли комісія завершувала переписування "набіло" результатів своєї праці, Кіш віддав розпорядження розігнати жителів Старої Самари, "чтоб тамо ни единь жителством не оставался" [22, 18 зв.] На початку 1762 р. загін на чолі з військовим осавулом Лук'яном Великим розорив містечко, захопивши сотенний прапор та архів [10, 100 а]. У 1764 р. військовий осавул Макар Нагай прогнав із Старої Самари "от розгону оставшихся" 17 чоловік [24, 5].

Отже, частину відомості, що містить опис Старосамарської сотні, було складено в 1756 р., під час першої спроби комісії у складі В. Магденка, С. Бузанівського та К. Прокопієва описати залінійні поселення. Загалом, дані, відображені у відомості про залінійні поселення від 17 січня 1762 р., ще потребують статистичної обробки та глибшого аналізу, зокрема, шляхом залучення інших джерел ("податкових расположений" для консистентського збору, матеріалів ревізій та ін.). Навіть побіжне ознайомлення засвідчує, що відомість є неоціненним джерелом для вивчення заселення Південної України, її соціальної історії, історії окремих поселень тощо. 

Бібліографічні посилання:

1. Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів 1734-1775. – К., 2003. - Т. 3.

- 952 с.

2. 2.Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів 1734-1775. – К., 2006. - Т. 4.

- 880 с. (макет).

3. Веклєнко В., Ковальова І., Шалобудов В. Археологічне вирішення дискусії стосовнорозташування містечка Самарь та Богородицьком фортеці // Українськийархеографічнийщорічник. – К.-Нью-Йорк,2004. – Вип.8/9. – Т. 11/12. – С.190-221.

4. ПСЗ. – Т.5. - № 2687, 2834.

5. Швидько Г.К. Актові джерела до історії Запорозької Січі // Південна Україна XVIII-XIX століття. Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України ЗДУ. – Запоріжжя, 2000.- С.9-18.

6. Эварницкий Д.И. Две поездки в Запорожскую Сечь Яценка-Зеленского, монаха Полтавского монастыря в 1750-1751 гг. – Катеринослав, 1915.- 106 с.

7. Эварницкий Д.И. Источники для истории запорожских казаков. – Владимир, 1903. – Т.2. – 2107 с.

8. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків (у 3-х томах). - К., 1990. -ТІ.- 578 с.

9. Центральний державний історичний архів України, м. Київ (далі - ЦДІАК України). –ф.51. – Оп.З. – Спр.9333.

10. ЦДІАК України. – Ф.51. – Оп.З. – Спр.11368.

11. ЦДІАК України. - Ф.51. - Оп.З. - Спр.11601.

12. ЦДІАК України. - Ф.51. - Оп.З. - Спр.11904.

13. ЦДІАК України. - Ф.51. - Оп.З. - Спр.13796.

14. ЦДІАК України. -Ф.51. -Оп.З.-Спр.16671.

15. ЦДІАК України. - Ф.56. - Оп.З. - Спр.878.

16. ЦДІАК України. - Ф.59. - Оп. 1. - Спр.1012.

17. ЦДІАК України. - Ф.59. - Оп. 1. - Сир. 1377.

18. ЦДІАК України. - Ф.94. - Оп.2. - Спр.64.

19. ЦДІАК України. - Ф.94. - Оп.2. - Спр.69.

20. ЦДІАК України. - Ф.94. - Оп.2. - Спр.75.

21. ЦДІАК України. - Ф.94. - Оп.2. - Спр.85.

22. ЦДІАК України. - Ф.229. - Оп. 1. - Спр. 111.

23. ЦДІАК України. - Ф.229. - Оп. 1. - Спр. 115.

24. ЦДІАК України. - Ф.229. - Оп.1. - Спр.168.

25. ЦДІАК України. - Ф.269. - Оп. 1. - Спр. 1883.

26. ЦДІАК України. - Ф.269. - Оп. 1. - Спр. 1957 а.

27. ЦДІАК України. - Ф.269. - Оп. 1. - Спр. 1966.