Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Михайло Грушевський та Дмитро Багалій

Проте, якщо Д. Багалій не створив своєї схеми історії України, а лише поглибив і продовжив концепцію свого вчителя, то М. Грушевський на її основі виробив власну, оригінальну структуру, підперту розлогою джерельною базою, незаперечними фактами, котра стала новою якістю і цінністю в подальших студіях усіх істориків і яка справила значний вплив і на самого Багалія.

Дмитро Іванович і Михайло Сергійович брали активну участь у громадсько-політичному житті, обидва наближали час національного визволення України. Але ішли до цієї мети діаметрально протилежними шляхами. Дмитро Багалій сповідував легальність, законність та легітимність, ніякої підпільщини і нелегальщини, безумовне підкорення власть імущим, хто б вони не були — цар, гетьман, більшовики. Це була, коли хочете, мазепинська тактика: шляхом займання високих посад у підросійській адміністрації (ректор, сенатор, міський голова) дістати можливість зробити щось і для свого народу [1]. Михайло Сергійович, навпаки, поряд а легальними засобами широко користувався підпільними, прийомами відвертої і відкритої політичної боротьби — організація і створення партій, політизованих рухів, організацій, преси, видань [2], Саме на цьому ґрунті й розгорілася їхня пізніша неприязнь. Грушевський не міг зносити конформізм, "кунктаторство" Багалія, його наукову й людську мімікрію, пристосовництво до різних режимів.

Д. І. Багалій навчався в Київському університеті в 1876—1880 рр., а М. С. Грушевський закінчив його на десять років пізніше — 1886—1890 рр. Ймовірно, що знайомство обох учених припало на кінець 80-х — початок 90-х років, коли Грушевський тісно ввійшов у гурток Антоновича, до котрого часто приїздив з Харкова і Багалій. Згодом, працюючи вже у Львові, Михайло Сергійович пильно стежив за творами старшого колеги і завше відгукувався на них рецензіями в "Записках НТШ", редагованих ним.

З початком XX ст. обидва вчені — вже визнані авторитети в історичній науці, громадські й педагогічні діячі. 1907 року наукова громадськість відзначила 30-ті роковини наукової праці Д. І. Багалія, а 1906 року — 20-ті М. С. Грушевського. Ставши 1906 року ректором Харківського університету, Дмитро Іванович домігся надання М. С. Грушевському почесного докторату цього вузу, поряд з Іваном Франком та Олександрою Єфименко.

В буремні роки визвольних змагань та "більшовицької завірюхи" вчені не були по різні боки барикад, але належали до різних крил українського табору: М. Грушевський — голова Центральної Ради, президент УНР, есер; Д. Багалій — близький до кадетів, бере участь у діяльності міністерства освіти Української держави, сприяє створенню Українського університету, Академії наук, вузів у Катеринославі та Полтаві. Хоча від поста прем'єр-міністра гетьманського уряду, який пропонував йому Д. І. Дорошенко, Багалій відмовився. Наприпочатку 20-х років, коли Михайло Грушевський, не визнавши більшовицької окупації України, живе на еміграції, Дмитро Багалій, цілком перейшовши на бік радянської влади, єдиний академік-історик, дістає можливість працювати і підтримку з боку партійного керівництва в розбудові своєї школи, в заснуванні власної науково-дослідної кафедри історії української культури, входить у керівництво багатьох радянських науково-освітніх установ.

То був час, коли українські історики, що лишилися на більшовицькій Україні, почали створювати новий напрям у національній історіографії — український державницький, революційний; або, як вони називали себе самі, — "нова революційна школа" — на противагу старішій, київській, Антоновичевій і новішій, неонародницькій, Грушевського. О. Оглоблін В. Романовський, М. Петровський, Н. Полонська, М. Слабченко та ін., які творили цю нову, "марксівську" школу історії, розуміли її саме новою і революційною за методикою та методологією досліджень, якісно новим щаблем у насвітленні України як суб'єкта історії, і з пізніш нав'язаним московським "марксизмом-ленінізмом" вона не мала нічого спільного. Молодим ученим, які не приєдналися до авангардистських новацій тодішнього "головного історика-марксиста" України Матвія Яворського і які відійшли від школи Грушевського, потрібен був авторитет, відомий вчений, який би взяв їх під крило. І такою людиною міг стати в столичному тоді Харкові тільки Багалій, котрий не вагаючись і виступив у ролі благодійника, чи — як тепер модно казати — спонсора нового історіософічного напряму.

Це стало однією з причин конфлікту з М. Яворським. На сторінках наукової періодики вибухнула ціла дискусійна війна поміж Матвієм та Дмитром Івановичем. В ній Яворський виявив не лише елементарне незнання історії України, але й невміння вести саму наукову дискусію, сходячи до неетичних, низькопобутових засобів, задаючи тим самим тон майбутніх політичних нагінок [3]. Здавалося, стосунки двох учених зіпсовані до решти. Але в березні 1924 року сталася подія, яка невдовзі помирила двох непримиренних антагоністів: з еміграції до Києва повернувся М. Грушевський.

"Партія та уряд", дозволяючи його приїзд, сподівалися скористатися ним у політично-пропагандистських цілях, чекали від ученого вірнопідданських заяв і вихваляння їхньої влади, ніби якогось блага для України. Нічого подібного не сталося. Грушевський мовчав. Він твердо стояв на своїх політичних та наукових поглядах і дуже скептично ставився до переходу в "марксівську" віру, як і до науковості самого марксизму взагалі. Часто, насміхаючись, він говорив своїм учням — редакторам наукових академічних збірників: "Натрусіть, хлопці, туди трохи марксизму!"

Ювілей М. С. Грушевського 1926 року став вершиною випробування терпіння більшовицьких вождів. 3 жовтня в актовій залі Київського університету відбулося ювілейне вшанування вченого з нагоди його 60-річчя з дня народження та 40-річчя наукової праці. Поряд із П. Любченком, П. Тутківським, М. Василенком, Михайла Сергійовича Грушевського вітав і Д. Баталій. І знову – ніяких політичних заяв, каяття, слів удячності і клятв у благонадійності з уст Грушевського. Наталя Полонська-Василенко, яка була на тім вечорі, пише: "Тиша запанувала на залі, коли на катедрі з'явилася його постать і пролунали несподівані для більшості слова. Жадного кадіння урядові, жадного прославління благонадійности партії не почули присутні" [4].

Це "не почули" і вирішило долю вченого та його школи. Любченко, Косіор, Затонський, Чубар, Скрипник та інші взяли курс на знищення Грушевського і його однодумців в Академії, не змігши не лише заломити вченого, але й нейтралізувати його вплив. Неприємна роль у цім комплоті відводилася Багалію. Можна лише здогадуватися, якими засобами вождям вдалося втягти у здійснення своїх замірів Дмитра Івановича, котрий почав об'єднувати навколо себе невдоволених Грушевським.

Відзначимо і складність, дуалістичність становища самого Багалія в ті непрості, прокляті часи початку "бедствий грядущих". З 1924 року він опинився поміж двох вогнів. У Харкові — М. Яворський, у Києві — другий історик-академік (після Д. Багалія) — М. Грушевський, який розпочав надзвичайно активну, бурхливу діяльність щодо розбудови своєї школи, своїх установ в історичній секції Всеукраїнської академії наук (ВУАН). Колишні учні і прихильники Багалія стали тяжіти, а потім і втікати до науково сильнішого і впливовішого Грушевського. Не міг не визнавати і не відчувати на собі силу концептуальних імперативів Михайла Сергійовича і сам Дмитро Іванович [5]. Цієї шаленої конкуренції не витримував не лише Багалій, але й інші академіки. Додавався ще й характер самого історика — експансивний, бурхливий, безоглядний. Академічна опозиція Грушевському визріла мов на дріжджах — відразу. Додалися і задавнені, старі політичні почвари — учасники протистояння належали в минулому до різних політичних партій і груп.

У ВУАН пішов поділ на "наших" і "не наших". Тодішній неодмінний секретар Академії Агатангел Кримський, який теж протистояв Грушевському, в листі до В. І. Вернадського підкреслив, що Багалій — людина яка "органічно виросла на ґрунті нашої російської України, а не автрійської окраїни" [6], натякаючи останнім на Михайла Сергійовича Грушевського. Відтак Д. І. Багалій відразу став «нашим» для тих, хто був проти Грушевського.

Конфронтація, що виникла, та академічні інтриги, постійно інспіровані поміж М. Грушевським, з одного боку, та А. Кримським, С. Єфремовим і Д. Багалієм, з іншого, стали благодатним ґрунтом, на який висівали свої нищівні зерна розбрату комуністичні лідери, які тоді "Украйну правили", — втручаючись у ці конфлікти, підігріваючи особисті амбіції та антипатії, розпалюючи пристрасті. Мета була одна — розправитися з Грушевським, котрий залишався не тільки значною науковою, але й політичною фігурою, позаяк з його іменем небезпідставно пов'язувалася фундація УНР.

Використати Сергія Олександровича Єфремова як ударну силу супроти Михайла Сергійовича Грушевського вони не могли: антикомунізм і антибільшовицька непримиренність Сергія Олександровича були загальновідомі, і на подібну угоду він не пішов би нізащо, при всій своїй неприязні до Грушевського та його "полигачів", як називав він їх у своєму щоденнику [7]. Зрештою С. Єфремову теж знайшли непогану роль. А. Ю. Кримський не мав достатніх сил, впливу та авторитету, щоб очолити погром. До того ж він теж був настроєний опозиційне щодо партії. Залишався Д. І. Багалій — вигідна для комвождів постать: лояльний, заляканий, обережний, підкреслює свою відданість владі і перехід на позиції марксизму, очолює численні наукові установи, новий напрям в історіографії, мас значну кількість наукових співробітників, учнів та прихильників серед учених.

Щоб завуалювати неприємне враження від ювілею Михайла Грушевського, 1927 року столичний Харків бучно відзначає 70-річчя з дня народження і 50-річчя наукової праці Дмитра Багалія а необхідними "партії та уряду" заявами і реверансами. М. Грушевський привітав свого старшого колегу від імені історичної секції ВУАН, але не більше: як і Багалій, Михайло Сергійович не брав участі в науковому збірнику на пошану вченого. Цікавий і такий факт: щоб переважити "грушев'янців", у збірнику Багалія було заборонено друкувати статті російською мовою, в той час, як М. Грушевський дав таку згоду щодо свого збірника [8].

Після ювілею Дмитро Іванович перш за все замирюється і об'єднується з М. Яворським. Забувши почвари першої половини 20-х років, Багалій виступає в несподіваній ролі — стає ініціатором надання Яворському ступеня доктора історії. Перехід від конфронтації до співробітництва з Яворським відбився у листуванні Баталія зі Слабченком. Запальний Михайло Єлисейович Слабченко в 1922—25 рр. буквально плювався на марксистські вибрики Матвія Івановича Яворського. Він писав до Багалія, що Матвій Іванович не знає історії України, не вміє інтерпретувати факти минулого [9]. Але у 1927 році ставлення змінюється. Щоб не бути голослівним, наведу витяг з одного листа М. Слабченка: "Я згоден виступити до комісії по даруванню т. Яворському ступеня доктора. Ви праві: в Матвія Івановича є права на докторат. Готов я дати рецензію на 1-й том "Історії рев. руху на Україні". Тут можу бути найбільш спокійний за Яворського..." І в іншому місці: "Не знаю, чи дав би я Яворському доктора при усній обороні?.. Але відмовити Вам, високоповажаний Дмитре Івановичу, якому я дуже-дуже обов'язаний, я не міг" [10].

Самому М. Є. Слабченку, який теж був в опозиції до "грушев'янців", Д. І. Багалій допоміг одержати магістратуру, ступінь доктора історії української культури, відкрив а Одесі спеціально для нього філію своєї науково-дослідної кафедри, а в 1929 році при активній підтримці Багалія Михайло Єлисейович був обраний академіком ВУАН по 1-му відділу [11].

Саме тоді Багалій, слізно нарікаючи в пресі на те, що в Академії дуже мало марксистів і що це становище необхідно радикально змінити [12], підтримав обрання в академіки далеких від науки партійних чиновників — Скрипника, Затонського, Шліхтера та кон'юнктурника Юринця. Саме тоді Д. І. Багалій допоміг стати академіком і М. І. Яворському.

Безперечно, Дмитро Іванович знав ціну номенклатурним "академікам" і лише удавав, що високо цінує їхню "наукову і теоретичну геніальність". Про це свідчить такий характерний епізод, зафіксований О. Оглобліним: "Колись на конференції сиділи ми поруч й слухали виступ Скрипника на теми стародавньої історії України. Микола Олексійович верз несусвітну нісенітницю, яку фахівцеві годі було витримати. Я подивився на Багалія. Він сидів, як завжди, спокійно й уважно слухав. А коли ми вертались додому, він раптом нахилився до мене й зовсім невластивим йому голосним саркастичним сміхом каже: "А як Вам сподобався знаменитий виступ Скрипника про стародавню історію України?" Відказую: "А як Ви, Дмитре Івановичу, його тільки витримали?" — "Чого тільки не доводилося мені чути в моєму житті!" [13]. Після липневих 1929 року виборів до ВУАН противники Гру-шевського кількісно переважували його однодумців в десятки разів. Підготовку до погрому установ ученого було завершено. Необхідно було розпочати злам. У вересні Д. І. Багалій пише листа академіку М. Є. Слабченку і пропонує взяти участь у розподілі установ М. С. Грушевського, який планувався на листопад. На лист Дмитра Івановича Слабченко відповідає: "На пропозицію Вашу цілком годячись, — я з охотою візьму на себе Комісію Степової України. Мимо того хтів би получити хоч частину яку комісії археографічної й якщо можна історії громадської думки. Якщо можна було б це обняти, був би дуже вдоволений... Пленум має бути 25 листопада. Перед тим хочу побувати в Харкові, побачитись й поговорити з Вами в академічних справах, бо нам слід виробити певну лінію..." [14].

Напередодні відкриття "історичної" сесії ВУАН газети повідомили, що ДПУ розкрило контрреволюційну організацію, яка звала себе "Спілка визволення України", на чолі з академіком С. Єфремовим (ось вона, заготована йому роль!), і яка хотіла уярмити трудовий народ у капіталістичне рабство [15].

Цікавою є паралель у ставленні Багалія та Грушевського до інспірованого ЦК КП(б)У процесу "СВУ". Якщо Михайло Сергійович ніде не виступив з осудженням "учасників" спілки (хоча її й "очолював" особистий недруг) і — понад те — нікого не обтяжив фальшивими свідченнями, не заломився під натиском більшовицького шантажу та нагінок, що все вище підіймали свою амплітуду, то Дмитро Іванович публічно — в газетах, на зборах, різних засіданнях тощо — різко засуджував [16] і таврував "жовто-блакитних недобитків, петлюрівських убивць". Заяви Багалія широко використовували Затонський, Чубар, Косіор, Скрипник і особливо Любченко, щоб надати сфабрикованій оперетковій справі правдоподібності і законності. Із пісні слів не викинути: Д. Багалій став співучасником цієї ганьби, допомігши ворогам української культури нищити її інтелігенцію.

В умовах істерії партійних газет навколо "СВУ" 25 листопада розпочалася сесія Академії щодо реорганізації її установ. Нові академіки М. Яворський та М. Слабченко, а також академік Д. Багалій внесли пропозицію, яку схвалила президія першого відділу, — встановити спеціалізацію існуючих кафедр історії України згідно з "марксівською" періодизацією історії. Нововведення відразу ж різко обмежило сферу наукового впливу Грушевського XV—XVIII століттями. У нього до того ж відбиралися і закривалися комісії Лівобережної, Південної України і новішої історії України. Натомість планувалося при кафедрі Багалія створити комісію Лівобережжя і Слобожанщини, при кафедрі Слабченка — Комісію Полудневої України, а при кафедрі Яворського — Комісію історії реврухів [17].

Через кілька місяців на пропозицію президії відділу, в яку входив і Багалій, Комісію історичної пісенності Грушевського злили з культурно-історичною комісією і з кабінетом примітивної культури, а київську науково-дослідну кафедру історії України, яку очолював Михайло Сергійович, ліквідували [18]. Аспірантів передали Багалію. Але позаяк його науково-дослідча кафедра не могла увібрати в себе таку кількість погромлених установ Грушевського, то 1930 року її реорганізували в багатогалузевий науково-дослідний інститут історії української культури імені Д. І. Багалія (директор — Багалій!).

Грушевський був розгромлений. Але йшлося вже не лише про погром очолюваних ним комісій та кафедр. Невдовзі підпали під ліквідацію створювані за "марксівською" періодизацією установи, які, власне, і не народилися ніколи. Михайла Єлисейовича Слабченка засудили за процесом "СВУ" у березні 1930 року, оголосили фашистом і в кінці року він уже був на Соловках, а його школа ліквідована [19]. Матвій Іванович Яворський, який втратив відчуття реальності, впав жертвою власноруч розв'язаного наукового терору, жертвою тієї атмосфери неприязні, нетерпимості, ворожості і цькування, до утвердження якої він так старанно докладав зусиль. На початку 1930 року його виключили з комуністичної партії і влітку вивезли до Ленінграда, засудивши в березні 1931 року у справі так званого "Українського національного центру" і відправивши теж на Соловки, а 1937 р. розстріляли "у місті Леніна на Неві" [20].

Михайла Сергійовича Грушевського 1931 року депортували у Москву і хотіли залучити до тієї ж фальшивої справи — "Українського національного центру" — як його керівника. З цією метою його привезли до Харкова і на Холодній Горі кілька місяців намагалися добитися підписання сфабрикованих документів. Для цього навіть інсценізували розстріл — ставили до стіни і вели вогонь холостими набоями. Але й тепер Михайло Сергійович не зломився. Помер він за не з'ясованих ще до кінця обставин у Кисловодську 25 листопада 1934 року [21]. Проти Дмитра Івановича Багалія в 1930 році розгорнулася шалена критика з боку партійних істориків і вождів [22]. Невідомо, чим би вона скінчилася для нього, коли б 9 лютого 1932 року не прийшла смерть-визволителька. Хоч як старався Дмитро Іванович, але партія так і не оцінила його зустрічних зусиль: навіть над свіжовиритою могилою вченого О. Шліхтер не утримався від лайок, зазначивши, що його 40-річна діяльність була "глибоко чужа пролетаріатові і пролетарській революції" [23]. Спадщина вченого почала оцінюватися як націоналістична, контрреволюційна, як переспіви з Грушевського.

Безперечно, Дмитро Іванович Багалій перебував під впливом концепцій Михайла Сергійовича Грушевського. Цей факт визнавав він сам. Тривалий час учений залишався на своїх старих методологічних позиціях: російська історична думка тяжіла над ним, — в той час як Грушевський застосовував передову західноєвропейську методологію і був вільний від азіатських впливів московських істориків. "Переозброюючись" марксизмом, а радше пристосовуючись до ідеологічних наглядачів типу Яворського, Багалій запозичував і схему Грушевського, подаючи в своїх творах Україну суб'єктом історичного розвитку, а не об'єктом дії сусідніх держав чи, зрештою, додатком до "общерусской" історії. Навіть у "Нарисі історії України на соціально-економічному ґрунті" (К., 1928), який можна вважати підсумком багаліївського марксошукання, залишається багато близьких до теорії Грушевського положень. Через ці шпарини в хистку споруду концептуальних новацій Багалія легко вдиралися партійні ідеологи і добре в ній шарпали.

Відтак, як бачимо, стосунки двох видатних українських істориків, учнів В. Б. Антоновича — М. С. Грушевського та Д. І. Багалія — були складними. Олександер Оглоблін (тут ім'я подано за прийнятою в діаспорі орфографією. — Ред.), котрий добре знов обох учених, пише про них досить відверто, вважаючи, що Багалій "ставився до людей — навіть йому немилих, навіть противних або ворожих йому — з великим спокоєм, тактом, вирозумінням... Він нікого не хотів образити, ні Грушевського, який його терпіти не міг і якого він також дуже не любив, ні Яворського, який робив йому різні капості й турботи, ні деяких своїх учнів і співробітників, що... рятуючись серед большевицького погрому, почали були "викривати" ідеологічні хиби свого вчителя й керівника, а нерідко й особистого добродія (Мірза Авак'янц — "Мерзавк'янц" — швиденько з виразним наголосом і добродушною посмішкою вимовляв він)..." [24].

І все ж, незважаючи на особисту антипатію, наукові стосунки між двома істориками підтримувалися завжди. Свідчення цьому — листи Михайла Сергійовича та Дмитра Івановича, котрі подаємо тепер. Охоплюють вони значний проміжок часу — 1906—1928 рр.— і проливають світло на два періоди життя та діяльності М. С. Грушевського: львівський і київський.

Львівського періоду стосуються перші п'ять листів. У них відчувається більше теплоти і приязні у взаєминах між ученими, ніж у наступний період. Зокрема в першому листі (власне, коротенькій записочці) вчений рекомендує Д. Багалію німецького україніста Отто Геча. В другім — Грушевський дякує Багалієві за промоторство (сприяння), його особисту участь і піклування в наданні йому (Грушевському) почесного докторату Харківського університету, надсилає свою автобіографію з 1906 року і просить подати статтю для "Українського вісника". Цікавий третій лист, у якому Грушевський переконує обережного Багалія писати українською мовою (дуже делікатно, до речі), щоб це дало підстави обрати його на дійсного члена НТШ (Наукового товариства імені Т. Г. Шевченка), і разом з тим сповіщає про передачу до Харкова першого тому "Історії України-Руси". Одразу зазначу, що причини, які змушували Д. Багалія писати російською мовою; загальновідомі — українська мова була заборонена в підросійській Україні в законодавчому порядку.

Четвертий і п'ятий листи написані Д. І. Багалієм до, Львова, коли він збирався у закордонну мандрівку, і мають побутовий характер. До речі, п'ятий лист засвідчує, що була відповідь на звернення від 17 травня 1908 року. Але знайти її не вдалося. Взагалі все листування, яке тут подається, не пов'язане поміж собою. Видно, що адресанти листів одержували на них відповіді, але в архівах їх немає. Скоріш за все вони просто не збереглися.

Деякі епізоди з київського періоду життя М. С. Грушевського (1924—1934 рр.) насвітлюють наступні шість листів за 1924—1928 роки. Власне, всі вони стосуються розбудови вченим своєї київської школи істориків. Мова йде про організацію науково-дослідчої кафедри історії України, про "погибельні умови праці" історичних установ, очолюваних Михайлом Сергійовичем Грушевським, про такі ж нелегкі видавничі справи. В єдиному листі Д. І. Баталія за 20-ті роки, який зберігся (№ 10), говориться про роботу над новою працею з української історіографії, в якій належне місце мають посісти і всі останні твори М. С. Грушевського.

Листи за 20-і роки підтверджують співробітництво Михайла Сергійовича з Багалієм, який жив у столичному Харкові і займав відповідальні посади в структурі нової влади. Першого листа Грушевський написав через місяць після свого повернення на Україну і одразу ж показав, яку бурхливу діяльність він розгорнув: організація науково-дослідчої кафедри, видання журналу "Україна", широке редагування наукових збірників Академії тощо.

Останній лист датовано листопадом 1928 року. Після нього, напевно, листування більше і не велося, бо й цей лист (після 3-річної перерви) — скоріше вимушений, позаяк ішлося про перехід з установ Д. І. Багалія до М. С. Грушевського Льва Окиншевича, якому протегував останній і котрий кілька років потому під тиском більшовицької тиранії став на шлях поборення і критики теорій та концепцій ученого. Листи М. С. Грушевського зберігаються у відділі рукописів Центральної наукової бібліотеки АН УРСР ім. В. І. Вернадського, а листи Д. І. Багалія — в Центральному державному історичному архіві УРСР у м, Києві, у фонді родини Грушевських (ЦДІА УРСР, ф. 1235). Усі вони писані від руки. В публікації авторський стиль збережено, скорочення розкрито.

Всі листи, хоча їх і не дуже багато, дають добру нагоду для подальшого поглиблення і розширення наукового грушевськознавства.

Література

1. Багалій Д. І. Автобіографія // Ювілейний збірник на пошану академіка Д. І. Багалія а нагоди сімдесятої річниці життя та п'ятдесятих роковин наукової діяльності. — К., 1927.

2. Грушевський М. С. Автобіографія. Друкується як рукопис. — К., 1920.

3. Багалій Д. І. З приводу антикритики професора М. І. Яворського // Червоний шлях. – 1924. – № 6.

4. Полонська-Василенко Н. Українська Академія Наук. — Мюнхен. – Т. І. – 1955. –С. 48.

5. Багалій Д. Академік М. С. Грушевський та його місце в українській історіогргфії // Червоний шлях. – 1927. – № 1. – С. 160-217.

6. Вісник АН УРСР. – 1971. – № 1. – С. 95.

7. ЦНБ (Центральна наукова бібліотека АН УРСР), відділ архівних фондів. — С. Єфремов "Щоденник".

8. Див.: Кравченко В. В. Д. И. Багалей: научная и общественно-полити-ческая деятельность. — X.: Основа, 1990. – С.110.

9. ЦНБ ВР (відділ рукописів). – Ф. 1. – № 46240, 46237.

10. Там само, № 46245, 46247.

11. Там само, № 46249.

12. "Пролетарська правда", 12 травня 1929 р.; "Наука і освіта" (додаток до "Вісті ВУЦВК"), 28 квітня 1929 р.

13. Оглоблин О. Пам'яті Дмитра Баталія. // Український історик. – Нью-Йорк – Торонто – Мюнхен, 1988. – № 1-4. – С. 99.

14. ЦНБ ВР. – Ф. 1. – № 46250.

15. "Вісті ВУЦВК", 22 листопада 1929 р., м. 2.

16. Див.: Вісті ВУАН – 1929. – № 11-12; ЦНБ ВР – Ф. 1. – № 45278, 46435.

17. ЦНБ ВР. – Ф. X. – № 1686.

18. Там само.

19. Винар Богдан. Академік Михайло Слабченко. Матеріали до біографії та бібліографії // Український історик. – Нью-Йорк – Торонто – Мюнхен, 1982-1983. – № 3-4, 1. – С. 19-39.

20. Підгайний Семен. Українська інтелігенція на Соловках. Спогади. (1922—1941) // Прометей. – 1947. – С. 60; Полонська-Василенко Н. Історична наука в Україні за совєтської доби та доля істориків // Записки НТШ. – Париж-Чікаго, 1962 – Т. 173. – С. 25-26.

21. Винар Любомир. Найвидатніший історик України Михайло Грушевський (1866—1934). У 50-ліття смерти. // Сучасність – 1986. – С. 79-100. 22. Див., напр.: Скубицкий Т. Классовая борьба в украинской исторической литературе // Историк-марксист. – 1930. – № 17. – С. 27-40.

22. Оглоблін О. Пам'яті академіка Д. І. Багалія // Україна. – 1932. – № 1-2 – с. 170.

23. Оглоблин О. Пам'яті Дмитра Багалія // Український історик – 1988. – № 1-4. – С. 99.