Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Зміни відношення жінок-селянок до участі у політичних партіях та громадських організаціях (1991 – 2002 рр.)

Впродовж останнього десятиліття XX століття відбулася зміна в міжнародно-правового статусу України. У 1991 р. Україна реалізувала своє право на самовизначення, а у 1996 р. Верховна Рада прийняла Конституцію [1] — основний закон суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової держави. Розпочався новий етап розбудови української правової держави. Актуальним завданням для держави стало створення можливостей для рівноправної участі чоловіків і жінок у громадсько-політичній сфері суспільства, в тому числі для жінок сільської місцевості. З метою реалізації конструктивної державної ґендерної політики необхідно було залучити жінок до активної участі до громадської роботи та взагалі до політичної діяльності.

В результаті значних соціальних змін відбувався процес вироблення нових норм ґендерних відносин. Але основним джерелом ґендерної нерівності продовжували бути соціальні норми і стереотипи, які прищеплювалися суспільством. Традиційно державно-політична сфера асоціювалося із "чоловічою", а приватне життя із "жіночою" сферою діяльності.

Дослідники виділяють наступні шляхи досягнення ґендерної рівності у політичних процесах: по-перше, участь жінок у різних гілках влади — законодавчій, виконавчій, судовій, інформаційній тощо; по-друге, розширення участі жінок в діяльності політичних партій, громадсько-політичних об'єднань та рухів; по-третє, розвиток громадянського суспільства за принципами ґендерного паритету. У цій системі виділяють два основні типи об'єднань: громадські організації, громадські рухи та політичні партії.

Процес формування громадянського суспільства знаходився в 90-х рр. ХХ ст. в Україні ще на початковій стадії. Жінки в заполітизованому суспільстві для вирішення своїх проблем змушені були формувати політичні інституції і через них відстоювати свої права. Однією з причин виникнення жіночих партій була спроба керувати жіночим рухом і взяти його під свій контроль. Іншою — невдоволеність рамками громадської організації. Наприклад, у 1999 році було створено Партію солідарності жінок України, в роботі якої брали участь і селянки.

Загалом процес формування національної еліти й лідерів сучасного парламентського типу тільки розпочинався, але проблема жіночого лідерства в Україні була і є актуальним питанням, особливо це стосується лідерства серед жінок сільської місцевості.

В досліджуваний період деякі представниці сільських жінок входили до політичних партій - Комуністичної, Соціалістичної, Селянської, Аграрної, Народного Руху тощо. [2]. Діяли селянки також у чотирьох жіночих партіях: "Жінки України", Всеукраїнська партія жіночих ініціатив, "Жіноча народна партія” (об'єднана), партія "Солідарність жінок України", однак представництво їх у партіях було незначним внаслідок нерозвиненості політичного світогляду [3]. Проаналізувавши програми політичних партій, наприклад, Селянської партії, яка пропагандувала „материнство як найсвятіший обов’язок української жінки” та інших політичних партій, можна зазначити, що основні принципи діяльності пропонувалися за такими напрямками: приділення особливої уваги материнству і дитинству, захисту сім’ї; залучення жінок до управління державою; розробки ефективної демографічної політики тощо. Але програми багатьох політичних партій не мали ґендерного світобачення, недостатньо усвідомлювали сучасні жіночі та ґендерні проблеми, не бачили реальних можливостей їх розв’язання [4].

Досвід свідчить, що більш успішно будували свою політичну кар’єру жінки-вихідці із сільської місцевості, що спиралися на особисті якості. Жінкам-політикам не досить було підстав особливо розраховувати на жіночу частину електорату: більшість жінок не була обізнана із цілями жіночих політичних партій, які не мали розгалуженої структури і по суті не вели організаційної та масової роботи у переважній більшості міст, селищ і сіл. До того ж, селянки й досі звикли бачити захисниками своїх інтересів чоловіків. Це свідчило про неготовність суспільства до змін в питанні ґендерної політики у досліджуваний період.

З 1991 по 2002 рр. на політичній арені України були представлені наступні представниці сільської еліти: Я.Й. Стецько, яка очолювала політичну націоналістичну партію Конгрес Українських Націоналістів (уродженка с. Романівна Тернопільській обл.); також К.Т. Ващук - депутат Верховної Ради України, входила до координаційної ради “Громадянського парламенту жінок України”, була членом Аграрної партії України (уродженка с. Вербень Волинській обл.); Л.П. Супрун – одна із лідерів Народно-демократичної партії України (починала кар’єру ст. юрисконсультом радгоспу „Хотівський” Київській обл.); В.А. Гошовська – голова партії „Солідарність жінок України” та Всеукраїнського жіночого об’єднання „Солідарність” (уродженка с. Великі Кринки Полтавської обл.); її заступник по партії В.О. Завалевська була головою Комітету з питань зв’язків із громадськими організаціями „Громадського парламенту жінок України” (уродженка с. Сабатинівка Кіровоградської обл.) [5].

Ряд партій України з метою ширшого залучення жіночого електорату сприяли створенню при партіях політичних жіночих організацій. Однак потрібно відмітити, що вплив на зростання політичної активності жінок в цілому невеликий. За експертними оцінками, в них було задіяне тільки 0,2 % жінок.

За останні 10 років відбулися значні зрушення в електоральній поведінці жінок. Жіночі структури активно розвивалися. Про це свідчать наведені дані таблиці.

Співвідношення жіночих організацій та загальної кількості зареєстрованих в Україні громадських організацій

Показники

1997 р.

1998 р.

1999 р.

2000 р.

2001 р.

Кількість жіночих громадських організацій

545

543

818

992

1222

Загальна кількість громадських організацій

14148

17573

21028

25490

29918

Співвідношення, %

4,0

3,6

3,9

3,9

4,1

Аналізуючи данні таблиці, ми бачимо, що на початку ХХІ століття в Україні нараховувалося до 30 тисяч громадських організацій та понад 1000 організаційно оформлених всеукраїнських жіночих громадських організацій [6], які діяли на підставі Закону України „Про об’єднання громадян” [7]. Разом із тим вони часто не сприймалися широкою громадськістю як такі, що здатні захистити права жінки або ж суттєво вплинути на її становище. Жіночі об'єднання за своєю суттю не були політичними структурами, однак їх діяльність на утвердження державності часто набувала політичного характеру, оскільки вони брали участь у розв'язанні політичних проблем. До їх складу входили особи, які представляли певний спектр політичних сил. Можна констатувати наявність тенденції до політизації жіночих об'єднань.

Таким чином, в період незалежності України громадські об'єднання стали невід'ємними структурними елементами демократичного суспільства, їх соціально-політичне призначення і роль полягало насамперед у тому, що вони відкривали можливості для зміцнення самоврядування народу. Форми діяльності неурядових жіночих організацій також були досить різноманітними, наприклад адвокатська діяльність, яку вели Всеукраїнський комітет оборони прав людини, Коаліція сільських жінок Південно-Східної України по захисту прав селян.

Перша громадська організація жінок незалежної України „Спілки жінок України” (СЖУ була зареєстрована 25.07.1991 р.). - найбільш масова громадська організація, яка нараховувала більш 10 000 колективних членів, в тому числі і сільських. СЖУ турбувалося про покращення соціально-економічних умов сільської жінки для приросту сільського населення, для чого проводила лобіювання законопроектів у парламенті України, виконувався проект TAСІC "Підтримка розвитку активної політики зайнятості в Україні" [8].

„Ліга жінок-виборців України 50х50” була всеукраїнською громадською організацією, головним завданням ставила стимулювання соціальної активності жінок взагалі і, зокрема селянок під час виборів, формування політичної культури у жінок в тому числі і сільської місцевості.

За роки незалежності в Україні сформувалися нові лідери громадських жіночих організацій, які походилися із села. Серед них слід відзначити М.А. Орлик (народилась у с. Косищево Смоленської обл.) – голова „Спілки жінок України”; Л.Д. Виноградова (народилась у с. Медвенже Вінницької обл.) – активний член Всеукраїнського жіночого товариства імені Олени Теліги, зав. сектором у справах жінок, охорони сімей, материнства і дитинства Кабінету Міністрів України; Л.Ф. Кириченко (народилась у с. Акимівка Запорізької обл.) – керівник Луганської обласної спілки „Берегиня”, депутат українського парламенту ІV скликання (2002 р.); С. Прокопенко – керівника громадської організації „Інститут сільського господарства”, Т. Лужинську – директора Української ліги агропромислового комплексу тощо [9].

У 14 областях України та Автономній Республіці Крим діяли осередки добровільної Всеукраїнської громадської організації “Рада жінок – фермерів України”, до якої входили жінки із агропромислового комплексу і наукових організацій сільськогосподарського напряму. Діяльність “Ради жінок” була спрямована на захист соціального і правового статусу жінок-фермерів в Україні в умовах ринкових відносин, розвиток жіночого руху для розбудови громадянського суспільства на селі. Разом з „Радою” фермерські господарства “Родина” (Харківська обл.) брали участь у розробу та виконанні моделі соціального партнерства „Діти України на землі Батьківщини” [10].

На Одещині діяв Клуб жінок-аграріїв “Хуторяночка” (м. Комінтернівськ) – самостійна добровільна громадська організація, економічні цілі якої багато в чому були схожі з програмою „Ради”, але вона ставила за мету ще й розвиток мережі громадських жіночих організацій в Одеській області і жіночого лідерства.

В 90-і рр. ХХІ ст. в Україні діяла низка жіночих громадських організацій, які основною сферою своєї діяльності ставили економічний захист селянок. Найбільш масовими і впливовими організаціями такого напряму були об`єднання „Асоціація жінок в агробізнесі” та “Жіноча справа” [11]. Завдяки цим та подібним організаціям, жінки стали домінювати у малому і середньому бізнесі - 68 % (1999 р.) 75 % власників земельних ділянок, орендарів та членів фермерських господарств складали жінки. У Харківській області в 2002 р. діяло понад 300 громадських організацій, більше 40 % з них очолювали жінки [12]. 26 організацій були суто жіночими, які своєю метою ставили економічну допомогу в тому числі і селянкам з діловими якостями, до яких відносились “Ділові жінки Слобожанщини” та організація “Жіноча взаємодопомога”.

У 2001 - 2002 рр. понад 10 тис. жінок очолювали урядові громадські організації жіночого, молодіжного, господарського, культурно-освітнього спрямування, 38 тис. жінок були членами центральних і місцевих органів неурядових громадських організацій, 100 тис. жінок – функціонерами благодійницьких фондів, 12 тис. – головами та заступниками голів цих фондів.

Отже, за роки незалежності в Україні склалась система жіночих політичних партій і громадських жіночих об’єднань, які вели багатопланову роботу і серед жінок-селянок, ініціюювали прийняття законодавчих і нормативних актів з проблем жіноцтва, молоді, дитинства, брали активну участь у наданні всебічної допомоги у вирішенні життєво важливих питань сільських жінок. Вплив жіночих організацій на суспільне життя все більше носив осмислений характер, враховуючи систему соціальних норм. Жіночі організації привносили в соціальне життя свої корпоративні норми громадських організацій. Вони ще не повною мірою були оцінені суспільством, хоча в механізмі соціальних норм відіграли значну роль. Найбільш активно діяли громадські жіночі організації освітньо-культурного і соціально-благодійницького спрямування. Позитивність використання всієї системи соціальних норм в діяльності жіночих організацій полягала у забезпеченні стабільності розвитку суспільства. Незважаючи на існуючі складності та труднощі у суспільно-політичному та соціально-економічному розвитку країни, життєдіяльність жінок України в цілому проявлялась в позитивному плані.

Література:

1. Конституція України. – К.: Україна, 1996. – 54 с.

2.Кремінь В. Г., Базовкін Є. Г. Політичні партії України: порівняльний аналіз програмних документів. К., 1998. – 130 с.

3.Жіночі організації України. Довідник. / О.І.Сидоренко та ін. (упоряд.). – К.: Центр інновації та розвитку, 2001. – 376 с.

4.Жінка на порозі ХХІ століття: становище, проблеми, шляхи соціального розвитку: Зб. матер. Всеукр. Конгресу жінок (Київ, 21-23 травня 1998 р.). /За ред. В.І.Довженко та ін. - К.: Укр. ін-т соціальних досліджень,1998. – 182 с.

5.Жінки України: Біографічний енциклопедичний словник / Укладачі: Л.Г. Андрієнко та ін. – К.: Фенікс, 2001. – 560 с.

6. Сидоренко О. Жіночі організації України: тенденції становлення // Жіночі організації України: Довідник.—К.: Центр інновацій та розвитку, 2001 —376 с.

7.Про об’єднання громадян. Закон України (зі змінами, внесеними 11 листопада 1993 р., 18 листопада 1997 р., 13 травня 1999 р., 21 грудня 2000 р.). – К., 2000. – С. 2.

8.Жінки України. Міжвідомчий науковий збірник / За ред. Комарової. К., 2004. – Т. 30. – С. 225 – 228.

9.Жінки України. Вказана праця.

10. Клєбанова Л. Модель соціального партнерства в Україні “Діти України на землі Батьківщини”. Соціальне партнерство – майбутнє третього сектора. - С. 133 – 134.

11. Костицький В. Жінка в політиці: рівність чи рівноправність? // Голос України. – 1996. – Червень (№ 6). – С. 6.

12. Каталоги громадських організацій м. Харків та Харківської області. - Харків: Благодійний фонд „Громадські ініціативи”, 2002. – 143 с.