Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ. РОСІЯ КІНЕЦЬ СТАЛІНЩИНИ (1945-1953)

Перемога сил антигітлерівської коаліції над си­лами агресії у Другій світовій війні давалася до­рогою ціною. Правителі СРСР свідомо занижу­вали кількість загиблих, тому ще й досі невідоме точне число жертв Радянського Союзу у війні. За приблизними підрахунками, воно перевищило 27 млн. З чоловіків 1923 р. народження, тобто першого воєнного призову, живими залишилося лише 3 %.

Друга світова війна суттєво розширила кордо­ни СРСР. На заході, за згодою союзників по ан­тигітлерівській коаліції, до Радянського Союзу відійшла частина Східної Пруссії з Кенігсбергом (перейменованим на Калінінград). СРСР закрі­пив окупацію Литви, Латвії та Естонії, відібрав у Фінляндії м. Петсамо (Печенга) з прилеглою територією. За угодами, укладеними радянським урядом з Польщею, Чехословаччиною та Руму­нією, ці країни відмовилися від претензій на ук­раїнські землі — Галичину, Волинь, Закарпаття та Буковину. Вперше за багато століть майже всі етнічні українські території з'єдналися в межах УРСР як складової частини Радянського Союзу.

На південному сході СРСР приєднав до себе Туву, яка до 1944 р. була самостійною державою. На Далекому Сході до Радянського Союзу відій­шли Південний Сахалін та Курильські острови, які раніше належали Японії.

ЕКОНОМІЧНЕ СТАНОВИЩЕ

Воно було складним. У руїнах опинилося 1710 міст, понад 70 тис. сіл, близько 32 тис. фабрик і заводів. За чотири роки війни СРСР втратив третину національного багатства. Наслідки війни для одного з переможців були такими ж катастрофічними, як і для переможених Німеччини та Японії. До повоєнної розрухи додалися посухи та голод 1946-1947 рр.

Після закінчення війни радянське керівництво повернулося до реа­лізації довоєнного плану, а саме - завершити будівництво соціалізму і розпочати перехід до комунізму. Шлях до нього мав пролягати через розбудову важкої промисловості, підвищення кількісних показників у металургії, енергетиці, нафто- та гірничодобувній галузях. Швидко­го зростання промислового виробництва можна було б досягти шля­хом підвищення ефективності праці, застосовуючи передову техніку, нові технології. Насправді ж у повоєнні роки цього домагалися шля­хом нещадної експлуатації трудящих, особливо селянства, яке стано­вило переважну більшість населення.

Командно-адміністративна система управління залишалася незмін­ною. У перші повоєнні роки широко застосовувались методи масової мобілізації робочої сили, головно з сільської місцевості, для розчищен­ня зруйнованих міст, відбудови фабрик і заводів, їхньою працею, а та­кож зусиллями мільйонів демобілізованих відновлювалися Дніпрогес, шахти Донбасу, зводилися машинобудівні велетні на Уралі, відбудо­вувалися металургійні заводи «Запоріжсталь», «Азовсталь» та ін. Мільйони в'язнів ГУЛАГу (рос.: Главное управление лагерей) рили Волго-Донський канал, будували Куйбишевську ГЕС, Норільський ме­талургійний комбінат, видобували руду, валили ліс.

Відбудова господарства здійснювалася через перекачування кош­тів з сільського господарства у промисловість шляхом нерівноцінного обміну між містом і селом. Ціни на промислову продукцію завищува­лися, у той час як державні заготівельні ціни на продукцію села були символічними і навіть не покривали витрат на її виробництво. Відбу­вався планомірний наступ на особисті присадибні господарства кол­госпників. Кожне селянське подвір'я змушене було платити податок за землю, постачати державі визначену нею ж кількість м'яса, моло­ка, яєць та інших продуктів. Часом доходило до того, що держава об­кладала податком кожне плодове дерево, незалежно від того, плодо­носило воно чи ні. З вересня 1946 р. розпочалася кампанія обмеження розмірів присадибних ділянок і городів. Сувора паспортна система, коли паспорт видавали селянам лише за згодою місцевої влади, пере­творювала колгоспників на рабів комуністичної командно-адміністративної системи.

Продуктів харчування у країні катастрофічне не вистачало. З вес­ни 1946 р. партійні функціонери розпочали «битву за врожай», вста­новлюючи «на око» норми хлібозаготівель. Однак через літню посуху врожайність зернових виявилась значно нижчою, ніж передбачалося,

особливо в Україні, Молдавії, деяких областях Центральної Росії. Хлі­бозаготівельні кампанії проводили під гаслом: «Боротьба за хліб - це боротьба за соціалізм». Колгоспників під страхом покарань змушува­ли працювати протягом усього світлового дня з обов'язковим виконан­ням норм. Вони були практично позбавлені можливості працювати на присадибних ділянках.

Коли у селян повністю вилучили зерно та корми для худоби, настав голод, який узимку 1946-1947 рр. охопив майже всю Україну (крім за­хідних областей), Молдавію, Ульяновську, Костромську та інші області Росії. Люди їли лободу, кору дерев, дрібних гризунів. Траплялися ви­падки людожерства, що визнав у своїх спогадах тогочасний керівник українських комуністів Микита Хрущов. Близько мільйона жителів лише України померли в голодну зиму 1946—1947 рр. У той же час СРСР у 1946 р. безплатно поставив 1,7 млн. т зерна країнам-сателітам у Центральній і Східній Європі.

У 1947 р. держава провела конфіскаційну грошову реформу, яка «з'їла» заощадження населення. Того ж року було скасовано карткову систему розподілу продуктів харчування. У наступні роки з пропаган­дистською метою відбулося деяке зниження цін. Магазини великих міст наповнилися делікатесами: ікрою, ковбасами, сирами. Черг не було, оскільки для переважної більшості населення ці продукти були недоступними. Аж до 1958 р. збереглися «примусово-добровільні» пе­редплати облігацій державних позик на суму, не меншу місячної зар­плати. Держава почала повертати ці позики лише у 80-х роках, колл вони зовсім знецінилися, а значна частина позикодавців померла. Не­вдовзі по війні були скасовані скромні виплати фронтовикам за бойо­ві нагороди. Водночас було впроваджено непомірний податок на «малосі- мейність».

Більшість міського населення жила у переповнених комунальних квартирах, бараках, напівпідвалах. Труднощі життя оминали, як і раніше, партійну та радянську номенклатуру, генералітет, незначну частку офіційно визнаної творчої та наукової інтелігенції. Держава надавала їм привілеї: у вигляді комфортабельного житла, спецпайків, дач, службових автомобілів і високої зарплати.

У 1950 р. було оголошено про успішне завершення період відбудо­ви господарства. Ціною непосильної праці народів СРСР до ладу ста­ли нові могутні підприємства індустрії, які значне зміцнили еконо­мічний потенціал держави. У статистичних зведеннях наводилися цифри разючих успіхів, однак четвертий п'ятирічний план, як, зреш­тою, жоден план розвитку господарства СРСР, не було виконано. Ста­тистичні дані фальсифікувалися, щоб ввести в оману увесь світ і влас­ний народ. І слід визнати, що багато людей щиро вірили у невпинне просування суспільства до комунізму. Західні ж держави, які всерйоз сприймали видрукувані в СРСР астрономічні показники «невпинного зростання» радянської промисловості, ще активніше розвивали влас­ну економіку. Це, природно, ще більше збільшувало відставання від них СРСР.

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ

Суспільно-політичне життя країни було позначене посилен­ням політичних репресій проти народів СРСР. Під час війни, а згодом у повоєнні роки за необгрунтованими звинуваченнями було репресо­вано цілі народи: поволзьких німців, калмиків, чеченців, інгушів, ка­рачаївців, балкарців, корейців, кримських татар, інгерманландських фінів, турків-месхетинців, курдів, мешканців Чорноморського узбереж­жя — вірменів, болгарів, греків та інших. Під гаслом «викорінення на­ціоналізму» на приєднаних землях та придушення опору радянизації до Сибіру було відправлено сотні тисяч мешканців Литви, Латвії, Ес­тонії, Західної України та Західної Білорусії. Усього на спецпоселеннях, за станом на 1953 р., перебувало близько 3 млн чоловік. Націо­нальні сили опору, зокрема ОУН-УПА у Західній Україні, загони «лі­сових братів» у Прибалтиці, намагалися чинити збройний опір репре­сіям, однак сили були нерівними.

Крім «спецпоселенців», декілька мільйонів чоловік перебували у концтаборах ГУЛАГу. Серед них - значна частина колишніх військо­вополонених, чимало з тих, кого німці насильно вивезли на роботу до Рейху, і тих, хто опинився в окупації; колишні емігранти, яких загіту­вали повернутися на батьківщину, а потім заарештували; священики та віруючі різних конфесій, зокрема забороненої Української греко-католицької церкви. У таборах перебували й близько мільйона біжен­ців від радянської влади до західних окупаційних зон Німеччини, яких підступно видали Москві союзники, щоб не псувати стосунків з нею.

За сталінським законодавством, двадцятихвилинні запізнення на роботу, розкрадання соціалістичного майна, під яким іноді розумівся звичайний колосок з колгоспного лану, каралися роками таборів і на­віть смертю. Справжніх переслідувань зазнала інтелігенція. Початком репресій проти неї у післявоєнні роки стали постанови ЦК ВКП(б) 1946-1948 ро­ків. Секретар ЦК з питань ідеології А. Жданов головні удари спряму­вав проти поетеси Анни Ахматової та письменника Михайла Зощенка. На долі А. Ахматової — визначної поетеси XX ст. — позначилася уся жор­стокість більшовицької епохи: її чоловіка, відомого російського поета Ми­колу Гумільова, на початку 20-х років звинуватили у контрреволюцій­ній діяльності і розстріляли, а єдиного сина у 30-ті роки забрали зі сту­дентської лави і засудили до розстрілу (згодом смертний вирок заміни­ли тривалим ув'язненням). Через негласну заборону друкуватися поетеса була вимушена писати свої вірші «у стіл», для нащадків. Цей жахливий для народу період А. Ахматова відобразила у знаменитій поемі «Реквієм», опублікованій лише у другій половині 80-х років. Утис­ків зазнали багато діячів культури, які відмовлялися від оспівування соціалізму. Серед них були й українські літератори: Максим Рильсь­кий, Володимир Сосюра, Остап Вишня, Юрій Яновський та інші.

Державною політикою СРСР став антисемітизм. Євреїв оголосили , космополітами, тобто людьми без батьківщини. За таємним наказом

Кремля було вбито відомого актора, художнього керівника єврейсько­го драматичного театру в Москві Соломона Міхоелса, загинули поети Лев Квітко, Псроц Маркіш, сотні інших видатних діячів єврейської культури опинилися за ґратами. Антисемітське спрямування мала «справа кремлівських лікарів», яких безпідставно звинуватили у на­мірах отруїти лідерів держави.

Гостру боротьбу проти «інакодумців» проводив комуністичний ре­жим у різних напрямах науки. У сталінські часи паплюжили не тіль­ки окремі наукові школи, а й цілі галузі знань. Зокрема, генетика та кібернетика були оголошені псевдонауками і фактично заборонені в СРСР. Критику того чи іншого наукового пошуку супроводжували «орг­висновками», які нерідко завершувались арештом і ув'язненням на­уковців. Тисячі засуджених талановитих учених працювали у так зва­них «Іпарашках» — таборах, де робота мала науково-дослідний ухил. Серед таких в'язнів були Сергій Корольов (згодом генеральний кон­структор ракетної техніки), Микола Тимофєєв-Ресовський (засновник радіаційної генетики) та інші. У той же час влада вшановувала шар­латанів від науки на кшталт «народного академіка» Трохима Лисен-ка, який обіцяв вивести дивовижні за врожайністю сорти зернових культур і нагодувати країну за декілька років.

Репресій зазнавали усі верстви населення, у тому числі й верхівка пар-тійно-державного керівництва. У 1950 р. заарештували і розстріляли чле­на політбюро ЦК ВКП(б) Миколу Вознесенського та керівників ленін­градської партійної організації. Невдовзі після завершення війни були піддані гонінням її герої - воєначальники Семен Богданов, Микола Во-ронов, Олександр Новиков, Іван Юмашев. Потрапив у немилість і був переведений на службу у провінцію полководець маршал Георгій Жуков.

Хоча влада в СРСР мала яскраво виражений тоталітарний характер, режим про людське око намагався дотримуватися деяких чисто фор­мальних ознак демократії. Регулярно відбувалися вибори до Верхов­них Рад СРСР і союзних республік, яким мала належати уся повнота влади в країні. Однак вибори відбувалися без вибору. Громадяни мали голосувати за визначеного «згори» єдиного кандидата «сталінського блоку комуністів та безпартійних». Однак навіть обрані в такий спосіб Ради жодної реальної влади не мали. Вона належала верхівці ВКП(б) на чолі зі Сталіним. Усе суспільно-політичне життя проходило під пиль­ним наглядом партійних органів. Парткоми, комітети комсомолу втру­чалися навіть у сімейне життя членів колективу, розглядали його на своїх засіданнях. Партійні комітети керували, навчали, виховували, карали. І все це відбувалося «для блага народу».

У 1952 р., після тринадцятирічної перерви відбувся XIX з'їзд ВКП(б), який у своїх рішеннях повторив усі старі догми, залишив незмінною суспільно-політичну систему і принципи управління економікою. Змі­нилася лише назва партії. Відтепер вона стала називатися Комуніс­тичною партією Радянського Союзу (КПРС). З'їзд обговорив зовнішньо­політичну ситуацію і констатував утворення двох світових таборів: «миролюбного, демократичного» на чолі з СРСР і «агресивного, імпе­ріалістичного», очолюваного СПІА.

Конфронтація між СРСР і США, яка розпочалася ще наприкінці Дру­гої світової війни, ставала дедалі гострішою. Сталінська дипломатія була позбавлена гнучкості. Вона оголошувала ворогами усіх тих, хто йшов всу­переч радянській політиці. Серед них були лідери комуністичної Юго­славії, західноєвропейської соціал-демократії, націоналістичних органі­зацій Сходу. Кремль постійно нагнітав антиамериканську істерію. Заля­кування американською загрозою допомагало об'єднувати народ. Режи­мові необхідно було вишукувати ворогів як усередині держави, так і ззовні.