Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

Більшовицька влада і українське національне життя

Сім неповних років війни та громадянської смути призвели підпорядковані біль-шовикам території колишньої Російської імперії до стану руїни. В одній лише Україніпобоїща, розстріли та епідемії, пов'язані з війною, й особливо громадянською, заб-рали близько 1,5 млн життів. Нестача харчів, палива, безробіття змусили сотні тисячлюдей виїхати з міста у село. Практично припинилося виробництво товарів. Булоочевидно, що остаточно виснажене суспільство не готове до корінних соціальнихперетворень, що їх планували більшовики.

Незважаючи на перемогу, більшовики, котрі у величезному та здебільшоговороже настроєному населенні становили крихітну меншість, були не в змозі про-довжувати реалізацію задуманого. Смерть Леніна у 1924 р'. спричинилася до кризикерівництва, яку поглиблювали запеклі суперечки в комуністичній партії про напрямистворення нового суспільства. За таких обставин партія здійснювала поставлені ціліобережно й гнучко протягом усіх 20-х років. Втручання уряду у справи окремоїособи і суспільних груп обмежувалося лише випадками реагування на відкриті висту-пи проти радянської політичної системи.

Завдяки поступкам уряду для селян та намаганням Рад завоювати ширшу під-тримку серед неросійських народів у 20-ті роки впевненість українців у власних си-лах, їхні прагнення переживали гідне подиву відродження, і цей період часто вважа-ють золотим віком українців під владою Рад.

Політика більшовиків під час громадянської війни значною мірою спричиниларозвал економіки. Прагнучи зразу ж установити соціалістичний лад в економіці йводночас забезпечити продуктами Червону армію та голодуючі російські міста, біль-шовики ввели сувору економічну політику, відому під назвою воєнного комунізму.Вона включала націоналізацію всієї землі та промислових підприємств, примусовутрудову мобілізацію, раціонування урядом продуктів і товарів та найбільш ненавис-ний захід— експропріацію зерна у селян («продрозверстку»).

При підтримці озброєних загонів більшовицькі чиновники, мов сарана, обсідалисела, конфісковуючи зерно для потреб уряду. Селянинові дозволялося залишатисобі всього близько ЗО фунтів збіжжя на місяць. Щоб сприяти реквізиціям, партіяорганізовувала комітети незаможних селян (комнезами), члени яких мали пере-,ваги при розподілі землі, звільнялися від податків і діставали 10—20 °о «здобичі».У відповідь на це більшість селян зовсім припинила виробництво. Водночас із за-гостренням дефіциту продуктів харчування великі райони Південної Росії та Укра-їни охопила посуха, наслідком чого став голод 1921—1922 рр., що забрав життя со-тень тисяч людей на Україні й ще більше у Поволжі. Але — на відміну від своєї

майбутньої поведінки — радянський уряд не приховував наявності голоду й органі-зував у країні та за кордоном масову кампанію допомоги голодуючим.

Катастрофічне становище в економіці призвело до різкого зростання невдово-лення більшовиками, що вилилося у військові заколоти, великі робітничі страйки таселянські повстання, які у 1921 р. охопили Росію та Україну. Хоч Червона армія йЧека нещадно придушували ці повстання, Ленін був змушений визнати провал полі-тики воєнного комунізму й необхідність піти на поступки, особливо селянам.

І знову до гри вступила завидна тактична майстерність Леніна, його готовністьзробити крок назад, щоб згодом просунути соціалізм на два кроки вперед — зна-мените ленінське «танго». 21 березня 1921 р. на Х з'їзді партії він насилу переконуєсвоїх товаришів погодитися на проведення нової економічної політики (непу), та йто лише після небезпечного Кронштадтського повстання, що вибухнуло в дні ро-боти з'їзду й продемонструвало непопулярність тодішньої політики Рад. Неп ставкомпромісом, відступом від соціалізму з метою дати країні можливість оправитисявід громадянської війни. Основне завдання непу зводилося до того, щоб заспокоїтиселянство й забезпечити йому стимули до підвищення виробництва продуктів. За-мість реквізицій зерна уряд обклав селянство помірним податком. Сплатившийого, селянин міг продавати надлишки зерна за будь-якими ринковими цінами. Бідніселяни взагалі не мали сплачувати податку. Уряд також відступив від політики ство-рення колективних господарств. На Україні більшість земель, націоналізованихЦентральною Радою ще у 1918 р., тепер перерозподілялася між бідними селянами.

Щоб стимулювати інші сектори економіки, неп скасовував урядовий контрольнад внутрішньою торгівлею, знову віддавав в оренду колишнім власникам невеликівиробництва й навіть заохочував чужоземні капіталовкладення. Проте Ленін ішовтільки на тимчасовий компроміс із капіталізмом і не збирався відмовлятися від мріїстворити соціалістичну економіку. Тому уряд лишав за собою контроль за такими«командними висотами» в економіці, як важка промисловість, банки, транспорт і зов-нішня торгівля.

Неп виявився великим досягненням. Маючи гарантовану можливість продаватипродукти голодним мешканцям міст, 5 млн українських селянських господарствшвидко підвищили свою продуктивність. У 1927 р. оброблялося вже на 10 % більшеземлі, ніж у 1913 р. Тим часом виробництво предметів споживання, яке стимулювалитак звані непмани, або дрібні підприємці, що діяли з дозволу уряду, також сягнулодовоєнного рівня. Відставала лише важка промисловість, що перебувала під контро-лем уряду. З поверненням достатку й стиранням у пам'яті кошмарних років грома-дянської війни український селянин став миритися з більшовицьким режимом, наякий раніше дивився з великою підозрою.

Хоч як повільно йшли Ленін та більшовики до визнання значення націоналізму,захопивши владу, вони поставилися до національного питання з обережністю. З од-ного боку, під час громадянської війни більшовики виступали за самовизначеннянацій «аж до відокремлення та утворення самостійних держав». З іншого боку, вонинамагалися придушити національні рухи під приводом того, що їх очолюють «буржу-азні елементи», які начебто не можуть і не будуть діяти в інтересах робітничого кла-су. Але після поразки «буржуазних націоналістів» більшовики (влада яких над на-селенням ще достатньо не зміцніла) мусили знаходити спільну мову з радянськимиурядами неросійських народів, що вони їх поставили.

Підпорядкована Москві комуністична партія цілком контролювала українськийрадянський уряд, однак вона не могла розпустити чи поглинути його. Надто небез-

печними були прецеденти, що свідчили не на користь такого кроку. В Брест-Литов-ську більшовицька Росія визнала Центральну Раду та її Генеральний секретаріатяк суверенний уряд незалежної держави. Зайшовши так далеко, щоб аж визнати су-веренність українського «буржуазного уряду», більшовики навряд чи могли зро-бити менше для українського радянського уряду. Отже, тепер цей уряд належалотрактувати, принаймні теоретично, так, наче він мав суверенну владу. Відтак аж до1923 р. радянський уряд України окремо від Радянської Росії підтримував зовнішністосунки^ (уклавши 48 власних угод), вів зовнішню торгівлю й навіть почав закладатипідвалини окремої української радянської армії.

Серед українських більшовиків також існували впливові угруповання, що висту-пали за українську радянську державність. До них уходили в основному боротьбистита укапісти, що в 1919 р. відокремилися відповідно від української соціалістичної таукраїнської соціал-демократичної партій і перейшли до більшовиків. Із цих двохгруп найбільш численними і впливовими були боротьбисти на чолі з ОлександромШумським, Василем Блакитним та Миколою Шинкарем. Будучи за своєю приро-дою партією народною, вони мали тісніші зв'язки з українським селянством, ніжбільшовики. Після провалу другого радянського уряду на Україні під вінець літа1919 р. боротьбисти навіть зробили спробу замінити більшовиків на чолі комуністич-ної революції на Україні. З цією метою вони переіменувалися на Українську кому-ністичну партію (боротьбисти) й звернулися на початку 1920 р. з проханням прий-няти їх до Комуністичного Інтернаціоналу як окрему партію. Та коли підпорядко-ваний Москві Комінтерн відповів відмовою, боротьбисти були змушені саморозпус-титися. Оскільки більшовики відчували гостру потребу в україномовних активістах,близько 4 тис. боротьбистів було прийнято в партію 'й декого з них призначено нависокі посади в радянському українському уряді. Цей крок дав змогу національнесвідомим лівим вести всередині радянського режиму змагання за українську дер-жавність.

Аналогічна історія сталася з кількома тисячами укапістів. Вони також спробу-вали перехопити у більшовиків «грім та блискавку», наслідуючи їх. Назвавщи себеУкраїнською комуністичною партією, укапісти намагалися, й теж безуспішно, всту-пити до Комінтерну. В 1925 р. вони були змушені розпуститися, й деякі з них, вклю-чаючи таких провідників, як Михайло Ткаченко та Юрій Мазуренко, з тієї ж причини,що й боротьбисти, тобто щоб впливати на українську політику партії зсередини, при-єдналися до більшовиків.

На відміну від цього запізнідого поповнення більшовицьких лав із його невизна-ченою орієнтацією було також кілька старих українських членів партії, які щиропрагнули перемоги комунізму на Україні. Вони гадали, що найкращим способом до-сягнення цієї мети була б «українізація» більшовизму, аби зробити його привабливі-шим для українців. Це насамперед означало, що радянський уряд мав також бутий українським урядом. Микола Скрипник — близький соратник Леніна й провіднапостать в усіх трьох радянських українських урядах — був найвидатнішим пред-ставником цієї групи. Нарешті, у збереженні самоврядування України був глибокозаінтересований ряд більшовиків-неукраїнців, таких, наприклад, як Християн Ра-ковський—голова українського радянського уряду, який у 1919 р. ставився донаціональних прагнень українців із презирством, а в 1922 р. дійшов висновку, щочим більший авторитет матиме український радянський уряд, тим більше владиохопить він особисто. Тому Раковський теж став антицентралістом і оборонцемукраїнської автономії.

Згадані погляди та підходи були поширені не лише серед прорадянськи настроє-них українців, вони також процвітали у новосформованих урядах на Кавказі та вСередній Азії. Навіть Москва погодилася з тим, що поодинокі військові союзи й пактипро взаємодопомогу, які формально поєднували радянські республіки (реальною ж

силою, котра тримала їх укупі, були Червона армія й комуністична партія), під часгромадянської війни втратили чинність. Тому в останні місяці 1922 р. партія розпо-чала велику дискусію в Москві про те, якими мають бути форма і природа постійнихзв'язків між Росією, Україною, Білорусією та закавказькими республіками.

Через тяжку хворобу Ленін брав у цих важливих дебатах обмежену участь. Цяобставина дала Йосифу Сталіну — комісару в справах національностей і генераль-ному секретареві партії — можливість відіграти тут ключову роль. Грузин за поход-женням, Сталін був, проте, відвертим централістом і ворогом усього національного.При підтримці багатьох російських членів партії він запропонував, щоб неросійськіреспубліки поглинула одна Російська радянська федеративна соціалістична респуб-ліка. Для задоволення інтересів інших народів він пропонував їм культурну автономіюв межах Російської республіки. Ця пропозиція викликала вибух обурення серед біль-шовиків-неросіян. Скрипник та інші українці кваліфікували її як погано прихованийросійський шовінізм. Увесь Центральний Комітет грузинської більшовицької партіїна зчак протесту подав у відставку. Представник більшовиків Середньої Азії СултанГалієв звинуватив партію в «червоному імперіалізмі».

Тоді у справу втрутився Ленін. Він розумів: якщо Росія проковтне інші радян-ські республіки, то вона не лише зруйнує слабеньку підтримку, яку мали в неросій-ських республіках більшовики, а й створить серед колонізованих^ народів світу неви-гідне враження про радянську систему. Якщо російський націоналізм і централізмставлять під загрозу майбутню світову революцію, то Ленін сам оголосив про готов-ність «повести смертний бій з великоруським шовінізмом» і вважав за краще, щоб усірадянські республіки утворили «союз рівних».

З метою продемонструвати добровільність цього союзу, Ленін запропонувавнадати кожній республіці право вільного виходу з нього. Ця умова була відображенав конституції 1924 р. Прерогативи уряду визначалися тепер у такий спосіб: деякісправи лишалися виключно у царині повноважень республік, інші поділялися міжреспубліками і союзними міністерствами, а ще інші розв'язувалися союзним урядом.Так, український радянський уряд на території республіки теоретично мав юрис-дикцію над сільським господарством, внутрішніми справами, правосуддям, освітою,охороною здоров'я та соціальним забезпеченням. Із союзним урядом він ді-лився владою в питаннях виробництва продуктів харчування, робочої сили, фінансів,інспекції та народного господарства. Зовнішні зносини, армія, флот, транспорт, зов-нішня торгівля, зв'язок ставилися у виключну компетенцію союзного уряду, щорозміщувався в Москві.

Але за наполяганням Леніна до цього плану робилося вагоме застереження.Право виходу, що мало першорядне значення як остаточний доказ суверенітету рес-публіки, дозволялося застосовувати тільки за згодою на це комуністичної партії. Ос-кільки комуністична партія лишалася організацією високоцентралізованою й пере-важно російською з центром у Москві, дуже малоймовірним було те, що вона коли-небудь дасть таку згоду. Таким чином, ленінський план давав можливість створитифедералістську будівлю (або фасад, як це дехто називав), щоб заспокоїти неросіял,водночас зосередивши повну політичну владу в руках партії у Москві.

Хоч у неросіян, і зокрема українців, були серйозні застереження щодо пропозиційЛеніна, останні були, без сумніву, кращими, ніж ті, що висував Сталін. Тому ЗОгрудня 1922 р. їх ухвалили представники Російської, Білоруської, Закавказької таУкраїнської радянських республік, заснувавши Союз Радянських СоціалістичнихРеспублік.

Увійшовши до складу Радянського Союзу, Українська республіка стала другоюза розміром його складовою (першою була набагато більша Російська республіка).Вона охоплювала територію в 450 тис. кв. км і мала населення понад 26 млн. Столи-цею республіки обрали Харків, що на відміну від Києва не був тісно пов'язаний з ко-

лишніми національними урядами. Спочатку республіку розділили на 12 губерній: у1925 р. в результаті адміністративної реорганізації було створено 41 округу, а в1939 р. їх знову реорганізували у 15 областей. Велика частина 5-мільйонного неукра-їнського населення (так звані національні меншості) проживала в наданих їм12 адміністративних районах.

Пропонувалися різні пояснення псевдофедералістського устрою СРСР. Деякізахідні вчені доводять, що це слугувало хитрим прикриттям влади, що її відновивнад неросійською периферією російський центр. Інші вважають, що федералістськабудгіва являла собою поступку, на яку мусив піти переможний, але ще слабкийрадянський режим перед зростаючою національною свідомістю неросійських наро-дів. Радянські автори розглядають федералістську систему своєї країни як успішнуспробу створити нову й кращу структуру, в межах якої могли б гармонійно співісну-вати й вільно розвиватися різні народи.

Але структура СРСР не давала змоги різним народам влаштовувати на власнийрозсуд свої справи. Остаточні рішення, що стосувалися України, й надалі ухвалю-валися в Москві, а не в Харкові. Крім того, з українцями взагалі ніхто не радивсящодо самого створення союзу. По суті, форму майбутніх взаємин між Україною таРосією вирішила невелика партія, що складалася переважно з росіян.

Проте неправильно було б казати, що радянський федералістський устрій зали-шив українців та інші неросійські народи з порожніми руками. За царів українськамова, культура, національна самобутність жорстоко переслідувалися. Не мали чіт-кого визначення кордони України, а саму країну називали такими невиразними по-няттями, як «Юго-Запад» чи «Малороссия». За радянської же влади Українська Ра-дянська Соціалістична Республіка стала чітко окресленим національним і тери-торіальним цілим, із власним адміністративним центром і апаратом. Таким чином,українці нарешті отримали територіально-адміністративні рамки, що відображалиїхню національну самобутність, тобто те, чого вони не мали з часів козацької Геть-манщини XVIII ст.