Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Боротьба за Київ

15-го липня 1015 року помер Володимир Великий. Останні роки його життя були дуже неспокійні. Державна будова не була такою міцною, як здавалося, і вже за життя Володимира почати виявлятись ознаки того розкладу, який привів її до загибелі: брак злюто-ваности і тенденції до відокремлення складових частин держави. Цей процес розкладу не був властивістю Української держави. Двісті років перед тим могутня монархія Карла Великого (768-814), що охопила була всю центральну Европу, розпалась через ЗО років після його смерти та смерти його сина, Людовіка Побожного, і Верденський договір 843 р. встановив існування трьох незалежних держав: Італії, Франції та Німеччини, які далі жили своїм окремим життям. Інтереси великої держави вимагали централізованої влади і підкорення їй правителів окремих частин, а ці частини, навпаки, прагнули незалежности, можливости самим будувати своє життя. На цьому ґрунті розпочалися конфлікти між Володимиром та його синами. Дванадцять синів, ще в молодечому віці, він призначив до окремих частин держави, треба гадати, давши їм за помічників, а іноді керівників, надійних бояр. Першим, за згодою Володимира, відокремилося князівство Полоцьке, як спадщина його жінки Рогніди, дочки князя Рогволода, забитого Володимиром у 980 році. Там встановилася окрема Полоцька династія – осередок майбутньої Білоруської держави. Святополк, старший син, власне син Ярополка та грекині, з якою одружився Володимир після смерти брата, одержав в управління Деревську землю. Святополк одружився з дочкою Болеслава Хороброго, і з його жінкою приїхав до Турова Кольберзький єпископ Райнберн. Дальші обставини неясні, але Святополк

почав готувати проти Володимира повстання з участю Болеслава, який разом з німецькими та варязькими військами рушив в Україну. Володимир, своєчасно довідавшись про змову, ув'язнив сина, невістку та Райн-берна. Єпископ помер у в'язниці. В 1013 році Володимир звільнив сина з дружиною, але тримав їх біля себе, можливо – дав Святополкові Вишгород. За два роки «вийшов із послушности батькові» другий син, Ярослав Новгородський, син Рогніди: він перестав платити Києву данину і почав стягувати війська для походу. Володимир, збираючись дати відсіч непокірному синові, несподівано помер. Є підстави гадати, що у змові з Святополком був Всеволод, князь Володимир-Волинський, що від 90-их років зникає з політичного овиду Руси. Скандинавські саги про Олафа Трігвісона оповідають, що 995 року він утік до Скандинавії і там загинув. Д. Ліхачов припускає, що втік він унаслідок розриву з Володимиром. Можливо, в опозиції були також Гліб та Мстислав.

СВЯТОПОЛК (1015–1019). Святополк, що перебував у Києві, скористався з наглої смерти батька й оголосив себе його спадкоємцем. Прагнучи захопити владу над усією державою, він підіслав убивників до улюбленого Володимирового сина Бориса Ростовського. Після Бориса забито молодшого брата Гліба та Святослава, князя Деревського. Таким чином у руках Святополка опинилася більша частина держави Володимира: крім Київщини, Сіверщини з Черніговом та Любечем, до неї входили землі Волинська, Деревська, Туровська, Ростовська та Муромська. Стероризовані вбивством братів, інші брати не виявляли актив-ности. Тільки Ярослав Новгородський зібрав військо, найняв варягів і рушив походом проти Святополка. В 1016 році Ярослав розбив Святополка під Любечем, і в 1017 році заволодів Києвом. Тоді Святополк удався по допомогу до тестя Болеслава. Влігі 1018 року Болеслав з військом, в якому були поляки, німці, угри, спільно з Святополком, який привів печенігів, подолав Ярослава з новгородцями та варягами і в серпні 1018 року здобув Київ, захопивши велику здобич; серед полонених була Володимирова родина: дружина й 9 дочок. Переможців урочисто зустрічали кияни з митрополитом Іваном. Святополк та Болеслав надали перемозі всесвітнього характеру, виславши посольства до Німеччини та Візантії. Так у 1018 році Святополк об'єднав більшу частину Володимирової держави і поновив дипломатичні стосунки з двома імперіями. За допомогу він передав Болеславові червенські міста, Забужжя і, мабуть, пізнішу Галичину,

ЯРОСЛАВ І МУДРИЙ (1019–1054). Тріюмф Святополка був недовгий: Ярослав з новим військом із новгородців та варягів взимку 1018-19 р. знову заволодів Києвом. Святополк утік до печенігів. Навесні 1019 року Ярослав розбив Святополка над р. Альтою, він втік кудись на захід і там «між чехи та ляхи» загинув. Невдасі Святополкові надано з поклоном перед щасливим Ярославом ім'я «Окаянного», – писав С. Томашівський. Однак, ця перемога ще не забезпечила Ярославові единовлад-ности. Року 1023, коли він усі зусилля звертав на повернення захід-ніх земель, що їх «забрав» Болеслав, з Тьмуторокані прийшов брат Мстислав, прославлений боротьбою з кавказькими племенами ясів (лезгінів) та касогів (черкесів). У 1026 році, після війни, яка тривала три роки, брати «створи мир» і поділили Руську землю по Дніпру: Мстислав дістав лівобережні землі, а Ярослав – правобережні, Цісля того, до смерти Мстислава в 1036 році, брати жили мирно і спільно ходили на ворогів. Того ж 1036 року Ярослав ув'язнив свого брата Судислава, князя Псковського, і продержав його у «порубі» 24 роки,° залишаючись єдиновладним володарем величезної держави (лише в Полоцькому князівстві правила династія Ізясла-вичів). Єдиновладно правив він 18 років, до 1054 року.. Правління Ярослава значною мірою було продовженням Володимирового: у зовнішній і внутрішній політиці він поглиблював те, що зробив Володимир. Закінчивши боротьбу з Святополком, Ярослав, як згадано вище, старався повернути землі Західньої України, що їх забрав Болеслав: 1022 року він ходив до Берестя; скориставшися зі смерти Болеслава року 1030, узяв Белз; в 1031 р. ходив на Польщу і повернув червенські міста, взявши багато полонених поляків і оселивши їх у нових укріпленнях понад р. Россю, які будував проти печенігів. М. Грушевський вважав, що Ярослав повернув усі землі польськоукраїнського пограниччя. Гірше було з Закарпаттям: використовуючи усобицю після смерти Володимира, угорський король Стефан Святий (1000-1038) прилучив Закарпаття до Угорщини, і його син Емерік дістав титул «князя русинів». Після того до XX ст. перебувало воно в складі Угорської держави. Ярослав кілька разів ходив також проти західніх сусідів: у 1038 році – на ятвягів, з якими воював і Володимир; у 1040 р. – на Литву; 1041 р.–на мазовшан і в 1047 р. – знову на мазовшан. Ці) два походи на мазовшан провів він у допомогу Казімірові. Взагалі Ярослав багато уваги приділив польським справам. Під час міжусобної боротьби, що розгорілась після смерти Болеслава, він підтримував спочатку братів князя Меліка, а потім – його сина Казіміра, в майбутньому – Відновителя. На захист його інтересів Ярослав уклав союз з цісарем Генріхом III. Забезпечивши Казімірові престол, він видав за нього сестру Марію-Добронігу, а за віно дістав від Казіміра полонених, яких вивів 1018 року Болеслав Хоробрий – 800 дуці. Згодом одружив свого сина Ізяслава з сестрою Казіміра. В піклуванні про віднову польської держави і Ярослав, і Генріх Ш виявили короткозорість: інтересам Німеччини та України не відповідало відновлення могутности Польщі. Ярослав мав на меті поширити кордони своєї держави в напрямку фінських земель. У 1030 році ходив він на ЧУДЬ і над Захід-ньою Двіною збудував місто, яке назвав своїм хрищеним іменем Юр'єв (згодом – Дорпат, тепер Тарту), закріпивши таким чином свою владу за Чудським озером. У 1032 році ходив на заволоцьких фінів. На Північну Двіну ходив його воєвода Уліб, але похід був невдалий. Року 1042 повторив спробу підкорити північні землі – сходив на Ямь» син Ярослава, що князював у Новгороді, Володимир, але наслідки походу невідомі. Порівнюючи з добою Володимира, боротьба з печенігами втратила свою гостроту. До 1036 року вони не нападали на Україну, можливо, з причини ослаблення – з одного боку боротьбою з Україною, а з другого – постійним натиском зі сходу узів-торків, за якими посувалися половці. Останній масовий наступ печенігів відбувся 1036 року, коли вони облягли навіть Київ. Ярослав, з допомогою своїх постійних помічників – варягів, завдав печенігам жорстокої поразки, після чого вони покинули степи й пересунулися за Дунай.™ На побойовищі. збудував Ярослав храм святої Софії. Перемога над печенігами дала можливість Ярославові значно посунути кордон на південь. Над Россю він збудував лінію укріплень, зокрема місто Юр'єв (недалеко Білої Церкви), заселюючи їх бранцями, що їх повернув йому Казімір на віно за Марію Добронігу. Однак, його політика на півдні не дала багато позитивного, бо степи залишалися неосвоеними, а шлях до Чорного моря перетятий кочовими ордами. Неясним залишається питання про похід Ярослава на Візантію в 1043 році. Перед тим, з часів Володимира, відносини України з Візантією були мирні. Час від часу були якісь стосунки між обома державами. Причиною походу було вбивство у Візантії якогось купця, – писав візантійський письменник Скилиця, але М. Грушевський не надавав віри його свідоцтву, припускаючи, що Ярослав, можливо, хотів настрашити Візантію й здобути нові привілеї для руської торгівлі. Проф. М. Андрусяк вважає, що причиною було бажання Ярослава унаслідувати візантійський престол, тому, що його друга жінка, Феодора, була дочкою цісаря Константина. З цим прглядом тяжко погодитися. Отже, треба покищо прийняти погляд М. Грушевського, що точніші причини тієї виправи невідомі. Похід, яким керували син Ярослава Володимир та воєвода Ви-шата, закінчився повною поразкою частини руського війська, що йшла суходолом: її знищено, а полонених – осліплено разом з воєводою. Можливо, внаслідок цього укладено договір, закріплений шлюбом сина Ярослава, Всеволода, з царівною Анною Мономах. Йдучи шляхами Володимира, Ярослав широко розгортає дипломатичні стосунки з західньоевропейськими володарями. Вище вже згадувалося про клопотання Ярослава з приводу віднови Польської держави й твердости лінії в обороні прав Казіміра. Ці відношення закріплено двома шлюбами: Марії-Доброніги з Казіміром-Відновителем та Ізяслава з сестрою Казіміра – ґертрудою. Ярослав мав широкі стосунки з Німеччиною. Вже під час боротьби з Святополком у 1016 році уклав він союз з цісарем Генріхом II проти Болеслава польського, але цісар зрадив його, замирився і уклав союз з Болеславом. У боротьбі за віднову Польської держави Ярослав діяв у союзі з Генріхом III. В німецькій хроніці оповідається про його посольство до цісаря в 1040 і 1043 роках – з пропозицією одружитися з одною із дочок, але Генріх уже знайшов собі наречену. Син Ярослава, Святослав, був одружений з сестрою трірського єпископа Бургарта. Другий князь, імени якого не названо, був одружений з дочкою саксонського маркграфа Оттона з Орляґмунду; втративши чоловіка, вона повернулася до Німеччини й одружилася з сином баварського герцога Оттона з Нордгайму; третій, невідомий на ім'я, одружився з Одою, дочкою Леопольда, графа Штадтського. Такі матримоніяльні стосунки свідчать про зв'язки іншого характеру, які зближали Київську державу з Західньою Европою. Інтенсивні відносини, успадковані Ярославом від Володимира, зв'язали його зі Скандинавією. Великі варязькі загони з'являлися як наймане військо в усіх головних війнах Ярослава. Його двір, його історія часто згадуються в саґах, хоч не завжди правдиво. Відомо, що у Ярослава перебував норвезький король Олаф II Святий, коли його вигнали з Норвегії. Син Олафа II, Магнус, у майбутньому також король, виховувався в Києві. Ярослав був одружений з дочкою шведського короля Скотконунга Олафа Інгігердою-іриною. Одна з дочок Ярослава, Єлисавета, була одружена з Гаральдом-Гардрада, родичем короля Олафа. Щоб здобути її руку, він з дружиною громив береги Середземного моря, як справжній вікінг, і на честь її склав пісню, в якій оспівував «руську дівчину з золотою гривнею на шиї, яка нехтує ним». Посівши норвезький престол, Гаральд одружився з Єлисаветою. Пізніше він прославився в хрестоносних походах і загинув в Англії, прибувши туди з військом Вільгельма Завойовника. Є відомості, що Єлисавета після його смер-ти одружилася з королем Данії, Свеном Ульфсоном. У 1016 році, коли Канут Великий заволодів Англією,сини забитого короля Едмунда, «Залізний Бік» Едмунд і Едвард, втекли до Швеції, а потім перебували в Києві, у Ярослава. Були стосунки Києва з Угорщиною. Вище вже згадувалося, що дочка Володимира була одружена з угорським королем Владисла-вом Лисим. За правління Стефана 1 Святого (1000-1038), одруженого з ґізелою Баварською, ревною прихильницею латинського обряду, сини Владислава – Андрій, Левента та Бела – втекли до Києва, де перебували від 1031 до 1046 року, коли Андрія покликано на угорський престол. Він одружився з дочкою Ярослава, АнастасіеюАґмундою, і його правління позначилось підтримкою українців, які посідали в Угорщині високі пости. Знов переміг слов'янський обряд над латинським і при дворі запанувала слов'янська мова. В околицях Мукачева Андрій заснував манастир. Після короткої перерви – правління Бели – син Андрія 1, Соломон (10611074), сприяв розвиткові в Угорщині слов'янської культури та слов'янського обряду, про що свідчать закони Владислава. По Ганну приїхало пишне посольство з трьома єпископами. Прибувши до Франції з багатим посагом, вона була повінчана й коронована в Раймсі. Ганна брала участь в правлінні ще за життя чоловіка. На деяких актах чи наданнях Генріх зазначав: «за згодою дружини моєї» або – «в присутності королеви Ганни». Після смерти Генріха в 1060 р. Ганна залишилася регенткою. її син Філіп став королем Франції, а другий син Гуго – родоначальником орлеанської лінії королівського дому. Року 1062 вона одружилася з графом Крепі де Валюа, а після його смерти повернулася до сина. Ганна була видатною постаттю: папи – Микола II і Григорій УП – писали до неї шанобливі листи, вихваляючи ії чесноти, добрий вплив на Генріха 1. На актах збереглися ії підписи кирилицею та латиною – серед «хрестиків» видатних васалів, у масі неписьменних. З іменем королеви Ганни зв'язана передача написаної кирилицею т. зв. Реймської євангелії, що походить, треба гадати, з Києва; на цю євангелію присягали всі французькі королі під час коронування. Так Ганна Ярославна, а можливо й інші королеви українського походження, приносили з собою не тільки коштовні посаги з багатої країни, але також і високу християнську мораль та вищу, ніж в Евроігі тих часів, культуру. В Ярославовій добі, дуже важливій в історії української культури, оформлюється остаточно церковна справа. Уперше, в 1008 році, «митрополит Іван постави церков камену в Києві святих Петра й Павла й в Переяславлі постави церков камену Воздвиження Честного Креста». Року 1018 він зустрічав Святополка та Болеслава при вступі до Києва і їздив до Ярослава в справі обміну полонених. На початку 1020-их років він виступив як ініціятор канонізації Бориса та Гліба, і його заходами у Вишгороді збудовано дерев'яну церкву, до якої перенесено їх домовини, і сам Іван склав службу новим святим. На підставі всіх цих фактів дослідники вважають митрополита Івана не за грека, а за слов'янина; Є. Голубинський – за українця («Природженого руського», М. Приселков, С. Томаішвський, Т. Коструба за болгарина. Невідоме походження другого митрополита – Олексія, можливо, також болгарина, з яким закінчилася доба незалежносте української Церкви від ВізантіїЛ Неясно, в яких обставинах прибув десь у середині 1020-их років з Візантії митрополит-грек Теопемпт, і Україна, велика держава, більша, ніж увесь візантійський патріяр-хат, стала звичайною його провінцією. Безперечним фактом с спроба Ярослава розірвати з візантійським патріярхатом. У 1051 році з його наказу зібралися в Києві єпископи і настановили митрополитом «Іларіона русина», священика церкви Спаса на Берестові, в улюбленому селі Володимира Літопис так характеризує Іларіона: «муж благ, і книжник і постник». Обрання Іларіона ясно показало, що могутня держава повинна мати свою незалежну національну Церкву. Перший українець-митрополит був дійсно визначною особою, високоосвіченим ерудитом, блискучим промовцем і глибоким патріотом. Його «Слово о законі й благодаті», виголошене в Десятинній церкві, видатний твір, рівного якому не було в тогочасній грецькій Церкві. За Ярослава можна вже сказати про організацію Церкви. Наприкінці правління Володимира було п'ять єпископій: у Києві, Чернігові, Білгороді, Володимирі-Волинському та поза Україною – в Новгороді. За Ярослава засновано шосту – в Юр'єві, над Россю. Християнство за Ярослава значно поглиблюється. В Києві з'являються манастирі св. Юрія та св. Ірини. Недалеко села Берестова, на горі над Дніпром, у печері оселилися перші пустинножителі, священик Іларіон, згодом митрополит, до якого пристав Антоній, що був пострижений на Афоні і приніс в Україну ідеал чернецтва. До них стали приходити інші, що шукали самоти, і він постригав їх. Коли зібралося 12 чоловіка, Антоній пішов від них, настановивши ігуменом Варлаама. Князь Ізяслав подарував їм всю гору, і там заснували вони Печорський манастирЛ Біля Володимира-Волинського засновано манастир на передмісті Володимира, на Зимні – Святогірський. Були й інші манастирі. Манастирі, зокрема Києво-Печерський, стають осередками культури. Серед ченців було багато освічених людей, які навчали грамоти, співів, – а тоді вже існував нотний спів, так звані «крюки»; навчали малювання, мозаїчної справи. Великим і складним завданням було постачання книжок, насамперед – для церков. У манастирях їх переписували, оздоблювали мініятюрами, перекладали з грецької мови. Школи були не лише при манаотирях, але також при більших церквах. Літопис оповідає, що в Новгороді Ярослав зібрав до школи 300 дітей. Треба гадати, що в Києві було їх не менше. При церкві св. Софії працювали фахівці, які перекладали та переписували книжки. Літописець згадує, що Ярослав «многи книги писав, положьі в церкви св. Софии», – себто зібрав першу в Україні бібліотеку. Вище згадувалося, що вже за Олега та за Ігоря були освічені люди, посли цих князів, які могли стати супроти учених Візантії з багатовіковою культурою і протиставити грецьким законам закони руські. Ці люди творили оточення Ольги і сприяли заходам Володимира у справі християйізації Руси та ширення християнської моралі. За часів державного будівництва Ярослава висококультурні люди допомагали йому в його праці –чи то в школах, чи в створенні бібліотеки, в перекладах та переписуванні книжок, в розвитку мистецтва. З них вийшли літописці – славетні Никон, Нестор та інші; вони дали плеяду ченців КиєвоПечерського манастиря, зокрема неперевершеного ерудита, стиліста і філософа – митрополита Іларіона, автора «Слова о законі і благодаті», блискучого панегірика не лише Володимирові та Ярославові, але й своєму народові. Про свою авдиторію Іларіон казав, що то були люди «преизлиха наси-тивпіиеся премудрости книжної». Щоб так глибоко, як він, розуміти історичний процес, так досконало знати античну філософію, треба було мати надзвичайно високу культуру. Іларіон не мав рівних, але він мав оточення учених і письменників, хоч і не такого високого таланту. Представниками їх були літописці. За Ярослава було укладено перший літописний звід і почали розвиватися красне письменство, переклади та оригінальна література. В тих часах з'являються вже цілі роди, династії інтелектуальної еліти. Такий рід бачимо в нащадках воєводи Свенельда: син його – Малк-Мстиша, внук – Добриня, правнук – посадник Новгороду, Константин; його син – посадник Остромир, для якого переписано євангелію; син Остромира – воєвода Вишата, і син його – Ян уже діяч часів синів Ярослава. Сім поколінь! Наявність висококультурних людей, що їх зібрав навколо себе Ярослав, дала право М. Грушевському писати про першу «Академію Наук» часів Ярослава. Вияв їх колективної праці почувається в усьому тому, що літопис приписує самому Ярославові, наприклад, в укладанні «Руської Правди» – першої збірки законів, що збереглася в літопису і , як діюче право, поширена була всюди там, куди сягала Ярославова влада. Те, що дійшло до нас – це лише уривки приватного характеру, але й вони свідчать про кодифікаційну працю. Зберігається традиція Церковного уставу Ярослава, присвяченого церковному судові, головно в справах моралі та подружніх відносин. Те, що збереглося під цією назвою, належить до XV ст., але, можливо, основа йде таки від Ярослава. Ярослав приєднав до Києва величезну площу землі, у кілька разів більшу, ніж мало місто Володимира, і оточив її валом. Археологічні досліди виявили Грандіозність цієї будови. Всі вали Х-ХІ ст. складалися з великих «кліток», з дерев'яних колод, засипаних глиною, розміром 3Х3 кв. метри. Основою вала були 6 таких кліток, себто вал мав 18 метрів ширини і коло 7 м. висоти, або й більше. На ньому був дерев'яний частокіл (шпичастий паркан). Київський вал мав чотири в'їздові брами: Лядську (згодом Львівську), Жидівську Угорську. Головна південна брама звалася Золотою і мала два поверхи з церквою Благовіщення на другому поверсі, завершеною позолоченою банею. У цій частині міста, де Ярослав у 1036 р. переміг печенігів, стояла церква св. Софії – Премудности Божої, що являла собою видатний твір мистецтва. Дорогоцінні мозаїки, фресйі, мармур, шифер оздоблювали її стіни й дали право митрополитові Іларіонові сказати в «Слові о законі»: «вона дивна й славна всім округлим странам, якоже не обрящеться ина во всем полунощи земленим од востока до запада». Недалеко церкви св. Софії стояли храми, присвячені патронам князя й княгині: св. Георгія (Юрія) та Ірині, від яких залишилися гільки фундаменти та уламки фресок. Недалеко від собору св. Софії стояв палац митрополита, а далі – палаци. Вони були кількаповерхові і також оздоблені мозаїками та фресками. У Ярославовім палаці була велика «тронна заля», або грідниця, де він , приймав послів та влаштовував учти. На другому поверсі були просторі «сіни» – балькон чи ґалерія. В цій же частиш міста знаходи якись двори високих сановників: Борислава, Воротислава, Гліба. Попід горою, на Подолі, розташувалось торговельно-промислове місто, де жили ремісники, купецтво, була пристань, де причалювали торговельні судна. Були на Подолі ринки. Тітмар Мерзебурський нарахував 8 ринків зі слів німецького вояки, що був у Києві в 1018 році. Там, на «торжищі», збиралося віче, там бився живчик багатого міста. Ярославова доба характеризується надзвичайним піднесенням мистещ-ва. Храм св. Софії був справжнім музеєм, що міг би бути поставлений в ряду найвизначніших мистецьких пам'яток Европи XI ст. Впливи візантійського, вірменського і романського мистецтва Західньої Европи з'єдналися тут в одне нове, неповторне, що творив український народ і що й досі дивує своєю красою. Св. Софія не була єдиним такого роду твором: залишилися рештки інших київських церков, недобудований храм Спаса в Чернігові, знаємо про храми в Переяславі та інших містах. 20-го лютого 1054 року Ярослав помер, залишивши заповіт у якому поділив поміж дітьми всю державу: трьом старшим дав він більші частини, двом молодшим – менші. Ізяслав одержав Київ, Деревську землю, Новгород та ТуровоПинську волость і, очевидно, разом з Новгородом Псков; Святослав – Чернігів з більшою частиною Сіверщини, землі радимичів та в'ятичів і Тьмуторокань. Південна частина Сіверщини з Переяславом і, крім того, Ростов, Суздаль, Білоозеро, Поволжя припали Всеволодові. Молодіш сини одержали: Ігор – Волинь, Вячеслав – Смоленськ. Внук Ярослава, син старшого Ярославового сина Володимира, Ростислав, можливо, одержав Червенські городи і Галичину; принаймні його сини володіли там пізніше. Полоцьком володів внук Ізяслава — Всеслав, і Полоцьке князівство жило своїм окремим, сепаратним життям. Розподіляючи землі, Ярослав заповідав, щоб сини жили дружно й шанували старшого сина «в отця місце», встановлюючи таким чином моральний пріоритет старшого брата. Це було фатальне рішення. Коли попередні князі ділили між синами землю, завжди знаходився один, який знову об'єднував державу. Серед Ярославових синів не знайшлося такого, та й ніхто з них не відзначався державницьким хистом. Найвидатнішим був другий брат — Святослав. Взагалі цей поділ підривав ідею сдности, а ідеальна влада сеньйора не мала потрібної екзекутиви, щоб затримати цілість держави. Ярослав не передбачав, як далі наслідуватимуть землі його сини та онуки, і обмежився порадами морального характеру. В основу всієї державної системи покладено династичний зв'язок, бо державна ідея тоді була ще надто слаба. Сеньйорат був загальновизнаною державною інституцією середньовічного політичного права Угорщини, Польщі, Чехії. Додержування його ставило питання про категорію так званих «ізгоїв» деклясованих княжат, батьки яких померли, не досягнувши права на великокнязівський престол. Як побачимо, в такому становищі опинився в момент смерти Ярослава його онук, син померлого новгородського князя Володимира.

ІЗЯСЛАВ 1 (1054—1068; 1069—1073; 1077— 1078). Декілька років старші Ярославичі правили мирно, в згоді між собою, так що цю добу можна назвати фактичним трігомвіратом трьох братів: Ізяслава — київського і новгородського князя, Святослава — кйязя Чернігова, Мурома і Тьмуторокані, та Всеволода — князя Переяслава і Ростова. Після смерти Вячеслава, в 1057 році, брати спільно перевели Ігоря з Волині до Смоленська, а Волинь перейшла до Ізяслава. Після смерти Ігоря брати поділили Смоленськ, В обох випадках синів Вячеслава та Ігоря в рахубу не взято. Три брати спільно звільнили з «порубу» Судаслава, спільно зі своїми боярами доповнили «Руську Правду», спільно воювали проти Всеслава Полоцького, який захопив був міста Ізяслава — Псков та Новгород. Після перемоги над ним на р. Немизі брати в 1067 р. підступно схопили Всеслава з синами й звикнули У в'язниці в Києві. Землю брати поділили так: Галичину, Волинь та Полоцьк узяв Ізяслав, а за це Новгород передав він Святославові; Смоленськ узяв Всеволод. Разом ходили брати 1060 року проти торків, або узів, які без бою повтікали, але за ними прийшли .вайміцніші з усіх кочовиків — половці. 1062 року вони розгромили Всеволода й пограбували Переяславщину, а коли три брати 1068 року виступили проти них з великими силами — розбили їх над р. дельтою й сплюндрували Київщину та Переяславщину. Коли Ізяслав утік до Києва, кияни скликали на Подолі на торгорищі, віче, на якому ухвалили послати до Ізяслава людей просити коней та зброю для походу проти половців. Ізяслав відмовив їм. Треба думати, що вже раніше були — невідомі ближче — непорозуміння між ним та населенням, і він побоявся, що цю зброю звернуть проти нього. Тоді учасники віча пішли «на гору», розгромили двір тисяцького Коснячка, либонь вважаючи його за головного винуватця поразки. Після того частина їх рушила розбивати в'язницю і визволяти «свою дружину» (це стверджує, що вже раніше були якісь загострення відносин між Ізяславом і населенням), а друга частина пішла до княжого палацу, де сперечалася з князем, який сидів «на сінях» — на галерії. Переговори не заспокоїли народ, і він кинувся до «поруба», звільнив Всеслава з синами й проголосив його Великим князем. Так описує літописець перше народне повстання у Києві. Ізяслав, почуваючи себе заслабим для боротьби, втік до Польщі і за сім місяців повернувся з польським військом на чолі із королем Болеславом Сміливим. Всеслав утік до Полоцька, і Ізяслав без бою ввійшов до Києва. Однак, напередодні син його, Мстислав, жорстоко покарав повстанців: 70 чоловіка стратив, багато осліпив. Віче з Подолу переведено на «гору», де легше було за ним стежити. Назовні відносини братів встановилися. Року 1072 всі вони брали участь в урочистому перенесенні мощів Бориса та Гліба до нової церкви у Випігороді, яку спорудив Ізяслав. Але незабаром стався конфлікт, і рівновага володінь була порушена. Полоцьком володів Всеслав, але Новгород, що його колись Ізяслав дав Святославові, як компенсацію за Полоцьк, залишився у нього. Отже Святослав мав найбільше земель. Літопис каже, що Святослав «намовив Всеволода проти Ізяслава», і 1073 року вони йримусили Ізяслава знов тікати з родиною із Києва. Його землі поділили брати так: Святослав приєднав до своїх володінь Київщину та Поволжя, а Всеволод — Волинь і Турів. Святослав став значно сильніший, ніж Всеволод. Ізяслав звернувся по допомогу до Болеслава II, давгш йому за це великі скарби. Ситуація в Евроігі була надто тяжкою: вона була поділена між двома силами, які боролися за інвеституру — цісарем Генріхом IV і папою Григорієм VII. Болеслав не міг підтримати Ізяслава, бо в самій Польщі були прихильники цісарської партії, тоді як сам він належав до папської. Вплинув на нього й син Всеволода, Володимир Мономах, який вимагав зректися допомоги Ізяславові; за це князі дали допомогу Болеславові проти Чехії та Угорщини. Ізяслав рушив до цісаря Генріха IV з подарунками — посудом і одягом величезної ціни. Той обіцяв підтримку, і вирядив до Святослава свого свояка Бургардта, єпископа Штаденського, з вимогою Генріхові IV подарунки ще більшої вартости, ніж Ізяславові дарунки, за те, щоб не допомагав Ізяславові. Хроніст Лямлерт пише, що Бургардт привіз від Святослава Генріхові IV стільки золота, срібла й дорогого одягу, що ніхто не пам'ятав, щоб коли в Німеччину привозили стільки. «Очевидно, тодішня Русь мала чим заімпонувати бідній ще тоді і малокультурній Німеччині: багатством, розкішшю, комфортом, своєю вирафінуваною грецько-орієнтальними впливами штукою», — писав М. Грушевський. Ізяслав, не дочекавшись повороту Бургардта, вирядив сина Ярополка до ворога Генріха IV — папи Григорія VII. Папа, замість реальної допомоги, дав два листи — 17 і 20 квітня — один на ім'я Болеслава Сміливого з наказом повернути гроші, які він узяв за допомогу, а другий — на ім'я Ізяслава-Дмитра, в неясних виразах закріплюючи за ним «королівство руське». До цього епізоду, мабуть, відноситься так званий «Кодекс ґертруди», або Трірський псалтир, з чудовими мініятюрами. На одній з них — постать Апостола Петра, до ніг якого припала жінка в князівському корзні; поруч — князь і княгиня в пишних убраннях. На другій — Христос на престолі двома руками тримає вінці над князем та княгинею; за ними постаті — Апостола Петра та св. Ірини і написи: «Ярополк, Петро та Ірина». Хоч М. Грушевський скептично ставився до цих мніятюр, все ж їх треба вважати за докази перебування Ярополка у папи Григорія VII в 1075 році. Цей короткий відтинок часу — 1073-1077 рр. — надзвичайно цідаций відносинами між Україною і Західньою Европою. За цей час даілі у внутрішні справи князів втягнуто Европу. Ізяслав мандрує до Німеччині, наче по добре відомій йому країні. Тут, можливо, родинні зв'язки, завдяки численним шлюбам, їде до сакдаського маркграфа Дедо, з ним до Майнцу, до Генріха IV; в цій офаві Генріх IV двічі висилав послів до Святослава (один раз — Бургарда, другий — Маґдебурзького архиепископа Фрідріха); багатства, що їх одержав Генріх IV, допомогли йому в боротьбі проти папи. Далі — звернення Ізяслава до папи і листи його. Україна вже увійшла в коло європейських держав.

СВЯТОСЛАВ II (1073—1076)Святослав правив надто короткий час, і відомості про нього дуже бідні. Серед них можна виділити дві важливі групи фактів. Насамперед — пробудження громадської думки, з якою Святослав мусів рахуватися. Носієм такої думки виступив Києво-Печерський манастир, де скупчилася розумова еліта України. Найбільше значення ц тому манастирі мали його основоположники — Антоній і Теодогій. За правління Ізяслава його прихильником був Теодосій. Антоній, як видно, був в опозиції до Ізяслава, не знати ближче чому; він був на боці Всеслава, і коли 1069 року Ізяслав повернувся до Києва, Антонія переховував у Чернігові Святослав. М. Грушевський припускав, що за тих часів до Святослава могло перейти більше людей, незадоволених з Ізяслава. Позбавлення Ізяслава престола викликало в Києво-Печерському манастирі реакцію проти Святослава. Ігумен Теодосій, запрошений Святославом, не прибув до нього на трапезу, він писав «епистолії», виступав усно, порівнюючи Святослава з Каїном, і вимагав повороту престола Ізяславові. Святослав примушений був рахуватися з Теодосієм, запобігав його ласки, виявляв до нього пошану, і досягнув того, що Їводосій дозволив поминати на єктеніях Святослава, але після Ізяслава. Ці факти свідчать про те, яке місце належало Києво-Печерському манастиреві та його ігуменові в Українській державі. З другого боку відчувалася опозиція в Київській дружині, зокрема в зв'язку з переходом до Києва чернігівської дружини. Святослав правив не повних три роки; найздібніший з усіх Ярославових синів, він намагався захопити, якнайбільше земель, прагнув єдиновладдя. До історії перейшов він як книголюб, подібно до Ярослава, і з його ім'ям зв'язані два Збірники — 1073 та 1076 років. Обидва Збірники переписав якийсь Іван, а може це були два різні Івани. На другому є примітка, що переписано його «из многих книг княжих». Зміст їх — переклади різного роду статтей з болгарських та грецьких оригіналів. Збірник 1076 р. прикрашений чудовими міні-ятюрами, серед них — портретне зображення Святослава з родиною. Збірник 1073 року укладений був власне не Святославом, а ще Ізяславом. Року 1077 великокнязівський престол посів Всеволод. Чернігів він віддав синові Володимирові, а Волинь — Олегові Святославичеві. Діставши вістку про смерть Святослава, Ізяслав, з допомогою Бо-леслава II, рушив на Україну. Всеволод без боротьби передав йому великокнязівський престол.

ІЗЯСЛАВ (1077—1078). Третє правління Ізяслава (1077-1078) виповнене боротьбою з молодшими князями-«ізгоями». Перший конфлікт з ними стався ще за володіння тріюмвірату, 1064 року, коли Ростислав Володимимирович, заволодівши Тьмутороканню, вигнав звідти Гліба Святославича, але незабаром був отруєний корсунським греком: мабуть, він втручався в справи Криму. В момент повороту Ізяслава князів-«ізгоїв» стало більше, і вони завзято допоминалися своїх прав. Тьму-торокань стала свого роду Запоріжжям, куди тікали молоді князі з-під опіки дядьків і де збирали сили для боротьби. На зміну гегемонії Києва виступає сепаратизм окремих земель. Року 1078 вибухла перша війна між старшими і молодшими князями. Всеволод здобув від Ізяслава Чернігівщину, якою колись володів Святослав. Це викликало похід Святославичів, яких підтримали інші «ізгої». На допомогу взяли вони половців — явище, що стало постійним у князівських війнах. На Нежатиній ниві — урочищі біля Чернігова — стався бій, в якому загинули Ізяслав і молодий князь«ізгой» Борис Вячеславич. У «Слові о полку Ігоревім» зворушливо згадується цю трагічну битву, а літописець присвятив Ізяславові цілий панегірик, забуваючи й розправу з киянами року 1068, і те, що 1078 року правда була ва боці Боріса та Олега, а не їхніх стриїв.

ВСЕВОЛОД (1078—1093). Останній з Ярославичів, Всеволод об'єднав під своєю владою Київ, Чернігів, Смоленськ, Переяслав, землі над Волгою і прагнув поновити єдність Київської держави. Однак, все правління його виповнено було боротьбою з «ізгоями», число яких незаконно збільшено синами великого князя Святослава. У боротьбі з ними головним діячем був талановитий син Всеволода — Володимир Мономах. Поза владою Всеволода залишалися Полоцьке князівство, де князював Всеслав, землі Ізяславичів: Володимир, Туров і Пинськ (Ярополка) та Новгород (Святополка) і Галичина, де князювали в Перемишлі, Теребовлі та Звегіигороді три брати Ростиславичі: Рюрик, Володар і Василько. Про них дійшло небагато вісток, але видно, що вони завзято боронили свої землі від Угорщини, Польщі, Волині. Володар і Василько року 1084 заволоділи Володимиром, що належав Ярополкові. Володимир Мономах відібрав його від Ростисла-вичів і передав знов Ярополкові. Це викликало ненависть між Ростиславичами та Ярополком, і року 1087 по дорозі до Звенигороду Ярополка вбив скритовбивник, який втік до Перемишля, до князя Рюрика. Це викликало підозру, що в злочині брали участь Ростиславичі. Всеволод закінчив тим, що закріпив за Ростиславичами все Підкарпаття з Теребовлею. Частина Волині з Володимиром, що звалася пізніше Володимерія, дісталася, згідно з волею Всеволода, «ізгоєві» Давидові Ігоревичеві. Берестя виділено Святополкові Ізяславичеві: він обміняв Новгород на Турово-Пинську волость. Святославичі, всупереч усім правам, втратили батьківську спадщину. Гліб загинув 1078 року на засланні, а Романа 1079 року забили під час походу на Переяславщину його ж спільники-половці. Найактивніший Олег, після невдачі на Нежатиній ниві 1078 року, втік до Тьмуторокані, але там його схопили хозари й передали грекам — треба гадати — на бажання Всеволода. Греки продержали його у в'язниці чотири роки, і лише 1083 року він повернувся до Тьмуторокані. Молодший Святославич — Ярослав — сидів у Муромі. Боротьба з «ізгоями» була страшна тим, що відкривала шляхи в Україну половцям, яких «ізгої» брали за допоміжне військо. Приходили половці й самі, палили міста і села, плюндрували країну, забирали полонених. Боротьбу з ними вів головним чином Володимир Мономах. У своїй автобіографії він перелічує десятки походів. Всеволод, хоч порівняно не був ще старий, сам рідко брав участь в походах, і виявив себе як обережний дипломат. Володимир Мономах в автобіографії писав, що Всеволод був дуже освічений: не виїжджаючи нікуди («дома седяй»), вивчив п'ять мов. До цього, можливо, примушувало й те, що, крім дипломатичних стосунків з Европою, мав він складні умови в родині: одружений з візантійською царівною, Мономах (це ім'я передалося старшому синові, Володимирові), мав свояками королів Франції, Угорщини, Норвегії по сестрах; Польщі, Саксонії — по братах; доча Євпраксія була німецькою цісаревою, а син Володимир одружився з дочкою англійського короля Гаральда П, ґітою, що згинув у битві при ГастінГсі, р. 1066; в тій же битві загинув Гаральд Гардрада, чоловік Єлисавети Ярославни, король Норвегії, що прийшов був з військом Вільгельма Завойовника, короля Нормандії, на завоювання Англії. Так у цій далекій країні два Гаральди — свояки київських князів — наклали головами. З чужоземних шлюбів часів Всеволода найважливіший був шлюб його дочки Євпраксії-Прокседи. Молоденькою дівчиною видано її 1084 р. за маркграфа саксонського Генріха Довгого. Хроністи оповідали про її надзвичайно багатий посаг. Після його смерти Євпраксія-Прокседа одружилася 1089 року з цісарем Генріхом IV, і Генріх IV коронував її. Тоді дістала вона ім'я Адельгайди. Можливо, грали тут ролю матеріяльні розрахунки: Генріх IV не забув скарбів, що їх дістав від Ізяслава за допомогу, і від Святослава — за невтралітет у боротьбі братів за престол, та й посаг Євпраксії прибув на верблюдах до Німеччини лише 5 років тому. Які б причини не викликали цей шлюб, він виявився дуже нещасливим. Генріх IV, як оповідали німецькі хроністи, надзвичайно жорстоко поводився з молодою дружиною, а Генріхів син, Конрад, виступивши на захист мачухи, лише погіршив цим її становище. Коли Генріх IV, продовжуючи боротьбу за інвеституру, вирушив до Італії проти папи, він ув'язнив Адельгайду в Вероні, але вона втекла з в'язниці до маркграфині Тосканської, Матільди, головного ворога Генріха IV, і Матільда допомогла їй звернутися до папи Урбана II. Справу її з Генріхом IV обговорювали, згідно з волею папи, на Соборі в Констанці, а потім у П'яченці р. 1095 — перед 30тисячним натовпом. Генріха IV засуджено і виклято за знущання з жінки. Євпраксія повернулася до Києва, вступила до манастиря, де й померла 1109 року. Трагічна доля київської княжни стояла кілька років в центрі уваги всієї Европи й відограла значну ролю в долі Генриха ІУ. Дуже складні були взаємини Всеволода з Візантією. Одружений з Мономахівною, він, очевидно, не мав жадних конфліктів на церковному ґрунті. Цісар візантійський, Михаїл VII Дука, написав до Всеволода два листи, в яких вихваляв його побожність, закликав до солідарности з Візантією, просив допомоги. Після Іларіона, про якого незнати, чи він помер митрополитом, чи примушений був залишити катедру, тільки 1072 року бачимо митрополита-грека Юрія. Від 1077 року з'являється митрополит Іван II Продром, теж грек, видатний учений. Року 1054 стався поділ Церков. За 20 років після того папи починають шукати шляхів для поновлення їх єдности. Цього прагнув папа Григорій VII, це сприйняли його наступники — папи Віктор III, Урбан II і антипапа Климент III, який вислав до Києва, до митрополита Івана 11 посольство, з кардиналом Григорієм на чолі з пропозицією з'єднатися з Римською Церквою. Лист Климента III не зберігся, але збереглася відповідь митрополита Івана II, в якій він заявляє, що не має права вирішувати питання об'єднання Церков і радить звернутися до патріярха. Важливим є спокійний, лагідний тон відповіді митрополита; він передає привіти Климентові III, клірикам та пастві від себе, руських єпископів та «мирян». Папу називає «всесвятішим і преосвященним братом». На кінець XI ст. припадає кілька не цілком ясних, але цікавих фактів. Після смерти митрополита-грека Івана 111 1090 року, в літописі згадується ім'я Єфрема, єпископа Переяславського, як митрополита, але не Київського, а Переяславського. Невідомо, хто був він: грек, вірменин чи українець. З його біографії видно, що був він при дворі Ізяслава, потім постригся в Києво-Печерському манастирі. Єпископ Переяславський Єфрем будував у Переяславі церкви, мури, переніс мощі св. Теодосія до церкви Києво-Печерського мана-стиря. Це викликає сумнів, чи був він греком, бо митрополити-греки ставилися вороже до канонізації українських святих. Можливо, що Всеволод без благословіння патріярха передав Єфремові управління митрополією. З правлінням Всеволода зв'язана така подія. Року 1087 італійці «перенесли» до міста Барі з Мир Ликійських мощі св. Миколая до спеціяльно збудованої базиліки. Пишне святкування, що відбулося там, описав приявний, з прізвища невідомий українець у «Сказанім». Він згадує наших князів: великого князя Всеволода, Чернігівського — Володимира Мономаха, папу Германа (помилка переписувача: Урбана II), єпископів, не роблячи різниці між православними і католиками. Припускають, що автором цього твору був Єфрем. Десь у 1090-1093 рр. «Сказаніє» з'явилося в Україні, і незабаром укладено службу з нагоди перенесення мощів (призначену на 9 травня), з акафістом, в якому перелічено чудеса в Барі та в Україні. Отже, Україна була цершою православною країною, яка святкувала перенесення мощів до латинської Італії, бо, звичайно, підстав для радости Візантія в тому не мала. Другим цікавим фактом е літописна згадка, що 1091 року до Києва прибув «Феодор грек митрополит от папи из Рима й принесе багато мощей святих». Тут ясно одне: стосунки між Києвом та папами не припинялися протягом 40 років після поділу Церков. Десь наприкінці XI ст. згадувано в Україні в молитві Собору Богоматері імена святих, яких не визнавала грецька Церква: Канута, Беовульфа, Олафа, Магнуса, Албана; чеських святих — Віта, Вац-лава, Людмилу. Цікаво, що в Чехії дуже рано почали шанувати святих Бориса та Гліба, раніше, ніж в Україні. Все це свідчить про незалежність Української Церкви від Візантії. Цікавий своєю високою толерантністю в питаннях релігії «Путивник» ігумена Данила, чернігівця родом, який трохи пізніше, в 1108-1112 рр., за часів Єрусалимського королівства, відвідав Єрусалим. Він оповідав про відвідини короля Балдуїна, уважне ставлення до нього короля, про відвідини манартирів католицьких та православних. Рівнобіжне з тенденцією до повної толеранції в релігійних питаннях існує протилежна: під впливом грецького духовенства, головно митрополитів-греків — зароджується вороже ставлення до латинства. «Одинока полемічна література, яка зосталася нам з давньої Руси, звернена проти латинян і майже вся вийшла з-ігід пера греків ХІ-ХІІ в.», — писав М. Грушевський. Греки, приходячи в Україну і застаючи тут чужинців-латинян, остерігали паству проти них. Становище цих проповідників ускладнювало те, що число шлюбів членів княжої родини з «латинниками» зростало, а за ними, треба припускати, йшли й двірські шлюби. Одним із перших творів проти латинян було «Стязание с Латиною» митрополита Юрія (1070-1077 років). Зі смертю Всеволода закінчилося перше покоління спадкоємців Ярослава, і вже за цей короткий час — 39 років — виявилася цілковита непридатність його системи до України: зростання числа «ізгоїв», боротьба їх за свої права й землі, війни, в яких з руки скри-товбивців загинуло чотири князі (Ізяслав, Борис, Роман і Ярополк), та чорні хмари половців, що їх молодші князі, доходячи своїх прав, наводили на Україну, Після смерти Всеволода великокнязівський престол міг посісти син його, Володимир Мономах, який був увесь час його підпорою, вів усі війни, «скачучи з Смоленська в Переяслав і з Переяслава під Броди», — був, за висловом М. Грушевського, «паном ситуації в Києві». Але Володимир Мономах не захотів цього і запросив на великокнязівський престол Ізяславового сина, Святополка, а сам пішов у Чернігів.

СВЯТОПОЛК-МИХАЇЛ (1093—1113).

Правління Святополка позначилось передусім жорстокими нападами половців, які сплюндрували південні землі Київщини, Переяславщини, Київ, його манастирі і заходили на Чернігівщину, Сіверщину. Тоді втратила Україна свої колонізаційні здобутки на півдні. На чолі половецької орди стояв Боняк, що довгий час уособлював в очах українців половецьку навалу. («Боняк шолудивий»). Ця страшна трагедія українського народу відбулася на тлі невгамованої міжусобної боротьби князів, які, замість об'єднання, використовували ворогів України для зведення своїх порахунків. Не допомагали ні окупи, що їх давали князі половцям, ні шлюби князів з половецькими князівнами. Сам великий князь Святополк одружився був з дочкою Тугорхана, в надії забезпечити спокій, але — марно. Це була оргія половецьких нападів: одночасно три великі орди під проводом Боняка, Курі та Тугорхана пустошили Україну. Тесть Святополка обложив Переяслав. Становище характеризує такий факт: року 1094 мешканці Юр'єва в Пороссі з єпископом утекли до Києва, і Святополк заснував для них місто коло Витечева. Бояри «розважні», — як пише літописець, — переконували князів припинити «котори». «Потім порозумієтеся між собою, а тепер кінчіть справу з половцями», — казали вони. Нарешті князі погодилися з'їхатись восени 1097 року в Любче, урочище біля Києва. Приїхали; Святополк П, Володимир Мономах, Давид та Олег Святославичі, Давид Ігорович, Василько Ростиславич. Полоцьке князівство не було репрезентоване, бо фактично зібралися на нараду тільки князі-Ярославичі. Головною ухвалою Любецького з'їзду було таке: кожен володіє своєю «отчиною»: Святополк — по Ізяславові, Володимир — по Всеволодові; Давид, Олег та Ярослав — по Святославові, а решта — волостями, що їх дістали від Всеволода: Давид Ігорович — Володимиром, Володар та Василько Ростиславичі — Перемишлем та Теребовлею. Ця ухвала покладала в теорії кінець концентраційній політиці, доведений до кінця, і Новгород залишився у Мономаха, а не повернувся до Святополка. Друга ухвала — встановлення союзу князів для оборони і відповідальність за його порушення покладалася на весь союз князів. Третя ухвала: союз князів проти половців і заборона приватних .союзів князів з половцями. Проте, дружні ухвали Любецького з'їзду були негайно порушені. За підмовою Давида, князя Волинського, нібито Василько Теребовельський хоче забрати Волинь, Турово-Пинське князівство та. волинські землі Святополка — Святополк захопив Василька й на казав його осліпити. Це викликало трилітню війну, в якій взяли. участь Угорщина та Польща (1097-1100). На з'їзді у Витечові в 1100 році ухвалено покарати Давида, відібравши у нього Волинь і передавши її Святополкові, співучасникові в злочині. Але кару для Да-. вида визначено не надто тяжку, бо йому дано замість того Божську га Острозьку волості, Дубен і Чарторийськ, крім того 400 гривень, а згодом — Дорогобузьку волость. Під час цієї війни були моменти, коли знов забирало голос віче. Наприклад, 1098 року, після осліплення Василька, віче у Володимирі поставило Давидові вимогу назвати бояр, що намовили його проти Василька; бояр віддано Ростиславичам, які стратили їх. Почувши про осліплення Василька, Володимир Мономах, разом із Святославичами, пішов на Київ. Святополк хотів був такати, але вираву взяла в свої руки київська громада, яка вислала до Володимира митрополита, а з ним княгиню Ганну, мачуху Володимира, яку він дуже шанував. Вони умовили Володимира не воювати і тим не йти на руку половцям Тут цікаві — і участь людности Києва, і роля княгині Ганни, треба гадати, популярної в народі. Після Любецького та Витечівського з'їздів Україна являла собою таку картину: Правобережжя — належало Ростиславичам та Ізяславичам, Лівобережжя — Святославичам і Володимирові Мономахові, який правив Переяславом, Смоленськом, Новгородом та Поволжям; його володіння було значно більше, ніж Святополка. Але Святополк спирався иа Святославичів, Польщу та Угорщину, і перше місце наприкінці XI та на початку XII ст. належало Йому. Після Любецького з'їзду в князівську практику входить новий елемент: з'їзди, або знеми, до яких досить часто, майже щороку, стали вдаватися князі, віддаючи на їх рішення питання внутрішньої політики і зокрема — боротьби з половцями. По закінченні, з ініціативи Святополка та Володимира, міжусобної війни на Витечівському з'їзді, князі збиралися ще кілька разів: на Золотчі, в Сакові, над Долобським озером 1103 р., переважно в справі спільної боротьби з половцями. Ціле десятиліття XII ст. було присвячене боротьбі з половцями, і героєм її став Володимир Мономах. Велася вона із змінним успіхом, коштуючи величезних жертв. За кожний успіх українських князів половці відплачували ще жорстокішими нападами й руйнаціями. Нарешті, з ініціятиви Володимира, в 1111 році силами всіх князів зорганізовано похід до Сіверського Дінця, де половців остаточно розбито, взято силу полонених, коней, худоби. Хан Отрок з рештками орди втік до Грузії — «за залізні вороти». Боротьба з половцями й перемога над ними викликала захоплені описи її в літописах, оспівана в піснях, переказах. Літописець зазначає, що слава про похід 1111 року поширилася «в далекі краї, до греків, угрів, ляхів і чехів, аж нарешті пройшла й до Риму». На деякий час в Україні настав спокій. Фактично перте місце протягом цього часу посідав Володимир, який здобув велику популярність, і авреоля слави оповила його постать. В наступних 50 роках лише час від часу притягали князі половців у своїх сварках. Особа Святополка відходить у тінь, порівнюючи з блискучою діяльністю Володимира Мономаха, що цілком відповідала народнім прагненням. Святополк не тішився популярністю. Пам'ять про нього зв'язана з якимись сумнівними грошовими операціями, участю в спекуляції сіллю, конфіскацією майна заможних людей. Як правитель — він був нездарний й неморальний, що показала сумна справа з Васильком. Ставлення до Святополкового правління виявили кияни, як тільки він помер: вони розгромили двори тисяцького Путяти, соцьких та багатих жиДів лихварів. Боярство, настрашене погромом, вдалося до Володимира Мономаха. Віче на другий день по смерті Святополка ухвалило просити Володимира взяти під свою руку Київ. Ситуація була дуже складна, і жадних законних прав Володимир не мав: Київ не робив вийнятку з ухвали Любецького з'їзду — спадкоємцем Святополка був його син Ярослав; якби Київ, як столиця, переходив до старшого в роді, такими були сини Святослава, а не Всеволодович Володимир. Оче.видно, віче, додержуючи традицій, зробило таку мотивацію, закликаючи Володимира: «поиде, княже, на стол отен й деден». Після кількох запрошень Володимир погодився. Це було дуже важливе рішення, внаслідок якого старшу лінію Ізяславичів відсуваю. Володимир, сильніший за всіх князів, зробив останню спробу сконцентрувати землі України довкола Києва, але під владою свого роду: «Володимирове плем'я» творило нову династію.

ВОЛОДИМИР МОНОМАХ (1113—1125). Володимир Мономах поширив свої володіння, приєднавши до Київщини Турово-Пинську волость, яка довгий час належала Ізяславичам. Спритними ходами він унешкідливив Ярослава, уклавши союз з Ростиславичами, а з другого боку тримаючи союз з Святославичами. Коли дійшло до конфлікту з Глібом. Мінським, він забрав його волость. Року 1125, на підставі непорозумінь Ярослава з жінкою, Володимировою онукою, він забрав у нього Волинь і передав своєму синові. Ярослав створив велику коаліцію, в якій взяли участь угорці, чехи, поляки, Галичина. Під час облоги ВолодимираВолинського в 1123 р. Ярослава вбили скритовбивці. Володимир Мономах звільнився від найнебезпечнішого суперника. У руках Володимира опинилося коло 3/4 території Української держави: Київщина, Волинь, Турово-Пинська, Переяславська, Смоленська, Новгородська, Поволжя, Мінська землі. У галузі зовнішніх відносин видно було теж бажання Володимира поширити межі своєї держави. Мономахова дочка Мариця була дружиною Льва Діогена, претендента на візантійський престол. 1116 року він намагався здобути Болгарію і зайняв кілька міст над Дунаєм. Після його загибелі Володимир уживав заходів, щоб задержати ці міста в своїх руках, але невдало. Володимир був одружений з принцесою ґітою, дочкою короля Англії Гаральда II, яка, після поразки під Гастінксом у 1066 р. і батькової смерти втекла до Данії і звідти була видана заміж за Володимира. Від неї він мав сина Мстислава-ФедораГаральда, якого одружив 1095 року з дочкою шведського короля Інгвара, Христиною. Володимирова дочка Євфимія 1112 року була одружена з королем угорським Коломаном, завойовником Хорватії й Далматії. Шлюб був невдалий, і за рік Коломан відіслав її до батька, обвинувачуючи в невірності. У Києві вона породила сина Бориса, що пізніше відіграв помітну ролю в політиці цілої Европи. Дивно, що Володимир не вступився за власну дочку. Це можна пояснити хіба тим, що вона з власної волі повернулася з «угорського Вавилону», як називали Коломанів двір. Треба гадати, що обвинувачення Євфимії в зраді були зв'язані з її претенсіями забезпечити за своїм сином королівський престол. Володимир створив собі авторитетне становище і правив величезною державою з допомогою синів, які не виходили з його волі. Але й інших князів він тримав у послуху. Він вступив на престол під час заколоту, який у значній мірі був викликаний обуренням проти лихварів. Володимир дав нові статті «Руської Правди», які укладено за участю тисяцьких Київського, Білгородеького, Переяславського та представника Олега Святославича, впорядкував справу позики і встановлено розмір законних відсотків. Великий інтерес являє «Поученіє дітям» Володимира Мономаха: в ньому подано його автобіографію, яка представляє зразок високоморальної людини. Він виступав проти надужиття своєю владою урядовців, наказував синам самим судити, стежити, щоб ніхто — «ані худий смерд, ані вбога удовиця» не були покривджені. Він заповідав: «не вбивайте ані невинного, ані винного». Для XII ст. заповіт Володимира — видатний документ гуманности. «Поученіє» Володимира має деяку подібність з наукою англійського єпископа Леофріка, близького до короля Едварда, з яким моиіа познайомити його ґіта, але воно значно вище, ніж англійський зразок, якщо то був дійсно зразок. Серед практичних порад «Поученія» е порада бути уважним до чужинців, до купців, бо «кожен з них несе по світу добру чи лиху славу». Очевидно, слава про Україну та її «короля» Володимира була добра. Цікавий такий факт. У Реґеисбурзі ченці-шкоти будували собор св. Якуба та ґертруди, але на закінчення тієї будови не вистачило коштів. Чернець Маврикій з хлопцем, — як розповідає житіє св. Маркіяна, — не зважаючи на труднощі й небезпеки, пішли до Києва і там від «короля» та його бояр дістали щедрий дар — дорогоцінні хутра. Разом з валкою купців вони повернулися до Реґенсбургу і закінчили собор, який стоїть і тепер. Отже, в Регенсбурзі знали про щедрість київського князя. Цікава й згадка про валку купців, що Їхали з Києва до Регенсбургу. Авторитет Володимира Мономаха був такий високий, що він без будь-яких перепон передав престол старшому синові Мстиславові. На деякий час запанувало в Україні «Володимирове плем'я».

МСТИСЛАВ-ФЕДІР-ГАРАЛЬД (1125—1132). Продовжуючи правління Володимира, Мстислав 1 твердо тримав у покорі князів і був «в отця место». Року 1130 він захопив всю Білу Русь — Полоцьке князівство, а князів Полоцьких заслав до Греції. Поза його владою залишилися тільки Галичина Ростиславичів та землі, якими володіли Святославичі, не більше як 1/4 частина всієї території. Навіть у Новгороді, де князював Мстислав понад 20 років, до 1117 р., він користався авторитетом та любов'ю. Між іншим, після смерти першої жінки Христини одружився Мстислав з дочкою посадника Новгородського, Завидича. Мстислав втручався в справи інших князів: у боротьбі за Чернігів Ярослава Святославича з його небожем, Всеволодом Ольговичем, своїм зятем, Мстислав спочатку підтримував Ярослава, коли ж Всеволод загрозив тестеві війною, з допомогою половців, у Києві зібрався собор духовенства — митрополита тоді не було — і увільнив Мстислава від присяги, що її він дав Ярославові. Літописець каже, що він усе життя каявся в тому. В Галичині, де Володаревичі сварилися за землі, Мстислав теж узяв сторону правого. Продовжував він успішно боротьбу з половцями з допомогою всіх князів. Одружений із шведською принцесою Христиною, Мстислав видав одну зі своїх дочок, Інґеборґу, за данського принца Канута П, короля Оботритів, а Другу, Мальфрідь — за норвезького коропу СІҐурда II, прославленого героя хрестових походів. Після його смерти Мальфрідь одружилася з королем Данії ЕрікомЕмуном, братом Канута. В урядовій генеалогії данських королів, укладеній наприкінці XII ст. на доказ слави й значення їх династії, підкреслюється споріднення з руською династією. Заходячи трохи далі, треба згадати, що син Мальфріди та Еріка-Емуна, Вальдемар 1 Великий, був славетним королем Данії. Він одружився з Софією, онукою Всеволода, старшого сина Мстислава І. Третя Мстиславова дочка, Ірина, була за грецьким царевичем Андроніком, четверта, Євфросинія — за королем угорським ґейзою II; вона мала значний вплив на політику й сприяла ширенню української культури в Угорщині. Серед синів — Ізяслав був одружений з польською принцесою, а Святополк — з моравською, дочкою короля Оттона II. Ці шлюбні зв'язки свідчать про місце України серед європейських держав. Помер Мстислав у 1132 році. З ним закінчився черговий етап історії України, коли традиція зосереджування земель довкола єдиного центру — Києва ще боролася з тенденцією відокремлення земель, що її підтримували князі з роду Всеволода. Мстислав користався серед сучасників великою пошаною, головно за успішну боротьбу з половцями.В історії залишився він з епітетом Великий, а Церква незабаром після смерти визнала його святим. Літописець каже, що Мстислав, передавши Київ братові Ярополкові, зобов'язав його передати столицю по смерті старшому племінникові.

ЯРОПОЛК II (1132—1139). Ярополк II не мав ані здібностей Мстислава, ані його твердої волі. Він сам викликав ряд конфліктів, що сприяли міжусобиці дядьків Мономаховичів з племінниками Мстиславичами. Перед у цій боротьбі вели найталановитіші: Юрій Довгорукий Мономахович, князь РостовськоСуздальський, та Ізяслав Мстиславич, князь Полоцький і Туровський. До боротьби включалися Ольговичі Чернігівські, добиваючись повороту їм Посем'я, що його забрав Мстисдав. Князі діяли з допомогою половців, переходили з одного міста до іншого; не раз у їхніх спорах забирало голос віче. Правління Ярополка та міжусобиця принесли «Мономаховому племені» тяжкі втрати: Полоцьке князівство відпало, і в ньому знову князювали Всеволодові потомки, як повернулися з заслання. Втрачено і Мінську волость, де престол посів Всеславич. Ще болючішою була втрата Новгорода. За Ярополка Новгород вигнав («показал путь») Мстиславого сина Всеволода і запросив Ольговича Святослава, після чого вигнав і його, а запросив сина Юрія Довгорукого, Ростислава. Взагалі, скориставшись зі слабости Київського князя, Новгород почав перебирати князів, і заразом влада цих князів дуже підупала. Поруч з князем стає раніше призначуваний князем, а тепер обираний Новгородом посадник, фактичний правитель. Новгородське князівство перетворюється на незалежну від Української держави республіку. За князем залишаються функції воєначальника.

ВЯЧЕСЛАВ (1139).Вячеслав пробув великим князем одинадцять днів: 22 лютого вступив до Києва, а 4 березня без боротьби покинув його на незаконну вимогу Всеволода Ольговича Чернігівського, виявивши свою повну нездарність.

ВСЕВОЛОД II (1139—1146). Всеволод II увесь час свого правління, не мавши жадних прав на Київ, тримався складними інтригами, нацьковуючи князів одного на другого. Укладав союзи то з Мстиславичами, то з Ростиславичами, а то наводив половців. Його тівуни Ратша і Тудор своїми здирствами викликали незадоволення киян і виштородців. Всеволод присягався, що залишить Київ по смерті Ізяславові Мстисла-вичеві з дядьком Вячеславом, але зламав присягу і передав столицю братові Ігореві, зобов'язавши киян присягою визнати його за князя.

ІГОР II (1146). Ігор II почав правління тим, що скликав віче і поставив вимогу знову присягнути йому. Але інше віче, що зібралося на Подолі, зажадало від Ігоря Гарантії, що судитиме він сам, а не його тівуни. Ігор дав цю гарантію, але вона не врятувала його, бо в народі була надто глибока ненависть до Всеволода П, що ії переносив він на Ольговичів. Крім того, кияни були ображені тим, що Всеволод передав престол Ігореві, як спадщину. Вони закликали Ізяслава, а Ігоря ув'язнили і майно його та його бояр пограбували.

ІЗЯСЛАВ П 0146—1154). Усе правління Ізяслава П виповнила війна з князями. Спочатку ОЛЕГОВИЧІ, Володимирко Галицький, Юрій Довгорукий з половцями пішли до Києва визволяти Ігоря. На Ізяслава II готувався атентат. Коли кияни довідалися про це, величезний натовп кинувся до Федорівського манастиря, де Ігор прийняв схіму, і замордував його. Реакція на цей злочин прийшла негайно: почали ширитися чутки про чудеса біля Ігоревого тіла, по якомусь часі і Церква визнала його святим. Поруч із святими Борисом і Глібом ім'я Ігоря поминається й тепер. Страшна смерть Ігоря не припинила війни: вона точилася далі між Іаяславом II і Юрієм Довгоруким, який намагався заволодіти Києвом. Юрія Довгорукого підтримували Ольговичі, Володимир Галицький та половці. На боці Ізяслава стояли кияни, його брати — Святополк Волинський та Ростислав Смоленський, дядько Вячеслав Турово-Пинський, а з чужинців Великий князь польський Болеслав IV, одружений з племінницею Ізяслава Верхуславою, чеський король Владислав II, посвоячений із Святополком Волинським, а головне — ґейза II, король угорський, одружений з сестрою Ізяслава Євфросинією, яка мала великий вплив на його політику. Він кілька разів приходив на допомогу Ізяславові, і один раз заходив аж до Києва. Так міжусобна боротьба Мономаховичів та Мстиславичів захопила ввесь схід Европи, вплинула на Візантію і на Болгарію. За вісім років — 1146-1154 — два рази Ізяслав покидав Київ — зде-більша добровільно — і престол посідав Юрій Довгорукий, щоб знов уступити його Ізяславові, при чому завжди симпатії киян були на боці Ізяслава. Року 1154 Ізяслав II, не мавши ще 60 років, помер саме в той час, коли, здавалося, переміг Юрія. Літописець присвятив Ізяславові зворушливі слова: «плакала за ним вся Руська (Київська) земля, і всі Чорні Клобуки, не тільки як по своєму цареві й господинові. а й як по батькові». З ним зійшов з історичного кону справжній лицар, що прагнув привернути Києву його славу. У ставленні Ізяслава II до Церкви найкраще виявилася його даціональна та державницька свідомість. Всеволод залишив церковні справи невпорядкованими. Митрополит — грек Михайло, покинувши Київ, заборонив без себе правити в св. Софії. Ізяслав II наказав зібрати всіх єпископів для обрання митрополита. Після довгої дискусії — правосильні єпископи робили це без благословення візантійського патріярха — більшістю голосів обрано на митрополита Клима Смолятича, ченця Зарубського манастиря. Це був дійсно гідний свого посту кандидат, широко освічений «книжник і філософ», як характеризує його літопис. Настановлено його «главою св. Климента», папи Римського, яка спочивала в Києві. Таким чином Ізяслав П, прагнучи поновити велич Київської держави, поновлював церковну незалежність від Візантії. Смерть Ізяслава в 1154 році — рівно через сто років гісля смерти Ярослава — започаткувала іншу добу. Київ утрачає значення столиці величезної держави, але ще на деякий час зазвішається культурною, а головно — церковною столицею, залишається об'єктом прагнення князів, які мріють торкнутися золотого київського престола. Протягом ста років з дня смерти Всеволода II в 1146 році в Києві було: 47 князювань, 24 князів з 7 ліній та 3 династій; з того числа один засідав 7 разів, 5—по 3 рази, 8 — по два рази. Щод» тяглости панування були: одно — ІЗ років, одно — 6 років, два — по 5 років, 4—по 4 роки, 3—по 3 роки, —7 по 2 роки і 36 — однорічних.

ЮРІЙ ДОВГОРУКИЙ (1154—1157). Після смерти Ізяслава II, по короткій боротьбі за Київ Ростислава Мстиславича, князя Смоленського, Ізяслава Давидовича Чернігівського, переміг Юрій Довгорукий. В Києві залишився Юрій Довгорукий аж до своєї смерти в 1157 р., і тоді виявилася вся глибина ворожости киян до нього: вони пограбили всі двори Юрія в місті та за містом, його сина Василька, а «суздальців»-бояр і дружину, які приїхали з Юрієм, нещадно вбивали. Увесь час боротьби Ізяслава II з Юрієм Довгоруким симпатії людности були на боці Мономаховича. Це пояснювалося й популярністю «Володимирового племени», яке боронило людність від половців, і особистою вдачею Ізяслава II, привітного, шляхетного. Грали ролю й особисті прикмети Юрія — його сухість, егоїстичність, брак шляхетности. Разом з тим, під час цього двобою між Україною-Києвом та Суздальщиною, вперше увиразнилися і викликали взаємну ворожість національні різниці двох народів.

РОСТИСЛАВ І (1158—1167). За правління Ростислава 1 княжі міжусобиці трохи затихли, і він міг звернути увагу на половців, які поновили свої напади. Участь в боротьбі проти них брали Чорні клобуки, торки та інші тюркські племена, що оселилися на південному кордоні України. Не зважаючи на свій високий авторитет серед князів, Ростислав не міг організувати походів, подібних до тих, що їх вели Володимир Мономах та Мстислав 1, і примушений був обмежитися обо-понок) своєї землі.

МСТИСЛАВ II (1167—1170). Мстислав II продовжував цю справу. У 1168 році він зібрав чернігівських, волинських, київських, переяславських князів, розгромив половецькі кочовища над Орелю та Снопородом і забрав багато полонених та худоби. Він зорганізував також охорону торговельних караванів, що ходили шляхами Залозним, Солоним, Грецьким, де їх переймали половці. Літописець із захопленням описує ці походи: «Вложив Бог добру гадку, в серце Мстиславу», — пише він. Року 1169 син Юрія Довгорукого, Андрій, князь Суздальський і Володимирський на Клязмі, використавши звичайний в Новгороді конфлікт, коли новгородці вигнали князя з Ростиславичів і обрали сина Мстислава II, Романа, підтримав Ростиславича, але не мав успіху. Тоді він вислав на чолі з його сином, теж Мстиславом, велике військо на Київ. До нього приєдналися чернігівські Ольговичі, смоленські Ростиславичі, Гліб переяславський і ще кілька дрібних князівств. Ціла хмара українських князів посунула нищити Київ «на славу його північного суперника», — стисло характеризував ту подію М. Грушевський. Сили Києва були замалі, бо головне військо вислав Мстислав II до Новгорода, і 8го березня 1169 року столицю здано без бою. Два дні грабували її союзники, і, пише літопис, — «не було милосердя-нікому нізвідки: церкви горіли, християн убивано, інших брано в неволю». .. Обдирали шати з ікон, забирали книги, ризи, дзвони. Такого руйнування ще не зазнавав Київ навіть від половців. Сам Андрій не залишився в Києві, а призначив у ньому князя Гліба Переяславського. Він взагалі настоював на своєму праві призначати князів до різних міст України й позбавляти їх княжінь. «Ти, Рюриче, — наказував Андрій, — пойди в Смоленськ, ... а Давидові рцьі: а тьі пойди в Берладь, а в Руской земли не волю тьі бьіти; а Мьстиславу молви: не велю ти в Руской земле бити». Сила Андрія, з одного боку, а з другого — розсвареність князів були такі великі, що він досить довгий час командував ними: «Ти звертаєшся до нас, наче не до князя, а до підручного», — казав один із українських князів, Мстислав. Нарешті терпець увірвався, і року 1173 українські князі розбили військо Андрія, не зважаючи на те, що по його боці брали участь 20 князів та 50 000 воїнів. Року 1174, готуючись до нового походу, Андрій був забитий своїми ж двірськими людьми. Хоч із смертю Андрія припинилися безпосередні втручання суздальських князів в українські справи, його наступник, Всеволод, увесь час інтригував серед князів і нацьковував їх одного на одного. Велике князівство стало номінальним титулом, позбавленим реальної сили. Оволодіваючи Києвом, князі домовлялися з іншими претендентами й поступалися на їх користь Київською землею, віддаючи їм одне місто за другим. Нарешті Київ опинився без земель.

СВЯТОСЛАВ III (1175—1194). Довгий час — від 1175 до 1194 року — сидів на Київському столі Святослав НІ Всеволодович, але майже вся Київщина дісталася Рюрикові Ростиславичу, і літопис називає обох «великими князями», ніби припускаючи діярхію Великі князі спільно боролися з половцями, головно в 11841194 рр. і наділяли землями молодих князів. Святослав користувався за кордоном престижем: у 1194 році Візантійський цісар Ісаак Ангел посватав його онуку Єфим'ю Глібівну за «царевича» Олексія.

РЮРИК (1194—1215). Після смерти Святослава перейшов до Києва князь Рюрик. За його правління конфлікти серед князів загострилися, зокрема внаслідок інтриги Всеволода Суздальського, який намагався впливати на українські справи. Зокрема гострою була ворожнеча Рюрика з зятем, князем Волинським, Романом Мстиславичем, який 1199 року об'єднав Волинське князівство з Галичиною. В 1200 році він заволодів Києвом і посадив у ньому своїм намісником князя Інґва-ра. Після того пішов походом на половців і розгромив їх. Але в 1203 році, коли він повернувся на Волинь Рюрик з допомогою тих же половців здобув Київ і пограбував його не менше, ніж суздальці в 1169 році. Цим разом робив це той самий Рюрик, який так завзято боронив його від половців. Отже, протягом 35 років столицю України двічі пограбовано й зруйновано. Навала татар 1240 року завершила процес її занепаду.