Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

Відродження козацьких традицій на Україні

Козаччина завжди була і залишається актуальною темою української історії. Пожвавлення інтересу до козацької проблематики в кінці 80-90-х роках минулого століття обумовлене рядом факторів. Поява на світовій арені незалежної вільної української держави підсилила прагнення українства дослідити своє коріння, спадщину попередніх поколінь, свою історію з метою чіткого усвідомлення хто ми і чого варті. Зацікавлення минувщиною, вивчення досвіду працелюбних предків дало поштовх процесу відродження народних традицій. Яскравим свідченням цьому є намагання відродити козацькі традиції.

Протягом 90-х років почали активно формуватися козацькі війська, створюватися в окремих населених пунктах сотні, курені. Справа благородна і схвальна. Однак чомусь про добрі вчинки новоявлених козаченків сьогодні мало що чути. Понадягали незрозуміло які мундири (щось посереднє між одягом спецназу, міліцейським мундиром і солдатською формою), понавішували хрести та медалі (не ними особисто отримані), поприсвоювали самі собі офіцерські звання та й взялися до справ - стали контролювати ринки, охороняти сільські лани, забезпечувати т. зв. правопорядок в населених пунктах, займатися посередницькою діяльністю в сфері бізнесу і т.д. і т.п. Залишається радіти, що для виконання цієї роботи їм ніхто не дозволив шаблюками та батогами користуватися, а лише міліцейськими кийками. От і маємо відродження козацьких традицій. Шановні козаченьки, перепрошую, але ви взялися до виконання тих функцій, від яких наші предки-козаки всіма правдами і неправдами намагалися "відхреститися". Бо що ж то за справжній козак був би, якби здійснював поліцейський нагляд над тими, кого мав захищати. Безперечно, українське козацтво за період свого існування змушене було за розпорядженнями урядової адміністрації виконувати такого роду функції. Але це був тяжкий, непопулярний і принизливий обов'язок.

А чому сьогодні зовсім не чути про господарські успіхи і досягнення козацьких осередків? Хочеться запитати: а добре знані нами з літератури та джерел козацькі хутори, зимівники з їх садками, пасіками, обробленими ланами, ставами, млинами чи вітряками залишилися тільки надбанням минулих літ? Тому коли мова йде про відтворення народних традицій, слід акцентувати увагу і докладати зусиль на відродження тих елементів матеріальної і духовної культури, які випробувані часом, мають добру славу в народній пам'яті, здатні сприяти покращанню матеріального добробуту кожного окремого громадянина країни, народу і народної держави в цілому, та забезпеченню сприятливих умов для духовного росту людини. А прикладів щодо господарських успіхів та культурних надбань маємо вдосталь.

На початку 30-х років ХІХ століття на Бердянському пустищі, що являло собою "простору відкриту рівнину, яка непомітно знижується до моря і пересікається в багатьох місцях річками, балками та байраками" з'явилося козацьке військо. Його поява викликала неприховане здивування і неабияку зацікавленість не тільки з боку навколишніх мешканців, а й населення південного регіону в цілому. Ще б пак! Адже воно з'явилося на частині земель колишньої Кальміуської паланки тоді, коли козацтву як класу згідно з Маніфестом Катерини ІІ навіть місця в пам'яті народу не відводилося, коли Чорноморське військо було переселене на віддалину ділянку російського кордону, а ті козацькі формування, що виникли в останній чверті ХVІІІ століття, були безповоротно ліквідовані. Аж тут раптом на віддаленій від кордонів і осередків бойових дій території, серед мирного населення з'являється Азовське козацьке військо, яке вже своєю появою ладне було сколихнути населення округи. Більш того, основу козацького формування становило населення козацької вольниці за Дунаєм, яке на початку російсько-турецької війни 1828-1829 років на чолі з кошовим отаманом Й.Гладким повернулися на батьківщину. Безперечно, уряд зовсім не планував оселити вихідців із турецьких володінь на Півдні України, а мав намір одразу після закінчення російсько-турецької війни перевести на Кавказ. Однак обставини в Кубанській області складалися несприятливо для намірів урядової адміністрації. Намічені для поселення задунайців околиці Анапи виявилися ще повністю не відвойованими. Вони регулярно піддавалися нападам горців і були вкрай небезпечні для поселення вихідців із-за Дунаю, більша частина яких була мирним населенням колишньої Задунайської Січі. Оселити погано озброєних, без засобів існування, задунайських козаків навколо Анапи означало б віддати їх у руки ворога. Враховуючи міжнародний резонанс переходу Задунайського Коша в межі Російської імперії, уряд піти на таке не міг. Кавказьке керівництво також хвилювалося з цього приводу. В разі поселення задунайців на східночорноморському узбережжі воно змушене було б відізвати з лінії фронту військові підрозділи, які б захищали нових поселенців. До уваги бралася слабка боєздатність і мала кількість вихідців із турецьких володінь. Ситуація з поселенням задунайського населення навколо Анапи ускладнювалася і через спалах у 1829 році чуми. Гостро стояло і фінансове питання. Тому керівництво держави змушене було оселити козаків "на пустопорожній ділянці землі між Маріуполем і Бердянськом". Так 2.319 осіб обох статей опинилося на Бердянському пустищі, що не мало жодного стаціонарного житла. Тільки на березі моря стояв Петровський посад, мешканці якого з осторогою віднеслися до розпорядження уряду приписати їх до козацького стану. Щоб не загострювати ситуації з петровцями, задунайські козаки вирішили селитися окремо і створити власні населені пункти. Фактично прийшлося починати з напівземлянок та жагучого бажання зберегти свою належність до козацького стану. А мали хіба що невелику державну грошову позику для придбання необхідного реманенту, будматеріалу, робочої худоби та посівне зерно.

Водночас слід зазначити, що з-за Дунаю у 1828 році виходило населення різного матеріального становища. Були серед них як заможні козаки та представники райї, так і бурлаки - "голоколінчики", "безштаньки". Однак поневіряння протягом п'яти років по Півдню України призвело до зубожіння усіх вихідців із турецьких володінь. Держава ж, надавши задунайцям незначну грошову позику та окремі пільги, на деякий час "забула" про них. За таких умов козаки мали не тільки вижити, але й створити таке господарство, яке було б спроможне задовольняти як власні потреби мешканців військових земель, так і підготувати належні умови для виконання ними головного свого призначення - військової служби. Існування козацького війська на Півдні України було можливим тільки в разі щонайкращого виконання козаками свого військового обов'язку та самодостатнього господарства.

На перших порах азовців охоплювали безвихідь і паніка. Були навіть стихійні виступи, що мали на меті привернути увагу урядовців до потреб і бажань нових мешканців Бердянського пустища. Азовці вимагали переселити їх на Кубань з приєднанням до Чорноморського козацького війська. Та згодом зрозуміли, що рішення на найвищому рівні прийняте і майбутнє козацького формування в їх руках. Тож і не стали чекати на допомогу державних інстанцій, а взялися до справ. Приєднання до війська нових земель та мешканців сусідніх населених пунктів стимулювало розвиток козацьких господарств. Приписані до Азовського формування міщани Петровського посаду та селяни Новоспаського селища допомогли задунайцям звернути увагу на переваги місцевості й окремих галузей виробництва. Наближеність військових земель до морських портів, жвава торгівля навколишнього населення переконали азовців в перевагах відведеної їм під поселення території.

У процесі господарювання в Приазов`ї азовські козаки показали не тільки свою економічну життєздатність, а й створили таке ж господарство, яке сміливо могло конкурувати із господарствами заможних державних селян та іноземних колоністів. За 30 років свого перебування на Південній Україні вони влаштували 5 станиць і 60 хуторів, мали нерухомої власності - 1.699 кам`яних і 4 дерев`яних будинків, 2 церкви, 3 молитовні будинки, 2 інструментальні заводи, 49 млинів і вітряків, 2 рибні заводи; 15.144 голови домашніх тварин і значну суму грошей, із якої 26.225 карбованців 50 копійок було виділено на переселення станичників у західні передгір`я Кавказького хребта. На момент ліквідації Азовське козацьке військо мало 92.679 карбованців 10 ? копійки. Ця сума майже така як річні витрати держави на всі 12 козацьких військ Імперії. Наявність землі, умови виробництва, форми і методи господарювання, досягнення в хліборобстві та в інших галузях господарства дають підстави говорити як про прибутковий характер козацьких господарств, так і про певний рівень добробуту азовців. Матеріально військо виправдовувало своє існування і не потребувало повного державного утримання. Азовці змогли повернути всі позики надані державою. Рівень господарювання дозволяв це зробити вчасно і в повному обсязі. Позики державі поверталися з військових прибутків, значний внесок до яких робили козаки, їх наполеглива праця. В останні два десятиліття свого існування на Півдні України козацьке формування й зовсім перейшло на повне самозабезпечення і не обтяжувало державну казну проханнями надати матеріальну допомогу.

Добробут азовських козацьких господарств не міг не контрастувати з положенням навколишніх кріпосних селян. А якщо врахувати й те, що серед азовців було багато колишніх кріпаків, які успішно позбулися особистої та економічної залежності від поміщиків, то стає зрозумілим прагнення кріпаків приєднатися до азовців і незадоволення поміщиків існуванням у регіоні козацького формування, що успішно розвивалося.

Приклад азовських козаків у господарюванні й сьогодні гідний наслідування. Адже азовцям за 30 років свого існування у Приазов'ї вдалося зробити те, чого не вдалося досягти жодному колгоспові за 72 роки існування радянської влади.

Говорячи про господарські успіхи азовських козаків ми повинні звернути увагу на уважне їх ставилися до землі. Саме вона стала основним багатством козаків. Тому й робили все можливе, щоб із бердянської пустки зробити по-господарськи доглянуту територію. Вони насаджували лісосмуги, сади, чагарники з метою попередження утворення байраку чи рову (насадження сприяли як збереженню вологи в ґрунтах, так і попереджували їх ерозію), слідкували за джерелами з питною водою, доглядали за штучно зробленими водоймищами та руслами рік.

Для отримання добрих врожаїв азовці застосовували переважно двопільну систему обробітки землі. Свої наділи козаки ділили на 2 частини: перша відводилася під посіви, друга - під пасовиська чи толоку. Землі, що пускали в толоку чи під випас худоби, не розорювали протягом 2-3-х років. Це дозволяло за допомогою тієї ж худоби позбутися бур`яну і добре удобрити органікою землю. Після цього терміну на ділянці сіяли високосортну пшеницю або льон, який також користувався значним попитом на внутрішньому та зовнішньому ринках. Земля, яка за 2-3 роки відпочила і добре вдобрилася, за умови врахування сівозміни, давала можливість протягом 3-5 наступних років вирощувати високі врожаї. Поле, що відводилося під посіви, поділялося в свою чергу ще на дві частини. Одну частину відводили під озимину, другу - під ярину. Азовські козаки ретельно дотримувалися сівозмін. На тій частині, що раніше була під толокою чи пасовиськом, сіяли льон або пшеницю, наступного року засівали житом, третього року іншими зерновими, як-то вівсом, ячменем, просом. Кількість посівів залежала від числа робочих рук, кількості худоби і положення самої ділянки відносно зручностей для збуту зерна. У 30-х роках ХІХ століття під посіви зернових в Азовському війську відводилося 33,8 % всіх військових земель (20.000 із 59.022 десятин). Поступово посівні площі під зернові збільшуються. Із збільшенням посівних площ збільшується і кількість зібраного зерна. З кінця 30-х років ХІХ століття у межах військових земель помітна тенденція до поширення інтенсивного господарювання, де при зменшенні посівних площ, урожаї поступово збільшуються. Причинами збільшення врожаїв при зменшенні посівних площ були: 1) застосування двопільної системи обробітку землі; 2) використання природних добрив; 3) дотримування чіткої сівозміни; 4) застосування основ агротехніки та інше. Саме завдяки таким факторам Азовське козацьке формування мало стійку тенденцію збільшення врожаїв.

З року в рік для засіву досвідченими козаками вибиралося найкраще зерно. Перед косовицею серед полів знаходили "острівки" рослин з добірним якісним зерном. Його збирали, просушували, зберігали у відповідних умовах, а навесні після свята Благовіщення висівали. Як наслідок - пшениці, вирощені на військових землях, високо цінувалися. А передусім, жовтоколоса та чорноколоса болгарська з синіми остюками, принесені козаками з-за Дунаю. Під цими сортами було більше 20.000 десятин. Її вирощували переважно на чорноземних та піщаних ґрунтах станиць Петровської та Новоспаської. Болгарська пшениця коштувала вдвічі дорожче за звичайні сорти. Недаремно військо представило на Всесвітній виставці виробів сільського господарства і промисловості, яка проходила в Лондоні в 1851 році, саме сорти болгарської пшениці, за які Лондонська королівська комісія нагородила азовців медалями 2-го ступеня. Аналіз документів з канцелярії новоросійського та бессарабського генерал-губернатора свідчить, що показники врожаю в Азовському війську дещо вищі за показники врожаю в найкращих господарствах німецьких колоністів, де з 1848 по 1858 роки врожай хліба озимого доходив до сам-5, а ярового до сам-7. В Азовському козацькому війську в 50-х роках середній урожай тримався: озимого - близько сам-5 ? з долями і ярового - близько сам-8 ? з долями. Маємо можливість порівняти і зростання населення та врожайності зернових Азовського козацького війська в межах Катеринославської губернії. У 1838 році населення війська становило 0,8 % всього населення губернії і вирощувало 0,4 % всього зерна Катеринославщини. Через 20 років - у 1857-1858 роках - азовці складали 1% населення губернії і вирощували 1,2 % зернових. Отже, за 20 років врожаї зростали в 4 рази швидше за населення Азовського війська.

Землі азовці отримали вдвічі менше за установлену законодавством кількість. З часом виявилося, що для вправного господаря досить і половинного паю, щоб отримувати прибутки. В межах військових земель була поширеною оренда землі під різні види сільськогосподарських робіт. Близькість Бердянського та Маріупольського портів підвищувала ціни на землю і стимулювала розвиток товарного виробництва на землях Азовського козацького війська. Оренда військових земель була вигідною справою і для війська, і для станиць, і для самих азовців. Офіцерські та козацькі сім`ї постійно здавали земельні ділянки в оренду, бо самі не могли обробити наданої їм у користування землі через трирічну відсутність на східному березі Чорного моря. Від оренди строкових ділянок вони мали значні гроші. Адже оренда кожної десятини в 50-х роках ХІХ століття давала прибуток до 3-х карбованців сріблом щорічно. Головним у справі оренди було правильно скласти кондиції, в яких детально були б обговорені права і обов'язки кожної із сторін. Військова канцелярія постійно наглядала за дотриманням умов та виконанням правил оренди. За будь-які порушування нараховувався штраф, що відшкодовував збитки. Позитивним моментом було й те, що орендовані землі не розорювалися, а використовувалися переважно під пасовиська та толоки. Так, земля за термін оренди відпочивала, а згодом добре родила. Оренда землі в межах Азовського війська була вигідною не тільки для козаків, а й для самих орендарів, які не шкодували 100 карбованців сріблом на внесок за право брати участь у торгах.

Враховуючи значний попит на хліб на внутрішньому і зовнішньому ринках, азовці відмовилися від вирощування на своїх ланах городини у повному обсязі, а необхідну для споживання і заготовки на зиму кількість овочів закуповували на недільних базарах і сезонних ярмарках. Вони засівали свої земельні ділянки тільки злаковими культурами, на які був великий попит. Витрати на купівлю овочів були незначними в порівнянні з розмірами прибутку від проданого зерна.

Шанобливе ставлення азовців до землі приємно вражає. Адже вони не були власниками землі. Її власником виступало Азовське козацьке військо. По відношенню до війська азовці були тільки землекористувачами. Водночас слід зазначити, що козаки намагалися використати будь-яку можливість, щоб закріпити за собою надану при першому розподілі ділянку землі, а згодом і стати її повним господарем. Першим кроком у досягненні цієї мети було отримання ділянки під хутір. У станичному юрті дозволялося заводити хутори, але лише там, де вони не могли заважати громадському землекористуванню і тільки за згодою станичної громади. Азовці, отримавши ділянку землі під хутір, намагалися якомога швидше засадити її насадженнями або ж збудувати греблю, млин. Такі прагнення азовських козаків мають пояснення. За існуючою на Півдні України законодавчою традицією за власниками заводських і фабричних підприємств, водяних млинів, греблей, фруктових садів чи лісосмуг земля закріплювалась у довічну власність. Щоб мати більше аргументів на закріплення за собою землі в довічне володіння, азовці намагалися водночас збудувати на хуторах греблю та млин, а поруч посадити фруктові дерева чи лісосмуги. Таким, наприклад, був хутір Олександра Сергєєва. На відведених козакові під хутір 15 десятинах землі він збудував греблю, добротний млин, виростив сад із 150 фруктових дерев та посадив понад греблею 1.000 осокорів та верб. Хутори азовських офіцерів дивували сучасників фруктовими садами великих розмірів, значною кількістю лісосмуг, вітряками та млинами. Майно таких хуторів оцінювалося щонайменше 3.000 карбованців сріблом.

Через малу кількість військових земель азовці змушені були постійно регулювати кількість поголів'я худоби. Тому і використовували у своїх господарствах ті породи тварин, які могли повноцінно виконувати різні функції. При цьому господарства азовців були добре забезпечені худобою і на одну родину припадало по 4 воли, 2 корови з телицями, по 6 штук овець і по одному коневі. Дійсно хороший показник і по сьогоднішнім стандартам!

Для задоволення, переважно, власних потреб козаки Азовського війська займалися різного роду промислами. Одним із найрозвинутіших був традиційний рибальський промисел. Оскільки берег Азовського моря вважався складовою частиною військового надбання, то віддавався в оброчне утримання для збільшення прибутків козацького формування. Так, за перше півріччя 1836 року до військового скарбу надійшло 131 карбованець 25 копійок сріблом за рибний відкуп, а вже у 1856 році за його було отримано 1.100 карбованців сріблом.

Військо мало й 2 інструментальні заводи, де виробництвом було зайнято 70 осіб. Ними виготовлялося продукції на 27.065 карбованців. Ці заводи також були прибутковими. Особливо якщо врахувати попит на продукцію і порівняти з найближчими промисловими підприємствами, наприклад із Штейндорфським машинобудівним заводом, який наприкінці 50-х років ХІХ століття займав 2-е місце (після Луганського ливарного заводу) серед промислових підприємств Катеринославської губернії та Таганрозького градоначальства. Завод належав приватній особі - ротмістру Шуману, і спеціалізувався на виробництві сільськогосподарських машин та знарядь. На заводі працювало близько 70 чоловік, які щорічно виробляли продукції на 30.000 карбованців. Як бачимо, прибуток заводів, що знаходилися в межах Азовського козацького війська, на 1.935 карбованців менший за щорічний прибуток одного з найбільших у Катеринославській губернії та Таганрозькому градоначальстві за розмірами виробництва сільськогосподарських машин та знарядь.

З розвитком хліборобства в Азовському козацькому війську великого значення набуває млинарство. Про його значний розвиток свідчить кількість млинів та вітряків на військових землях. У 1862 році в межах Азовського формування було 49 водяних млинів і вітряків. Вони приносили значні прибутки їх власникам. Суми, затрачені на їх будівництво, покривалися протягом 2-3 років. На будівництво вітряка чи млина витрачалося в середньому 800 карбованців сріблом, а чистого прибутку вони давали близько 200-300 карбованців сріблом щорічно. Отже, різноманітні промисли, якими займалися козаки, не мали вирішального значення для загального розвитку господарства, але були суттєвою допомогою і підтримкою.

Загальний рівень розвитку господарства дозволяв козакам поступово налагоджувати внутрішнє життя війська, збільшувати витрати на медичне обслуговування, освіту, церковні справи, на утримання громадських організацій. Завдяки цьому можемо говорити про певні здобутки азовців як у господарській діяльності, так і в забезпеченні власного добробуту.

Коли маємо такі приклади з історії, такі красномовні, переконливі свідчення господарських досягнень наших попередників, то маємо повірити у свої сили, здібності, спроможність, взятися до роботи й працювати на радість собі і на користь народу. За таких обставин й іноземні кредити не знадобляться, бо вже влізли в такі борги перед іншими державами, що і прийдешнє покоління змушене буде розраховуватися за нас. Історія свідчить: ми працьовита нація; ми здатні самі робити кращим сьогодення та матеріально і духовно багатим наше майбутнє.