Реферат на тему

Кримський похід 1687 року і змова проти гетьмана Самойловича

Одним з головних наслідків «вічного миру» 1686 р. Росії з Польщею було приєднання Росії (і України) до антитурецької коаліції — «Священної Ліґи», учасниками якої були Австрія, Польща, Венеція і, певною мірою, Ватикан. Московський уряд не був задоволений умовами Бахчисарайського миру з Туреччиною (і Кримом) 1681 р. Справді, Бахчисарайська угода не тільки залишала в повній силі небезпечне для України й Росії турецько-татарське панування на Чорному морі і його північному узбережжі, але ще й визнавала права і володіння Туреччини на Правобережній Україні. Тим самим експансії Росії на південь, до Чорного моря, було поставлено поважні перешкоди, а Правобережна Наддніпрянщина залишалася незалюдненою територією і ареною боротьби між Польщею і Туреччиною. Спустошливі татарські напади 80-х років XVII ст. дуже руйнували Україну і створювали надзвичайно напружене становище на південних кордонах України та Росії. Тим-то 10 стаття «вічного миру» 1686 р. оголосила Бахчисарайський Договір розірваним і встановила оборонний і наступальний союз Росії і Польщі проти Туреччини й Криму. Тоді ж був намічений похід на Крим в наступному 1687 р.

У квітні 1687 р. московське військо вирушило з Охтирки, Сум і Хотмижська в похід. На чолі війська був поставлений фактичний керівник московського уряду князь В.В. Ґоліцин. Загальна кількість війська була близько 100 тисяч. 2 червня на березі р. Самари до нього приєдналося українське військо, числом близько 50 тисяч, на чолі з гетьманом Іваном Самойловичем. Об’єднане московсько-українське військо переправилося через Самару і пішло далі у степ. В середині Червня військо перейшло р. Кінську (Кінські Води) і рушило до Січі.

Звістка про наступ численного московсько-українського війська викликала велику тривогу в Криму. Татарське військо на чолі з ханом Селім-Ґіреєм стало коло Перекопа. Туди ж тікало населення турецьких «городків» (фортець) на долішньому Дніпрі.

Однак московсько-українське військо дійшло тільки до р. Карачокраку (20 верст від Січі). Тут 17 червня, після військової ради, Ґоліцин наказав відступати. Головні сили рушили назад до Самари. Лише сороктисячний загін українського й московського війська на чолі з чернігівським полковником гетьманичем Григорієм Самойловичем й окольничим Леонтієм Неплюєвим був відряджений до Запоріжжя «для промыслу над городками (турецькими) сухим и водным путем».

Причини раптового відступу Ґоліцина неясні. Загальна думка про те, що він викликаний був відсутністю паші для коней (татари випалили траву в степу), спростовується свідченнями очевидців, що, незважаючи на степову пожежу, в степу «конских кормов довольно». Очевидно, причини невдачі походу були складніші.

В умовах тяжкого степового походу проти Криму особливе значення мала позиція гетьмана І. Самойловича. Самойлович був дуже невдоволений «вічним миром» 1686 р., який стверджував Андрусівський поділ України на лівобережну і правобережну частини. Ще під час переговорів про «вічний мир» Самойлович перестерігав московський уряд щодо «лукавой хитрости» Польщі. Участь Росії і України в антитурецькій коаліції зв’язувала Росію з Польщею і тим самим не могла бути популярна в близьких до Самойловича старшинських колах, не кажучи вже про економічні і політичні інтереси, які в’язали старшину південної Гетьманщини і Запоріжжя з Кримом. Не дивно, що в цих колах виникає опозиція антитурецькій політиці Московщини. На чолі цієї опозиції* стає гетьманич Григорій Самойлович, зять гетьмана Брюховецького, людина енергійна, гостра й принципова, ворог Москви. Є підстави думати, що їй співчував і старий гетьман Самойлович.

* Ледве чи на чолі. Але він був, безперечно, найактивніший і, звичайно, впливовий, як гетьманич і чернігівський полковник. Треба зважати також і на недобрі взаємини між гетьманом Самойловичем і кн. В. В. Ґоліциним: адже гетьман підтримував кн. Г.Г. Ромодановського, ворога Ґоліцина. Див.: Соловйов, Історія Росії, кн. VII (нове видання).

Ґоліцин, безперечно, знав про ці настрої українських провідних кіл. І тільки в світлі цього факту різні порівняно другорядні обставини (випалення степу тощо) могли викликати у Ґоліцина побоювання щодо заглиблення в степ, де віддалене від кордонів Росії і України московське військо ставало в чимраз більшу залежність від української старшини й гетьмана Самойловича. І не випадково, наказуючи відступати до кордонів Гетьманщини, Ґоліцин одночасно видаляє з війська Григорія Самойловича.

Доля гетьмана Самойловича була вирішена вже самим фактом відступу Ґоліцина, який, крім того, мусів скинути на когось відповідальність за невдачу походу. В цих умовах і був зорганізований Ґоліциним виступ старшини проти Самойловича. 7 липня, коли військо стояло на р. Кильчені, старшина подала донос на гетьмана, обвинувачуючи його в самовладстві, різних урядових зловживаннях, а головне в таємних зносинах з кримським ханом і у військовій зраді. Старшина просила усунути Самойловича від гетьманства. Ґоліцин негайно повідомив про це Москву.

Старшинський бльок 1687 р., який виступив проти гетьмана Самойловича, складався з численної і впливової групи старих політичних противників Самойловича — «дорошенківців» (генеральний суддя Михайло Вуяхевич, Яків Лизогуб, Григорій Гамалія, Василь Кочубей, реєнт Генеральної військової канцелярії) 1 на чолі з генеральним осаулом Іваном Мазепою та із старих особистих ворогів Самойловича — колишніх старшин Родіона Дмитрашка-Райчі, Степана Забіли, Константина Солонини 2, до яких приєдналися й видатні представники генеральної старшини — генеральний обозний Василь Борковський та генеральний писар Сава Прокопович 3. Найсильніше об’єднало учасників цього бльоку велике невдоволення вищої старшини внутрішньою політикою гетьмана Самойловича, який «самовласно владЂет и хочет владЂть Малою Россіею»; «все один дЂлает — никого к думЂ не призывает»; «уряды по своєму гнЂву отнимает и не по пристойным причинам их наказует, и в безчестіе вводит, и кого хочет, без суда и без доводу, напрасно»; «за уряды полковничьи берет великіе посулы»; «людей стариішых войсковых заслуженных всякими своими вымышленными способами тЂснит, и слова доброго не говорит», «a иных мелких, незаслуженных, c собою поставливая, тЂм оказывается, что хочет учинить, что сможет»; «старшинЂ генеральной нЂт у него чести належащей и безопасенія; больше от гнЂва и похвальных его слов мертвы бывают, нежели покойны живут».

Отже, старшина обвинувачувала Самойловича в тому, що він самовладно править Україною і в своїх особистих та родинних інтересах порушує права й інтереси старшинської верхівки. Такі були основні мотиви незадоволення старшинського бльоку Самойловичем.

Була ще одна — й дуже важлива — підстава для невдоволення вищої старшини політикою Самойловича. Можна цілком погодитися з професором Л.О. Окіншевичем, що Самойлович «виразно виявляв своє змагання до надання українській центральній владі рис спадкової монархії». Самойлович був, безперечно, непересічний державний діяч, і в справі консолідації гетьманської влади після Руїни йому належить визначне місце. Людина авторитарної вдачі, яка так пасувала до його мужности й рішучости, він умів тримати в руках старшину без допомоги Москви й вміло, без допомоги старшини, тримав Москву на певній відстані від українських державних справ. Самойлович не лише керував Україною, як абсолютний «владЂтель Малороссійскаго Папства» (1686) 4, але й чи не перший з гетьманів ясно сформулював свій погляд на гетьманську владу як інститут монархічного типу. І він, і його сини не раз заявляли, що гетьман є «зверхнЂйшій владна и господар отчизни» (універсал полковника чернігівського Григорія Самойловича з 31 серпня 1686 р.), й що тільки «Найвишший неба и землЂ Справца отмЂною дочасного живота» може гетьманську «власть перемЂнить» (універсал гетьмана Самойловича з 14 лютого 1680 р.). Самойлович був попович, і, може, саме це походження («мелко родился»), яким так часто кололи йому очі (хоч, звичайно, позаочі) численні вороги й зависники, викликало в ньому жагуче бажання зміцнити свою владу й забезпечити булаву за своїм родом. Він мав дані для створення власної династії. Щоправда, старший син — Семен, полковник стародубівський, одружений з унучкою гетьмана Івана Сулими, улюбленець батька й «надЂя тая, которая отчизнЂ УкраинЂ много чинила, а болшей обЂцовала» (відзив Леонтія Полуботка), помер передчасно, а з другим — і найздібнішим — сином Григорієм, полковником чернігівським, батько не ладив і навіть підозрював його в замірі на своє життя. Але був ще наймолодший син — Яків, також полковник стародубівський, якого батько одружив з дочкою лідера смоленської шляхти, генерала Володимира Швайковського. Саме його старий і хворий вже гетьман готував на свого наступника. Це й мала на увазі старшина, коли робила в своєму доносі — вже після підписів — дописку: «... в чем разсуждает способной имЂти приступ, когда ни есть, к удЂльному в Малой Россіи владЂнію, и таковым то знатно намЂреніем и печать Юраса Хмельницкаго при себЂ задержал, не отсылая к великим государем, на которой

Погоня, княжество Малороссійское изображено, тому Юрасу от Турскаго данное» 5.

Чи брав Мазепа участь у змові проти Самойловича? Підпису Мазепи на доносі старшини нема 6. Але й загальна ситуація на той час, і свідчення (хоч і не зовсім ясне) добре поінформованого П. Ґордона, і, найголовніше, визнання самого Мазепи стверджують факт його участи в цій справі. Пізніше (1693) Мазепа говорив московському посланцеві Вініусові: «Гетман бывшей Іван Самойлов частию таких же враждебных клЂвет и лживых навЂтов оболган и пострадал; хотя де мы, будучи тогда в уряде воинском, и c протчею старшиною и c полковниками на него били челом, точию о едіной ево от гетманства отставки, для ево суровости и что очьми уж худо видЂл; а чтоб ево разорять, имЂние ево пограбить и в сылку совсем в Сибирь ссылать, о том де нашего ни челобитья, ни прошенія... не бывало».