Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

Підпільна діяльність ОУН—УПА в 1947-1953 pp.

Після закінчення другої світової війни відбулись істотні зміни в розстановці політичних сил на міжнародній арені. Сталін і його оточення взяли курс на конфронтацію з так званим капіталістичним світом. Саме агресивна зовнішня політика СРСР привела до виникнення «холодної війни». Англія, США та інші демократичні країни світу, які боялися «комуністичного раю», у багатьох випадках підтримували опозиційні сили, ворожі сталінському режимові. На цю підтримку великі надії покладало керівництво ОУН і УПА. Зокрема, С. Бандера, М. Лебідь та інші діячі національного руху, які перебували в еміграції, докладали чимало зусиль для ознайомлення світової громадськості із жахливим становищем, у якому опинився поневолений український народ, прагнули домогтися активізації дій Заходу стосовно сталінізму. Однак Англія і США, які хоча і надавали певну моральну підтримку і незначну матеріальну допомогу українському партизанському рухові, все ж на відвертий конфлікт із сталінською імперією не наважувалися. Повстанці УПА надалі залишились одинокими в нерівній боротьбі з могутнім ворогом.

Перейшовши на рубежі 1946—1947 рр. у глибоке підпілля, український національно-визвольний рух змінив характер своїх збройних дій. Це були вже не великі бої сотень і куренів УПА, а постійні сутички з ворогом розчленованих, але організаційно пов'язаних та керованих одним центром повстанських і підпільних груп. 30 травня 1947 р. Р. Шухевич, як голова Генерального Секретаріату УГВР, видав для УПА і ОУН інструкцію, в якій повністю зрівняв членів ОУН і УПА в підпільній системі. Цю інструкцію можна трактувати початком процесу ідеологічної злуки УПА і ОУН в одну формацію.

Відтоді і ОУН, і УПА називалися «Збройним підпіллям». Члени ОУН, які були членами УПА, найперше інтегрувалися в сітці ОУН. А майже всі члени УПА, які не були членами ОУН, стали членами ОУН. Формально існували ще дві формації, але у скорому часі вони злилися в одну організацію — збройне підпілля ОУН—УПА. Своїми збройними акціями ОУН—УПА ускладнювала, а часто й унеможливлювала сталінсько-бeріївським сатрапам реалізацію їх антинародних злочинних планів.

У 1947 р. сталінська кліка вирішила повторити на Україні голодомор 1932—1933 років. У колгоспів та селян-одноосібників забирали весь врожай і відправляли в Польщу, Болгарію, інші країни так званої «народної демократії» для підживлення існуючих там прокомуністичних режимів. До цього здирства долучилася посуха. Східні райони України, Бесарабію, Молдавію охопив голод, правда, у менших масштабах ніж у 1933 р. В західних областях України на заваді напасникам стали бійці УПА. У 1947 р. на території восьми областей було зафіксовано 906 різноманітних збройних і політичних акцій УПА, це, насамперед, вогневі сутички і бої з відділами МВС—МДБ, озброєними партійцями і радянськими чиновниками, які забирали хліб у селян, знищення ворожих господарських пунктів, транспортних засобів тощо.

За місяцями ці акції розподілялися таким чином: січень — 26, лютий — 22, березень — 36, квітень — 90, травень — 107, червень — 11, липень — 91, серпень — 129, вересень — 68, жовтень — 66, листопад — 89, грудень — 71. В результаті облав на ліси і поодинокі села чекістам вдалося розкрити 103 бункери і криївки УПА.

У дванадцяти випадках оточеннями вдалося прорватися з бункерів крізь вороже кільце, у 91 випадку оточені боролися до останнього і, вистрілявши всі набої, останньою гранатою підірвали себе, щоб не потрапити до рук ворога. Жертви УПА в 1947 р. були недаремними. Українські повстанці врятували населення свого краю від голодної смерті.

Більше того, УПА розповсюджувала поміж селян відозви, у яких закликала продуктами допомагати голодуючим, що сотнями тисяч їхали на Західну Україну з надією роздобути бодай якийсь харч. Згодом в одному із звернень повстанці писали: «Пам'ятайте, що коли б у Західній Україні були колгоспи, то Ви вмирали б від голоду вже в 1946—1947 рр. А так не тільки в Західній Україні не було голоду, а ще й скільки наших братів зі Східної України врятувалося від голодної смерті!»

У другій половині 40-х років більшовики розпочинають у західних областях України суцільну колективізацію. Сюди із східних областей було скеровано близько 30 тис. партійних і радянських працівників. Новоприбулі не орієнтувались у місцевій обстановці, зневажливо ставились до місцевих жителів. Для організації колгоспів застосовувалися грубий натиск, залякування, жорстокий терор. Села Західної України були наводнені військами МВС і МДБ, що складалися в основному із солдатів — вихідців із кавказьких та середньоазіатських народностей. Вони всіляко знущалися з українських селян. 23 грудня 1949 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про організацію політвідділів при МТС західних областей УРСР». Для роботи в них направили 1,7 тис. партійних активістів. Політвідділи МТС підміняли певний час будь-які органи влади на селі і стали осередками масового наступу комуністів на західноукраїнське село.

Здавалось, повертались давні кріпацькі часи. Недаремно абревіатуру ВКП/б/ іронічно розшифровували як «второе крепостное право большевиков».

ОУН—УПА боронила права свого народу. Влітку 1948 р. упівці провели масові акції проти запровадження колгоспів на території Волинської області. Було спалено колгоспи в таких селах: Первіччя і Городище (район Луківці), Доротище (р-н Ковель), Гупали і Запілля (р-н Любомиль), Потапи (р-н Головно), Дубечко і Кримко (р-н Заболоття), Ратно, Бузаки, Хотищево, Чорче, Височно і Прохід (р-н Ратно), Синово, Замшани і Мізове (р-н Стира Вижівка), Тоболи і Ворокомия (р-н Камінь-Каширський). У травні—червні 1948 р. проведено подібну акцію у Львівській області, знищено колгоспи в селах: Черниця (р-н Підкамінь), Гаї Старобрідські (р-н Броди), Калдубиська (р-н Заболотці), Паликорови (р-н Підкамінь). Влітку 1948 р. «червоного півня» пустили колгоспам тієї ж області в м. Сокаль і в селах Боб'ятин, Волиця, Зубків, Вільковичі, Ксаверовня, Спасів, Перв'ятичи, Тартаків, Жарпанці. У вересні 1948 р. спалено колгоспи на Чернівеччині в селах Головненці, Козярі, Сухівці, Шильняки, Глинці Малі. Українські повстанці були свідомі того, що така активність неминуче призводила до посилення каральних дій МВС—МДБ, одначе іншого виходу не було.

У результаті невпинних облав у 1948 р. чекістам вдалося виявити 94 криївки повстанців. Лише в семи випадках всім підпільникам вдалося прорватися крізь оточення. У 87 випадках оточені упівці кількістю 191 чол. відстрілювалися до останнього патрона і у безвихідному становищі підривалися на гранатах. Було також викрито одну підпільну друкарню ОУН (на Волині) та одне з підпільних бюро відділу пропаганди та інформації УГВР (на Болехівщині). В обох випадках підпільники гранатами запалили криївки так вдало, що до рук МВС—МДБ не потрапили жодні документи.

В 1949 р. збройна боротьба ОУН—УПА продовжувалася з неослабленою силою. Повстанці майже у всіх випадках билися до кінця, віддаючи перевагу смерті перед ганебним полоном. Наведемо бодай кілька документальних свідчень. 7 січня в с. Уїздці (р-н Мізоч Рівенської обл.) відділ емведистів оточив криївку повстанців. Повстанці, опинившись в безвиході, з окликами «За Україну!» підірвалися гранатою. 13 січня на полях біля села Мишковичі (р-н Микулинці, Тернопільська обл.) три повстанці протягом півтори години вели запеклий бій з тридцятьма емведистами.

Оточені, вони відстрілювалися до останньогонабоя і, щоб не датися в руки чекістам, пострілялися. 20 лютого в с. Гніздище (р-н Великі Бірки, Тернопільська обл.) відділ емведистів під час облави знайшов у селянській хаті криївку повстанців. Зав'язався бій, під час якого обидва повстанці, разом з господарем та його братом застрелилися.

Боротьба мала запеклий і відчайдушний характер з обох боків. Сталіністи закатували в Західній Україні у 1944—1952 рр., за найскромнішими підрахунками, 300—400 тис. чол. За офіційними даними радянської преси, українськими партизанами було знищено 30 тис. чоловік.

Очевидно, що навіть при такому співвідношенні жертв дії Радянської влади навряд чи можна назвати правомірними. Вона сама провокувала на збройний опір. Крім того, треба пам'ятати, що стрільці УПА вели національно-визвольну боротьбу, захищаючи свою рідну землю, хату, сім'ю.

Збройно-політична діяльність Організації Українських Націоналістів — Української Повстанської Армії продовжувалася й наступні роки, хоча вона давалася дедалі важче, сил ставало все менше. Противник врахував увесь свій попередній досвід і вишукував все нові способи, щоб з безоглядною жорстокістю завдати нових дошкульніших ударів українському збройному підпіллю. В 1948—1949 рр. МДБ організувало вбивство священика Г. Костельника і письменника Я. Галана. Ці акції чекісти проголосили «справою рук бандерівців» і використали як привід для чергового туру репресій проти української інтелігенції. Війська МВС—МДБ широко впроваджували практику масового випалювання лісових масивів, затруювання криниць, озер, річок, навіть медикаментів, які, на їх думку можуть дістатися стрільцям УПА. Життя мирного населення не бралося до уваги.

В кінці 40-х на початку 50-х років збройне підпілля починає відчувати нестачу зброї та амуніції. Зброю повстанці здобували для себе у ворога. Це не ставило особливих труднощів у часи операцій великих загонів УПА. Та з переходу на дії малими відділами становище різко погіршилося.

Великої шкоди завдавало і те, що у багатьох місцях після розгрому міської і сільської підпільної мережі ОУН зменшився її вплив на стрільців УПА, порушилась скоординованість акцій. Багато боївок, залишившись без політичного керівництва, діяло на свій розсуд, їх члени (а це здебільшого були прості селянські хлопці) частенько скочувалися на шлях зведення особистих рахунків, діяли за принципом «око за око», «зуб за зуб».

Надзвичайно ускладнилася тоді і проблема харчування членів ОУН—УПА. На початок 50-х років на західноукраїнських землях насильницькими методами було завершено колективізацію сільського господарства. Це призвело до жахливого зубожіння всього населення, внаслідок чого воно неспроможне було задовольнити потреби ОУН—УПА в продовольстві. Єдиним джерелом добування харчів стали радянські магазини і колгоспні продовольчі склади.

Тепер замість масових боїв, облав великими силами, практикованих раніше, органи МВС—МДБ застосовували так зване «прочісування», «розроблювання» (разработку — Ю. К.) провідних членів збройного підпілля. Прочісування полягало в тому, що невеликі відділи МВС—МДБ, звичайно 1—5 сотень, оточували несподівано ліс чи село і за допомогою собак обстежували кожен кущ, кожну хату і мало не кожну п'ядь землі. «Розроблюванням» керівних членів збройного підпілля, кожного зокрема, займалися вищі чини МДБ, маючи для цих потреб цілий штат співробітників. Завдання «розроблювання» полягало у вивченні особи даного командира, його звичок, родинних відносин, приватного життя, улюблених місць перебування тощо, і на підставі цього вибирався спосіб, який повинен був привести до фізичного знищення такого командира шляхом нападу, засідки або якоїсь провокації. Чекістам також вдалося проникнути в мережу ОУН—УПА. На зрадницький шлях стали окремі члени ОУН. Така ганебна деградація відбулася з одним із керівників закордонного проводу ОУН — М. Матвієнком.

Зрозуміло, що в цих неймовірно важких умовах боротьби ОУН—УПА зазнавала кожного дня болючих втрат. 4 листопада 1948 р. у бою з чекістами на околиці села Малий Любінь, яке майже почало підійматися з попелу після страшної, подібної до Хатинської трагедії, вчиненої тут радянськими вояками на початку 1945 р., був убитий видатний командир «УПА—Захід» ВО «Буг» Крайовий Провідник ОУН Львівського краю Федір (Зеновій Таршаковець). 31 січня 1949 р. у Львові, відстрілюючись, загинув полковник УПА Лицар (Олександр Гасин). В лютому 1949 р. на Волині енкаведисти вбили командира УПА, Крайового Провідника ОУН на Північно-Західних Українських Землях Смока (Петра Козака). 17 квітня 1949 р. під час облоги криївки в долині річки Лімниці застрелився командир «УПА—Захід» полковник Шелест (Василь Сидор). В жовтні 1949 р. помер від рани командир УПА Хрін, який був широко відомий своєю боротьбою на Закерзонні, талановитий літератор, автор відомих на Заході мемуарів «Крізь сміх заліза», та «Зимою у бункері». 5 березня 1950 р. стався найбільший для УПА удар — в с. Білогорща під Львовом, оточений спецвідділами МДБ, яких навмисно прислали з Києва, загинув смертю героя Головний Командир УПА генерал-хорунжий Тарас Чупринка (Роман Шухевич). Про це шеф МДБ Абакумов одразу ж повідомив особисто Сталіна. Після смерті Р. Шухевича його пост зайняв полковник Коваль (Василь Кук).

Загибель Р. Шухевича стала для УПА—ОУН непоправним ударом. Жорстокі репресії, підступність та військова могутність ворога призвели до того, що вже в 1951—1953 рр. збройна боротьба ОУН—УПА закінчилась поразкою, хоча окремі боївки протримались до середини 50-их років. Та це були останні з хоробрих бійців. Певну роль в остаточному припиненні боротьби відігравала деяка лібералізація комуністичного режиму після смерті Сталіна і зміни у внутрішній політиці Радянської держави за М. Хрущова.

Окрему, але поки що мало відому сторінку історії УПА, становлять повстання у сталінських концтаборах. Політично—організаційною основою для цих повстань служило доручення ОУН—УПА, видане ще в 1947 р. під назвою «До насильно вивожуваних на Сибір і на большевицькі каторжні роботи». В 1949 р. встановлено зв'язок між Проводом ОУН—УПА на Українських Землях і полоненими членами ОУН—УПА, яких було вислано за межі українських земель. Ці засланці і каторжани організували «ОУН—Північ», їх провід очолював Михайло Сорока. Цей провід керував і координував страйками і повстаннями політв'язнів по всій території Гулагу. 1953 року у воркутинських таборах, а в 1954 р. в концтаборі Кенгіра відбулись масові бунти в'язнів, які були надзвичайно жорстоко придушені військами МВС. Найбільш активними серед бунтарів були ув'язнені стрільці УПА. Засуджені члени ОУН готували також збройне повстання в Екібастузькому таборі. Учасників змови видав зрадник. Очевидцем цих подій був російський письменник О. Солженіцин.

Взятий 1953 р. в полон на Україні, старшина служби безпеки ОУН—УПА Василь Підгорецький засуджений на 25 років неволі, був організатором повстання в Ташкенті 1955 р.

У жовтні 1956 р. в Угорщині перемогла народна революція проти маріонеткового місцевого комуністичного режиму Гере-Ракоші. Із колишніх членів УПА на еміграції було створено кілька батальйонів добровольців, які відправились до Будапешту і взяли участь у боях проти радянських окупаційних військ. Вони обороняли мости через Дунай, які об'єднують дві частини мадярської столиці — Буду і Пешт. Більшість із них загинула.

15 жовтня 1959 р. в Мюнхені агент КДБ Богдан Сташинський пострілом із газового пістолета вбив С. Бандеру. За підступне вбивство терорист отримав з рук тодішнього голови КДБ О. Шелепіна орден Бойового Червоного Прапора. Указ про нагороду підписав К. Ворошилов. Смертю Степана Бандери закінчується славна і героїчна епопея Української Повстанської Армії.

Література:

1. Бандера С. Перспективи української революції. Мюнхен. Видавництво ОУН, 1978.

2. Бердій А. ОУН і УПА. Нью-Йорк — Лондон — Мюнхен — Торонто. Українська центральна інформаційна служба, 1983.

3. Збірка документів і матеріалів про вбивство Степана Бандeри. Торонто — Нью-Йорк — Мюнхен — Лондон — Мельбурн. Світовий український визвольний фронт, 1989.

4. Зелений З. Українське юнацтво в вирі другої світової війни. Торонто, Накладом Братства Кол. Вояків 1-ої Дивізії Української Національної Армії, 1965.

5. Історія Українського Війська. Вінніпег. Клуб приятелів української книжки, 1953.

6. Катерина Зарицька. 1914—1986. Сучасність. 1986. — №9. — С.122—123.

7. Коваль М. В. Борьба населения Украины против фашистского рабства. — К.: Наукова думка. — 1979.

8. Літопис УПА. Том 1. Торонто: Видавництво Літопис УПА, 1989.

9. Літопис УПА. Том 3. Торонто: Видавництво Літопис УПА, 1987.

10. Літопис УПА. Том 4. Торонто: Видавництво Літопис УПА, 1989. 11. Літопис УПА. Том 9. Торонто: Видавництво Літопис УПА. 1982. — С.130.

12. Літопис УПА. Том 16. Торонто: Видавництво Літопис УПА, 1987.

13. Литвин М. Р., Науменко К. С. Історія галицького стрілецтва. Львів: Каменяр, 1990.

14. Львовщина в годы Великой Отечественной войны. Львов, Львовский областной институт усовершенствования учителей, 1988.

15. Майстренко І. Історія Комуністичної партії України. Мюнхен, Сучасність, 1979. 16. Мірчук П. Гітлерівський наступ на українських самостійників. В кн.: Я. Стецько. 30 червня 1941 року. Торонто — Нью-Йорк — Лондон. Накладом ліги визволення України. 1967. — С. 427—431.

17. Мірчук П. Нарис історії ОУН. Перший том. Мюнхен: «Ціцеро».

18. Мірчук П. Українська Повстанська Армія. 1942—1952. Мюнхен: «Ціцеро», 1953.

19. Советская историческая энциклопедия. — Т. 7. — М.: И-во «Советская энциклопедия», 1965.

20. Стецько Я. 30 червня 1941 р. Торонто — Нью-Йорк — Лондон. Накладом Ліги визволення України, 1967.

21. Стецько Я. Українська визвольна концепція. Мюнхен. Видання ОУН, 1987.

22. Торжество історичної справедливості. Львів: Вид-во Львівського університету, 1968.

23. Українська Головна Визвольна Рада. Збірник документів за 1944—1950 рр. Мюнхен. Видання ЗЧ ОУН, 1956.

24. Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941—1945 рр. Том 1. К.: Політвидав України, 1967.

25. Якимович Б. Драма Карпатської України. // Дзвін, 1990, №11. — С. 84—87.