Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Селянський рух на Волині в кінці XVI ст.: спроба статистичного аналізу

Спроба вивчення селянського руху в роки повстань кінця, XVI ст. на основі «статистичного матеріалу актових книг», заяв­лена в авторефераті С. А. Леп`явко, висвітлення там із зрозумі­лих причин не знайшла; правда, він дав змогу автору зробити висновок про те, що найважливішим соціальним наслідком по­встання під керівництвом К. Косинського стало різке збільшення числа селянських втеч, в тому числі і до лав козацтва. [1, с. 11] Тільки: подібний підхід, який враховував би всі випадки селянського про­тесту, зафіксовані в джерелах, міг би значно доповнити загальну картину вивчення цього першого широкого соціального виступу на Україні, що охопив широкі простори та різні верстви насе­лення.

До останнього часу можливості реалізації вказаного підходу упиралися в можливості кожного окремого дослідника, що зай­мався даною проблематикою. Таким чином, можна зробити ви­сновок, що в даному випадку незадовільний стан вивчення селян­ського руху залежав від рівня освоєння джерельної бази, введення: джерел до наукового обігу; єдиним же виходом з такого положен­ня була ілюстративність на додаток до теоретичних, а то й ідеоло­гічних узагальнень. Правда, і на досить обмеженому джерельному матеріалі радянські історики досягли значних успіхів у дослід­женні різних аспектів такої складної проблеми, як селянський: рух (класова боротьба).

На сьогодні у розпорядженні істориків з`явилася публікація,, яка підводить певний фундамент під саме статистичне вивчення проблеми селянського руху, потенційно уможливлює кількісне на­повнення, доповнення, уточнення чи спростування існуючих к історіографії положень і висновків. Йдеться; про довгий час ї ґрунтовно готовану збірку документів і матеріалів. «Селянський рух на Україні 1569—1646 рр.», [2] точніше про вміщену в ній «Хро­ніку селянського руху на Україні (1569—1647)» [3, с. 366-481]. Оскільки нашим завданням не є її рецензування, відзначимо тільки, що по­сідаючи в структурі публікації одне з останніх місць, вона є її найважливішою інформаційною (і пошуковою) частиною, якій: підпорядковані всі інші.

Крім введення до наукового обігу джерел, репрезентативності джерельної бази не менше значення має і розвиненість методики дослідження даної проблеми на основі зазначеного підходу. Як: вважає Б. Г. Литвак, остання досягла того рівня, коли відомо й апробовано багато прийомів, які дають змогу успішно вивчати подієву сторону селянського руху, дати адекватну дійсності кіль­кісну характеристику його і центр ваги в цій методиці посідають кількісні прийоми вивчення. [4, с.136-137] Саме завдяки цим методам було досягнуто непередбаченого результату — поглиблення якісного аналізу селянського руху, а саме, визначено масові форми руху, регіональні особливості, розуміння тактики супротивних сторін, динаміку тощо. [4, с.139] Необхідно, правда, зазначити, що здійснено це на матеріалах XIX ст., на більш широкій і репрезентативній джерель­ній базі, конкретніших цільових установках, а в результаті і на» значніших зусиллях і традиціях.

Обов`язковим атрибутом статистичного дослідження селянсько­го руху — і це визнається всіма істориками — є «хроніка». Вона; носить не лише інформаційну та пошукову функції, а й забезпечує контроль правильності підрахунків, можливість використання різ­ними дослідниками, різноманітні групування загальнодоступного матеріалу. Укладач «хроніки» в згаданому збірнику, В. В. Страш­ко відзначив і таку якість хронік подій, як вичерпність теми, [5, с. 27] наскільки, додамо, можна будь-яку тему на певний час вичерпати.

Використовуваний укладачами збірки й нами тут термін «хро­ніка» не зовсім відповідає його змісту, оскільки точне датування (а то й взагалі датування) тієї чи іншої події в переваж­ній більшості випадків неможливе. Тому, очевидно, виходячи з цієї обставини, польські архівісти результати подібної роботи, також заснованої переважно на документах судово-адміністратив­них установ, назвали «Селянська картотека». [6, с.21]

На основі «хроніки» можна вивчати різні аспекти селянського руху, вона є базою всебічного дослідження даної проблеми. Але це слід розглядати поки що тільки як перспективне завдання, враховуючи потребу у розвитку відповідної методики чи, можли­во, пристосуванні існуючої до особливостей розглядуваного періоду та його джерельної бази. Тому тут розглядаються в першу чергу саме методичні питання та робиться спроба реалізації лише одно­го, найбільш простого, прийому кількісного (статистичного) ана­лізу — метод групування. Об`єктом демонстрації можливостей-останнього є втечі селян, оскільки переважна більшість фактів, стосується саме цієї форми селянського протесту, вони краще під­даються підрахункам та свідчать про інтенсивність та динаміку селянського руху в цілому, а також міграційних процесів. Терито­ріально пропонований аналіз стосується Волині, одного з найбільш джерельно забезпечених регіонів України. Визначальним факто­ром при виборі регіону була і його втягненість у події, пов`язані з повстаннями 1591—1596 рр.

З широкого кола методичних питань не останнє місце належить термінологічному. Тут ми не торкаємося можливих дискусійних проблем, перш за все, категорій «виступ» та «масовий виступ», звертаючись до «прикладних» у методичному плані понять. «Хро­ніка» відбиває як територіальні, так і особові напрямки селян­ських втеч чи міграцій. Для їх розрізнення пропонується вико­ристовувати і різні терміни: перший охоплюватиметься категорією «напрямок» (направленість), другий — «спрямованість».

До методологічної групи питань ми відносимо і проблему іден­тифікації проявів соціального протесту. До останніх ми, на відмі­ну від укладачів збірки і «хроніки», не відносимо випадків по­трави посівів, порубання лісів, розкопки межових знаків тощо сусідніх маєтків та дії стосовно «чужих» феодалів. У даному ви­падку вважаємо правильною думку про те, що в подібних ситу­аціях селяни виступали разом з феодалом для захисту, а то й для нападу, причому опір «чужому» феодалу був набагато сильні­шим. [7, с.374] Стосується це, скоріше, взаємовідносин типу «свої — чужі», общинної свідомості селян, зіткнень на ґрунті господарського осво­єння суміжних територій. Як показує аналіз документів Луцького гродського уряду за період, що передував 90-м рокам XVI ст., подібні факти були більш властиві для центральної частини Во­лині, де ще існували можливості розширення земельних площ маєтків і де вони приймали іноді форму справжніх воєн, що під­тверджує висловлену вище думку.

Більш конкретним, але з незаперечним методичним значенням, є питання про таку рису селянських втеч, як локальність, про від­стані втеч. Можливо, це пов`язано не в останню чергу з особли­востями джерельної бази та її збереженістю, а можливо визна­чальною була сама тенденція, існуючий стан речей, перешкоди на шляху втеч. На нашу думку, переважна більшість втеч не могла відбуватись на значні відстані, за винятком хіба що втеч індиві­дуальних. Міграції відбувались, як правило, у складі однієї чи навіть кількох сімей та ще й з маєтністю, худобою, про що свід­чать ті самі документи судово-адміністративних установ. Подібна валка не могла не привернути уваги жителів та власників (чи їх представників) населених пунктів, через які пролягав шлях втечі. В цих умовах та при зацікавленості всіх феодалів будь-яка втеча неминуюче чи, можливо, в більшості випадків надавала селянським міграціям локальний характер або вимагала відповідної охорони втікачів зацікавленими особами чи створення своєрідних «перева­лочних пунктів» на найважливіших міграційних напрямках. Під­твердженням цьому може служити випадок, пов`язаний з «викоченням» селян с. Варковичі в м. Дубно (центр однієї з волостей х. Острозьких, затятих ворогів, до речі, власника Варкоричів М. Мишки) з подальшим відправленням їх в Звягель. З останньо­го селян можна було безперешкодно переправляти і у південно-волинські волості Острозьких, і на південно-східні окраїни Речі Посполитої. [8, оп. 1, спр. 16,. арк. 124-124 зв.]

Перед подачею зведеного у таблицю групування та його тлума­ченням необхідно зупинитись на кількості — зафіксованих там випад­ків селянських втеч. Пов`язано це з особливостями методики ство­рення «хроніки». Операція, названа укладачами збірки формалі­зацією позицій хроніки, однією з сторін має об`єднання позицій за рядом ознак — особовими, географічними, адміністративно-те­риторіальними, хронологічними. [2, с.25-26] Це вносить труднощі в обрахун­ки і вимагає для більшої точності все одно звертатися до архів­них документів. Цією ж обставиною, очевидно, поясняється, і знач­на розбіжність у кількості виявлених укладачами фактів (понад 14 тисяч) та кількістю позицій у «хроніці» (1700). Але, на нашу думку, різниця у кількості фактів не може бути суттєвою і впли­вати на виявлені на їх основі загальні тенденції і лише частково може позначитися на оцінці динаміки процесів.

Пропонована нижче таблиця враховує повітову направленість селянських втеч, залишаючи поза увагою направленість географіч­ну. Остання може значно розширити можливості групування, але вимагає значних локалізаційних зусиль і робить аналіз на даному етапі складним і громіздким (так як підрахунки проводяться поки що «на пальцях»). Дещо компенсувати обов`язкові при цьому похибки і неточності дає змогу вивчення спрямованості селянських втеч, оскільки наявність крупних латифундій на півдні й півден­ному сходу Луцього та сході Кременецького повітів і кількість втеч до них досить добре демонструють їх географічну направле­ність.

Направленість

1591

1592

1593

1594

1595

1596

Всього

У межах Луцького повіту

27

77

110

77

83

65

439

З Луцького повіту в

Кременецький

1

7

21

60

54

32

175

З Луцького повіту в

Володимирський

1

1

Всього з Луцького повіту

28

84

132

13.7

137

97

615

В межах Володимирського повіту

5

11

6

5

8

6

41

З Володимирського повіту в Луцький

8

3

36

8

6

16

76

З Володимирського повіту в Кременецький

7

9

16

Всього з Володимирського повіту

20

14

41

13

14

31

133

У межах Кременецького повіту

2

13

21

28

7

66

З Кременецького повіту

в Луцький

3

8

5

3

5

24

З Кременецького повіту у Володимирський

Всього з Кременецького повіту

2

3

21

26

26

12

90

Всього

50

101

194

176

177

140

838

Примітка: У таблиці не враховано випадки, коли в «хроніці» не вказано, звідки було здійснено втечі. Так, за роки, зафіксовані в таблиці відповідно було здійснено втеч до Луцького повіту — 0, 6, 4, 18, 0, 6; до Кременецького — 0, 0, 1, 9, 0, 7; до Володимирського — 0, 0, 2, 5, 0, 5.

Як видно з таблиці, загальна кількість втеч по Волинському воєводству дорівнювала 838 випадкам. Більшість з них відносила­ся до Луцького повіту (615), причому в межах самого повіту за­фіксовано більше половини всієї кількості (439). Переважав, схо­же, східний напрямок переміщення населення. Підтвердженням такого висновку можуть служити дані по Володимирському повіту, де переміщення на схід дорівнювало більше половині випадків, а з урахуванням втеч на територію Кременецького повіту — майже 70%, а також відсутність втеч з останнього та одна втеча з Луць­кого повіту на територію Володимирщини.

Помітне «відставання» Кременеччини можна пояснити близь­кістю Брацлавщини, актові книги якої за розглядуваний період можна сказати не збереглися, а також відносною насиченістю її (враховуючи порівняно невелику площу) магнатськими володін­нями, в яких виявлення втікачів було дуже складною справою. Цей регіон, до того ж, зазнав відчутних джерельних втрат. Не слід ски­дати з уваги й ту обставину, що кременецьким старостою був к. Я. Збаразький, за адміністрацією якого помічалася відмова вносити записи до актових книг, особливо, якщо вони стосувалися особи самого старости, який, до того ж, мав значні володіння саме на території цієї адміністративної одиниці Волинського воєвод­ства.

Якщо враховувати співвідношення між площами повітів Волин­ського воєводства і використовувати їх як своєрідний коефіцієнт (співвідношення між повітами Луцьким, Кременецьким та Волдимирським дорівнює 50:33:17), то можна говорити про порівнянність покажчиків насиченості (чи частоти) селянських втеч у різ­них регіонах Волині. їх (коефіцієнтів) використання робить мож­ливим порівняння відповідних абсолютних покажчиків по повітах. Через вказані вище причини необхідно внести ряд поправок до даних по Кременецькому повіту в сторону їх завищення, але дана проблема вимагає спеціального розгляду й обґрунтування. В ре­зультаті ж можна виснувати про чільне місце Луцького повіту у селянському русі кінця XVI ст., особливо активну участь селян­ства цього регіону у повстаннях та у міграційних процесах.

На особливу увагу при розгляді хронологічного розподілу ма­теріалу заслуговують, як нам здається, ті територіальні ряди, які демонструють напрямки: а) в межах Луцького повіту, б) в межах Володимирського повіту, в) в межах Кременецького повіту, г) з Луцького у Кременецький повіт. Хронологічний розподіл даних цих рядів свідчить про різке зростання, свого роду стрибок, кіль­кості селянських втеч за 1593 р., а по Кременеччині (у її межах та на територію Луцького повіту) — за 1594 та 1595 р.р.; у ці) ж роки залишається на високому рівні і рух селян Луцького повіту. Таким чином, спалах селянської активності на Волині припадає на 1592—1596 рр., причому слід виділити в окремий етап відрізок 1593—1595 рр., на який припадає 65% селянських втеч (по усіх рядах). На цьому ж етапі, рівень селянського руху тримається на одному рівні. Невелику перевагу завдяки стрибку у втечах селян з Володимирщини на територію Луцького повіту та в межах остан­нього має 1593 р.

Пояснення такому розподілу кількості селянських втеч може бути знайдене при їх співвіднесенні з хронологією подій повстання, з яких необхідно виділити початок 1593 р. — наближення військ К. Косинського до меж Волинського воєводства — та кінець 1595 р. — перенесення основних подій повстання, очоленого С. На­ливайком, на Волинь. Певна неузгодженість між найбільш яскра­вими точками повстання та найвищими покажчиками селянського руху впадає в око. Викликано це може бути характерним для ос­новної маси селянства відставанням від найбільш радикальної його частини, не кажучи вже про козацтво, прив`язаність селян до влас­ного господарства й насидженого місця, тим паче, що в кінці XVI ст. селянам все ще було, на відміну від середини XVII ст., що втрачати та ін.

Не можна не вказати й на ту обставину, що всі дані, використа­ні при створенні «хроніки», а відтак і при їх підрахунках і гру­пуванні, почерпнуто з актових книг різних судово-адміністративних установ. Тому слід відзначити в загальних рисах і особливості фік­сації в них інформації, яка стосується селянських втеч. Ініціатива у розшукові втікачів та фіксації свідчень про факти втеч належала виключно їх власникам. Кількість подібних свідчень залежала від інтенсивності пошуків власниками своїх селян-втікачїв; від неї багато в чому залежала й успішність цих пошуків. Інтенсивність же, а отже й частота свідчень в актових книгах, не могла бути однаковою в різні періоди. І перша, і друга зростали в часи більш-менш значних втрат для шляхецьких маєтків. Результативність по­шуків залежала від багатьох випадковостей і, очевидно, зросла під час повстань кінця XVI ст. Можливо, цим пояснюється (до деякої міри) різкий стрибок у кількості свідчень актових книг про селян­ські втечі.

Дещо схожа картина спостерігається і на протязі періоду, що передував повстанням. Тут при виділенні хронологічних відтинків враховувалися спустошливі татарські напади на Волинь другої по­ловини 70-х рр. XVI ст. з наступним звільненням найбільш потер­пілих населених пунктів від сплати державних поборів (так, к. К- Острозький був звільнений на 8 років). Ці відтинки та їх кількісне наповнення мають такий вигляд: 1569—1577 рр.— 41 втеча. 1578—1585 рр.—326 втеч, 1586—1591 рр.—84 втечі.* Співвідно­сити ці дані з даними за 90-ті роки не входить у наше завдання, але слід згадати татарський напад на Волинь 1593 р. [9, с. 12]. Тому, мож­ливо, слід говорити не про винятковий, а про нормальний характер даних за 1578—1585 рр. І під цим же кутом розглянути період 1592—1596 рр. та внести відповідні поправки у вивчення селянсько­го руху та міграційних процесів. Дана обставина а(ж ніяк не су­перечить тісному взаємозв`язку «селянського» та «козацького» ру­хів у подіях кінця XVI ст. і значному впливові другого на розгор­тання першого (як і навпаки).

Що стосується спрямованості селянських втеч, то можна гово­рити про такі її риси. Майже половина всіх випадків втеч (понад 400) представляла собою переміщення до володінь найбільш круп­них волинських магнатів, до латифундій таких князівських родин, як Острозькі, Корецькі, Заславські, Збаразькі та Радзивілли. Кіль­кість втеч до них сягала кількох десятків випадків. Трохи менша; кількість втікачів прямувала до володінь представників магнатерії, в переважній більшості випадків — князівських родин. Для порів­няння можна зазначити невелику кількість втікачів з володінь кня­зів. Відносно часто селяни тікали з маєтків Вороницьких, рідко — Корецьких, Пронських та ін., епізодично — Острозьких.

Безперечними «лідерами» щодо спрямованості втеч були Остро­зькі — од їх володінь нами зафіксовано понад 270 випадків втеч. Це — третина від загальної кількості втеч, що, до речі, корелює з загальною часткою володінь цієї родини на Волині; наскільки це стосується інших магнатських родин поки що залишається без від­повіді. З волостей, якими володіли Острозькі, виділяються за спря­мованістю в них Полонська (біля 60 випадків), Крупська і Любарська (понад 20 в кожну). Все, що було сказано вище по відно­шенню до Любара, може бути в повній мірі віднесене й до Полонного. Крупська волость, хоч і не була порубіжною, але завдяки зручному географічному становищу могла також відігравати роль «перевалочного пункту», правда, всередині Луцького повіту. Отже, можна припустити існування — неважливо, чи створеної спеціально-міграційної мережі у володіннях Острозьких, яка обслуговувала не лише волинські їх володіння. Дана обставина також може мата відношення до подій, пов`язаних з повстаннями кінця XVI ст., якщо згадати ставлення повсталих до волинських маєтностей князя Ко­стянтина та контакти між ним та керівниками повстання.

Проведений у статті найпростіший статистичний аналіз показує його значні можливості при дослідженні проблеми селянського руху на Україні другої половини XVI — першої половини XVII ст., тим більше, що для нього існує на сьогодні суттєва база.

* Дані підрахунки проведені не за збіркою «Селянський рух на Україні 1569—-1647 рр.», а на основі безпосереднього аналізу луцьких гродських книг, тому можливі більші розбіжності, ніж у матеріалах таблиці. 

Література

1. Лепявко С. А. Казацкие восстания 1591—1596 годов на Украине: Автореф. канд. дисс. — Днепропетровск, 1991.

2. Селянський рух на Україні 1569—1647 рр.: 36. док. і матер.— Київ: Наук. думка, 1993.

3. Хроніка селянського руху на Україні (1569—1647) // Селянський рух.

4. Литвак Б. Г. Крестьянское движение в России в 1775-1904 гг.: История и методика изучения источников.— Москва: Наука, 1989.

5. Страшко В. В. Підготовка хроніки подій у тематичних виданнях документів // Архіви України, - 1976. - № 5.

6. Якубский В. А. Проблемы аграрной истории позднесредневековой Польши. - Ленинград: Изд-во ЛГУ, 1975.

7. Поршнев Б. Ф. Феодализм и народные массы.— Москва, 1964.

8. ЦДІА України в м. Києві: Луцький гродський суд. - Ф. 25.

9. Мишко Д. І. Северин Наливайко. - Київ: Радянська школа, 1962.