Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Місцеві особливості в процесі феодалізації

Вступні зауваження

Розвиток феодальних відносин у Київській Русі ми дослідили головним чином на основі матеріалів, що стосуються до основного центру її, Київської землі. Але вже з самого початку процесу феодалізації повинні були виявитись місцеві особливості в цьому процесі.

Ці місцеві особливості можуть полягати: 1) в різній інтенсивності процесу феодалізації; 2) в більшому чи меншому закріпаченні сільського населення; 3) в більшому чи меншому значенні того чи іншого способу перетворення вільного безпосереднього продуцента в феодально-залежне селянство; 4) в більшому чи меншому значенні в економічній і політичній системі тієї чи іншої землі основних видів феодальних володінь — князівського домену, церковної і боярської сеньйорій; 5) в процесі виникнення і в правовому оформленні класу феодалів і класу феодально-залежного селянства; 6) у структурі політичної влади, зокрема в більшій чи меншій ролі князя, боярства і міського населення; 7) в процесі виникнення феодальних інститутів — васалітету, міністеріалітету, імунітету.

Само собою зрозуміло, може бути і ряд інших, дрібніших, отже, менш важливих особливостей у процесі феодалізації. Безперечно, всі землі, на які розпалась Київська Русь, мали цілий ряд особливостей. Але з’ясувати всі ці особливості кожної землі ми не можемо через повну відсутність матеріалів. Так, ми не можемо цього зробити для Чернігівської, Переяславської, Новгородської, Сіверської, Рязанської, Смоленської, Турово-Пінської і Полоцької земель. Але зате в нас є деякий матеріал для встановлення місцевих особливостей у процесі феодалізації земель Новгородської, Галицько-Волинської і Ростовсько-Суздальської. Втім, і цей матеріал недостатній; його доводиться поповнювати пізнішим матеріалом і на основі вивчення кінцевих результатів процесу підходити до його початку.

Само собою зрозуміло, що вивчення процесу виникнення і початкового розвитку феодалізму в цих трьох землях мусить становити предмет самостійних і докладних досліджень, але поки їх немає, доцільно поставити це питання хоч би в самій загальній формі.

2. Новгород

Питання про особливості в процесі феодалізації великого Новгорода було поставлене ще Рожковим, який відніс новгородський феодалізм до типу так званого муніципіального феодалізму. На його думку, «з господарського погляду муніципіальний феодалізм характеризується перевагою транзитної, зовнішньої торгівлі, якій підпорядковуються і ремесло, і землеробство чи інші галузі сільського господарства».

Але коли прийняти це визначення, то муніципіальним феодалізмом доведеться називати не тільки феодалізм у Новгороді, а й суспільно-економічний лад Фінікії, Карфагена, словом, тих країн, де була дуже розвинута зовнішня торгівля.

До того ж Рожков не пояснив, як же виник цей муніципіальний феодалізм у Новгороді.

Природно, що при встановленні особливостей у процесі феодалізації Новгорода доведеться відмовитись від цього поняття.

Особливості в процесі феодалізації в Новгороді зумовлюються особливостями в процесі розвитку великої феодальної сеньйорії і особливим становищем, яке почав займати Новгород після занепаду Києва як економічного і політичного центру. Як відомо, після того, як Київ став цим центром, Новгород перестав притягати до себе князів. Досить показова щодо цього погордлива відповідь князя Святослава новгородцям, які прийшли до нього просити собі князя: «А бы пошел кто к вам» — сказав він. Та й ті князі, що сиділи в Новгороді, зокрема кн. Володимир і кн. Ярослав, дивились на Новгород як на свого роду плацдарм для дальшого просування в Київ. Нехтуючи Новгородом, зв’язуючи свою долю з Південною Руссю і з Києвом, князі не були зацікавлені в тому, щоб перетворитись у місцевих землевласників і утворити там свій домен. Через це експропріацію общинних земель провели не князі і не дружинні елементи, а місцеві представники родоплемінної знаті, а також великі землевласники, які вирослії всередині общин, що розкладались. Більшість неосвоєних новгородських боярських земель дісталась церковним установам — Софійському дому, монастирям, церквам. Через це й питома вага церковного землеволодіння в Новгороді була більша, ніж в інших землях. Отже, в Новгороді не міг бути покладений початок князівського домену, не могло розвинутись землеволодіння князівських дружинників. Коли Великий Новгород став центром уваги князів — а це зумовлювалось ростом економічного і політичного значення його, — то було вже пізно. Об’єднаненовгородське боярство вжило всіх заходів до того, щоб не дати змоги князеві і його оточенню почати освоювати землі як новгородських феодалів, так і общинників. Поступово складається свого роду конституційна норма, що забороняє князеві, його княгині, його боярам і дворянам набувати безплатно чи платно розташовані на території Новгорода землі. В першому, що дійшов до esc, договорі новгородців з князем» (тверським Ярославом Ярославичем) від 1265 р. ми зустрічаємо таку статтю: «А в Бежицах, княже, тобе, ни твоей. княгыни, ни твоим бояром, ни твоим дворяиом сел не дьржити, ни купити, ни даром приймати и по всей волости Новгородьской». Складається і друга норма, яка забороняє князеві і його оточенню приймати в закладники новгородців. В тому ж договорі говориться: «ни закладников и приймати, ни княгыни твоей, ни боярам твоим, не дворянам твоим, ни смерда, ни купщины». Заборона приймати в закладники зумовлена не тільки тим, що закладництво розширяло політичну базу князів, а й тим, що воно, як ми вже говорили, вело до дальшого перетворення закладників у феодально-залежне й кріпосне селянство і до експропріації їх земель.

Хоч усі ці норми містяться в договорі 1265 р., але в самому його тексті вказується, що це — новгородське мито, яке оформилось за дідів і батьків, зокрема при батьку великого князя Ярослава Ярославича — Ярославі Всеволодовичу. Це підтверджує зроблене Костомаровим порівняння договірного мита з політичною практикою великого Новгорода XII і початку XIII століття.

Отже, однією з основних особливостей у процесі феодалізації Новгородської землі є те, що в Новгороді князівський домен не міг виникнути і не міг розвинутись згодом. Це знову-таки повинне було зумовити ряд дальших особливостей. Передусім це мусило відбитись на способах перетворення вільного сільського населення у феодально-залежне і на формах експропріації общинних земель. Як ми свого часу вказували, одним з основних способів перетворення вільних данників у залежне селянство було поступове перетворення данини у феодальну ренту. Цей спосіб припускає безпосередню участь князя і його численних агентів. У Новгороді він був виключений, оскільки встановилась конституційна норма про заборону князеві і його оточенню брати з населення побори більші, ніж установлено в договорах.

І в Новгороді данники з часом почали називатись смердами. І тут смерди перебувають у віданні князя, але замість права на необмежену експлуатацію смердів тут виникає обов’язок «блюсти» смердів. Досить вказати, що кн. Всеволод був вигнаний між іншим і за те, що він «не блюдет» смердів.

Але в Новгороді відносин смердів до князя і міста не можна ототожнювати з відносинами підданства. І тут вони мають своєрідний характер. І тут вони виявляються у відбуванні різних повинностей, з одного боку, і у владній опіці — а другого. Повинності, які смерди на півдні відбували для князя і княжого господарства, смерди в Новгороді почали відбувати для міста, виконуючи їх за міське населення. Літописні повідомлення про існування в Новгороді особливого «смердьего моста» і «смердьих ворот» дозволяють нам припустити, що смердів притягали до мостової і городової справи безпосередньої в місті. Про відбування ними різних повинностей і уроків Пскову, згідно з особливою «смердьею грамотой», цілком певно говориться в літературному оповіданні про події в 1485 р. в Пскові.

Ці особливі повинності ніби відбували тільки смерди: інші групи сільського населення, наприклад, своєземці, половники та ін. їх не виконували, перебуваючи в загальному державному тяглі. Таким чином, вийшовши з особистої залежності від князя, смерди в Новгороді попали в підлеглість до міста як феодального центру, потроху перетворившись в окрему групу сільського населення, експлуатовану міськими і феодальними групами. Суть цих своєрідних відносин добре зрозуміло і відзначило одно з ганзейських посольств у Новгороді. В своєму повідомленні воно виразно виявило відносини залежності смердів від новгородців; так, між іншим, при переговорах з новгородськими боярами один із членів посольства вказав: «Vos Nogardensis bona illa habetis, et ea cum Smerdis vestris divistis. Smerdi vestri sunt et idureo de jure teno, mini respendere» 1.

Але смердів, що були захищені від спроб князів перетворити їх з данників у феодально-залежне селянство, само собою зрозуміло, всякими способами закабаляли новгородське боярство і інші великі землевласники.

Таким чином, можна вважати, що в Новгороді заборгованість і патронат є найзвичайнішими способами перетворення вільного населення у феодально-залежне селянство.

Ряд інших особливостей зумовлювався особливим становищем Новгорода після занепаду Києва. В міру того, як почав виявлятись цей занепад, росло значення Новгорода як торговельного центру. Оскільки раніш великі землевласники зосереджувались у містах, то цю сприятливу економічну коньюнктуру насамперед використали ці міські землевласники. Вони таким чином стали не тільки феодалами, а найкрупнішими купцями і банкірами, отже, зосередили у своїх руках не тільки залежне селянство, а й дрібних купців і ремісників. Таким чином, економічна база новгородських феодалів була надзвичайно широка, а це зумовлювало ряд особливостей у класовій структурі Великого Новгорода, у правовому оформленні феодальних класів і в розстановці класових груп.

Насамперед, клас феодалів виник у Новгороді трохи інакше, ніж в інших землях. В нього не ввійшли дружинні елементи, оскільки дружина йшла за князями. Згодом князеві почали забороняти освоювати новгородські землі і приймати закладників. Клас новгородських феодалів виник, таким чином, тільки з великих землевласників, які з’явились у надрах сільських общин, що розкладались. Поповнювався цей клас з числа заможніших купців і ремісників. Оскільки новгородським князям заборонялось самостійно (без згоди посадника) роздавати землі (а своїх земель у них не було), то в Великому Новгороді не міг виникнути васалітет. Та, крім того, новгородські бояри і інші феодальні групи, зайняті в торгівлі і в банкірській справі, навряд чи хотіли бути військовими слугами князів. Отже, оскільки васалітету в Новгороді не було, не могли виникнути й такі феодальні інститути, як лени, бенефіції та інші форми умовного землеволодіння.

Оскільки новгородські бояри та інші феодальні групи не були військовими слугами князя, то в них не було ні дружини, ні підвасалів. Нарешті, оскільки в князя не було великого господарства, то в Новгороді не могла утворитись система двірсько-вотчинного управління, яка дійшла досить великого розвитку в інших землях, а тому не міг виникнути й міністеріалітет.

Таким сином, у Новгороді не могла виникнути феодальна драбина. Феодальні групи визначались не місцем їх у цій драбині, а розміром їх земельних володінь і питомою вагою торгівлі. Бояри становили верхній ступінь, оскільки вони були найбільшими землевласниками і банкірами, «житии» люди — дальший ступінь, а за ними йшли великі земці, чи своєземці.

Усі ці особливості в процесі виникнення феодального землеволодіння, класу феодалів і феодально-залежного селянства зумовили і особливості в політичній організації. Вони вивчені достатньою мірою, і ми скажемо про них тільки в загальних рисах.

Оскільки князі кінець кінцем втратили економічну й соціальну базу, а новгородські бояри не хотіли ділитись з князем і його оточенням своїм економічним і політичним впливом, то Новгород почав іти не до феодальної монархії, а до феодальної республіки. Другою основною рисою політичного ладу Новгорода було те, що Новгород став не просто столицею — резиденцією основних політичних органів, а керуючим політичним центром «Господином Великим Новгородом». Ця риса зумовлювалась тим, що в Новгороді зосереджувались усі нитки господарства; новгородські феодали, як ми вже говорили, були не тільки землевласниками, а тримали в своїх руках і торгівлю.

Все це зумовлювало цілий ряд особливостей у структурі і в взаємовідносинах органів влади. Оскільки основною політичною силою було старе боярство, що експропріювало більшу частину Новгородської землі, то основним органом влади з часом стала боярська рада. Цю боярську раду не можна ототожнювати з тими нарадами з боярами, які скликали князі в інших землях. Боярська рада насамперед перетворилась у справжню установу з певним колом діяльності. Ця живучість віча, ріст його політичного впливу визначались тим, що боярство, щоб перемогти князівські прагнення до розширення влади, змушене було поділитись своєю владою з міськими купцями і ремісниками. Воно, вміло затушковуючи свою вирішальну роль при ухваленні вічових постанов, намагалось протиставляти князя всьому колективові жителів Новгорода.

Своєрідним було й становище князя. Князь, що не встиг стати землевласником у Новгородській землі, не встиг завести свого домену, не мав у Новгороді ні економічної, ні соціальної бази. Він не міг спиратись тут на якусь впливову групу суспільства. Природно, що він не міг досягти того ступеня влади і впливу, якого, як загальне правило, досяглії князі в інших землях. Замість [того, щоб] перетчоритись у феодального монарха, князь перетворився в магістрата Новгородської республіки. До нього можна цілком прикласти характеристику Ключевського, яку останній помилково дав усім князям Київської Русі: це був справді військовий сторож, а не перший феодал у своїй землі. Новгородські феодальні групи, не даючи змоги князеві й далі завестись доменом і поширити свою. економічну й соціальну базу, вживали всіх заходів, щоб він не розширив і своїх політичних функцій. Для цього зони укладали з ним договори, в яких точно фіксували його права і обов’язки. Характерно, що ці основні прерогативи князівської влади були цими договорами обмежені. Так, у найдавнішому договорі, що дійшов до нас, князеві заборонялось роздавати нові волості своїм людям, а також роздавати новгородські волості без посадника.

Природно, що права князя відносно новгородської адміністрації також обмежуються. Посадника і тисяцького не призначав князь, а обирало віче. Таким чином, з князівських агентів, якими вони були в інших землях, вони перетворились у республіканських магістратів.

В іншому становищі опинились і новгородські міста. Вони не були центрами феодального панування князя, а підлягали всьому міському колективові, були містами «Господина Великого Новгорода» 61*.

3. Ростовсько-Суздальське князівство

Питання про особливості в процесі феодалізації в Північно-Східній (Ростовсько-Суздальській) Русі ніхто не ставив. Але зате в літературі багато поглядів про особливості суспільного й політичного ладу в цій частині Русі висловили історики, що не порушували питання про феодалізм. В основному намітились два погляди. За одним, найбільше розвинутим В. Й. Ключевським, основною особливістю Ростовсько-Суздальської Русі була виняткова роль князя, яка зумовлювалась його колонізаторською діяльністю. Оскільки колонізаційний потік складався переважно з сільських мас, то населення мусило стати [за] своїм складом далеко більше сільським, ніж воно було в Південній Русі.

Другу думку висловив і розвинув Сергеєвич, що, як ми відзначали, заперечував місцеві особливості в політичному устрої земель, на які почала розпадатись Київська держава. За Сергеєвичем, нові риси у відносинах князя до населення з’явились тільки після татарського нашестя.

Порівняно недавно питання про особливості суспільнополітичного устрою Ростовсько-Суздальської землі розглянув у розрізі взаємовідносин князя і міста А. Насонов. Він прийшов до висновку, що «та літературна ерудиція», за якою в Ростовсько-Суздальському краї XII ст. внаслідок будівничої діяльності князів створюється «особливий світ», де князь попадає в становище хазяїна і власника, не виправдується свідченнями джерел, що на півночі в XII і на початку XIII ст. починають виявлятись побутові риси старої вічової Київської Русі, в основі своїй спільні з укладом життя всіх волостей того часу.

Таким чином новий дослідник в основному підтвердив і наново аргументував погляди Сергеевича.

Неважко бачити, що дискусія в історичній літературі про особливості суспільного ладу Ростовсько-Суздальської землі дає небагато матеріалу для розв’язання питання про особливості в процесі феодалізації в цій землі. Його доводиться розв’язувати, можна сказати, наново.

Ставлячи це питання, нам здається, треба виходити з таких моментів.

Насамперед доводиться визнати, що Північно-Східна Русь складалась з трьох основних частин: 1) порівняно невеликої території, здавна колонізованої новгородськими вихідцями, центром якої були Суздаль і потім Ростов; 2) найбільшої частини, зайнятої поселеннями голяді, мері і весі та іншими племенами і колонізованої в XII ст.; 3) території, яку займали вятичі, слов’янське плем’я, що трохи відстало в своєму суспільно-економічному розвитку порівняно з іншими слов’янськими племенами. Бувши неоднорідною етнічно, Північпо-Східна Русь була і соціально неоднорідною. Якщо можна вважати, що та частина її, яка тяжіла до Ростова й Суздаля, стояла більш-менш на рівні розвитку Наддніпрянських князівств (далі називатимемо її Ростовсько-Суздальським краєм), то інші частини — і населені голяддю, вессю, мер’ю, муромою і мещерою, і населені вятичами — навряд чи вийшли на початок XII ст. зі стадії родоплемінних відносин. Таким чином, значна частина ПівнічноСхідної Русі на момент розпаду Київської держави ще не зазнала процесу феодалізації і, так би мовити, ще не вийшла з дофеодального періоду; можна говорити тільки про складені феодальні групи в Ростовсько-Суздальському краї. Досить указати, що саме в цьому районі вибухли два повстання — в 1024 і в 1071 р.

Другою характерною рисою є те, що коли почалась інтенсивна колонізація Північно-Східної Русі, то, безперечно, найбільшу роль в цій колонізації, в справі захоплення земель у литовського і фінського населення, в справі охорони колоністів і корінного населення, нарешті, в справі будівництва міст грав князь. Насонов, що всіляко намагався заперечити роль князя в справі колонізації Північно-Східної Русі, не міг навести ніяких серйозних доводів, крім посилання на те, що літературна традиція про північно-східного князя як про князя-будівника виходить від московських книжників XV — XVI ст. Досить проаналізувати відомості найдавніших наших ізводів про діяльність перших ростовсько-суздальських князів Юрія і Андрія, щоб усякі сумніви щодо цього відпали.

Третій момент, який треба ураховувати, розв’язуючи питання про місцеві особливості в процесі феодалізації Північно-Східної Русі, це — відсутність тут великих торговельних центрів, близьких своїм значенням до Новгорода чи до Києва. Неважко встановити, що торговельне значення старих центрів — Суздаля й Ростова почало падати задовго до того, як почало падати їх політичне значення. При зміні торговельних шляхів, вони почали перетворюватись економічно в глухі закутки. З другого боку, і Владимир, навіть в епоху свого розквіту, не був першорядним торговельним центром, чим і пояснюється його швидкий занепад після татарського погрому. Урахувавши всі ці моменти, ми виявимо такі особливості в процесі виникнення феодальних сеньйорій і перетворення вільних продуцентів у феодально-залежне і кріпосне населення.

Насамперед князі-колонізатори змогли швидко розгромити утворену в Ростовсько-Суздальському краї місцеву феодальну знать і, щоб не дати їй змоги поновити свій політичний вплив, перенесли столицю в м. Владимир, яке виросло головним чином унаслідок припливу колоністів. Природно, що князі мали змогу організувати досить значний домен, рівного якому, мабуть, не було в інших землях. Частину цього домену вони почали роздавати своїм дружинникам і церкві, і таким чином стали розширювати свою економічну і соціальну базу.

Основна частина феодальних володінь повинна належати дружинним елементам. Тільки в Ростовсько-Суздальському краї були ще гнізда недобитої старої феодальної влади. Щодо особливостей у процесі виникнення феодально-залежного сільського населення, то, нам здається, тут мусить мати особливе значення насильницьке закріпачення місцевої литовської, фінської і слов’янської людності.

Привертає увагу факт, що в Північно-Східній Русі швидко виходить з ужитку термін «смерд», який раніш, в XI l на початку XII ст., широко вживався для позначення сільського населення Ростовсько-Суздальського краю (так звані «суздальські смерди»). Це зникнення терміна дуже показове. Мабуть, князі, щоб притягти колоністів, давали пільги новопоселенцям, організували так звані «свободи». Таким чином, очевидно, відбувався попередньо процес «розсмердення» селянства, раніш ніж воно було перетворене новими способами у феодально-залежне населення.

Треба, крім того, відзначити і особливі умови виникнення міст. Тут міста насамперед — колонізаційні центри (крім Ростова і Суздаля); їх будували князі. Природно, що міське населення так чи інакше перебувало під впливом княжої організуючої сили.

Всі ці особливості в процесі виникнення феодальних сеньйорій повинні визначити і особливості в утворенні класу феодально-залежного сільського населення. Клас феодалів, оскільки були розбиті старі ростовсько-суздальські групи, почав складатись головним чином з дружинних елементів — учасників колонізаційної діяльності князів. Зайняті цією діяльністю, дружинні елементи почали, мабуть, порівняно пізно осідати на землю. Характерно, що літопис, розповідаючи про події в Північно-Східній Русі, постійно вживає вижиту вже в інших місцевостях дружинну термінологію.

Оскільки ще сильні були дружинні відносини, то васалітет не вийшов ще з примітивних форм. Завдяки величезному князівському господарству велику роль повинен був грати міністеріалітет.

Оскільки процесу феодалізації на Північно-Східній Русі не можна порівняти щодо інтенсивності, широти й глибини з цим процесом в інших землях, то клас феодально-залежного селянства ще не був консолідований. Цим пояснюється відсутність терміна, застосовуваного для позначення феодально-залежного селянства. Термін «смерд», як ми вже вказували, зник, а новий не був вироблений. Селянство називається то «сиротами», то «хрестьянами» тощо.

Щодо особливостей у політичному устрої Північно-Східної Русі, то тут цілком безперечна виняткова широта влади північно-східних князів, що мали, як ми вже вказували, надзвичайно широку економічну й соціальну базу. Досить врахувати діяльність трьох перших ростовсько-владимирських князів — Юрія Долгорукого, Андрія Боголюбського, Всеволода III, щоб усякі сумніви щодо цього відпали. Розбите ростовсько-суздальське боярство втратило свій вплив і не могло протидіяти князеві. Діяльність ростовсько-владимирських князів спрямовували дружинні елементи. Природно, що говорити про існування боярської думи як особливої установи немає ніяких підстав.

Нам здається, що в світлі цих загальних моментів, які визначили особливості політичного ладу в Північно-Східній Русі, питання про взаємовідносини князя і міста треба розв’язати в дусі встановлених ще за часів Соловйова літературних традицій.

Оскільки місто Владимир (так само як і Ростов) не грало особливої ролі в господарстві Північно-Східної Русі як торговельно-промисловий центр і оскільки князь мав дуже широку базу і серед міського населення, природно чекати, що віче як орган влади, де могли брати участь і городяни, і купці, і ремісники, не грало особливої і притому самостійної ролі, і поступово відмерло ще до татарського завоювання. Характерно, що у Владимирі його часто використовували як орган політичного впливу ті групи, що були під впливом княжої організуючої сили і брали участь у розгромі старої феодальної знаті Ростова і Суздаля.

Щодо місцевої адміністрації, то її призначав князь і вона була під його безпосереднім контролем. Дуже характерно, що на північному сході виникає особлива назва для місцевих адміністраторів, які сиділи в містах, — «намісник». Цей термін добре відзначає безпосереднє підлягання місцевій адміністративній князівській владі 62*.

4. Галицько-Волинська земля

Місцеві особливості в процесі феодалізації в Галицько-Волинській землі зумовлені такими моментами суспільно-економічного і політичного розвитку цієї частини Русі.

Одним з найхарактерніших моментів було те, що в Галицькій землі процес розкладу родоплемінних відносин і виникнення феодалізму почався раніш, ніж в інших землях. З другого боку, і дальший розвиток феодалізму проходив далеко інтенсивніше. Це пояснюється безпосередніми економічними зв’язками з західноєвропейськими країнами, з якими межувала Галицька земля. Далі, в той час, як південні землі занепадали і втрачали населення, Галицька земля, подібно до Північно-Східної Русі, стала місцем жвавої колонізації. Але доля цих колоністів була інша. Тут колоністи осідали в уже створених боярських сеньйоріях і таким чи- • ном підсилювали економічно-соціальну базу місцевих бояр. Далі треба відзначити, що Галицька земля пізніше, ніж усі інші землі, увійшла до складу Київської держави і пізніше, ніж інші, одержала окремого князя (з 1097 р.). Таким чином, процес феодалізації в Галицькій землі спочатку протікав без впливу на нього княжої організуючої сили. Князі почали діяти в Галицькій землі тоді, коли цей процес визначився.

Слід відзначити також і той факт, що підкорення Галичини Польщею, дальший постійний зв’язок Галицької землі з Польщею й Угорщиною, часті втручання цих країн у галицькі справи — все це мусило зумовити певний ступінь впливу західноєвропейського феодального права на розвиток галицьких установ і інститутів.

Нарешті, не зайво відзначити ще одну обставину: в Галицькій землі не було великих торговельних центрів, подібних не тільки до Києва чи Новгорода, а навіть, наприклад, до Смоленська чи Владимира. Дуже характерно, що Галицька земля спочатку називалась не за назвою своєї столиці — Галича, а описово — «Червенські міста». Значить, Галич не виділявся серед інших галицьких міст. Та і пізніше він не грав особливої ролі.

Усе це визначило ряд місцевих особливостей у процесі феодалізації в Галицько-Волинській землі.

Насамперед у Галицькій землі основним типом феодальних володінь була боярська сеньйорія. Бояри зуміли захопити в свої руки основну частину Галицької землі. Що ж до князівського домену, то він почав розвиватись пізно (тільки в XII ст.), коли боярство вже захопило в свої руки кращі землі. Словом, князівський домен у Галицькій землі був не значніший, ніж деінде. З матеріалу, що дійшов до нас, важко з’ясувати значення церковного землеволодіння в Галицькій землі. Але можна думати, що церковне землеволодіння було розвинуте менше, ніж в інших землях, зокрема ніж у Новгороді. Оскільки процес феодалізації був широкий і глибший, ніж деінде, то можна припускати, що значна частина общинних земель була експропрійована вже в XII ст.

Щодо питання про виникнення класу феодалів, то в Галицькій землі, так само як і в Новгороді, основна маса феодалів виросла з великих землевласників, які утворились у сільських общинах, що розкладались. Відмінно від Новгорода, князівські дружинники могли набувати собі землі в Галицькому князівстві і, мабуть, вони це й робили. Але ці дружинники, можна сказати, губились в масі численного і об’єднаного галицького боярства. Такого об’єднання, такої консолідації боярства ми в жодній землі не спостерігаємо.

Можна припускати, що правове оформлення класу галицьких феодалів-бояр проходило не без впливу західноєвропейського феодального права. Досить вказати, що в Галицькій землі почало організуватись, за західноєвропейськими зразками, рицарство. Так, літопис 2 повідомляє, що польський король Болеслав, покликаний на допомогу кн. Ізяславом Мстиславичем, «пришед к Луцку и ту перебы три дни; и ту пасаше Болеслав сыны боярьскы мечем многы».

Особливості політичного устрою визначаються особливостями в процесі виникнення феодального землеволодіння і оформлення класу феодалів. Оскільки галицькі князі не мали широкої економічної й соціальної бази, їх влада була і неміцна, і неширока. Велику роль у політичному житті країни грало галицьке боярство. Воно розпоряджається князівським столом, запрошує і усуває князів. Історія Галицько-Волинської землі повна прикладів, коли князі, втративши підтримку боярства, були змушені кидати своє князівство. Характерні також і форми боротьби боярства з недогідними йому князями. Зокрема вони запрошували угорців і поляків, карали на смерть недогідних князів (так у 1211 р. були повішені князі Ігоревичі), корпоративно виходили з Галицької землі (в 1226 р.). Характерний також епізод, коли боярин Володислав проголосив себе князем (в 1213 р.).

Така надзвичайна об’єднаність галицького боярства змушує припускати, що тут виникли якісь органи, в яких реалізувалась політична влада бояр, але про які мовчать джерела.

Як і в інших землях, так і тут скликались віча. Дуже характерно, що князі шукали в вічі підтримки собі в боротьбі з боярством. Так, само з цією метою князь Данило скликав віче в 1231 і в 1235 р. Але неважко встановити, що віча, які складались з городян Галича, не мали особливого впливу. Літопис відзначає, що городяни Галича дуже любили кн. Данила, але, як відомо, становище його визначалось не цією любов’ю, а ставленням до нього бояр.

Виняткове значення галицького боярства відбилось і на організації місцевого управління. Бояри присвоїли собі право роздавати волості й міста. Дуже характерно, що кн. Данилові, незважаючи на його енергію, не вдалось скасувати цю практику 63*, і літописець говорить: «Бояре же Галичьстии Данила князем собе называху, а саме всю землю держаху» 3.