Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Козацтво

Зміст.

Вступ

1. Перші козацькі літописи 2. "Історія запорозьких козаків" Д. Яворицького

Висновок

Література

Вступ.

Козацтво на Україні — явище самобутнє, національне, суто народне. Воно виникло і сформувалося в другій половині XV—XVI ст. як форма протесту українського народу проти зростаючого соціального та національно-релігійного гноблення, посилення кріпацтва і розвитку кріпосного права. Соціальний склад козацтва був неоднорідний. Переважну його масу становили збіглі селяни, представники місь­ких низів, а також декласовані елементи земян і шляхти. Воно поповнювалося вихідцями не лише з українських зе­мель, а й з Білорусії, Росії, Молдавії.

Джерелом утворення козацтва в другій половині XV— у XVI ст. були «ухідництво». втечі, масові переселення се­лян і міщан. Це стало фактором освоєння обширів Над­дніпрянщини, яка у XV ст. була спустошена та знелюднена внаслідок постійних татарських нападів.

Козацтво «на волості» взяло на себе справу боротьби проти татар. Найвидатнішим явищем в історії козацтва було утворення в середині XVI ст. Запорозької Січі. Згур­товуючи в собі найволелюбніші елементи козацтва, вона стала осередком боротьби не лише проти зовнішніх ворогів України — Турецької (Османської) держави і Кримського ханства, а й проти зазіхань правлячих кіл Речі Посполитої щодо України. Запорожці очолили рух свого народу за со­ціальне й національне визволення. Січ стала зародком но­вої української козацько-старшинської державності, утво­ривши органи влади («Кіш»), військо та морський флот. К. Маркс назвав Запорожжя «християнською козацькою республікою».

Проблема козацтва — одна із центральних в історії України доби феодалізму, а тому завжди привертала увагу дослідників. Польські шляхетські історики пов'язували появу козацтва з діяльністю польських і українських маг­натів. До такого трактування схилялися й тогочасні іноземні автори. Так, О. Гваньїні твердив: магнати Лянцкоронські, Вишневецькі, Ружинські та інші набирали козаць­кі загони, оголошували себе отаманами й «козакували» в Дикому Полі.

Прагнучи довести право козацької старшини на дворян­ство, українські старшинські історики-літописці XVII— XVIII ст. намагалися довести, що козаки—це нащадки стародавніх шляхетних вояків, лицарів. Наприклад, Гри­горій Грабянка писав: козаки «бяху... от воинского чина отдревле й мечем упражняхуся, а не работним игом». Так само анонімний автор «Истории Русов или Малой России» (1846 p.), полемізуючи з польськими вченими, протестував проти їхнього твердження, що козаки «набирались из разной вольницы...», тобто були вихідцями з простолюду.

1. Перші козацькі літописи

Історії Запорозької Січі присвячені численні розвідки — від суто популяризаторських до капітальних праць. Різними дослідниками цс яви­ще висвітлюється по-різному: і як цілісний про­цес, і його окремі складові чи персоналії. Протягом останнього століття світ побачили грунтовні робо­ти Д. Яворницького, М. Андрусяка, В. Голобуцького, М. Грушевського, І. Крип'якевича, О. Оглобліна, Н. Полонської-Василенко, В. Анто­новича та багатьох інших. Сьогодні інтерес до козацької доби значно зріс.

Першоджерела історії виникнення, становлен­ня і розвитку Запорожжя тривалий час були невідомі дослідникам. У ході роботи з періодичними виданнями минулого століття складається враження, що автори відтворюють не дійсну, а емпіричну історію 1 лише у 1841-1845 pp. А.Скальковський, який знайшов і оприлюднив архів Запорозької Січі, увів в обіг оригінальні документи, частково їх опрацювавши, заклавши підвалини наукового підходу до проблеми. Щоп­равда, він сам так і не зміг повною мірою осягнути значущості даних матеріалів.

1846 p. за активної участі О. Бодянського, вче­ного секретаря "Общества истории и древностей Российских", побачив світ ''Літопис Самовидця про війни Богдана Хмельницького і про міжусіб'я, що були в Малій Росії, і про його смерть". Автор літопису був скромною людиною, це було в тра­диціях літописців, тому ім'я його невідоме. Він, як свідчить текст, був безпосереднім учасником війни Б.Хмельницького та, напевно, дожив до кінця XVII ст. Зразу ж по виході роботи роз­горілася дискусія про особу Самовидця — хто він, козак чи особа священного сану. Ми більше схильні до версії, що це був козак. Адже козаки були високоосвіченими людьми. Лексичний аналіз також дає підставу для такого ствердження.

Самовидець веде розповідь про події, які відбувалися в Україні, і зв'язує їх з процесами у сусідніх державах — Росії, Польщі, Молдавії та інших. Висвітлюється діяльність сподвижників Б.Хмельницького, не обходяться увагою історичні діячі сусідів — російського царя Олексія Михайло­вича, Степана Разіна та інших. Він, напевно, користувався архівом Коша Запорозького, оскільки в літопису наводиться низка документів про дипломатичні місії запорожців, точні цифри чисельності реєстрового козацтва тощо.

Постать, яка претендує на роль Самовидця, -Роман Ракушка-Романовський - суспільний діяч часу Руїни. Його особа проходить через всю книгу. Можливо, в майбутньому це буде доведено або спростовано.

Цей літопис має непересічну цінність для нау­ковців. Він дає змогу грунтовніше вивчити добу козаччини та особистості, які її творили.

Перший козацький літопис анонімний, а на­ступні — авторські. Григорій Граб'янка і Самійло Величко уклали зводи, де розповіли про козацтво з тією повнотою висвітлення матеріалу, який був їм доступний. Безперечно, обидва автори знали "Літопис Самовидця", але кожен тлумачить події по-своєму.

Повна назва літопису Григорія Граб'янки така:

"Події превеликої, з вини поляків кривавої й небувалої брані Богдана Хмельницького, гетьма­на Запорозького з поляками за найясніших ко­ролів польських Владислава, потім і за Казимира, яка в 1648 році почала виправлятися і за літ десять, по смерті Хмельницького не закінченої. Із різних літописців і з діаріуша на тій війні писано­го. В місті Гадячу, працею Григорія Граб'янки зібрано і стверджено самобутніх старожилів свідченнями. Року 1710."

Незважаючи на те, що основна тема твору Граб'янки — події визвольної війни 1648-1654 pp., він чільне місце відводить питанню походження козацтва, полемізує з польськими письменника­ми Коховським, Стриковським та Гвагніним, за­перечуючи їм у тому, що слово "козак" походить від кози, і робить спробу вивести походження січовиків від скіфів. Аргументація досить наївна, але заслуговує на увагу.

Він яскраво описує побут та життя козаків, їх моральні засади, стверджує, що за брехню, блуд і безчестя винний може бути покараний на смерть.

Граб'янка щиро вболіває за долю України, особ­ливо після Люблінської унії 1569 p. Його обурюють утиски козаків та людності, які стали майже без­правні й віддані на відкуп панам та орендарям, народ був приречений на вимирання.

Образ Богдана Хмельницького висвітлюється досить об'єктивно і, виходячи з контексту, люди­ною, яка ставилася до даної особи з великою повагою.

Дана праця й сьогодні є цінним першоджере­лом. До неї додаються два реєстри гетьманів Війська Запорозького — до Хмельницького та після його смерті. Граб'янка вводить до літопису словник незрозумілих слів, що полегшує ро­зуміння твору.

Вперше текст літопису був опублікований 1793 р у журналі Федора Туманського "Российский магазин".

Найбільш фундаментальною працею є чотирьохтомний літопис Самійла Величка. Незва­жаючи на пропуски, що стосуються 1649-1652 pp., автор доносить до читача багато джерел. У літопису використано цитати і посилання на іноземних авторів, подано значний обсяг інформації.

Автор "Літопису" не відокремлює Україну 1648-1654 pp. від історичного розвитку країн, з якими її звела доля, наводить багато цитат історичних праць зарубіжних авторів, часто мо­вою оригіналу. Зокрема, він цитує німецького історика Пуффендорфа, який розповідає про Б.Хмельницького та його оточення.

Літопис С. Величка за своїми жанровими особливостями відноситься до художньо-літературного дослідження. Даний жанр допускає можливість викласти певну гіпотезу бачення про­блеми. Автор стверджував, що український народ виживе, незважаючи на всі намагання сусідів звести його з історичної арени. Свої аргументи він підкріплює словами Стефана Баторія: "...король хотел решительно истребить козачество, но не успел, и сказал незадолго до кончины: "из зтих лотриков-козаков образуется когда-то самостоятельное государство".

Літопис Величка вперше видано у Києві 1858 р. "Временною комиссиею для разбора древних актов".

2. "Історія запорозьких козаків" Д. Яворицького.

Перу Д. І. Яворницького належить багато різних за жанром праць. великих і малих, наукових і популярних, більшість з яких присвячено історії запорозького козацтва.

Головний підсумок творчості Д. І. Яворницького — тритомна праця «История запорожских козаков». Як писав вчений у передмові до другого видання першого тому, «...в основание настоящего труда легло шестнадцатилетнее изучение жизни и военних деяний запорожских козаков, прославив­ших себя бессмертными подвигами в борьбе за веру, народность и отечество» (Т. 1.— С. 5). На цей час Д. І. Явориицький був вже відомий науковій громадськості як автор багатьох праць з історії запорозького козацтва. Зокрема, тоді були підготовлені і вийшли з друку такі великі роботи, як «Сборннк материалов для истории запорожских козаков» (Спб., 1888), "Запорожье в остатках старины и преданиях народа" (Спб., 1888.— Ч. 1—2 ), "Вольности запорожских козаков. Историко-топографический очерк" (Спб., 1890) та ін.

Видання, яке було підготовлене і представлене на суд читачів та наукової громадськості,— це справжня енциклопедія історії запорозького козацтва — його виникнення, військових дій, боротьби проти іноземних поневолювачів, побуту та звичаїв козацького стану протягом століть.

Надзвичайно широкою є джерельна база праці. Крім архівних докумен­тів, Д. І. Явориицький використав документальні збірки, мемуари та щоден­ники, дані топографії, археології, численний фольклорний матеріал, спогади старожилів. Вчений «...много раз объезжал все места бывших Сичей, много раз плавал по Днепру, спускался через пороги, осматривал острова, балки, леса, шляхи; вместе с этим посещал кладбища, изучал церковные древности, записывал козацкие песни, народные предания, вскрывал погребальные курганы и обозревал все, более или менее, значительные частные общественные собрания запорожских древностей» (T.I.—С.5). Справжня закоханість автора у предмет своїх досліджень, яку він зберіг до кінця життя, дала йому можливість написати запальний, емоційний, доступний за змістом та викладом твір про мужніх лицарів — козаків, життя яких проходило в битвах проти турецьких завойовників, пихатої польської шляхти та власних ви зискувачів.

В цьому контексті слід підкреслити, що Д. І. Яворницький на основі великого документального матеріалу більш глибоко аргументував думки своїх попередників щодо поступової еволюції козацтва до вищих форм своєї організації.

Вразливішою є позиція автора у питанні відносно внутрішньої будови та функціонування Запорозької Січі як соціального організму Д. І. Яворницький вважав, що «...запорожская община доходила до полного идеала равенства, неведомого ни в древнем мире, ни в средних, ни в новых веках; господствовавшее здесь начало равенства проходило везде: во время общих собраний, при виборах войсковых старшин, при управлении сичевом, при управлении паланочном, во всех запорожских школах, при общей трапезе, при разделе имущества и в частной жизни по куреням» (Т. 1.— С. 188). Це не випадкова фраза. Аналогічні думки та характеристики містяться на багатьох інших сторінках тритомної праці. Вчений неодноразово говорить про «свободу», «рівність», «братерство», «керівництво усією справою про­стою черню», твердить про «скорий, правий та повний суд», що існував на Запорожжі.

Безумовно, історичні реалії були іншими. Слід зазначити, що з самого початку існування Запорозької Січі вона являла собою складний та супереч­ливий суспільний організм, в якому поєднувались відносний демократизм громадських взаємин та посилення соціальної диференціації. Відомо (це відзначають усі без винятку джерела — актові та наративні), що на Січі традиційно склалась своєрідна суспільна система, характерними рисами якої були виборність старшини, функціонування козацького кола (ради), на якому вирішувались всі важливі проблеми внутрішнього життя Війська Запорозького та питання відносин з сусідніми державами.

Визнаючи розвиток на території вольностей Війська Запорозького відносин феодальної залежності, доречно поставити питання: в чому поляга­ла притягальна сила Запорожжя для народних мас України протягом декількох століть його існування? Д. І. Яворницький підійшов до правильних оцінок цього соціального феномену. «Запорожье,— писав він,— всегда имело глубокое значение во всей внутренней жизни южнорусского народа и его внешних отношений; оно было отпечатком его заветных стремлений, хранителем его политических и общественных идеалов и всегда служило для южнорусского народа живим предвозвестником свободы и равенства, мужества и храбрости, живим протестом против насилия и рабства. На Запорожье всегда опирались в критические моменти величайшие из малороссийских деятелей. Запорожье, наконец, всегда было ядром военних сил всего южнорусского народа» (Т. 3.—С.395).

Справді, головним і визначальним в цьому явищі було те, що Січ, незважаючи на проникнення в її суспільну тканину феодальних відносин, не знала кріпацтва і однієї з найтяжчих форм соціальної експлуатації — пан­щини. Слово «козак» асоціювалось у свідомості селянина з волею і незалеж­ністю від пана. Жорстоко експлуатований, зведений до становища раба, кріпак бачив перед собою суспільний ідеал — земний і реальний, а не той, що існував на сторінках біблійних писань. Ось чому, незважаючи на пересліду­вання, смертельну небезпеку, загрозу опинитись в татарському полоні, багатотисячні маси народу — вихідці із найрізноманітніших станів, постійно поповнювали ряди запорожців. По суті, це був невичерпний резерв людських ресурсів.

У відтворенні історії України другої половини XVII — початку XVIII ст. Д. І. Яворницький головну увагу приділив політичному аспекту подій. Тим часом істотним фактором, який впливав на співвідношення соціальних сил і справив помітний коригуючий вплив на історичний процес, стала могутня хвиля антифеодальної боротьби народних мас — селян, рядового козацтва, міських низів. Гострі соціальні мотиви були властиві виступу 1657—1658 pp. під керівництвом полтавського полковника М. Пушкаря і кошового отамана Я. Барабаша, переяславському повстанню 1666 p., заворушенням, виклика­ним укладенням Андрусівського договору про перемир'я між Росією і Польщею (1667). В 1663—1665 pp. мав місце масовий виступ селян і козаків під проводом І. Поповича, 1. Сербина, І. Децика, В. Дрозденка на Правобе­режжі 1<. У 80-х роках в районі правобережного Подніпров'я виникла нова хвиля визвольної і антифеодальної боротьби народних мас. Дії козацьких полків очолювали С. Палій, Самуїл Іванович (Самусь), З. Іскра, А. Абазин. Характерною особливістю цих виступів було те, що в них саму активну участь брали запорожці.

Видатними подіями, які справили істотний вплив на суспільно-політичне життя України, були селянські війни в Росії 1667—1671 pp. під керівництвом С. Разіна і початку XVIII ст. під проводом К. Булавіна. Цікаво, що обидва керівники прагнули налагодити тісні зв'язки із Запорозькою Січчю. Як свідчить великий документальний матеріал, С. Разін спільно з кошовим отаманом І. Сірком готував план, «...чтобы потому ж шли к ним о том, что будто ево, Стеньку с товарищи, и их запорожских казаков хотят бояре сводить з Дону и из Запорог». Підтвердженням тісних політичних контактів між Доном і Запорожжям є те, що частина "прельщений» С. Разіна і його отаманів написана від імені «Великого войска Донского и Запорожского». Більш значну увагу на сторінках праці приділено викладу подій, пов'язаних з повстанням під керівництвом К. Булавіиа. Але питання про характер, політичну спрямованість, соціальний склад повстанських загонів, завдання і мету повстанців та роль в цих подіях Запорозької Січі практично залишились поза увагою автора.

Все життя, неви­черпну енергію, запал душі Д. І. Яворницький віддав вивченню цього складного соціального явища. В його працях чимало неоднозначних, супе­речливих тверджень, не завжди вистачає критичного ставлення до джерел. Але головне в іншому — в умовах, коли на сторінках багатьох наукових видань того часу домінували офіційні погляди і концепції, Д. І. Яворницький показав справжні місце та роль Запорозької Січі не тільки в історії українського, але і інших європейських народів. В цьому і полягає пізнаваль­на і наукова цінність творчого доробку вченого як історика.

Висновок.

У всіх козацьких літописах є одна особ­ливість: їх автори відтворювали дійсність не такою, якою вона була, а такою, якою мала бути за Їх уявою. Про це влучно сказав І. Франко: "Власне в козацьких літописах Самовидця, Граб'янки, Величка і їх наступників і компіляторів, таких як Боболинський, Лукомський, Рігельман і т.п., було б інтересно прослідити зріст тої легенди про Хмельниччину, що в значній мірі заслонила перед ними правди­ву дійсність. З літературного погляду се було явище дуже цінне, здібне будити запал у широ­ких масах народу: аж у XIX віці ми побачили його значення для національного відродження і формування наших політичних ідеалів... Отся грандіозна конструкція Хмельниччини, конст­рукція більше літературна, аніж історична, бу­ла... головною заслугою козацьких літописів".

Література.

Борисенко В. Й. Курс української історії. - К., 1996

Голобуцький В. Запоріжське козачество. - К., 1967.

Грушевський М. Історія українського козацтва. - К., 1992.

Крип‘якевич І. Я. Історія запорозьких козаків. - У 3-х Т. - К., 1992.