Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Еволюція аграрних відносин за часи української козацької держави

З початком XVII ст. в сільському господарстві Півдня України, особливо виразно, проявився подих нової цивілізації, бо саме тут йшов процес становлення козацького стану, який супроводжувався розвитком якісно нового типу господарства – за суттю фермерського. І суперечності між ними і наступним фільварко–панщиним господарством, яке ґрунтувалося на праці закріпаченого селянства, стала однією з основних причин соціального вибуху в 1648 р.

Тому невід’ємною складовою революції була соціальна боротьба. Основна ІІ мета полягала в ліквідації всіх різновидів феодальної залежності й форм визику, у виборюванні особистої свободи і вільної (феодального зразка) власності на землю.

Зміни в поземельних відносинах були затверджені в «Березневих статтях» (1654 р.) і стали юридичною основою для аграрного розвитку України в складі Московської (пізніше Російської) держави.

Результати змін у поземельних відносинах Української держави оцінюються в історико–економічній літературі по–різному. Одні вчені вважають, що всі перетворення не виходили за межі феодального ладу, який на той час не вичерпав потенційних економічних і соціальних можливостей. Феодальна земельна власність була обмежена козацько–селянським землеволодінням, але продовжувала існувати в таких формах, як монастирська і шляхетська, бо гетьман надав монастирям й старшині маєтки, внаслідок чого частина козацької верхівки почала формуватися феодально–державна власність на землю, а українське селянство перейшло в категорію феодально–залежних державних селян. Вони виступали не власниками землі, а людьми, які користувалися нею. Селяни добилися особистої свободи, але позаекономічний примус залишився. Відробіткова рента була замінена грошовою і натуральною. Держава здійснювала феодальну експлуатацію шляхом стягнення державних податків.

Інші дослідники доводять, що визвольна війна почалася в умовах, коли на території, де утворилася Козацька держава, почався процес генезису капіталізму. Тут не існувало кріпосного права, більшість населення була особисто вільною.

На Козацькій території України було ліквідоване велике й середнє феодальне землеволодіння. Гетьман протидіяв як намірам феодалів відновити велике землеволодіння, так і спробам старшини зайняти місце вигнаних панів. Одне із найважливих питань у аграрній політиці Богдана Хмельницького було селянське. Незважаючи на непослідовність, суперечливість у діях, гетьман, як вважають окремі вчені, прагнув полегшити становище селян, послабити гостроту соціальних суперечностей, в універсалах не вимагав виконувати панщину, не визнавав характер і тривалість робіт. В.В. Веселаго прийшов до висновку, що в 1648 р. Богдан Хмельницький висунув вимогу ліквідації панщини і прагнув до заміни її чиншем.

Помітний інтерес науковців викликало з’ясування характеру змін в поземельних відносинах на визволеній території України. В.І. Легкий констатував перехід у 1648 р. частини панських земель до рук селян. І.П. Крип’якевич висловив думку, що на місці великого і середнього землеволодіння виникло землеволодіння селян і козаків, які стали дрібними землевласниками, що жили за рахунок власної праці. Таку думку поділяє В.О. Маркіна, стверджуючи, що в Подніпров’ї земля стала власністю селян і козаків. Аналогічну позицію займає В.Й. Борисенко, який дійшов висновку, що на Лівобережній Україні селяни, козаки й міщани шляхом займанщини заволоділи землями феодалів і вважали себе їх власниками. В.О. Голубський також визнає наявність в цьому регіоні особистої власності селян, міщан і козаків на землю. Саме займанщина, як визначав В.А. Смолій, що була формою земельної власності, здобутої шляхом зайняття вільних ділянок, розцінювалися селянами як найбільш справедливе розв’язання земельного питання. О.І. Гуржій не погоджувався з тим, щоб вважати захоплені землі власністю селян, міщан і козаків, які на цю думку, виступали лише володільцями землі, що сплачували феодальну ренту, а не одержували її.

В історіографії висловлено припущення, що земельні володіння вигнаних феодалів і католицьких монастирів перейшли до Скарбу Війська Запорозького, тобто стали власністю української феодальної державності, що формувалося, якою розпоряджався гетьман, а селяни, які приживали на цих землях, потрапили до розряду державних. В основному вони, як вважає Ф.П. Шевченко, не відбували повинностей і відробків, а були переведені на чинш і одержали право вільно розпоряджатися землею. На Лівобережній Україні на цих землях виникли так звані вільні війська села, якими володів військовий Скарб і на користь якого селяни, що користувалися землею, відбували повинності і сплачували податки.

Поземельні відносини на Україні напередодні визвольної війни характеризувалися наявністю великого феодального землеволодіння. Відомо, що Річ Посполита становила одну з опор панщинно–кріпосницького ладу в Східній частині Європи. На західноукраїнських землях, в центральних районах Правобережної України основною була панщиною–фільваркова система господарства, селяни, які працювали на пана 4 – 6 днів на тиждень були закріпаченими. На Півдні і Сході України, де панщинна система лише зароджувалася, основна маса селян, будучи економічно залежною від феодалів, залишалася особисто вільною, не закріпаченою. Характерною рисою аграрних відносин даного регіону було козацьке землеволодіння. Хоча козаки вважали себе власниками земель і угідь, проте несплата ними ренти феодалам не означала, що землі, які вони обробляли, належали їм на правах власності. В Речі Посполитій монопольне право на землю належало шляхті, магнатам, монастирям і вищому духовенству. Саме спроби панівного класу шляхетської Польщі реалізувати своє право власності на землі, зайнятті козаками, були однією з основних причин селянсько–козацьких повстань кінця XVI першої половини XVIІ ст. В 1638 р. сейм прийняв «Ординацію» Війська Запорозького, яка позбавляла їх всіх давніх юрисдикцій, прерогатив, доходів та інших благ, знищило органи самоврядування, перетворивши їх, за винятком 6 тис. реєстрових, в холопів.

Український народ вів непримиренну боротьбу проти панування польської шляхти, проти посилення соціального і національного гніту, яка в решті–решт вилилась у національно–визвольну війну, що розпочалось в 1648 р. під приводом Б. Хмельницького.

Визвольна війна 1648 – 1676 рр. стала переломним моментом у житті українського народу, круто змінивши його долю. Результатом війни стало визволення Наддніпрянщини з–під польської влади, відродження української козацької державності.

Вже на початку війни, в результаті розгрому польсько–шляхетської армії під Пилявцями у вересні 1648 р. і походу селянсько–козацьких полків до західних кордонів України було завершено визволення її території від польсько–шляхетського гніту. Величезний розмах боротьби не міг не позначитися на характері аграрних відносин. Переважна більшість селян покозачилася, вважала себе вільною від сплати податків і виконання повинностей на користь феодалів і шляхом займанщини заволоділа частиною їхньої землі. Було завдано відчутного удару по поміщицько–феодальній властивості на землю, ліквідовано панщино–фільваркову систему господарства і кріпацтво. Юридично селяни (за винятком монастирських) стали вільними.

Землі вигнаних або знищених феодалів переходять до Скарбу Війська Запорозького, що започаткувало процес становлення державно–феодальної форми власності на землю.

Навесні 1649 р. українські землі охоплює нова хвиля і національно–визвольної боротьби. Успішно розвивалися військові дії селянсько–козацької армії під Збаражем і Зборовом, проте зрада кримського хана змусила гетьмана піти на підписання 8 серпня 1649 р. Зборівського договору.

По якому Україна у складі Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств визнавалась автономією в межах Речі Посполитої. На ІІ території відновлювалась стара модель соціально–економічних і аграрних відносин.

Богдан Хмельницький змушений був маневрувати, щоб полегшити становище селянства. Поразка під Берестечком у липні 1651 р. та Білоцерківська угода від 28 вересня 1651 р. ще більш ускладнила становище населення і призвела до тяжких наслідків для України.

Гетьман підтримував прагнення панівного класу перетворити козацтво у привілейований стан, змусити селян визнати своє підлегле гетьманській владі становище. Одночасно гетьману доводилося рахуватися з серйозною опозицією з боку радикального угрупування старшин, яке виступало проти умов договору і підтримувало анти шляхетську боротьбу трудящих.

За таких умов стрімко наростає хвиля антифеодальної боротьби. Селяни намагалися з кинути з себе ярмо підданства і хотіли бути лише «селянами по–імені». Вони вбивали панів, йшли до «козаків джурами» або переселялися за Дніпро. Значного розмаху набирає боротьба на Брацлавщині та Чернігівщині. Вживалися заходи, що мали стримувати процес залишення селянами і міщанами шляхетських маєтків. Місцеві органи влади починають сприяти у відновленні старих форм експлуатації трудящих.

Масовий антифеодальний рух переконав гетьмана в неможливості збереження умов Білоцерківського договору. Перемога під Батогом виникла масове повстання, в результаті якого шляхта була вигнана з території Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств. Так було завдано остаточного удару намірам феодалів відновити тут своє панування. Соціально–економічні результати цієї перемоги настільки, що майже століття позначилося на історичному розвитку українських земель.

Заслуга Б. Хмельницького як політика полягала у визнанні за селянством права на спадкове володіння земельними угіддями, свободу, перехід до козацького стану.

В умовах формування Української феодальної державності після ліквідації Білоцерківської угоди завершується процес закріплення козацької власності на землю. Феодальна власність на землю була умовною і безумовною, корпоративною і індивідуальною, поділеною і неділимою, вільною і невільною та ін. Так, користуючись правами на землю, козаки розглядали їх насамперед як прерогативи Війська Запорозького, а не окремої особи.

Створена в результаті Селянської війни нова модель соціально–економічних відносин внесла корективи і в аграрні відносини. Було ліквідовано велику феодальну власність на землю (за винятком монастирської), панщинно–фільваркову систему господарства і кріпосницькі відносини, де вони існували; козацтво перетворилося у дрібних власників, а основна маса селянства добилася особистої свободи і права спадкового користування землею. Рента, яку сплачували селяни на користь гетмансько–старшинської державності, була значно менша, ніж та, яку одержували феодали напередодні визвольної війни. Вперше за кілька століть селяни одержали можливість певною мірою користуватися результатами своєї праці. Все це сприяло активізації господарської діяльності на козацькій території.

Визвольна боротьба народних мас завершилася перемогою – вигнанням з території українських земель польської шляхти. Нова політична ситуація не внесла істотних змін до аграрної політики Б. Хмельницького. В переговорах з російським урядом він добивався насамперед юридичного оформлення привілеїв за шляхтою та православним духовенством. Особливу турботу він виявляв про збереження козацьких прав на землю. Гетьман до кінця життя не вважав за можливе провести розмежування козаків і покозачених селян. Хоч гетьманська адміністрація збирала податки з селян і міщан, але Б. Хмельницький намагався не переобтяжувати їх ними.

Аналіз аграрної політики Б. Хмельницького дозволяє зробити висновок, що, незважаючи на певні внутрішні суперечності, вона в цілому визначалася гнучкістю, цілеспрямованістю і носила прогресивний характер. Гетьман добивався зміцнення державно–феодальної і козацької власності на землю, сприяв росту монастирського землеволодіння. Розуміючи необхідність союзу з селянством, він визнав за ним право на особисту свободу, спадкове користування землею і вступ до козацтва. Не будучи противником шляхетського землеволодіння, Б. Хмельницький не поспішав, однак, відновлювати його на козацькій території, не йшов назустріч домаганням частини старшини заволодіти маєтками вигнаних польських і українських феодалів.