Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

РАННЬОЗАЛІЗНА ДОБА. ПРАСЛОВ'ЯНИ, СКІФИ ТА ГРЕЦЬКА КОЛОНІЗАЦІЯ

Приблизно з рубежу II і І тис. до н.е. починається нова доба в історії людства — доба раннього заліза. Залізо — метал більш "демократичний", ніж бронза. Він поширений у природних рудах, його легше добувати й обробляти, залізні знаряддя міцніші та гостріші. Застосування залізних знарядь спричинило прогрес, у всіх видах виробництва, зокрема в землеробстві. Спершу люди використовували дуже рідкісне метеоритне та самородне залізо, яке цінувалося дорожче золота. Речі з такого металу (переважно прикраси) знайдені в царських гробницях кінця IV—II тис:, до н.е. на Близькому Сході.

Спосіб добування сиродутного заліза з руди було винайдено приблизно н XVIIІ—XVI ст. до н.е. в Закавказзі ( за давньогрецькою легендою, племенем халібів), Малій Азії (хеттами) та Месопотамії. Залізоробне виробництво розвивалось і поширювалось спочатку повільно. Сліди найдавнішого місцевого виробництва заліза — гамарництва — знайдено на північно-східній периферії етнічної України (поблизу м. Воронежа) на поселенні, яке датується XV—XIV ст. до н.е. Під кінець II тис. до н.е. окремі залізні предмети трапляються у степовій частині України. Вся праслов'янська територія знаходилась у зоні лісів І лісостепів, де в достатку було залізної руди. В XI—ЇХ ст. до н.е. залізоробні майстерні та залізні речі з'являються в праслов'янських культурах на Правобережжі України, а починаючи з VIII—VII ст. до н.е, залізо вже поступово витісняє з ужитку бронзу.

Особливості обробки залізної криці — кування — створили нову виробничу техніку і нових ремісників — ковалів. У всі часи їх дуже шанували і навіть побоювались — вважалося, що коваль є трохи чаклуном. Бог-коваль зустрічається в міфології багатьох давніх народів, в українців він називався Сварогом. Згідно з міфом, за бога Сварога з небес впали ковальські кліщі і люди почали кувати залізну зброю.

Для українських земель тисячолітній період ранньозалізної доби насиче­ний багатьма історично важливими подіями. Домінуючою галуззю госпо­дарства в лісостеповій частині стало орне землеробство, де вже використовувалися залізні сокири, наральники і серпи. Внаслідок зростання продуктивності праці з`вились надлишки продуктів, які вивозились в інші краї. В степовій зоні відбувся перехід до кочового скотарства, однією з причин цьому був засушливий кліматичний період, який тривав 500 років (приблизно від 1300 до 800 рр. до н.е.). Стосунки між кочівниками причорноморських степів і землеробами загострились. Степовики прагнули силою заволодіти збіжжям, худобою, полотном, рабами. Осілі племена при постійній загрозі нападу мусили чіткіше організувати свою суспільну структуру, об'єднуватись, створювати військові дружини, будувати великі укріплені поселення — городища, які ставали громадськими, ремісничими та релігійними центрами. Все більше ремесел ставали самостійними напрямами господарювання, що дало змогу продукувати речі масово, високої якості І перейти від натурального обміну до справжньої торгівлі. Все це стимулювало розвиток сільського господарства, насамперед землеробства, а також військової справи, які, своєю чергою, активізували прогрес ремесла. Та все ж не слід вважати залізо першопричиною тих змін, які відбувалися за доби раннього заліза. Використання залізних знарядь і зброї були лише одним із виявів, а частково і наслідком системи соціальних і економічних стосунків, яка вже на той час існувала у Стародавньому Світі.

На початку ранньозалізної доби з'являються перші письмові згадки про терени України та її населення. Знаходимо їх у творах античних авторів — Гомера, Гесіода, Гекатея, Есхіла, Піндара. Найцінніші і найдосконаліші відомості подає Геродот — давньогрецький історик, який жив у V ст. до н.е. і, ймовірно, сам мандрував північним Причорномор'ям. З його творів можна довідатись, як називалися племена і народи, які заселяли простори України в І тис. до н.е., дізнатись про їхню історію, релігію і побут. І хоч не всі ці відомості є цілком достовірні, а назви можуть бути перекручені та змінені, все ж ці письмові джерела містять цінну інформацію про наших далеких пращурів.

Ранньозалізну добу можна поділити на передскіфський та скіфський час.

ПЕРЕДСКІФСЬКИЙ ЧАС. ПІЗНІЙ ПЕРІОД ПРАСЛОВ'ЯНСЬКОЇ ІСТОРІЇ

Як і в попередні епохи, землі України, а особливо її західний регіон, у І тис. до н.е. були місцем етнокультурною стику, контактною зоною багатьох вже історично відомих етносів: фракійців, іллірійців, кіммерійців, скіфів. Перші письмові джерела та археологічні дослідження вказують на існування на теренах України племен і народів з різноманітною культурою. Як вважають багато вчених, до праслов'янського кола можна віднести більшість культур, які сформувались між Дніпром, Одером. Прип'яттю і північним Причорномор`ям, сягаючи своїм корінням у бронзовий та енеолітичний віки. Ймовірно, у передскіфський час до них належали частково лужицька і голіградська культури, повною мірою культури висоцька та чорноліська. На початку І тис. до н.е. вже означились виразні локальні відмінності між ними, спричинені як походженням і внутрішнім розвитком, так і широкими зовнішніми зв'язками: із степовим кіммерійсько-скіфським світом на сході і півдні, із центрально­європейськими культурами на заході.

Лужицька культура.

Наприкінці доби бронзи, приблизно з XII—XI ст.до н.е. на західних землях України жили племена, які належали до кола лужицької культури.Ця центральноєвропейська культура була великим поліетнічним утвором, до якого входило багато племен з різними культурою і традиціями, в тому числі предки іллірійців, германців і слов'ян. Спільною рисою, що об'єднувала всі ці племена, був однаковий поховальний обряд — кремація (спалення померлих і захоронення решток у посудинах-урнах), який наприкінці доби бронзи швидко поширився на більшій частині Центральної, Південної і Західної Європи. Причини такого масового поширення нового для Європи поховального обряду невідомі, але, ймовірно, це було викликано зміною ідеологічних уявлень, сприйняттям однієї, спільної для різних племен світоглядної ідеї.

У південно-західній Волині виявлено пам'ятки, що належали окремій культурі із деякими рисами лужицької культури, шо дістала назву ульвівецької. Очевидно, походження ульвівецької культури пов'язане із появою на заході України наприкінці II тис. до н.е. групи населення із середньоєвропейського регіону, яке, вмішавшись із місцевими племенами, утворило окремий культурний вияв. Вони були землеробами і скотарями, мисливцями і рибалками, мали добре розвинений гончарний промисел.

Археологи дослідили великі, очевидно, племінні, могильники, що налічують до сотні поховань. Могильники влаштовувались на високих беретах рік. "Ульвівчани" дотримувались стійкого і складного поховального обряду — випростаного тілопокладання в неглибокій ямі головою на південь. Існував звичай ритуального розчленування тіла і окремого захоронення черепа. Поховання супроводжувалось різноманітною, прикрашеною символічними орнаментами, ритуальною керамікою, бронзовими прикрасами. У поховальному обряді ульвівецьких племен вперше за кілька тисячоліть на праслов'янських землях спостерігаємо відмову від скорчених тілопокладень. Очевидно, уявлення людини про потойбічне життя, про реінкарнацію (повторне народження після смерті) змінилися. Захоронення померлого в природному, випростаному стані підбивало нову ідею, нові уявлення про долю померлих у потойбічному світі: людина стала особистістю і після смерті сприймалася такою, якою була за життя. Такі могильники досліджені поблизу сіл Рованці та Городок на Волині, Ульвівок (тепер Вільхове) на Сокальщині.

Водночас серед ульвівецьких могильників є й такі, в яких померлих ховали за обрядом кремації, що вказує на сильніший вплив лужицької культури. Рештки спаленого на вогнищі тіла зсипали в посудину-урну, яку захоронювали на могильнику, поряд ставили посуд, клали бронзові прикраси. Здійснювались і поховання черепів. Такі могильники досліджені поблизу сіл Млиниська на Волині (над рікою Західний Буг) та Тиглів на Сокальщині.

Швидко трансформуючись і змішуючись з місцевим населенням, котре жило грохи південніше, племена ульвівецької культури утворюють праслов'янську висоцьку культуру.

Висоцька культура.

Носії висоцької культури заселяли в X—VIІ ст. до н.е. невеликий простір вододілу між Західним Бугом, Дністром і Стиром (Львівська і захід Тернопільської областей). Це було невелике, стійке протягом 400 років об'єднання мирних племен, котрі досягли стадії патріархальної родової общини. Основним їхнім заняттям було землеробство і скотарство. Жили вони в селищах, по берегах рік та озер, споруджували півземлянкові та наземні каркасні житла з кам'яними печами. Поряд знаходились господарські споруди. Для виготовлення знарядь (сокир, молотків, серпів, зернотерок, стріл) широко використовувалися камінь, кремінь і кістка. Бронзових та залізних виробів (ножі, серни, вістря наконечників списів і стріл, бритви, прикраси) було менше. Більша частина їх є привізною, центральноєвропейського походження, але знахідки ливарного і ковальського інструменту не виключають існування місцевої металургії. Висоцькі гончарі продукували багато різноманітною посуду. Привертає увагу кераміка ритуального призначення, орнаментована символічними зображеннями, пов'язаними, очевидно, з культом родючості. Відомі великі могильники висоцької культури, де налічувалось інколи до 1000 поховань (Висоцький могильник). Менші могильники досліджені поблизу сіл Лугове, Ясенів, Гончарівка, Луковець, у м.Золочів. Поховальний обряд такий, як і в ульвівецькій культурі, біритуальний, причому тілопокладення зустрічається частіше, ніж тілоспалення. Покійники лежать у неглибоких могильних ямах випростані, головами на південь, мають на собі прикраси, які носили за життя: на шиї бронзові або металеві нашийники і намиста, біля вух — скроневі підвіски, кільця. Верхній одяг — плащ — запинався на правому боці грудей бронзовими або залізними шпильками. На руках браслети і персні. Біля померлих ставили посуд, в якому була їжа, клали невеликі палянички, знаряддя, рідше зброю. В дитячих похованнях є глиняні іграшки, тарахкальця та фігурки пташок. Часто зустрічаються парні поховання одночасно захоронених чоловіка і жінки. Руки їх інколи складені разом, а в деяких випадках померлі лежали в обіймах. Очевидно, маємо зразок насильницької смерті жінки, що свідчить про особливе місце чоловіків у висоцькій родині. Такі патріархальні поховання мають багатше спорядження і належать, можливо, знатним особам племені.

Цікаво, що найбільше скупчення висоцьких пам'яток знаходиться на теренах між містами Золочів і Броди Львівської області. Ці землі врожайні, багаті на воду і ліси, придатні для землеробства і густого заселення. Тут міг бути організаційно-культурний і культовий центр висоцьких племен.

Висоцькі племена жили в оточенні трьох великих етнокультурних масивів: північнофракійського на півдні, лужицького на заході і хліборобських культур українського лісостепу на сході, що впливало на розвиток висоцької культури.

Проте ця культура була абсолютно своєрідним, хоч дещо консервативним явищем. Від зародження до розчинення в середовищі інших праслов'янських землеробських культур, які прийшли зі сходу, вона існувала на “своїй”, незмінній території.

Культура фракійського гальштату.

Одночасно з висоцькими племенами в X—VII ст. до н.е. Північне Прикарпаття, Буковина та Західне Поділля були заселені племенами куль­тури, фракійського гальштату (голіградської куль­тури). Прийшли ці племена із-за Карпат, з Верхнього Потисся, і були найпівнічнішою групою північнофракійського етносу. Бони швидко асимілювались з місцевим населенням, яке теж було фракійського походження (культура Ноа) і поширили свій вплив на сусідні культури. Найгустіше заселеними стали терени між Дністром, Прутом та їх притоками на Покутті, південній Тернопільщині та північно-західній Буковині.

Голіградські племена були носіями розвинутої культури центрально­європейського типу, так званої гальштатської культури. Основну роль у господарстві відігравало орне землеробство і скотарство, як ремесла вже існували гончарство і металургія — культури фракійського гальштату, в тому числі голіградська, багаті на металеві знаряддя та зброю. Були відомі чинбарство, прядіння і ткацтво.

Найраніші голіградські поселення виникли в північних передгір'ях Карпат і самих горах поблизу соляних джерел. Солеварний промисел відігравав важливу роль у житті голіградських племен, адже сіль у ті часи цінувалася на вагу золота і була одним із основних товарів обмінної торгівлі у Стародавньому Світі.

Можливо, багаті родовища солі і стали причиною проникнення в Прикарпаття перших груп фракійців. Поселення солеварів та їх майстерні досліджені археологами на Гуцульщині в селах Лоєвій та Текучій. Тут виявлено дерев' яні колодязі соляної ропи, великі, будовані з дерева та каменю приміщення, в яких виварювали сіль, вогнища, величезну кількість глиняного посуду. Такий самий спосіб добування солі, яким користувалися давні солевари 3 тис. років тому — виварювання з соляної ропи — ще сьогодні інколи застосовують у домашньому господарстві на Гуцульщині.

“Голіградці” жили в селищах, основним типом житла були напівземлянки. Для захисту від ворогів будували городища, оточені валами з дерев'яними і кам'яними конструкціями. Такі городища контролювали також торгові шляхи, що вели через Карпатські перевали у землі сусідніх і далеких племен.

З приходом голіградських племен у Прикарпатті поширився тілоспалювальний поховальний обряд. Один з найбільших фракійських могильників українських Карпат (80 поховань) досліджено у Східних Бескидах (село Сопіт на Львівщині). Голіградській культурі належать багато скарбів бронзових виробів, а також два великі золоті скарби, знайдені поблизу села Михалків на Тернопільщині. Михалківські скарби, серед яких безліч досконалих речей давнього мистецтва, належали, можливо, племінній аристократичній верхівці — вождю або жрецю. У голіградських племен починають формуватися стосунки, характерні для військової демократії, виділяється прошарок воїнів. Військова справа відігравала важливу роль у житті північних фракійців, адже це були, часи постійних міжусобиць і війн. Це засвідчують численні знахідки предметів озброєння. Воїни гальштатського часу, і піхотинці і вершники, були озброєні бронзовими мечами, списами, кинджалами, бойовими сокирами, булавами, для захисту вживали щити, шоломи, наручні спіралі, навіть панцирі.

Культи і вірування північних фракійців пов'язані з ідеєю родючості і характерні для землеробсько-скотарських культур ранньозалізної доби.

Унікальна пам'ятка — аграрне святилище-обсерваторія гальштатського часу — виявлена поблизу села Урич у Східних Бескидах на Львівщині. На високих скелях було висічено 270 петрогліфів — зображень тварин, людей, солярних дисків і спіралей. Система розміщення цих знаків символізує рух Сонця і пов'язані з цим землеробські цикли.

Голіградська культура проіснувала у Північному Прикарпатті майже 400 років, контактуючи з іншими культурами праслов'янського світу: висоцькою, лужицькою, чорноліською. Скоріше всього, ці контакти, враховуючи зем­леробський характер культур, були більше мирними — торгівля, спільне визначення релігійних свят. Але наприкінці VII ст. до н.е. лісостепові землеробські племена під натиском кочівників — войовничих скіфів — почали просуватись на захід, займаючи землі голіградських племен. Розпочалися сутички, частина фракійського населення покинула Прикарпаття, частина залишилася, ставши, ймовірно, складовою частиною праслов'янських культур вже скіфського часу на заході України.

Чорноліська культура.

Па початку ранньозалізної доби, в X—VII ст. до н.е. лісостепова частина Правобережної України між Дніпром і Дністром була заселена осілими племенами чорноліської культури. Чорноліська культура — одна із найсамобутніших культур праслов'янського світу, вона генетично пов'язана з місцевим населенням давніших епох. Чорноліські племена були об'єднані в союзи племен, центри яких знаходились у Придніпров'ї (Черкащина), на Побужжі, в Наддністрянщині, а пізніше і на Лівобережжі Дніпра па Полтавщині. У цих місцях виявлено багато селищ, городищ і поховань чорноліської культури, що свідчить про значну густоту населення. Цікаво, що це майже повністю збігається з розселенням найдавніших протослов'ян-землеробів в Україні — племен трипільської культури.

Чорнолісці жили родами у відкритих селищах, де будували дерев'яні наземні житла та півземлянки. Основу господарства становили орне землеробство і скотарство. Добре розвинутими були всі галузі домашнього господарства та ремесла: прядіння, ткацтво, чинбарство, обробка кістки і дерева. Чорноліські гончарі виготовляли різноманітний високоякісний і вишукано оздоблений посуд. Високого рівня досягла власна металургія бронзи та заліза, один з найбільших виробничих центрів знаходився в басейні річки Тясмин на Черкащині.

У X ст. до н.е. чорноліські племена вперше зазнали нападів своїх південних степових сусідів — войовничих кіммерійців. Незахищені села були спустошені й спалені, їх жителі пограбовані, вбиті або забрані в рабство. Почалася тривала війна. Праслов'яни зуміли стримати агресію і захистити себе. На кордоні з кіммерійським степом, оточуючи свої землі, вони збудували систему фортець-городищ, де ховались під час ворожих нападів жителі околиці. Городища споруджувались на високих неприступних пагорбах, були оточені земляними валами із дерев'яними стінами зверху. Основними городищами були найпівденніше Чорноліське городище, довжина валів якого досягала 6 км, та Суботівське городище поблизу Чигирина.

Будівництво таких великих укріплень, можливо, перших у праслов'янській історії фортець, вимагало зусиль великої кількості людей водночас. Це сприяло об'єднанню племен, городища ставали племінними центрами, в яких зо­середжувалось політичне і культурне життя. Але праслов'яни не лише пасивно захищалися. У південної частини чорноліських племен склалася своя військова організація — загони кінноти, озброєні за зразком своїх ворогів — списами, луком і стрілами, бойовими кам'яними молотами. Характерною зброєю був залізний "кіммерійський" меч з бронзовим руків'ям і прямим перехрестям, залізні кинджали. З’явилась і військова аристократія — вершники. Поховання таких воїнів – вождів відрізняються від звичайних чорноліських поховані, складнішим обрядом і багатством спорядження, куди входили зброя, кінська збруя, прикраси. В таких похованнях і взагалі на землях чорноліських племен знайдено багато типових кіммерійських речей і речей закавказького походження (зброя, військовий обладунок), що були, скоріше всього, трофеями праслов’янських воїнів.

У VІП ст. до н.е. частина племен чорноліської культури переселилася на схід — за Дніпро і осіла на берегах річки Ворскли. Дніпровське Лівобережжя було добре відоме праслов'янам і обжите ними ще за доби бронзи. Сюди ж на родючі лісостепові чорноземи заходили з лісів і прабалтські племена, змішуючись інколи з праслов’янами. Найзахіднішою межею розселення чорнолісців стала Середня Наддністрянщина, де по обидва боки Дністра жило кілька їхніх племен. Рештки чотирьох поселень одного з племен виявлені археологами в околицях с.Непоротів Чернівецької обл. Тут чорнолісці жили у невеликих хуторах, що складалися з 6—10 жител, розташованих уздовж правого берега Дністра. Між поселеннями знаходився культовий центр — великий наземний будинок — храм з прибудовами, оточений рудами жертовних ям, в деяких з них було здійснено ритуальні людські захоронення.

У X — VIII ст. до н.е., в час перших великих війн об'єднаних праслов’янських племен з ворогами-загарбниками, зароджується праслов'янський героїчний епос, міфо-епічні перекази про Змія, воїнів, богатирів, ковалів-змієборців, про появу плуга. Вчені вважають, що саме тема змієборства в українських казках та легендах відображає реальні події прадавніх часів, в образі Змія-напасника символізовано постійну загрозу нападу на праслов’ян з боку кочового Степу, а в образах коваля — воїна і чарівника — ту частину праслов’ян, які з допомогою викуваної ними залізної зброї ставали до боротьби з ворогом. Тоді ж, очевидно, з’являється і праслов’янський бог Сварог, бог неба і вогню, а водночас божественний культурний герой, який навчив людей кувати залізо і був покровителем і охоронцем шлюбу (впровадження моногамії).

Племена чорноліської культури були предками тих землеробських племен скіфського часу на території України, котрих Геродот називав скіфами-орачами.

Кімерійці.

Південними сусідами праслов’ян у X—VII ст. до н.е. були войовничі кіммерійці – найдавніший народ української історії, назва якого дійшла до нас. Вперше про кіммерійців згадує Гомер в “Одіссеї” та “Іліаді”, трохи пізніше — клинописні ассирійські тексти та інші античні автори. Проте ці згадки є короткими і не завжди зрозумілими. Найбільше і найдостовірніше про кіммерійців розповів давньогрецький історик Геродот.

Кіммерійці жили в південноукраїнських степах від Дону до Дунаю. Походження їх остаточно не з'ясоване. Одні дослідники вважають, що це був близький до ранніх скіфів давньоіранський кочовий народ, який вже сформованим прийшов через Кавказ на землі України (більшість відомих кіммерійських царських імен насправді є іранськими, наприклад: Теушпа, Тугдамме (або Лігдаміс), Шандакшатру. Інші вважають, шо кіммерійці з’явилися внаслідок поступового історичного розвитку також праіранської степової “зрубної” культури і прабатьківщиною їх було Нижнє Поволжя, звідки вони і прийшли в степи Надчорномор’я. Існують думки про приналежність кіммерійців до фракійського етносу. Дуже можливо, що кіммерійці були “сплавом” нащадків давнішої місцевої праірансько-фракійської “сабатинівської” культури з прийшлими зі сходу давньоіранськими кочовими племенами.

Пояснення назви “кіммерійці” можна знайти в мовах народів Кавказу і Закавказзя. В осетинів — нащадків скіфів, у грузинів і вірмен збереглися слова "гумері", "гмірі", "гмір", що означають "велетень", "ідол", "герой", "богатир", "велет", "могутній". Ассирійське "гімміраї" також означає "велетень". Не виключено, що народи Закавказзя, котрі потерпали від войовничих кіммерійців, і дали їм їхню назву.

Раннім кіммерійцям були відомі постійні оселі та землеробство, але вже в X ст. до н.е. вони стали кочовим народом і розводили в основному коней. Кіммерійський народ складався з племен, об'єднаних у союзи на чолі з царями-вождями. Всі згадки у давніх письмових джерелах про кіммерійців пов'язані з їх військовими походами. Сильне кіммерійське військо, то складалося з рухливих загонів вершників, озброєних чудовими сталевими і залізними мечами і кинджалами, луками і стрілами, бойовими молотами і булавами, десятиліттями наганяло жах на іонійські, фрігійські та лідійські міста в Малій Азії, воювало з царями Урарту та Ассирії. Здійснювали кіммерійці походи також і на своїх близьких північних сусідів — на праслов'янські племена, спустошуючи їхні землі. Але навряд чи ці походи були такими масовими, як передньоазійські, адже здобич, яку можна було тут узяти, не дорівнювала малоазійським скарбам, та й праслов'яни мужньо і вдало оборонялись, зачинивши південний кордон своїх земель фортецями і створивши свої бойові загони за кіммерійським же зразком. Проте вплив кіммерійської культури, головно в предметах озброєння і кінській упряжі, поширився не лише на сусідні з ними племена, а й значно далі на територію Східної та Центральної Європи і Кавказу.

Археологічні пам'ятки, залишені кіммерійцями на території України — це в основному підкурганні поховання воїнів зі зброєю і кінським спорядженням та кам'яні надмогильні стели-обеліски, що зображають постать воїна, оперезаного бойовим поясом із підвішеною зброєю. Постійних поселень кіммерійці не мали, жили в тимчасових таборах і зимівниках. Вважають, що у кіммерійців існували ковалі і кузні, де виготовляли чи не найкращі на той час в Стародавньому Світі залізні та сталеві мечі й кинджали. Але своєї власної металургійної бази вони не мали і користувались залізом, добутим лісостеповими або кавказькими племенами. "Збройний" напрям використання заліза кіммерійцями немов символізував дух нової бурхливої доби євразійської історії.

Па початку VII ст. до н.е. в українських степах з'явилися племена скіфів, котрі переважали кіммерійців чисельністю, військовою організацією і політичною єдністю, адже на чолі їх стояли царі, які мали необмежену владу, на відміну від кіммерійських, розрізнених племен з багатьма вождями. Кіммерійці вирішили покинути свою землю, але їхні царі вважали, що потрібно боротись з ворогом. Не знайшовши підтримки більшості народу і не бажаючи залишати батьківщину, царі поділились на дві рівні частини і загинули у битві між собою. Вони були поховані в кургані поблизу ріки Тірас (Дністер). Втікаючи від скіфів, кіммерійці на чолі з царем Тугдамме (Лігдамісом) відійшли через Кавказ вздовж Чорноморського узбережжя і оселились у південному Причорномор'ї (в ассирійських джерелах — країна Гаммір), не припиняючи своїх військових походів. Не виключено, що між кіммерійцями, які прийшли на Закавказзя і в Передню Азію, було і праслов'янське населення. Частина кіммерійців потрапила, можливо, і на захід, про що може свідчити назва м.Кіммерії в Італії. Ті кіммерійці, котрі залишились в українських степах, загубились серед нових пришельців – скіфів.

Пам'ять про кіммерійців — загадковий народ давньоукраїнської історії — збереглася. Греки-переселенці, котрі з'явились в українському Надчорномор'ї в VI ст. до н.е., тобто вже через сто років після перебування тут кіммерійців, називали багато місць "кіммерійськими": Боспор Кіммерійський (Керченська протока), "кіммерійські" переправи, ''кіммерійські" стіни, місто і гора Кіммерік.

СКІФИ І СКІФІЯ.

Скіфи.

Скіфи — один з найвідоміших народів Стародавнього Світу, Скіфським називають цілий період євразійської, в тому числі української, історії. Власне скіфи, північно-східні давньоіранські племена, з'явилися на території України в першій половині VII ст. до н.е., прийшовши зі сходу, із степів між Каспієм, Уралом та Кавказом. Переслідуючи кіммерійців, котрі без опору покинули Пікнічне Надчорномор’я скіфи на чолі з царем Мадієм через Кавказ вдерлися до Мідії і оволоділи на 28 років великою частиною Малої Азії. Скіфські загони і раніше, на початку VII ст. до н.е., разом із кіммерійцями грабували країни Передньої Азії, доходячи до Єгипту. Отже, ранні скіфи були войовничим кочовим народом, який жив головним чином війною, і спочатку їхня увага була спрямована на південний схід. Завдяки азійським походам скіфи потрапили під сильний вплив країн давньосхідної цивілізації (Ассирії, Вавилону, Лідії), що відбилося на скіфській культурі.

Повернувшись з Азії на свою нову батьківщину — у надчорноморські степи, скіфи остаточно підкорили більшість місцевих племен і наприкінці VІІ ст. до н.е. завершили політичне формування Скіфії. Життя племен, що потрапили до складу Скіфії, змінилося, скіфські впливи поширились і за межі Скіфії. Змінилися і самі скіфи, поступово змішуючись з місцевими (в тому числі праслов’янськими) переважно землеробськими племенами, інколи переймаючи їх спосіб життя і звичаї. Великий вплив на розвиток культури і соціального ладу Скіфії наклала грецька колонізація Надчорномор'я, сприяючи поширенню тут досягнень античних цивілізацій, розвитку торгівлі у Скіфії та далеко поза її межами. Деякі скіфи їздили вчитися до Греції, і хоч греки вважали скіфів неосвіченими варварами, вже в VI ст. до н.е. античний світ знав двох славних скіфів. Відомим лікарем і мудрецем був Токсаріс, який жив в Афінах. Одним із семи найзнаменитіших мудреців давнини був Анахарсіс, товариш афінського філософа і реформатора Солона.

У 512 році, до н.е, скіфи, об'єднавшись із сусідніми з ними народами, перемогли величезне перське військо на чолі з Дарієм І Гістаспом. Ця скіфо-перська війна увійшла в історію як зразок воєнного вміння і мужності скіфів. Самі скіфи також вели постійні, хоч і менші за розмахом війни то з сусідніми фракійцями, то з греками-колоністами, то з племенами сіндів і меотів у Приазов’ї. Військові виправи здійснювались і на підвладні скіфам племена за збором данини: збіжжя, худоби, хутра, меду, воску, можливо залізної криці, рабів. У IV с.т. до н.е. склалася Скіфська держава — Велика Скіфія, якою правив цар Атей. Він карбував свою монету, йому підлягала більшість населення Скіфії. В цей же час починається конфронтація між Македонією і Скіфією за вплив у північно-західному Надчорномор’ї. Філіп ІІ Македонський, батько Олександра, 339 році до н.е. розбив скіфів у великій битві, де і загинув цар Атей, якому вже було 90 років. У 331 р. до н.е. намісник Олександра Македонського у Фракії Зопіріон знову напав на Скіфію та Ольвію, але цьош разу його військо було знищене скіфами.

Наприкінці ІІІ ст. до н.е. Велика Скіфія припинила своє існування. Однією з основних причин цього була всезростаюча інвазія на землі Скіфії савроматів, такого ж, як і скіфи, кочового іранського народу, який віддавна жив у степах Нижнього Поволжя. Так само, як 400 років перед тим скіфи вигнали кіммерійців, численніші, дикі і войовничі савромати — знищували і виганяли розніжених античною цивілізацією і століттями свого безперервного панування скіфів із надчорноморських степових кочовищ.

Скіфи відійшли на південь і створили дві Малі Скіфії: в Дніпровському Пониззі та північному Криму із столицею Неаполісом (сучасний Сімферополь) та на Нижньому Дунаї в Добруджі. Воюючи із грецькими містами, ці царства існували до ІІ ст. н.е., після чого припинили своє існування, поглинуті новими заселеннями півдня України — сарматами, готами, аланами.

Про всі ці події, а також про побут, звичаї, релігію, суспільний лад, зовнішній вигляд скіфів докладно інформують античні письмові джерела, передусім "Історія" грецького історика і географа Гсродота, який побував у Надчорномор’ї, в Ольвії і Скіфії близько 450 р. до н.е. Розповіді Геродота підтверджують археологічні дослідження скіфських пам'яток.

До складу Скіфії входило багато різних племен. Власне скіфами, азійськими номадами, були племена царських скіфів і скіфів-кочовиків, які жили в надчорноморських та азовських степах (Кубань). Вони становили ядро Скіфії і панували над усіма іншими племенами. Частина скіфів змішалася з греками й осіла на чорноморському узбережжі між Дніпром і Дністром, їх називали калліпідами. Поблизу жили алазони, теж осіле, очевидно скіфсько-фракійське плем’я. Дніпровське лісостепове Лівобережжя заселяли скіфи-зсмлероби, а на захід від Дніпра — скіфи-орачі, або сколоти. Останні два народи не були етнічними скіфами. Це осілі праслов'янські племена з віддавна традиційною для цих країв хліборобською культурою, які потрапили під скіфський вплип. Інші племена і народи, про які згадує Геродот, під владою скіфів не були.

У VI ст. до н.е, Скіфія поділялася на три царства, кожне з яких мало свого царя, але одне з царств було головним, і його цар (очевидно, вождь царських скіфів) був головним царем Скіфії. Така суспільна та політична організація відповідала космологічним уявленням скіфів, згідно з якими Всесвіт складався з трьох сфер, кожна з яких також мала потрійну структуру. Царства складалися із округів (номів) на чолі з монархами. Цар мав величезну, рідко коли обмежену радою царів владу. Він очолював скіфське військо, а війна для скіфів була постійним заняттям, джерелом збагачення і благополуччя. Все життя скіфів було пронизане військовими традиціями, і звичаями. В скіфському суспільстві існував і демократичний орган — народні збори всіх воїнів, на яких обговорювались важливі справи і навіть вирішувалась доля царів. Більшість населення Скіфії були вільними, біднішими чи багатшими людьми. Меншу частину становила знать: патріархи сімей, військові вожді, царські дружинники. Були і раби, з якими скіфи поводились дуже жорстоко.

Життя скіфів проходило в постійному русі з короткими зупинками на тимчасових кочовищах. Житлом їм служили криті повстю і запряжені парами волів вози, основним харчем були м'ясо, сир і молоко, привізне грецьке вино, можливо, хліб, здобутий як данина від підвладних їм землеробів. Українські степи були чудовими пасовищами, де скіфи виплекали особливу породу коней – невеликих, але міцних і витривалих. Любили скіфи й полювання. Звичаї скіфів були суворими. Основний закон — безпощадність до ворогів і вірність бойовим побратимам. Скіфи пили кров першого вбитого ними ворога, робили чаші з ворожих черепів та сагайдаки зі шкіри правих рук убитих ворогів, прикрашали кінську збрую скальпами ворогів, носили плащі зі шкіри вбитих ворогів і робили з цієї шкіри рушники. Кожний дорослий скіф був кінним воїном. Основною скіфською зброєю були лук і стріли, і як лучники вони уславились на ввесь Стародавній Світ. Скіфський лук мав особливу, складну конструкцію. При невеликих розмірах він відзначався дальньобійністю, збереглося свідчення, вибите на плиті в Ольвії, про те, що стріла, випущена із скіфського лука, пролетіла понад 521 м. Скіфські наконечники стріл також відзначались чудовими балістичними якостями. Лук і стріли носили в спеціальному, прикрашеному золотими та срібними пластинами футлярі — гориті. Па правому боці у скіфського воїна висів довгий залізний меч — акинак у піхвах, зліва — кинджал. Скіфи також були озброєні дротиками, списами, бойовими сокирами. Голову захищав бронзовий шолом, тіло — пластинчатий панцир і округлий щит. Скіфи застосовували тактику раптових, блискавичних нападів і не любили довгих облог і оборон. Частину зброї скіфи робили самі, частину замовляли і купували в греків.

Своїм богам степові скіфи не споруджували храмів. На чолі скіфського пантеону стояла богиня домашнього вогнища Табіті, в ній втілювались уявлення про родову єдність; головним чоловічим божеством, родоначальником скіфів і велителем неба був грізний Папай, його дружина Апі була богинею землі. До рангу богів піднесений Таргітай, один з героїв скіфського епосу. Всім богам складали пожертви, найчастіше з домашніх тварин. Поважаним і грізним був бог війни Арей. Йому єдиному скіфи споруджували вівтарі — величезні кургани з хмизу зі встановленими зверху сторчма стародавніми залізними мечами — втіленням бога. В жертву Арею приносили людей — військовополонених і рабів, їх кров'ю скроплювали ці мечі. Поклонялись також богові сонця Гойтосіру Тагімасаду — божеству водяної стихії і покровителю коней. У скіфів, як і інших індоіранських народів, існувала каста жерців і ворожбитів, становище яких було високе. Жрецькі функції виконували також царі — вони були хранителями успадкованих від предків реліквій. Скіфська релігія в цілому була давньоіранською, але з рисами релігійних уявлень доскіфського населення Надчорномор’я. Вона досягла стадії розвинутого політеїзму. Це була племінна релігія, що вже переросла в етнічно-державну. У скіфських землях існували особливі, священні місця, де проводились великі загальні свята. Найвідомішими серед таких місць була Гілея ("Полісся") в пониззі Дніпра, де за легендою колись жила напівжінка-напівзмія, прародичка скіфів, та Ексампай ("священні шляхи"), де у Гіпаній (Південний Буг) впадало особливо гірке джерело, віровідступництво та нехтування законами і звичаями каралося скіфами на смерть. Так були вбиті своїми ж братами знаменитий мудрець Анахарсіс та цар Скіл, які дотримувались еллінських звичаїв та обрядів.

Скіфи шанували і оберігали могили предків. Віра в потойбічне життя і безсмертя душі, багата уява і бурхлива натура скіфів породили складний поховальний обряд: пишний, урочистий і жорстокий — він ніби віддзеркалював характер самого народу. Воїнів ховали разом із зброєю, одягом, посудом, їжею, часто в жертву приносили дружин і рабинь. Особливо вражають похорони скіфських вельмож і царів. Бальзамоване тіло померлого возили по всіх скіфських племенах, весь народ перебував у скорботі. Поховання здійснювали великій могильній ямі, кладучи туди багато коштовної зброї, прикрас, одягу, посуду. Разом із померлими клали вбитих при поховальній церемонії слуг і верхових коней, іноді це були десятки людей і сотні коней. Могилу накривали дерев'яним настилом і насипали зверху величезний курган, оточуючи внизу насип кам'яними брилами (крепідою). Через рік на могилі справляли криваву тризну: вбивали 50 молодих вояків і 50 коней і ставили їх навколо кургану. Перших скіфських царів ховали на окраїні Скіфії, в загадковій місцевості Герри, де протікала річка Герр і жили герри – підвладний скіфам народ чи плем’я. Скіфи тримали це місце в таємниці від чужинців і оберігали його (Герри) й досі не знайдено, незважаючи на широкі археологічні дослідження скіфських пам’яток). Чимало царських могил пограбовано ще в давні часи скіфами-грабіжниками.

Скіфські поховальні пам'ятки були і є найважливішим джерелом пізнання скіфської культури. Дослідження в Україні таких грандіозних царських курганів, як Чортомлик, Солоха, Огуз, Куль-Оба, Гайманова Могила, Товста Могила, відкрили всьому світу чудові зразки скіфського озброєння, посуду, одягу і, звичайно, скіфського мистецтва, особливо торевтики. “Скіфське золото”, “скіфський звірний стиль” стали синонімами високої художньої і технічної досконалості. Вчені вважають, що більшість цих речей виготовлена на замовлення скіфів грецькими майстрами, які жили в античних містах Надчорномор'я і чудово знали скіфів. Скіфськими ж були сюжети і сам стиль. Завдяки зображенням на золотому і срібному посуді, пластинах, гребенях, пекторалях, гривнах, бляшках ми значмо про життя скіфів, їх зовнішній вигляд: вони мали правильні риси обличчя, чоловіки носили довге волосся, бороду і вуса. Одягнені були в короткі підперезані вишиті каптани, вузькі шкіряні штани або широкі вовняні шаровари і м'які чобітки. Голову накривали гостроверхими шкіряними або повстяними башликами. Жіноче вбрання складалося з довгих широких суконь і плащів-накидок, кінчастих або плескатих шапок — тіар, часто прикрашених безліччю золотих бляшок.

Вплив скіфів на розвиток культури та на історичну долю багатьох племен і народів Європи та Азії беззаперечний. Окрім азійських походів, скіфи здійснювали виправи далеко на захід — на землі фракійців та іллірійців на Середньому Дунаї, на землі лужицьких племен у теперішній Польщі. Вирішального значення в етнічному та культурному розпитку праслов'ян скіфи не мали, хоч скіфський стиль в озброєнні, прикрасах, кінському спорядженні, а також частіша скіфських звичаїв та релігійних уявлень поширилися серед багагьох нескіфських племен у самій Скіфії та далеко поза її межами.

Праслов’яни у скіфський період.

Як вже знаємо, починаючи з VI ст. до н.е. частина праслов'ян потрапила під скіфський вплив. Як гадають, у самій Скіфії праслов'янськими були терени Дніпровського лісостепового Правобе­режжя, частково Лівобережжя (береги Ворскли) і північна половина Надбужжя. Північніше і західніше жили інші праслов'янські племена, від скіфів незалежні, в культурі яких скіфські впливи відчуваються значно менше. Середньодніпровські праслов’яни, яких Геродот називав "скіфами-орачами" (скітай-аротерес) та "скіфами-землеробами" (скітай-георгой), або "борисфенітами", тобто "дніпрянами" (за давньогрецькою назвою Дніпра — Борисфен), вирізнялися серед інших племен Скіфії. Невідомо, чому Геродот розділяв орачів і землеробів, в чому полягала між ними різниця. Вчені пропонують нове тлумачення грецького терміна "георгой" — це є грекізована передача скіфської назви "гауварга" ("ті, то розводять або поклоняються худобі", тобто скіфи-скотарі). Геродот писав: "Усі вони разом називаються сколотами за ім'ям їхнього царя. Скіфами ж їх називали елліни". Отже, греки-торговці, які добре знали праслов'ян, об'єднали їх зі скіфами під однісю назвою, маючи на увазі політичну залежність від скіфського царства, сильні впливи у матеріальній культурі (озброєння), мистецтві, мові, у сфері релігії (поховальний обряд.). Цей вплив ішов, очевидно, через місцеву знать, яка найшвидше сприймала пишний скіфський стиль. Але давня землеробська культура і землеробська специфіка праслов'янської ідеології, безперечно, домінували.

Залежність праслов'ян від скіфів не була рабською. Так само, як і кількома століттями раніше, існували прикордонні фортеці, споруджувались нові величезні городища, а сама оборонна лінія, що захищала землеробський світ від кочівшиків, простяглася далеко на захід. Це свідчить про тривалі змагання землеробів і кочівників, а також про політичну самостійність праслов'янського світу відносно скіфського півдня.

На дніпровському Лівобережжі, обжитому праслов'янами і прабалтами, з'явилися гелони — плем'я, близьке скіфам, але їм не тотожне, хоч Геродот твердив, що гелони за походженням є еллінами-переселенцями, мають святилища еллінських богів і розмовляють то по-скіфському, то по-еллінськи. Гелони займалися землеробством, вирощували сади і харчувалися хлібом.

Очевидно, тут утворився своєрідний симбіоз праслов'ян (еколотів), прабалтів (будинів) і гелонів, першість в якому належала останнім. Коли посилилася експансія кочових скіфів на північ, "скіфи-землероби" спорудили грандіозне укріплення площею 40 км2. Периметр валів сягав 30 км. За Геродотом, це величезне місто з дерев'яними укріпленнями, будинками, храмами називалося Гелоном. Ймовірно, залишками Гелона може бути величезне Більське городище на Ворсклі, розміри якого майже повністю збігаються з описом Геродота. Це городище побудоване для об'єднаня племен, котрі жили на Ворсклі. На випадок небезпеки — нападу скіфів-кочовиків — тут могли сховатися десятки тисяч людей зі своїм скарбом та стадами. Гелон або подібне йому "дерев'яне" місто-фортеця було спалено персами під час їхньої війни зі скіфами, про що оповідає Геродот. Подібну функцію виконували городища на Правобережжі — Мотронинське, Жаботинське, Пастирське, Трахтемирівське, величезне Немирівське на Східному Поділлі поблизу Вінниці.

Основним заняттям праслов'ян, які раніше, було землеробство, передусім хліборобство, яке настільки розвинулось, що хліб, впрошений "скіфами -орачами" (праслов’янами сколотами), вивозився на продаж до грецьких торгових факторій і начорноморських міст. Мілетська колонія Ольвія стала праслов'янською гаванню на Чорному морі і називалася "Торжиськом борисфенітів". “Борисфеніти” також жили в Ольвії і поблизу неї навпроти святилища Деметри — грецької богині родючості та землеробства. Основні торгові шляхи проходили ріками Дніпро та Південний Буг (давні греки називали їх Борисфеном та Гіпанісом). Очевидно, що і греки їздили з товарами в північні “варварські” землі. Під час археологічних досліджень поселень, городищ та поховань праслов'янських та інших культур того часу в Україні знайдено дуже багато речей античного імпорту, що надходили як з грецької метрополії, так із надчорноморських колоній.

Під тиском скіфів починаючи з VII ст. до н.е. праслов'янські лісостепові племена кількома хвилями просуваються все західніше — на Поділля, Наддністрянщину, Буковину, Галичину, Волинь, заходячи аж на Закарпаття. Вони швидко і мирно зливаються з місцевими праслов'янськими племенами, наприклад, висоцької культури, але конфронтують з фракійцями, частково витісняючи їх з Західного Поділля та Наддністрянщини на Покуття та в Карпати, а частково асимілюють їх. Переселенці зі сходу принесли з собою багато елементів культури скіфського типу, що знайшло відображення в озброєнні, прикрасах, поховальному обряді. На Західному Поділлі нова праслов'янська культура мала фракійські та скіфські риси, її виразною ознакою був особливий поховальний обряд — захоронення померлих під курганами з масивними конструкціями з кам'яних брил всередині. Сотні таких курганів, що датуються VI—IV ст. до н.е., є на Хмельниччині, Тернопільщині, Буковині.

Племена, що входили до праслов'янського світу, жили також на Волині. Ці краї були спокійнішими, вони знаходилися обіч великого шляху з Азії в Європу, тут рідше змінювалось населення і ці зміни не були такими різкими. На заході Волині, особливо в Надбужжі, помітнішим був вплив лужицької культури із заходу. Тут значно менше практикується інгумаційний (тілопо-кладення) поховальний обряд, а більше поширена кремація (тілоспалення) і захоронення спалених решток в урнах. У матеріальній культурі продовжуються давні, кількасотлітні місцеві традиції.

Інші землеробські праслов'янські племена заселяли в VI—V ст. до н.е. також верхів'я Дністра та Західного Бугу. Поблизу сіл Черепин та Лагодів на Львівщині досліджено велике поселення та кремаційний могильник, що належали цим племенам.

Усі праслов'янські поселення цього часу влаштовувались на підвищеннях поблизу води. Найпоширенішими типами жител були півземлянки та наземні каркасні житла. На поселеннях виявлено багато сільськогосподарського реманенту, що підтверджує заняття праслов'ян скіфського часу хліборобством: це крем'яні, бронзові і залізні серпи, кам'яні зернотерки, спеціальні ями — зерносховища. Знайдено багато зерен і насіння. Наші предки вирощували три види пшениці (тверду, м'яку та карликову), просо, ячмінь, жито, боби, рапс, льон. Звичайно відгодовували худобу: корів, кіз, овець, коней, свиней. Важливою галуззю господарства праслов'ян було гончарство. Кожна праслов'ян­ська культура, навіть кожне плем'я мали свою кераміку, що відрізнялася формами та орнаментацією. Особливо вишуканим був посуд племен, які жили в Наддніпрянщині та на ІІоділлі. Він прикрашався геометричним різьбленим орнаментом із втертою білою фарбою, рельєфними виступами та канелюрами. Зауважимо, що в комплексах матеріалів праслов’янських культур України мало є знахідок зброї, але чим далі на схід і ближче до скіфів, тим її більше, аж до поховань воїнів у бойовому обладунку скіфською типу в Наддніпрянщині.

Перше тисячоліття до н.е. було часом розквіту праслов'янського патрі­архального язичництва. Соціальний розвиток, посилення влади вождів, поява елементів державності — все це породжувало нові релігійні уявлення. Створювався "слов'янський Олімп'' з чоловічими божествами на чолі. В цей час з'являється культ Дажбога — світлоносного бога сонця, сина бога неба Сварога. З ідеєю неба, небесного владики і сонця були пов'язані щорічні святкові вогнища в час весняного рівнодення та літнього сонцестояння (Купала). Під час археологічних досліджень на околицях праслов’янських поселень знаходять рештки великих ритуальних вогнищ зі слідами жертвоприношень. З цією ж ідеєю пов'язані і культи гір, гірських вершин — найближчих до неба і сонця точок землі. Високі пагорби, гірські верхівки ставали місцем зборищ і принесення жертв. Оскільки для цього вершина часто розчищалася, вона пізніше діставала назву "Лиса гора". В Україні збереглися традиції вшанування гір і вершин. Донедавна в Карпатах існував звичай в день Івана Купала запалювати на горах ритуальні вогниша.

Більшість праслов'янських культів і вірувань були пов'язані з землеробством. Геродот згадує, що сколоти щороку відзначають свято в честь золотого плуга, ярма, сокири та чаші, які впали їм з неба тисячу років тому (від часу запису легенди Геродотом у V ст. до н.е.). На багатьох праслов'янських поселеннях і городищах знайдено спеціальні жертовники у вигляді глиняних кругів — стовпців діаметром до 1,5 м, а поряд з ними кістки тварин, зерна, ритуальний посуд, культові фігурки. Такі жертовники споруджували в приміщеннях — сільських храмах або житлах жерців.

Сліди праслов'янських культових споруд виявлено на деяких городищах Наддніпрянщини та Поворскля (на Більському городищі — місті Гелоні), а також на заході України на Львівщині, поблизу с. Черепин. Черепинська контина була великою, стовповою спорудою типу мсгарона — античного храму чи палацу, — площею 85 м2, всередині якої здійснювались релігійні обряди. Цікавими є магічні знаки, зображені на праслов'янському посуді, особливо на кухлях, які служили традиційним ритуальним посудом. Такі знаки у вигляді своєрідного "мальтійського" хреста із розширеними раменами вважаються символами плідності домашніх тварин і зустрічаються ще тепер у тих регіонах, де поряд із землеробством важливу роль відіграє скотарство, наприклад, у Карпатах на гуцульських різьблених скринях і писанках.

Деякі культи і вірування були спільними у різних племен і народів. Геродот розповідає, що від племені гіпербореїв аж у Грецію на острів Дєлос у храм Артеміди та Аполлона потрапляли таємничі священні дари, загорнуті у пшеничну солому. Пшенична солома свідчить про те, що дари передавались хліборобами, дуже ймовірно — праслов'янами, котрі вручали їх скіфам, ті — фракійцям, фракійці — іллірійцям, а останні — грекам. Очевидно, ці дари були священним фетишем, символом культу, якому прагнули поклонятись європейські племена.

У IV книзі своєї "Історії" Геродот розповідає не лише про Скіфію, а й про сусідні їй племена: будинів і гелонів, східних сусідів праслов'ян, про яких ми вже згадували, андрофагів (людожерів), які жили північніше, десь у верхів'ях Дніпра і були особливо диким нескіфським, можливо угро-фінським плем'ям, шо, як пише Геродот, "не мало ніяких законів"; меланхлайнів — “чорноризців”, тобто людей у чорних одежах, плем'я також нескіфське; савроматів-кочовиків, що межували зі скіфами на сході у Подонні.

Таври.

У середині І тис. до н.е. гори та узбережжя Криму заселяли племена таврів, котрі жили з гра­біжництва та війни. Звичаї в них були жорстокі.

Всіх полонених таври приносили в жертву богині Діві, відрубуючи їм голови, які потім настромляли на палі і виставляли навколо своїх храмів і жител. Культура таврів була досить замкнутою і відсталою незважаючи на близьке сусідство грецьких міст — Херсонесу та Боспору. У таврів зберігався первісний родовий лад і сімейна община, їхні невеликі гірські селиша інколи були укріплені. Жили таври і в печерах. Померлих ховали на родових кладовишах у сімейних гробницях — скринях з кам'яних плит, в які клали і поховальні дари — посуд, прикраси, рідко зброю.

Освоюючи Надчорномор'я, греки дедалі більше відтісняли таврів у гори. Таври довго боролись проти Боспору та Херсонесу, інколи разом зі скіфами (спілка таврів із царем скіфів Скілуром проти царя Боспору Мітрідата і херсонесців), У І ст. н.е. таври потрапили під римську владу.

Щодо походження таврів існує багато думок, їх пов'язують то з давнішим місцевим населенням, то з прибульцями з Кавказу, то з фракійцями і навіть з піратами островів Егейського та Середземного морів. Неври

Північніше скіфів-орачів, вище джерел Західного Бугу і Дністра, в лісах простягалась земля неврів — Неврида. На сході Неврида межувала із землями будинів. Згідно з Геродотом, за кількадесят років перед походом персів проти скіфів, тобто приблизно в середині VI ст. до н.е, неври покинули свої землі через появу величезної кількості змій і переселилися ближче до будинів. Про неврів Геродот пише: "У неврів звичаї скіфські... Здається, що всі ті люди чарівники. Скіфи й елліни, котрі живуть у Скіфії, стверджують, що кожний невр щорічно на кілька днів перекидається на вовка, а потім знов стає людиною. Я не вірю, що ці розповіді правдиві, але так розповідають і навіть клянуться в цьому".

Що ж то був за народ? Спочатку вважали, що неврам належала вже відома нам висоцька культура. Тепер вчені висловлюють думку, що з неврами пов'язана милоградська археологічна культура, яка існувала в VI-III ст. до н.е. на Волині та Поліссі. Неври жили в невеликих неукріплених селищах вздовж берегів рік та озер. Культура неврів була більш консервативною, аніж у їхніх південних сусідів — сколотів і їхній побут зберіг архаїчніші риси. У неврів ще існували старі общинні стосунки, хоч уже з'являється родова знать — добре озброєні багаті воїни. В господарстві важливішу роль, очевидно, відігравала приселищне скотарство, оскільки піщані землі неврів не були особливо родючими.

Приблизно в VI ст, до н.е. пам'ятки милоградської культури з'являються на північ від Прип'яті, в південній Білорусі. Генетичних коренів вони там не мають. Отже, записана Геродотом версія про переселення неврів із своєї батьківщини – Волині до українського Полісся на північ до земель будинів, правдоподібно, підтвердилась. Що ж спонукало неврів покинути свій край? Можливо, то була навала ворогів, тотемом яких була змія, але скоріше всього справжньою причиною було заболочення їхніх земель унаслідок зміни клімату. Дуже давні корені мали і звичаї неврів, що добре ілюструє згадка Геродота про "людей-перевертнів". Можливо, це було тотемічне свято неврів, пов'язане з ідеєю реінкарнації, учасники якого у вовчих шкірах "ставали вовками". Подібні таємничі дійства, присвячені духу звіра-бога чи звіра-предка, існували у багатьох первісних племен і народів, а в малодоступних місцях Африки та Азії, де ще є рештки первісної культури, існують і тепер. Для прикладу наведемо спогади вченого про таке дійство, яке відбувалося в Африці і було пов'язане з культом леопарда. Вчений свідчить, що в якийсь момент учасники і глядачі дійства, в тому числі й він, освічений лікар-американець, побачили замість людей, котрі в танці зображали леопардів, справжніх звірів. Це тривало довго, і коли вчений, не вірячи, простягнув до "привида" руку, він торкнувся хутра і живого, теплого тіла леопарда. Потім видиво щезло. Чи не відбувалося щось подібне і в неврів? Ці прадавні звичаї пережили тисячоліття, адже і в українців зустрічаємо розповіді, казки, повір'я про вовкулаків-перевертнів, свята з перевдяганням у звірів. Подібні легенди відомі в литовців, латвійців і білорусів.

Саме це служить одним із аргументів визначення неврів як північно-східного праслов'янського племені. Тепер вчені схиляються до думки, що носії милоградської культури були етнічно пов'язані у балтами, тим більше, що Верхня Наддніпрянщина і басейн Прип'яті розглядаються мовознавцями як область первісного розселення прабалтських племен. Зазначимо, що у ранній культурі неврів на Волині проступають давніші місцеві риси, зокрема комарівської і тшинецької культур. Можливо, що неври справді були змішаним прабалто-праслов’янським етносом.

Агафірси.

На захід від Скіфії, в межиріччі Дністра та Пруту, були розташовані селища і городиша фракійського племені гетів, а ще далі на захід жили агафірси — великий і сильний народ, їхні володіння охоплювали Трансільванією (Семиграддя), Центральні та Східні Карпати і, можливо, частину Прикарпаття. "Виніжені і закохані в золото агафірси", — охарактеризував їх Геродот, водночас описуючи їх хоробрість і рішучість. Арістотель згадує про агафірсів як про народ, який всі свої легенди, перекази та закони знав напам'ять і передавав з покоління в покоління, з уст в уста, "співаючи їх". Гай Юлій Солін пише, що "...агафірси розмальовані синьою фарбою і мають вифарбуване в синій колір волосся, причому не без відмінностей: хто більше знатний, фарбується густіше, так що менш густа фарба є знаком низького походження".

Етнічна принадлежність агафірсів дискутується. Вчені стверджують, що в І тис. до н.е. Карпати були заселені північнофракійським етносом і що агафірси також були фракійським народом. Та чи були це етнічно чисті фракійці? Археологи виявили, що саме в тому місці, де Геродот локалізував агафірсів — у басейні ріки Муреш у Трансільванії — жило населення, культура якого поєднувала фракійські і скіфські риси. Звідси і гіпотеза, що на початку VI ст. до н.е. в Карпати прийшов народ давньоіранського походження (близький скіфам, але не скіфи) і змішався з місцевими північнофракійськими племенами. Так утворилися агафірси. Еллінська легенда про походження скіфів розповідає про трьох синів Геракла, які були народжені напівдівою-напівзмією: Агафірса, Гелона і Скіфа. Наймолодший з них — Скіф — здужав натягнути батьків лук і підперезатися його поясом, що було умовою для царювання, і став царем Скіфії. Агафірс і Гелон пішли в інші краї. Чи не відбиваються в цій легенді реальні події давнішого часу, коли давньоіранські племена розселялись у Північному Надчорномор'ї і виборювали собі території? Племена агафірсів пішли на захід й осіли в Карпатах, змішавшись з місцевим північнофракійським населенням. Доказом участі давньоіранського етносу у формуванні агафірсів як народу може служити їхній усний епос. Арійські релігійні гімни — кеди, створені індоіранцями ще за доби бронзи, спершу не записувались — їх передавали з уст в уста, з покоління в покоління жерці та мандрівні співці, ї сьогодні знання напам'ять гімнів "Рігведи" є обов'язковим для кожного освіченого індуїста. Не виключено, що цього характерного давнього звичаю індоіранців дотримувалися й агафірси.

Агафірси панували на великій території, заселеній ще й іншими племенами: фракійськими (гети й даки), праслов'янськими, іллірійськими. До речі, за однією з гіпотез, агафірсів вважали і за праслов'ян, предків гуцулів та подоляків. На Прикарпатті віддавна, ще від доби бронзи, справді жило змішане північнофракійське населення, що з часом могло утворити етнічну спільність. Найближчими сусідами агафірсів були племена куштановицької культури, які жили у верхів'ях Тиси на Закарпатті. Сюди на початку скіфської доби приходили праслов'яни-переселснці з Поділля та Прикарпаття і приносили з собою окремі елементи скіфської культури. Мігранти, очевидно, асимілювались у середовиші місцевих північнофракійських племен. Із північного заходу проникали сюди і впливи сусідніх "лужичан". Селища та курганні могильники куштановицької культури досліджені археологами в долинах рік Уж, Латориця та Боржава.

Кельти.

У другій половині І тис. до н.е. на кінець історії виходять кельти — народ, з ім'ям якого пов'язані великі історичні зміни в Європі, їхньою бать­ківщиною були терени сучасної Франції та Німеччини. Численні і войовничі кельтські племена протягом IV—II ст. до н.е. розійшлися по всій Європі і з'явилися навіть у Малій Азії, завойовуючи нові землі і підкоряючи інші племена. Цивілізований європейський південь жахався їх сміливих нападів, адже під час своїх військових походів кельти захопили Рим і дійшли до Сицилії. Ці події античні автори назвали "галльською небезпекою". Кельти — народ суперечливий. Відважні, мужні, навіть шалені в бою, жадібні завойовники, вони водночас були одним із найрозвинутіших "варварських" народів Європи. Кельтський стиль у ремеслі і мистецтві запанував у Західній і Центральній Європі так само, як скіфський стиль панував на сході. Кельтська міфологія та релігія лягли в основу європейської культури пізнішого часу. Культура кельтів і народів, котрі перебували під їх впливом, називається латенською.

На теренах України кельти з'являються в ІІІ ст, до н.е, на Закарпатті, де виникає один із великих осередків латенської культури. На схилах гір Галіш і Ловачка поблизу Мукачевого знайдено поселення, могильник та величезний металургійний центр, металоплавильні горни, ковальські майстерні, залізні знаряддя праці ковалів та їхню різноманітну продукцію, що свідчить про значну виробничу потужність цього центру та про високий професіоналізм майстрів. Окрім металургії жителі поселення інтенсивно займалися землеробством і скотарством. Поряд з кельтами на Закарпатті жило і давніше місцеве населення.

У II ст. до н.е. малі групи кельтів переходять Карпати і з'являються в Сілезії та Південному Прикарпатті, на цих теренах знаходять речі латенської культури: монети, зброю, прикраси, посуд. Більшість їх виявлена в одному комплексі з матеріалами культур місцевого походження, що свідчить про обмін і торгові зв'язки з кельтським світом).

Чи були кельти в Україні? Останнім часом знаходимо все більше доказів, шо так. Грецький вчений Птолемей Олександрійський, автор однієї з перших карт світу, в своєму географічному нарисі згадує багато поселень у Верхній Наддністрянщині, то мають кельтські назви: Карродунон, Маетоніум, Вібантаваріум, Ерактон. Та й назву великої чистини України — Галичини — також, за однією з версій, пов'язують із кельтами. Мовознавці вважають, що деякі назви рік у Карпатах також кельтського походження, наприклад Латориця (порівн. ірландське "лоатар" — "рухати", "тручати" або галльське "лаутро" — "купіль") та її притока Лаборець (кельтське "лабара" означає "шумний", "дзюркотливий"). Деякі вчені пов'язують з кельтами і етнонім "бойки" — від назви історично відомих кельтських племен бойїв (назва їх буцім означає "страшні"), котрі наприкінці І тис. до н.е. і на початку І ст. н.е. заселяли Центральну Європу і, можливо, проникли й осіли у верхів'ях Дністра. Про їхню країну "Боїкі", з якої пізніше переселились на Балкани серби й хорвати (тобто десь із Прикарпаття), згадує у своєму трактаті візантійський імператор Костянтин Багрянородний. Згідно з іншими гіпотезами, кельти на ранніх етапах своєї історії жили не лише в Західній Європі, а й значно східніше, і Геродотових неврів слід ототожнювати з кельтськими племенами невріїв або кімврів. Про це є вказівки в творах Юлія Цезаря, Таціта, Аміяна Марцеліна.

Отже, є багато етнонімів, гідронімів і топонімів, що можуть більш чи менш вірогідно засвідчити перебування кельтів на теренах України. Бракує основного аргументу — археологічних матеріалів, що могли б це підтвердити. Адже крім закарпатських пам'яток, на цих теренах виявлено і досліджено лише одне невелике поселення, що безпосередньо належало кельтам, біля с. Бовшів на р. Гнила Лила поблизу Галича. Так що дати відповідь на запитання про перебування кельтів на території України зможуть лише нові археологічні дослідження.

Від ІІ ст. до н.е. кельти у Центральній та Східній Європі поступово втрачають завойовані землі та свій вплив у Європі. З півдня і заходу їх відтісняють римські легіони, з півночі — германці, зі сходу фракійські племена гетів і даків. Кельти воюють, будують величезні городиша — оппідуми — для захисту, але не витримують натиску і частково гинуть, частково розсіюються поміж іншими народами.

АНТИЧНІ МІСТА НАДЧОРНОМОР'Я

Середземноморським цивілізаціям північне Надчорномор'я було відоме віддавна. Ще за доби бронзи, в середині II тис. до н.е., племена, котрі жили на півдні України, знали дорогу до Мікен і Трої, на Крит і до Єгипту. Ймовірно, у Падчорномор'ї існували крито-мікенські торгові та ремісничі факторії. В найдавніших грецьких міфах є згадки про Крим і Кавказ. Грецькі міста і селища в Надчорномор'ї виникли під час "Великої грецької колонізації" в VIII—VI ст. до н.е., коли еллінські колонії засновувались навколо всього Середземного моря. Причини виникнення колоній полягали в перенаселинні Греції в нестачі земель, придатних для хліборобства, в пошуках джерел сировини (металу, лісу, солі), та ринків збуту, військовій агресії лідійців та персів (знищення Іонії), у внутрішній соціально-політичній боротьбі.

Колонізація відбувалася в кілька етапів: вибір місця для колонії, набір колоністів, призначення керівника, самопереселення, засновання поселення і розвиток нового поліса. Експедиції налічували кілька сотень людей. Керував нею ой кіст (архагет), який призначався державою і походив з давнього знатного роду. Перед дорогою переселенці питали долі в оракула Аполлона, який був їх покровителем. Колоністи намагалися відразу стати політично і економічно незалежними від метрополії. Найбільше переселенців було з іонійського міста Мілета, хоча Надчорномор'я колонізували також вихідці з інших грецьких міст: Теоса, Фокей, Колофона, Ефеса, Мітілени. Північне Надчорномор'я вабило своїми природними багатствами і сприятливими для життя умовами. Тут були родючі землі, густі ліси, зручні гавані, великі ріки, майже не заселене узбережжя, і греки не зустрічали тут особливих перешкод.

Першими грецькими поселеннями на півдні України були засновані в VII ст, до н.е. у пониззі Південного Бугу на острові Березань містечко Борисфеніда та у Буго-Дністровському лимані місто Ольвія ("щаслива") — один із найбільших античних полісів Надчорномор'я. У пониззі Дністра виникли Тіра, Ніконій і Офіусса, в "Західному Криму — Херсонес Таврійським, Керкінітіда, Калос Лімен, на сході Криму в 480 р. до н.е, постало Боспорське царство з містами Пантікапей, Фанагорія, Гермонаста, Тірітака, Кіммерік.

Про життя чорноморських грецьких колоній розповіли в своїх творах античні автори Арістей Проконеський, Гекатей, Гіппократ, Сіріск, Діодор Сицилійський, Страбон, Клавдій Птолемей та інші. Але найбільше цінної інформації зібрано в "Історії" Геродота. Цікавими історичними джерелами є давньогрецькі практичні інструкції для мореплавців, у яких детально перелічено всі грецькі поселення, гавані, ріки, острови Чорноморського узбережжя.

Грецька колонія складалася із центра — поліса та сільськогосподарських округів (хори) — розташованих навколо міста селищ, хуторів, окремих садиб. Місто мало чітко сплановану забудову. Існували портові, торгові, адміністративні та культові райони, що поділялись на квартали. Ремісничі квартали та житла бідаків були винесені на околицю.

У центрі міста знаходилась головна площа — агора. Навколо неї розташовувались адміністративні споруди, гімнасії, крамниці. До агори прими­кала священна ділянка — теменос, на якій були сконцентровані храми, вівтарі, росли священні гаї. Поряд з містом знаходився цвинтар — некрополь. Міста оточувались міцними оборонними стінами з баштами. Грецькі міста були благоустроєними, мали спеціальні гідросистеми, в яких вода подавалась керамічним водопроводом, широкі вулиці завжди були чистими.

Поліси мали свою демократичну раду та народне віче. Виконавча влада належала колегії архонтів на чолі з першим архонтом. Молодь, перед тим як одержати громадянство, складала урочисту присягу на вірність колонії та її законам. Одним з найважливіших обов'язків громадянина поліса була оборона його під ворогів. Вояками ставали всі дорослі чоловіки. В пізніші часи міста набирали військо з найманців: греків, фракійців, скіфів. Озброєння колоністів залишилось грецьким, але військова тактика змінилася, пристосувавшись до бою а кіннотою.

Греки-колоністи займались землеробством, скотарством, виноградарством, рибним промислом, добуванням солі. Були розвинуті різноманітні ремесла: металургія і ковальство, гутництво, ткацтво, чинбарство і кушнірство, гончарство. Чи не перше місце в жиїті колоністів посідала торгівля з метрополією та іншими грецькими містами, з місцевими племенами. Греки здійснювали торгові виправи і в малознані північні та північно-східні краї, створюючи там свої торгові факторії (докладні записи таких подорожей подали Арістей та Геродот).

Торгові шляхи, що сходились у надчорноморських містах, пов'язували Європу та Азію. Основним предметом грецькою експорту з теренів України була пшениця, її вивозили до Греції у величезних кількостях. Недарма на пантікапенських монетах карбували зображення колоса і плуга. Очевидно, шо значну частину зерна колоністи закуповували у місцевих хліборобів — праслов’ян-сколотів. Вивозили також рибу, сіль, шкіри, хутра, мед, віск, бурштин, будівельний ліс, а також рабів. Стосунки з "варварами" були в основному добрими — одні одним були потрібні.

V—III ст. до н.е. були часом найбільшої самостійності і найбільшого розквіту античних міст Надчорномор’я, найвищого розвитку сільського господарства, ремесел, торгівлі, мистецтва та архітектури. Існували тісні взаємини між самими міcтами-державами та грецькою метрополією. Все міцнішими ставали стосунки з місцевими племенами — скіфами, праслов'янами і фракійцями. Скіфські князі мешкали в грецьких містах, одружувались із грекинями, приймали, хоча й рідко, грецьку віру. Антична колонізація помітно вплинула на господарсько-економічний, культурний і політичний розвиток Скіфії, значно прискоривши створення скіфської державності.

Починаючи з ІІІ ст. до н.е. справи колоній погіршуються. Настають неспокійні часи, Грецію і сусідні країни охоплює загальна криза, викликана багатьма причинами: розкладом рабовласництва, війнами, неврожайними роками. Погіршуються стосунки зі скіфами, які намагаються підкорити собі грецькі міста, і це їм часто вдається. Змінюється і політична ситуація. Підноситься Македонська держава, що прагне прибрати до своїх рук Північне Падчорномор’я. І нарешті, Надчорномор'я потрапляє під владу Римської Імперії. Понтійський цар Мітрідат VI Евпатор, об'єднавши припонтійські держави, веде боротьбу проти Риму, але зазнає поразки. На південних землях України з'являються нові войовничі племена — сармати, готи, галати, які постійними нападами руйнують і знесилюють колись квітучі міста греків-колоністів. У середині І ст. до н.е. один з найважливіших економічних і культурних центрів Надчорномор'я — Ольвія — зазнає нападу і страшного руйнування дако-гетським військом під проводом царя Буребісти. Грецькі міста-держави втрачають свою економічну та політичну незалежність, життя там поступово занепадає, і наприкінці ІІІ ст. н.е. колонії фактично перестають існувати.

Грецька колонізація Надчорномор'я тривала тисячу років. За цей час на півдні України утворилася унікальна етнокультурна і економічна зона, в якій античний світ тісно співжиися із світом "варварським". Спочатку це була периферія античної цивілізації, але досить швидко греко-скіфсько-сколотське Надчорномор'я стало оригінальним явищем в історії Стародавнього Світу. Засновуючи колонії і налагоджуючи стосунки з місцевими племенами, греки керувались насамперед господарськими і політичними мотивами. Здобутки античної цивілізації поступово поширювались серед навколишніх племен, прискоривши темп їх історичного розвитку. Скіфи із задоволенням користувались послугами грецьких ремісників-зброярів, ювелірів, пили грецьке вино, частина їх навіть осідала поблизу міст. Грецькі колонії були організаторами професійного мореплавства та активної торгівлі у цьому регіоні, який став одним із найбільших ринкін зерна в Стародавньому Світі. Підтримували греки стосунки і з віддаленими від узбережжя племенами і народами, котрі жили на території сучасної України: сколотами, неврами, агафірсами, будинами, гелонами.

Описаний тисячолітній період давньоукраїнської історії — доба ранньою заліза — відзначається особливим динамізмом подій. Економічні та соціальні зрушення в Стародавньому Світі відбувалися разом із формуванням культур і етносів давніх греків, фракійців, скіфів, іллірійців, кельтів, германців, балтів. Зоною їхніх контактів була територія сучасної України. Праслов'яни знаходи­лись у центрі цієї зони, ставши ніби об'єднавчим ядром давньоєвропейської цивілізації. Зазначимо, що на той час єдиної праслов'янської культури не існувало, а було коло праслов'янських культур зі своїми особливостями історичного розвитку, культурних і етнічних контактів. Ймовірно, частину з них вже можна вважати праукраїнськими. Попри всю складність етнічних процесів, соціальні та економічні катаклізми вдається простежити безперервну лінію розвитку давньоукраїнського автохтонного населення вже за часів енеоліту. Праслов'янські культури ранньозалізної доби були важливими ланками цього процесу.