Реферат на тему

Роль козацтва у формуванні державних і духовних засад українського суспільства

Роль козацтва та Запорозької Січі в історії України унікальна і не має аналогів в історії інших народів. На певному етапі історичного буття України козацтво, яке виникло стихійно, взяло на себе найважливіші завдання, що стояли перед усією нацією, виступило провідною організуючою силою в їх здійсненні.

В історії українського народу мали місце три революції, в кожній з них вирували і людські цінності козаків. Історичний образ козака став складовою Великого герба України. Тому знання і розуміння учнями цього матеріалу має велике виховне значення для майбутніх громадян української держави, яка торує свій шлях у двадцять перше століття, бо саме на шкільну історичну освіту покладаються основні надії щодо подолання кризи історичній свідомості суспільства в перехідний період.

В процесі пізнання історичного розвитку українського державотворення важливо визначити місце Січі в політичній структурі Речі Посполитої, а згодом Гетьманщини та царської Росії.

Реєстрове козацьке військо створювалось урядом Речі Посполитої з метою поширення влади на Запорозьку Січ (розкол і ослаблення козацтва, бо в ряди реєстровці записували переважно заможних козаків).

Збільшення чисельностіреєстрових козаків (удвічі) і отримання ряду привілеїв (передавався у володіння Трахтемирівський монастир, козаки отримували право на окремий суд, звільнення від державних повинностей (крім військової), отримання земельних володінь, значних маєтностей і платні грішми, дозвіл на заняття промислами і торгівлею).

Речі Посполитій не вдалось поставити під контроль Запорозьку Січ. Січ стала тим осередком, що зібрав навколо себе однодумців і розпочав Визвольну війну, під час якої відбулось формування Гетьманщини. Органи самоврядування зберігались на Запорожжі впродовж усього існування козацької держави. Запорожці брали участь у військових “радах, що “час від часу збиралися на Лівобережжі”, обговорюючи претендентів на гетьманську булаву. Кіш слідкував за подіями на інших українських землях і був арбітром у суперечках між ворогуючими сторонами.

Царська Росія, зберігала органи самоуправління на Запоріжжі. Царський уряд визнавав за Військом Запорозьким широкі права і повноваження, але Росія прагнула поставити під контроль діяльність як гетьманів і старшин, так і Запорожжя. Після 1667 р. (Андрусівський договір) Запорожжя знаходилось у підпорядкуванні обох держав. Царат не простив запорожцям їх підтримки І.Мазепи і у травні 1709 р. зруйнував Січ, після чого частина запорожців вперше перебралась в Олешки. Згодом у серпні 1733 р. цар офіційно дозволив козакам заснувати Нову Січ, але забезпечив контроль над ними, спорудивши укріплення поблизу Січі, в якому знаходилось військо.

Царський уряд активно використовував запорожців у тих війнах, які вів протягом 18 століття, дедалі обмежуючи їх права і вольності врешті решт ліквідувавши Січ .

Вбачаючи місце Січі в політичній структурі Речі Посполитої, Гетьманщини, царської Росії слід згадати залучення Запорозької Січі в процесі шляхетської колонізації степової України Річчу Посполитою; активну участь Запорозької Січі у московських експедиціях Лжедмитріїв I і II, організованих польськими магнатами та королівським двором на початку ХVII століття (бо основне одро війська в цих походах складали саме запорожці, с.160); історичне буття козаччини та Запорозької Січі в період між “реформою Баторія” і смертю Петра Сагайдачного).

Характеризуючи організацію території і модель влади козацької держави, що зародилась в період гетьманщини, Запорозька Січ лишалася в новому політичному утворенні автономною одиницею, котра підлягала безпосередньо гетьманському правлінню, не входячи до жодного з полків і обираючи власного кошового отамана, на відміну від призначуваних гетьманом полковників.

Під час Визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського панування (1648—1667 pp.) утворилася Українська козацька держава, що вела боротьбу за об'єднання всіх українських земель під гетьманською булавою. Із ліквідацією в Україні польсько-шляхетського державного апарату старшина Війська Запорозького почала управляти країною.

Економічна політика Б. Хмельницького та уряду Української держави визначалася воєнними і політичними досягненнями, відносинами з Річчю Посполитою, розмахом селянської антифеодальної боротьби і змінювалася на різних етапах Визвольної війни.

Внаслідок визволення України від польсько-шляхетського панування почалося формування Української держави, при цьому відбулися зміни у поземельних відносинах. Було вигнано магнатів, шляхту, орендарів, а їхні землі, робоча худоба, реманент шляхом займанщини перейшли у користування козаків, селян, міщан, державної адміністрації. Законодавство Речі Посполитої втратило силу і селяни стали вільними.

Істотно вплинули на характер аграрних відносин умови Зборівського (1649 p.) і Білоцерківського (1651 p.) договорів. Відновлювалося феодальне землеволодіння і старі форми експлуатації. Шляхта подавала заяви до актових книг на завдану шкоду, збирала чинші, оренди грошима, зерном, худобою і все це відсилала до Польщі. Зросла кількість універсалів Б. Хмельницького, що підтверджували права шляхти на маєтки, заборонялося козацькій старшині привласнювати їх, захищати й приймати до війська шляхетських підданих, перешкоджати урядникам і шляхті збирати податки.

Одночасно Б. Хмельницький намагався не допустити відновлення великого феодального землеволодіння і відмовився пускати в Україну магнатів, за винятком канцлера Оссолінського та київського воєводи А. Киселя. Феодаликатолики не мали права приїздити до маєтків, а лише відряджати православних урядників.

Відновлення старих поземельних відносин і форм експлуатації селян привело до посилення антифеодальної боротьби. Селяни хотіли бути вільними і не мати над собою "дідичних панів", не визнавали розпорядження центральних і місцевих органів влади, не допускали шляхту в маєтки.

Остаточно на території Української держави фільварково-панщинна система господарювання, земельна власність королівщини, польських та українських магнатів і шляхти, католицької церкви були ліквідовані після перемоги в Батозькій битві (1652 p.). Основна частина звільнених територій (а це був значний земельний фонд: королівщині належало близько 150 міст і містечок, магнати і шляхта володіли приблизно 1500, а католицька церква — 50 маєтками), а також незаселені землі перейшли до загальнодержавного фонду, що був у володінні Скарбу Війська Запорозького — складової частини апарату гетьмансько-старшинської адміністрації. Верховним розпорядником землі був гетьман, на місцях розпоряджалися нею полковники і сотники. У приватному володінні залишалися землі православних монастирів і вищого духовенства, дрібної шляхти, козаків і міщан.

Б. Хмельницький вважав законними права української православної шляхти, яка визнала владу Української держави, на довоєнні королівські надання і взяв їх під захист. Це була в основному покозачена дрібна шляхта, яка і до революції 1648 p. вела боротьбу з магнатами-землевласниками проти обмеження своїх шляхетських прав на землю. За відомостями російського посла Г. Кунакова, в українському війську в 1649 p. було 6000 шляхтичів, які зайняли посади в гетьманській адміністрації.

За 1648—1654 pp. шляхта отримала до 50 гетьманських універсалів на землеволодіння. Кількість їх зросла після узаконення в "Березневих статтях" і "Жалуваній грамоті шляхті" (1654 p.) привілейованого становища української шляхти: "... шляхта... чтоб при своих шляхетських вольностях пребьівали". З 1654 по 1657 p. більше 90 гетьманських універсалів захищали права шляхти — звільняли від військової служби, постоїв війська, забороняли кривдити та ін.

Права шляхти на земельну власність були підтверджені універсалами Б. Хмельницького від червня 1657 p. і залишили їм право володіти спадковими маєтками, користуватися ленними довічними наданнями тим, хто "виконав присягу вірності" Війську Запорозькому. Під захистом гетьманської влади, яка у боротьбі проти Речі Посполитої прагнула заручитися підтримкою православної церкви і духовенства, перебувало монастирське землеволодіння. Воно не тільки було збережене, а помітно зросло. За Б. Хмельницького (1648—1657 pp.) 17 монастирів підтвердили свої права на 34 маєтки, що їм належали до війни, і на 48 нових земельних володінь. Протягом 1654—1657 pp. 11 монастирів отримали 10 універсалів на нові маєтки, 4 — на угіддя, 8 — на млини. У 1653 p. деякі монастирі добилися права на доменіальний суд. Отже, монастирське землеволодіння продовжувало існувати на феодальній основі, використовуючи працю залежних селян. Це був прецедент для відновлення феодальної земельної власності.

У ході національно-визвольної війни завершився процес утворення козацької власності на землю. Це було юридичне затверджено під час Переяславської ради 1654 p.:

"Именний казатцких, чтоб нихто не отбирал: которие земли имеют й что к ним належит, что с теми йменнями вольньї били".

Важливим наслідком Визвольної війни було зростання чисельності козацтва і перетворення його на привілейований окремий стан, юридичне вільний. Козацтво фіксувалося поіменно в урядових реєстрах і підлягало виключно юрисдикції гетьмана і старшини. Козаки дістали право на вільне проживання в містах і селах, заняття ремеслом, торгівлею, промислами, на утворення місцевого громадського самоврядування, зберегли традиційний козацький суд, були звільнені від податків. Основним їх обов'язком була військова служба. Проте фактично в козачий "компут" можна було вільно вписатися і виписатися, перейти в інший стан. Більшість населення (за окремими даними — до 80 %) вважали себе козаками.

В історико-економічній літературі підкреслюється суперечливий характер козацької власності. Вона визначається як корпоративна, оскільки носієм власності виступав не окремий індивід, а корпорація козаків в особі Війська Запорозького. Тільки вступивши до лав війська, козак отримував право козацької власності на землю, якою володів до цього. Козаки могли вільно продавати і купувати землі, засновувати слободи, економічно реалізувати монополію на земельну власність. Ні уряд, ні місцева адміністрація не могли втручатися в козацьке землеволодіння, проводити конфіскацію, навіть тоді, коли за малолітством дітей порядкувала вдова. Одночасно право земельної власності мало умовно службовий характер, було обмежене відбуванням власним коштом військового примусу на користь Війська Запорозького. Деякі дослідники вважають, що повна необмежена спадкова земельна власність козаків мала приватний характер і юридичне не відрізнялася від шляхетського землеволодіння.

Козацьке століття було парадоксальною добою в історії української культури. Воно стало свідком дивовижного розквіту українського мистецтва й літератури, що відобра­зився у химерному стилі барокко. Проте майже одночасно з цим створювалися умови, за яких українська культура позбавлялася своїх самобутніх рис і змушена була адап­туватися до російських імперських взірців.

Православна церква століттями виступала цент­ром та рушієм культурного життя на Україні. В боротьбі з польським католицизмом вона стала втіленням української самобутності. Але самобутність ця поблякла із вступом на арену Російської імперії як оборонця всього православ'я, включаючи українське. Позбавлена сенсу існування, укра­їнська церква втратила свою рушійну силу. Приблизно в цей же час вона перестала існувати як окреме ціле.

Поглинання української церкви імперським духовним «істеблішментом» перебігало паралельно з ліквідацією авто­номії Гетьманщини. Деякий час після переходу в 1686 р. під зверхність московського патріарха українська церква процві­тала: її школи були найкращими в імперії; її добре освічених священиків завзято переманювали до себе росіяни; завдяки покровительству Мазепи зміцнилася її економічна база. І все ж розвивалися події, що не віщували їй нічого доброго. Вже у 1686 р. Чернігівська єпархія була вилучена з-під юрисдикції київського митрополита й підпорядкована Москві. Трохи згодом подібне відбулося з Переяславською єпархією.

Ще більше владу київського митрополита було підірвано між 1690 і 1710 рр., коли врешті-решт поступилися перед тиском поляків і перейшли до греко-католиків такі давні бастіони українського православ'я, як Львівська, Пере­мишльська та Луцька єпархії. Найдошкульнішого удару церква зазнала у 1721 р., коли Петро І скасував Московську патріархію, заснувавши Священний Синод — бюрократич­ну установу, до якої входили урядові службовці та духовенст­во і яка наглядала за справами церкви. Це фактично перетво­рило православну церкву як у Росії, так і на Україні на бюрократичний додаток держави. Українці брали безпосере­дню участь у цих нововведеннях, зокрема їх підтримував Феофан Прокопович — найближчий радник царя в церков­них справах. Водночас українець Стефан Яворський, провід­ний православний діяч імперії', виступав проти них.

Знищення бюрократичним централізмом автономії та самобутності української церкви було лише справою часу. В 1722 р. Священний Синод призначив архієпископом Варлаама Вонятовича, порушуючи сталу традицію, за якою на цю посаду завжди обирав собор церковних ієрархів. За вперті протести проти реформ у 1730 р. його заслали на далеку Північ. Сповнене ксенофобії російське духовенство, яке до­вгий час підозрювало українців у тому, що вони «заразилися» латинськими впливами, стало переробляти їх на власний штиб. Під приводом викорінення «єретичних відхилень» Священний Синод змушував українців друкувати книги, писати ікони, зводити церкви за російськими взірцями. У 1786 р. державі були передані всі церковні землі, й церква у фінансовому відношенні стала цілком залежною від уряду. Наприкінці століття більшість церковних ієрархів України були росіянами або зрусифікованими українцями. Колись осібна й зорієнтована на Захід українська православна церква тепер стала всього-на-всього готовим засобом поширення російської імперської культури.

Період козацької епохи залишив яскравий слід в історії України, на шляху становлення її як незалежної і самобутньої країни.

ЛІТЕРАТУРА

Сергієнко Г.Я., Смолій В.А. Історія України (з найдавніших часів до кінця ХVIII ст.).: Навчальний посібник для 7-8 класів середньої школи. – К.: Освіта, 1993.

Швидько Г.К. Історія України ХVI-ХVIII століття.: Підручник для 8 класу середньої школи. –К.: Генеза, 1997.

Власов Віталій. Історія України.: 8 клас / За ред. Ю.А.Мицика.: Навчальний посібник. – К.: А.С.К., 2000.

Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності. Львів, 1995.