Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

Західноукраїнські землі у 20-30-х роках

Перша світова війна, іноземна інтервенція та війна громадянська виявилися вкрай несприятливими для українського народу. Українські землі поза межами Радянського Союзу було поділено між трьома державами. До Польщі відійшла Східна Галичина, яка раніше належала Австро-Угорщині. У результаті радянсько-польської війни 1920-1921 рр. у складі Польщі залишилася частина українських земель, які раніше перебували в межах російських кордонів. Ці землі разом зі Східною Галичиною утворили новий район — Західну Україну. Румунія окупувала австро-угорську провінцію Буковину з центром у Чернівцях і українські землі у складі Бессарабії — Хотин-щину і Придунайський край. До Чехословаччини відійшла Закарпатська Україна.

За переписом 1931 р. на західноукраїнських землях, що перебували у складі Польщі, проживало 8,9 млн осіб, серед яких було 5,6 млн українців, 2,2 млн поляків, 1,1 млн представників інших національностей — євреїв, білорусів, німців та ін.

Українці в Польщі становили дві громади: греко-католиків (понад З млн), які проживали на землях Східної Галичини, і православних, які населяли Західну Волинь, Полісся і Холмщину (близько 2 млн).

У 1923 р. Рада послів великих держав визнала Східну Галичину частиною Польської Республіки. З цього часу правлячі кола Польщі починають відкритий наступ на національні права українців, всіляко обстоюючи ідею утворення однонаціональної держави шляхом примусової асиміляції національних меншин. Українські землі розмежовувалися штучно шляхом територіально-адміністративних реформ. Так званий сокальський коридор (старий кордон між Австро-Угорщиною і Росією) мав на меті відокремити Східну Галичину від Волині й тим самим заперечити існування єдиного українського народу, штучно поділити його на лемків, бойків та поліщуків. Важливим знаряддям колонізації стали дискримінаційні заходи польського уряду в царині мови й освіти. У 1924 р. вживання української мови було заборонене в усіх державних установах та органах самоврядування. Кількість українських початкових (народних) шкіл у Галичині зменшилася з 2426 у 1912 р. до 352 у 1937 р. На Волині з 443 українських шкіл наприкінці 30-х років залишилося тільки вісім. У Львівському університеті було ліквідовано всі українські кафедри. У відповідь завдяки мужності вчених, об'єднаних у Наукове товариство ім. Т. Шевченка, у столиці Галичини було засновано таємний Український університет (1921-1925 рр.).

Західна Україна у складі Польської держави залишалась економічно нерозвиненою окраїною, яка постачала центральним регіонам Польщі дешеву сировину і сільськогосподарську продукцію. Близько 80 % населення Західної України становили селяни і лише 8 % припадало на промислових робітників, які працювали в основному в лісовій і нафтодобувній галузях промисловості.

Незважаючи на те що Західна Україна була одним з найбільш перенаселених аграрних регіонів у Європі, польський уряд широко запроваджував так зване осадництво, тобто роздавав польським переселенцям найкращі землі у краї і щедро фінансував їх. До 1939 р. у сільській місцевості оселилися близько 200 тис. поляків, у містах — близько 100 тис. Багато українських селян емігрували за океан, бо не могли прогодуватися з клаптиків землі, що їм належали. До Канади і США виїхали близько 200 тис. осіб.

Польща була конституційною державою і, незважаючи на всі її дискримінаційні акції щодо українства, останнє мало реальні можливості для організації суспільно-політичного і громадського життя. Діяльність політичних партій не заборонялася, якщо вони не суперечили законам. Однак діяльність комуністів виходила за межі конституції і була нелегальною. Створена в 1919 р. Комуністична партія Східної Галичини (КПСГ) у 1923 р. перетворилася на Комуністичну партію Західної України (КПЗУ). Комуністи працювали на всій території, населеній українцями. Найбільшого впливу на маси комуністи досягли на зламі 20-30-х років, коли Польща переживала економічну кризу. Щоб використовувати легальні форми боротьби, керівництво КПЗУ утворило в 1926 р. ширшу й аморфнішу організацію — Українське селянсько-робітниче соціалістичне об'єднання (Сельроб).

У 20-30-ті роки західноукраїнські землі, що перебували під владою Польщі, стали епіцентром національно-визвольної боротьби всього позбавленого державності українського народу. У ній брали участь представники різних кіл населення та політичних течій. Головним осередком легальних поміркованих політичних сил стало Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО). Воно виникло у 1925 р. внаслідок злиття Української народно-трудової партії (УНТП) та дрібних організацій центристського спрямування Галичини і Волині. На чолі міжпартійного об'єднання стояли Д. Левиць-кий, В. Мудрий, С. Баран та ін. Українське національно-демократичне об'єднання проголошувало боротьбу за самостійну і соборну Українську державу легальними засобами, на демократичних засадах, широко використовуючи парламент, заперечуючи терористські, насильницькі засоби боротьби. На початку 30-х років УНДО висунуло вимогу автономії українських земель у межах Польщі. Пізніше воно виступило ініціатором "нормалізації" польсько-українських відносин. Одного з лідерів партії В. Мудрого було обрано віце-маршал-ком сейму Польської Республіки.

Легальний демократичний рух було представлено також Українською соціалістичною радикальною партією (УСРП) і Українською соціал-демократичною партією (УСДП), що в боротьбі за незалежну Україну перебувала під впливом соціалістичних ідей, при цьому різко заперечуючи більшовицький тоталітарний режим.

Велика економічна криза 1929-1933 рр., яка супроводжувалася масовим зубожінням насамперед українського селянства, соціальними проблемами, ще більшою мірою загострила польсько-український конфлікт. Влітку 1930 р. Галичиною прокотилася хвиля підпалів майна польських "осадників", нападів і погромів. Загалом було зареєстровано близько 2200 актів "саботажу". Під приводом боротьби з "українськими терористами" уряд переходить до каральних репресивних акцій щодо українського населення, проголошуючи так звану політику пацифікації (заспокоєння). У середині вересня 1930 р. підрозділи польської поліції та кавалерії вдерлися в галицькі села, де з нечуваною жорстокістю руйнували житла, просвітницькі заклади, конфісковували майно, фізично знущалися із селян, інколи закатовували їх до смерті.

Понад 2 тис. українців, переважно молоді, було заарештовано, близько третини з них засуджено до різних строків позбавлення волі.

Скориставшись труднощами внутрішньополітичного становища, режим Ю. Пілсудського в 30-ті роки набув ознак військової диктатури. Польський сейм був розпущений, опозиційні парламентські сили, у тому числі й 30 українських депутатів, потрапили до в'язниці.

Посилювалися репресії проти національних меншин. У 1934 р. було створено концтабір у Березі Картузькій, де більшість політв'язнів становили українці, учасники національно-визвольного руху.

Організаційним центром прорадянських сил на окупованій Польщею українській території стає КПЗУ. За рішенням Комінтерну КПЗУ оголошено складовою Компартії Польщі з наданням їй широкої автономії. Основним гаслом комуністів Західної України було возз'єднання всіх етнічних українських земель у межах Радянської України. Проте популярність і авторитет КПЗУ стали невпинно спадати на початку 30-х років внаслідок інформації про події в Радянській країні — примусову насильницьку колективізацію, голодомор 1932-1933 рр., припинення українізації, масштабні репресії серед усіх верств населення, встановлення сталінського тоталітарного режиму. Символічною стала доля й КПЗУ, яку було ліквідовано в 1938 р. за рішенням Виконкому Комінтерну під приводом, нібито керівництво в ній захопила фашистська агентура.

Поступово найпомітнішим чинником у політичному житті Західної України став український націоналізм. Ще в 1920 р. головним осередком націоналістичного підпілля стала Українська військова організація (УВО), що об'єднала колишніх вояків УНР. Очолив УВО колишній командир Січових стрільців, полковник Є. Коновалець. Із середини 20-х років керівники УВО напружено працюють в напрямку консолідації всіх націоналістичних сил. Внаслідок цього у Відні 27 січня — 3 лютого 1929 р. відбувся І Конгрес (Великий збір) українських націоналістів. На основі злиття різних угруповань було проголошено створення Організації українських націоналістів (ОУН). Ставши найвпливовішою в українському політичному житті, вона розгорнула згодом боротьбу за самостійність і соборність України. Головою Проводу українських націоналістів (ПУН) було обрано Є. Ко-новальця. Напередодні Другої світової війни, в умовах постійного тиску з боку польської влади ОУН налічувала майже 20 тис. свідомих бійців і багато співчуваючих.

Ідеологією ОУН тривалий час був український інтегральний, або чинний, як його називав Д. Донцов (український публіцист, політичний діяч, один з його авторів), націоналізм. Інтегральний націоналізм проголошував першість волі перед розумом, перевагу національних інтересів над індивідуальними, стверджував, що вищою метою боротьби є досягнення державної незалежності будь-яким способом. Подібні принципи дещо нагадували тоталітарну ідеологію, що в 30-х роках утверджується в багатьох європейських державах (Італії, Німеччині та ін.). Однак ототожнювати український інтегральний націоналізм з італійським чи німецьким фашизмом не можна; він виник у середовищі пригнобленої нації, не маючи власних державницьких структур.

Своєї стратегічної мети — звільнення від окупаційної влади та розбудови Української незалежної держави — оунівці досягали, застосовуючи різноманітні засоби боротьби. Збройна відсіч окупантам, організація терористичних актів особливо посилились після так званої пацифікації з боку поляків на початку 30-х років, коли крайовим провідником ОУН на західноукраїнських землях став С. Бандера. Найвідомішою акцією ОУН стало вбивство 15 червня 1934 р. польського міністра внутрішніх справ Б. Перацького. Наслідком цього терористичного акту став арешт діячів ОУН, серед яких були С. Бандера та М. Лебідь. Проте репресії поляків виявилися неспроможними здолати національно-визвольну боротьбу українського народу. Вона посилювалася. Підступно, внаслідок вибуху міни, підкладеної радянським агентом, у Роттердамі 23 травня 1938 р. був убитий Є. Коновалець. Загибель лідера ОУН залишила організацію без керівництва напередодні вирішальних в історії Європи подій.

Загальна кількість українського населення на підвладних Румунії територіях становила 790 тис. осіб. Становище української меншини тут було ще нестерпнішим, аніж у Польщі. З перших днів загарбання українських земель румунська влада щодо місцевого населення здійснювала політику жорстокого тиску, тотальної румунізації, вдаючись до відкритих насильницьких дій. Так, з 1919 до 1928 р. на території Буковини зберігався воєнний стан. Місцевих українців тут не визнавали окремою нацією, проголосивши їх "українізованими румунами".

До 1927 р. усі українські школи були закриті або румунізовані, українську пресу було заборонено. Було зроблено спробу піддати румунізації православну церкву. Окупаційна влада втручалась навіть в особисті справи людини, віддаючи накази змінювати українські прізвища на взірець румунських. На спроби українського населення чинити опір королівський уряд відповідав жорстокими каральними акціями. Так, були придушені Хотинське (1919 р.) і Татарбунарське (1924 р.) повстання. Останнє мало й позитивний наслідок. Бухарест був змушений піти на певну лібералізацію режиму щодо українців.

Румунія була однією з найвідсталіших країн Європи. Промислові підприємства Північної Буковини і Бессарабії залишились, як і раніше, дрібними і напівкустарними. Економічна криза настала в Румунії ще в 1928 р. Вона переросла в депресію, яка тривала майже до кінця 30-х років. В умовах кризи кількість промислових підприємств Північної Буковини скоротилися майже наполовину.

Робітники, яким вдалося зберегти роботу, одержували заробітну плату в половинному розмірі. Ще гіршим виявилося становище безробітних. У Бессарабії, як і загалом у Росії, поміщицька земля була поділена між селянами. Румунські власті після анексії краю поступово відібрали у селян близько половини поміщицької землі, яку повернули колишнім власникам. Світова економічна криза 1929-1933 рр. тяжко вплинула на селянське господарство. Ціни на зернові культури істотно знизились, на кукурудзу — майже в шість разів. У результаті посівні площі основних сільськогосподарських культур значно зменшилися. Високі податки і несприятлива ринкова кон'юнктура призводили до розорення селянських господарств. Так, у Бессарабії були закладені майже всі господарства селян.

Короткочасна лібералізація румунських владних структур у 1928-1938 рр. призвела до легалізації політичних партій, що пожвавило українське суспільно-політичне життя. У 1927 р. було створено Українську національну партію (УНП) під проводом В. Залозецького, яка намагалася захищати права українців, зберігаючи лояльність до Румунії. У 1929 р. на Буковині виникає партія під назвою "Визволення", яка обстоювала ідею приєднання до Радянської України. На початку 30-х років на Буковині розгорнувся націоналістичний рух на чолі з П. Григоровичем, О. Забачинським та Д. Квітковським. Цей рух застосовував організаційні принципи та методи боротьби оунів-ців Східної Галичини. У 1938 р. король Кароль II встановив у Румунії військову диктатуру, що призвела до відродження репресивних каральних дій центрального уряду щодо українців.

Становище українського населення Закарпаття, що в листопаді 1918 р. добровільно ввійшло до складу Чехословаччини, було значно кращим, ніж у Польщі та Румунії. Чехословацька республіка залишилась єдиною послідовною демократичною державою Центральної Європи і намагалася здійснювати ліберальну, зважену політику щодо національних меншин. Переважна більшість українського населення (близько 455 тис.) проживала на сході країни (Пряшівщина, Закарпаття). Це були економічно найвідсталіші регіони Чехословаччини, стосовно яких празький уряд намагався докласти певних зусиль, аби піднести рівень життя місцевого населення. З цією метою у 20-х роках тут було запроваджено аграрну реформу, наслідком якої став перерозподіл земель великих угорських магнатів серед селян. Понад 32 тис. селянських господарств додатково одержали 29 тис. га землі.

Частка промислової продукції у сукупному суспільному продукті дорівнювала 2 %. Кількість зайнятих у промисловості, за переписом 1930 р., не перевищувала 16 тис. Жодного нового великого підприємства за 20 років у краї не було побудовано.

Певних успіхів було досягнуто у галузі народної освіти. Загальноукраїнське значення мали відкритий у Празі Український вільний університет, Українська сільськогосподарська академія у Подебрадах, Український Високий педагогічний інститут ім. Драгоманова. Але незважаючи на демократизм, чехословацький уряд не погоджувався йти на поступки в головному питанні — надати Закарпаттю автономію.

Політичне життя на Закарпатті, незважаючи на економічну і культурну відсталість, було досить активним. На виборах, що відбувалися регулярно, місце в чехословацькому парламенті виборювало до 30 партій. Найвпливовішою у країні політичною силою були українофіли, які групувались в Українському національному об'єднанні. Авторитетним лідером українофілів був доктор теології і видатний педагог отець А. Волошин, який очолював Християнську народну партію (ХНП). Українофільська течія обстоювала ідею єдності закарпатських українців з усім українським народом.

Впливовою політичною силою на Закарпатті були також русофіли і комуністи. Комуністи входили до складу Комуністичної партії Чехословаччини і обстоювали відверто прокомуністичні, прорадянські позиції, наполягаючи на приєднанні краю до Радянської України.

У 1938 р. політична ситуація на Закарпатті кардинально змінюється. Після підписання Мюнхенської угоди починається процес розпаду Чехословацької республіки. На початку жовтня 1938 р. Німеччина зайняла передану їй за Мюнхенською угодою Судетську область і змусила уряд Чехословаччини надати автономію Словаччині. Скориставшись цим, лідери українофілів та русофілів домовилися між собою і звернулися до Праги зі спільною вимогою надати автономію краю. Празький уряд затвердив першу автономну адміністрацію на чолі з русофілом А. Бродієм. Однак вона проіснувала недовго - 28 жовтня 1938 р. до влади прийшов кабінет міністрів на чолі з А. Водопійним. Держава Карпато-Україна (так почали називати Закарпаття) розбудовувалася в дуже тяжких умовах, під тиском зовнішньополітичних обставин. 2 листопада відбувся так званий Віденський арбітраж. Згідно з його рішенням Угорщина одержала південні райони Словаччини і Закарпаття з переважно угорським населенням чисельністю 1100 тис. У Карпато-України відібрали міста Ужгород, Мукачеве і Берегове з прилеглою територією. Столицю її довелося перенести в Хуст. Не витрачаючи часу, українофіли почали будувати державність на урізаній території Карпатської України. Адміністрація, система освіти і видавнича справа переводилися на українську мову. Розгорнулась підготовча робота зі створення збройних сил — Карпатської Січі. Незабаром тут налічувалося до 5 тис. бійців. У розбудові держави закарпатцям допомагали співвітчизники із Західної України, Буковини і заокеанська діаспора. Курс А. Волошина на утвердження державності діставав схвалення у населення краю: на виборах у лютому 1939 р. до регіонального парламенту коаліція українських партій отримала переважну більшість голосів. А. Волошин 14 березня 1939 р. проголосив самостійність і сформував тимчасовий уряд. 15 березня сейм обрав таємним голосуванням, але одноголосно, А. Волошина президентом і прийняв закон про незалежність Карпатської України, визначив державну мову, прапор і гімн.

За два дні до проголошення незалежності Карпатської України за домовленістю з Угорщиною Гітлер дав згоду на захоплення нею всього Закарпаття. Угорські війська 15 березня рушили на неокуповану частину Закарпаття і після запеклих боїв вдерлися до Хуста. Новостворена держава українського народу припинила своє існування.

Проголошення Карпатської України мало велике історичне значення. Цей факт виявив одвічне непереборне прагнення українського народу до створення власної національної держави, допоміг закарпатцям остаточно усвідомити себе частиною єдиного українського етносу.

Список використаної літератури

1.Бойко О. Д. Історія України. — К., 1999.

2.Болей П. Р. Фронда Степана Бандери в ОУН 1940 року: причини і наслідки. — К., 1996.

3.Бульон-Боровець Т. Армія без держави. Слава і трагедія українського повстанського руху. Склади. —К., 1996.

4.Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XX ст.). — Львів, 1996.

5.Верстюк В. Українська Центральна Рада. — К., 1997.

6.Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. — К., 1991-1998.

10. Дорошенко Д. Нариси історії України. — К., 1991. — Т. 1-2.

11. Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. — К., 1994.

12. Історія України / С. В. Кульчицький (керівник) та ін. — К, 1998.

13. Історія України. Маловідомі імена, події, факти. — К, 1996.

14. Історія України: Навч. посіб. — К., 1997.

Коваль М. В. Україна: 1939-1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії. — К, 1995.