Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Повна ліквідація української державності російським царизмом друга половина 18 ст. Радянсько-німецькі договори 1939-го року та їх наслідки.

ПЛАН

1.Повна ліквідація української державності російським царизмом друга половина 18 ст.

2.Радянсько-німецькі договори 1939-го року та їх наслідки.

Основні етапи нищення автономії України російським царизмом протягом XVIII ст.

В 1708 році з ініціативи московського уряду новим гетьманом став стародубський полковник Іван Скоропадський (хоча формально він був обраний на старшинській Раді в Глухові). За діями гетьмана наглядав призначений Петром І боярин Андрій Ізмайлов. В 1722 році був виданий указ про створення на Україні так званої Першої Малоросійської колегії. В її безпосередні функції входили: нагляд за всією діяльністю гетьмана, генеральних, полкових і сотенних стар­шин, дозвіл на видачу ними розпоряджень з управління краєм тощо. Такі кроки Росії всіляко обмежували автономію України.

Після смерті І.Скоропадського (1722 р.) Петро І заборонив вибори наступного гетьмана. Наказним (у сучасному розумінні слова: виконуючим обов'язки) гетьманом призначили Павла Полуботка (1722-1723 pp.). Полуботок здійснював заходи щодо консолідації старшини, реформаторські дії в галузі судочинства, енергійно протистояв діяльності Малоросійської

колегії. За таку позицію, відверте протистояння цареві гетьман потрапив до Петропавлівської фортеці, де після тяжких моральних і фізичних страждань помер (1724 p.). щ Полуботкові і його однодумцях завершився розгром української автономістичної старшини.

Деяке полегшення становища України настало через два роки після смерті Петра І (Петро І помер в 1725 p.). В 1727 році на царський престол в Росії сів Петро II. В тому ж році була ліквідована Малоросійська колегія, скасовувались деякі податки та інше. Новим гетьманом України став Данило Апостол (1727-1734 pp.). Вже на початку його діяльності царською канцелярією були ухвалені так звані «рішительні пункти», що стали Конституцією України аж до кінця її автономії. Ці пункти юридичне вже не визнавали Гетьманщини як самостійної сторони. За ними: Україні дозволялось проводити зовнішні зносини тільки з Польщею і Кримом, за згодою царського резидента; українське військо в час війни підпорядковувалося фельдмаршалові; в Україні створювався генеральний суд з шести осіб, троє з яких мали бути росіянами, та інше. Згідно з «рішительними пунктами» національні органи влади підмінялися російськими установами чи окремими сановниками (намісниками).

На початку 30-х років XVIII ст. до влади в Росії прийшли цариця Анна та її фаворит Бірон, які скористались смертю гетьмана Д.Апостола, щоб повернутись до петровської політики. В цей період управління Україною доручили Правлінню гетьманського уряду (фактично було відновлено Малоросійську колегію), до діяльності якого додавалась таємна інструкція. За нею голові Правління гетьманського уряду князю Шаховському доручалось дбати про русифікацію української старшини, не допускаючи її зближення з іноземцями. Російська влада знову почала втручатися У внутрішні справи України, нищити місцеве самоуправління.

Після смерті імператриці Анни (1740 р.) російський престол зайняла дочка Петра І Єлизавета. Вона була одружена з простим козаком з Козельця (на Чернігівщині) Олексою Розумовським. Звернення української старшини до Єлизавети про відновлення гетьманства були задоволені. Новообраним гетьманом став брат Олекси Розумовського Кирило. За час свого гетьманування (1750-1764 pp.) завдяки впливу при дворі іприхильності імператриці Кирило Розумовський зумів розширитиавтономнеуправлінняУкраїнськоїдержави: відновив склад генеральної старшини і суду, функціонування суспільно-політичнихустанов, реформував торгівлю і судочинство. Розумовський зумів повернути під свою владу Київ і Запоріжжя, вивести з України царські війська, відновити Київську митрополію. Реформу судочинства гетьман здійснив на основі • збірника законів «Права, за якими судиться малоросійський народ», який був завершений в 1743 році.

Довершиланищенняукраїнськоїдержавностіросійська імператриця Катерина II, яка продовжила антиукраїнську імперську політику Петра І. Остаточне знищення української державності не слід розглядати як одномоментний акт, бо цей процес був розтягненийв часііскладався з цілого ряду взаємопов'язаних дій. Найголовнішими з них були:

1754 р. (ще до Катерини II, яка стала царицею в 1762 р.) - скасовано митний кордон між Україною і Росією;

1764 р. - ліквідовано Гетьманат як систему управління Україною, влада передавалася до II Малоросійської колегії на чолі з генералом Рум'янцевим;

1765 р. - ліквідовано слобідські козацькі полки (їх було 5) і замість них створено регулярні гусарські полки;

1775 р. - знищена Запорозька Січ;

1781 р. - скасовано адміністративний поділ

Лівобережної України на полки і сотні та запроваджено губернії за аналогією з Росією;

1783 р. - скасовано козацькі полки Лівобережжя (їх було 10), а замість них утворено карабінерні регулярні полки під управою російських офіцерів;

1783 p.- заборонено вільний перехід українських селян з місця на місце і таким чином введено кріпосне право;

1785 р. - українська старшина урівнювалася в правах з російським дворянством;

1786 р. - проведена секуляризація (тобто конфіскація) монастирських земель і маєтностей в Україні, чим завдано важкого удару українському духовенству та українській культурі, оскільки саме монастирі були осередками культури в Україні;

30-ті pp. XIX ст. - припинення дії місцевого права в Україні та перехід виключно до загальноросійських законів.

Отже, протягом XVIII ст. відбувався поступовий, але цілеспрямований і систематичний процес нищення української державності, яка після Б.Хмельницького існувала у вигляді Гетьманщини на засадах широкої внутрішньої автономії в складі Російської держави. Внаслідок вищенаведених подій від автономії України, її самобутності не залишилося й сліду. Україна була інтегрована в імперську систему Росії, а її соціальний лад, структура і право були приведені у відповідність з російською імперською моделлю.

Наслідки радянсько-німецьких договорів 1939 року для долі українських земель.

Наступною після Закарпаття частиною українських земель, котрі розігрували, як карти, в своїх інтересах великі держави, стала Західна Україна. 23 серпня 1939 року несподівано для всіх було підписано радянсько-німецький договір про ненапад, т.зв. пакт Молотова-Ріббентропа, який Гітлер назвав "шлюбом за розрахунком". У таємному додатковому протоколі до пакту про ненапад зафіксовані стратегічні агресивні наміри Сталіна і Гітлера щодо сфер впливу у Східній Європі. У ньому були пункти, які безпосередньо стосувалися українських земель Так, у пункті 2 зазначалося, що "на випадок територіальних і політичних перетворень в областях, які належать Польській державі, сфери впливу Німеччини на СРСР будуть розмежовані приблизно по лінії рік Нарев, Вісла, Сан", в пункті 3 було записано: "Щодо Південно-Східної Європи Радянська сторона вказала на свою зацікавленість у Бессарабії. Німецька сторона ясно заявила про повну політичну незацікавленість у цих територіях".

Таким чином, як випливає з тексту таємного протоколу, Німеччина та СРСР поділили територію Східної Європи на свої сфери впливу за спиною урядів і народів інших держав.

Оскільки Гітлер розв'язав проблему війни на два фронти і отримав гарантії на Сході, він зміг розпочати Другу світову війну в сприятливих для себе умовах. Як відомо, І вересня 1939 року гітлерівська Німеччина, здійснивши напад на Польщу, розпочала Другу світову війну. Трохи більше ніж за 2 тижні - 17 вересня, реалізовуючи таємний протокол пакту Молотова-Ріббентропа, Червонаармія перейшлар.Збручі вступила на територію Західної України. Як офіційний привід для введення своїхвійськ радянське керівництво називало захист життя і майна населення Західної України і Західної Білорусії.Алерадянськіурядовізаявине розкривали справжніх мотивів Москви. Допомога "єдинокровним братам-українцям" і "братам-білорусам", що проживали в Польщі, не становила найвищих пріоритетів радянського керівництва. Насправді ж Москві хотілося покращення своєї геополітичної ситуації - перенесення своїх кордонів у зв'язку з загрозою нової війни. Очевидно, не останню роль зіграло прагнення ліквідувати націоналістичний "П'ємонт" у Галичині.

28 вересня 1939 року було укладено німецько-радянський договір "Про дружбу і кордони", який остаточно розмежовував зони німецької і радянської окупації колишньої Польщі. Лінія кордону проходила по так званій "лінії Керзона", визначеній країнами Антанти в 1919 році. Щоправда, етнічний принцип не був здійснений повністю. На німецькому боці залишились давні українські землі: Холмщина, Підляшшя, Посяння, Лемківщина. Радянське керівництво поспіхом оформляло новий політичний і територіальний статус Західної України, щоб надати легітимного характеру приєднанню західноукраїнських земель до Української РСР, 22 жовтня 1939 року відбулися вибори до Народних Зборів Західної України. Вибори проводились під контролем радянських військ і партійної влади. Всі без винятку кандидати належали до блоку партійних і безпартійних. 27 жовтня 1939 року Породні Збори у Львові проголосили встановлення радянської влади. А через два дні (29 жовтня) вони звернулися з проханням до Верховної Ради СРСР включити західноукраїнські землі до складу УРСР, тим самим завершити возз'єднання західних українців у складі єдиної держави.

У відповідності з законом Верховної Ради СРСР від 1 листопада 1939 року Західна Україна стала складовою частиною Радянської України. Було утворено 6 нових областей: Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Ровенську, Станіславську і Тернопільську, їх сукупна територія складала 86 тис. км2, населення - 8 млн. чол., в тому числі українців -7,5 млн. чол.

Наступним кроком у реалізації статей німецько-радянського договору, що стосувалися українських земель, було вирішення проблеми Північної Буковини та Бессарабії. 28 червня 1940 року Радянський Союз, погрожуючи Румунії війною, змусив її віддати ці землі, заселені українцями. Рішенням Верховної Ради СРСР від 2 серпня 1940 року вони увійшли до складу Української РСР. Радянізація західноукраїнських земель.

В цілому зміни, що відбувалися в Західній Україні, мали суперечливий характер.

З одного боку:

1. Здійснювалась експропріаціямаєтківпольських землевласників.

2. Проведено земельну реформу (конфісковано землеволодіння поміщиків, монастирів і державних чиновників). Земля передавалась селянським комітетам, яким належало поділити її серед безземельних і малоземельних селян; до кінця 1939 року було конфісковано 2753 млн. га - майже третину всіх сільськогосподарських угідь, але близько половини цієї площі роздали селянам, решта мала послужити основою для створення колгоспів і радгоспів тощо.

3. Націоналізовано промисловість, торгівлю і банки.

4. Введено 8-годинний робочий день.

5. Зменшено безробіття.

6. Українізовано державні установи і судочинство.

7. Значно розширено мережу українських шкіл (якщов 1939 році таких шкіл було лише 139, то в 1940 році -6000).

8. Для підготовки вчителів відкривалися педагогічні технікуми,вчительськіінститути;уЛьвівському університеті навчання велося українською мовою.

9.Ліквідовувалась неписьменність серед дорослого населення.

10.Поліпшувалось медичне обслуговування, особливо на селі (відкривалися нові лікарні, амбулаторії, медпункти, пологові будинки тощо). Зі східних областей України сюди приїхало чимало медичних працівників.

11. Розширювалась мережа культосвітніх закладів тощо.

Але, нажаль, ці позитивні зміни затьмарились репресивнимсвавіллям, командно-адміністративними, тоталітарними методами, які ламали віками сформований уклад життя. Зокрема:

1. Відбулась руйнація політичної та культурної інфраструктури, створеної українською інтелігенцією:

а) перестали функціонувати всі українські партії;

б) закрито "Просвіту";

в) ліквідоване Наукове Товариство ім. Т.Шевченка тощо.

2. Насильно націоналізовано навіть дрібні підприємства, знищено розгалужену мережу кооперативів та споживчих товариств.

3. Окрімконфіскаціїпоміщицькоїземлі,проведено "розкуркулення" заможних селян.

4. Призначено на керівні посади "перевірених" жителі Східної України або Росії, здебільшого росіян, які слабо орієнтувалися в місцевих умовах і мали недостатню фахову підготовку.

5. Проводились тотальні репресії проти національне свідомих представників західноукраїнського суспільства.

6. Здійснено масові депортації населення (на13 лютого 1940 року із Західної України було вивезено 17206 сімей, або 89062 особи). А всього із Західної України і Західної Білорусії за 1939-40 роки було депортовано 1.173.170 осіб, або 312800 сімей. Це майже 10% населення краю. За даними митрополита А.Шептицького,зоднієї лишеСхідної Галичини радянська влада депортувала близько 400 тис. українців (більшість депортованих були українцями).

7. Великим злочином сталирепресіїпротицеркви - були закриті духовна академія, семінарія, релігійнішколи, монастирі, припинилося видання релігійної літератури тощо.

Отже, даючи оцінку приєднанню Західної України до складу Української РСР, доцільно визначити, що, незважаючи на злочини тоталітарного режиму, які, звичайно, нічим не можна виправдати, сам факт об'єднання після майже 600-літнього роз'єднання українських земель заслуговує позитивної оцінки. Цього український народ чекав багато століть.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Я.І. Кісь, В.П. Педич, О.І. Шокалюк. “Історія України” , Івано-Франківськ, 2002 р.