Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Питання української автономії на «великому зібранні» Законодавчої комісії

30 липня 1767 р. Катерина з помпезними урочистостями відкрила перше засідання Законодавчої комісії у Москві. Після завершення вступних церемоній Катерина у згоді із зібранням призначила головуючого — військового А.І. Бібікова, який підпорядковувався генеральному прокуророві А.А. Вяземському. Потім депутати обрали комітет з п’ятьох осіб, що мав контролювати роботу численних підкомітетів та координувати її з роботою великого зібрання («большого собрания»). Як передбачалося процедурою, виробленою Катериною, «велике зібрання» повинно було розглянути російські закони та запропонувати реформи відповідному підкомітетові, який потім готував проекти нових законів, що поверталися до «великого зібрання» на вивчення. В разі затвердження пропоновані закони передавалися до сенату, колегій і, врешті-решт, до імператриці для остаточної апробації 1.

Процедури самі по собі не були чіткими, а брак парламентської традиції спричинив додаткові непорозуміння. Спочатку ніхто не знав, що депутати мають робити з тими наказами, які вони привезли на комісію. Пізніше їх передали до відповідних підкомітетів, але, поки не був вироблений порядок денний, їх просто зачитували на засіданні генеральної асамблеї 2. Оратори дуже часто без особливих причин перескакували від одної теми до іншої, причому головуючий цьому не перешкоджав. Жодне питання не ставилося навіть на формальне голосування. Якщо делегати обурювалися з приводу якогось питання, що саме викладалося, вони могли висловити своє незадоволення, тільки отримавши слово. Як писав В.І. Сергєєвич, «ЗасЂданія большого собранія были превращены въ совершенно безцЂльную читальню и говорильню» 3.

Попри таке судження Сергєєвича, «велике зібрання» та різноманітні підкомітети все ж таки намагалися виробити таке законодавство, яке б зреформувало уряд і суспільство Росії. Нерідко асамблея перетворювалася в арену гарячих дебатів про майбутнє Російської імперії, включно з правами і свободами автономних земель. Фактично це було перше питання, яке уряд подав на розгляд п’яти членів комітету. Після прочитання «Наказу» генеральний прокурор В’яземський поставив таке питання: «Оскільки Російська держава — наскільки це стосується її законів — поділена на три частини: Великоросію, Малоросію та Лівонію і кожна урядує згідно зі своїми власними законами, чи необхідно це буде в майбутньому?» Хоч як це було прикро для Вяземського й уряду, комітет відповідав: так, необхідно 4. В результаті генеральна асамблея та підкомітети почали насамперед розглядати тільки російські закони.

Така зміна подій могла лише задовольнити 29 депутатів від Гетьманщини — десятьох шляхтичів, десятьох міщан і дев’ятьох козаків. У цілому українські депутати не брали участі в дискусіях «великого зібрання» й відповідали тільки на відкриті зазіхання на свої права та прерогативи 5.

Така стримана поведінка повністю узгоджувалася з позицією, яку еліта висловила перед виборами до Законодавчої комісії: представники Гетьманщини поїдуть на асамблею тільки для того, щоб захищати «малоросійські права та свободи».

На думку Рум’янцева, провідним лідером опозиції в Гетьманщині був Іван Михайлович Скоропадський. Він походив з однієї з найвидатніших українських родин Скоропадських. Іван Скоропадський свого часу був гетьманом (1708—1722); мати була дочкою гетьмана Данила Апостола (1727—1734); а батько — полковником Чернігівського полку 1. Іван Михайлович Скоропадський навчався у Київській академії, пізніше — в університеті Бреслау (Вроцлав) 2. Повернувшись з Європи в Гетьманщину, він став генеральним осавулом та брав активну участь у суспільному житті 3.

Генерал-губернатор дуже занепокоївся, коли Івана Скоропадського in absentia обрали депутатом від чотирьох різних округів. У своєму другому донесенні про вибори Рум’янцев висловлював сумніви щодо того, чи Скоропадський як обраний від Чернігова депутат погодиться з моделлю проурядового наказу: «Сумневаюсь толко чтобъ отъ черниговскаго полку выбранной депутатъ, генералной асаулъ Скуропатской, сей наказъ принять, и по немъ ходатайствовать согласился, в разсужденіи ево извЂстныхъ мне сентиментовъ, ибо при всехъ наукахъ и в чужихъ краяхъ обращенияхъ остался в немъ казакъ, в прямомъ своемъ лице» 4.

У наступному донесенні Рум’янцев описував як глухівська еліта вдавала з себе хворих, щоб не брати участі у виробленні проурядового наказу. І знову Рум’янцев виділив Скоропадського, як «признанной патриотъ и любитель волности», зауваживши, що чернігівський наказ «для него такъ тіоменъ, что его едва и разумЂти можно» 5.

Але якщо Скоропадський насправді був провідником українських депутатів у Москві, то він, напевно, мусив обмежитися закулісною діяльністю. Ще напередодні прибуття у Москву, Скоропадський передав 3 свої мандати іншим особам, залишивши для себе лише депутатство від глухівської шляхти. Він жодного разу не виступив на зібранні, жодного разу його не обрали до будь-якого підкомітету. Таке відкрите ухиляння від участі могло бути навмисним. Скоропадський, можливо, хотів підкреслити, що комісія повинна займатися лише російськими законами, отже, делегація Гетьманщини в таких засіданнях не мала жодного інтересу.

Проте невдовзі дискусії на генеральній асамблеї виявили, що опрацювання нового зводу законів — навіть обмеженого власне Росією — тягне за собою питання, що неминуче зачеплять «малоросійські прерогативи». У жовтні 1767 р. депутат від Комерц-колегії Сергій Меженінов запропонував здійснювати всю міжнародну торгівлю через порт Санкт-Петербурга. Він твердив, що для забезпечення адекватного контролю над тарифами та державними монополіями міжнародна торгівля повинна бути централізована 1.

Пропозиція викликала рішучий протест з боку депутатів південнозахідного регіону. Першим взяв слово депутат від Харкова, який доводив, що торговельний шлях через Балтію не зовсім вигідний, і запропонував новий, південний, шлях — через Крим 2. Наступною була найбільш опозиційна промова депутата-міщанина від Ніжина Івана Костевича, який вважав, що будь-яка заборона торгівлі через кордони Гетьманщини — це порушення привілеїв і прав, дарованих «усьому малоросійському народові», а особливо — «малоросійським купцям». Він твердив, що українські купці не мають достатніх капіталів, щоб скерувати свою торгівлю через Санкт-Петербург, і, більше того, вже засвоїли торговельні шляхи та ринки у Бреслау (Вроцлаві), Гданську і Кенігсберзі. Стосовно тарифів Костевич вказав, що вони сплачувалися при переїзді через імперський кордон у Київ 3.

На підтримку Костевича виступило багато депутатів з Гетьманщини: четверо з десяти шляхтичів, шестеро з десяти міщан і восьмеро з дев’яти козацьких депутатів. Окрім того, 11 депутатів від Слобідської й Південної України, включаючи запорозьких козаків, підтримали Костевича щодо торговельних прав Гетьманщини 4.

Пропозицію Меженінова також піддав гострій критиці депутатміщанин від Києва Йосиф Гудима, який твердив, що це порушує урочисті грамоти, даровані київським жителям царями 5. Нарешті, депутат від російських старовірів з Гетьманщини Іван Щапов подав свій голос на підтримку прямого «малоросійського торговельного шляху» й рішуче виступив проти Санкт-Петербурга як єдиного пропускного пункту для торгівлі. Своєю промовою Щапов дав зрозуміти, що російські старовіри, які проживали в Гетьманщині, мають право користуватися «малоросійськими торговельними правами» 6.

Проти цього негайно виступив Данило Рогинський — міський депутат від Стародуба, який підкреслив, що старовіри в Гетьманщині — це просто російські селяни, а відтак вони не мають торговельних привілеїв. Його підтримали міські депутати від Переяслава, Ніжина, Глухова, Новгород-Сіверського та Погара, а також козацькі делегати від Стародубівського полку 1.

Ще не вгамувалися пристрасті, викликані пропозицією Меженінова, як перед депутатами Гетьманщини несподівано рішуче виступив Андрій Алейников, козак із Слобідської України, стійкий поборник українських торговельних прав. Алейников засудив поступове закріпачення селян в Гетьманщині й Слобідській Україні і запропонував заборонити старшині та «малоросійському народові» купувати землю разом із селянами або заселяти її ними. Існуюча практика, твердив він, однозначно завдавала шкоди козакам, бо відривала їх від землі, отже, примушувала виїжджати в Росію, де вони часто втрачали свій козацький статус. Алейников також твердив, що російська знать, отримавши або викупивши землю в Гетьманщині й Слобідській Україні, привозила з собою з Росії кріпаків або ж намагалася закріпачити місцеве населення. Він запропонував заборонити росіянам купувати маєтки на територіях, заселених українцями (тобто в Гетьманщині й Слобідській Україні), українцям — купувати землю або маєтки з селянами в Росії 2.

Промова Алейникова, ймовірно, частково задовольнила депутатів з Гетьманщини, але його пропозиція щодо заборони всім українцям купувати землю з селянами в Гетьманщині, Слобідській Україні та Росії суперечила життєвим інтересам української шляхти. 5 листопада 1767 р. депутат від ніжинської шляхти Гаврило Божич виступив на «великому зібранні» з відповіддю Алейникову. Він намагався пояснити козакам з південного сходу, що «Малоросія» має свої, властиві тільки їй, положення та закони. Подібно до Європи, суспільство в Гетьманщині поділялось на стани: шляхту, клір, військових, або козаків, міщан і селян, і кожний стан посідав свої власні права на землеволодіння (за винятком селян, що проживали на шляхетських землях). Божич посилався на Литовський статут, який надавав шляхті право колонізувати нові землі, заселяти їх селянами й продавати маєтки разом з ними, погоджуючись водночас, що статут обмежував права іноземців, а указ 1727 р. забороняв їм поселятися в Малоросії. В 1728 р., однак, коли Данило Апостол обійняв гетьманство, був випущений спеціальний указ, за яким росіянам дозволялося купувати майно в Гетьманщині, а українцям — маєтки в Росії. Хоча Божич погоджувався, що з цього закону росіяни скористалися більше, ніж українці, він гаряче заперечував, що російських кріпаків привозили в Гетьманщину, і твердив, що козаки не мали зазнавати шкоди від купівлі шляхтою земель, оскільки були незалежними землевласниками з гарантованими маєтковими правами. Як підсумував Божич, Алейников просто не розумів умов, що склалися в Гетьманщині. Промову Божича відразу ж підтримали всі депутати Гетьманщини, що наводить на думку про те, що основні її положення, напевно, були узгоджені попередньо з усією делегацією 1.

Алейников з аргументами Божича не погодився. 17 грудня 1767 р. він знову виступив на захист прав усіх козаків й українців. Згідно з Алейниковим, «малоросійський народ» — чи то в Гетьманщині, чи в Слобідській Україні, а також козаки — чи в Україні, чи на Дону, або в інших місцях користувалися більшими свободами, ніж росіяни. Але ці свободи постійно обмежувалися, тому потрібні були заходи для їх збереження. У Слобідській Україні, наприклад, росіяни свого часу отримали землю й заселили її російськими кріпаками, українські ж землевласники були зайняті колонізацією нових земель і закріпаченням селян. На думку Алейникова, цей соціальний процес відчужував тисячі козаків від їхніх володінь. Росіяни в Гетьманщині й Слобідській Україні повинні повернутися в Росію, українські козаки, що колись виїхали в Росію,— назад в Україну, а українським землевласникам (буде це в Гетьманщині або Слобідській Україні) слід заборонити продавати або колонізувати землі разом із залежними селянами 2.

І знову Алейникову відповів Божич. Він заявив, що Алейников переплутав Гетьманщину з іншими військовими формаціями, бо, очевидно, не був знайомий з договорами, що гарантували певні свободи Гетьманщини в імперії. Божич пообіцяв зібрати ці відомості та передати їх Алейникову 3.

Поки Божич, підтриманий всією делегацією Гетьманщини, намагався пояснити Алейникову конституційні особливості Гетьманщини, «велике зібрання» всерйоз розпочало дебати з усього комплексу питань регіональної автономії. Частково дискусії розгорілися через численні прохання балтійських делегатів підтвердити їхні традиційні права та привілеї. 22 листопада 1767 р. проти цього виступив депутат від російського дворянства Никифор Толмачов. Коли б закони балтів були досконалі, глузував він, то їх би не викликали на Законодавчу комісію. Єдине, що насправді потрібно,— це однаковий закон для всіх народів імперії 4.

До Толмачова приєдналися інші делегати. Один заявив, що — як завойований народ — балти не мають жодних привілеїв 1. Інший депутат сказав, що той, хто віддає перевагу законам іноземних королів перед законами своєї держави, не є патріотом 2. Нарешті, Артемій Шишков, представник імперського уряду в Ліфляндії, Естляндії та Фінляндії, знову ствердив, що ці землі повинні мати такі ж закони, що й решта імперії 3.

Впродовж наступних восьми засідань в центрі уваги зібрання були питання привілеїв балтійських провінцій. На кожному засіданні депутати від окремих районів, від окремого стану або навіть від одного привілейованого міста з Балтії зачитували спеціальні прерогативи своїх законодавчих органів. Але серед балтійських регіонів або соціальних груп не було згоди, а між двома елітами — зареєстрованим нобілітетом і неблагородними землевласниками (Ландсассен) існувала глибока неприязнь. Усі балтійські делегати погоджувалися тільки з одного питання: старі прерогативи слід залишити.

Депутати від Гетьманщини в бійку не лізли, хоча зміст цих дебатів був для них очевидний. Можливо, українці хотіли уникнути тактичних помилок балтів, які самі порушили питання балтійських прав, а тепер зустрілися з хвилею критики. Однак київський депутат не стерпів. Гудима безпосередньо напав на Толмачова, вказуючи, що магдебурзьке право було дароване Києву королем Сигізмундом у 1544 р. і підтверджене царем Олексієм Михайловичем у 1654 р. і «велике зібрання» не має жодних прав порушувати волю суверена 4.

Балти схвалили аргументи Гудими. Депутат від ліфляндських поміщиків Вільгельм фон Блюмен заявив, що їхні закони та привілеї є повністю відповідними і не вимагають ревізії. Він докоряв зібранню навіть за саму спробу обговорення питання про автономні землі,— хоча воно неодноразово порушувалось самими балтами,— оскільки це ставило під сумнів мудрість й авторитет суверена, який дарував ці привілеї 5.

У розпал дебатів за балтійські привілеї головуючий Бібіков оголосив, що зібрання зробить перерву — з 18 грудня 1767 р. і продовжить свою роботу з 18 лютого 1768 р., але вже не в Москві, а в Санкт-Петербурзі. Невідомо, що — можливо, гарячі дебати щодо балтійських привілеїв — підказали Катерині завершити тоді дискусії. Найбільш правдоподібно, що вона вирішила перенести засідання до Санкт-Петербурга, оскільки в Москві почала нудьгувати за імперською столицею. Перерва також дозволяла делегатам повернутися додому на Різдвяні свята.

Коли в Санкт-Петербурзі відкрилася друга сесія зборів, делегація з Гетьманщини обговорювала лише питання, які стосувалися «малоросійських» привілеїв, відмовляючись брати участь у дискусіях загальноімперських проблем. Так було, коли Яків Козельський — депутат від шляхти південної України (Новоросії) звернувся до зібрання з приводу селянського питання. Він запропонував цілу низку цікавих реформ, включаючи спадкоємне право на землю, але погодився з тим, що перехід селян від одного поміщика до іншого в Гетьманщині й південній Україні ускладнило збирання податків і спричинило зубожіння знаті. Козельський радив обмежити можливість цих переходів 1. Одразу ж виступив депутат від переяславської шляхти Захарій Забіла і заявив, що делегація від Гетьманщини просить тільки підтвердження всіх «малоросійських правъ і свобода» разом з правами і свободами простого люду, а закони її є цілком адекватними і не потребують жодних змін 2.

Відмова української делегації, контрольованої українськими землевласниками, розглядати питання про дальші обмеження переходів селян або запровадження російського типу кріпацтва в Гетьманщині свідчила про їхні побоювання, що будь-яке втручання Росії в справи Гетьманщини, навіть вигідне для правлячої шляхти, може привести до скасування української автономії. Досвід першої сесії зібрання в Москві лише об’єднав депутатів в їхній рішучості захистити свої спеціальні права. Генерал-губернатор Рум’янцев сповістив Катерину про настрої серед українських депутатів після зустрічі з ними під час Різдвяної перерви. Він відзначив, що делегація готувалася до ґрунтовної оборони українських прав, і знову виділив Івана Скоропадського як безперечного лідера: «Я имЂлъ случай съ уволненными на врЂмя и опять уже отъЂхавшими некоторыми депутатами видется и нашолъ ихъ съ сожалениемъ или болше съ удивлениемъ во всЂхъ ихъ развращенныхъ мысляхъ непреклонно пребывающихъ, и что отъ всего совЂта признанное вашего Императорского величества къ намъ на милости, человЂколюбіи и правосудіи основанное благоволение, и предварительно изданной наказъ, ясно оное изъ являющей не произвели в сихъ, могу сказать, собственно себЂ врагахъ, никакова исправления, доказателно что оне выбираны были, какъ извЂстно надЂжные. Скоропадскій всЂхъ протчихъ руководитель къ его несчастию по нынЂшнимъ многимъ выборамъ въ депутаты, и по мнимымъ своимъ к тому способностямъ возмечталъ выбраннымъ бы быть и Гетманомъ, конечно (ежели бы они были), нынЂ болше нежели прежде свои волности козачия и права оборонять и утверждать старается. Тчеславились они здЂсь много тЂмъ, что лифляндцовъ какъ єдино намЂренныхъ будто c ними, удержать при ихъ правахъ и волностях, при чтеніи ихъ наказа генерално они все голосы свои подали, охраняя, тЂмъ свои собственные, и ожидая оть нихъ взаимного соотвЂтствованія; и ежели подлинно лифляндцы однихь съ ними мыслей, какь они сказываютъ, то я могу сказать всемилостивійшая Государыня, что лифляндцовъ вовсе не зналъ. Готовится теперь онъ, Скоропадскій (какь самъ отзывался), подать возражение уничтожающее всЂ пункты коллежского наказа. ПослЂдование cero справдить мое объ немъ вашему Императорскому величеству здЂланное доношение и отъкроетъ его в томъ подкрепляющих...» 1

Відповідаючи на лист Рум’янцева, Катерина підтвердила його зауваження: «Что же вы пишете о Скоропадському то все весьма справедливо: онъ здЂсь ведет себя какъ волкь и ни c кЂмъ изъ нашихъ знаться не хочетъ» 2.

Ще одна подія вказує на те, що населення Гетьманщини справді розглядало Скоропадського як можливого кандидата на гетьмана. У червні 1768 р. Матвій Новик, козак з Гетьманщини, начебто заявив таке: «Лишилась Малороссія прежней вольности, и запорожцы немало утЂснены! А когда господинъ Скуропадскій будетъ гетманомъ но прежней вольности возстановлено не будеть, то малоросійские козаки съ запорожцами — а можеть быть призовуть въ помощь и татаръ — ударятъ на москалей, при чемь съ перваго Румянцева голову снимуть» 3.

При розслідуванні Малоросійською колегією цього інциденту Новик твердив, що йому говорила якась жінка і багато інших людей, що «въ Глухо†народъ ожидаетъ пріЂзда господина Скоропадскаго, который пріЂдетъ гетманомь» 4.

Скоропадський справді повернувся в Гетьманщину, але не гетьманом. Без жодних пояснень, 7 червня 1768 р. він передав свій депутатський мандат Павлові Римші 5.

Він залишив Санкт-Петербург, так і не виступивши проти наказу Малоросійської колегії, а керівництво українською делегацією на «великому зібранні» прийняв Григорій Полетика, погляди якого відрізнялися від думок Скоропадського і його прихильників.

Передусім його раптовий від’їзд пояснюється тим, що Скоропадський усвідомив своє слабке політичне становище. На будь-які пропозиції обрати гетьмана російська влада дивилися скоса й занепокоєно. Багатьох ніжинських шляхтичів, що висловилися за такі вибори, присудили до страти (пізніше були подані апеляції в сенат, який прийняв остаточне своє рішення 7 липня 1768 р.) 1. Скоропадський напевне знав, що за ним слідкували і що будь-який політичний крок може бути дуже небезпечним для нього та його прихильників. Врешті-решт, з приватних джерел у Москві він, ймовірно, довідався про всю безнадійність становища. Отже, Скоропадський віддав свій мандат і залишив зібрання.

Поява Григорія Полетики на чолі української делегації була дещо несподіваною. Випускник Київської академії, предки якого походили від польсько-литовської шляхти, відомої ще до часів Хмельницького, Полетика продовжував свою освіту в академічній гімназії Санкт-Петербурзької Академії наук 2. Отримавши посаду перекладача з латини й німецької мови при Академії наук і Священному синоді, 1757 р. він дістав титул колезького асесора, а після відставки 1761 р., став надвірним радником. Перші наукові праці Полетики, опубліковані 1757 р.,— це російські переклади з Арістотеля і стаття про походження російської освіти. Остання спричинила його конфлікт з Ломоносовим, що, напевне, вплинуло на його рішення залишити перекладацьку роботу. 1764 р. Полетика знову подався на державну службу на посаду головного інспектора морського кадетського училища. Численні його предки посідали значні посади в адміністрації Гетьманщини, але сам Полетика ніколи не посідав українських урядів. Можливо, Полетика брав участь у Глухівській раді 1763 р., але він не був відомий у центрі як український громадський діяч. То ж не дивно, що рішучий захист Полетикою української автономії став для російської імперської влади несподіванкою.

Першою акцією Полетики як голови української делегації була відповідь за пунктами на наказ Малоросійської колегії. У меморандумі, представленому «великому зібранню» під назвою «Заперечення депутата Григорія Полетики щодо настанов Малоросійської колегії панові депутатові Дмитрові Натальїну» 3, Полетика дав оцінку договорам, за якими Україна прийняла протекторат царя.

Він перерахував 10 переваг, отриманих Росією внаслідок цього союзу. За ці вигоди цар завжди гарантував українські права та привілеї. Тепер же наказ Малоросійської колегії намагався «ввести въ Малую Россію такія учрежденія, которыя правамъ и вольностямъ оныя во всемъ противны, и тЂмъ нарушить святость договоровъ...» 1. Полетика вважав, що 130-річний досвід підтвердив повну відповідність українських норм принципам української самоуправи. Можливо, якісь закони ще не були досконалими, а гетьмани не завжди поводилися справедливо, але будь-які реформи повинні походити від українського народу, а не від правлячої колегії.

Полетика не тільки критикував наказ Малоросійської колегії за порушення місцевих прав, але й прагнув довести, що викладені в ньому пропозиції не потрібні. Навіщо запроваджувати чужоземну модель для українських міст, якщо їх можна відродити підтвердженням магдебурзького права та міської автономії? Подібним же шляхом можна було досягнути розз’єднання військового і цивільного урядів. І навіщо замінювати козацьку старшину регулярними армійськими офіцерами? Краще відібрати гідних козацьких старшин із військовим досвідом. Отже, Полетика виявився рішучим противником запровадження російських імперських порядків у Гетьманщині. Стійкий захисник історичної легітимності, він підтримував тільки такі зміни, які відповідали вітчизняним традиціям, постійно демонструючи цю позицію у своїх виступах і записках.

Коли «велике зібрання» розпочало розгляд пропозицій про «Права дворянства», то відчувалося назрівання широких дебатів з питання земельних привілеїв. Стаття 43 запропонованого проекту говорила, що «Никто, кромЂ россійскихъ благородныхъ, въ Россіи сими правами пользоватъся не можетъ» 2. Було незрозуміло, чи це стосується імперії в цілому, чи лише російських земель. Як слід визначити російських дворян — як суб’єктів імперії чи як етнічних росіян; чи підпадала іноземна знать під поняття російського дворянства? Очевидно, що вона мусила протестувати проти такої багатозначної та небезпечної формули.

Чекаючи на формальне обговорення статті 43, Полетика розпочав підготовку до систематичного захисту українських прав і привілеїв. Він склав меморандум з витягами з Литовського статуту, що визначали права шляхти, а також з уривками з договорів, укладених між гетьманом й царями, царських грамот і всіх інших документів на підтвердження «малоросійських прав і вольностей». Коли статтю 43 було зачитано, Полетика вже мав готовий меморандум 3.

21 серпня 1768 p. «велике зібрання» розпочало дискусії нової статті 43. Одразу виникла проблема дефініції «російського дворянина». Шляхта південної України бажала забезпечити собі повні права російського дворянства, проти чого виступив депутат від Гетьманщини Володимир Золотинський. Нагадавши асамблеї про грамоти, даровані «малоросійській шляхті» королями й царями, він звернувся до депутатів з проханням розглянути меморандум Полетики. Золотинський пропонував доповнити статтю 43 таким чином: «сими преимуществами пользуется великороссійское дворянство; малороссійское же, лифляндское и эстляндское шляхетства, по общему всЂхъ ихъ прошенію, остаются въ разсужденіи ихъ мЂстъ на прежнихъ своихъ правахъ и привилегіяхъ» 1.

Таку ж позицію зайняв і Григорій Полетика. Виступаючи після Золотинського, Полетика насамперед піддав критиці запропонований проект у цілому, а потім перейшов до проблем української автономії. На думку Полетики, якщо проект не стосувався Гетьманщини, то в ньому слід було лише підтвердити традиційну українську автономію, в іншому разі — до нього слід було включити такі права української шляхти:

1) за винятком випадків безпосередніх повноважень імператора — всі урядові функції в Гетьманщині виконуються шляхтою;

2) тільки шляхта має право видавати закони, що потребують формального затвердження імператором;

3) всі внутрішні справи, включаючи оподаткування та реквізиції, вирішує шляхта;

4) вільні вибори українських цивільних та військових урядовців з числа «корінної малоросійської шляхти»;

5) шляхтича не дозволяється ув’язнювати, за винятком серйозних злочинів, а при звинуваченні у злочині він не може бути переданий до суду без дотримання прийнятих законів і процедур;

6) шляхта посідає повну судову владу над мешканцями своїх маєтків;

7) право шляхти подорожувати в інші країни без спеціального дозволу;

8) право шляхти вільно розпоряджатися своїм рухомим і нерухомим майном;

9) право шляхти на повну власність своїх маєтків, включно, наприклад, з корисними копалинами;

10) шляхта звільняється від усіх податків, за винятком невеликого земельного податку;

11) шляхта має право на торгівлю на своїх та іноземних ринках, не сплачуючи жодних тарифів або податків;

12) у випадку смерті іноземця, що проживав у шляхетському маєтку і не залишив по собі спадкоємців, все його майно успадковує землевласник, а не державна скарбниця;

13) війська не повинні перебувати на постою в шляхетських маєтках;

14) житлові будинки шляхти користуються правом недоторканості, в них забороняється проводити обшуки; навіть злочинця не можна забрати з шляхетського маєтку без дозволу власника;

15) шляхта має право вирубувати ліси, полювати та займатися рибальством на всіх державних землях.

Промову підтримала переважна більшість делегатів з Гетьманщини: 24 із 29 депутатів 1.

На наступній сесії «великого зібрання» 28 серпня 1768 р. виступив Максим Тимофєєв з єдиною промовою від виборних козаків Гетьманщини. Тимофєєв погодився з тим, що шляхтичам з пограничних земель слід зберегти свої національні права та привілеї, але нагадав зібранню, що царі гарантували українські права не тільки шляхті, але також «малоросійському казацкому войску». Промову підтримали практично всі делегати від Гетьманщини, а також багато делегатів від Слобідської та Південної України 2.

Зауваження українців підштовхнули депутатів від інших привілейованих земель до висунення подібних вимог. Смоленське дворянство наполягало на своїх спеціальних правах, гарантованих йому після включення Смоленська у Московську державу, і просило їх зберегти 3. Щоправда, всерйоз це питання першим висунуло балтійське дворянство. На наступних трьох засіданнях — 4, 8 і 9 вересня 1768 р.— дворянські депутати з Лівонії, Естляндії та Фінляндії (Карелії) детально виклали свої вимоги. Потім, 9 вересня, після п’яти засідань, присвячених тільки статусу дворянства автономних регіонш, головуючий зібранням генерал Бібіков зачитав коротку заяву, згідно з якою, депутати від Лівонії, Естляндії, Фінляндії, Малоросії та Смоленська, вимагаючи підтвердження автономних прав, а не формулюючи загальний проект для усього дворянства, перевищили свої повноваження. На думку Бібікова, зібрання «не можеть входить ни въ какое разбирательство, касающееся до правленія, а еще меньше — зависящее единственно отъ Монаршей власти» 4.

Тому голова відкидав усі пропозиції, висунуті цими депутатами.

Цілком ймовірно, що Бібіков діяв за прямими вказівками Катерини, яку допекли постійні вимоги делегатів зберегти місцеві привілеї 1.

Оскільки права Гетьманщини вже не підлягали обговоренню на асамблеї, українські депутати вирішили подати петицію безпосередньо імператриці. Внаслідок цього з’явилася,— очевидно, складена Полетикою,— петиція від «шляхти, козаків і міщан» 2. Вона перелічувала вигоди, які отримала Російська імперія від добровільного союзу Гетьманщини з Московією, просила підтвердити «навічно» всі українські права та прерогативи й викладала низку побажань, висловлених у наказах 3. Хоча зібрання було незабаром розпущене, дуже ймовірно, що Катерина все ж таки бачила цю петицію.

Напевне, саме тоді Полетика написав трактат під назвою «Историческое известие, на каком оснований Малая Россия была под республикою Польскою, и на каких договорах оддалася Российским Государям, и патриотическое рассуждение, каким образом можно бы оную ныне учредить чтоб она полезна могла быть Российскому Государству без нарушения прав ее и вольностей» 4. У цьому трактаті, як і в інших промовах та працях, Полетика відстоював думку, що Малоросія завжди посідала певні права, гарантовані московським царем 5.

Для Полетики ці права були, по суті, ідентичними «золотим свободам» польської шляхти. На відміну від Скоропадського, який прагнув поновити адміністративну систему, що існувала до 1764 р. (з певними модифікаціями), Полетика бажав відродити адміністративну, законодавчу та соціальну системи України часів Польсько-Литовської держави до повстання Хмельницького. У ті часи, як відзначав Полетика, регулярні сейми шляхти діяли як законодавчі органи, що з важливих питань консультувалися з іншими станами, тоді як шляхетські та магістратські суди розглядали цивільні справи. Пізніше більшість тих функцій перебрали на себе гетьман і козацька адміністрація. Всі нещастя Гетьманщини, вважав Полетика, походять від узурпації влади військовими, тобто козацькою адміністрацією 1.

Полетика вповні не відкидав козацького досвіду. Навпаки, він виступив за визнання українською шляхтою козацької старшини та збереження традиційних прав виборних козаків 2. На його думку, однак, після повстання Хмельницького, коли козацьку систему було нав’язано всім іншим станам, порушився і так ненадійний баланс сил. Замість нового законодавства або запровадження російських імперських законів Полетика пропонував сумлінно дотримуватися стародавніх прав. Це привело б до диференціації військової, адміністративної та судової систем і, отже, виправило б те, що Катерина розглядала як серйозні недоліки гетьманського уряду 3.

В результаті Полетика бачив Гетьманщину шляхетською республікою, без гетьмана, з виконавчою, законодавчою та судовою владою, зосередженою в руках шляхти. Єдиною поступкою самодержавству була передача на остаточне затвердження російському імператорові законів, які приймалися на радах або сеймах шляхти.

Ідеї Полетики прямо суперечили концепції спадкового гетьманства, висунутої гетьманом Розумовським,— схемі, яка п’ятьма роками раніше не дістала підтримки з боку найвизначніших родин Гетьманщини. Шляхетське республіканство Полетики мало певні привабливі для української еліти риси. Глухівська рада ясно продемонструвала схильність шляхти до старої польсько-литовської судової системи, до парламенту з виключним представництвом шляхти і до «золотих свобод», якими користувалася шляхта зовсім близько від Гетьманщини — у Польщі. Але та сама рада показала також сильну прив’язаність до традиційної козацької системи адміністрації, а деякі представники знаті навіть підтримували спадкове гетьманство. З деяких питань, як-то українська автономія та визнання української шляхти,— вони погоджувалися. З інших, таких як влада гетьмана та потреби традиційної козацької адміністрації,— ні.

Незважаючи на розбіжності у політичних поглядах, на Законодавчій комісії українська шляхта згуртувалася навколо програми Полетики. Головною причиною підтримки шляхтою Полетики було те, що Катерина фактично позбавила її всіх можливих альтернатив. Напад імператриці на гетьмана Розумовського перетворив концепцію спадкового гетьманства на синонім зради. Нападки уряду на шляхту, яка закликала до виборів нового гетьмана, та пильний нагляд за Іваном Скоропадським недвозначно показали, що Катерина не схвалює традиційне гетьманство і козацьку адміністрацію. Вибору не було — тільки шляхетське республіканство Полетики. Більше того, воно мало два елементи, до яких, здається, Катерина ставилася прихильно.

По-перше, ставлення Полетики до гетьманства не дуже відрізнялося від Катерининого постулату про те, що «когда же въ Малороссіи гетмана на будетъ, то должно стараться чтобъ вЂкъ и имя гетмановъ исчезло» 1.

По-друге, Катерина та її радники вважали, що найбільш нагальною реформою для Гетьманщини було відділення «військової адміністрації від цивільної». Полетика також наполягав на такому відокремленні через повернення до рідних звичаїв, про які забули після повстання Хмельницького. В той час, коли ніжинську шляхту за домагання гетьманства покарали, Полетика запропонував українській верхівці привабливу альтернативу — недвозначно автономістську програму, яка вповні враховувала політичні, соціальні й економічні інтереси шляхти, але яка уникала відкритого розриву з російською адміністрацією. Ця програма згодом зробила Полетику головним поборником українських прав.

Катерина, однак, не була зацікавлена в жодній формі автономії — чи то шляхетсько-республіканської, чи більш традиційного козацького типу. В разі втілення в життя програма Полетики сильно обмежила б владу російської бюрократії, а українська шляхта отримала б набагато більші привілеї, ніж російське дворянство. Більше того, попри неодноразові запевнення Полетики у зворотньому, його програма була несумісна з самими принципами самодержавства. Вона, напевне, ускладнила б для Катерини досягнення її мети — побудови добре регульованої, структурно однорідної держави.

Раптовий вибух війни з Туреччиною поклав край засіданням «великого зібрання», хоча деякі комітети певний час продовжували функціонувати. В цілому накази та дебати навколо них визначили потребу у реформах, а також можливі перешкоди на шляху тих реформ. Робота Законодавчої комісії надала Катерині корисну інформацію, яка могла стати в нагоді для проведення реформи в мирні часи. Наразі ж автономним регіонам вдалося зберегти свій попередній статус.

Робота Законодавчої комісії розкрила існування тісного зв’язку між підтримкою української автономії та соціальною структурою Гетьманщини. Шляхта, козаки, духовенство та міщани сформували тут окремі соціальні групи, прирівнені до станів. Кожна з цих груп володіла чітко визначеними автономними правами та привілеями, які вона прагнула захистити від втручання як центральної імперської влади, так й інших станів. У Гетьманщині не було сейму або якогось іншого репрезентативного органу, який би міг об’єднати різні верстви українського суспільства на регіональній основі перед лицем небезпеки з боку Росії. Якщо бути точним, то гетьман і центральні козацькі інституції часом все ж таки відігравали об’єднуючу роль, але ці уряди були тісно пов’язані зі шляхтою та козаками й нерідко конфліктували з міщанами та вищим духовенством. Брак центрального інтегруючого органу і соціальні антагонізми були одвічною ахіллесовою п’ятою, що дуже ускладнювала спільну боротьбу за автономію. Це проявилося на виборах депутатів у Законодавчу комісію, де кожний стан представив свій власний варіант захисту автономії. ,

Як і слід було сподіватися, нова шляхта виявилася найбільш політично свідомим станом. Незважаючи на тиск з боку російського імперського уряду, вона все ж таки зберігала політичний контроль над Гетьманщиною. Шляхта розглядала Гетьманщину як окрему політичну цілісність з давньою історією та «підтвердженими привілеями». З цією традицією перепліталися специфічні проблеми влади, статусу й багатства шляхти. Вибори підтвердили те, що українська старшина була рішуче настроєна зберегти свої позиції. Якщо імперський уряд хотів успішно інтегрувати Гетьманщину в імперію, то він не міг не враховувати інтереси української шляхти.

Українську шляхту слід було ще раз запевнити, що, принаймні, її багатство і статус в Гетьманщині не будуть поставлені під сумнів і що вона матиме доступ до посад у центральному імперському бюрократичному апараті. Такий підхід міг би підірвати традицію української політичної організації, особливо якби всі шляхетські почесті й уряди залежали виключно від центру. Однак, поки Катерина не виявляла бажання прямувати такою дорогою, українська шляхта залишалася найбільш помітним і виразним захисником політичної незалежності Гетьманщини, а також своїх власних політичних, соціальних й економічних прерогатив.

Окремі представники вищого духовенства, особливо київський митрополит, бачили церкву в Гетьманщині окремою церковною організацією. Подібно до гетьмана як найвищого представника світської влади, митрополит «Києва, Галича та всієї Малоросії» був релігійним зверхником для Гетьманщини. Але якщо світський гетьман, який ще донедавна правив автономною державою, був реальністю, то митрополит на чолі окремої церкви в Гетьманщині був всього-на-всього спогадом з XVII ст.

Для решти українського духовенства автономія мала набагато менше значення. Для монахів вона означала збереження великих монастирських землеволодінь, які в Росії вже були секуляризовані, і повернення майна, загарбаного козацькою адміністрацією. Для двох ставропігійних монастирів українська автономія забезпечувала постійну незалежність від місцевої церковної ієрархії. Для парафіяльного духовенства — рівний статус зі шляхтою, що практично включало в себе такі прерогативи, як виробництво алкоголю та виконання сільськогосподарських робіт з допомогою селянських рук. Клір намагався довести, що всі ці привілеї глибоко вкорінилися в українських традиціях, різноманітних гарантіях і Литовському статуті.

Незважаючи на утиски, які прості козаки зазнавали від старшини та шляхти, вони також мали специфічні інтереси у збереженні української автономії. Альтернативами, що залишалися, були тільки служба в регулярній російській армії або статус селянина, але жодна з них не була приємною. В існуючій системі, принаймні теоретично, козаки стояли нарівні зі шляхтою та могли обирати свою старшину. Але ця номінальна рівність суперечила бажанням шляхти, яка прагнула виняткових прав на всі уряди й окремих судів для знаті.

Міщани також хотіли зберегти стародавні права та привілеї, разом з магдебурзьким правом, але для них це означало поновлення свого політико-адміністративного контролю над містами, що знаходився в руках козацької адміністрації, і підпорядкування всіх міських жителів міській владі. Міщани прагнули також виняткового контролю над торгівлею і промислами, що суперечило правам, на які претендувала шляхта, козаки і духовенство.

Отже, кожна частина українського суспільства вкладала в українські права та привілеї свій власний зміст. Іноді права різних груп відповідали й підсилювали одні одних; але часом одні суперечили або, траплялося, і зовсім заперечували інші. Кожна соціальна група, однак, мала в автономії свій інтерес.

Саме в Москві та Санкт-Петербурзі українці усвідомили, наскільки тісно були взаємозв’язаними привілеї кожного стану і наскільки однаковою була для них небезпека. Під час довгих виснажливих сесій «великого зібрання» делегація Гетьманщини діяла у повній згоді й єдності. Ніколи козак чи міщанин не виступав проти члена шляхетського стану. В свою чергу, українська шляхта противилася запровадженню повного закріпачення селян, щоб зберегти існуючі інституції та соціальний лад Гетьманщини.

Напевне, одностайність великою мірою залежала від політичного контролю шляхти над делегацією, але козацькі та міщанські депутати не були простими маріонетками шляхти — деяких з них обирали навіть всупереч її бажанням. Більше того, з багатьох питань делегація Гетьманщини відчувала постійну підтримку представників Слобідської України, Південної України, запорозьких козаків і міста Києва. Ясно, що сформувалася регіональна група однодумців. Депутати від самої власне Гетьманщини мусили згуртуватися, оскільки відчули, що найбільша загроза їхнім становим правам походить ззовні, а саме від імперського уряду та певних соціальних груп у російському таборі. За таких обставин автономія була чимось своїм і дорогоцінним для всієї української депутації. Але насувалися переміни, бо імперський уряд виступав за радикальні реформи.

Вболіваючи за майбутнє, українці оглядалися назад на ідеалізоване, здебільшого міфологічне минуле, коли шляхетна старшина була незаперечною верховною владою у фактично незалежній державі, коли козаки були елітою привілейованих вояків, коли міщани контролювали гомінливі містечка й міста, і коли духовенство управляло своєю власною гілкою православної церкви.

Література:

1. Аболихин Б.С. Украинское ополчение 1812 г. // Исторические записки.— № 72.— М., 1962.

2. Багалей Д. Магдебургское право в городах Левобережной Малороссии // Журнал Министерства народного просвещения.— 1892.— № 3.— С. 1-56.

3. Василенко М.Н. Г.Н.Теплов і його «Записка о непорядках в Малороссии» // Записки Українського наукового товариства в Києві.—1912.— Т. 9.— С. 13-23.

4. Грушевский М. Об украинской историографии XVII века. Несколько сообщений // Bulletin de l’Academie des Sciences de l’URSS. Classe des Sciences Sociales.— M., 1934.— П. 215 — 233.

5. Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. 2-е вид.— Вінніпег, 1962.

6. Грушевський М. Історія України-Руси. 2-е вид. В 10 т.— Нью-Йорк, 1954-1958. — Т. 6-10.

7. Дорошенко Д. Нарис історії України. В 2 т.— Варшава, 1933.

8. Дорошенко Д. Нарис історії України.— 2-е вид. В 2 т.— Мюнхен, 1966.

9. Історія Русів / Під ред. О.Оглоблина.— Нью-Йорк, 1966.

10. Історія селянства Української РСР. В 2 т.— К., 1967.

11. Клименко П. Місто і територія на Україні за часів Гетьманщини (1654-1767 рр.) // ЗІФВ ВУАН.— 1926.— Т. 7-8.— С. 308-357.

12. Литвиненко МА. Джерела історії України XVIII ст.— Харків, 1970.

13. Нечипоренко П. До характеристики податкової політики уряду Єлисавети // Записки Українського наукового товариства в Київі.—1927.— Т. 26.— С. 44-47.

14. Оглоблин О. До історії української політичної думки на початку XVIII віку // ЗІФВ ВУАН.— Т. 19.— 1929.— С. 231 — 241.