Реферат на тему

Діяльність православних монастирів на Закарпатті в часи угорської окупації (1939-1944)

Православна церква відродилася на початку ХХ ст. Угорський уряд намагався припинити православний рух. Проти православних вірників було влаштовано два ганебні судові процеси в Мараморош-Сиготі у 1903-1904 рр. та 1913-1914 рр. З входженням закарпатських земель до складу Чехословаччини у 1919 р. під назвою Підкарпатська Русь, православна церква отримала офіційне визнання від державної влади. Станом на 1921 р. православних налічувалося вже більше 60 тисяч. Починають утворюватися чоловічі та жіночі православні монастирі, які знаходилися під юрисдикцією сербської православної церкви. Офіційна політика угорців щодо православної церкви і її монастирів було неоднозначне. Відчуваючи недовіру до греко-католиків через події Карпатської України Угорщина вирішила підтримувати православний рух, ставлячи собі за мету створити окрему автокефальну православну церкву під владою Константинопольського патріарха.

При написанні даної роботи автором було використано матеріали архівного та мемуарного характеру. Деякі з документів вже вводилися в науковий обіг, але більшість використовуються вперше. Важливий фактичний матеріал міститься в фондах Р – 1434. „Сільський Народний Комітет с. Липча”, Р – 544. „Уповноваженого Ради по Справам російської православної церкви при Раді Міністрів СРСР по Закарпатській області”, Р – 1490. „Уповноваженого Ради по Справам релігійних культів при Закарпатському облвиконкомі у місті Ужгород”. Поза увагою істориків залишається поточний архів Мукачево-Ужгородської православної єпархії, в його фондах автором виявлено численні листи, накази, записки, що розкривають складний процес взаємовідносин єпископської резиденції з керівними угорськими колами на Закарпатті в 40 рр. XX століття. В роботі використано спогади колишнього в’язня Дахау – ченця Т. Росохи, що розкривають антифашистську діяльність духовенства в кінці 1930-х на поч. 1940-х рр. [17-20]. До наукової розвідки залучено матеріали періодичних видань, на сторінках яких висвітлюються окремі аспекти досліджуваної проблеми. Мова йде про журнали „Православный вестник” – офіційний орган Мукачівсько-Пряшівської єпархії, „Церковний календар на 1943 р.” тощо.

Тема діяльності православних монастирів на Закарпатті в 1939-1944 рр. досліджувалася істориками лише побіжно. Наприклад відомий український вчений-емігрант О.Данко вважає, що православна церква під час угорської окупації „пройшла шлях від стану переслідуваної на самому початку періоду до стану церкви підтримуваної тією ж мадярською владою” [27-28]. В. Пагиря описав соціально-економічне життя деяких монастирів на Закарпатті, обмежуючи тему дослідження 1939 р. [34]. Окремі аспекти діяльності православного чернецтва у роки Другої світової війни розглянули В. Максимишинець [32], О. Довганич, З. Пашкуй, М. Троян [30], Г. Кризина [25].

Автор поставив перед собою ряд завдань. Зокрема, охарактеризувати офіційну політику угорської влади щодо православної церкви та монастирів; показати роль єпископа Володимира (Раїча) як керівника єпархії; розкрити місіонерську, соціально-економічну та політичну діяльність чернецтва у рамках визначених темою дослідження.

За рішенням Віденського арбітражу від 2 листопада 1938 року. Ужгородський, Мукачівський та Берегівський райони були передані Угорщині [23, 14]. Від Підкарпатської Русі було відібрано територію площею 1523 квадратних кілометри. На цій території знаходилось 97 населених пунктів в яких проживало 173 233 чоловік [22, 100].

В червні 1938 р. на єпископську кафедру Мукачево-Пряшівської єпархії призначили владику Володимира. 30 жовтня 1938 р. відбуласяйого хіротонія в Белграді. Єпископ Володимир, в миру Любомир Раїч народився 11 січня 1882 р. в м. Ужиці (Сербія) [33, 5]. Після закінчення школи у рідному місті він виїхав до Росії, де закінчив у 1903 р. Віфанську духовну семінарію. У 1907 р. отримав диплом кандидата богослов’я Московської духовної академії. Після чого працює викладачем гімназії в Сербії. 2 травня 1937 р. висвячений у монахи з іменем Володимир. Через деякий час отримав сан ієродиякона, ієромонаха та архімандрита.

20 листопада 1938 р. єпископ Володимир приїхав до Мукачева, а 26 листопада змушений був переїхати до Хуста, залишивши в Мукачеві свого адміністратора ігумена Аверкія (Таушев). Під керівництвом якого перебувала Архієрейська резиденція і єпархіальне майно та номінально всі приходи і монастирі на окупованих територіях [37, 50]. Він повинен був піклуватися і діяльністю чернецтва і православних монастирів у названих межах. На території, що відійшли угорцям за Віденським арбітражем діяв жіночий православний монастир в с. Червеньово-Домбоки на Мукачівщині.

Для ефективного функціонування єпархії єпископ Володимир реорганізував Духовну Консисторію: духовний суд, шкільне, монастирське та єпархіальне управління. На чолі цих установ єпископ призначив близьких до себе осіб з місцевого духовенства.

Станом на 1 квітня 1939 р. на території сучасного Закарпаття діяло 2 православні чоловічі монастирі і 4 скити та 3 жіночі монастирі і 6 скитів.

Угорський уряд у 1939 р. проводив у нашому краї політику спрямовану проти Сербської церкви. Вона полягала у тому, угорці мали на меті створити в Угорщині „автокефальну православну церкву”, яка б не підпорядковувалася Сербії, а належала юрисдикції Константинополя. Щоб втілити цю ідею у життя, уряд підтримував архієпископа Савватія (Врабеца). Угорські урядовці, які працювали в єпископському секретаріаті в Хусті проводили антисербську агітацію і просили підтримки у державної влади. Зокрема, у 1939 р. з Хустаза підписом Єнива Йокоба був надісланий лист-звернення до декана Мигаля Дорослаї в Сиготі, а за його посередництвом до міністерства внутрішніх справ,віровизнань та освіти в Будапешті, щоб вони поробили потрібні кроки для того, щоб нас звільнити від сербських бандитів...” Маючи на увазі в першу чергу єпископа Володимира. „Сербська юриздикція потрібна тільки Гомічкову, Кабалюкові, монахам Матвієві та Амфілохієві ” [28, 358]. Слід зауважити, що архімандрит Алексій (Кабалюк) у цей час очолював Духовну Консисторію в Хусті [16, 2]. Але в документах угорських урядовців 1939 р. Кабалюк згадувався як людина, яка могла б допомогти переконати священиків Сербської юрисдикції стати на шлях автокефалізації православної церкви в Угорщині.

У 1939 р. в м. Хуст на квартирі архімандрита Алексія (Кабалюк), за свідченням М. Попова, відбулася його зустріч з духовенством, що підтримувало єпископа Володимира (Раїч). На зборах крім Кабалюка був присутній архимандрит Матфей (Вакаров) та інші священики. М. Попов, Дорослай та Е. Якоб намагалися довести до присутніх обов’язковість утворення автокефальної угорської церкви, та її можливості [40, 10].

Щоб послабити вплив православної церкви на населення краю і підірвати її економічні підмурівки, з боку угорської влади починається кампанія обмеження земельної власності церков та монастирів. Зокрема такі дії були вчинені проти православного монастиря в с. Липча Хустського району. 8 травня 1939 р. монахині придбали земельну ділянку від жителя с. Липча Ю. Бенци за ціною 500 пенгів. Алеугорськими урядовими колами від них землю відібрали, з тої причини, що монахиням приписувалось москвофільство і неблагонадійність щодо угорської держави [3, 1]. У зверненні до сільського народного комітету с. Липча від 25 січня 1945 р. черниці писали: „Того часу на нотарському уряді керував публічний нотар Микола Байцура, який до нашого купно-продажного договору поставився негативно, в тому смислі що монастир не має права землю купувати. В свою чергу він ділянку передав Липчей Петрові, який того часу працював на нотарському уряді бухгалтером. Угорські уряди, бачачи в особі монастиря сильного супротивника мадяризації в краї, затвердили рішення нотаря” [3, 2].

Також до єпархіального управління почали надходити скарги з боку православних священиків у яких вказувалося на незаконні дії урядовців та деяких греко-католицьких духівників. Наприклад ієромонах Макарій (Вадюн) у зверненні від 1 січня 1940 р. писав: „У нашому селі Данилово вчителі примушують православних дітей відвідувати уніатську церкву під загрозою фізичної розправи” [13]. Він наводить імена угорських вчителів – Іван Фатол та Магдалина Мотейчова. Аналогічних скарг від духовенства надходило багато, що змусило єпископа Володимира звернутися 4 січня 1940 р. з листом до регентського комісара З. Перені. У листі єпископ писав: „Маю честь просити від Вас захисту православного населення” [8]. 15 січня 1940 р. єпископ пише скаргу на ім’я міністерського радника в Ужгороді Юлія Марини, з питання неправомірних дій угорських вчителів у Данилові [7]. 25 січня 1940 р. до З. Перені надсилається наступна скарга: „Незважаючи на рішення угорського уряду за №11400/1939, яке стосувалося отримання священиками конгруе з надбавкою з 1 січня 1940 р., це питання й до цих пір не вирішене” [9].

Активна політика єпископа Володимира викликала обурення офіційної влади. Йому було запропоновано прийняти угорське громадянство разом з усіма священиками єпархії. Але єпископ категорично відмовився [25, 81]. 2 червня 1941 р. на вокзалі Мукачева він був заарештований і відправлений під конвоєм до Будапешту. Тут йому запропонували оселитися в заміському будинку римо-католицького єпископа в м. Вац (Угорщина). Провівши біля 6 місяців під домашнім арештом єпископ Володимир у жовтні 1941 р. виїхав до Сербії.

На думку О. Данка у 1939-1944 рр. на Закарпатті найактивнішою була група православного духовенства, які були освячені в Яблочинському монастирі (нині територія Польщі). А саме – Алексій (Кабалюк), Амфілохій (Кемінь), Матфей (Вакаров) [27, 167]. Крім того енергійно діяли прихильники ахієпископа Савватія – архімандрит Боголіп (Церковник) та о. Юрій Кенез.

Після від’їзду єпископа Володимира на його місце було призначено ігумена Феофана (Сабова), а згодомМихайла Попова. Михайло Попов народився 1 липня 1888 р. у станиці Павловський області Війська Донського. Закінчив повний курс Донської Духовної Семінарії в 1910 р. 21 червня висвячений у сан диякона, 24 липня 1910 р. у сан священика. Навчався на медичному факультеті в Ростові на Дону. Колишній військовий священик у чині генерал-майора. Закінчив філософський факультет у м. Дебрецин, отримав вчену ступінь доктора філософії 31 березня 1919 р. як угорський письменник, член Угорського Державного Бюро Печаті. В цьому ж році вийшла у світ його монографія (приват-доцентська дисертація): „Романтика в Евгении Онегине Пушкина” [35, 110].

Попов проводив політику переходу православної церкви під юрисдикцію архієпископа Савватія. Угорці хотіли бачити автокефальну церкву під владою константинопольського патріарха, і відповідно архієпископа Савватія. Вже в квітні 1941 р. М. Попова затвердили на посаді адміністратора православної церкви в Угорщині. 28 серпня 1941 р. він видав розпорядження за №2, у якому наказав усім священикам згадувати під час богослужіння Савватія [31, 151]. Це розпорядження ще більше поглибило „Савватіївський розкол”.

10 червня 1940 р. угорськими військовими було закрито православний монастир в Тереблі, монахів заарештовано [41, 4]. У листі до єпархіального управлінняо. Веніамін (Керечанин) – настоятель монастиря, писав: „Нас зігнали в село в церковний дім. Я був три рази у начальника жандармерії, він лякає в’язницею. Прошу Вас звернутися із скаргою до уряду в Ужгороді і Хусті, або зразу ж в Будапешт” [5]. Православний єпископ Володимир (Раїч) звернувся у листі за №741/1940 до З. Перені. Повідомивши про ганебні дії жандармів, він підводить підсумок: „Вважаю, що цей проступок є неправильний, просимо взяти під свій захист монастир і вжити заходи, щоб монахи повернулися в обитель” [6]. Настоятеля монастиря архімандритаВеніаміна (Керечанин) після арешту відправили в Дебрецин, де 20 грудня 1941 р. засудили до смертної кари через повішення, за підозрою у співпраці з радянськими партизанами [1, 2].

25 травня 1941 р. в с. Канора Свалявського району за підозру в співробітництві з радянськими партизанами угорськими солдатами був заарештований ієромонах Свято-Миколаївського чоловічого монастиря в с. Іза-Карпутлаш Іоанн (В. Іваняс), уродженець с. Кошельово Хустського району. Після арешту його перевезено до ужгородської в’язниці, а 23 червня 1941 р. відправлено до Будапешту. 13 листопада 1941 р. перевезений до концтабору у м. Вац (Угорщина), де 16 травня 1943 р. відбувся суд. Засуджений на 10 років за зраду Угорській державі. З м. Вац перевезений 27 жовтня 1944 р. в концентраційний табір Дахаув Німеччині. Визволений 29 квітня 1945 р. [12].

Було ще декілька випадків репресій проти православних монахів. Так ігумен Феодосій (Горват), настоятель приходу в с. Синевир Міжгірського району на власній автомашині возив партизанам продукти харчування [32, 143]. Довідавшись про це, угорці його заарештували і кудись вивезли, подальша доля священика невідома [24, 3].

У 1939-1941 рр. в Волівці і Мукачеві діяла розвідувальна група ієромонаха Феодосія (Ф. Росоха), який працював православним священиком у Канорі Свалявського району, а потім Воловці. Про прихід угорців у Воловець 15 березня 1939 р. він згадував: „Цілих два тижні я переховувався, а потім все-таки змушений був вийти на люди. Адже я був священиком і мав певні обов’язки. Як тільки я зайшов у село, мене тут же взяли і стали гнати поперед себе” [17, 12]. Головне, що не сподобалося угорцям, це те, що ієромонах Феодосій (Росоха) не хотів привітати їх промовою від православної громади. Його взяли під домашній арешт, з обов’язком відмічатися в сільській жандармерії кожного дня о 9 годині ранку і о 9 вечора. У жовтні 1939 р. він написав листа командиру радянських прикордонників, в якому виявив бажання добровільно допомагати їм. Цього листа передали П. Беца та І. Мадяр. Священик отримав підпільне ім’я Данило і повинен був кожного місяця 20 числа передавати розвідувальні зведення. Отриману таємну інформацію носили на той бік кордону П. Кобрин та І. Мадяр. Згідно отриманих завдань ієромонах Феодосій (Росоха) роз’їжджав по всій Угорщині і збирав матеріали [18, 12].

Група одержала завдання здобути карту залізничної сітки, графік руху поїздів та повідомляти про рух військових частин до кордону. До групи був залучений піднотар села Воловець І.Овсак, який в 1944 р. загинув в концтаборі Дахау. Він забезпечував членів групи різними бланками та посвідченнями, щоб вони могли пересуватися по всій країні. В Мукачеві групі допомагав В. Іванчо, який працював на пошті, службовець телеграфу з Мукачева І. Шепа, лікар М. Моцков [30, 76].

Кожен мав своє завдання: наприклад Копча слідкував за пересуваннями військ на залізниці та їх озброєння, документами залізниці, картами, М. Моцков – лікував підпільників. У Мукачеві в єпархіальному управлінні о. Феодосій завжди зустрічався кожного числа місяця з В. Іванчо, що передавав здобуті дані. На початку вересня 1940 р. група отримала завдання здобути дві уніформи угорських офіцерів у чині підполковника та майора. Це обмундирування було згодом використано радянськими підпільниками для перевірки „лінії Арпада” [19, 12]. В травні 1941 р. частина групи потрапила в засідку і була заарештована. Угорці жорстоко ставилися до заарештованих. Спочатку ієромонаха Феодосія (Росоха) відвезли до Ужгорода, де постійно допитували за допомогою тортур. 27 червня 1941 р. його відправили до Будапешту до військової в’язниці „Моргіткерут” [12, 12]. У згаданій в’язниці о. Феодосій пробув 6 місяців, 13 листопада 1941 р. переведений до м. Вац. 15 травня 1943 р. військовий трибунал засудив ієромонаха Феодосія (Росоха) на довічне ув’язнення з позбавленням політичних прав, (пізніше замінено на довічне ув’язнення). З Вацу ув’язненого перевезли до Комарно, а потім до концтабору Дахау в Німеччині. 13 членів групи засуджено на різні строки [30, 77]. Після звільнення з табору ієромонах Феодосій (Росоха) залишив чернецтво, згодом одружився і переїхав до Ужгорода [21, 6].

У обласному архіві виявлено документи, які свідчать про те, що монахині Свято-Різдва-Богородицького монастиря в с. Липча Хустського району допомагали радянським партизанам в часи угорської окупації. Це підтверджує заява Ю. Ф. Сеневича, жителя с. Липча від 27 грудня 1958 р., зокрема він писав: „Сестрами монастиря мені було надано притулок коли я мав зв’язки з партизанами С. Чижмарем та В. Чижмарем і з Селищ (с. Нижні Селища Хустського району – авт. ). Нам допомагали архімандрит Пантелеймон (Кундря) та архімандрит Арсеній (Зейкан). Вони подарували 10 тис. пенгів і тисяча курячих яєць для Червоної Армії ” [4, 84]. Аналогічні дії підтверджує і Ю. І. Ференці, житель с. Королево Виноградівського району [4, 85], та архімандрит Арсеній (Зейкан) у листі до Л. Брежнєва [2, 109].

У архіві православної Мукачево-Ужгородської єпархії виявлено офіційне листування черниць Свято-Успенського жіночого монастиря в с. Домбоки з адміністратором М. Поповим у 1942 р. стосовно призначення нової настоятельки. У 1941 р. з Липчанського монастиря сестри запросили на посаду настоятельки монахиню Людмилу (Дранко). Але через півтора року вона помирає і сестри змушені звертатися до адміністратора М. Попова з проханням призначити в монастир нову настоятельку, вони пропонували на цю посаду монахиню Февронію (Рацюк) з Липчі [14, 1]. На звороті листа монахинь написано: „Призначаю Февронію (Рацюк) настоятелькою в Домбоки. 18 червня 1942 р. М.Попов” [14, 2].

22 червня 1942 р. з адміністрації Мукачівської єпархії у Липчанський монастир вислали два документи – розпорядження. Один адресований настоятельці Параскеві (Прокоп), у якому вимагалося видати всі документи монахині Февронії і посприяти, щоб вона до 28 червня 1942 р. виїхала в Домбоки на посаду настоятельки [10]. Інший лист під назвою „Декрет” отримала монахиня Февронія (Рацюк), ось його зміст: „Повідомляємо що призначили Вас настоятелькою дівочого монастиря в Домбоках. Призначили Вас на цю посаду виключно з прохання сестер і зі згодиадміністратора М. Попова. 28 червня маєте вступити на цю посаду” [11].

У 1944 р. під час відступу німців на захід у православний монастир в Домбоки Мукачівського району потрапили полонені радянські діти. Коли ешелон проїжджав біля залізничної станції Жорнава Великоберезнянського району його, за деякими спогадами, бомбардували. Серед пасажирів потягу були і діти, вивезені німцями з Новоєльні Дятлівського району Гродненської області Білорусії, де був розташований дитячий інтернаціональний санаторій та піонерський табір. Є кілька версій, як діти потрапили в Червеньово і Домбоки.

В одній з них сказано, що до руського Червоного Хреста (який очолював покійний архімандрит Василій (Пронін) наприкінці літа 1944 р. звернувся угорський офіцер взяти під опіку 186 хлопчиків і дівчаток віком від 5 до 15 років. о. Василій доручив секретарю Червоного Хреста Ользі Люсієвській (Лосієвській) поїхати в Домбоки і Червеньово і домовитися з о. Іваном Карбованцем про перевезення дітей у вказані монастир і село [34, 64].

Другу версію про порятунок дітей оприлюднив кореспондент Ф. Прокопенко у 1967 р. журналі „Україна” під назвою „Дорога мамо! Любий батьку!” Тут було записано: „Лісом проходив житель села Червеневого, Мукачівського району, Іван Іванович Карбованець, який їх і виявив” [36, 11].

І третя, найбільш достовірна версія про перевезення дітей з району Ужгорода до Червеньова і розташування їх у єврейських хатах та подвір’ях деяких селян, належить старості села Червеньова Курті, який при житті розповів у присутності працівників сільської ради як він їздив в Ужгород і на автомашинах доставив радянських дітей в село. Звичайно, що всі учасники версій посприяли тому, щоб ці діти знайшли притулок у Червеньові.

Московський письменник В. Р. Томін у книзі „Дорога к додому” наводить свідчення сина одного з керівників корейської секції Комінтерну Ше Сун Міна – Володимира Марсіна, який теж був серед врятованих дітей, і згодом згадував: „Нас выгнали из вагонов и отвели в какой-то женский монастырь. Местные жители относились к нам неплохо, монашки нас немного подкормили... Мы стали работать на полях, собирали подсолнухи, кукурузу. Монастырь стоял в стороне от дороги” [38, 35].

Марія Федорівна Довганич – жителька Червеньова, що брала активну участь у порятунку дітей, згадувала: „Самих старших дівчаток і деяких малюків відвели в сусіднє село Домбоки, в жіночий монастир. У монахинь були в наявності швейні машинки, і робота налаштувалась як в майстерні: дівчатам швидко пошили сукні і білизну. Одягнули й інших теж” [39, 4]. Рішення надати притулок дітямз боку жителів села і монахинь було дуже мужнім, тому що у час появи на Закарпатті партизан-десантників угорська влада забороняла приймати у себе будь-кого, і ці дії могли привести до арештів. В монастирі багато дітей було похрещено. Від старших дітей довідалися, що вони з Ленінградської, Смоленської, Орловської, Вітебської та інших областей СРСР.

Дуже важливим є свідчення Тетяни Хахиной про перебування Закарпатті. У листі до Омеляна Довганича, нині відомого історика, доктора історичних наук, у 1968 р. вона писала: „Все мы находились в одном из помещений села Червенева. Кормили нас монашки, которые находились в монастыре. Только я не могу вам сказать точно, кто их обязал нас кормить. Толи руководство села или район или просто они сами из-за жалости к нам таким истощенным, измученным в то время детям. Но факт остается фактом, что они нас кормил всё время пока мы там находились до освобождения” [15].

Багато зробив для порятунку дітей о. І. Карбованець, він разом з монахинями організував влаштування їх у родини а разом з дружиною піклувався про Мішу Піскунова, який довго не забував своїх рятівників.

Коли у жовтні 1944 р. з монастиря побачили військові машини визволителів, що пересувалися в їхньому напрямку, то один із хлопчиків – Міша Піскунов, знайшов десь шмат білої тканини і вибіг з нею до машин [26, 2]. Новина про дітей миттєво розлетілася серед військових. В Червеньово і Домбоки прибули військові кореспонденти газети 18 армії „Знамя Родины” капітани Б. Галанов та Б. Мілявський. 4 листопада 1944 р. газета надрукувала статтю „Наші діти в німецькому рабстві”. У Червеньово були направлені підполковник Герасов, лікар – полковник медслужби Млинарник, а також кінооператор Барбупли, який і знімав цю зустріч” [29, 2].

За рішенням військових властей дітей перевезли до Мукачева, а потім відправили в дитячий будинок м. Орла, а звідти в інші дитбудинку союзу.

Таким чином, відродившись на початку ХХ ст. православний рух набув широкого розмаху. Відродження православ’я викликало появу чернецтва, яке взяло керівну роль серед духовенства 1919-1944 рр. Зважаючи на мало чисельність мирських священиків ченці обслуговували багато сільських парафій, намагалися відстоювати права селян. Центрами духовності стали монастирі. Православну єпархію очолили сербські єпископи, які сприяли збільшенню кількості монастирів та скитів та допомагали бажаючим здобувати духовну освіту в Сербії.

Церковний розкол ініційований архієпископом Савватієм (Врабец) не мав позитивних наслідків, він лише вніс розбрат серед православних та дещо призупинив відхід від унії. Православні монастирі, що підтримували архієпископа Савватія були менш фінансово розвинуті ніж аналогічні громади сербської юрисдикції.

Ставлення угорців до православної церкви і її монастирів було складним. Спочатку вони фаворизували греко-католиків, але вбачаючи у них українофілів, відійшли від них. Тоді угорцям і спало на думку, що не варто відкидати православ’я. Треба просто наповнити його такою самою мадярською ідеологією, як й інші церкви. Тому розпочали організацію автокефальної православної церкви в Угорщині. Оскільки Сербська православна церква, під чиєю юрисдикцією перебувало більшістьправославних закарпатців, була все-таки національною, угорці автокефаліювирішили отримати через празького архієпископа Савватія. Саме за його посередництва угорський уряд сподівався отримати від Константинополя автокефалію православної церкви в Угорщині. За часів угорської окупації кількість православних скитів збільшилася. У 1939 р. в Дубовому Тячівського району Іларіон (Рибар), прихильник архієпископа Савватія, створив чоловічий скит на честь Дмитра Солунського. У 1940 р. було створено жіночий скит Чумалівського монастиря в с. Бадов-Свобода біля Батьова на Берегівщині,на честь Іоанна Предтечі. Це була невеликі чернечі громади де проживало від 5 до 7 чоловік.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Державний архів Закарпатської області (ДАЗО). – Ф. Р – 544. – Оп. 3. – Спр. 12. Вірізки із газет, що відносяться до діяльності духовенства.

2. Там само. – Ф. Р – 544. – Оп. 3. – Спр. 61. Переписка с Советом по делам РПЦ при Совете Министров СССР по вопросам состояния религии и деятельности (14.01. – 15.02.1964 р.).

3. Там само. – Ф. Р. – 1434. Сільський Народний Комітет с. Липча. – Оп. 1. – Спр. 20. Розпорядження управління державної безпеки Закарпатської України і Хустського окружного Народного Комітету.

4. Там само. – Ф. Р – 1490. – Оп. 4 д. – Спр. 44. Документи про діяльність Св. Богородицького жіночого монастиря в с. Липча Хустського району (1950-1961).

5. Поточний архів Мукачево-Ужгородської православної єпархії. – Веніамін (Керечанин), ігумен. Лист до єпархіального управління в Мукачеві від 10. 06. 1940 р.

6. Там само. – Володимир (Раїч), єпископ. Звернення до регентського комісара З. Перені в Ужгород за №741/40.

7. Там само. – Володимир (Раїч), єпископ. Скарга міністерському раднику при регентському комісарі в Ужгороді за №97/40 від 24. 01. 1940 р.

8. Там само. – Володимир (Раїч), єпископ. Скарга регентському комісару З. Перені в Ужгород за №25/40 від 4. 01. 1940 р.

9. Там само. – Володимир (Раїч), єпископ. Скарга регентському комісару З. Перені в Ужгород за №97/40 від 4. 01. 1940 р.

10. Там само. – Звернення єпархіального управління до ігумені Параскеви від 22. 06. 1942 р.

11. Там само. – Декрет монахині Февронії (Рацюк) від 22. 06. 1942 р.

12. Там само. – Іоанн (Іваняс), ієромонах. Автобіографія. 1. 02. 1947 р.

13. Там само. – Макарій (Вадюн), ієромонах. Донесення єпархіальному управлінню в Мукачево від 2. 01. 1940 р., Данилово.

14. Там само. – Прохання сестер Домбоцького монастиря до адміністратора М.Попова від 17. 06. 1942 р.

15. Особистий архів Довганича О.Д. – Лист Тетяни Костянтинівни Хахиной до О. Д. Довганича від 22. 08. 1968 р.

16. Поточний архів Свято-Миколаївського чоловічого монастиря с. Іза Хустського р-ну Закарпатської області. – Список и точное описание братии, живущих и живших в монастыре Святителя о. Миколая, что при с. Иза, округа Хусткого, в Карпатской Руси. (Рукопис).

17. Росоха Т. Погляд у минуле // Карпатська Україна. – 2005. – 12 лютого.

18. Росоха Т. Погляд у минуле // Карпатська Україна. – 2005. – 19 лютого.

19. Росоха Т. Погляд у минуле // Карпатська Україна. – 2005. – 5 березня.

20. Росоха Т. Погляд у минуле // Карпатська Україна. – 2005. – 12 березня.

21. Біляк С. Моя дорога до храму // Карпатська Україна. – 2005. – 6 січня.

22. Болдижар М. Закарпаття між двома світовими війнами. – Ужгород, 1993.

23. Вегеш М. Карпатська Україна (1938-1939). – Ужгород, 1993.

24. Вегеш М., Мокринин І. Драма отця Феодосія // Закарпатська правда. – 1992. – 6 жовтня.

25. Гавриил (Кризина), игумен. Православная церковь на Закарпатье (век ХХ). – К., 1999.

26. Густі В. Чудотворна ікона Святої Матері // Закарпатська правда. – 1992. – 18 серпня.