Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Щастя і трагедія Василя Кука

Чи багато було в історії українського народу випадків, щоб неприхильна доля наша вберегла для наступних поколінь одного з найвизначніших організаторів Визвольної боротьби українського народу?

Уявімо на хвилину серед нас Клима Савура, Ярослава Старуха, Степана Хріна, Романа Шухевича... Як заіскрилась би наша історія в розповідях цих левів. Скільки пригадалось би героїчних імен, скільки лицарських біографій було б відтворено. Скільки підстав для гордості виявилося?! Скільки таємного стало б явним. Тому й особливо наполегливо та ретельно полювали за цими півбогами, в яких сконденсувалась українська міць і слава...

Хтось із них мав упасти першим, хтось мав попастися у російські тенети останнім. Керівник збройного опору початку 1950-х років Василь Кук потрапив у пастку одним з останніх. Від травня 1937 р. до травня 1954 р. він працював у підпіллі. 17 років! Важко навіть уявити, як такий тривалий час можна перебувати у підпіллі. І не просто ховатися, а творити українську підпільну твердиню, підпільну українську армію, підпільну українську державу.

Провідний спеціаліст Державного архіву СБУ Дмитро Вєдєнєєв, який мав можливість ознайомитися з “кримінальною” справою на Василя Кука, в розмові зі мною сказав із повагою, що полковник Кук-Коваль – “видатний конспіратор”, рівного якому в керівництві ОУН не було. Казав, що це визнавав і Роман Шухевич. До характеристики Василя Кука можна додати, що він був не тільки видатним конспіратором, але й видатним українським організатором, ідеологом терористичної акції, пропагандистом українського слова, що “душу і діло рве до бою”.

Проти польських окупантів

Велику роль у становленні Василя Кука як українського військового і громадського діяча відіграло навчання у Золочівській приватній класичній гімназії, директором якої був український патріот, о. Микола Хмельовський, колишній капелан УГА, а вчителями – учасники Українських визвольних змагань: старшини УСС, УГА, Армії УНР.

“У 1928/29 шкільному році, – пише в “Автобіографії” Василь Кук, – я став членом Юнацтва ОУН, наступного року – провідником Юнацтва ОУН у Золочівській гімназії та у повіті. З 1930 року був членом Золочівської повітової екзекутиви (Проводу) ОУН... Я був референтом юнацтва і одночасно організаційним референтом... В 1931/32 рр. я мав прямий зв’язок у м. Львові з членами Крайової екзекутиви (КЕ) ОУН Дмитром Мироном, Ярославом Стецьком, Ярославом Старухом... За дорученнями КЕ ОУН я часто виконував кур’єрські завдання: перевозив зброю та вибухові матеріали з Кракова до Львова (з краківської лабораторії Ярослава Карпинця та Миколи Климишина). Доставляв нелегальну літературу на Волинь... У тому часі, мене, ще гімназиста, декілька разів затримувала польська поліція, але після двох діб арешту за браком доказів відпускали... У 1933 р. мене було ув’язнено на півроку в золочівську тюрму за поширювання листівок ОУН.

У вересні мене звільнили, а в жовтні цього ж року знову арештували й у 1934 році разом із братом Ілярієм засудили за саботажеві антипольські акції на два роки тюрми. Боронив нас адвокат Степан Шухевич. Відбували ми тюремне ув’язнення у Золочеві та у м. Радомі. Звільнили нас у 1936 році у зв’язку з амністією після смерті Юзефа Пілсудського, голови польської держави.

У 1936 році я знову очолив ОУН на Золочівщині...”1

У травні 1937 р. двадцятичотирирічний Василь Кук змушений був перейти на нелегальне становище. З того часу він “став професійним революціонером-підпільником, озброєним револьвером та гранатами”. Василь Кук “проводив масові, нічні ідеологічно-політичні вишколи робітництва й ремісництва на околицях міста Львова”.2 З осені 1937 року його підпільна діяльність проходила на землях Підгаєччини.

“Та найважливішим, головним моїм завданням, – пише Василь Кук, – було організувати підпільну друкарню Крайового проводу ОУН. І така друкарня була заснована у селі Угринові... Тут друкувались відозви Крайового проводу ОУН, вишкільні матеріали, брошури тощо. Тут була надрукована моя праця про підпільну конспірацію “Пашні буряки” під прізвищем інженера-агронома Луки Лемішки3... На базі набутої підпільної практики було організовано на Підгаєччині спеціальну школу з підготовки кадрів професійних революціонерів і для інших теренів... У 1939 році, у зв’язку з можливістю вибуху війни, дуже актуалізувалася справа військових вишколів. У друкарні видано написану мною книжку “Гранатний вишкіл”.4

До справи військових вишколів залучено багатьох наших прихильників, які служили у польському війську й зокрема підстаршин. Я зорганізував кілька таких підстаршинських та стрілецьких вишколів. А коли у вересні 1939 р. почалася війна, то у Славятинських лісах діяла вже повстанська сотня. Повстанці роззброювали окремі військові польські частини, ліквідували поліцейські постерунки, магазинували зброю і готувалися до підпільної боротьби проти нових совєтських окупантів”.5

Слід сказати, що всі брати і сестра Василя Кука (окрім двох, що померли у дитинстві) були членами ОУН: Ілярій (страчений у 1938 р. польськими шовіністами), Ілько (розстріляний поляками у вересні 1939 р.), Филимон (політв’язень із 1940 року, відбув 8 р. тюремного ув’язнення і заслання), Іван (політв’язень, арештований у 1940 р. червоними, засуджений до 8-мирічного ув’язнення, вдруге арештований у 1949 р. і засуджений на 10 років тюрми), Ева (померла в 1946 р.). У 1943 році їхнього рідного дядька Оксентія Постолюка (в минулому стрільця УГА) та його 20-річного сина Ярослава замордувала польська шовіністична боївка.

На наказ Крайової екзекутиви ОУН восени 1939 р. Василь Кук від’їхав до Львова, склав звіт зі своєї підпільної діяльності і був направлений до лемківського міста Сянок, що в той час перебував вже під німецькою окупацією. У 1939-1940 рр. він організував нелегальні переходи через совєтський кордон для кур’єрів ОУН, приймав звіти підпільників, збирав інформацію про становище в Україні, технічно забезпечував підпільників, які відходили до революційної праці в різні краї України...

Праця на Великій Україні

У квітні 1941 р. Василь Кук взяв участь у II Великому Зборі ОУН, виступав на ньому. Степан Бандера високо оцінив діяльність Василя Кука і призначив його членом Проводу ОУН. У Проводі Василь Кук очолив організаційну референтуру. У 1940-1941 рр. він брав активну участь у праці Військового штабу, проходив військові старшинські вишколи й сам викладав на них методику партизанської боротьби.

Навесні 1941 року Василь Кук “організував і очолив Центральний штаб Похідних груп для висилки у східні області України членів ОУН і симпатиків із метою організації державного апарату на звільненій від більшовицьких окупантів території та створення мережі ОУН. Було організовано три такі групи: Північну – Провідник Микола Климишин, Середню – Провідник Микола Лемик, Південну – Провідник Зиновій Матла. У Похідні групи було включено біля п’ять тисяч осіб. Їхня діяльність поширилась на всі області України, включно з Кубанню та Кримом”.6

Була утворена також керівна Львівська група, завданням якої було якнайшвидше добратися до Львова, де організувати проголошення відновлення Української держави. У цю групу входило до 20 керівних членів ОУН. Політичним керівником групи призначено Ярослава Стецька. Кук відповідав за організаційно-технічні справи, зв’язки з місцевими клітинами ОУН та прибуття групи до Львова.

Брав він активну участь у скликанні Народних Зборів і у самих Зборах, які 30 червня проголосили відновлення Української держави та сформували уряд – Державне Правління, яке очолив Ярослав Стецько.

У липні Василь Кук організував і очолив Київську групу провідних членів ОУН та прихильників, біля 30 осіб, переважно зі східних областей, із метою повторити у Києві проголошення відновлення Української держави.

Та план реалізувати не вдалося...

Восени та зимою 1941/42 років Крайовий провідник Климів-Легенда та організаційний референт Проводу ОУН Василь Кук впроваджують підпільні методи боротьби проти німецьких окупантів. “А з весни 1942 року, – згадував Василь Кук, – очолюю ще й Провід ОУН на Південно-Східних Землях України, до якого входили південні області: Донбас, Крим, Кубань, Одеса і Придністров’я, окуповане румунами. У всіх областях були зорганізовані обласні та окружні Проводи й ряд районних. У зв’язку з арештами у Києві та загибеллю крайових провідників Дмитра Мирона у липні 1942 р. та Пантелеймона Сака весною 1943 року, Провід ОУН на Південно-Східних Землях керував усіма областями на Україні.

У м. Дніпропетровську 1943 року була організована окрема група керівних членів ОУН, яка під моїм і Омеляна Логуша керівництвом опрацювала розгорнутий проект нової програми ОУН, який після всебічного обговорення був прийнятий на III Надзвичайному Великому Зборі ОУН у серпні 1943 року”.7

Тут, у Дніпропетровську, познайомився Василь Кук із студенткою Уляною Крюченко, яка стала його дружиною, любов до якої він проніс через все своє життя. Уляна Крюченко під час німецької окупації очолювала Юнацтво ОУН у Дніпропетровську та Дніпропетровській області.

Весною 1943 року Василь Кук очолив УПА-Південь, а Уляна стала членом політвиховного відділу УПА-Південь. Взимку 1943/44 р. Василь Кук-Коваль перейшов із відділом УПА через німецько-совєтський фронт у Кременецькі ліси. У квітні 1944 р. він здійснював керівництво одним із найбільших боїв УПА у Кременецьких лісах, відомим як бій під Гурбами. Начальником штабу був тоді майор Василь Процюк-“Кропива”, а начальником оперативного відділу – майор Микола Свистун-“Ясень”...

“З 1945 року, – пише далі Василь Кук, – я безпосередньо керував діяльністю ОУН на Східно-Українських Землях, у Подільському краю, а після смерті Провідника Північно-Західних Українських Земель Клима Савура, у лютому 1945 р., також і на Північно-Західних Українських Землях, і весь час постійно перебував на тих теренах. У тому часі написав дві брошури: “Про що говорить нам бюджет СССР на 1945 – 1946 рр.”8 та “Колгоспне рабство” (під псевдо Василь Лиманич)9”.10

У 1947 р. на пропозицію Провідника ОУН Романа Шухевича його заступником на всіх посадах одноголосно обрано Василя Кука.

Після смерті Романа Шухевича (5 березня 1950 р.) Василь Кук-Коваль заступив його на всіх становищах: Голови Проводу ОУН, Головного командира УПА та Голови Генерального Секретаріату УГВР. Від 1950-го до 1954 року Василь Кук керував Національно-визвольною боротьбою в Україні. У підпіллі користувався такими псевдонімами: Коваль, Леміш, Ле, Юрко, Медвідь, Василь Лиманич, інженер Лука Лемішка, Безіменний та ін.

“23 травня 1954 року підступом, у лісі на північ від с. Кругів Підкаменецького району, через провокаторів, під час переходу на Волинь, (Василь Кук) був захоплений спецвідділом КҐБ у полон. Перебував у тюрмах КҐБ у Києві та Москві (на Луб’янці) в цілковитій ізоляції від зовнішнього світу”.11

У полоні

В 2002 р. у Москві вийшла книга “Велике полювання”. Спрямована вона проти Українського національно-визвольного руху. Її автор – колишній офіцер МҐБ-КҐБ Георгій Санніков, учасник боротьби проти “националистического подполья” в Західній Україні на початку 1950-х років. Свого часу Санніков був призначений куратором в’язня Василя Кука. Мав завдання “перевиховати” його. Не дивно, що Василеві Куку у книзі присвячено чимало сторінок.

Георгій Санніков шанобливо пише про “ідеологічну стійкість” Василя Кука, про те, що він “непохитно сповідував свої ідеали”.12 А от Романові Шухевичу в книзі оцінка дана різко негативна: “воєнний злочинець”, “кат”, “підручний гітлерівців”, “зрадник українського народу”, “подлинное лицо котрого клеймено свастикой нацистов”.13 Про Василя Кука Санніков писав, що це був “останній із могікан, суперник, який дійсно викликає повагу”, з яким “упаси, боже, ни о каком сотрудничестве и речи быть не могло”.14

Оце “упаси, боже” мені не сподобалось. Чого б це професійному людолову так запекло вигороджувати свого ворога? “Та це ж каґебіст пише, – промайнула думка. – Він і позитивно характеризуючи людину, професійно-непомітно “лишає плями” на ній”.

Справді, знайти щиросердечного і відкритого чекіста неможливо. Не вміє каґебіст бути відвертим, – професія така. Чому йому не вбити клин між українськими діячами, навіть коли одного вже немає в живих? Чому б не посіяти сумніви серед прихильників української національної ідеї?

Санніков пояснює причину позитивної оцінки людських якостей Василя Кука так: “Часті зустрічі з Куком впродовж тривалого часу сформували у нас обох трохи дивне, як мені тоді здавалося, почуття своєрідної поваги один до одного”.15 “Я поважав цю людину, свого противника, за його ідеологічну стійкість, за нескореність долі, за безстрашність і мужність”.16

Але ж саме таким був і бойовий товариш Василя Кука, його безпосередній зверхник Роман Шухевич! Якщо Шухевич-Тур ухвалював “злочинні” рішення, то впроваджувати їх мусив заступник Головного командира – Василь Кук-Коваль. А якщо Санніков поділяє наведену у додатку до його книги тезу, що “злочини українських націоналістів УПА за жорстокістю і цинізмом не тільки не поступаються злочинам германських фашистів, але й навіть набагато переважають їх”,17 то де ж тоді логіка і “чекістська принциповість” сивочолого ветерана боротьби з “українським буржуазним націоналізмом”?

Найбільше чуток ходило і ходить довкола звільнення Василя Кука з ув’язнення. Санніков пише, що Микита Хрущов наполягав провести у Львові “відкритий” судовий процес над Василем Куком – із метою “разоблачения врагов украинского народа – вооруженного оуновского подполья”. Хрущов сформулював вже й “судове рішення” – розстріл. У відповідь КҐБ УССР стверджував, що “ще були шанси на вербовку Кука”. По-друге, його страта дасть підстави західній пропаганді знову писати про збройну боротьбу в Західній Україні. “Це посилить авторитет українських націоналістичних центрів у Мюнхені”.18 Окрім того, у випадку смерті Василя Кука КҐБ позбавляв себе “оперативних можливостей” в радіогрі, яку успішно вів із провідними службами спецслужбами Заходу:19 не хотіли “українські” каґебісти втрачати можливості діяти “втемну”, діючи від імені “легендированого подполья ОУН”. “Українські чекісти просили Москву не підганяти події, намагались довести, що живий Кук політично більш вигідний, ніж мертвий”.20

До таких висновків чекістів підштовхнули й наслідки вбивства Степана Бандери. Автор книги “Большая охота” Георгій Санніков вважав, що вбивство агентом КҐБ Богданом Сташинським у 1959 р. Степана Бандери було політично недоцільним. “Похорон Бандери перетворився у могутню демонстрацію єдності і згуртованості закордонних українських націоналістів. Смерть Бандери сконсолідувала ворожі Совєтському Союзу сили в середовищі української еміграції...”. Вбивством Степана Бандери, пише далі Г. Санніков, Совєтський Союз мимовільно сприяв реанімації ідеології “бандерівщини”. Українська еміграційна преса писала в ті дні: “Бандера помер, але дух його живе”. “Він перетворився з нашою допомогою, – дійшов висновку Г. Санніков, – в націоналістичного Ісуса Христа”.21

Подібно міркували чекісти, коли вирішували долю Василя Кука. Адже його розстріл призвів би до небажаного резонансу, дав би підстави до нового вибуху антисовєтської пропаганди на Заході. “Таких, як Кук, слід було знищити набагато раніше. Саме такі керівники ОУН надзвичайно небезпечні”, – так висловився після зустрічі з ним перший секретар ЦК компартії УССР Олексій Кириченко.22

У зв’язку з “новим курсом хрущовської національної політики”, а фактично з пропагандистською метою, Василя Кука на підставі постанови Верховного Суду СССР від 21 липня 1960 року звільнили з ув’язнення. Серед багатьох інших в’язнів була звільнена і дружина Уляна. Звільнили тоді й митрополита Української греко-католицької церкви Йосипа Сліпого, якому дозволили навіть виїхати за кордон.

Василеві Куку приписали проживати у Києві, де над ним здійснювався постійний нагляд та контроль із боку КҐБ. Працював він у Центральному державному історичному архіві у відділах каталогізації та давніх актів, паралельно навчаючись на історично-філософському факультеті Київського державного університету. КҐБ навіть дозволив йому написати дисертацію з історії України. Тема: “Роль Селянського поземельного банку в проведенні Столипінської аграрної реформи на Україні”. Г. Санніков стверджував, що Вища атестаційна комісія (ВАК) одностайно визнала цю роботу за рівнем докторською, та КҐБ, врешті, заборонив надати В. Куку й ступінь кандидата історичних наук.23

Здавалось, що життя налагоджується. Та то було лише про людське око. І Санніков підтверджує це. Він цитує свого товариша, який у ті часи посідав високий пост у керівництві КҐБ УССР: “До конца своей жизни он (Кук) будет в поле нашего зрения, он – наш вечный объект разработки. Иногда мы встречаемся с ним, когда возникает необходимость что-то дополнительно спросить… Но он так и не пошел на сотрудничество с нами, остался на позициях убежденного борца за “независимую, свободную” Украину… Мы сейчас контролируем каждый его шаг, проводим по нему весь комплекс агентурно-оперативных и оперативно-технических мероприятий. Слушать-то мы его всегда будем”.24

А як же Кук? “Стал на путь ісправлєнія”? На наше щастя, ні. Санніков у своїй книзі цитує Василя Кука: “Я переконаний український націоналіст, і пишаюся цим, – говорив він ще в ув’язненні. – Я вірний своїй націй і я всього себе віддав до кінця боротьбі за український народ. Всі свої особисті інтереси я підпорядкував інтересам народу”.25

У 1969-1972 рр. Василь Кук працював у Інституті історії АН України у відділі історіографії та джерелознавства, виконував обов’язки старшого наукового співробітника. 17 жовтня 1972 року з праці в інституті його було звільнено із забороною працевлаштовуватись у наукові та виховно-шкільні установи.

Наприкінці 1972 р. з великими труднощами Василь Кук влаштувався на посаду рядового постачальника у комбінаті “Побутреклама”, де працював до звільнення на пенсію 8 травня 1986 року.

Коротко про творчість

У 1960-1980-х роках Василь Кук збирав архівні матеріали і писав статті про історію української культури. Зокрема він написав такі праці: “Професійні освітні установи Міністерства фінансів в Україні” (розділ до книги “Державні установи в Україні до 1917 р.”. – Київ, 1966), “Документальні матеріали фонду Генеральної Військової Канцелярії та особливості їх каталогізації” (1966), “Листи О. П. Мишуги” (1967), “Композитор, диригент, співак (А. Ведель)” (1967), “З минулого (про Артема Веделя)” (1968), “Канцелярський курінь у Глухові” (1969), “Нові дані про Артема Ведельського-Веделя” (1969), “М. П. Ділецький та його музична спадщина” (1969), “Нові документальні дані про життя Артема Ведельського-Веделя у Харкові (1796-1798)” (1970), “Харківські школи. Колегія та додаткові класи” (1970), “Уточнення життєпису (до 250-річчя від дня народження Г. С. Сковороди)” (1971), “Видатний український архітектор (нові дані про смерть Івана Григоровича-Барського (1713 – 10/21 вересня 1791 р.)” (1974), “Його згубили талант і рабство (Про українського композитора Степана Дехтярова-Дехтяревського)” (1989).26

Писав Василь Кук і розділи до Української радянської енциклопедії (1969-1970): “Азовська провінція”, “Волоське право”, “Галицьке намісництво”, “Гетьман Великий Коронний”, “Єлисаветградська провінція”, “Казенна палата”, “Катеринославська провінція”, “Катеринославське намісництво”.27

У 1990-х роках тематика суттєво змінюється. З’явилися такі праці: “Відновлення Української Держави (до 50-річчя Акта 30 червня 1941 р.)” (1993), “Рукописна партитура творів Артема Веделя” (1995), “Кирило Осьмак (1890-1960)” (1995), “Головне – своя держава” (1995), “Отець Микола Хмельовський”, “У річницю смерті Головного Командира УПА ген.-хорунжого Романа Шухевича (Спогад)” (1996), “Ми боролися проти всіх окупантів” (1996), “Генерал Роман Шухевич – Головний командир УПА” (Київ: видавництво “Бібліотека українця”, 1997. – 110 с.), “Військовик за покликанням (Дмитро Грицай-“Перебийніс” (1997), “Степан Бандера – його державницька діяльність”, “Ярослав Старух – Провідник ОУН і керівник національно-визвольної боротьби на Західно-Окраїнних Землях України” (1997), “Слово про національного героя Дмитра Мирона – “Максима”, “Орлика” (1997), “Разом із велетами ОУН і УПА: спогади і роздуми... (Київ, 1997. – Записи Григорія Дем’яна) та інші.28

Від 1990 р. працював Василь Кук у різних архівах, збираючи матеріали з історії Національно-визвольної боротьби 1930-1950-х років для публікації у збірниках документів. Тісно співпрацював і співпрацює з редакцією “Літопис УПА”. Бере активну участь у діяльності Головної булави Всеукраїнського братства ОУН і УПА та Київського братства ОУН і УПА. Є головою наукового відділу Всеукраїнського братства ОУН і УПА. Часто виступає з лекціями і статями про історичне минуле. Дав також чимало інтерв’ю на радіо та телебаченні.

Доля і недоля Василя Кука

Щаслива доля Василя Кука-Коваля в тому, що майже 25 років життя він віддав збройній боротьбі за свободу своєї Батьківщини – проти польських, німецьких і російських окупантів; в тому, що й зараз, маючи вже 90 років, продовжує активно і творчо працювати на добро України.

Трагедія ж полягає у тому, що велетенського напруження сил (і його, і всього героїчного покоління волиняків, галичан та українців інших земель) виявилося недостатньо. Попри героїзм мільйонів, настала темна і люта ніч російської неволі... Та найжахливіше, що пролита кров героїв не проросла в наступних поколіннях.

Навряд чи нині Василь Кук бачить серед нас гідну зміну, гідних спадкоємців... Більше того, він не може не бачити величезної прірви між поколінням героїв і нашим поколінням – поколінням симпатиків національної ідеї... А різна якість борців і симпатиків та дистанція між ними очевидна....

Напевно Василь Кук порівнює керівників Національно-визвольного руху 1930-1940-х рр. з поколінням керівників українського руху нинішнього. На жаль, рівень вчителів виявився для послідовників недосяжним. Те саме можна сказати й про середню керівну ланку та членство – рівень енергетичної напоєнності сьогодні неспівмірно нижчий... А ідеалізм, здається, остаточно вивітрився, у кращому разі, став реліквією.

Хтось скаже: тоді був інший час, інша епоха, епоха воєн, тоді було модним воювати, тоді було модно бути героєм. Так, дійсно, зараз інший час: нині українським героєм, навіть українським патріотом бути не модно. Більше того, для владоможців та їхніх “граждан”, точніше “подданных” український патріотизм пахне “шовінізмом”, а на український націоналізм навісили ярлик “фашизму”.

Невже виявилася пророчою безвідповідальна фраза одного відомого письменника, грайливо кинута ним у 1996 р. на презентації книги публіцистики Івана Багряного – “час леопардів і національних героїв закінчується, настає час нормальних людей”?

Покоління “нормальних людей” навряд чи спроможне на ідеалізм, альтруїстичне служіння своїй Батьківщині. Хіба здатне воно не відірвати від себе і покласти у загальнонаціональну скриню свої гаразди? “Нормальні люди” вважають героїзм патологією. Тому й не вилонило покоління “дев’яностих” великих...

Із керівного складу ОУН-УПА у нас сьогодні залишився тільки Василь Кук.

Але чи перебуває він у центрі духовного життя українського?

Чи йдуть до нього на пораду лідери громадсько-політичного життя?

Ні владі, ні опозиції, як мені здається, він не потрібен.

Як охарактеризувати тих, хто не потребує мудрої поради героя? Зарозумілими? Чи вони просто імітують сходження, тому порад як піднятися не потребують...

Напевно були гіркими думки полковника УПА Василя Кука-Коваля, коли у грудні 2002 р. повертався він із вечора пам’яті героїв минулого Біласа і Данилишина, на який прийшло трохи більше 10 чоловік... Напевно застрелив би як провокатора Василь Кук (чи віддав під військово-польовий суд) пророка, який на початку 1940-х напророчив би таку перспективу...

Та досить ятрити рани...

Давайте віддамо за життя шану тому, хто зумів підпорядкувати власні інтереси інтересам української нації, тому, хто все своє життя альтруїстично служив нашій Батьківщині і спонукав до цього інших. Тисячі інших. Які крізь ворожі підступи і кулі йшли до абсолютного національного ідеалу.

Вони не дійшли до перемоги, але, високо піднявши українські прапори, так освітили їх своїми світлими, безсмертними душами, що, здається, й серця малоросів мали б наповнитися щемом і гордістю...

Навіть, якщо наше покоління виявиться яловим, все одно знайдуться одинаки-фанатики, які продовжать боротьбу за честь української нації.

А поки давайте вшануємо людину, яка народилася 11 січня далекого 1913 року в селі Красне Золочівського повіту Тернопільського воєводства у селянській родині. І з Україною в серці пройшла тернистий шлях, повний втрат і надій.

Література

1. Кук В. Василь Кук – полковник Василь Коваль. Автобіографія. Київ, 10 червня 1995 р. На правах рукопису.

2. Лемішка Л. Пашні буряки. – 1937. – 80 с. (Про конспірацію підпільника).

3. Гранатовий вишкіл. – 1938. – 80 с. (Військова інструкція про застосування річних гранат. Розповсюджена без підпису).

4. Кук В. Василь Кук – полковник Василь Коваль. Автобіографія. Київ, 10 червня 1995 р. На правах рукопису.

5. Лиманич Василь. Про що говорить нам державний бюджет СССР на 1945-46 рр.

6. Леміш Юрко. Колгоспне рабство. – 1950. – 100 с. Машинопис.