Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

Імітація монаршої поведінки в "дивних" вчинках Богдана Хмельницького на початку 1649 р.

Одним з можливих гіпотетичних пояснень «дивацтв» Б.Хмельницького могла б бути свідома імітація гетьманом стереотипів поведінки східних православних монархів. Представниками так званої Московсько-Тартуської семіотичної (останнім часом перевага віддається термінові «семіологічної») школи Ю.Лотманом, Б.Успенським та В.Живовим на прикладі в першу чергу Івана Грозного та Петра Першого [5; 7; 8; 10; 13; 14; див. також: 12; 15], Я.Любарським на прикладі візантійського імператора Михайла ІІІ [9] (теоретико-методологічним підгрунтям для їх концепцій стали ідеї Й.Хьойзінги та М.Бахтіна про культуру як гру та карнавал [1; 16]) переконливо продемонстровано, що деякі монархи в силу специфіки православної догматики та власних психологічних схильностей особливо гостро відчували себе як помазаників Божих, а отже розглядали власні вчинки як безпосередню реалізацію Божої Милості та Божого Гніву. У такому випадку дії монархів лежали вище земного суду, звичних норм моралі, засуджувати та звинувачувати їх не мав права ніхто зі смертних. Наприклад, прояви нечуваної навіть для свого часу жорстокості Іван IV та Петро І цілком відверто вважали проявами праведного Божого Гніву, яким законно каралися грішники, себе ж згадані царі уподібнювали з архангелом Михаїлом, якому за Біблією належало ексклюзивне право вершити Суд Божий Звичайно, у випадку з Іваном та Петром ми маємо сипаву з законними монархами, вихованими на відповідних релігійних та моральних принципах, проте Б.Хмельницькому для аналогічних дій (а проявів сліпої невиправданої жорстокості по відношенню до свого ж єдиновірного селянства з боку козаків, а власне гетьмана та його близького оточення – по відношенню до соратників-полковників, було, як переконливо довела Н.Яковенко [17], більш ніж достатньо) та створення підстав вважати себе монархом необхідно було знайти особливі та у свій спосіб безпрецедентні аргументи. Цьому посприяла низка об`єктивних обставин, а саме: теоретично добре обгрунтована з богословської та світської точок зору київськими інтелектуалами 20-40-х рр XVII ст. в рамках формування українського ранньонаціонального міфу сакралізація Києва та взагалі Русі, які стали оцінювати з позицій абстрактно-містичної біблійної догматики, винесши за межі реальності [3; 4; 11; 20; 21]; традиція тлумачення представниками православної інтелектуальної еліти – радниками Б.Хмельницького – територіальних, часових та етнічних вимірів Русі типологічно подібно до богословських, в першу чергу старозавітніх, категорій (останні розглядалися як зразкові для новозавітніх), що стало в умовах катастрофічного занепаду на межі XVI – XVII ст. руської православної князівської верстви підгрунтям пошуку ідеального володаря, який би відповідав саме ідеальним категоріям, був би по-просту їх живим втіленням; максимальна зорієнтованість в питаннях необхідного відступу від церковних канонів на чисті, так би мовити «незабюрократизовані», ранньохристиянські традиції, що дозволяло здійснити вчинки, здавалося б незаконні з погляду церковних та світських норм, проте легітимні з погляду Божого Суду. Саме для цього Б.Хмельницькому у потрібен був саме Єрусалимський патріарх, оскільки від презентував Святу Землю та Святе Місто Єрусалим (міфологема «богохранимого» Києва була добре відома), а вже одне це давало патріархові право провести над гетьманом згадані вище ритуали, які в очах України та самого Хмельницького набували не просто легітимності (досягти цього звичним шляхом було, зрозуміло, практично неможливо), а майже святості.

Ми запропонували одне з можливих пояснень поведінкової стратегії Б.Хмельницького на початку 1649 р. та деяких його вчинків протягом наступного періоду його гетьманування, скориставшись дослідницькими здобутками представників семіологічного напрямку в сучасній культурології. Автор цих рідків свідомий того, що далеко не усі висловлені положення та міркування прозвучали аргументовано та переконливо, адже вони, з одного боку, прямо протирічать усталеним в сучасній українській історичній науці поглядам на постать Б.Хмельницького та на характер державотворчих зусиль останнього тайого наступників, а з іншого – залучають до сьогодні ще нетрадиційні в рамках україністики дослідницькі технології. Проте основною метою в процесі написання даної розвідки була спроба по-справжньому творчо використати стосовно «дивних» рис поведінки Б.Хмельницького принцип історизму, який частіше тільки декларується, але на практиці на минуле переносяться невластиві йому на тому чи іншому етапі риси, нав`язуються непритаманні особливості. Є достатньо підстав заявити, що середньовічний та ранньомодерний періоди зазнали та зазнають і досі суттєвих руйнацій від недостатньо компетентного втручання в їх унікальну ментальну атмосферу, багато в чому відмінну від атмосфери більш пізніших часів.

Література

1. Бахтин М.М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса. – М.: Художественная литература, 1965 (2-е видання 1990 р.).

2. Виноградов Г.М. Відносини козацтва та селянства у ході української національної революції XVII століття: нові метологічні аспекти проблеми // Питання аграрної історії України та Росії: Матеріали четвертих наукових читань, присвячених пам`яті Д.П.Пойди. – Дн.: [Б.в.], 2002. – С.11-14.

3. Виноградов Г.М. Особливості інтеграції регіону Подніпров`я в концепцію українського ранньонаціонального міфу (перша половина XVII ст.) // Наддніпрянський історико-країзнавчий збірник. – Дн.: [Б.В.], 1998. – Вип 1: Матеріали Першої міжрегіональної історико-краєзнавчої конференції. – С. 35-40.

4. Виноградов Г.М. Формування полково-сотенної адміністративної моделі в добу Хмельниччини та Руїни (культурно-міфілогічний та методологічний аспекти) // Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті: Зб. наук. пр. – Дн.: Вид-во Дніпр. ун-ту, 2001. – С. 7-19.

5. Живов В.М., Успенский Б.А. Царь и Бог: Семыотические аспекты сакрализации монарха в России // Успенский Б.А. Избранные труды. – М.: Гнозис, 1994. – Т. 1: Семиотика истории. Семиотика культуры. – С.110-218. 6. Кром М.М. «Старина» как категория средневекового менталитета (по материалам Великого княжества Литовского XIV - начала XVII вв.) // Mediaevalia Ucrainica: ментальність та історія ідей. – 1994. – Т.3. – С. 68-85.

7. Лотман Ю.М., Успенский Б.А. Отзвуки концепции «Москва – Третий Рим» в идеологии Петра Первого // Успенский Б.А. Указ. соч. – С. 60-74.

8. Лотман Ю.М., Успенский Б.А. Роль дуальных моделей в динамике русской культуры (до конца XVIII века) // Там же. – С. 219-253.

9. Любарский Я.Н. Царь-мим (К проблеме образа византийского императора Михаила III) // Византия и Русь. – М.: Наука, 1989. –С. 56-65.

10. Панченко А.М., Успенский Б.А. Иван Грозный и Петр Великий: концепции первого монарха // Труды Отдела древнерусской литературы. – 1983. – Т. XXXVII. – С. 54-78.

11. Толочко О. «Русь» очима «України»: в пошуках самоідентифікації та континуїтету // Сучасність. – 1994. - № 1. – С. 111-117.

12. Успенский Б.А. Historia sub specie semioticae // Успенский Б.А. Указ. соч. – С. 50-59.

13. Успенский Б.А. Антиповедение в культуре древней Руси // Там же. – С.320-332.

14. Успенский Б.А. Царь и самозванец: самозванчество в России как культурно-исторический феномен // Там же. – С.75-109.