Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

Чорновіл В’ячеслав – людина, лідер, політик

ПЛАН

1. Біографія Вячеслава Чорновола.

2. Вячеслав Чорновіл, як політик. “Якби мене запитали, чи жалкую я про те, як склалося моє життя, про відсиджені 15 років, я б відповів: анітрохи... І якби довелося починати все спочатку та вибирати, я б обрав життя, яке прожив.

Часи змінюються, інколи залишаєшся майже один. У мене таке було. Але все одно вірю, що чиню правильно. Не будемо говорити високі слова про ідею, відповідальність тощо. Ти вирішив, що так, а не інакше потрібно діяти. Віриш у свою дорогу? Іди й не звертай!...

Щоб не зруйнувати того, що так нелегко будувалося, — наш Рух; щоб урятувати те, що так тяжко здобувалося, — Українську державність; щоб зберегти те, що є найціннішим для кожної людини, зокрема, й для цілої партії, — гідність і самоповагу, чесність і мужність бути чесним. Перед собою. Перед співвітчизниками. Перед Україною!”

В’ячеслав Чорновіл

Вячеслав Максимович Чорновіл — відомий український політик, державний діяч, публіцист і журналіст — народився 24 грудня 1937 року (за документами 1 січня 1938 р.) у с. Єрки Звенигородського району (нині Катеринопільський) Черкаської області у родині сільських учителів. Мати Килина Харитонівна (1909—1985) — учителька початкових класів, батько Максим Йосипович (1909—1987) — викладач української мови й літератури.

У радянські часи сім’я зазнала переслідувань. 1937 року було заарештовано рідного батькового брата Петра, який не повернувся з ув’язнення.

Вячеслав Чорновіл до школи пішов 1946 року відразу до 2-го класу (читав з чотирирічного віку). 1955 року закінчив Вільхівецьку середню школу із золотою медаллю і того ж року вступив до Київського державного університету ім. Тараса Шевченка на філологічний факультет, а з 2-го курсу перевівся на факультет журналістики. Уже в університеті мав неприємності за свої погляди, з чим пов’язана майже річна перерва в навчанні 1958 року (узявши річну відпустку, їздив на будівництво домни в Жданові (Маріуполь), де працював спочатку теслярем, потім — у виїзній редакції газети “Київський комсомолець”). У студентські роки вже багато писав до газет. Протягом місяця склав усі пропущені сесії і 1960 року закінчив університет з відзнакою. Захистив дипломну роботу на тему “Публіцистика Бориса Грінченка”, ще донедавна забороненого письменника.

З липня 1960 до травня 1963 років Вячеслав Чорновіл працював на Львівській студії телебачення спочатку редактором, потім — старшим редактором передач для молоді.

Почав виступати як літературний критик, досліджуючи творчість Т. Шевченка, В. Самійленка, Б. Грінченка.

У травні 1963 року переїхав до Києва, щоб продовжити наукову роботу з історії української літератури. Відтоді до вересня 1964 року працював на будівництві Київської ГЕС і жив у Вишгороді.

1964 року склав кандидатський мінімум, пройшов за конкурсом до аспірантури Київського педінституту, але не був допущений до навчання через політичні переконання. Це стало перешкодою до захисту вже майже готової дисертації про публіцистичну творчість та громадську діяльність Б. Грінченка.

Започаткував в Україні національно-визвольний рух шістдесятників разом з І. Світличним, І. Дзюбою, Є. Сверстюком, А. Горською, М. Плахотнюком, Л. Танюком, В. Стусом, Г. Севрук та ін. Вячеслав Чорновіл був одним з найяскравіших організаторів та активістів цього руху, що в 60ті —70ті роки протистояв тоталітарному режимові, виступав за відродження України, її мови, культури, духовності, державного суверенітету. Брав активну участь у діяльності Київського клубу творчої молоді (КТМ).

4 вересня 1965 року виступив разом з Іваном Дзюбою та Василем Стусом у кінотеатрі "Україна" на прем?єрі фільму Параджанова "Тіні забутих предків" з протестом проти арештів української інтелігенції. Далі, звичайно ж, — безробіття, обшуки й допити.

Того ж місяця за участь у правозахисному русі звільнений з роботи в газеті “Молода гвардія”. Тоді ж улаштовується літпрацівником у газеті “Друг читача”.

За відмову давати свідчення на закритому суді братів Горинів В. Чорновола засудили до троьх місяців примусових робіт.

Репресії лише посилювали в ньому силу опору: звільнення з роботи прискорило працю над документальним дослідженням "Правосуддя чи рецидиви терору?" (травень 1966 року). Це був, мабуть, один із найсміливіших зразків тогочасної української політичної публіцистики. Наступний вирок у листопаді 1967 року — жорстокіший: 3 роки ув?язнення в таборах суворого режиму. Причиною і цього разу виявилася журналістика: Вячеслав Чорновіл уклав документальну збірку "Лихо з розуму" (Портрети двадцяти "злочинців"), де подав матеріали про арештованих у 1965 році шістдесятників. Після того, як книжку було надруковано за кордоном, міжнародна громадськість піднесла голос на захист ув?язнених, і брежнєвські холуї змушені були на це зважати. Отож дехто з тоді арештованих завдячує Чорноволові життям.

За свої книжки Чорновіл став лауреатом премії для кращих журналістів світу, що боронять права людини; а від Радянського Союзу отримав нове тюремне ув?язнення.

Після звільнення 1969 року з великими труднощами вдалося влаштуватися на роботу. З 1970 року Вячеслав Чорновіл працював спостерігачем метеостанції в Закарпатті, землекопом археологічної експедиції в Одеській області, вагарем на станції Скнилів у Львові.

1970 року Чорновіл починає випуск підпільного журналу "Український вісник”, в якому друкує матеріали самвидаву, хроніку українського національного спротиву. Він — його організатор, редактор і видавець. Під час відомої страхітної загальноукраїнської "зачистки" 1972 року його арештовують знову — попереду суд і вирок: 6 років таборів і три роки заслання. Це знову суд над журналістом, суд над Словом: Мордовія, Якутія, Чаппанда, боротьба за статус політв?язня, підпільна публіцистика й новий, ще потужніший виток спротиву.

Відбував термін у мордовських таборах для політв’язнів ЖХ-385/17-А (с. Озерне) і ЖХ 385/3 (с. Барашево). В. Чорновіл був організатором і учасником численних акцій протесту, голодовок, виснажливої боротьби за статус політв’язня. Понад половину терміну провів у ШІЗО (штрафний ізолятор) і ПКТ (приміщення камерного типу). “Зеківський генерал” — так назвав нарис про нього письменник Михайло Хейфец. Разом з Борисом Пенсоном Вячеслав Чорновіл написав книгу “Хроніка таборових буднів” (1975), яку було нелегально передано з табору за кордон і опубліковано 1976 року у журналі “Сучасність”.

На початку 1978 року був відправлений етапом на заслання в с. Чаппанду (Якутія), де працював чорноробом у радгоспі, пізніше в Нюрбі — постачальником. Там написав брошуру про боротьбу за статус політв’язня в таборах (1977—1978) під назвою “Тільки один рік”. Від рукопису, переданого за кордон, відновлено тільки фрагменти. 1978 року прийнятий до міжнародного Пен-клубу. 22 травня 1979 року Чорновіл став членом Української гельсінської групи.

У квітні 1980 року знову заарештований на засланні за сфабрикованим звинуваченням (фактично — за опозиційні виступи та за участь у Гельсінській групі). Тримав 120-денну голодовку протесту. В останньому слові на суді Вячеслав Чорновіл звинуватив КДБ і міліцію у фальсифікації та закликав суд не брати участі в змові. Був засуджений на п’ять років позбавлення волі. 1983 року звільнений за протестом прокурора Якутії без права виїзду в Україну. Працював кочегаром на заводі будівельних матеріалів у місті Покровську.

У травні 1985 року Вячеслав Чорновіл повернувся в Україну. Зміг улаштуватися на роботу у Львові тільки кочегаром у Міськрембудтресті та школі-інтернаті. Відновив активну політичну діяльність. Восени 1988 року разом з М. Горинем дав інтерв’ю закордонній журналістці Марті Коломієць, у зв’язку з чим влада розгорнула кампанію за видворення їх з СРСР. Чорновіл і Горинь звернулися до урядів усіх держав, щоб їх не приймала жодна країна. Тоді ж звільнений з роботи з політичних мотивів.

Улітку 1987 року В. Чорновіл відновив видання “Українського вісника”, редактором та автором якого був протягом двох років.

11 березня 1988 року з М. Горинем і З. Красівським підписав Звернення до української та світової громадськості про відновлення діяльності УГГ. Цього ж року ініціював створення Української гельсінської спілки (УГС), яку від початку задумав як політичну партію. Був її співголовою, а також співавтором програмних документів, зокрема “Декларації принципів Української гельсінської спілки”, яку оприлюднив 7 липня 1988 року на 50-тисячному мітингу у Львові. УГС стала першою в Україні відкритою опозиційною КПРС організацією партійного типу. Вячеслав Чорновіл був одним з трьох робочих секретарів, потім членом виконкому УГС, очолював пресову службу — написав і відредагував понад сто листів прес-служби УГС, які оперативно, у день виходу, передавалися по радіо “Свобода”, а також розповсюджувалися самвидавом.

Від часу створення (8—10 вересня 1989 року) Народного Руху України (НРУ) — член Руху та його Великої Ради, з березня 1992 — співголова, а з грудня 1992 року — голова НРУ. Ось як про цей час згадував сам Вячеслав Чорновіл:

«Ідея створення Руху виникла спонтанно, вона йшла знизу. Прийшов час "розвалу імперії", так званої перебудови. Він закликав низи до дії, а серед інтелігенції, колишніх політв?язнів, політичних діячів виявилися люди, які вирішили очолити цей рух. Я пригадую, як 17 вересня 1989 року ми вивели на вулиці Львова 200—250 тис. осіб. Це була природна потреба різко змінити ситуацію, яка на цей момент склалася в країні: ішло розвалення комуністичної системи, дуже активізувалися народні маси, і це треба було оформити. Перша спроба створити у Львові "Демократичний фронт сприяння перебудові" була літом 1988 року, але нас тоді розігнали собаками й ОМОНом. Наприкінці 1988 року, зайнявши національно-патріотичні позиції, нашу ідею підтримала більшість членів Спілки письменників України. Завдяки цьому нам легше було захищатися від свавілля влади. Ми змогли виголосити програмні положення НРУ. Почалося інтенсивне зростання організацій Народного Руху в областях. У вересні 1989 року відбулися установчі збори НРУ. 1993 року НРУ був перереєстрований на політичну партію, бо, будучи громадсько-політичною організацією, ми не могли брати участь у виборах.»

У березні 1990 року Вячеслав Чорновіл був обраний депутатом Львівської обласної ради та Верховної Ради України. Він був одним з лідерів радикального крила демократичної частини Верховної Ради — Народної Ради.

З квітня 1990 року до квітня 1992 року — голова Львівської облради та облвиконкому. Восени 1991 року Вячеслав Чорновіл був кандидатом у Президенти України (2 місце, 7 420 727 голосів або 23,27%).

У жовтні 1991 року на Великій козацькій раді Вячеслава Чорновола обрано гетьманом українського козацтва.

З квітня 1992 року — на постійній роботі в парламенті України. Народний депутат України двох наступних скликань — 1994 і 1998 років. Керівник депутатської фракції Народного Руху України. З 1995 року член української делегації в Парламентській Асамблеї Ради Європи.

Шеф-редактор незалежної громадсько-політичної газети “Час/Time” (з січня 1995 до травня 1998) і “Час” (з жовтня 1998 до березня 1999).

Лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1996) у галузі журналістики й публіцистики (у тому числі за твори, раніше інкриміновані як антирадянські) — за збірку “Правосуддя чи рецидиви терору?”, “Лихо з розуму”, книгу “Хроніка таборових буднів”, публіцистичні виступи в пресі.

Лауреат Міжнародної журналістської премії ім. Ніколаса Томаліна (1975). Нагородженний орденом Ярослава Мудрого V ступеня (1997). 25 березня 1999 року Вячеслав Чорновіл загинув за нез’ясованих обставин в автокатастрофі на шосе під Борисполем. На місці загибелі встановлено справжній козацький хрест. Поховано видатного українського державного діяча на центральній алеї Байкового кладовища. 2000 року присвоєнно звання Героя України.

Вячеслав Чорновіл не є і не був просто актуалізованим політиком партійної конкретики. А саме таким його зазвичай сприймали, саме за це з ним воювали, саме на тому стояла його популярність. Це лише одна й далеко не найвизначніша іпостась Вячеслава Чорновола. Насправді він і донині залишається стратегічним генієм українського національного самоусвідомлення, структурований практикою філософ дисидентства, людина вершинної суспільно-демократичної думки XX століття, український демократичний "фундаменталіст". Немає нічого випадкового в тому, що Чорноволів товариш по ув?язненню Михайло Хейфец, автор книжки "Вячеслав Чорновил — зэковский генерал", ще там, у Мордовії, відзначаючи "дирижерские черты" Чорновола, записав: "Наблюдая за ним со стороны, я сопоставлял его с Ганди, Неру, Кениатой, Нкрумой; это именно подобный им тип национального вожака".

Мова йде саме про масштаб. Щоб осягнути масштаб Чорновола, потрібен час. І Чорновіл уже вийшов на історичну дистанцію.

Він не став Президентом України. Але став її національним Героєм — посмертно. Його вбили в русі — у дорозі, по шляху до тієї, іншої України, за яку він платив здоров?ям і життям.

Ця рана ніколи не загоїться. Вячеслава Чорновола було вбито жорстоко й підступно, після тривалої психологічної облоги, після масового творення облудної громадської думки. Убито наприкінці тисячоліття, кривавого й загрозливого для України. Убито, як убивали всіх її національних провідників — від Івана Мазепи до Хмеля, від Симона Петлюри до Грушевського, від Тараса Шевченка до Франка, від Степана Бандери до Василя Стуса та Івана Світличного. Убито, як було вбито й потоптано Андрія Сахарова, генерала Петра Григоренка, Галину Старовойтову; а ще раніше — Аллу Горську, Тихого й Литвина, Валерія Марченка, Оксану Мешко...

На Чорновола полювали все життя. Затуляли рота, виривали з рук перо, арештовували, морили голодом, паплюжили плітками, погрожували. Напевне, ні про кого не наплела компартійна й посткомпартійна пропаганда стільки дурниць, як про нього. Найогидніше, що деякі з цих міфів згодом почали повторювати й ті, кого він вважав за своїх прихильників, на чию допомогу розраховував. Стрільбу вели з різних боків. Спочатку це була система. Але й після того, як вона впала, нападів, хоч як це парадоксально, не поменшало, їх було безліч, мисливців: від садистів-слідчих до макабричних табірних наглядачів; від штатних провокаторів з постійно мінливими фізіономіями до заздрісних і лукавих "однодумців"; від ексцентриків лівої політики до перефарбованих у жовто-блакитне сталінців; від затятого бюрократа до амбітних сутенерів української національної ідеї, котрі страждали від того, що поруч з Чорноволом виглядають хіба що політичною карикатурою. Під завісу долучилися сюди й колишні соратники, позаяк не бачили далі власної амбіції. "А велике й суттєве, — як писав сам В. Чорновіл, — видно тільки з історичної відстані". Між тим декого із захисників народних інтересів потягло — під виглядом нового бачення стратегії і тактики — на смачне й вигідне. І залізо втомлюється, виправдовувалися вони, не можна ж розвивати рухівську ідею лише на ентузіазмі! Так і життя мине — за що ж тоді боролися? Один із них заявив, що не пошкодує й мільйона доларів, аби усунути Чорновола з Руху, а інший — інтеліґентно пояснював з трибуни з’їзду, що, на жаль, і знамена доводиться іноді топтати, війна є війна, і якщо Чорновіл став у Русі гальмом, нічого не вдієш — "треба переступити через нього — і йти далі..." Так і не вдалося переконати цього любителя лунких афоризмів, що армія, яка топче власні знамена, рано чи пізно перетворюється на зграю мародерів...

Такою є зовнішня канва хроніки його життя. Чорновіл почав його як журналіст і з цього шляху не зійшов.

Про Вячеслава Чорновола та про його феномен ще напишуть десятки книжок. Вийдуть друком його статті, політичні звернення, есе та монографії, унікальне листування. Створено Фонд Вячеслава Чорновола, президентом якого обрано його дружину й соратницю — відому українську поетесу Атену Пашко. Фонд розпочав роботу над підготовкою зібрання творів, а це десяток томів.

Його талант шліфували мордовські табори. Там він став філософом і стратегом. І все одно найважливіше: він був не з бронзи і не з мармуру. Він був весела й жива людина, з усіма рисами живої людини; вони лише відтіняли його масштаб, його дар схоплювати проблему зразу і в цілому, його вміння передбачати й вести...

Читаймо його, читаймо уважно, з олівцем, — і ми, сьогоднішні, багато що переосмислимо.

І в багатьох випадках знайдемо відповідь на те, як жити далі, куди прямувати, чого стерегтися. У нього про це сказано, треба тільки хотіти це побачити.

Чорновіл ніколи не співав з чужого голосу, нікому не підспівував; говорив, що думав, — думав, що говорив. Він був і залишився опозиціонером до всього, що гальмувало шлях до незалежності України, до Моральної Людини, до Бога; і там, у таборах, і тут, у новій і ще не оформленій реальності.

Отож, нехай Бог допоможе і нам з вами, славні наші побратими, — допоможе зрозуміти Вячеслава Чорновола.

Себто зробити те, що нам не вдалося зробити за його життя.

Зрозуміти, осягнути, — а після того вже не розлучатися з ним ніколи.

Ось деякі уривки зі статей В’ячеслава Чорновола.

Я страшенно себе завантажую, викладаюся.

Я просто дуже переконана людина, людина якоїсь ідеї, яку я прагнув реалізовувати, але не мав змоги цього робити — ви знаєте, де я дуже довго був, у яких умовах. А коли з'явилася можливість реалізації, я виявився абсолютно готовим. Я чітко знав, як воно повинно бути і чого я хочу, і тому я всіма силами іду цією лінією. А людям це не подобається, їх потрібно довго переконувати, вони люблять посумніватися, щоб ти з ними поділяв їхні сумніви. Проте я не прагну якоїсь великої влади, я є самодостатньою людиною. Якби я не був головою Руху, можливо, я якийсь газетно-журнальний синдикат створив би, бо це те, що я люблю, або працював би десь у виконавчій владі, щоб реалізувати свої ідеї.

Про Незалежність

Справді, чому Україна не пішла шляхом Чехії, Польщі, країн Балтії, де після здобуття незалежності або навіть перед тим відбувся ґрунтовний злам старої політичної системи і до влади прийшли нові люди й нові політичні сили, як правило, правоцентристські партії чи фронти, ідеологічно близькі нашому Народному Рухові України? Для ілюстрації назву тільки імена Валенси, Гавела, Ландсбергіса, Лаара, Антала. Я називаю трагедією молодої української демократії те, що ми, залишивши владу в руках старої комуністичної номенклатури, ще з часів перших президентських виборів розпочали змагання між собою. Враховуючи значний вплив тоді на події в Україні західної діаспори - вплив як ідеологічний, так і матеріальний, думаю, що бодай якусь частинку вини за покручений шлях, яким пішла самостійна Україна, ми можемо розділити з вами. Бо хіба не було експортовано сюди, в Україну, той трагічний розлам державницьких сил, який з часів визвольних змагань 30-40-х років на десятиліття затримався на еміграції?! Бо хіба, чублячись між собою, не поспішали наші лідери за океан за моральною і матеріальною підтримкою?! І такі вояжі тривають донині.

Наші політичні партії повинні шукати опори й матеріальної підтримки у власній державі, в того середнього класу молодого бізнесу, що хоч важко, але все ж таки народжується і спинається на ноги. А якщо у нашої, не такої вже й багатої, діаспори знайдеться зайва копійка, то краще використати її для розбудови українських організацій у власних державах або, у крайньому разі, для гуманітарної чи культурницької допомоги. В ідеалі ми повинні прагнути, щоб Україна допомагала діаспорі, а не навпаки. А ви зате лобіюватимете інтереси України у своїх державах. Нам важливо, щоб ви по можливості вберегли від повної асиміляції своїх дітей і онуків і щоб у XXI столітті на ось такі форуми вони збиралися разом з нашими дітьми і онуками.

Про державу

Похмурими привидами стоять мертві заводи; місяцями не отримують зарплат учителі, лікарі, військові, бо бюджет на минулий рік виявився "липою". Життєвий рівень багатьох громадян далі падає. Бюджетний голодомор доконує національну культуру й науку. Безпартійний уряд не складає враження єдиної команди, готової вивести державу з кризи. Коефіцієнт корисної дії неструктурованого парламенту дуже невисокий. "Партія влади" устами своїх теоретиків з оточення Президента пропонує нам модель неукраїнської України, безпартійного суспільства, в якому заправлятиме космополітична промислово-фінансова олігархія.

І все ж... Кожний новий рік утверджує нашу незалежність не тільки в політиці й економіці, а й — що важливіше — в людській психології. Руйнуються старі стереотипи мислення. Підростає молодь, що не відчула на собі мертвотного впливу комуністичного режиму. Усією державою і кожний сам по собі вчимося покладатися тільки на себе. Якщо навіть при не найкращій владі з'явилися проблиски світла в кінці тунелю, то це свідчить, що Україна вистоїть, що її чекає світле майбутнє.

Про демократію

Аналізуючи потім цілу купу записок, я відзначив тривожну тенденцію, яка загрозливо зростає з року в рік, від зустрічі до зустрічі. Меншає інтерес до загальнодержавних справ, до високої політики, більшає доза роздратованості, скепсису, а то й повної зневіри. І це в регіоні, відомому високим рівнем державницької свідомості, де міська, а віднедавна і обласна влада в руках демократів, де роблять щирі зусилля допомогти найбіднішим.

Один з моїх виборців похмуро пророкував: "Хоч комуністи і марченки-вітренки паразитують на нашій біді, як хробаки в гноївці, бо воно їм зовсім не болить, але якщо ви мовчатимете, люди підуть за ними, а не за вами".

Зізнатися, у 1994 році ми були заскочені проривом "нових лівих" у парламент України, недооцінивши вагу соціальної демагогії в щоденній політиці та її впливу на людські настрої. Основним противником перед попередніми виборами ми називали не лівих, вплив яких вочевидь применшили, а "партію влади", номенклатуру, яка залишалася при владі після проголошення незалежності і скомпрометувала наші святі гасла.

Мабуть, ми все ж мали тоді рацію, бо без господарювання старої комуністичної номенклатури, яка заблокувала реформи й довела державу до економічного хаосу, а народ до зубожіння, ностальгія за минулим, а отже, і певний успіх лівих були б неможливі (запитайте, наприклад, чеха чи естонця, чи хоче він повернення до соціалістичного раю...). Ми критикували "партію влади" взагалі або вели мудрі дискусії про опозицію, випустивши з уваги конкретну живу людину, яка, придушена нашою невмирущою бюрократією, залишилася наодинці з безробіттям, невиплатою зарплати, холодом і недостатнім харчуванням.

Ми не можемо наслідувати лівих, які, не раз справедливо критикуючи існуючий стан, кличуть нас у минуле — до соціалізму, до імперії, а отже, до ще більшої трагедії народу. Але ми не можемо і мовчати...

Сподіваюся, ми зуміємо обрати правильну стратегію соціального захисту нашого народу. Нині група науковців ... завершує роботу над рухівською програмою боротьби з бідністю, схваливши яку, ми будемо найактивніше вимагати від уряду втілення її в життя. (Через сім років КМ спромігся лише перейнятися проблемами бідняків. — Ред.) Ми знаємо, що без широкого економічного реформування суспільства, повноцінна реалізація соціальних програм неможлива. Але ми розуміємо й те, що вже сьогодні, зупинивши сваволю бюрократії, розкрадання суспільного добра, урізавши пільги номенклатури, переглянувши систему зарплат, виплат і пенсій, можна суттєво полегшити життя найбідніших верств населення, тобто наших майбутніх виборців.

Про націоналізм жертовний і націоналізм кар'єрний

Для мене і для нас усіх націоналіст — це патріот своєї Батьківщини. Це людина, яка понад усе любить свою Батьківщину, нашу Україну, яка понад усе хоче добра для неї.

Отож треба провести межу між жертовним націоналізмом, і тим, що я можу назвати кар'єрним націоналізмом.

Змінилися часи — і люди, які колись сиділи по кабінетах райкомів партії та райкомів комсомолу, в інших затишних місцинках, раптом на хвилі часу стали надзвичайно великими націоналістами й повчають мене й таких, як я, які сиділи десятиліттями, довгими роками по концтаборах за Україну, за наш народ, — хто справжній націоналіст, а хто ні.

Я думаю, що їм час від часу треба приходити до символічних чи справжніх могил справжніх націоналістів, справжніх українських патріотів і каятися тут.

Про Владу

Ставши формально безпартійними, більшість партфункціонерів не перестала бути комуністами в душі, а отже, і плодить при владі собі подібних.

Упадає у вічі зворушлива дружба теперішніх компартійців з місцевою владою абсолютної більшості областей України. Так до кого ж вони в опозиції? Очевидно, в опозиції ліві до Української держави як такої, до Президента, який не виправдав їхньої довіри, і до уряду?

Ситуація цілком очевидна: ліві, які тепер очолюють виконавчу владу в більшості областей України, хоч з тактичних міркувань сьогодні ще не записані до комуністичної чи соціалістичної партій і називають себе безпартійними, створюють умови для перемоги відвертих лівих у парламенті та в місцевих виборних органах, що посилить їхні власні позиції і дасть їм можливість легалізуватися.

Про парламент

Що таке неструктурований парламент, не здатний на продуману й цілеспрямовану законотворчу діяльність, прекрасно демонструє нинішнє скликання Верховної Ради, уражене законодавчою імпотенцією. Причини теж лежать на поверхні. Дві третини депутатів, обраних у 1994 році, були позапартійними й "незалежними". Масштаби фальшувань на тих виборах вражаючі. Частина "обранців народу" відверто купили собі місця в парламенті задля депутатської недоторканності, лобізму чи службової кар'єри й на засідання Верховної Ради взагалі не з'являються.

У державі запанувала атмосфера колективної безвідповідальності. Безпартійний Президент, безпартійний уряд, безпартійний анархічний парламент — назвіть цивілізовану державу, де ще таке можливе. Звідси — тотальна корумпованість суспільства, розгнузданість чиновництва, відверте злодійство на всіх щаблях влади. Ніхто ні за що й ні перед ким не відповідає.

Дуже прикро, що серед противників партійності, політичної структурованості суспільства й влади опинився Президент держави. Не випадково саме з його найближчого оточення вийшли теоретичні спроби обґрунтувати "особливий шлях" України, якою повинна правити "партія влади", що складається з директорського та вчорашнього компартійно-комсомольського істеблішменту. Сьогодні саме за вказівкою Президента залежні від нього по службі чи прикуплені виконавчою владою депутати відмовляються підтримати вже прийнятий ними ж у першому читанні виборчий закон.

Про уряд

Головна причина кризи не лише нинішнього, а й попередніх урядів — політична неструктурованість українського суспільства, передусім парламенту держави. Уряд неспроможний провести через Верховну Раду те чи інше рішення, оскільки в законодавчому органі відсутня більшість, яка б уряд підтримувала. Жодна політична сила не відповідає за діяльність Кабінету Міністрів чи бодай його частини. З іншого боку, за незначними винятками позапартійні урядовці не несуть ніякої відповідальності перед конкретними політичними силами. Неструктурованість парламенту унеможливлює формування коаліційного уряду. Атмосфера безвідповідальності й "ручного" управління, очевидно, влаштовує Президента та уряд, які через наближені до них депутатські групи у Верховній Раді блокують прийняття нового закону про вибори.

Тому виникає запитання: за якими принципами має намір Президент України формувати новий уряд — знову за принципом колективної безвідповідальності? Чи не стане знову визначальним клановий підхід, проти якого рішуче й послідовно виступає Народний Рух України?

Про Верховну Раду

Уже помічається тривожна тенденція пригальмувати розгляд саме тих законів, без яких стимульовані Конституцією реформи неможливі.

Згадайте, скільки говорилося в цьому залі й поза ним про необхідність якнайшвидшого прийняття податкового кодексу, без чого неможливо ні стимулювати знесилене податками виробництво, ні сформувати реальний бюджет. І що ж ми бачимо в розданому нам проекті постанови про порядок денний шостої сесії? У вересні ми податками не займатимемося взагалі, основні положення податкової політики в Україні розглянемо в першому читанні тільки в жовтні. Коли буде друге читання — невідомо, як і вкрай важливого закону про податок на додану вартість, який уперше розглядатиметься чомусь тільки в листопаді. Передбачається друге читання вже розглянутих законів про податок на майно підприємств тільки у листопаді, а так званого "податку на багатство", тобто на нерухоме майно громадян, — тільки в грудні. Перше читання проекту закону про оренду землі знаходимо тільки в кінці листопадового списку, а розгляду закону про єдиний податок на землю не передбачено взагалі. Отож плакав наш бюджет наступного року дрібненькими сльозами, а з ним — і зарплати працівників бюджетної сфери.

Що це: невміння керувати законотворчим процесом чи свідоме шкідництво за принципом: чим гірше всій державі, тим ліпше певним політичним силам, що паразитують на антидержавній та антиринковій демагогії?

Наші псевдоборці "за соціальну справедливість", що наштампували стільки пільг і привілеїв не тільки для бідних, що зрозуміло, але й для заможних або вчорашніх енкаведистсько-кагебістських карателів, чомусь забули включити в план роботи VI сесії і питання погашення внутрішньої заборгованості перед нашими громадянами за знецінені заощадження станом на 2 січня 1992 року,... і абсолютно необхідні зміни до несправедливого пенсійного закону, який відкидає частину наших громадян за межу виживання.