Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

ПЕТРО ДОРОШЕНКО - НАЙТРАГІЧНІШИЙ ГЕТЬМАН УКРАЇНИ

Своє життя та діяльність гетьман України Петро Дорошенко підпорядкував боротьбі за її незалежність. Державний діяч і дипломат, він пройнявся метою вивести свою Вітчизну з руїни, об'єднати її розірвані частини, відновити самостійну Українську державу. На обох сторонах Дніпра він зустрічав визнання, довіру й пошану українського народу.

Три сильні держави того часу — Московія, Річ Посполита, Оттоманська Порта, змагаючись між собою, намагалися завоювати Україну. Розраховуючи використати суперечності між ними, Дорошенко для успішного ведення бойових дій у війні з Польщею звернувся за допомогою до султанської Туреччини. Руйнації, розорення турками й татарами українських міст і сіл, знищення та захоплення в неволю людей обернули прихильне ставлення народу до гетьмана в обурення та прокляття.

Петро Дорошенко народився в 1627 р. у Чигирині. Він походив із старовинного козацького роду. «Я з прадіда козак», — любив говорити український гетьман. Його дід — Михайло Дорошенко був гетьманом реєстрових козаків. Військова й політична діяльність Михайла Дорошенка, талановитого організатора, адміністратора й полководця, припадає на 20-ті роки XVII ст. Він брав участь у Хотинській

* Цей подвиг двічі повторили українські козаки у XVIII ст. під час російсько-турецьких воєн, а в 1920 р., коли йшли бої за Крим, Сиваш форсували дві дивізії з Народної Української армії, яку очолював Нестор Махно.

війні 1621 р., керував походами на Крим, під час одного з них здійснив перехід козаків через Сиваш*, 1628 р. загинув у боях під Бахчисараєм.

Батько Петра — Дорофій Дорошенко — був козацьким полковником. Син дуже цінував родинну традицію і з гордістю згадував свого лицарського предка. Немає даних про освіту Петра Дорошенка, невідомо, де й коли він навчався. Однак відчувалося, що майбутній гетьман здобув добру освіту, мабуть, у братській школі або в колегіумі. Там він міг вивчити латину і польську мову, які дуже добре знав, а також історію. Він був блискучим промовцем, а саме навчанню мистецтва риторики приділялася в братських школах особлива увага. Ще одна характерна властивість Петра Дорошенка — він був дуже дотепним.

Військову службу молодий Дорошенко почав у козацькому війську. Весною 1648 р. в складі тритисячного повстанського загону, очоленого Богданом Хмельницьким, він вийшов із Запорозької Січі на волость. Отже, з перших кроків Визвольної війни українського народу 1648—1657 років Петро Дорошенко брав у ній участь, спочатку рядовим козаком, а в 1649 р. його записали до реєстру Запорозького Війська гарматним писарем Чигиринського полку, що передбачало певний рівень освіченості й професійне знання гарматної справи. У 1657 р. Хмельницький призначив Дорошенка прилуцьким полковником. Так майбутній гетьман формувався як полководець, політик, дипломат, пройшовши школу Богдана Хмельницького.

Перебування в Чигирині — столиці Української Гетьманської держави, де виникали, розвивалися, розроблялися й утілювалися в життя ідеї української державності, допомогло Дорошенкові виробити свій широкий погляд на цю справу. Після смерті Богдана Хмельницького він продовжує відігравати помітну роль у колі поборників української державності. Український патріот, душею й тілом відданий визволенню України, утвердженню її державності, Дорошенко був людиною могутнього духу, визначного розуму, нестримної енергії, незламної волі.

Прилуцький полковник Дорошенко став на бік гетьмана Виговського, котрий прагнув урятувати самостійність Української держави у федерації з Польщею та Литвою. Брав участь і в Чуднівській кампанії, в якій 20-тисячне царське військо капітулювало перед польською армією, а козацькі полки на чолі з Юрієм Хмельницьким, який був на той час гетьманом, уклали з поляками Слободищенську угоду. Під час гетьманування Тетері на Правобережжі, Дорошенко був у нього генеральним осавулом. На момент обрання правобережними козаками Петра Дорошенка гетьманом, він обіймав посаду черкаського полковника.

У тяжкий і трагічний час для України взяв гетьманську булаву Петро Дорошенко. Україна фактично розпалася на дві частини, кожна зі своїм гетьманом різної іноземної орієнтації. На Лівобережжі, яке залишалося під владою Москви, гетьманом був Іван Брюховецький, на Правобережжі, що перебувало під владою Польщі, — Павло Тетеря. Обидва ці гетьмани, видряпавшися нагору і захопивши владу інтригами, підкупом, демагогією, підтримкою окупаційних військ, дбали тільки про свою користь і готові були на будь-який злочин проти свого народу задля збереження влади. І Брюховецький, і Тетеря свідомо віддавали народ під чуже панування, один — під царя, другий — під короля. В особі цих двох гетьманів відбився занепад української політичної й державної думки, що охопив значну частину старшини під час руїни.

Лівобережний гетьман Брюховецький догідливістю Москві перейшов усі межі: просив царя обсадити воєводами всі українські міста й замінити козацьку адміністрацію царськими урядовцями, ввести царське оподаткування в Україні, прислати з Москви митрополита, підлеглого московському патріарху. Собі ж випросив царські грамоти на землі та маєтності у вічне володіння, зокрема Шептаківську волость на Чернігівщині, а також боярський чин, навіть не бажаючи усвідомити, що боярин значно нижчий від гетьмана, по суті — голови держави.

Правобережний гетьман Тетеря, особисто збагачуючись усякими неправедними шляхами, не тільки сприяв відродженню на Правобережжі польського магнатсько-шляхетського землеволодіння, а й був одним із інспіраторів руйнівного походу армії польського короля для завоювання поляками Лівобережної України.

Про таких, як ці два гетьмани, козацький літописець Самійло Величко писав на початку XVIII ст.: «Для срібла і злата не тільки кожний із них дав би виколоти собі око, але брата й отця не пощадив би, то як би мав жаловати матки — погибающої України?» Тарас Шевченко, котрий уславлював праведних гетьманів, національних героїв України, борців за визволення свого народу від чужоземного ярма, за Українську самостійну державу, гетьманів — державних керманичів, героїв-мучеників, затаврував у той же час ставлеників Москви і Польщі такими словами:

«Раби, підніжки, грязь Москви,

Варшавське сміття ваші пани,

Ясновельможнії гетьмани!»

Гетьманування Брюховецького й Тетері поглиблювало розрив між двома частинами України. Набирала обертів руїна, зростали анархія, безладдя, беззаконня, знищення людей, матеріальних і духовних здобутків, нагромаджених попередніми поколіннями. Запанували деморалізація і зневіра. Мабуть, треба було мати надзвичайну мужність, щоб так, як Петро Дорошенко, в умовах зруйнованого краю й розладнаного життя поставити собі за мету витягнути Україну з безодні хаосу і руїни, об'єднати її обидві частини, відродити Богданову державу.

Дорошенко заступив на гетьманстві Тетерю, котрий не був спроможний стримати народний гнів проти нього й поляків. Один із ватажків повстанського руху Василь Дрозд (Дрозденко) на початку 1665 р. розбив ущент Тетерю, якому польські військові сили не могли надати допомоги, оскільки більшість із них після невдалого королівського походу на Лівобережжя подалася до Польщі. Весною того ж року Тетеря, забравши награбоване майно, поклав булаву й утік до Польщі, супроводжуваний ненавистю й зневагою народу.

Татари, що перебували на Правобережжі як союзники Польщі, заявили свої претензії на панування там. їм назустріч пішов медведівський сотник Степан Опара — один із учасників повстання на Правобережжі. Влітку 1665 р. він оголосив себе гетьманом «з ханської руки» й одержав підтвердження хана з обов'язком залежності від нього. Але дуже скоро татари, побачивши нікчемність Опари, скинули його з гетьманства, заарештували й запропонували правобережним козакам вибрати іншого гетьмана. Пізніше Опара був виданий полякам, які його розстріляли.

10 жовтня 1665 р. на свято Покрови до Чигирина з'їхалися правобережні полковники й тимчасово обрали гетьманом Петра Дорошенка. Остаточне затвердження відбулося на загальній раді на початку січня 1666 р. в Чигирині на свято Водохрещення. Описуючи цю раду, Самійло Величко повідомляє, що полковниками, старшиною та представниками від козацтва «виборнішим товариством» було «без довгих роздумів одностайно проголошено і затверджено його ж, Дорошенка, гетьманом. Йому відразу вручено військові клейноди, а вірність та щирість закріплено взаємною присягою: гетьман — військові, а військо — гетьманові». Й далі козацький літописець робить дуже важливе зауваження: «Того, при якому монархові будуть лишатися — чи російському, чи польському,— не визначали».

А через два місяці 22 лютого 1666 р. правобережне козацтво, що зібралося в Лисянці на раду, ухвалило запропоновану гетьманом програму: «вигнати всіх ляхів із Правобережжя до Польщі, вступити в союз із кримським ханом і весною йти на лівий берег Дніпра, щоб з'єднати його з Правобережною Україною під однією булавою».

Програма Дорошенка, яку увінчувала ідея створення Української держави, грунтувалася на концепції з'єднання всіх українських земель, «цілісності Отчизни». Як кордони української території вона визначала Перемишль, Ярослав, Віслу та Німан — на Заході, Севськ і Путивль — на Сході. У таких межах була колись «держава або князівство Руське» й такі кордони мала дістати козацька держава. Щоправда, у своїй діяльності Дорошенко намагався спочатку здобути для Української держави давні кордони — по річку Случ. Але в подальшому мав надію поширити свою владу також і на західні землі, «як далеко сягає мова руського народу». Саме така позиція була сформульована ним на переговорах із Туреччиною. Відновлену самостійну Українську державу Дорошенко прагнув поставити в нейтральне й незалежне становище між Московією, Польщею й Туреччиною. Літописець Самійло Величко називав Петра Дорошенка «нейтралістом».

Програма Дорошенка була просякнута його переконанням про єдність і згоду українського народу: «Хоч Божою волею український народ обох сторін Дніпра роздвоєний і видаємося собі ворогами, одначе ніхто чужий не є нам такий прихильний, як ми самі собі є приятелями». Тому він закликав, «щоб в одній раді, а не у розбитті Україна перебувала».

Однак у перші місяці свого гетьманування Дорошенкові доводилося визнавати зверхність Польщі, оскільки в Чигирині, Корсуні, Білій Церкві та деяких інших містах ще стояли польські залоги, а також визнавати й протекторат хана, який виступав союзником нового гетьмана, підтримав його обрання. Ханські орди брали участь у військових операціях Дорошенка. Козацького війська тоді налічувалось усього тисяча чоловік. Новому гетьману треба було утвердити свою владу, тим більше, що з'явився претендент на гетьманство — вже згадуваний Василь Дрозденко, який став брацлавським полковником і, між іншим, дотримувався промосковської орієнтації.

Похід на Брацлав був першою військовою акцією новообраного гетьмана. Кілька тижнів тримав Дорошенко в облозі Брацлав, поки місто, нарешті, капітулювало. Дрозденко був узятий у полон і розстріляний.

Швидко зростало число прихильників нового гетьмана. Під Брацлавом військо Дорошенка нараховувало 20 тисяч козаків. Вже тоді він приступив до реформи і реорганізації війська, яке є однією з найважливіших ознак державності, створив постійне наймане військо — так званих сердюків або серденят. Те, що його попередниками, починаючи з Богдана Хмельницького, запроваджувалося як окремі тимчасові заходи, Дорошенко зробив постійною структурою. Сердюцькі полки стали основою збройних сил. Вони комплектувалися з місцевих людей — «охотників», та чужоземців — молдаван, сербів тощо. Це була піхота (до 20 тисяч чоловік), керована досвідченими старшинами, а також чужоземними офіцерами, які перейшли з польської служби.

Сердюцькі полки виявляли велику хоробрість, зберігали вірність гетьманові, не залежали від різних політичних хитань і настроїв. В умовах руїни це набуло особливого значення. Дорошенко досяг незалежності від козацької старшини, козацьких полковників із їхніми полками, що неодноразово піддавалися різним впливам, мали різні чужоземні орієнтації. Незважаючи на розруху, майже постійний воєнний стан, він намагався щось робити й для державного будівництва, дбав про фінанси, необхідні для утримання найманого війська, провів на кордоні нову митну лінію, готувався бити власну монету, провадив планову колонізацію спустошених околиць Правобережжя, а на степовому порубіжжі утворив новий Торговицький полк.

До звільнення Правобережжя від польських військ Дорошенко приступив у жовтні 1666 р., використавши внутрішню міжусобицю в Польщі — бунт Любомирського проти короля. Зі своїми військами гетьман провів ряд боїв проти польських залог, які ще залишалися у правобережних містах, і витіснив їх. У цей час до нього надійшла допомога — 30-тисячна татарська орда. Польський уряд, ліквідувавши бунт Любомирського, в грудні 1666 р. послав на Правобережну Україну шеститисячне коронне військо під проводом Себастьана Маховського.

Цей польський полковник, відомий надзвичайною жорстокістю й брутальністю (без суду та слідства розстріляв колишнього гетьмана України, польського сенатора й воєводу Івана Виговського), зажив, крім усього, ще й сумної слави регіментаря, який «не здобув жодної перемоги». Самійло Величко записав у своєму літопису: «Король Ян-Казимир виправив коронні війська зі значним рейментарем Маховським на Україну, дозволивши їм плюндрувати Україну вогнем і мечем і отак прихилити її до корони Польської». Поляки, вступивши на Поділля, зруйнували містечко Івангород, яке не підкорилося їм. 19 грудня між Браїловим і Брацлавом війська Дорошенка наздогнали польське військо й розгромили його, Маховський потрапив у полон і був відвезений до Криму. Таким чином Правобережжя звільнилося від Польщі. Його територія була повністю очищена від ворожих окупаційних військ.

На порядку денному постала проблема звільнення Лівобережної України від чужоземного панування Москви та влади її полигача Брюховецького. Проти нього наростало загальне обурення. Серед народу викликало велике невдоволення прибуття (на пропозицію лівобережного гетьмана) царських воєвод, які залогами стали по містах, а з ними — перепищиків, які переписали лівобережне населення, зареєстрували його достатки й стали збирати податки на цаші грішми, хлібом, медом і всякими продуктами з українських селян і міщан. Ненавиділа Брюховецького й старшина, з якою він поводився зверхньо й підступно. Тих, хто з ним не погоджувався, він заарештовував і віправляв до Москви, а звідти бідолаг засилали до Сибіру. Брюховецький сварився навіть із воєводами, зокрема київським — Шереметьєвим. Отже, вибух загального гніву міг змести лівобережного гетьмана.

Дорошенко ще в останні місяці 1665 р. робив спроби закріпитися на Лівобережжі. У відсутність Брюховецького, котрий у той час був у Москві, правобережний гетьман посилав на лівий берег Дніпра козацькі загони, поширював там свої універсали, в яких закликав лівобережне населення визнати його владу і скинути Брюховецького для об'єднання розділених частин України. З початку 1667 р. Дорошенко планував виступити з усім своїм військом на Лівобережжя. Але в січні 1667 р. Москва завдала Україні страшного й підступного удару, який визначив особливий характер подальшого розвитку подій. Наслідки цього удару український народ відчував не одне століття.

13 січня 1667 р. у селі Андрусові поблизу Смоленська було укладено перемир'я між Росією та Польщею на 13 років. За цим перемир'ям Лівобережжя України залишалося за Росією, а Правобережжя знову переходило під владу Польщі, окрім Києва, який залишався за Московською державою тільки на два роки. Запорозька Січ повинна була перебувати під владою обох держав. Отже, за змовою двох воюючих країн відбувся поділ України, тобто офіційний, юридичне оформлений міжнародним трактатом поділ української території на три частини.

Андрусівська угода мала катастрофічні наслідки для України. Ця угода перекреслювала українсько-російський договір 1654 р., найважливішою й першорядною умовою якого був захист українського народу від ворогів, а також зобов'язання Москви ніколи не віддавати Україну польському королю. Тому передання половини України Польщі, проти панування якої в кількавіковій боротьбі український народ пролив багато крові, було справжнім злочином, підступною, чорною зрадою Москви.

Представників України до участі в переговорах не допустили, оскільки не визнавали юридичною стороною. В Андрусівському трактаті формулювалася теза про те, що у володінні Росії залишаються «відвойовані у Речі Посполитої» міста і землі. Навіть не згадувалося, що це територія України, яка за міждержавним договором тільки 13 років тому добровільно приєдналася до Російської держави.

Формула трактату «завойовані землі» давала право Москві встановлювати на них свої порядки й закони. Таким чином, царський уряд за допомогою міжнародного трактату спробував здійснити інкорпорацію України й свідомо ламав договір 1654 р., за яким він зобов'язувався зберігати «права і вольності» Української держави і її статус суб'єкта міжнародного права. Українсько-російські відносини мусили тепер визначатися Андрусівською угодою між Річчю Посполитою й Московською державою. Ця угода фіксувала зміну в розстановці політичних сил Східної Європи в другій половині 60-х років. Відтіснивши на другий план Польщу, лідером стала Росія.

Польсько-російська угода 1667 р. відверто загрожувала Туреччині й ханству, навіть їхньому існуванню, оскільки несла в собі casus belli — причину для майбутньої війни, тобто неминучим у майбутньому мало бути зіткнення й Речі Посполитої, й Росії з цією частиною мусульманського світу. Отже, Андрусівський трактат привів до певних змін у міжнародних відносинах, розкладі військових сил і політичних впливів не тільки між Росією і Польщею, а й Кримом і Туреччиною.

Третій пункт Андрусівського трактату, за яким Запорозька Січ мала перебувати під спільною зверхністю Польщі й Москви, двох ворожих держав, узагалі був історичним нонсенсом, спричинився до ряду гострих колізій і ставив запорозьке козацтво в найтяжче становище. Січ примушували служити Речі Посполитій, яка завжди вела агресивний наступ на Запорожжя, перешкоджала походам козаків проти турецько-татарських нападників, намагалася знищити запорожців.

Після Андрусова вкрай загострилася міжусобна боротьба серед української старшини за гетьманство. Були моменти, коли в Україні водночас існували три гетьмани різної політичної орієнтації, кожний із яких тягнув за собою козаків свого полку і обов'язково запрошував як своїх союзників ханські орди. Руїна досягла свого апогею. Розгорілася громадянська війна.

Андрусівське перемир'я призвело до посилення протурецьких і протатарських настроїв у середовищі козацької старшини. Ті, хто боровся проти царського уряду, після 1667 р. вже не мав можливості спиратися на Річ Посполиту. Правобережні старшини, котрі виступали проти Польщі, не могли розраховувати на підтримку Московської держави. Тому дехто з них звертав свої погляди до Кримського ханства й султанської Туреччини.

Після першого повідомлення про Андрусівське перемир'я Петро Дорошенко відправив послів до турецького султана. Для правобережного гетьмана Андрусівський трактат постав на шляху здійснення його програми про злуку обох частин України. Звістка про Андрусівську угоду настільки подіяла на Дорошенка, що він захворів. Дорошенко вирішив, спираючись на підтримку Порти, виступити проти Польщі й вести з нею непримиренну війну доти, доки Польща не відмовиться від Правобережної України. Своє перше посольство до Туреччини він спорядив саме заради військової допомоги, яку і одержав.

Польський уряд зі свого боку, щоб запобігти спільному проти себе виступу Туреччини, Криму й Дорошенка, послав до Стамбула посольство, очолене Радзієвським. Воно прибуло до турецької столиці в червні 1667 р. Після Андрусівської угоди це була дуже нелегка місія. Оттоманська Порта не бажала відновлювати польсько-турецьке перемир'я 1640 р., доки Річ Посполита діятиме в контакті з Москвою.

Хоча ціною принизливих умовлянь польському послу вдалося тимчасово відновити давнє перемир'я, йому було заявлено, що тривала приязнь можлива тільки тоді, коли Польща зречеться України й розірве мир із Москвою. Туреччина, що вела тоді затяжну війну з Венецією за острів Кріт, мабуть, вирішила відкласти неминучий збройний конфлікт із Річчю Посполитою.

Водночас із польським посольством у Стамбулі значно доброзичливіше приймали козацьке посольство. Представники Речі Посполитої зробили спробу зустрітися з козацькими послами, обіцяючи від імені короля «ласку й пробачення Войску Запорозькому». Дипломати Дорошенка категорично відкинули ці польські підступи, заявивши при цьому, що «козаки є так далеко від усякого підданства та приязні з Польщею, як небо далеко від землі».

Воєнні дії проти Польщі розгорнулися влітку та восени 1667 р. й дістали назву Підгаєцької кампанії. У серпні того ж року з'явилася в Україні орда під проводом калги-салтана Керим-Гірея, згодом прибули й турецькі яничари. У вересні об'єднані сили калги та Дорошенка розпочали регулярні воєнні дії.

Дорошенко, готуючись воювати з ворожими силами, розраховував на непідготовленість Польщі. Але польний гетьман Ян Собеський, талановитий польський полководець, котрий стояв на чолі коронних військ, знав про наступ, що готувався. Розіславши універсали, він попередив шляхту прикордонних воєводств про небезпеку татарського нападу, підготувався до відсічі й сам. У другій половині вересня 1667 р. Дорошенко з 24 тисячами своїх козаків, із 40 гарматами й кількома десятками тисяч орди під проводом калги Керим-Гірея був уже в Галичині. Туди ж прийшли й три тисячі турецьких яничарів із 12 гарматами.

Проти цих сил Ян Собеський міг виставити всього 15 тисяч регулярного війська й кілька тисяч озброєної челяді. Але його підтримав запорозький кошовий Сірко, який ще в січні 1667 р. побував у Львові й заявив, що не визнає Дорошенка за гетьмана й готовий зі своїми запорожцями зробити диверсію проти Криму, щоб стримати Дорошенкових спільників — татар. Собеський укріпився на дуже сильній позиції коло Підгайців, де на початку жовтня його облягли козаки й татари.

Майже два тижні витримував Собеський облогу, відбивши перший сильний штурм. Коли його сили почали слабнути, прийшла звістка, що Сірко вдарив на Перекоп і спустошив північний Крим. Це викликало паніку у татарських союзників Дорошенка, які не хотіли більше воювати в Галичині. Багато їх почало тікати з табору додому. Повторилася типова в історії татарсько-українських союзів картина: понад головами своїх союзників Керим-Гірей почав 16 жовтня переговори з Собеським і всього за якісь чотири години вже був готовий трактат про «вічну приязнь і непорушний мир». Що ж до козаків, то вони мали залишатися в польськім підданстві на умовах, які мусила виробити спеціальна комісія.

Дорошенко опинився в настільки небезпечній ситуації, що йому залишилося лише наспіх копати шанці для захисту свого табору від «союзників». Коли на третій день Керим-Гірей запропонував своє посередництво, Дорошенко, не маючи вибору, приступив і собі до переговорів із Собеським. 19 жовтня 1667 р. була підписана угода: Дорошенко й Військо Запорозьке обіцяли підданство королеві й відмовлялися на майбутнє від усяких інших протекцій; магнати й шляхта могли вільно вертатися до своїх маєтків; коронне військо не повинно було входити до козацької України; поляки були вимушені визнати кордон козацької держави по річці Горині; залога в Білій Церкві мала бути зменшена, остаточне полагодження відносин відкладалося до найближчого сейму. Пакт був скріплений взаємною присягою Дорошенка й Собеського. Отже, під Підгайцями Собеський підписав два окремі трактати — з татарами, а також із Дорошенком.

Укладений за таких обставин договір не міг бути щирим з боку Дорошенка. Бачучи, що ні Москва, ні Польща не можуть погодитися з самостійним існуванням України, він почав тепер думати про досягнення своєї мети за допомогою Туреччини. Але до якогось часу мусив приховувати свої плани й провадити дипломатію на всі сторони, чекаючи слушного часу й сприятливих умов.

Політика Дорошенка, його боротьба проти панування чужинців, прагнення об'єднати розділену Україну, відновити Українську державу знаходили розуміння та визнання серед найширших кіл української громадськості. Його підтримували народні маси не тільки Правобережної, а й Лівобережної України, де він набув найширшої популярності. Про це доносили царському уряду московські агенти, повідомляючи, що в церквах молилися за «благочестивого, Богом даного гетьмана Петра». Львівський єпископ Шумлянський, що був гостем у Чигирині, писав: «Дорошенко дуже укріпився, панує вповні й має найвищу любов серед народу — злого не чував я про нього слова».

Найближчим порадником Дорошенка був православний митрополит Йосип Нелюбович-Тукальський, супротивник польського та московського втручання в українські церковні справи, автор талановитих, пристрасних проповідей, послань, цікавого листування. Йосип Тукальський після трирічного Марієнбурзького ув'язнення поляками зумів визволитися й утекти на Україну. Посвячений і визнаний Константинопольським патріархом, Тукальський улаштував свою митрополичу резиденцію в Чигирині. Його приїзд сюди був великою моральною підтримкою для Дорошенка, котрому митрополит став вірним другом. Як казали сучасники, «духом Йосипа Тукальського і гетьман живе, і вся Україна».

Велику симпатію Дорошенко викликав у козаків тим, що прислухався до голосу народу. Жодної справи він не вирішував, не з'ясувавши попередньо народної думки, яку намагався якось підготувати, навіть сформувати певним чином. Дорошенко дуже часто скликав ради: і старшинські, й загальні — Генеральні, прагнучи надати їм статусу державного органу. Під час голосування ради він виходив, щоб своєю присутністю не впливати на її рішення. Видатний історик України Дмитро Дорошенко, який працював після 1917 р. за кордоном, автор великої дослідницької праці про Петра Дорошенка, писав: «З усіх українських гетьманів XVII століття Дорошенко був, коли можна так висловитись, найбільш конституційним гетьманом».

В Андрусові обидві сторони — польська та російська — домовилися спільними зусиллями «приборкати» українських козаків. Однак до реалізації Андрусівської угоди про польсько-московське обопільне «приборкання козаків» і «заспокоєння України» було дуже й дуже далеко.

Андрусівська змова двох держав за рахунок України, поділ її території викликали бурхливе обурення й протест усього українського народу — й на правому, й на лівому березі Дніпра. Повстання очолили Петро Дорошенко та Іван Сірко. Незважаючи на фатальний кінець цього повстання, воно відіграло свою роль. Москва не досягла тоді своєї мети — інкорпорувати Україну, остаточно скасувати Українську державу. Урізана, переслідувана, обкраєна, втрачаючи поступово державні права та функції, Українська держава проіснувала після Андрусова ще майже століття.

На початку 1668 р. на Лівобережжі відбулися події, які сприяли оволодінню Дорошенком цією частиною України. Гетьман Брюховецький вирішив приєднатися до антимосковського руху, котрий поширювався по всій Україні. Таким чином він бажав запобігти можливого вибуху народного гніву проти нього самого. Водночас він плекав честолюбну надію стати володарем усієї України. Зневажений усім українським народом, він не відчував історичних реалій. Вирішивши вирватися з-під опіки Москви, він скликав раду, де заявив, що Москва хоче віддати Польщі й Лівобережну Україну, отже слід вигнати царських воєвод і перейти під протекцію турецького султана.

Рада підтримала його й направила посольство до Стамбула з пропозицією підданства — васальної залежності. Водночас Брюховецький виговорював собі «княжий престол у Києві». Крім того, до хана був посланий гонець просити допомогти в боротьбі проти Москви. Сім тисяч ординців прибули до Брюховецького. З ними та з козаками він пішов визволяти прикордонне місто Котельву, яке обложило московське військо під проводом боярина Ромодановського, що вступило в Україну для придушення антимосковського повстання. Брюховецький розіслав універсали, якими закликав виганяти з України царських урядників і військових; воєводам писав, щоб вони добровільно пішли з України. Царські залоги, злякавшися, втікали. Воєводи утрималися тільки в Києві та Чернігові.

На початку літа на Лівобережжі з'явився Дорошенко. Населення радісно вітало його. Це був час найбільшої популярності правобережного гетьмана. Брюховецький сподівався, що Дорошенко йде йому на допомогу. Однак той прислав до нього своїх людей з вимогою, щоб Брюховецький зрікся гетьманства й віддав клейноди. Дорошенко обіцяв йому Гадяч у «доживотне володіння». Ніби громом був приголомшений Брюховецький. Маючи намір боротися, він заарештував дорошенкових посланців. Однак коли Дорошенко підійшов із військами до міста Опошні, татари покинули Брюховецького, козаки, які були при ньому, кинулися грабувати обоз, а потім і вбили лівобережного гетьмана. Дорошенко наказав відвезти його тіло до Гадяча й поховати в церкві, яку збудував Брюховецький. Потім Дорошенко вирушив проти Ромодановського, але той не наважився вступити в бій і ретирувався на московську територію.

8 червня 1668 р. Дорошенко був проголошений гетьманом обох боків Дніпра. Це був його найвищий тріумф. Нарешті об'єднувалися розірвані частини України й вона знов була цілісною. Однак переможна ситуація виявилась нетривкою. З усіх боків насідали вороги.

Саме в цей час до Дорошенка прийшла несподівана для нього звістка про наступ поляків на Правобережжя, хоча гетьман дипломатичне постійно підтримував приязне листування з Яном Собеським. Дорошенкові довелося спішно покидати Лівобережну Україну і переходити на Правобережжя, щоб організувати відсіч польському наступові. Щоправда, один із сучасників пояснював цей раптовий демарш тим, що гетьман отримав звістку з дому, із Чигирина, про зраду дружини. Козацький літописець Самовидець писав, що вона «через пліт скочила з молодшим».

Та як би там не було, хоч би які причини спонукали Дорошенка на відхід із Лівобережжя, після цього він його втратив назавжди. Залишений ним наказним гетьманом чернігівський полковник Демко Многогрішний прийняв підданство Москви. В Глухові в середині березня 1669 р. його обрали справжнім гетьманом Лівобережної України. Водночас були прийняті так звані «глухівські статті».

Марними були зусилля нового гетьмана, старшини та чернігівського архієпископа Лазаря Барановича добитися від царського уряду звільнення Гетьманщини від воєводського урядування. Щоправда, Москва, відчуваючи, що її влада на Україні захиталася, все ж таки пішла на деякі поступки. Згідно з глухівськими статтями значно зменшувалася кількість воєвод. Вони залишалися тільки в Києві, Чернігові, Ніжині, Острі та Переяславі. їхні функції обмежувалися командуванням гарнізонами. Внесено було також важливу статтю про обов'язкову участь українських делегатів у дипломатичних справах Москви.

Так знову розпалася козацька Україна. Проте Лубенський, Гадяцький, Прилуцький полки вперто стояли за Дорошенка аж до весни 1670 р. Переяславський полк так само був із ним, але потім полковник Дмитрашка Райча (виходець із Молдавії) пристав зі своїм полком до Многогрішного.

Дорошенко нібито зігнорував вибори лівобережного гетьмана й продовжував підтримувати зносини з Многогрішним, на які далеко не схвально дивилася Москва. Дорошенко прагнув будь-що зберегти цілісність України й свою владу. Він писав і розсилав універсали, переконував українців припинити всілякі чвари й одностайно рятувати Вітчизну від загибелі. Згодом захиталася влада Дорошенка й на Правобережжі. Цього разу удару йому завдали запорожці. На Запорозькій Січі висунули нового претендента на гетьманство — молодого писаря Петра Суховія.

23-літній Суховій, виходець із Правобережжя, за характеристикою Самійла Величка, «значний козак, був також сильний ділом, управний у світових речах і достатньо знав козако-руське письмо». Спочатку він домагався, щоб його визнали лівобережним гетьманом замість Брюховецького. Коли це не вийшло, Суховій, «прагнучи довести до пожаданого кінця це нерозумне і шкідливе для душі хотіння свого владолюбства», задумав із допомогою запорожців відняти гетьманство у Дорошенка.

Суховій переманив союзників Дорошенка — кримських татар. Обуренню правобережного гетьмана не було меж. Він загрожував татарським послам, що так, як колись його дід, гетьман Михайло Дорошенко, переверне увесь Крим «догори ногами». Ця міжусобна боротьба, в яку був утягнутий Дорошенко, тривала більше року, забираючи в нього енергію, час, увагу, сили, які слід було б приділити захисту Вітчизни від ворогів — Москви та Польщі.

Через чверть століття Іван Мазепа в одному зі своїх універсалів 28 липня 1692 р., відомому нам із подачі Самійла Величка, так оцінював наслідки безпринципної боротьби Суховія за владу. «Суховій, котрий двічі виправляв у міста на людську шкоду потужні орди, чого досяг? Тільки завів колотнечу поміж народом, а в людських набутках страту, а для себе лишив вічну ганьбу».

Хоча протистояння і збройні зіткнення Дорошенка й Суховія не набрали великих масштабів, а полки Уманський, Корсунський, Паволоцький, Брацлавський підтримали Суховія, однак і в цих зіткненнях були присутні драматичні моменти, і в них відбилися особливості взаємин Дорошенка з Січчю.

Він спочатку шукав шляхів зближення із Запорожжям. Це відповідало його програмі об'єднання України, намірам володарювання над усією Україною. Однак Запорожжя не підтримало Дорошенка. Воно зайняло позицію рішуче ворожу Оттоманській Порті, стало центром військової й політичної диверсії проти неї та Кримського ханства.

Як уже зазначалося, кошовий отаман Іван Сірко на першому етапі вороже повівся з Дорошенком. Похід запорожців на чолі з Сірком у 1667 р. на Перекоп і їхня диверсія в Криму спричинила невдалий для козацьких полків кінець літньо-осінньої Підгаєцької кампанії 1667 р. у війні Дорошенка проти Польщі. Однак і серед запорожців не було єдності. Коли в серпні 1668 р. на Січі обирали гетьманом Суховія, майже половина учасників Ради виявилися прихильниками Дорошенка, навіть запрошували його прийти в Січ на раду в поле, де обіцяли поламати мушкетами «суховієві стріли». Йшлося про печатку зі стрілами, яку дав хан Суховієві замість традиційної — запорожець із мушкетом.

Запорозька Січ не прийняла Андрусівського перемир'я Москви та Польщі, за яким вона мала підкорятися водночас обом урядам, що створювало для неї надто складну ситуацію. Запорозькі козаки вбили царського посла Ладиженського, котрий прибув на Січ. Водночас запорожці зуміли використати це подвійне підданство, граючи на московсько-польських суперечностях. Вони діяли так, як вважали доцільним. Певний час Запорозька Січ фактично була незалежним козацьким середовищем. З цим рахувалися обидва уряди, під спільною владою яких вважалося Запорожжя.

Обставини, які склалися після Андрусівської угоди, поставили Дорошенка в трагічне становище. Прагнучи, як Хмельницький, зробити Україну цілісною й самостійною, він усвідомлював її неспроможність відстояти свою незалежність в умовах збройної боротьби чужоземних держав за панування в Україні. Отже, треба було одержати підтримку однієї з держав, щоб боротися проти решти. Москва і Польща ні за яких умов не бажали відмовлятися від володіння своєю частиною розірваної України, отже робили неможливим її об'єднання.

Пріоритетним ставав союз із Туреччиною, спрямований на отримання реальної допомоги для здійснення своїх планів об'єднання й унезалежнення України. Крім того, Оттоманська Порта мала вплив на своїх васалів — кримських і ногайських татар, без військових сил яких важко було обійтися. Коли татари не виступали союзниками, то їх обов'язково використовувала протилежна сторона.

Правобережний гетьман скликав раду старшин, яка виробила умови протекторату Туреччини, що були викладені в 14 статтях. У них йшлося про те, що козаки бажають вступити в союз із Туреччиною, але не бути ні данниками, ні невільниками. Гетьман має надію, що з турецькою допомогою козаки матимуть змогу визволити увесь український народ на землях від Перемишля, Самбора і Вісли на Заході, до Мінської області на півночі та Сєвська й Путивля на Сході. Козаки прагнули бути вільними від усяких податків. Що ж до міжнародних відносин, то тут головною умовою було те, щоб Туреччина без порозуміння з гетьманом не укладала жодних договорів ні з Польщею, ані з Москвою. Здобуте козаками під час війни місто, хоч і з допомогою турецьких військ, залишається за Україною. Обумовлювалося становище царгородського (константинопольського) патріарха. Його, як обраного церковним собором, не можна було скидати з цього найвищого церковного поста.

Турецький султан формально дав згоду на прийняття Дорошенка з козаками під свою протекцію. Разом із козацькими послами поїхав в Україну чауш (турецький посол). Згодом після повернення посольства Дорошенка, 10—12 березня 1669 р., відбулася загальна рада в Корсуні, яка ухвалила «тримати з турками дружбу», хоча на раді й виявилася деяка опозиція турецькому протекторату. Між Чигирином і Стамбулом почалися жваві дипломатичні зносини, а при султанському дворі був постійний український резидент. Щодо справи з Суховієм, то Дорошенкові вдалося на початку 1669 р. розгромити його війська, зокрема й орди союзних з ним кримських татар. Суховій ледве врятувався й разом із татарами втік. Допоміг правобережному гетьману в цій перемозі Іван Сірко. Славетний кошовий отаман, усвідомивши національно-визвольні прагнення Дорошенка, його тверді, непорушні принципи щодо об'єднання України і відновлення її державності, приєднався до Дорошенка, підтримав його боротьбу.

Однак Суховій не заспокоївся, тим більше, що його незмінне підтримували кримські татари. Хан Аділ-Гірей знав, що Дорошенко скаржився на нього султанові й домагався, щоб його було скинуто з кримського престолу, й через те допомагав Дорошенковим ворогам. Улітку 1669 р. Суховій обложив Дорошенка поблизу села Конончі над Россю. З Дорошенком було всього дві тисячі козаків. Перед правобережним гетьманом виникла загроза потрапити у ворожі руки. Але в цей час до табору прибув турецький чауш і наказав Суховію відступити.

Суховій не міг не послухатися, оскільки його головна військова сила складалася з татар, турецьких підданих. Він відмовився від гетьманства, а козаки, що були при ньому, пішли до Умані й проголосили уманського полковника Ханенка гетьманом. Дорошенко, підійшовши до Умані, спершу уклав з Ханенком договір, аби обом суперникам їхати в Чигирин, де рада мала вирішити спір між ними й визнати одного з них гетьманом. Але Ханенко замість того, щоб їхати на раду, запросив кримську орду й пішов війною на Дорошенка.

В обох суперників військо складалося головним чином із татар. У Дорошенка була орда білогородська, що перебувала під владою сілістрійського паші. До Ханенка приєднався Юрій Хмельницький. Під містечком Стеблевим Дорошенко здобув перемогу й прогнав Ханенка на Запорожжя. Юрій Хмельницький був пійманий і відправлений у Туреччину, де утримувався в Семибаштовому замку.

Ханенко не заспокоївся, відрядив посольство до польського короля й дістав від нього грамоту на гетьманство. Дорошенкові довелося протягом кількох років мати справу з цим затятим ворогом і вести з ним запеклу боротьбу. З допомогою коронного гетьмана Яна Собеського Ханенко утвердився в Ладижині. Поляки зайняли міста Немирів, Брацлав, Могилів, Рашків, Бар та інші й віддали їх під урядування Ханенкові. Таким чином, в Україні, як уже зазначалося, виявилося водночас три гетьмани: двоє на правому й один на лівому березі Дніпра.

Ситуація на Правобережній Україні була вибухонебезпечною, оскільки несла в собі загрозу війни Дорошенка з Польщею. Але правобережний гетьман зробив спробу перенести проблеми своїх взаємин із Польщею у сферу дипломатії. Між іншим, Дорошенко весь час продовжував підтримувати відносини з польським коронним гетьманом Яном Собеським, котрий докладав багато зусиль, щоб схилити на польський бік цього визначного діяча й могутню особистість.

Восени 1669 р. Дорошенко послав до Варшави своїх послів — полковника Петрановського і генерального осавула Тарасенка на коронаційний сейм, де, після зречення Яна-Казимира, королем був обраний Михайло Вишневецький. Козацькі посли мали докладну інструкцію, складену Дорошенком, за якою вони мусили домагатися повної автономії України на умовах Гадяцької угоди 1658 р.

Негативну реакцію на це польських правлячих кіл яскраво описує Самійло Величко. «Оті Дорошенкові посланці, Петрановський і Тарасенко, незабаром повернулися з Польщі, в Пилипівський піст прибули в Чигирин, а добре вивідавши про всі польські пристрасті, донесли йому, Дорошенкові, що поляки, побачивши Дорошенкові пункти й побажання всього Війська, вельми ними лишились уражені й почали дихати таємним, схованим у їхніх серцях, гнівом і відпровадили їх, Дорошенкових послів, ні з чим, відклавши комісію на інший час, а Дорошенка обіслали через тих послів тільки фіглями та листовними компліментами».

Проте формально переговори все ж таки почалися влітку 1670 р. в Острозі на Волині. Для Дорошенка вони були тільки дипломатичною акцією. Український гетьман розумів, що між Польщею й Україною існують непримиренні суперечності, і, приступаючи до переговорів в Острозі, не сподівався дійти якогось остаточного порозуміння. Він бажав тільки виграти час і підготуватися до подальшої акції — вже збройної.

Тому й в інструкції, якою він спорядив своїх послів — генерального писаря Михайла Вуяховича і колишнього генерального суддю Германа Гапоновича, виговорювалися права, на прийняття яких поляки не могли погодитися. Йшлося про повну свободу православної церкви й цілковите скасування церковної унії на всій території Речі Посполитої — «поки народ, язика руського, засягає»; повну автономію України в межах Київського, Брацлавського й Чернігівського воєводств; місця в сенаті для православних митрополита і п'яти єпископів; у Київському воєводстві на всіх посадах — сенаторських, двірських і земських — мусять бути тільки особи православної віри, а в Чернігівському і Брацлавському воєводствах — по черзі православної й католицької тощо.

Це було дещо розширеним повторенням Гадяцької угоди, включаючи пункти про свободу науки, школи і друку. 12 років тому, в 1658 р., поляки не бажали приймати Гадяцький трактат, хоча його репрезентував Виговський від імені цілої України. Тим більше не бажали вони домовлятися таким чином тепер, коли Дорошенко мав за собою тільки частину Правобережної України.

До того ж саме в цей час до Острога дісталися посли Михайла Ханенка, які передали про його готовність стати підданим польського короля за умови визнання Ханенка гетьманом Правобережної України зі збереженням автономії самої лише козацької верстви. В іншому Ханенко погоджувався з тим, щоб унія залишалась у повній силі: ніякого вилучення України в окрему територію, шляхтичі-власники маєтків можуть повертатися без жодних обмежень, гетьман позбавлявся права зносин із чужоземними державами й мав ходити в походи з наказу польських коронних гетьманів, а не короля, як того вимагав Дорошенко. Другого вересня 1670 р. саме на цих умовах польськими делегатами й послами Михайла Ханенка був підписаний договір, за яким Ханенко проголошувався гетьманом Правобережної України. Наприкінці року сейм ратифікував цей договір.

Великим було обурення Дорошенка, коли він дізнався про визнання з боку Польщі гетьманом його найбільшого ворога — Ханенка. Однак, оскільки ситуація для Дорошенка поки що складалася несприятливо, йти на відкритий розрив із Польщею він не міг. Не була остаточно вирішена справа з турецькою військовою допомогою, переговори тільки велися. Кримський хан, настроєний вороже проти Дорошенка, пропонував Польщі свою допомогу в боротьбі з ним. Доводилося чекати.

Тому Дорошенко продовжував зносини з Польщею, листувався з Яном Собеським. Він навіть послав на осінній сейм 1670 р. одного зі своїх найкращих дипломатів Ярему Петрановського, а також генерального осавула Михайла Харлана, який теж раніше виконував дипломатичні доручення гетьмана. Інструкція Дорошенка за своїм змістом повторювала острозьку, але з двома дуже цікавими доповненнями. Дорошенко домагався запровадження в державних канцеляріях Польської Корони і Литви української мови як урядової при зносинах з українськими сторонами, а також вимагав, щоб на вищі духовні посади — митрополита, єпископів і архімандритів — призначалися достойні люди без огляду на їхнє походження.

Хоча ця інструкція, як і попередні дві, не була втілена в офіційних міждержавних договорах, а лише демонструвала програму Дорошенка, вона постає важливим джерелом для характеристики його політичної й державної думки. Ці політичні документи правобережного гетьмана були відомі в Україні, знаходили розуміння і схвалення української громадськості. Розрив Дорошенка з Польщею знову підняв його авторитет серед козацтва.

22 лютого 1671 р. Дорошенко скликав у Корсуні раду зі старшин і «військової черні» (рядового козацтва), де був зачитаний королівський лист до козаків, у якому король закликав не вірити Дорошенкові. Рада відповіла ухвалою повного довір'я до свого гетьмана. У листі до короля вона заявила про солідарність козаків із Дорошенком. Сам він прибув на раду аж під кінець, щоб не впливати на її учасників своєю присутністю. В колективному листі до лівобережних козаків, схиляючи їх знову до спілки з Дорошенком, правобережна старшина писала, що в його особі український народ має «справжнього доброго вождя, який про те тільки й дбає, щоб Україна ніколи не була роздвоєна й розріжнена».

Готуючись до війни з Польщею й чекаючи на турецьку військову допомогу, Дорошенко всюди шукав спільників, союзників, прагнув зорганізувати антипольську коаліцію. Він спробував було, як колись Хмельницький, встановити зносини з курфюрстом Бранденбурзьким Фрідріхом Вільгельмом, щоб залучити його до такої коаліції, але лист гетьмана потрапив до рук польського короля.

Звертався Дорошенко й до Степана Разіна, з яким у нього було листування. Український гетьман домовлявся про побачення з донським отаманом. Наприкінці 1667 р. до Чигирина прибуло від Разіна десять донських козаків, які привезли пропозицію свого отамана про спільну акцію проти Москви. Дорошенко зі свого боку неодноразово закликав Разіна до спільного виступу проти царя. Гетьман готовий був послуговуватися Разіним як політичним союзником, щоб зробити Москву більш поступливою. Проте життєві шляхи Дорошенка й Разіна розійшлися. Український гетьман дбав про національне визволення й незалежність України. Керівник російського козацтва і селянської війни в Росії боровся насамперед за соціальне визволення. Дорошенко ж побоювався, що соціальна боротьба перекинеться в Україну й ще більше дестабілізує обстановку, роздрібнить сили.

Дорошенко підтримував відносини й із лівобережним гетьманом Дем'яном Многогрішним. Неодноразово звертався до московського уряду, який сам кілька разів відправляв посольства до Чигирина. Перше після Андрусівської угоди московське посольство до Дорошенка очолив ротмістр Іван Рославлєв. Він закликав правобережного гетьмана з довірою прийняти протекцію обох учасників угоди — царя і короля, а від союзу з татарами відмовитися. Та гетьман рішуче заперечив, що не має наміру відмовлятися від союзу з татарами, оскільки цар і король своєю угодою роздерли Україну на частини й ведуть її до погибелі.

Незважаючи на цілковитий неуспіх цього посольства, Москва не пориває контактів із Дорошенком і продовжує з кінця 1667 р. відправляти до нього одне за одним інші посольства — Лубенського, Чекаловського, Тяпкіна. 15 і 16 грудня Лубенський, повторюючи свого попередника, вручає гетьману нову ноту. Він мав завдання відвернути Дорошенка й від «бусурманів», і від «ляхів». Москва намагалася втягнути Дорошенка у сферу своїх впливів.

Правобережний гетьман, висловивши багато скарг на поляків, заявив: якщо вони не віддадуть йому Білоцерківської фортеці, то він, дочекавшися закінчення сейму, піде на відкритий розрив із ними. Гетьман погоджувався на формальне визнання московського протекторату, який практично не мав би ніякого значення. Відмовлятися ж від татарської опіки й допомоги він не бажав, пояснюючи це тим, що татари ближче до української землі, ніж царські ратні люди, й у разі розриву союзу ханські орди зможуть знищити увесь край, поки надійде якась допомога з далекої Московщини. До того ж, переконував Дорошенко, поки існує козацько-татарський союз, царським містам і селам не загрожує напад ординців.

У січні 1668 р. царський посол Тяпкін зустрівся в Переяславі з братом гетьмана — Григорієм Дорошенком, який підтвердив, що козаки готові прийняти царську протекцію, але за таких умов: в українських містах і містечках не буде жодних московських військових гарнізонів, ані урядників; гетьманом усієї України по обох сторонах Дніпра має бути Петро Дорошенко; козацькі вольності й права мають залишатися непорушними; царський уряд не збиратиме жодних податків на Україні від міщан і всіх інших «тяглих людей»; гетьман Брюховецький мусить уступити Дорошенкові гетьманську булаву, зберігаючи боярське звання і свої маєтки.

І надалі в московсько-козацьких контактах повторювалися з деякими варіаціями ці позиції, згідно з якими обумовлювалася можливість прийняття Дорошенком царського протекторату. При цьому висувалася вимога обов'язкового об'єднання під цим протекторатом обох частин України, що у свою чергу було неприйнятним для Москви, оскільки суперечило Андрусівському договору.

Винятково складна, заплутана й загрозлива ситуація склалася на Правобережній Україні на самому початку 70-х років XVII ст. У 1671 р. почалася козацько-татарсько-польська війна, котра в наступному році перейшла в польсько-турецьку війну. Військові дії 1671 р. відбувалися на тлі найгостріших суперечностей не лише між воюючими сторонами, а й усередині їх, що ускладнювало політичну та воєнну обстановку на Правобережжі, руйнівно позначалося на його населенні.

Дорошенко майже чотири тижні без успіху тримав в облозі фортецю Біла Церква, а потім вирушив на допомогу своєму брату Григорію, який із 1500-ма козаками стояв між Вінницею й Браїловим і якому загрожував польський наступ. Повернувшися до своєї резиденції в Чигирин, гетьман чекав на допомогу — прихід ханських орд. У Дорошенка на той час було всього десять тисяч сердюцьких військ. Крім того, в ряді міст трималися віддані йому козацькі залоги.

Дорошенкові вдалося добитися від Порти змін на кримському троні. Хан Аділ-Гірей, який допомагав Ханенкові, був скинутий, а його місце зайняв Селім-Гірей. Однак проти нього виступив колишній хан, який закликав собі на поміч донських козаків Степана Разіна, астраханську орду, черкесів і калмиків. Між ними точилася міжусобна боротьба. Дорошенко послав Селім-Гірею на допомогу дві тисячі козаків. Білгородська орда, яка була при Дорошенкові, втекла від нього, почувши про наїзди Івана Сірка із запорожцями на її улуси.

Коли ж, нарешті, татарські орди прийшли на допомогу гетьманові (20 тисяч ногайської і кримської орди, одна тисяча турецької кінноти), Дорошенко розіслав 16 листопада 1671 р. з-під Лисянки універсал до корсунського, канівського, черкаського й чигиринського полковників, і до всієї старшини, і всіх «посполитих людей», щоб вони оберігалися від тих його союзників. Він радив, щоб люди «не плуталися по гостинцях» (дорогах) і щоб зі своїми товарами й набутками трималися в обережності по містах коло свого добра. Гетьман наказував, щоб цей його універсал усі, перечитавши, негайно пересилали далі «і вдень, і вночі».

Бажаючи уникнути великого кровопролиття і руйнації, Дорошенко звертався до жителів малих міст і містечок не чинити опору військам Собеського й піддаватися їм добровільно. Понад двадцять таких міст і містечок, що піддалися військам поляків і Ханенка, коли до них наблизився Дорошенко з військами, переходили знову на його бік. Взагалі, місцеве населення співчувало Дорошенкові й доносило йому про кожний рух ворогів.

Коронний гетьман Ян Собеський діяв на Правобережжі з невеликим польським військом — 12—14 тисяч чоловік. Для того щоб виступити проти об'єднаних козацько-татарських військ, він чекав з години на годину литовської армії, яка вже зібралася в Дубенцях над Західним Бугом. Але наприкінці жовтня прийшла звістка, що литовське військо, якому не виплатили жалування, збунтувалося, покинуло свої корогви й розійшлося.

Жовніри Собеського не зважали на його суворий наказ по-людськи ставитися до місцевого населення й нічого у нього безкоштовно не забирати. Польські жовніри, що зимували в Білій Церкві, Димері, Борщагівці, Погребищах, Володарці, Антонові та інших містечках, постійно грабували українське населення. Влітку під час облоги Кальника поляки спалили всі навколишні хутори й хліб на полях, не залишивши, як каже свідок, «ані одного снопа на полі», Жовніри вишукували навіть ями, де люди переховували збіжжя, а часом і цінні речі, й забирали все, що знаходили.

Між коронним гетьманом і королем була незгода щодо Ханенка. Собеський був проти того, щоб призначати його гетьманом. Незадоволений він був і тим, що король надіслав у польський табір гетьманські клейноди й тисячу червоних золотих для Ханенка. Останній, перебуваючи з шістьма тисячами запорожців у таборі Собеського, сам не бажав брати булаву в такій ситуації, оскільки це свідчило про те, що його затверджують на гетьманстві поляки, а не обирають козаки — представники всіх полків. Але тут збіглися близько тисячі запорожців, польський каштелян урочисто передав клейноди, запорожці підхопили Ханенка на руки і проголосили його гетьманом, а потім почали стріляти на радощах із гармат і мушкетів.

Під час цих імпровізованих виборів лунали голоси за Івана Сірка, хоча сам він, здається, не шукав гетьманської булави. Навіть із польської сторони висловлювалися щодо того, що булава скоріше личила Сіркові, ніж Ханенкові, оскільки Сірко був куди розумніший, мав більший досвід і в усіх випадках показав себе витриманішим і сміливішим. Під час кампанії 1671 р. він набув собі більше пошани й слави, ніж хто інший з-поміж козацької старшини. Собеський у своїй реляції підканцлерові Ольшевському дав таку характеристику Сірку. «Сірко людина дуже тиха, лагідна, лицарська; здається, — дуже жичлива й має велике довір'я у Війська Запорозького. Низові козаки заступаються за найменшу кривду тутешнім людям і раз у раз, при найменшій оказії, кажуть: підемо назад до Січі. Обсадження фортець польськими залогами дуже їм не до вподоби».

Іван Сірко із запорожцями опинилися на Правобережній Україні в складі польського війська за вимогою Михайла Ханенка, який був обраний на Січі запорозьким гетьманом, а отже вважався її верховним правителем.

Відносини між Ханенком і Сірком ставали чимдалі напруженішими. Між козаками Ханенка та польськими жовнірами також доходило до гострих суперечок і навіть сутичок. Ханенко боявся за своє життя, боявся власних старшин. Він просив Собеського, хоча з коронним гетьманом у нього склалися не найкращі стосунки, щоб той виділив для його особистої охорони десять польських корогов.

Ульрик Вердум, автор «Щоденника виправи Яна Собеського з року 1671», який був присутній на «виборах» Ханенка, подав опис його зовнішності й деякі факти з його біографії. Не так часто в історичних джерелах зустрічаються портретні відомості про козацьких діячів, тож і наводимо свідчення очевидця про запеклого ворога Петра Дорошенка, його суперника за гетьманську булаву.

«Була це людина років сорока, середньої, але кремезної статури, з жовтим обличчям і кучерявим, чорним, як смола, волоссям, так що виглядав доволі мужикувато, але сміливо й войовничо. Ті, що мають із ним постійно до діла, кажуть, що він виявляє більше серця, ніж розуму, і взагалі не визначається якимись особливими здібностями. Він народився в Умані, одному з важніших міст України, був там полковником, але попав у неласку в Дорошенка і перейшов до запорожців разом із іншими, що втекли від Дорошенка. Має трьох синів і жінку, старший із матір'ю в полоні в Дорошенка; другий попав у полон до татар на Чорному морі, одісланий до Царгороду, де й сидить у Семибаштовім замку; третій перебуває під доглядом у княгині Замойської, матері короля».

Вердум також зафіксував у своєму щоденникові, що Ханенко, почувши про Дорошенкові пропозиції щодо підданства України Польщі (насправді це був дипломатичний хід), відверто заявив про свою готовність уступити Дорошенкові гетьманську булаву, аби тільки він звільнив Ханенкову дружину й старшого сина, та ще за умови, що король надасть Ханенкові коштів і володінь, щоб він міг прожити.

Можна вважати добрим порухом душі таке бажання Ханенка, коли ще й врахувати, що жадоба до влади була для нього понад усе. Він боровся за владу тільки заради влади. Ханенко ніколи не дбав про щастя та волю Вітчизни і, безперечно, відіграв негативну роль в історії України.

У вищезгадуваному універсалі Мазепа, засуджуючи Ханенка, подав узагальнюючий образ тих, «котрі бігали за владою», розпалювали міжусобну боротьбу й вели Україну до згуби. «Також і Ханенко, взявши нечинне і непорядно гетьманський титул, вніс поміж народ розрізнення. Був спершу притиснений в Умані облогою, а потім під Стеблевим, хоч мав при собі немало орд із мурзою Батирчею, втратив гармати й був упень розбитий та розпорошений тодішнім гетьманом Дорошенком. Ті названі й неназвані особи, яких тут не згадуємо, котрі бігали за владою, не тільки самі на собі й на помічниках своїх пізнали нещастя та занепад, але за той їхній вчинок немало потерпіла й Вітчизна Україна, край тогобічний. То коли люд за такими побудками хилявся туди чи сюди й не хотів заспокоїтися при своєму порядку, то всілякі війська, котрі переходили чи на поміч, чи для їхнього заспокоєння, не лише нищили той край, але й до решти розорили. І де бували людні міста, оздоблені Божими святинями, там тепер, за гріхи наші, пустеля і віднайшлося житло звірям. Від того не тільки кожний син своєї Вітчизни мусить точити з очей своїх сльози, але обійме жаль кожного доброго християнина. Хто ж бо віджалкує оту всього нашого народу невідшкодовну втрату».

Протягом кампанії 1671 р. найжорстокішими були бої за Брацлав і сильно укріплений Кальник. Брацлав — колишня столиця воєводства, великий торговельний центр, мав чотири церкви. Його мешканцями були переважно козаки. На високій горі над Бугом розташовувалося укріплене верхнє місто. Широкий став відділяв від нього нижнє місто, обведене земляним валом, сухим ровом і палісадами. 28 серпня до міста підійшли польські війська й розпочали воєнні дії. Козаки встигли замкнутися в місті, а татари стали обозом під охороною гармат. Собеський прагнув роз'єднати козаків і татар. Після невдалої спроби вигнати татар у поле, поляки спалили нижнє дерев'яне місто, а татар, які кинулися навмання тікати, знищили (полягло їх 500 чоловік, загинуло 3 тисячі коней). За рештою втікачів гналися аж до «дикого» степу.

Григорій Дорошенко замкнувся в Брацлаві з цілим Брацлавським полком, із сердюками й зі значною кількістю озброєних селян. Поляки нічого не могли з ними вдіяти, оскільки не мали ні піхоти, ні важкої артилерії для штурму і облоги. Собеський відступив до Бара, який став його головною базою. Звідти він керував менш масштабними операціями. Українське населення міст і містечок, хоч і піддавалося, але було вороже настроєне до поляків, котрі стинали голови депутатам, посланим на переговори до польського війська. Так було, наприклад, із мешканцями Ялова, населення якого чинило полякам розпачливий опір, але за шостим штурмом вони таки оволоділи містом і вирізали все населення, крім жінок та дівчат, яких поділили між собою.

Коли Ханенко з запорожцями прибув до Брацлава, той піддався їм, як і Ямпіль та Умань. Місцеві власті зазначали, що піддаються не полякам, а запорожцям. Польських залог козацька старшина намагалася не пускати. «Доволі того, — казали вони, — що ми вам кланяємось і беремо вашу протекцію, але залоги не приймемо». Собеський вдався до хитрощів. 12 жовтня за таємною домовленістю з Ханенком старшину виманили з міста, ніби на нараду, а тим часом польське військо захопило брами й після короткої сутички з козацькою вартою заволоділо містом. Собеський зізнався в листі, що захоплення цього майже неприступного замку було якимось чудом. Ханенко дуже каявся, що допоміг полякам опанувати містом. Його популярність серед козаків, і так не досить велика, зовсім підупала.

Щодо Кальника, сильно укріпленого міста, де твердо трималися дорошенкова залога й місцеві жителі, яким Дорошенко двічі надсилав допомогу, Собеський зі своїми жовнірами ні штурмом, ні бомбардуванням, ні облогою нічого не змогли вдіяти й відступили до Брацлава.

Наступала зима, й воєнні операції припинились. Однак Дорошенко, одержавши нарешті татарську підмогу: 20 тисяч чоловік із ногайської і кримської орд й одну тисячу турецької кінноти, 24 грудня перейшов Буг і оволодів містом Тростянцем. Потім відійшов від Тростянця і повернувся до Чигирина, припинивши бойові дії, але не боротьбу. Він готувався до весняної кампанії проти Польщі. Союзник у нього тепер мав бути значно могутніший, ніж татарські орди.

На початку вересня 1671 р. Оттоманська Порта переможно закінчила війну з Венецією й здобула острів Кріт. Султан вирішив, що настав час порахуватися з Польщею. Здійснювалася колись висловлена Дорошенком погроза, що він подвигне на Польщу самий Ахерон, тобто пекло. Однак це пекло насамперед упало на український народ, заради звільнення якого від чужоземного панування і надання йому незалежності й самостійності закликав Дорошенко турок в Україну. Така парадоксальна ситуація й була найбільшою трагедією правобережного гетьмана Петра Дорошенка.

Туреччина вторглася в Україну в 1672 р. величезними силами. Військо султана Магомета IV налічувало 200 тисяч чоловік. Оттоманська Порта направила в Україну власне турецькі війська, війська молдавського і волоського господарів, орди кримського хана. Згодом до них приєднався Дорошенко з 12 тисячами козаків. Артилерія турецького війська налічувала 200 гармат.

За указом султана татарські орди були підпорядковані Дорошенкові. Вони прибули до правобережного гетьмана в Чигирин ще задовго до того, як основні турецькі сили увійшли в межі України. Незначне польське військо (шеститисячний корпус) під командуванням Лужецького й кілька тисяч козаків Ханенка, яких направив Ян Собеський, щоб перегородити Дорошенкові шлях до злуки з турками, зазнали поразки від правобережного гетьмана під Четвертинівкою на Поділлі в липні 1672 р. Під Кам'янцем Дорошенко приєднався до армії султана.

В Україні головну надію покладали на неприступний Кам'янець, облога якого Магометом IV почалася в перших числах серпня. Дорошенкові сердюцькі полки брали участь у битві за Кам'янець-Подільський, виконуючи разом із частиною татарської орди в Орининському степу роль заслону для турецької армії.

Історики, які досліджували цю турецько-польську війну, дійшли висновку, що польське командування зігнорувало велику потенційну силу українського населення Кам'янця — могутньої фортеці з унікальними природними укріпленнями. Прикуті до Старого замку, польські регіментарі залишили поза увагою оборону самого міста. Водночас кам'янецькі міщани заперечували проти капітуляції польського гарнізону й готові були продовжувати боротьбу з агресорами. Біскуп Лянцкоронський, який перебував у Кам'янці, говорив: «Коли захотів просити у турок про armistitum, то міщани, особливо жінки, зрозумівши, що задумали здати місто, дуже різко осуджували, класифікуючи це як зраду».

Три тижні тривала облога. Наприкінці серпня фортеця капітулювала. Султан разом із Дорошенком урочисто в'їхали до Кам'янця. Після зайняття міста і ряду невеликих укріплених замків турецькі війська окупували Поділля. Султан розташувався в Бучачі. Татарські орди на чолі з Селім-Гіреєм, турецькі частини під керівництвом Каплан-паші Калеби, молдавські та волоські війська, а також сердюцькі полки Дорошенка султан направив на завоювання Львова. Це строкате військо спалювало й знищувало все, що опинялося на його шляху, не затримуючися, проте, біля тих українських міст, котрі чинили опір.

Облога Львова закінчилась угодою про викуп, що значною мірою була наслідком суперечностей між ханом і султаном. Хан не мав наміру завоювати для Оттоманської Порти всю Україну, яка була для нього об'єктом безперервних грабежів, джерелом прибутків. Згодом хан, салтани, аги і мурзи прийняли рішення розпустити свої чамбули на Правобережну Україну. Вони знали, що польського війська тут немає, позаяк шляхта веде переговори з турецькими представниками про мир.

2 вересня 1672 р. почалося безприкладне пограбування країни. В історії не було подібного татарського нападу щодо розмірів території, на яку він поширився, і щодо кількості захоплених у полон людей. Величезне ординське військо перейшло до суцільного грабежу, вдавшися до своєї звичайної тактики послідовного дроблення загонів. Татарські чамбули доходили до Вісли, Сана й Карпатських гір.

Хан поділив свої орди на три великі групи, які розташували власні коші в Немирові, Комарові й за Дністром. Коші, котрі охороняли добірні ханські війська, являли собою опорні пункти, де зосереджувалося по 10—15 тисяч ординців і куди звозилися захоплені здобич і ясир. Звідти по всій країні розсіялися дрібні татарські загони, покривши її неначебто сіткою. Ординці проникали в такі глухі куточки, де населення не чекало ворога й не вживало запобіжних заходів. Саме тут татари захопили найбільше ясиру.

Неможливо визначити кількість захоплених у полон, але відомо, що тоді козаки за один раз відбивали по 20 тисяч невільників. Представники польського посольства у своєму щоденнику записали, що повз Львів татари щодня ведуть багатьох полонених, особливо жінок і дітей. За короткий строк їх пройшло кілька десятків тисяч. Можна припустити, що татари гнали в неволю населення цілих районів.

Польські правителі проявили цілковите безсилля перед агресорами, які роздирали Україну. Посполите рушення так і не зібралося. Король зосередив частину війська для власного захисту від замахів політичних противників. Тільки коронний гетьман Ян Собеський сформував із десяти гусарських корогов і решток кварцяних частин невелике, але боєздатне військо (1,5 тисяч чоловік). Протягом тижня воно здійснило відважний рейд через територію, де панували татарські орди. Донесення Собеського королю, а також щоденник походу свідчать про масові виступи українського і польського селянства проти татарських загарбників. Значну роль селяни відіграли у знищенні ворога, котрий ховався в лісах і болотах після розгрому загону нурадин-салтана, який змушений був кинути .зібраний у коші під Комаровим великий ясир після невдалих спроб відправити його у Крим.

Жителі сіл, розташованих в околицях Калуша, Рожнятова й Новичів, улаштувавши засаду в Беднарівських лісах і створивши там засіки, перешкоджали ворогові в його спробах сховатися. Вони знищили кілька тисяч татар. Собеський відзначав у селян «велику на те поганство завзятість». 18 жовтня 1672 р. польський уряд уклав у Бучачі мир з Оттоманською Портою, за яким Туреччині та її васалу Дорошенкові переходила велика частина Правобережної України.

Польща зреклася своїх прав на Поділля, яке перетворювалося на турецьку провінцію, й на козацьку Україну, яка вважалася самостійною державою під протекторатом султана. Польща зобов'язувалася вивести залоги з Білої Церкви та інших фортець і виплачувати султанові контрибуцію в сумі 22 тисячі червінців щорічно. Дорошенко повернувся до Чигирина. Про взяття турецько-татарським військом Кам'янця-Подільського Дорошенко сповістив українське населення універсалом, повідомляючи, що війна з Польщею закінчена й міста, які трималися Ханенка, визнали тепер його (Дорошенка) владу.

Проте становище правобережного гетьмана було надзвичайно складним. Здобуття Кам'янця, де турки обернули костьоли і церкви на мечеті й чинили різні насильства і знущання над християнською вірою, а також пограбування країни татарами викликало в усіх людей великий жах. Народ обурювався Дорошенком, вважаючи його головним винуватцем страшного лиха. Дорошенко й сам не був байдужий до результатів турецької інтервенції. З усього Правобережжя в його володіння перейшли тільки напівзруйновані та обезлюднені Брацлавщина й Київщина. Він узагалі був розчарований турецькою протекцією. В останні дні 1672 р. Дорошенко зібрав старшинську раду, на якій порушив питання, чи залишатися під протекцією Туреччини. Рада ухвалила не відступатися від турецького султана.

Бучацька угода 1672 р., за визначенням польських істориків, — найганебніша за всю історію Польщі, викликала там патріотичну реакцію. Почалася підготовка до нової війни з Туреччиною. Сейм ухвалив кошти на 60-тисячну армію. Значну допомогу прислав римський папа. Вважаючи, що поляки Бучацьким договором зреклися своїх прав на Правобережжя, Москва вирішила, що її претензії на цю частину України вже не будуть порушувати Андрусівську угоду. Царський уряд розпочав нові переговори з Дорошенком, пропонуючи йому підданство цареві, інакше Москва загрожувала правобережному гетьману війною. У свою чергу Польща намагалася або перетягнути Дорошенка на свій бік, або знищити його за допомогою Ханенка.

11 листопада 1673 р. Собеський на чолі 40-тисячного війська, маючи 50 гармат і 12-тисячний литовський корпус, розбив передову турецьку армію Гусейна-паші під Хотином, а на другий день піддався полякам і сам Хотин із його могутньою фортецею. Дорошенко, хоч і дістав від турків великі запаси зброї й амуніції, не брав участі в битві. Він намагався відвести від України загрозу нового вторгнення турків і татар.

Тим часом новий лівобережний гетьман Самойлович, який мріяв про гетьманство над усією Україною, переконав московський уряд організувати похід проти Дорошенка, використавши той факт, що Польща й Туреччина зайняті взаємною боротьбою. Наприкінці січня царські війська і козацькі лівобережні полки перейшли Дніпро. На їхній бік пристали Черкаський і Канівський правобережні полки. В інших місцях їм чинили запеклий опір, однак не могли устояти перед набагато переважаючими силами.

17 березня 1674 р. Самойлович скликав у Переяславі генеральну раду. Сюди з'їхалися правобережні полковники, старшина і «значні» козаки. Відбулась рада. Гетьманом обох частин України був обраний Іван Самойлович. Михайло Ханенко добровільно здав свої гетьманські клейноди. Дорошенко не погодився підкоритися новообраному гетьманові й через своїх резидентів у Константинополі й Кам'янці просив знову надіслати турецькі війська в Україну.

В червні цього ж року гетьман Самойлович і царський воєвода Ромодановський із великими силами облягли Дорошенка в Чигирині. Два тижні бомбардували вони місто. Правобережний гетьман завзято оборонявся. Султан, який воював у Молдавії, витіснивши звідти поляків, поспішив на порятунок своєму васалові, пославши поперед себе кримського хана Селіма-Гірея. Самойлович і Ромодановський переправилися з військом назад, на Лівобережжя, спаливши перед тим Черкаси.

На початку серпня 1674 р. на Поділля вторглися війська під командуванням Каплан-паші, а слідом за ними — головні турецькі сили, які захопили міста Бар, Підгайці, Меджибіж, Умань та ін., спустошуючи й грабуючи їх, забираючи в неволю їх мешканців. Особливо трагічною була доля населення Ладижина та Умані. П'ятисотенна залога в Ладижині відважно захищала місто, оточене з усіх боків турецьким військом. Дорошенко переконав ладижинських жителів здати місто, гарантуючи їм безпеку. Але козаки під керівництвом Мурашка сховалися в замку й продовжували захищатися, поки всі не загинули. Турки вдерлися до міста, спалили його, перебили багатьох жителів, а частину погнали в неволю.

В Умані Дорошенко умовив старшину звернутися до турецького командування з повинною. Однак візир Кара-Мустафа наказав спалити місто, а жителів — частину вирізати, а решту погнати в неволю. Полковників та іншу старшину в турецькому таборі схопили й відправили як невільників. Населення міста й козацька залога протягом семи днів продовжували вести боротьбу з турецько-татарським військом, яке, зайнявши Умань, спалило її. Серед полонених з Умані та Ладижина було чотири тисячі запорозьких козаків. 5 вересня 1674 р. недалеко від руїн Умані Дорошенко знову зустрівся з турецьким султаном і домігся свободи для полонених уманців.

Наче шквал пройшли турецькі й татарські війська по розореній, залитій кров'ю Правобережній Україні. На осінь султанські сили повернулися за Дністер, а хан з ордами — в Крим. Дорошенко, закінчуючи «приводити край до послуху», уживав жорстоких репресій проти т-их, хто піддався Самойловичу. Таким чином, Дорошенко знову здобув владу на Правобережній Україні, але страшною й кривавою ціною. Повсюди панувала руїна, багато тисяч людей загинуло, потрапило в татарську й турецьку неволю. Населення численних сіл із родинами й майном переселялося на лівий берег.

Немало страждань і руїн додав і Ян Собеський, який став польським королем. Зразу ж після відходу турок і татар він вирушив на Правобережжя і зайняв Рашків, Бар, Мигитлів, Брацлав. Останнє місто повстало й знову перейшло під Дорошенкову владу. Собеський спалив Брацлав, а його мешканців винищив до ноги.

Дорошенко остаточно втратив колишні популярність і прихильність народу, які обернулися на люту ненависть до нього як винуватця страхітливих подій і руїни. Його покинули близькі люди, навіть родина. Нечисленна старшина з оточення Дорошенка, що залишалася з ним, згодом теж утекла. Пішов від нього також обозний, повівши на лівий берег коней і всю худобу гетьмана.

Влітку 1675 р. відбулася нова навала турецько-татарських військ в Україну. Турки остаточно доруйнували Брацлавщину, а татари розпочали переговори з поляками, навіть не допустивши до участі в них представників Дорошенка.

Всіма покинутий, зневірений у турецькій політиці, в самоті та відчаї, доживав Дорошенко останні дні свого гетьманства серед неприступних укріплень у Чигирині, до меж якого звузилася його влада. У листах до приятелів він хотів, мабуть, виправдатися: «Коли Божою волею був я змушений взяти цей печальний уряд і держав його близько десяти років, не в чому іншому був мій замір, а тільки в тому, щоб помножити вольності Запопозького Війська та заховати безпеченство і цілість Отчизни, щоб процвітанням благочестивих церков народу християнства українського міг утішитися. Тому не тільки з християнами, але й з бусурменськими народами намагався поводитися прихильно та згідно, щоб Україну бачити в бажаному мирі».

Дорошенко приймає рішення зректися гетьманської булави. Ще раніше головним супротивником намірів Дорошенка зберегти своє гетьманство хоча б під егідою Москви був Самойлович. Саме тому правобережний гетьман зрікається не перед лівобережним гетьманом і царським головнокомандуючим Ромодановським, а перед Запорозькою Січчю. Дорошенко знав, що запорожці нерідко були вирішальною силою на виборах гетьмана й сподівався, мабуть, що після прийняття від нього присяги вони підтримають його й він залишиться гетьманом Правобережної України під протекторатом Москви.

Офіційним мотивом присяги запорожцям було побоювання Дорошенка за своє життя в тому разі, коли він потрапить до рук свого суперника Самойловича. Запорозькі козаки та їхній кошовий отаман Іван Сірко пішли назустріч Дорошенкові, оскільки це відповідало домаганням Січі на керівну роль у виборах гетьмана України.

Питання про прийняття присяги Дорошенком обговорювалося на січовій раді ще раніше. 12 березня 1674 р. на пропозицію Івана Сірка було вирішено встановити зв'язок із Дорошенком і добитися від нього приїзду на Січ і здачі гетьманських клейнодів запорожцям. Посольство від усіх куренів у складі 25 чоловік, очолюване запорозьким суддею Стефаном Білим, відправилось у Чигирин. Тепер же, коли Дорошенко повідомив про своє рішення зректися гетьманської булави, загін із 500 запорожців направився з Січі в Чигирин. Керував загоном сам кошовий отаман Іван Сірко.

На третій день після прибуття загону Сірка в Чигирин зібралися козаки, міщани, старшина, духовенство. Дорошенко і чигиринці визнали себе винними перед запорожцями за те, що укладали союз із Туреччиною й Кримом. Потім «на Євангелії клялися бути у вічному підданстві царя». Зберігся текст присяги Дорошенка, де він заявив, що «нерозірване прийняв братерство» з запорожцями й відходить від турецько-татарських агресорів.

Після присяги Дорошенко віддав Сіркові гетьманську булаву, бунчук і прапор, а також шість гармат і дві бочки пороху. Сірко порадив Дорошенкові зберігати інші клейноди в Чигирині до одержання указу царя. Дорошенко послав у Москву очолюване його братом Андрієм посольство із 100 чоловік, яке повезло турецькі санджаки (прапори), одержані свого часу Дорошенком від султана.

Лівобережний гетьман Самойлович, котрий завжди був проти переходу правобережного гетьмана під царський протекторат, оскільки побоювався втратити гетьманство, вбачав у присязі Дорошенка перед запорожцями зазіхання на свою владу. Обурення Самойловича викликала також розсипка кошовим отаманом у Чернігівський, Стародубський, Ніжинський і Прилуцький полки, підпорядковані лівобережному гетьману, грамот, в яких повідомлялося про перехід Дорошенка під московський протекторат і про необхідність прихильно ставитися до нього. Сірко, крім того, закликав припинити міжусобицю. Самойлович і в цьому також вбачав посягання на свою владу.

Московський уряд вважав, що запорожці зазіхнули на царські прерогативи відносно затвердження та усунення українських гетьманів, і тому не визнав присяги Дорошенка, якому було запропоновано перейти на Лівобережжя й принести присягу гетьману Самойловичу і командуючому царськими збройними силами в Україні Ромодановському. Кошовому отаману Сіркові був надісланий царський указ про те, щоб він не укладав «договоры, какие ему не указано». Клейноди, одержані від Дорошенка, запорожці мали переслати Ромодановському або в Москву. Царський уряд рішуче заявив, що знакам гетьманської влади не місце на Січі. Самойловичу було наказано добитися від Дорошенка присяги, а в разі відмови останнього почати проти нього воєнні дії, щоб не допустити його об'єднання на весну з татарами й турками. Проте прислані Дорошенком у Москву санджаки були прийняті.

На самій Січі присяга Дорошенка, особливо серед старшини, розглядалась як безкровна перемога над турецькими й татарськими агресорами. Запорозькій старшині, котра намагалася відігравати керівну роль у політичному житті в Україні, найбільше імпонувала та обставина, що Дорошенко віддав перевагу Січі перед гетьманом Самойловичем. Яскравою ілюстрацією тодішніх настроїв старшини є лист курінних отаманів до гетьмана Самойловича від 14 січня 1676 р. У листі зазначалося, що в той час, як лівобережний гетьман не добився переходу Дорошенка в російське підданство за допомогою воєнної експедиції, запорожці досягли цього безкровне. Курінні отамани також доводили, що перехід Дорошенка в підданство Москви завдав удару по султанській Туреччині, з-під влади якої була вирвана Правобережна Україна. Передання гетьманських клейнодів Січі, запевняли автори листа, цілком виправдане, оскільки Запорожжя — «корінь козацтва».

Дорошенко так і не виказав бажання складати присягу перед Самойловичем і Ромодановським. Тоді цар Федір Олексійович наказав іти на нього походом. У вересні 1676 р. 30-тисячне московсько-козацьке військо підступило до Чигирина. Після короткого бою Дорошенко вирішив капітулювати. 19 вересня 1676 р. він зрікся свого гетьманства перед Самойловичем і Ромодановським.

За наказом царського уряду у 1677 р. Петра Дорошенка було відправлено до Москви, хоча він бажав закінчити своє життя в Україні. У 1679—1682 роках він був воєводою у В'ятці. Через два роки йому було надано маєток на тисячу дворів у селі Ярополчому під Москвою (тепер Ярополець Волоколамського району). Там він і закінчив своє буремне життя 9 листопада 1698 р.