Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ

Зміст

БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ (1648—1657)

ПЕРША ДОБА ПОВСТАННЯ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО — 1648-Й РІК

ВІД ПОВСТАННЯ ДО ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ

ПЕРЕЯСЛАВСЬКА УГОДА

Вступ

По десяти роках цілковитого упадку України в 1648 році прийшла нагла зміна на ліпше, а цю зміну спричи­нив славний гетьман Богдан Хмельницький.

Богдан Хмельницький був сином українського шлях­тича Михайла, що був урядником у місті Чигирині й не­далеко під Чигирином мав невеликий хутір Суботів. За­молоду вчився Богдан у школах у Києві, в Ярославі та у Львові, а потім скоро вступив до козацького війська. Вже небавом показалося, що з нього буде хоробрий і від­важний козак-лицар та розумний вождь. Як козацький старшина він брав участь у численних битвах з Турками, а в битві під Цецорою (1620 року) боровся поруч свого батька. Батько згинув у тій битві, а молодий Богдан по­пався в турецьку неволю, де пробув два роки. В неволі навчився він турецької й татарської мови та пізнав ту­рецькі звичаї, а це в пізнішім житті йому не раз дуже при­давалося.

Вийшовши з неволі, став сотником козацького війська і його знали запорожці, як відважного й розумного чоловіка. По козацькім повстанні в р. 1638, що не вдалося, Хмельницький жив постійно в Чигирині, або в своїм хуторі Суботові, що одержав по батькові. Та чигиринський староста й урядники не довіряли йому й боялися тримати коло себе. Отже часто висилали його з козаками у степи, побивати татарські загони. Найбільше зненавидів Богдана чигиринський підстароста, Чаплінські. Коли раз, уже в 1647 році, Хмельницький рушив з сотнею козаків у степ, Чаплінські напав зі своїми гайдуками на Суботів, ограбив цілий хутір і побив наймолодшого син­ка Хмельницького так важко, що хлопець незабаром умер. Хмельницький подав Чаплінського до суду, але суд розсу­див справу несправедливо. Тоді Богдан поїхав на скаргу аж до польського короля Володислава IV у Варшаву, та король сказав, що й він сам безсильний проти шляхти. А зрештою — говорив король — „ви люди військові, маєте шаблі при боці, тож самі бороніть своєї чести і свого майна..."

Тоді Богдан Хмельницький сам рішив пімститися за свою кривду і за кривду народу, не тільки на Чаплінськім, а й на всіх подібних панах, що самовільно поводилися з народом. Він поїхав на Січ, скликав усіх козаків, що ма­лими відділами перебували по степах, і розказав їм про свою кривду й кривду всього народу. Він промовив до козаків так сердечно, що вони вибрали його гетьманом і в захопленні взивали його, щоб вів їх до боротьби. Хмельницький договорився ще з татарами, що обіцяли йо­му помагати, й весною 1648 року рушив проти польського війська і всієї шляхти, що була на Україні. Коли тільки по Україні пішла чутка, що Хмельницький збирає сили проти польських панів, усі, молоді й старі, почали при­ставати до козаків. Незабаром гетьман мав коло себе ве­лике військо й зачав побивати польське військо, раз-по-раз.

БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ (1648—1657)

Великий рух народній, піднятий Хмельницьким, дав новий лад усій східній Україні — Гетьманщині.

М.Грушевський. 1913.

Хмельницький став керівником Визвольної війни завдяки тому, що здобув довір’я мас. Він ріс і жив серед козацтва, розумів його прагнення й інтереси. Народні маси зустріли Хмельницького з цілковитим довір’ям, розуміючи, що він є справжнім захисником їх інтересів.

І.Крип’якевич. 1954.

Він поводився так, неначе був монархом суверенної держави, й розвинув широку дипломатичну акцію на міжнародному полі для зміцнення свого становища.

Д.Дорошенко. 1921

Народився близько 1595 року на Наддніпрянщині, ймовірно у Чигирині, в родині службовця при дворі коронного гетьмана Станіслава Жолкевського, пізніше чигиринського підстарости Михайла Хмельницького.

Навчався в одній з Братських шкіл, а також у єзуїтському колегіумі у Львові, заснованій 1608 року. Опанував польську, латинську мови, писав і говорив тогочасною українською мовою.

У 1620 році разом з батьком, старшиною загону охочих стрільців з Чигиринщини, бере участь у поході гетьмана Жолкевського на Молдавію. У бою з татарами під Цецорою в жовтні того ж року Михайло Хмельницький загинув, а Богдан потрапив у полон, в якому був два роки. Після повернення з полону вступив до Запорозького війська, брав участь у козацьких походах на татар і турків, у селянсько-козацьких повстаннях проти польської шляхти 1630, 1632, 1637 років.

1637 року бере участь у битві під Боровицею як військовий писар Запорозького війська. 1638 року у складі делегації їздив до Варшави до короля з петицією про повернення реєстровому козацтву привілеїв.

1640-ві роки. Стає відомим козацьким діячем, який викликав недовіру у польської влади й популярність на Запорожжі. У березні 1645 року разом з козаками брав участь у битві французів проти іспанців під Дюнкерком (Франція).

Богдан-Зиновій Хмельницький, який провів глибоку межу по між добами історії України, поклав початок Української Козацької Держави, був найбільшим державним мужем, що його будь-коли мала Україна, — так характеризував його один з найвидатніших дослідників тієї доби, В. Липинський.

Проте, хоч порівняно не так багато років відділюють нас від

Б. Хмельницького, ми знаємо про нього дуже мало, а саме життя

його овіяне легендами. Невідомо навіть точно, де й коли саме він

народився. Не підлягає сумніву, що походив Богдан Хмельницький з шляхетської родини, бо користався гербом «Абданк», але з котрої

частини України походив — невідомо. З усіх гіпотез найбільше за-

слуговують на довір'я дві: за одною — рід Хмельницьких походив

з Галичини, з Хмельника на Перемищині, бо в Галичині вже з XVI ст. зустрічаються Хмельницькі; за другою гіпотезою — рід його

походив з Переяславщини; один із сучасників — князь За-

славський — називав його «переяславським козаком». Богдан

Хмельницький дійсно мав зв'язки з Переяславом: мав там власний двір, одружений був з переяславською мешканкою, Ганною Сом-

ківною, брат якої пізніше був полковником Переяславським; там

Хмельницький тримав до хрищення майбутнього гетьмана Павла

Тетерю. З Переяславом зв'язані видатні події: 1649 року Богдан прий- мав там польських послів, а 1654 року відбулася там рада з москов-

ськими послами.

Рід Хмельницьких був незаможний. Батько майбутнього гетьма-

на, Михайло, служив у коронного гетьмана Жолкевського в Жов-

кві, потім у зятя Жолкевського, Яна Даниловича, на Львівщині, і переїхав з ним, коли його призначили старостою Корсунським та

Чигиринським. Михайло Хмельницький був осадчим Чигирина та

Лисянки. У Чигиринському повіті він був податковим писарем і зго-

дом — підстаростою. Під Чигирином мав хутір Суботів. 1620 року Михайло Хмельницький із сином Богданом-Зиновієм брав участь

в поході на Молдавію і був забитий під Цецорою, Його вдова одру-

жилася вдруге з польським шляхтичем Ставецьким.

Можливо, що під час служби батька в Жовкві народився Бог- дан-Зиновій. Це було десь коло 1595 року. Вчився він спочатку в

українській школі, потім в єзуїтській «латинській», треба гадати, у

Львові, де викладав доктор теології Андрей Гонцель-Мокрський,

відомий письменник та проповідник. З тієї школи виніс молодий Хмельницький добре знання латини. Наука закінчилася 1620 року,

коли під Цецорою турки взяли його в полон і два роки продержали

у Царгороді в тяжкій неволі. Викупила його мати. Після того Хмель-

ницький служив, мабуть, у Чигиринському полку, одружився з Ганною Сомківною і господарював на хуторі Суботові.

Про життя Богдана Хмельницького в наступних роках нічого

невідомо. Очевидно, він здобув авторитет й зайняв поважне місце

в козацькій громаді. 1637 року він був військовим писарем: підпис його с на акті капітуляції під Боровицею — 24 грудня 1637 року.

Наступного року він їздив, як член делегації, до короля, а на під-

ставі ординації 1638 року втратив уряд писаря і став звичайним

сотником Чигиринського ідолку.

1644 року французький уряд закликав на військову службу

українських козаків. Посол де-Брежі писав 21 вересня 1644 року

кардиналові Мазаріні, що козаки мають дуже здібного полководця

Хмельницького, якого поважають при дворі короля: «це людина освічена, розумна, добре знає латинську мову... він готовий допо-

могти нам». У 1645—1646 роках понад 2.000 козаків перевезено до

Франції, і вони брали участь в облозі Дюнкерхену. Треба гадати,

що серед ких був і Хмельницький." Всі ці факти свідчать про ту пошану, якою користався Хмельницький, не зважаючи на свою

невисоку рангу.

Року 1646 король Владислав IV заходився був творити коаліцію

держав для боротьби проти Туреччини, але зустрів опозицію збоку

польської шляхти. Тоді разом з канцлером Юрієм Оссолінським ви- рішив спровокувати Туреччину на воєнні дії нападом на них козаків.

Для цього закликано до Варшави на таємну нараду 4-ох козацьких

представників: осаулів — Барабаша та Караїмовича і сотників —

Нестеренка та Богдана Хмельницького. Король видав їм гроші, пра- пор і грамоту, якою дозволялося збільшити реєстр козаків до 12.000.

З цього пляну нічого не вийшло, хоч зібрано тоді 16.000 найманого

війська. Сам канцлер зрадив таємницю, і сойм у жовтні 1646 року

зажадав розпустити військо. Однак, для наступних подій ця таємна нарада відіграла не абияку ролю: вістки про неї поширилися серед

козацтва і стали ґрунтом для леґенди, що король дивиться на коза-

ків, як на своїх спільників у боротьбі з польськими магнатами.'

До 1647 року бачимо Богдана Хмельницького, як цілком льо- яльного сотника, який користувався пошаною не лише на Україні, але й у Варшаві.

Раптом усе життя Хмельницького було зламане так, як то часто

траплялося в Речі Посполитій, де українці були «унтерменшами».

Можливо, якраз пошана, якою користувався Хмельницький при дворі Владислава IV, викликала ненависть до нього родини магнатів

Конецпольських, вороже наставлених до українців. Олександер Ко-

нецпольський, з 1632 року Корсунський та Чигиринський староста,

син коронного гетьмана Станіслава Конецпольського, вирішив усу- нути нелюбого йому сотника. Тож, підстароста Чигиринський, Чап-

линський, учинивши «ґвалтовний заїзд» на Суботів під час від-

сутности Хмельницького, зруйнував його, пограбував майно, забрав

його другу жінку, а сина досмерти забив канчуками. Легальні захо- ди Хмельницького не дали жадних наслідків, а Конецпольський на-

віть дав наказ арештувати його і стратити. Лише приятель і кум

Хмельницького, Станіслав-Михайло Кричевський, допоміг йому

втекти з-під варти. З невеликим загоном козаків Хмельницький ви- їхав на Запоріжжя.

Ці нещастя, ця сваволя магнатів переродили Богдана Хмельниць-

кого: зі статечного, спокійного сотника він, позбавлений родини,

маєтку, переслідуваний місцевою адміністрацією, став бунтівником, месником за власні образив

ПЕРША ДОБА ПОВСТАННЯ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО — 1648-Й РІК

На Запоріжжі Богдан Хмельницький незабаром здобув загальну

пошану і його обрали гетьманом. На його бік перейшла залога ре- єстрових козаків, що стояла на Запоріжжі, а татарський хан вислав

йому на допомогу своє військо.

Чутки про рух, що його підняв Хмельницький, занепокоїли поль-

ський уряд. Коронний гетьман Микола Потоцький вирушив на За- поріжжя, щоб здавити повстання в самому початку. Реєстрових ко-

загів і загін німецької піхоти він вислав Дніпром, щоб вони біля

Кодака з'єдналися з 4. тисячами польського війська і реєстро-

вих козаків, що йшли під проводом гетьманового сина, Стефана Потоцького. За ними йшло 6.000 війська під проводом гетьманів —

Миколи Потоцького та Мартина Калиновського.

Реєстрові козаки, що пливли човнами, збунтувалися, перебили

всіх старшин, крім Михайла Кричевського, і перейшли на бік Хмельницького. Біля балки Жовті Води Хмельницький напав на

польський авангард, що був під проводом Стефана Потоцького. Реє-

строві козаки з війська Стефана Потоцького також приєдналися до

нього. Військо Стефана Потоцького було знищене, а сам він тяжко поранений, потрапив у полон до татар і помер. Живим залишився

один лише челядник, який сповістив гетьманів про поразку. Вони

почали відступати, але Хмельницький наздогнав їх 26 травня 1648 р.

біля Корсуня і розгромив. Поразка поляків була повна. Обидва геть- мани опинилися в татарському полоні.

Тим часом Владислав IV помер і поляків охопила паніка: ні ко-

роля, ні гетьманів, ні війська. Паніку підсилило повстання селян

на Київщині, які почали бити панів, жидів, палити польські маєтки, Повстання перекинулося на Полтавщину, на Вишневеччину. Сам

князь Єремія Вишневецький ледве втік до Польщі.

Згідно з конституцією, під час міжкоролів'я канцлер мусів по-

даватися на демісію, але, зважаючи на тяжкий стан країни, канц- лер Оссолінський почав правити нею сам. Спішно скликано сойми-

ки, асигновано кошти на 70.000 найманого війська. Обрано нових

гетьманів: князя Домініка Заславського, Миколу Остророга та Олек-

сандра Консцпольського.

Хмельницький дійшов до Білої Церкви. Вдаючи, що не знає про

смерть короля, він вислав до нього листа, в якому вимагав збіль-

шити реєстр козаків до 12.000, повернути православним церкви і

виплатити козакам платню за 5 років. Такі скромні умови запропо- нував був Хмельницький після перемог при Жовтих Водах та Кор-

суні. Ці умови конвокаційний сойм прийняв, і оголошено було пе-

ремир'я.

Богдан Хмельницький тоді ще й сам не розумів грандіозних

форм того повстання, що він підняв, щоб помститися за власні образи. Його лякали селянські повстання, і він намагався втихоми-

рити їх. Однак, повстання ширилося по всій Україні — на Поділлі,

Волині. Ватажком їх став Максим Кривоніс, шотляндець з похо-

дження. З польського боку виступив Єремія Вишневецький, який мордував повстанців, вбивав їх на палі і тим ще більше розпалював

ненависть.

Тим часом військо Хмельницького збільшувалося спольщеними

українськими шляхтичами, які переходили на його бік після по-

разки під Жовтими Водами та Корсунем, серед них були — май- бутній військовий писар та вірний співробітник Хмельницького

Іван Виговський, С. Мрозовицький-Морозенко, брати Іван та Данило

Нечай, Іван Богун, Кричевський. Деякі з цих людей мали освіту,

яку здобули в закордонних університетах, мали державний досвід. Вони зайняли високі посади у війську, поруч з старими полковни-

ками, здебільшого з Запоріжжя, як Джеджалій, Бурлій, Вишняк,

Гиря, Нестеренко, Топига та інші.

Селянські повстання і терор, що його вносив Вишневецький, при- мусили Хмельницького поновити рух, бо тільки таким способом

міг він тримати в руках повстанців. Знову закликав він татар, 3-го

липня 1648 року поновилися воєнні дії.

Сили противників були майже однакові: бл. 100.000 чоловіка і 100 гармат мали поляки, бл. 118.000 мав Хмельницький, але в

тім числі було коло 40.000 слабо озброєних повстанців-селян, які

часто тільки заважали діям. Слабістю польського війська був його

величезний обоз: до 100.000 возів з винами, припасами, посудом, одягом панів. На кордоні Поділля та Волині, під Пилявцями, 23

вересня 1648 року польське військо було розбите, 80 гармат і десят-

ки тисяч возів забрали козаки. Цю здобич оцінювано на декілька

десятків мільйонів злотих.

Польське військо тікало на захід. За ним ішли козаки. Вони

здобули Збараж, Вишневець, Броди і 8 жовтня підступили під Львів.

Богдан Хмельницький обложив Львів, але задовольнився оку-

пом у 200.000 червінців та крамом на півмільйона червінців і рушив на Варшаву. Рух Хмельницького викликав великі селянські по-

встання в Галичині й на Волині. Селяни палили замки, палаци,

вбивали шляхту. Хмельницький не врахував значення цих повстань

і не використав їх.

Не зважаючи на погром польської армії, Хмельницький вважав, що воює він не з державою, не з королем, а зі шляхтою. Він ви-

слав до Польщі послів з вимогою обрати на короля брата Владисла-

ва IV — Яна-Казіміра. Неясно, чому наполягав він на кандидатурі

цієї обмеженої, малоінтелігентної людини. Новому королеві Хмель- ницький ставив умови: амнестія для всіх, хто брав участь у війні,

залежність гетьмана лише від короля, скасування церковної унії,

поновлення козацьких прав, збільшення реєстру козаків, право ви-

ходу на море, територіяльна автономія України.

Чекаючи на відповідь, Хмельницький зупинився в Замосгі, де

й дістав вісті обрання на короля Яна-Казіміра. Причину, яка спи-

нила рух Хмельницького на Польщу, тлумачиться по-різному. На-

самперед — військо було втомлене, серед нього ширилися хворо- би, стояла вже пізня осінь, і похід серед ворожого польського насе-

лення був дуже небезпечний; полковники відрадили Хмельницькому йти далі. З другого боку шанси Польщі значно піднялися, бо

в жовтні 1648 року підписано в Мюнстері мир, який закінчив ЗО-літ- ню війну, і Австрія, союзниця Польщі, могла діяти по її боці. Але

головним було те, що Хмельницький ще не мав на меті нищити

Польщу, він хотів лише встановити там уряд, який виконав би

домагання козаків. Полковник Силуян Мужиловський писав, що король Ян-Казімір до обрання обіцяв Богданові «бути руським ко-

ролем» і підтвердити все, що козаки «через шаблю узяли».

На бажання короля Хмельницький залишив Замостя і рушив до

Києва.

ВІД ПОВСТАННЯ ДО ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ

На Різдво 1649-го року Богдан Хмельницький тріюмфально в'ї-

хав до Києва. Його зустрічали, як героя-визволителя України з

польської неволі, як нового Мойсея. Єрусалимський патріярх Паї-

сій, митрополит Київський Сильвестер Косів, духовенство, профе- сори Києво-Могилянської Колегії, спудеї влаштовували пишні акти,

виголошували панегірики. В Києві чекали посли Молдавського та

Волоського господарів і Семигородського князя.

Перебування в Києві відіграло велику ролю в формуванні пси- хології Богдана Хмельницького, Розмови з патріярхом і київською

елітою відкрили йому очі на те, що сталося в Україні. Він збагнув,

що то було не повстання селян проти панів, не помста магнатам за

сваволю та утиски народу, а велика війна за незалежність України, за створення держави. Перемоги під Жовтими Водами, Корсунем,

Пилявцями, переможний похід до Замостя створили нову ідеологію

українців: вони зрозуміли свою вагу, свою силу. До війська Хмель-

ницького, як згадано вище, переходило багато спольщених укра- їнців-шляхтичів, людей з широкою освітою, які сприяли створен-

ню державницької ідеології Богдана.

У лютому 1649 року, коли Хмельницький був у Переяславі, при-

їхали до нього посли від короля Яна-Казіміра. Хмельницький роз- мовляв з послами не як ватажок повстанців, а як володар України.

«Виб'ю з лядської неволі руський народ увесь! — казав він. —

Перше я за свою шкоду і кривду воював, тепер буду воювати за на-

шу православну віру... Поможе мені в тому чернь уся — по Люб- лин, по Краків, і я її не відступлю, бо це права рука наша, щоб ви

(польські пани), знищивши хлопів, і на козаків не вдарили. Буду

мати тисяч 200, 300 своїх, орду при тім... За границю війною не

піду, шаблі на турків і татар не підійму. Досить маю в Україні, По- діллі і Волині тепер... у князівстві моїм по Львів, по Холм і Га-

лич»."

Таку широку програму розгорнув Богдан Хмельницький перед

польськими послами у 1649 році. Властиво, цю програму зберіг він

до кінця свого життя.

Серед послів був сенатор, воєвода Брацлавський, а пізніше і

Київський — Адам Кисіль, один із найвидатніших українських

патріотів та політичних діячів XVII століття. Він походив з волин-

ської шляхти, був одним із найзаможніших магнатів та провідником непокозаченої православної шляхти і виступав в соймі та в сенаті

в обороні українського народу і православної віри. Але він був

противником повстання і вважав, що між Польщею та Україною

можна знайти компроміс. Кисіль не раз брав участь як представник Польщі в переговорах з козаками. За відданість інтересам України

польська шляхта вважала його «зрадником». «Я майже зів'ялий,

ввесь умучений і на здоров'ї скалічений, — писав Кисіль Хмель-

ницькому в 1651 році, — три роки ганяю... від сойму почавши, досі постійно зношуся з королем, щоб кров християнська не ли-

лася, щоб остання частина народу нашого козацького не згинула».

Так характеризував він свою діяльність з першого року повстання

Хмельницького. В особах колишніх друзів Хмельницького і Киселя стали один

проти одного патріоти, віддані Україні діячі, бо йшли вони різними

шляхами і розділяла їх різниця ідеології і тактики.

Перед Хмельницьким стояло тяжке завдання. Боротися з Поль-- щею своїми лише силами Україна не могла, бо Польща не тільки

мала великі власні військові сили, але й була багатою державою,

що могла користатися найманим військом. Татари виявили себе як

ненадійні союзники, які грабували населення і виводили ясир. Отже треба було шукати інших союзників.

У перших же місяцях повстання 1648 року Хмельницький мусів

звернути увагу на Московщину. З 1647 року між Москвою і Поль-

щею існував оборонний союз, спрямований проти Криму, але по- скільки татари стали союзником Хмельницького, московсько-польський союз міг обернутися проти України. Богдан Хмельницький

щоб не допустити спільного виступу Польщі та Московщини проти

України, ще в 1648 році радив цареві Олексієві, скориставши з на- годи, зайняти Смоленськ і заявити претенсію на польський престіл."

Ідею союзу з «одновірною» Москвою підтримував і патріярх Паїсій.

Ще гостріше стало питання про цей союз у 1649 році, коли Хмель-

ницький готувався до нової війни з Польщею. Силуян Мужилов- ський, український посол до Москви, пропонував цареві на початку

того року окупувати Сіверщину, щоб забезпечити Україну з пів-

ночі, просив хоч би дипломатичної інтервенції для захисту прав

Православної Церкви в Речі Посполитій, але Москва не допомогла Україні."

Шукання союзу привело Хмельницького до першої коаліції

украшо-турецько-татарської, яку створив він тоді, коли не вдалося

зреалізувати союзу з Молдавією та Семигородом.

Війна була неминуча, її диктували настрої селян: «вся чернь зброїться, смакуючи собі свободу від робіт та податків, і навіки

не хоче мати панів, — писав сучасник. — Так чернь роз'ярилася,

що або знищити шляхту, або сама згинути хоче». З другого боку

Польщу лякали чутки, що Богдан Хмельницький творить «вільне князівство козацьке», «відокремлену державу».

На початку літа 1649 року 200-тисячне польське військо посу-

нуло на Україну. Хмельницький, мавши лише коло 70.000 козаків,

не рахуючи селянських повстанців, та стільки ж татар, обложив у Збаражі польську армію і тримав її в облозі півтора місяця.

Тим часом з півночі на Україну виступив Литовський гетьман

Радзівілл. Під Лоєвом полковник Станіслав-Михайло Кричевський

дав йому відсіч, але сам загинув у бою.

На допомогу польській армії прийшов король з новими силами.

Хмельницький оточив королівське військо під Зборовом, але канц-

лер Оссолінський підкупив хана Іслам-ґерея, і той поставив вимо-

гу Хмельницькому: замиритися з королем, або татари перейдуть на бік поляків. Хмельницький примушений був погодитися.

Підписаний 18 серпня 1649 року Зборівський договір мав такі

пункти: В межах Польської держави утворюється автономна об-

ласть, до якої входять воєвідства: Київське, Брацлавське та Черні- гівське — від Случі до Дністра, частини Волині, Поділля. Цією

областю управляє гетьман. Вона має своє військо — 40.000 реєстрових козаків. Решта — селянство — мусить повертатися до панів

і відбувати панщину. Королівська адміністрація та польські пани можуть повертатися на свої місця. Православна Церква дістає права

рівні з Римо-Католицькою. Унія касується. Єзуїтські школи в Ки-

єві ліквідується.

Так — замість визволення українського народу з-під польської влади та створення власної держави — здобутки кривавої бороть-

би обмежилися національно-територіяльною автономією для ко-

зацької верстви."

Зборівський договір проголошений як «Деклярація ласки коро- ля, даної на пункти прохання Війська Запорозького», був паперовий:

ні в Польщі, ні в Україні його не зреалізовано. Особливо викликав

протест пункт 6-ий про зрівняння православних з католиками. Оста-

точне рішення було відкладене до наступного сойму, на якому мав бути присутній і православний митрополит. Однак, на засідання

сойму католицькі єпископи митрополита не допустили, також не

допустили його до сенату. Українська Уніятська Церква звернулася

до папи Інокентія X, який в листі до короля просив захисту для унія- гів, але не знайшов підтримки. 8 січня 1650 року сойм ратифікував

Зборівську угоду."

В Україні влада фактично перейшла до Війська Запорізького.

Всю територію поділено на полки, спочатку на 16, згодом число їх зросло. Податки збирав військовий скарб. Хмельницький, як не-

залежний володар, вів дипломатичні переговори з сусідніми дер-

жавами.

Коли Хмельницький спробував був на підставі Зборівського до-

говору перевести реєстр козаків, селяни, що брали участь у війні, не захотіли зрікатися козацьких прав та повертатися до панів і

підняли повстання. Ще більше обурювали їх польські пани, які по-

верталися в свої маєтки. З другого боку Польща не виконувала

своїх зобов'язань: православний митрополит, як згадано, не дістав місця в сенаті, не повернено спірних земель, польський уряд не

здійснив амнестії, і багатьох повстанців страчено."

Відчуваючи неминучість війни, Хмельницький старався забез-

печити себе союзами з сусідами. Насамперед примусив він до союзу Молдавського господаря Василя Лупула, з дочкою якого, Роксан- дою, мав одружитися його син Тиміш. Наприкінці 1651 р. уклав

союз з Туреччиною, і султан дозволив Кримському ханові допо-

магати козакам. Султан Магомет IV назвав Богдана «славою кня-

зів християнського народу» і обіцяв свою опіку. (М. Грушевський вважав це васалітетом, але Д. Дорошенко — просто союзом). Це

ще більше дратувало Польщу. Навесні 1651 року поляки напали

на містечко Красне на Поділлі, і в бою з ними згинув один із най-

кращих українських полководців Данило Нечай. Але від Вінниці поляків відбив видатний козачий стратег — Іван Богун.

Рішальна битва відбулася 28-30 червня 1651 року коло містечка

Берестечка, над р. Стирем. Там у болотяній долині зустрілися два

війська: Хмельницький -— бл. 100.000 козаків разом із повстанцями та 50.000 татар, і поляків — 80.000 та стільки ж озброєної челяді.

На самому початку бою татари раптом почали тікати. Хмельниць-

кий і Виговський поїхали мобілізувати нові сили, залишивши ко-

мандувачем 1. Богуна, який відбиваючи наступ поляків, почав ви- водити козаків з бою. Але серед повстанців зчинилася паніка, вони

кинулися тікати і понад 30.000 їх втопилося в річці. Загинув і мит-

рополит Коринтський Йоасаф, що привіз Хмельницькому меч, освя-

чений на Гробі Господнім.

4-го серпня 1651 року Литовський гетьман Радзівілл узяв Чер-

нігів та Київ. Міщани спалили Поділ, щоб не дати його литовцям.

Митрополит Сильвестер Косів, піддавшись паніці, вітав переможців.

Хмельницький зібрав нові полки, побудував укріплення біля Білої Церкви, спинив польський похід і погодився на переговори.

Згідно з Білоцерківським миром, за козаками залишено лише Ки-

ївське восвідство, реєстр козаків зменшено до 20.000, польська шлях-

та мала право повернутися до своїх маєтків, заборонялося вести закордонні переговори" В Україні почалися знову повстання, збіль-

шилася втеча населення за московський кордон — на Слобожан-

щину.

Білоцерківський договір також не був реалізований: на соймі

один із шляхтичів наклав «вето», і договірне затверджено. Богдан Хмельницький поновив переговори з Молдавією, Кримом, Туреч-

чиною, Москвою. Тому, що Лупул відмовився виконати угоду —

видати Роксанду за Тимоша, Хмельницький вирядив під його ко-

мандою військо до Молдавії. По дорозі під Батогом Тиміш зустрів 20-тисячне військо гетьмана Калиновського. Поляки зазнали нищів-

ної поразки, а сам гетьман був забитий, взято 57 польських гармат.

Тиміш вступив до Молдавії і одружився з Роксандою. В 1653 р. він загинув під час облоги Сучави, яку захопив волоський князь Мат- вій Басараб.

Катастрофа балканської політики була страшним ударом для

пляну Богдана Хмельницького: він хотів посадити на пресгіл Мол-

давії Тимоша, Лупулеві дати Волощину і тим забезпечити Україні

надійний західній кордон.

Нове лихо чекало далі: обложене козаками в Жванці у грудні

1653 року польське військо з королем Яном-Казіміром вже готове

було капітулювати, але поляків знову врятували татари, уклавши

з ними сепаратний мир. Татарам дозволено грабувати українське населення та брати ясир по Барське староство.

Становище України було тяжке. Війна, татарські напади, тоталь-

на мобілізація, нарешті посухи, неврожай, пошесті, знищення про-

мислових закладів, головно рудень, ізоляція від ринків Західньої Европи — все це руйнувало господарство. Внаслідок цього населен-

ня в щораз більшій кількості пересолюється на схід, на півден-

ний схід, на Слобожанщину, Донеччину. Як казав М. Грушев-

ський, «справа самостійности України була вбита за ціну її тери- торіяльного розширення», бо прилучення України до Москви було

вже пересуджене оцим еміграційним рухом.

ПЕРЕЯСЛАВСЬКА УГОДА

Загроза нової війни з Польщею, повстання в полках України,

брак надійних союзників звертали знову думки до православної Москви, тим більше, що тисячі втікачів знаходили притулок на

підлеглій Слобідській Україні і далі в Московщині.

З 1648 року Богдан Хмельницький час від часу звертався до

Москви з проханням допомогти в боротьбі з Польщею. Він загро- жував навіть війною, якщо вона не дасть допомоги проти Польщі.

Значну ролю в справі союзу України з Москвою відіграло східне

духовенство, вищі представники якого брали на себе посередництво

иіж Богданом Хмельницьким і царем: Паїсій, патріярх Єрусалим- ський, що зустрічав Хмельницького у Києві в 1648 році й вітав, як

нового Мойсея; Йоасаф, митроп. Коринтський, що загинув під Бере-

стечком у 1651 році; Гавриїл, митрополит Назаретський, що був

у гетьмана після берестейської поразки.

Усі звернення до Москви в справі допомоги були марні. Мо-

ковський уряд відмовляв або відповідав загальними заявами, виси-

лав хліб і сіль, але вичікував, не бажаючи розривати миру з Поль-

щею.

В. Ключевський так характеризував політику Москви супроти України: вона «протягом 6 років приглядалася з нерухомою ціка-

вістю, як справа Хмельницького, попсована татарами під Зборовом

і Берестечком, хилилася до упадку, як Україна пустошилася союз-

никами-татарами і люто-нелюдською усобицею, і нарешті, коли Україна вже знищилася дорешти, й прийняли під свою високу

руку».

Наводячи цю цитату, М. Грушевський пояснював справу так:

«Увесь хід історії Східньої Европи міг би взяти інший і кращий на-

прямок, коли б Україна ввійшла в політичну унію з Москвою в початках своєї боротьби з Польщею, ще повна сил, повна людности, не зневіреної в своїх провідниках і в піднятому ними ділі,

здатної бути опозицією Москви, обстояти себе в сій позиції і не

дати себе зіпхнути на становище провінції. Московські політики може ненароком, а може й умисно дали поборюкатись українській

козаччині з Польщею і дійти до останнього обопільного знищен-

ня ..., аби ввійти з свіжими силами між сил обезкровлених против-

ників і взяти козаччину вже не в роді рівнорядного союзника, а підручного, котрого можна було б звести до ролі прислужника, під-

даного „холопа"».

У Москві добре врахували і другий бік питання. Союз з Укра-

їною був конче потрібний для Москви з різних поглядів: він від- кривав шлях до Чорного моря і на захід, забезпечував їй пануван-

ня на сході, а головне — трагічне становище України загрожу-

вало Москві або захопленням її Польщею, або союзом України з Туреччи-

ною, чим не раз лякав Москву Хмельницький. Союз з Україною був дуже бажаний для Москви тим, що забезпечував її мілітарні

інтереси. Україна мала 300.000 випробуваного, досвідченого, най-

кращого на Сході Европи війська. Всі ці умови робили союз з

Україною конче потрібним для Москви.

1-го жовтня 1653 року Земський Собор у Москві ухвалив прий-

няти Україну «під високу руку царя», а 1 листопада московське

посольство вже було на кордоні України. Цей поспіх, невластивий

московському урядові, свідчить, яка велика була заінтересованість Москви. На чолі посольства стояв боярин Василь Бутурлін, наміс-

ник Тверський. В посольстві були: окольничий Іван Олфер'св, на-

місник Муромський та дяк Ларіон Лопухін. З ними їхало духовен-

ство з іконами, корогвами, хрестами, з образом Спаса — дар царя Хмельницькому — та великий почет.

Гетьман був зайнятий війною з Польщею та похороном Тимзша

і прибув до Переяслава лише 6 січня 1954 року. Він уникав будь-

яких урочистих прийнять і ні разу не запросив московських пос- лів до себе. Можливо, для того обрав для переговорів не Київ,

чого добивалися посли, а тихий козацький Переяслав. Не було прий-

няття і в полковника Переяславського Тетері. Всі переговори від-

бувалися сухо й офіційно."

8-го січня відбулась Рада Старшин та поспіхом скликана Загальна Рада мешканців Переяслава. Після вислухання царської

грамоти, гетьман, посли та старшини поїхали до Успенського со-

бору. Там стався інцидент, не передбачений у Москві. Коли ду- ховенство хотіло було привести до присяги гетьмана та старшину

Хмельницький зажадав від послів, щоб вони перші принесли при-

сягу від імени царя. Цим Хмельницький вимагав урочистого, фор-

мального ствердження україно-московського союзу і запевнення оборони України та її прав. В цьому виявилася рівноправність сто-

рін і — недовір'я щодо дійсних намірів Москви.

Боярин Бутурлін рішуче відмовився приносити присягу за царя.

Гетьман і старшина пішли на нараду. Посли довгий час стояли в соборі, чекаючи. З'явились два полковники — Тетеря та Ліс-

ницький (Миргородський) — і почали переконувати послів скласти

присягу, і знову вони відмовилися. Вся ця історія з присягою була

публічним скандалом для московського посольства. Воно кілька годин чекало на гетьмана, і двічі підтверджена Бутурліним обі-

цянка, що цар охоронятиме всі права України, була фактичною

присягою. «Царское слово пременно не бьівает», — сказав Бутурлін.

Питання — чи приносили московські посли присягу, чи ні — розв'язувалося різним способом. Сучасники вважали, що фактично

присяга була зложена, бо двічі повторив Бутурлін запевнення, що

цар словом своїм ручиться, що Польщі України не віддасть і дер-

жавний лад її буде збережений. Це витлумачили Хмельницький і старшина, як акт рівнозначний з присягою царя.

Єдиний документ, в якому зберігся опис подій — це «Статей-

ний список» Бутурліна — звіт, що його він подав царському уря-

дові про переговори в Переяславі. Цей звіт не можна вважати за цілком вірний, бо він мас ознаки пізнішої переробки, а про неточ-

ність його промовляє такий деталь: Бутурлін писав, що на Пере-

яславській Раді зібрався «весь народ» і в церкві присягало «вели-

кое множество всяких чинов людей» — тоді, як відомо навіть імена тих, що присягали, разом 284 особи."

Далі — протягом двох днів Хмельницький з Виговським та посли

обговорювали деталі угоди, в тому числі — бажання гетьмана, щоб

на Україну, власне до Києва, прийшло московське військо. Це було важливе для України не як оборона, бо що могли зробити

навіть 3.000 московського війська, коли йшлося про 60.000 реестрових козаків та 350-тисячну армію, що стояла під Жванцем. Але це

було конче потрібне для України, як доказ, що не існувало вже й тіні залежности від Польщі, — це було найголовнішим на той мо-

мент.

На тому закінчилися переговори гетьмана з посольством царя.

О. Оглоблин у кількох словах резюмує сенс переговорів: 1) вста-

новлено військовий союз України з Московщиною, гарантований протекцією Московського царя над Україною та 2) дано гарантію

царем про збереження всіх прав і вольностей Української Дер-

жави.

У Переяславі сталася ще одна дуже важлива подія. До Бутур-

ліна прибули делегати від старшини, які просили затвердити їх на різних посадах, не повідомляючи про це гетьмана. Бутурлін від-

мовив їм. Цікаві прізвища деяких з прохачів: батько та брат Ви-

говського, батько майбутнього гетьмана Мазепи, Силуян Мужалов-

ський — видатний дипломат, посол до Москви в 1649 та 1653 рр., зі свояками та інші. Цей епізод оцінюють дослідники по-різному.

М. Грушевський та А. Яковлів не надавали йому значення. О.

Оглоблин, навпаки, вважає, що то була «перша щілина в єдиному

українському фронті». Правда, московський уряд не звернув тоді на це уваги, але надалі «Москва занотувала цей факт — і раніше чи

пізніше використала... ці розбіжності серед керівних кіл Укра-

їни».

З Переяслава поїхали московські посли по Україні. приводити

до присяги людність. Справа ця виявилася складною. В Києві мит- рополит Сильвестер Косів заборонив усім підлеглим йому людям

присягати. Відмовилися присягати полковник Богун, Кропив'янський,

Полтавський, Уманський, Брацлавський полки, Чорнобиль тощо.

У березні 1654 року посольство від України в складі військового судді Самуїла Зарудного та полковника Павла Тетері з почетом

прибуло до Москви. У Москві бажали, щоб приїхав сам Богдан

Хмельницький, але він не поїхав. Посли везли акредитивні грамоти

від гетьмана, «Статті» (т. зв. 23 статті), текст Зборівського договору та низку листів. Оригінали цих документів не збереглися. Зберег- лися лише московські переклади.

У грамоті гетьман виступає, як репрезентант «Руської Держа-

ви», і це виразно підкреслює, що вона не перестала існувати й після

Переяславської угоди. «Статті» дійшли до наших часів у зіпсова- ному вигляді і, очевидно, були переставлені. Не зважаючи на це,

видно, що основна їх ідея — встановлення таких міждержавних

відносин між Україною і Москвою, при яких за Україною застері-

гається державна самостійність — зовнішня і внутрішня.

На грамоту гетьмана та «23 статті», що їх А. Яковлів вважав

за проект договору, цар дав послам відповідь, яка була ратифіка-

цією договору. Таким чином, статті проекту, царські резолюції й

жалувана грамота «становлять повний текст договору 1654 року», — писав А. Яковлів, Тож по сутті це був не Переяславський, а Мо-

сковський договір, укладений на підставі Переяславського.

В історичній науці і до цього часу нема сталої думки щодо ха-

рактеру Переяславського договору. Сучасники вважали, що це був договір, який жадною мірою не порушував суверенних прав Укра-

їни. Першими зрозуміли це в Москві, для якої Україна була окре-

мою державою. В «Статейному списку» Бутурліна протиставляться

— «Московское государство й Войска Запорожского Украйна». За- ява московського уряду про те, що Ян-Казімір «клятву свою на чем

присягал, переступил, а подданьіх свонх, вас... тем от подданства

учинил свободньіми», потверджує, що московський уряд визнавав

Україну в момент укладення договору свобідною державою."

Треба мати на увазі, що поняття «підданий» у XVII ст., не озна-

чало «підданого» в сучасному розумінні: так називали царів, воло-

дарів держав, що вступали в договірні відносини з Москвою, шу-

каючи у неї протекції. Піддані в сучасному значенні слова в XVII ст. називалися «холопами» до бояр та князів включно. За Петра І слово «холоп» замінено словом «раб», і лише Катерина II в 1786 ро-

ці заступала його терміном «верньій подданньій».

В офіційному советському виданні документів, що стосуються до Переяславської угоди, вміщено 10 листів Хмельницького, в яких

просив він московський уряд допомогти в боротьбі з Польщею. Май-

же всі ці листи редактори називають проханнями про «включение

Украйни в состав России» (т. III, стор. 195) або про «воссоедине- ние» (т. II, стор. 132, 177; т. III, стор. 364, 365, 381).

Аналіз цих документів показує щось інше. В деяких листах

Хмельницький писав у неясних виразах про своє бажання, щоб

цар був для України «государем й царем, яко православное свети- ло» (т. II, стор. 132), або «царем й самодержцем бьіл» (т. II, стор. 177

— 1669 р., З травня). В пізніших документах виразно йде мова про

військову допомогу, прийняття «під високу руку» (т. III. стор. 195 —

3652 р., 21 лютого), «під кріпку руку» (т. III, стор. 364 — 1653 р., сер- пень), «ратню руку помочі» (т. III, стор. 365 — 1653 р., серпень) і т. ін.

Московський уряд вважав, що договір з Україною був дійсний

тільки за життя Богдана Хмельницького, і поновлював його з кож-

ним наступним гетьманом, дещо змінюючи, але завжди називаючи акт 1654 року договором. Навіть Петро 1 писав у наказі 1722 року,

утворюючи Малоросійську Колегію: «. .. чинить. .. как определено

в помянутьіх Хмельницкого договорах». Якщо так розуміли акт

1654 року навіть у XVIII ст. — е логічним, коли стольник Хлопов писав у 1663 році: «в Малороссийском государстве»," а в далекому

Пекіні року 1770 на нагробку українського ченця викарбувано: «ро-

дом из Королевства Малороссийского, полка Ниженского»."

В Україні твердо знали, що Переяславсько-Московський дого- вір не позбавляв ії суверенних прав. Договір цей зафіксував союз

з Московією на добровільних засадах, звільняв Україну від під-

леглости Польщі.

Року 1655 Богдан Хмельницький казав польському послові, Ста- ніславові Любовицькому: «Я став у ж е паном всієї Руси і не від-

дам її нікому». Тут характеристичний вираз «уже», себто після до-

говору з Москвою. Доказом незалежности України були ті численні

союзи, що їх укладала вона після 1654 року з різними державами."

Поняттю про Українську державу відповідали нові титули, з

якими зверталися до Богдана -..іеяьницького: його називали —

«Гетьман з Божої милости», «Государ», «Зверхній владця», «Зверх-

ній властитель», «нашої землі Начальник і Повелитель» (так нази- вав митрополит Сильвестер Косів). 1657 року в листах до госпо-

даря Волощини Богдан Хмельницький називав себе «Сіетепііа сіі-

уіпа Оепегаііа Оих Ехегсіітп 2арогоуіеп5і вит», а в листі до кур-

фюрста Брандебурзького — «Оих СоЬогІшп 2арогоуіепзі вит». Іван Виговський у розмові з московськими послами казав: «Як цар у

своїй землі, так гетьман у своїм краю князь або король». Як нале-

жало дружині монарха, гетьманова Ганна Хмельницька мала свій

двір; її штат складався із знатних жінок. Вона сама видавала уні- версали. її універсал Густинському манастиреві 22 липня 1655 року

підписаний — «Гетьманова Анна Богданова Хмельницька» з пе-

чаткою та родовим гербом «Абданк».

Традиція щодо характеру Переяславсько-Московського договору залишалася в Україні довгий час. Пилип Орлик у «Виводі прав

України» дав блискучу характеристику Переяславської угоди:

«Найсильнішим і найнепереможнішим аргументом і доказом суве-

ренности України — урочистий союзний договір, заключений між царем Олексієм і «станами» України... Цей такий урочистий і до-

кладний трактат, названий вічним, повинен був, здавалося, на-

завжди установити спокій, вольнос-гі й лад на Україні»."

Сучасники чужинці добре розуміли нове становище України. Вже 16 березня 1654 року польський шляхтич Павло Олекшич пи-

сав полковникові Богунові: «Хмельницький, бувший вашим това-

рщііем, нині став вашим паном». Для Польщі козаки перестали

бути «збунтованими рабами», і вона почала шукати шляхів для замирення з Україною. Року 1655 звернулася вона за підтримкою

до Криму. Посол польський сказав ханові, що Богдан Хмельниць-

кий будує «осібну державу», яка буде могутньою та небезпечною

сусідкою Криму. Року 1656 польські дипломати переконували Семи- городського князя, що Богдан Хмельницький, «маючи владу над

усіма руськими землями, стане монархом, що матиме 100-тисячну

армію»."

Так розуміли становище України після 1654 року політики.

Шведський король Карл-Г устав IV писав Хмельницькому в 1656 році: «Ми знали, що між Великим князем Московським і народом

Запорізьким зайшов певний договір, але такий, що полишив свободу народові цілою і непорушною». Французькі урядові кола

вважали, що Переяславський договір потрібний був Україні як тим- часовий перепочинок у боротьбі з Польщею, що мета Хмельниць-

кого — бути володарем України." 1657 року посол австрійського

цісаря, архиспископ барон Парцевич, вітав Богдана Хмельницького

та його «вельможних і славних радників, що становлять цю славну й войовничу республіку»." Дійсно, бачимо низку договорів різних

держав з Україною, як повноправною, незалежною державою.

Не зважаючи на теке одностайне розумінння сучасниками суті

угоди України з Москвою, в історіографії не лише московській, але й в українській, як вище зазначено, і досі не встановилося твердої

опінії про те, що саме являла собою ця угода.

Не зупиняючись на загальноприйнятій російській версії про пов-

не підданство України, яка спростована вже наведеними вище фак- тами, зупинимося на таких поглядах: 1. Унія України з Москвою:

а) реальна (М. Дьяконов, О. Попов); б) персональна (В. Сергеевич, Р.

Лащенко); 2. васалітет (В. Мякотін у своїх перших працях, М. По-

іровський, почасти М. Грушевський, 1, Крнп'якевич, М. Слабченко, Л. Окіншевич, М. Петровський, А. Яковлів у своїх перших працях);

3. Протекторат (почасти М. Грушевський, 1, Крип'якевич, Д. Доро-

шенко, Б. Крупницький, А. Яковлів у пізніших працях); 4. Псевдо-

протекторат (Б. Галайчук); 5. Остання думка: Переяславська угода —• мілітарний союз двох держав (її висловив перший В, Липин-

ський, а підтримали — 1. Борщак, почасти А, Яковлів в останніх

творах, О. Оглоблин)"

Мілітарний союз, спрямований в першу чергу проти Польщі, мав деякі риси протекторату Москви. Такого ж типу були договори, що

їх укладав Хмельницький з Кримом, Туреччиною. Григор Орлик

писав: «Хмельницький прийняв опіку московського царя для краю

й нації з усіма правами вільної нації. Але перфідія московського царя була причиною, що негайно після смерти Хмельницького пра-

ва козацької нації почали порушатися москалями». .

Висновок

Як бачимо, Богдан Хмельницький — відбудував віль­ну державу на Україні, що була цілих триста літ перед Хмельницьким під пануванням Литви й Польщі. Правда, що молоду українську державу не вспів гетьман оборо­нити перед усіми ворогами, бо їх було забагато, а до того ще він завчасно помер, але по Хмельницькім ідуть його слідами інші гетьмани і — як побачимо — Україна вже ніколи потім не була в такій неволі, як перед Хмельниць­ким.

Гетьман Хмельницький має в українській історії ве­лику славу, бо він перший рішучо повів козацьке військо до боротьби за волю народу І рідної землі. З тих славних часів наші малярі намалювали кілька прегарних образів, а з них найкращий є: „В'їзд Богдана Хмельницького до Києва", в січні 1650 року, по битві під Зборовом. Цей об­раз намалював артист-маляр Івасюк.

Про Хмельницького укладав народ пісні, з яких бага­то дотепер заховалося, його прославили декотрі наші по­ети в віршах, а письменники в оповіданнях і повістях. У Києві, на площі перед храмом св. Софії, стоїть гарний па­мятник Хмельницькому, що представляє гетьмана на коні з булавою в руці.