Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Державна влада в період визвольної війни 1648-1654 рр

Необхідність створення української державності та умов, що сприяли б цьому завданню, виявилися на початку національно-виз­вольної війни. Тривалий час український народ не мав власної національної держави, що було унікальним явищем — коли б організований у класове суспільство народ був позбавлений націо­нальної державності. Щоб усунути загрозу зникнення українського народу як етнічної спільності, в порядок денний було поставлено невідкладне завдання — створити і зміцнити державне національне утворення. Це об'єднало зусилля усіх класів українського суспільс­тва в їх спільній боротьбі за визволення з-під влади Речі Поспо­литої.

Організаторами цієї держави стали козацька старшина та ук­раїнська шляхта. Вони взялися за цю справу з перших днів війни. Вже у травні 1648 p. з багаточисельних джерел у Польщу почали надходити відомості, що Б.Хмельницький створює удільне князівс­тво із столицею у Києві, а себе титулує князем Русі. На початку лютого 1649 p. Б.Хмельницький сам повідомив комісарів польсько­го короля про свої наміри створити незалежну українську державу.

З початку формування українська держава мала основні її ознаки: органи публічної влади, які не збігалися з населенням, але виконували свої функції на визначеній території; територію, яку охоплювала державна організація і населення, що на ній проживало: податки, що збиралися на утримання органів публічної влади. Слід зазначити, що населення вільної України, визнавало нову владу.

Формування української держави здійснювалося у обстановці бойових дій, що обумовлювало її форму, а саме: для виконання державних функцій пристосовувалася вже готова, перевірена прак­тикою військово-адміністративна, полково-сотенна організація ко­зацтва. В екстремальних умовах війни, коли потрібно було макси­мально об'єднати та мобілізувати на боротьбу увесь народ, ця організація стала не тільки загальною для усіх повстанських сил, але й єдиною політико-адміністративною та судовою владою в Україні, їй не була підпорядкована тільки церква. Що ж до Запорі­зької Січі, то вона зберігала здавна встановлену форму правління.

Створення української національної держави вперше одержа­ло правове оформлення та закріплення у Зборівському (серпень 1649 p.), а потім і у Білоцерківському (вересень 1651 p.) договорах, які Б.Хмельницький уклав із Річчю Посполитою.

Повноваження публічної влади було передано органам управ­ління козацтвом. Система цих органів складалася з трьох урядів: генерального, полкового, сотенного.

Вищий ешелон влади — генеральний уряд. Його повноважен­ня поширювалися на усю територію вільної України. Над ним стояли тільки збори всього війська — військова, або генеральна, або чорна рада. Проте вона не була постійно діючим органом. Її скли­кали для вирішення найважливіших питань життя України, ведення війни, а також виборів генерального уряду. Поступово її замінила старшинська рада, яку здебільшого складали генеральні старшини та полковники.

Генеральний уряд очолював гетьман з його найближчими по­мічниками, які складали раду генеральної старшини при гетьмані. Гетьман був правителем, главою України, він наділявся широкими державними повноваженнями для виконання політичних, військо­вих, фінансових функцій. Він видавав універсали — загальнообо­в'язкові нормативні акти. Багато з них присвячувалося організації та діяльності державних інституцій. Від нього також залежало скли­кання рад — військової і генеральної старшини. Він був вищою судовою інстанцією і верховним головнокомандувачем ("Tie усі полки били при гетману...").

Першим гетьманом вільної України став Б.Хмельницький. Спочатку його у січні 1648 p. було обрано гетьманом Війська запорізького — головнокомандувачем повсталих запорізьких та реєстрових козаків. Через рік, після перемоги під Корсунем, Б.Хме­льницький оголосив себе главою звільненої України: "Правда, что я малый и незначительный человек, но Бог дал мне, что я есть единовладелец и самодержец русский"*. Самовидець розповідає, що після втечі з-під Корсуня польських загонів, а з ними обох коронних гетьманів українське військо умовило Б.Хмельницького прийняти владу над усією визволеною Україною, він одержав клей-ноди збіглих коронних гетьманів — їхні булави й бунчуки.

Б.Хмельницького як главу України визнавав і польський ко­роль. 19 лютого 1649 р. на раді у Переяславі посли Яна-Казимира вручили Б.Хмельницькому разом з привілеєм на вільності гетьман­ську булаву і бунчук, червону корогву з білим лебедем, а також коштовні подарунки. Самовидець підтверджує, що "...разних стран монархи отозвались з приязнью до гетьмана и подарки прислали". Надійшли подарунки і від московського царя.

А ось лист Б.Хмельницькому з далекої Англії: "Титул от английцев, данный Хмельницкому: Богдан Хмельницкий, Божьей милостью генералиссимус и стародавней греческой религии и церк­ви, властелин всех запорожских казаков, страх и истребитель поль­ской шляхты, завоеватель крепостей, искоренитель римских свя­щенников, преследователь язычников..." Автором цього послання був Олівер Кромвель, який добре розумівся на повноваженнях державних властелинів.

Слід відмітити, що становище Б.Хмельницького зумовлювало­ся в міру реалізації його планів. Ще на початку війни він визначив для себе роль глави держави, яку збирався створити в Україні.

Найближчими помічниками гетьмана були генеральні старши­ни, які керували окремими галузями управління. Генеральний обоз­ний, генеральний осавул, генеральний хорунжий керували військо­вими справами, відповідали за боєздатність збройних сил, їх мате­ріальне забезпечення. Генеральний обозний був першим державцем після гетьмана. Генеральний бунчужний був головним охоронцем знаків гідності гетьмана і військових з'єднань, виконував окремі доручення гетьмана. Генеральний писар керував зовнішніми зноси­нами, йому була підпорядкована канцелярія. Генеральний суддя (спочатку один, а згодом — двоє) очолював вищий судовий орган — апеляційну інстанцію для полкових та сотенних судів. Усі ці міністеріали утворювали раду генеральної старшини при гетьмані.

Генеральний уряд був головним розпорядчим, виконавчим та судовим органом української держави. На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд складався з полковника і полкової ради, яка обирала полкову та сотенну старшину. Полкова рада спочатку мала значні владні повноваження. При нагоді вона могла класти край проявам сваволі полковника і, навіть, усунути його. Сотенний уряд був репрезентований сотником і його помічниками.

Містами управляли виборні міські старшини, а в селах — сільські отамани.

У великих привілейованих містах влада належала магістратам, а у дрібних з таким же статусом містах правили отамани з виборни­ми особами від міського населення.

За Україною, як за державою, було визнане право мати пос­тійне реєстрове військо. В 1648—1654 pp. в Україні діяла величезна на ті часи збройна сила чисельністю у 300 тисяч чоловік, яка іменувалася козацтвом. Цікаво порівняти: Б.Хмельницький у січні 1648 p. перемістився у Січ із загоном в 300 чоловік, а розпочав воєнні дії у квітні того ж року з військом у 5 тис. бійців. Під Жванцем у 1653 p. стояло вже 350-тисячне військо.

Б.Хмельницький дуже дбав про належну організацію і боєзда­тність збройних сил. Для того він влітку 1648 p. прийняв військовий Статут — "Статут про устрій Війська Запорізького". Дисципліна в ньому була суворою. Достатньо нагадати, що шановного полковни­ка М. Кривоноса прикували до гармати за неслухняність гетьману.

Б.Хмельницький вже на початку війни визначив етнічну тери­торію України, яку належало звільнити з-під влади Польщі. Кордон з нею передбачалося прокласти по Віслі.

Але не усі ці землі довелося звільнити. Проте до 1654 p. звільнена територія України вже охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та значну частину степу на півдні. В цілому вона сягала: на заході — до р.Случ, на сході — до російського кордону, на півночі — до басейну р.Прип'ять, на півдні — до степової смуги. Площа України складала приблизно 200 тис. кв. км. Хмельницький називав п по-старому — Руська земля, Русь.

Колишні польські воєводства, звідки була вигнана польська адміністрація, поділялися на полки та сотні. Полковий поділ ви­никнув у 20-ті роки XVII ст. Але тоді він лише визначав територію, на якій дислокувався козацький реєстровий полк, населення якої було зобов'язано утримувати цей полк на свій кошт. Проте, почи­наючи з літа 1638 р., до полків та сотень, як територіальних одиниць, включили усе населення і на нього була поширена влада полкових та сотенних урядів. Згідно з Зборівським договором тери­торія вільної Наддніпрянської України обіймала три воєводства — Київське, Брацлавське та Чернігівське, котрі поділялися на 16 полків та 272 сотні. У 165U р. полків налічувалося 20. Це було територіальне ядро української держави, де проживало 1,4—1,6 млн. населення.

Запорізька Січ складала самостійну адміністративно-територі­альну одиницю.

На думку деяких вчених, полково-сотенний устрій є істотним елементом української державності, притаманний їй єдиній. Зрозу­міло, полки як військові одиниці існували у багатьох країнах, але в Україні полково-сотенна організація отримала військову, адмініст­ративну та судову владу. При тому вона виявилася напрочуд життє­здатною та проіснувала у несприятливих для неї умовах до 1783 р. (135 років).

Апарат державної влади і управління, що формувався, потре­бував матеріального забезпечення. З цією метою провадилося зби­рання податків. Але ними обкладалися лише міщани та селяни. Козаки (точніше та частина населення, яка перебувала у збройних формуваннях) від податків звільнялася. Усі податки, які до 1648 р. Україна віддавала до казни короля, тепер надходили до військової скарбниці. Крім того, були встановлені податки на чужоземні това­ри. У 1648—1654 pp. щороку до скарбниці України надходило приблизно 80 тис. злотих, — сума на ті часи значна.

Є відомості, що саме тоді Україна робить спробу ввести власну грошову систему. В листопаді 1649 р. за розпорядженням Б.Хмель­ницького, на козацькій Україні була здійснена спроба карбування монети. На одній її стороні був меч, а на другій — ім'я Богдана.

Держава склалася на основі ідеології української національної державності. Ця ідеологія виходила не тільки з розуміння необхід­ності мати власну державу, а й з усвідомлення здібностей та мож­ливостей українського народу створити таку державу. На час визвольної війни в Україні існувало декілька концепцій національ­но-державного устрою. Козацтво, яке у першій половині XVII ст., і особливо у визвольній війні, відігравало провідну роль, обрало концепцію "козацького панства", козацької держави, яка грунтува­лася на ідеях козацької соборності. Для перетворення в життя цієї концепції багато зробив гетьман реєстровців П.Сагайдачний, досвід якого було використано при розбудові української козацької держа­ви. За участь козаків у поході Польщі проти Росії у 1618 р. король Владислав пожалував П,Сагайдачному титул гетьмана України та зробив його управителем Київського воєводства. За Сагайдачного Річ Посполита уперше уклала з козацтвом як державним суб'єктом договори: у 1617 p. — Вільшанський, у 1619 p. — Ростовицький. У 1622 р. П.Сагайдачний вимагав у польського уряду офіційного підтвердження влади козацьких гетьманів в Україні і скасування усіх дискримінаційних розпоряджень щодо козацтва. Але Польща не додержувала обіцянок. У 1625 p. вже після смерті П.Сагайдачно­го, козаки вдруге звернулися до Польщі з вимогами звільнити Київське воєводство від постою жовнірів та скасувати Брестську унію.

Б.Хмельницький намагався синтезувати ідеї козацької собор­ності з традиціями старої українсько-руської державності, які збе­рігалися й за часів панування в Україні Литви та Польщі.

Особливість української держави, що склалася, виявилася, зокрема, у виборності органів публічної влади та їх фактичній підзвітності виборцям з помітною роллю колегіальних установ — рад різних рівней, дозволяє твердити, що в українській державності була започаткована майбутня республіканська форма правління. На користь цієї думки свідчить й те, що глава цієї організації Б.Хмель­ницький негативно ставився до монархічних інститутів і не раз публічно засуджував їх. Втім, це не заважало йому претендувати на сильну владу, щоб протистояти своїм політичним супротивникам як в Україні, так і за її межами.

Мабуть, це було щось на взірець аристократичного республі­канського правління, оскільки реальна влада була зосереджена в руках козацької старшини та шляхти. М.Драгоманов у другій поло­вині XIX ст. писав, що устрій української держави 1648—1654 pp. був більше подібний до устрою теперішніх держав європейських, так званих конституційних*.

Політичну організацію, що склалася на території звільненої України у 1648—1654 pp., сучасники нарікли українською козаць­кою державою, називаючи Військом Запорізьким або Хмельниччи­ною (Хмельнишиною). Більшість вчених використовує назву Геть­манщина. Навіть польський король Ян-Казимир офіційно визнав, що в Україні нема іншої влади, крім влади гетьмана з військом запорізьким, і що гетьман (Б.Хмельницький) діє, як "правитель", тобто як глава держави.

Іноземні держави визнали вільну Україну за рівноправного суб'єкта міжнародних відносин і охоче вступали з нею у договірні відносини. У 1648—1654 pp. Україна підтримувала постійні дипло­матичні зв'язки з сусідніми Валахією, Кримом, Молдавією, Трансільванією, Туреччиною. За договором 1649 р. турецького султана з "Військом запорізьким і народом руським", тобто вільною Украї­ною, сторони взяли на себе такі зобов'язання: Туреччина — нада­вати Україні військову допомогу, а українським купцям — право вільно плавати по Чорному морю та безмитне торгувати у турецьких володіннях, а Україна — перешкоджатиме запорізьким і донським козакам нападати на Османську імперію.

У ті ж роки Україна встановлює зв'язки з Австрією, Англією, Венецією, Персією, Францією, Швецією.

Шлях до незалежності був складним. На цьому шляху існували як здобутки, так і поразки.

За Зборівським і Білоцерківським договорами Україна визна­валася автономною частиною Речі Посполитої. Проте український народ виступав проти замирення з Польщею, яка не збиралася задовольнити його справедливі вимоги і мала намір ліквідувати українську державність. Найбільше обурення українців викликало повернення, за останнім договором, шляхти до своїх земель, яке реально загрожувало втратою завойованих здобутків. Все це пород­жувало політичну нестабільність в Україні, загострювало соціальні суперечності. Селяни і міщани вбивали шляхту, орендарів, урядни­ків, знищували їх майно. Стали з'являтися опозиційні до гетьмана групи і серед старшинства. Український народ усе більше переко­нувався, що тільки власна незалежна держава захистить його сво­боду і православну віру. Він наполегливо виступав за те, щоб продовжувати війну за визволення до повної перемоги. Через це Україна фактично і юридичне розірвала Білоцерківський договір і продовжувала боротьбу з Польщею до повної незалежність від неї.

Величезна історична заслуга Хмельницького полягає в тому, що він обрав єдиний вірний шлях до незалежності у вигляді соціа­льного компромісу. Він проводив гнучку політику: визнавав соціа­льно-економічні вимоги селян, але не відмовлявся й від захисту інтересів старшината і шляхти. Так, він пом'якшив напруження в суспільстві, замирив населення і після блискавичної перемоги під Батогом (червень 1652 p.) рішуче узяв курс на створення незалежної держави*.

Використана література:

·Дорошенко Д.І. Нарис історії України. — С. 245, 252, 265.

·Драгоманов М.П. Пропащий час: українці під Московським царством. 1654—1876 // УЇЖ. — 1991. — № 9. — С. 140.

·Крип'якевич I. П Богдан Хмельницький. К., 1954. — С. 337, 345.

·Полонська-Василенко Н. Історія України. — Т. 2. — С. 16.

·Смолій В. А., Степанков В. С. У боротьбі за створення незалежної держави. В кн.: Історія України: нове бачення. — С. 168.