Реферат на тему

У пошуках моделі економічного розвитку

Економічна трансформація являє собою складний соціально-економічний феномен, у якому дуже непросто виявити чіткі й недвозначні причинно-наслідкові зв’язки між окремими явищами, діями окремих економічних гравців і їх наслідками. Ось чому при аналізі трансформації як економічного процесу існує серйозна загроза вдатися до досить широких узагальнень і тим самим недооцінити специфіку перехідної економіки. З другого боку, є спокуса розглядати окремі (випадкові) явища як певні закономірності й тенденції переходу до ринкової економіки.

1. Стратегії економічних перетворень

Суть соціально-економічної трансформації у загальному вигляді зводиться до того, щоб змінити існуючий економічний порядок (економічну систему), забезпечити економічне зростання. Очевидно, що кожне суспільство зацікавлене в мінімізації видатків, пов’язаних із такою зміною. Ось чому, обираючи ту чи ту економічну стратегію, країна фактично визначає свій шлях поєднання перетворень із досягненням економічного зростання. Але цю проблему можна переформулювати й іншим чином: які саме зміни слід провести, щоб вийти на шлях сталого економічного розвитку? У цілому стратегії економічної трансформації, реалізовані різними країнами, можна умовно розділити на три великі групи.

1. Модель трансформації країни, що розвивається. Цю стратегію, як правило, реалізують економічно відсталі держави. Її ключовий елемент — індустріалізація як основний засіб подолання економічної відсталості й скорочення розриву з індустріально розвиненими державами. Така стратегія (стратегія руху навздогін, як її ще інколи називають) була свого часу успішно реалізована в нових індустріальних країнах. Загалом ця модель на практиці може набувати двох основних форм — експортної орієнтації та імпортозаміщення.

Корені цієї моделі можна знайти в країнах Західної Європи у добу промислових революцій. Революцію Мейдзі в Японії та індустріалізацію в колишньому Радянському Союзі можна також віднести (хоч і з певними застереженнями) до згаданої моделі.

2. Модель економічної реконструкції. Вона була успішно реалізована в країнах Західної Європи та Японії після Другої світової війни. Післявоєнна реконструкція також відбувалася в колишньому Радянському Союзі. Досвід східних та центральноєвропейських країн, де була створена економічна система радянського типу, можна також віднести певною мірою до згаданої економічної стратегії. У цьому випадку реконструкція відбувалась поруч з політичними та економічними змінами системного характеру.

3. Модель системних перетворень. Її можна розглядати як певну комбінацію елементів першої та другої стратегій. Але, на відміну від цих стратегій, системні зміни передбачають перехід від адміністративно-командної економіки (що будується на державній власності та вертикальних ієрархічних зв’язках) до ринкової господарської системи (в основі якої лежить приватна власність у різних формах і поєднання вертикальних та горизонтальних взаємовідносин). Слід відзначити, що в колишніх соціалістичних країнах існували певні відносини ринкового типу (ринок споживчих товарів, розподіл ресурсів через так званий «бюрократичний ринок» тощо), але координація економічної діяльності здійснювалась переважно на основі вертикальних зв’язків «держава — підприємство». Ось чому, наприклад, японський повоєнний економічний розвиток не можна вважати системною трансформацією, незважаючи на масштаби економічних змін, що відбулися в цій країні після Другої світової війни 1.

Кожна країна виробляє та реалізує свою власну економічну стратегію, в якій комбінуються елементи різних підходів до економічного зростання. Тому запропонована класифікація виконує досить просте завдання — визначити вихідні умови, що передували змінам (економічна відсталість, зруйнований виробничий потенціал внаслідок війни, криза існуючої моделі економічного розвитку). У структурному відношенні економічний розвиток будь-якої країни визначається наявністю та якістю чинників виробництва (праця, земля, капітал, підприємливість) і методами й технологіями їх використання (інакше кажучи, економічною політикою в широкому розумінні цього поняття). Сама по собі економічна політика виробляється та реалізується під впливом зовнішнього й внутрішнього економічного середовища, в якому функціонує національне господарство.

Характер економічної політики може варіюватися від радикальних заходів (так званої шокової терапії) до ґрадуалізму, до того ж ці два підходи можуть тим чи іншим способом поєднуватися. У цьому випадку мова йде не стільки про темпи перетворень, скільки про їх зміст. Так, наприклад, акцент переважно на імпортозаміщення або на експортну орієнтацію можна розглядати як елемент радикальної (шокової) трансформації 2.

Економічну політику в Україні можна умовно поділити на два етапи. Перший етап (1991–1994 рр.) характеризується в основному вимушеними кроками щодо лібералізації цін і зовнішньоекономічної діяльності, які здійснювалися під тиском перетворень у Росії та міжнародного співтовариства. Але в цілому справді радикальна (з точки зору саме ринкової трансформації) і послідовна політика була практично відсутня. Офіційно це пояснювалося тим, що Україна намагається йти своїм «особливим» шляхом реформ, щоб мінімізувати соціально-економічні видатки переходу. В економічній політиці домінували адміністративні заходи. Разом із тим, було прийнято ряд документів концептуального характеру та законів, які не стільки реґулювали економічні процеси, скільки виконували «просвітницьку» роль. У цей період темпи розвитку та глибина кризових явищ в Україні були найбільші з-поміж усіх посткомуністичних країн. На цьому етапі вичерпалися наявні фінансові та інші резерви.

Другий етап, який починається з 1994 р., можна розглядати як спробу змін в економіці (прискорення приватизації, фінансова стабілізація, створення ринкової інфраструктури тощо). Економічна політика цього етапу style="mso-spacerun: yes"> являє собою, по суті, комбінацію монетаристських та адміністративних заходів, що її можна назвати «адміністративним монетаризмом» або «монетаристським адмініструванням»). Це пояснюється фактичним збереженням структури корпоративних інтересів, а отже і системи корпоративних зв’язків, притаманних «бюрократичному ринку», а також динамічним оновленням геополітичних стратегій провідних держав світу.

Як і всі посткомуністичні країни (Китай являє собою унікальний випадок в історії економічних реформ при комуністичному режимі), Україна розпочала процес економічних перетворень за умов системної кризи. Але масштаби цієї кризи (падіння обсягів виробництва, темпи інфляції тощо) виявилися чи не найбільші порівняно з іншими перехідними економіками.

Крім того, Україна запізнилася з визначенням стратегічного курсу на реформування і з практичними кроками у цьму напрямі, і це запізнення значною мірою визначає сучасні економічні труднощі.

Протягом відносно короткого періоду часу Україна зазнала також декілька могутніх зовнішніх шоків: вихід із рубльової зони (за відсутності системи розрахунків з іншими колишніми радянськими республіками) та запровадження нової системи забезпечення нафтою, газом та іншими ресурсами (маються на увазі канали постачання й перехід на ціни світового рівня). До того ж на економічну ситуацію в Україні неґативно вплинула різка зміна режиму економічних (переважно внутрішньогалузевих) зв’язків між підприємствами, тобто перетворення цих зв’язків із внутрішніх на зовнішньоекономічні.

Відразу після колапсу Радянського Союзу та відповідної системи коопераційних зв’язків економіка України потрапила під жорсткий вплив міжнародної економічної кон’юнктури. Значна кількість виробництв (якщо не більшість із них) виявилась неконкурентоспроможною на міжнародному ринку.

Нарешті, українській політичній та економічній еліті бракує глибокого аналізу не тільки міжнародного досвіду, а й власних помилок, бракує реалістичних оцінок сучасних і майбутніх можливостей і тенденцій. Складається враження, що окремі рішення стратегічного характеру приймаються інтуїтивно або під впливом зовнішніх обставин.

2. Стартові умови трансформаційного процесу

Очевидно, що економічна політика має базуватися на детальному аналізі вихідних економічних умов, які визначають початковий пункт економічної трансформації. Ці умови відрізняються в різних країнах і значною мірою визначають стратегічний напрям перетворень, накладаючи, так би мовити, «природні» межі на використання досвіду інших країн.

За величиною ВВП на душу населення Україна посідала 8-е місце в колишньому Радянському Союзі — 5 200 дол. США в 1990 р. 3. Це засвідчує, що Україна, маючи значний промисловий потенціал, поступалася іншим республікам у плані його використання.

Україна успадкувала від Радянського Союзу лише частину економічного комплексу з усіма відповідними наслідками. На практиці це означало, що розташування виробничих потужностей та схеми коопераційних зв’язків між ними не збігалися з існуючим адміністративним і територіальним поділом. До того ж радянська індустріальна стратегія виходила з ідеї економії на масштабах виробництва й не брала до уваги національних і територіальних меж.

Варто зауважити, що економіка СРСР вже в 70-ті роки зіткнулася зі значними труднощами, але їх вдавалося пом’якшувати завдяки масштабному експорту сировинних товарів (особливо нафти й газу). Відповідні надходження у вільноконвертованій валюті передовсім використовувались для збільшення імпорту споживчих товарів і проміжних виробів, що призводило до відкладання на майбутнє реалізації рішучих дій, спрямованих на подолання недоліків адміністративно-командної економічної системи.

Критичний стан економіки загострювався внаслідок того, що значна частина промислового потенціалу морально й фізично застаріла, а заміна або модернізація відповідних елементів виробничого капіталу відбувалася явно в недостатніх масштабах. Після Другої світової війни економічна політика Кремля не передбачала виділення достатніх обсягів капіталовкладень для удосконалення та розвитку виробничої інфраструктури України. Ось чому незалежна Україна успадкувала застарілу матеріально-технічну базу й енерґо- та ресурсомісткі технології виробництва, які є основним чинником забруднення навколишнього середовища.

До того ж Україна має обмежені власні поклади нафти й газу, які не забезпечують її потреб в енерґоносіях і сировині для хімічної промисловості. До того ж, як уже відзначалося раніше, економіка України традиційно спиралася на ресурсо- та енерґомісткі технології.

Виходячи з цього, можна зробити висновок, що Україна, як і інші посткомуністичні країни, конче потребує суттєвої масштабної модернізації чи, може, навіть і реіндустріалізації. Сьогодні український індустріальний сектор (хоч і досить розвинений порівняно з іншими колишніми республіками) потребує також глибоких структурних змін, які б забезпечили його адаптацію до вимог світового ринку і, відповідно, сприяли посиленню його міжнародної конкурентоспроможності.

Посткомуністична модернізація, про яку йдеться, значною мірою відрізняється від того процесу, який проходив в інших країнах. У перехідних економіках ми маємо справу з необхідністю реструктуризації — в широкому значенні цього терміну — вже існуючої індустріальної бази (що створювалася та розвивалась на відмінних від стандартних концепцій підходах, які реалізовувались, скажімо, у нових індустріальних країнах).

Розвиток промислового виробництва в економіках соціалістичного типу відбувався на засадах якісно відмінних від ринкових (домінування політичних міркувань над економічними, спотворена система цінових пропорцій тощо), і був переважно спрямовуваний на досягнення самозабезпечення та заміщення імпорту з країн Західного блоку. Звичайно, адміністративно-командна економіка не була повністю автаркійною в буквальному значенні цього слова, але в цій економічній системі не було достатніх стимулів до масштабного експорту промислових товарів за національні межі (за винятком, можливо, партнерів по соціалістичній системі).

Модернізація в посткомуністичних країнах суттєво відрізняється і від, сказати б, «первинного» процесу розвитку промисловості в країнах з ринковою економікою. У сучасних умовах реструктуризація об’єктивно повинна мати більш «зовнішньо орієнтований» характер, аніж це було в дев’ятнадцятому та на початку двадцятого століття, коли внутрішній ринок відігравав більш важливу роль. Це також стосується і України.

Отже, Україна стоїть перед необхідністю ефективно скомбінувати два надзвичайно складні процеси — технічну модернізацію та запровадження принципів ринкової економіки.

3. Формування посткомуністичної економічної системи

Зміни, що відбулися в економіці України, починаючи з 1991 року (проголошення незалежності), мають суперечливий характер. Економіці України сьогодні притаманний цілий ряд рис і тенденцій, що їх не можна розглядати лише як наслідок помилок та упущень в економічній політиці. Гадаю, сьогодні ми маємо справу з якісно новим феноменом, який можна з певною мірою умовності назвати «недореформованою» економікою, або посткомуністичною економічною системою.

Така економічна система в Україні має досить чіткі характеристики — притаманні й іншим перехідним економікам або властиві здебільшого лише Україні. Насамперед економіка України не вийшла з кризового стану, який характеризується продовженням падіння виробництва.

Найнебезпечнішим є зменшення обсягів інвестицій, оскільки внаслідок цього посилюється технологічне відставання України від промислово розвинутих країн світу. Разом з тим слід відзначити, що в 1995–1996 рр. з’явилися перші ознаки фінансової стабілізації: 1995 р. індекс інфляції становив 182 % (1993 р. — 10 155%, 1994 р. — 401%) 4. Але сьогодні ще не можна говорити про стійкість цього процесу в короткотерміновому та середньостроковому аспектах.

Незважаючи на падіння виробництва та об’єктивну необхідність прискореної раціоналізації виробництва (пов’язаної з закриттям підприємств і скороченням кількості працівників) рівень безробіття за офіційними даними залишається дуже низьким (0,46 % працездатного населення на кінець грудня 1995 р.), а трудові ресурси України оцінюються приблизно в 29 млн. чол. 5. Водночас, за окремими оцінками, потенційна кількість безробітних в Україні може сягнути від 2 до 5 млн. чол.

Відбулися певні зміни в структурі виробництва. Якщо 1993 р. державі належало 96 відсотків капітальних активів, то на кінець 1995 р. ця частка скоротилася до 62% 6. Разом з тим слід зазначити, що сьогодні нові економічні (недержавні) агенти (суб’єкти виробничо-комерційної діяльності) утворюються переважно завдяки приватизації, тобто внаслідок перерозподілу наявних активів та інтенсивного використання коштів державного бюджету. Це свідчить про те, що сьогодні ще не почався процес «самогенерації» приватного капіталу в великих масштабах на основі нагромадження доходів від власної виробничо-комерційної діяльності недержавних підприємств та організацій і заощаджень приватних осіб. На рівні галузей та окремих виробництв в економіці України йде процес «природного» заміщення імпорту. Розпад міжреспубліканських коопераційних зв’язків поставив питання про пошук нових джерел постачання певних товарів та ресурсів, які українські підприємства традиційно одержували з колишніх радянських республік. Ця проблема надзвичайно гостра саме для України, адже в межах колишнього радянського народногосподарського комплексу вона традиційно спеціалізувалася на виробництві найрізноманітніших проміжних продуктів, тоді як кінцеві вироби виготовлялися в Росії та інших республіках. Ось чому українські підприємства почали створювати замкнені виробничі цикли та намагаються поновити коопераційні зв’язки, в тому числі — шляхом створення фінансово-промислових груп.

Посилюється державне втручання в процес перерозподілу фінансових потоків. Це знаходить свій вияв у зростанні частки бюджетних коштів і зменшенні частки фінансових ресурсів первинних економічних агентів.

Це свідчить про те, що сьогодні основним економічним гравцем продовжує залишатись держава. Характерна риса української економіки — те, що переважна частина фінансових ресурсів використовується на соціальні цілі.

Наведені дані окреслюють тенденцію до зростання видатків держави та суб’єктів господарювання на соціальні потреби, тоді як витрати на цілі економічного розвитку постійно скорочуються. Але таке скорочення певною мірою відображає також і зменшення обсягів субсидій та пільг виробникам. Загалом же можна зробити висновок, що сьогодні економіка України має більш соціально орієнтовану, ніж «економічно стимулюючу» спрямованість.

Економіка в Україні, як і в інших посткомуністичних країнах, сьогодні складається з трьох досить чітко виражених секторів. Це, по-перше, офіційна економіка, тобто виробничо-комерційна діяльність, яка здійснюється відповідно до чинного законодавства з використанням грошової форми розрахунків. Її обсяг більш-менш точно можна оцінити за даними офіційної статистики.

Другий сектор можна умовно назвати марґінальним. Економічна діяльність у його межах реґулюється законодавством лише до певної міри, а основним інструментом обміну виступає бартер. Масштаби марґінального сектора піддаються статистичній оцінці тільки частково, тому оцінити його роль в економіці можна досить приблизно. Відзначимо, що, залежно від економічної та політичної ситуацій, цей сектор може трансформуватися або в офіційний, або в тіньовий.

Неофіційна («тіньова») економіка являє собою третій сектор. Його визначальною характеристикою є використання грошей (інколи — бартеру) як засобу обміну поза офіційно зареєстрованими фінансовими інститутами. При цьому лише частина виробничо-комерційної діяльності, що належить до тіньової економіки, пов’язана з порушенням чинного законодавства або має відверто кримінальний характер.

Специфіка ситуації полягає в тому, що функціонування економіки багато в чому визначається не стільки офіційними рішеннями та заходами, скільки швидким розвитком «тіньового» сектора. Згідно з оцінками експертів Світового банку частка неофіційної економічної діяльності в загальному ВВП України зросла з 12% в 1989 р. до майже 65% в 1996 р. 7. Це означає, що сьогодні масштаби тіньової діяльності перевищують обсяг офіційної ділової активності. Прикметно, що суб’єктами тіньової та офіційної економіки виступають практично одні й ті самі фізичні та юридичні особи.

Характерною рисою сучасної української економіки є постійне та швидке зростання як внутрішнього, так і зовнішнього боргів.

На 1 лютого 1996 р. внутрішній державний борг складав 229 трлн. крб. або 15,4% від ВВП. Приблизно 96,7% цієї суми припадає на заборгованість державного бюджету Національному банку України. Але заради об’єктивності слід відзначити, що НБУ намагається зменшити обсяги такого кредитування і досяг певних успіхів у цьому: якщо 1990 р. кредити НБУ становили 28 043 млрд. крб., то 1995 — 3 677 млрд. крб. 8. Що стосується зовнішнього боргу, то його величина в 1993 р. порівняно з 1992 р. зросла на 19,9%, в 1994 — на 70% (порівяно з 1993 р.), а в 1995 р. — на 22,8% (порівняно з 1994 р.). За деякими оцінками, на кінець грудня 1995 р. зовнішній борг України становив 8,8 млрд. дол. США (або 30,4% ВВП). На думку заступника міністра фінансів України Б.Соболєва, в 1997 р. Україна може наблизитися до небезпечної межі, коли зовнішній борг складатиме приблизно 80% ВВП. Найбільшим кредитором України є Росія — 3432 млрд. дол. США. Далі йдуть МВФ — 2288 млн. дол. США та Туркменистан — 792 млн. дол. США 9.

Визначальною характеристикою економіки України є зростання заборгованості між підприємствами. Так, за січень — квітень 1996 р. кредиторська заборгованість між українськими підприємствами та суб’єктами господарської діяльності країн колишнього СРСР зросла на 22% і на початок травня досягла 230 трлн. крб. (дебіторська заборгованість відповідно зросла на 12% і досягла 69 трлн. крб.).

Дебіторська заборгованість між українськими підприємствами та організаціями за той же період зросла на 51% і становила на початок травня 3359 трлн. крб., а кредиторська — на 50% (4580 трлн. крб.). У той же час обсяг валового внутрішнього продукту становив 2748 трлн. крб. 10.

Але проти великих підприємств не порушено жодної справи про банкрутство.

За останні роки обсяг зовнішньої торгівлі України збільшився, (так, лише в 1995 р. експорт зріс на 16,4%, а імпорт — на 14,4%), хоча її товарна та географічна структура не зазнала істотних змін.

Основними експортними товарами залишаються чорні метали та вироби з них (34,2%), хімічні продукти (12,3%), електричні машини та устаткування (12%). В імпорті домінують мінеральне паливо, нафта й продукти її переробки (54,8%, в тому числі природний газ — 32,4%) 11.

Найбільшими торговельними партнерами України продовжують залишатися країни колишнього Радянського Союзу. На Росію, зокрема, в 1995 р. припадало 43% українського товарного експорту й 52,3% імпорту 12. У 1993 р. на цей реґіон припадало 65,3% експорту і 76,9% імпорту товарів та послуг, в 1995 р. відповідно 55,8% та 65,7%. Разом з тим, скоротилося від’ємне сальдо торговельного балансу — з 1828 млн. дол. в 1993 р. до 1200 млн. дол. в 1995 р. 13. За перші місяці 1996 р. тенденція суттєво на змінилась — обсяг торгівлі з близьким зарубіжжям становив 4138 млн. дол., або 53,4%, з країнами далекого зарубіжжя — 3605 млн. дол. (46,6%) 14.

Слід звернути увагу на таку особливість, що навіть в експортних галузях тривало падіння обсягів випуску продукції, тобто зовнішньоекономічна діяльність підприємств, попри збільшення її масштабів загалом, поки що не впливає на динаміку виробництва.

За період 1992–1995 рр. в Україну надійшло іноземних інвестицій на суму 750,1 млн. дол., тоді як, за оцінками експертів, українська промисловість може «споживати» щорічно 2–2,5 млрд. дол. закордонних капіталовкладень 15. До того ж, за деякими оцінками за період 1991–1995 рр. відтік капіталу з України становив приблизно 15 млрд. дол. США 16. Таким чином, можливості модернізації виробничих потужностей, у тому числі за рахунок закордонних технологій та «ноу-хау», сьогодні незначні.

Ннині макроекономічна ситуація в Україні багато в чому визначається масштабами зовнішнього фінансування. Так, зокрема, в бюджеті на 1996 р. передбачено, що бюджетний дефіцит на 44,3% покриватиметься за рахунок зовнішніх фінансових позик 17.

Крім цього, фінансові можливості України сьогодні безпосередньо залежать від того, якою мірою їй вдається реструктурувати зовнішню заборгованість. У 1994–1995 рр. Україні за підтримки міжнародних фінансових інститутів вдалося домовитися про відстрочку сплати боргів своїм найбільшим кредиторам — Росії та Туркменистану. До того ж саме за рахунок коштів цих інститутів Україна має можливість оплачувати значну частину критичного імпорту. Та, попри всю важливість проблеми зовнішнього фінансування, конкретні механізми погашення зовнішнього боргу в Україні сьогодні практично не розглядаються.

Ці та інші характеристики свідчать про те, що Україна і досі перебуває у стані економічного «дрейфу» з непередбаченими наслідками для її державності.