Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Православна церква в Карпатській Україні (1938-1939)

Питання церковних відносин в період Карпатської України залишається актуальним у зв’язку з відсутністю окремих наукових розробок та різноманітністю підходів та думок вчених. Роль церкви в тогочасному суспільстві необхідно переоцінити, використовуючи новітні архівні документи, що дають можливість усунути ряд помилкових думок, неточностей та упередженостей. Слід зазначити, що тема діяльності церков у період Карпатської України в тій чи іншій мірі розроблялася світськими та церковними істориками. Серед останніх публікацій, заслуговують на увагу наукові розвідки Ігоря Ліхтея про діяльність Крижевацького єпископа Діонісія Няряді в Карпатській Україні [1], про міжконфесійні відносини в 1938-1949 рр. Надії Бенько [2], про канонічно-юридичний статус Мукачівської греко-католицької єпархії та церковну політику уряду Августина Волошина Володимира Фенича [3], про українізацію православної церкви Осипа Данка [4] та монографії Миколи Вегеша [5]. Не достатньо уваги приділено вивченню церковного питання в Карпатській Україні в узагальнюючих працях ігумена Гавриїла (Кризини), протоієрея Василя Максимишинця, Павла-Роберта Магочія, Петра Стерча [6].

Як видно з перерахованої історіографії, більшу увагу вчених привертало дослідження діяльності греко-католицької церкви, що є закономірним явищем, у зв’язку з тим, що греко-католицька церква за кількістю вірників в Карпатській Україні посідала перше місце. Головну увага в даному дослідженні відводиться висвяченню діяльності православної церкви, яка нараховувала за різними джерелами від 130 до 170 тисяч вірників [7]. У 1931-1938 рр. православну церкву очолював Мукачівсько-Пряшівський єпископ Дамаскин (Грданичка), який мав резиденцію в Мукачеві [8]. У червні 1938 р. за рішенням Собору Сербської православної церкви Дамаскина (Грданичка) було призначено єпископом канадської єпархії СПЦ, на вакантне місце Мукачівсько-Пряшівського єпископа 23 червня 1938 р. був обраний Володимир (Раїч), професор чоловічої гімназії в Белграді [9]. 30 жовтня 1938 р. відбуласяйого хіротонія в Белграді. Єпископ Володимир, в миру Любомир Раїч, народився 11 січня 1882 р. в м. Ужиці (Сербія). Після закінчення школи у рідному місті виїхав до Росії, де у 1903 р. закінчив Віфанську духовну семінарію. У 1907 р. отримав диплом кандидата богослов’я Московської духовної академії, після чого працював викладачем гімназії в Сербії. 2 травня 1937 р. висвячений у монахи з іменем Володимир. Через деякий час отримав сан ієродиякона, ієромонаха та архімандрита [10].

Незважаючи на рішення Собору РПЦ єпископ Дамаскин (Грданичка) перебував у Мукачеві до серпня 1938 р., керуючи справами єпархії. Лише 16 листопада 1938 р. на нову кафедру прибув єпископ Володимир (Раїч), де 20 листопада відбулася його інтронізація [11]. Під владою нового єпископа опинилося біля 130 тис. вірників, понад 130 парафій, в т.ч. 12 на Пряшівщині, розташованих в 6-ти благочинних округах, 5 монастирів і 13 скитів з 417 насельниками. Після Віденського арбітражу єпископ Володимир (Раїч) 26 листопада 1938 р. переїхав з Мукачева до Хуста, де поселився в будинку по вул. Великій Кірешській, біля православної церкви. В Мукачеві він залишив свого адміністратора – ігумена Аверкія (Таушев), під керівництвом якого перебувала Архієрейська резиденція і єпархіальне майно, та номінально всі приходи й монастирі на окупованих територіях [12]. 29 листопада 1938 р. єпархіальне управління просило земський уряд в Хусті виплатити єпископу особисту дотацію за вересень-грудень 1938 р., вказуючи, що до кінця серпня 1938 р. платню отримував єпископ Дамаскин (Грданичка) [13].

22 грудня 1938 р. єпископ Володимир (Раїч) звернувся до міністерства культів і народної освіти в Празі. У листі він вказував на необхідність перенесення єпископської резиденції Мукачева потрібно перенести до Хуста, у зв’язку зі зміною політичної ситуації. Єпископ просив міністерство надати єпархіальному управлінню субвенцію в розмірі 800 тис. крон для купівлі земельної ділянки та будівництва будинків для єпископської резиденції, єпархіального управління, богословської семінарії [14]. Наступне прохання до міністерства культів і народної освіти стосувалося виділення третьої частини державної субвенції на погашення боргів церковних громад в Карпатській Україні. У листі вказувалося, що єпархія отримала в 1937 р. – 225 тис. крон, в 1938 р. – 215 тис. крон, що витратила на повернення банківських позик за будівництво церков та купівлю дзвонів [15].

Для ефективного функціонування єпархії єпископ Володимир (Раїч) реорганізував Духовну Консисторію: духовний суд, шкільне, монастирське та єпархіальне управління. На чолі цих установ єпископ призначив близьких до себе осіб з місцевого духовенства.

28 листопада 1938 р. єпископ Володимир (Раїч) відвідав голову уряду Карпатської України Августина Волошина. За повідомленням газети „Нова свобода” православний єпископ „зложив прем’єрові заяву лояльності до Карпатоукраїнської держави та її влади” [16]. 21 грудня 1938 р. Августина Волошина відвідали сербський митрополит Йосиф (Цвієвич), єпископ Володимир (Раїч) та архімандрит Олексій (Кабалюк). Делегація передала вітання від сербського патріарха Гавриїла (Дожич) та митрополит Йосиф від імені Священного Синоду РПЦ запевнив Августина Волошина, що православна церква буде лояльною до влади Карпатської України і не буде втручатися у внутрішні національні справи автономного уряду[17]. 8 лютого 1939 р. у белградському часописі „Політика” митрополит Йосиф (Цвієвич) стверджував, що православні мають в Карпатській Україні ті самі права що й греко-католики. „Прем’єр Волошин ставиться з політичною толерантністю до православної церкви” [18].

Крім православної церкви сербської юрисдикції, що мала 112 священиків і була визнана чехословацьким урядом, у Карпатській Україні діяли прихильники празького архієпископа Савватія (Врабец). З набуттям Карпатською Україною автономії прослідкувалася активізація „савватіївського руху”, який підтримувало біля 12 священиків. Цей рух у православ’ї виник ще у 1923 р., з часу висвячення Савватія константинопольським патріархом для Чехії, Моравії і Карпатської Русі всупереч канонічним правилам. 21 листопада 1938 р. архієпископ Савватій (Врабец) прибув на святкування храму церкви Святого Михайла в с. Копашнево на Хустщині. У присутності біля 5 тис. селян з навколишніх сіл та 10 священиків архієпископ Савватій (Врабец) закликав молитися за „Богохраниму Карпатську Україну та її правительство” [19]. 23 листопада 1938 р. Августин Волошин прийняв архієпископа Савватія (Врабец), „розмова з яким тривала 40 хвилин і торкалася справ православної церкви на Карпатській Україні. Архієпископ Савватій (Врабец) після розмови з прем’єром прийняв редактора „Нової свободи”, і висловив велике задоволення, що прем’єр з повним розумінням і прихильністю ставиться до потреб православної церкви на Карпатській Україні” [20]. Таким чином, виступ архієпископа Савватія в Копашневі передував зустрічі з Августином Волошином та готував ґрунт для зближення з урядом, а не навпаки, як стверджує американський вчений Осип Данко [21].

23 листопада 1938 р. члени Синодального комітету, що був створений для керівництва священиками-савватіївцями, Яків Зозуля, Михайло Бойко та священик Михайло Кенез подали прохання до влади Карпатської України про визнання константинопольської юрисдикції та затвердження нових тимчасових статутів української православної церкви [22]. До прохання додавався тимчасовий статут, підписаний вище названими особами. Згідно статуту планувалося реорганізувати українську православну церкву в „Українську Православну Митрополію” на основі томосу патріарха Мелетія (Метаксакис) від 6 березня 1923 р. Церква мала перебувати в канонічному єднанні з Константинополем. Українська православна митрополія в Карпатській Україні повинна була стати частиною чехословацької архієпископії, з якою підтримувати зв'язок через митрополита, який повинен був обиратися на свою посаду посмертно. Утворювалася митрополича управа, що складалася з: 1) канцелярії, на чолі з канцлером; 2) митрополичої ради, до якої входили митрополит – голова ради і шість членів, які обиралися митрополичою радою [23]; 3) духовного суду; 4) митрополичих зборів, які складалися з усіх священиків митрополії і по одному делегату з кожної церковної громади чи монастиря. Адміністративна робота в митрополії покладалася на канцлера, окружних пресвітерів, парохів та ігуменів монастирів [24]. Церковні громади, монастирі і митрополія набували прав юридичної особи і могли набувати рухоме і нерухоме майно, засновувати світські та духовні учбові заклади та товариства, видавати часописи тощо [25]. Мовою документації митрополії проголошувалася українська мова. Засновниками „Української православної митрополії” виступали церковні громади сіл Копашнево, Дубове, Волоське, Нижня Колочава, Горб, Королево та монастирі в Чумальові, Дубрівці, Дубовому. Першим митрополитом проголошувався архієпископ Савватій (Врабец) [26]. Але влада Карпатської України не схвалила згаданий вище статут.

25 грудня 1939 р. Синодальний комітет через газету „Нова свобода” закликав колишніх священиків та тих, які мають богословську освіту, зголоситися до комітету та вислати короткі біографії [27]. 29 грудня 1938 р. в готелі „Корона” в Хусті відбулося перше пленарне засідання Синодального комітету, на якому було присутні біля 100 осіб. Учасники зборі розглядалися наступні питання: „1). Розбудова церковної організації; 2). відношення до інших церков; 3). адміністративні справи. 4). бюджетні справи. 5) справи духовної освіти” [28]. З рефератами виступили інженер Микола Кушніренко „Православна церква в минувшині та завдання сучасності”, д-р Яків Зозуля говорив про „Українську православну церкву на службі національного відродження Карпатської України”. Після виголошення рефератів було обрано депутацію, яка відвідала прем’єра Августина Волошина, міністра Юлія Ревая на начальника міністерства культу й освіти Августина Штефана, котрі обіцяли делегатам всіляку підтримку. Було також обрано Синодальний комітет до складу якого ввійшли: Андрій Буркацький – голова, директор горожанської школи, Нересниці; заступники голови: ігумен Миколай (Мадар), Дубове та Федір Магей, господар, Калини; юрисконсульт – адвокат Яків Зозуля, Хуст; канцлер – Микола Кушніренко, урядник, Хуст; контролер – священик Михайло Кениз. Члени: Іван Рихло, лікар, Хуст; ієромонах Серафим (Броді), Волоське; Василь Брендзей, староста, Копашнево; Михайло Ференчук, директор горожанської школи, Липча; Петро Петенко, вчитель, Нересниця; священик Яків Боровський, Хуст; Олександр Блистів, окружний комендант Карпатської Січі, Хуст; Олексій Січ, господар, Хуст; Іван Рарич, господар, Дубове [29].

На початку лютого 1939 р. в газеті „Нова свобода” велася постійна агітація православного населення за УНО. 1 лютого 1939 р. газета закликала до участі у виборах представників сербської юрисдикції [30]. 3 лютого 1939 р. у статті „Православних ніхто не переслідує” автор вказував, що православні також включені до виборчого списку УНО. Серед них Михайло Тулик (заступник голови проводу УНО), інженер Леонід Романюк, Михайло Марущак з Бичкова, Василь Щобей з Вільхівців [31].

6 лютого 1939 р. в Хусті відбулася передвиборча конференція священиків-савватіївців, в якій взяло участь 13 священиків і 6 мирян. Конференція прийняла рішення підтримувати на виборах УНО. Відозву „Православному народу Карпатської України” підписали: „за православних вірників: Дмитро Симулик, господар, Іза, учасник марамороського процесу; Микола Кушніренко, Яків Зозуля, Олександр Блистів, Андрій Буркацький, Юрій Болош, Копашнево. За православне духовенство: о. Василь Сокол, Нересниця; ігумен Феодосій (Боршош), Дубрівка; ігумен Миколай (Мадар), Дубове; о. М. Кенез, Копашнево; о. В. Мандзюк, Кричово; о. В. Попп, Буштино; о. Михайло Буркало, Веряця; о. Івн Кричфалуші, Кричово; о. Іван Добош, Чорна; о. Боровський, Хуст; ієромонах Іларіон (Рибар), Чумальово; о. Цуцков, Сокирниця; о. Георгій Гриньо, Вільхівці” [32]. Відозва справила значний влив на православних вірників, більшість з них голосувала за УНО. В результаті виборів, які відбулися 12 лютого 1939 р., близько 80-85 % православних голосували за УНО, виняток складала лише Іза, де більшість було проти.

Отже, православна церква в часи Карпатської України переживала процес юрисдикційної боротьби між прихильниками сербського та константинопольського напрямків. Сербський напрям яких діяв легально та отримував фінансову допомогу від держави й проводив лояльну до уряду політику. Щодо архієпископа Савватія (Врабец), то на нашу думку, його діяльність у цей час була спрямована на визнання його церкви урядом Карпатської України церкви. Цьому сприяла також часткова українська налаштованість священиків-савватіївців на відміну від духовенства єпископа Володимира (Раїч), що поділяло русофільські погляди. Але Августин Волошин, розуміючи складність конфесійної ситуації у православній церкві та усвідомлюючи наслідки, що могли постати після офіційного визнання архієпископа Савватія, не пішов на цей крок. Після повалення незалежної Карпатської України для православної церкви настали не легкі часи терору та переслідувань.

Література

1. Ліхтей І. Єпископ Діонісій Наряді і Карпатська Україна (листопад 1938-березень 1939) // Дзвони: християнський часопис. – Нови Сад, 1995. - №4(16). – С. ІV-V.

2. Бенько Н. Міжконфесійні відносини на Закарпатті в політичних подіях 1938-1939 рр. // Науковий збірник Закарпатського краєзнавчого музею. – Вип. ІІ. – Ужгород, 1996. – С. 103-119.

3. Фенич В. До питання про юридичний статус Мукачівської греко-католицької єпархії в 1939 р. та його перспективи // Актуальні та малодосліджені проблеми історії України. – Вип. ІІІ. – Ужгород, 1998. – С. 56-65; Той же. Церковна політика автономного уряду о. Августина Волошина та національно-політична ідентичність греко-католицьких і православних священиків Карпатської України (жовтень 1938 – березень 1939 рр.) // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Історія. Вип. 13 / Міністерство освіти і науки України; Ужгородський національний університет; Редкол.: М. М. Вегеш (голова редкол.), Д. Д. Данилюк (заст. голови редкол.) та ін. – Ужгород: СМП ”Вісник Карпат”, 2005. – С. 48-67.

4. Данко О. Спроба українізації православної церкви на Закарпатті у кінці 1930-х років // Науковий збірник Закарпатського краєзнавчого музею. Вип. V. – Ужгород: Патент, 2002. – С. 35-40.

5. Вегеш М. Карпатська Україна (1938-1939). – Ужгород, 1993. – 137 с.; Той же. Августин Волошин і Карпатська Україна. – Львів: ЗУКЦ, 2004. – 414 с.

6. Гавриил (Кризина), игумен. Православная церковь на Закарпатье (век ХХ). – К., 1999. – 200 с.; Максимишинец В., протоиерей. История Православной Церкви в Карпатской Руси. – Ужгород: Лира, 2004. – 160 с.; Магочій П.-Р. Формування національної самосвідомості: Підкарпатська Русь (1848-1948). – Ужгород, 1994. – С. 115-116; Стерчо П. Карпато-Українська держава. Репринтне видання. – Львів: За вільну Україну, 1994. – С. 84-86.

7. Фенич В. Церковна політика автономного уряду о. Августина Волошина… – С. 52; Нова Свобода. – 1939. – 14 лютого.

8. ДАЗО. – Ф. 109. – Оп. 1. – Спр. 461. – Арк. 37.

9. Там само. – С. 35.

10. Наш православный владыка Владимир // Православный вестник. – 1939. – №1. – С. 5.

11. ДАЗО. – Ф. 109. – Оп. 1. – Спр. 461. – Арк. 41.

12. Свято-Троицкий монастырь. Памятка к 75 летию. – Джорданвилль, (США). – С. 50.

13. ДАЗО. – Ф. 109. – Оп. 1. – Спр. 461. – Арк. 39.

14. ДАЗО. – Ф. 109. – Оп. 1. – Спр. 130. – Арк. 2.

15. Там само. – Арк. 1.

16. Нова Свобода. – 1938. – 30 листопада.

17. Нова Свобода. – 1938. – 23 грудня.

18. Нова Свобода. – 1939. – 14 лютого.

19. Православний архієпископ Саватій молиться за Карпатську Україну // Нова свобода. – 1938. – 25 листопада.

20. Вегеш М. Августин Волошин і Карпатська Україна. – С. 294.

21. Вегеш М. Августин Волошин і Карпатська Україна. – С. 294; Данко О. Вказ. праця. – С. 38.

22. ДАЗО. – Ф. 109. – Оп. 1. – Спр. 461. – Арк. 6.

23. Там само. – Арк. 7.

24. Там само. – Арк. 7 об.

25. Там само. – Арк. 8.

26. Там само. – Арк. 8 об.

27. Нова Свобода. – 1938. – 25 грудня.

28. Там само.

29. Нова Свобода. – 1939. – 1 січня.

30. Hова Свобода. – 1939. – 1 лютого.

31. Нова Свобода. – 1939. – 3 лютого.

32. Нова Свобода. – 1939. – 8 лютого.