Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

ПЕРЕЯСЛАВСЬКА УГОДА

Загроза нової війни з Польщею, повстання в полках України, брак надійних союзників звертали знову думки до православної Москви, тим більше, що тисячі втікачів знаходили притулок на підлеглій Слобідській Україні і далі в Московщині.

З 1648 року Богдан Хмельницький час від часу звертався до Москви з проханням допомогти в боротьбі з Польщею." Він загрожував навіть війною, якщо вона не дасть допомоги проти Польщі. Значну ролю в справі союзу України з Москвою відіграло східне духовенство, вищі представники якого брали на себе посередництво між Богданом Хмельницьким і царем: Паїсій, патріярх Єрусалимський, що зустрічав Хмельницького у Києві в 1648 році й вітав, як нового Мойсея; Иоасаф, митроп. Коринтський, що загинув під Берестечком у 1651 році; Гавриїл, митрополит Назаретський, що був у гетьмана після берестейської поразки."

Усі звернення до Москви в справі допомоги були марні. Моковський уряд відмовляв або відповідав загальними заявами, висилав хліб і сіль, але вичікував, не бажаючи розривати миру з Польщею."

В. Ключевський так характеризував політику Москви супроти України: вона «протягом 6 років приглядалася з нерухомою цікавістю, як справа Хмельницького, попсована татарами під Зборовом і Берестечком, хилилася до упадку, як Україна пустошилася союзниками-татарами і люто-нелюдською усобицею, і нарешті, коли Україна вже знищилася дорешти, її прийняли під свою високу руку»."

Наводячи цю цитату, М. Грушевський пояснював справу так:

«Увесь хід історії Східньої Европи міг би взяти інший і кращий напрямок, коли б Україна ввійшла в політичну унію з Москвою в початках своєї боротьби з Польщею, ще повна сил, повна людности, не зневіреної в своїх провідниках і в піднятому ними ділі, здатної бути опозицією Москви, обстояти себе в сій позиції і не дати себе зіпхнути на становище провінції. Московські політики може ненароком, а може й умисно дали поборюкатись українській козаччині з Польщею і дійти до останнього обопільного знищення..., аби ввійти з свіжими силами між сил обезкровлених противників і взяти козаччину вже не в роді рівнорядного союзника, а підручного, котрого можна було б звести до ролі прислужника, підданого „холопа".

У Москві добре врахували і другий бік питання. Союз з Україною був конче потрібний для Москви з різних поглядів: він відкривав шлях до Чорного моря і на захід, забезпечував їй панування на сході, а головне — трагічне становище України загрожувало Москві або захопленням її Польщею, або союзом її з Туреччиною, чим не раз лякав Москву Хмельницький. Союз з Україною був дуже бажаний для Москви тим, що забезпечував п мілітарні інтереси. Україна мала 300.000 випробуваного, досвідченого, найкращого на Сході Европи війська. Всі ці умови робили союз з Україною конче потрібним для Москви."

1-го жовтня 1653 року Земський Собор у Москві ухвалив прийняти Україну «під високу руку царя», а 1 листопада московське посольство вже було на кордоні України. Цей поспіх, невластивий московському урядові, свідчить, яка велика була заінтересованість Москви. На чолі посольства стояв боярин Василь Бутурлін, намісник Тверський. В посольстві були: окольничий Іван Олфер'ев, намісник Муромський та дяк Ларіон Лопухін. З ними їхало духовенство з іконами, корогвами, хрестами, з образом Спаса — дар царя Хмельницькому — та великий почет.

Гетьман був зайнятий війною з Польщею та похороном Тимзша і прибув до Переяслава лише 6 січня 1954 року. Він уникав будь-яких урочистих прийнять і ні разу не запросив московських послів до себе. Можливо, для того обрав для переговорів не Київ, чого добивалися посли, а тихий козацький Переяслав. Не було прийняття і в полковника Переяславського Тетері. Всі переговори відбувалися сухо й офіційно."

8-го січня відбулась Рада Старшин та поспіхом скликана Загальна Рада мешканців Переяслава. Після вислухання царської грамоти, гетьман, посли та старшини поїхали до Успенського собору. Там стався інцидент, не передбачений у Москві. Коли духовенство хотіло було привести до присяги гетьмана та старшину, Хмельницький зажадав від послів, щоб вони перші принесли присягу від імени царя. Цим Хмельницький вимагав урочистого, формального ствердження україно-московського союзу і запевнення оборони України та її прав. В цьому виявилася рівноправність сторін і — недовір'я щодо дійсних намірів Москви.

Боярин Бутурлін рішуче відмовився приносити присягу за царя. Гетьман і старшина пішли на нараду. Посли довгий час стояли в соборі, чекаючи. З'явились два полковники — Тетеря та Лісницький (Миргородський) — і почали переконувати послів скласти присягу, і знову вони відмовилися. Вся ця історія з присягою була публічним скандалом для московського посольства. Воно кілька годин чекало на гетьмана, і двічі підтверджена Бутурліним обіцянка, що цар охоронятиме всі права України, була фактичною присягою. «Царское слово пременно не бьівает», — сказав Бутурлін.

Питання — чи приносили московські посли присягу, чи ні — розв'язувалося різним способом. Сучасники вважали, що фактично присяга була зложена, бо двічі повторив Бутурлін запевнення, що цар словом своїм ручиться, що Польщі України не віддасть і державний лад її буде збережений. Це витлумачили Хмельницький і старшина, як акт рівнозначний з присягою царя."

Єдиний документ, в якому зберігся опис подій — це «Статейний список» Бутурліна — звіт, що його він подав царському урядові про переговори в Переяславі. Цей звіт не можна вважати за цілком вірний, бо він має ознаки пізнішої переробки, а про неточність його промовляє такий деталь: Бутурлін писав, що на Переяславській Раді зібрався «весь народ» і в церкві присягало «вели-кое множество всяких чинов людей» — тоді, як відомо навіть імена тих, що присягали, разом 284 особи."

Далі — протягом двох днів Хмельницький з Виговським та посли обговорювали деталі угоди, в тому числі — бажання гетьмана, щоб на Україну, власне до Києва, прийшло московське військо. Це було важливе для України не як оборона, бо що могли зробити навіть 3.000 московського війська, коли йшлося про 60.000 реєстрових козаків та 350-тисячну армію, що стояла під Жванцем. Але це було конче потрібне для України, як доказ, що не існувало вже й тіні залежности від Польщі, — це було найголовнішим на той момент."

На тому закінчилися переговори гетьмана з посольством царя. О. Оглоблин у кількох словах резюмує сенс переговорів: 1) встановлено військовий союз України з Московщиною, Гарантований протекцією Московського царя над Україною та 2) дано Гарантію царем про збереження всіх прав і вольностей Української Держави.

У Переяславі сталася ще одна дуже важлива подія. До Бутурліна прибули делегати від старшини, які просили затвердити їх на різних посадах, не повідомляючи про це гетьмана. Бутурлін відмовив їм. Цікаві прізвища деяких з прохачів: батько та брат Ви-говського, батько майбутнього гетьмана Мазепи, Силуян Мужалов-ський — видатний дипломат, посол до Москви в 1649 та 1653 рр., зі свояками та інші. Цей епізод оцінюють дослідники по-різному. М. Грушевський та А. Яковлів не надавали йому значення. О. Оглоблин, навпаки, вважає, що то була «перша щілина в єдиному українському фронті». Правда, московський уряд не звернув тоді на це уваги, але надалі «Москва занотувала цей факт — і раніше чи пізніше використала... ці розбіжності серед керівних кіл України».

З Переяслава поїхали московські посли по Україні приводити до присяги людність. Справа ця виявилася складною. В Києві митрополит Сильвестер Косів заборонив усім підлеглим йому людям присягати. Відмовилися присягати полковник Богун, Кропив'янський, Полтавський, Уманський, Брацлавський •полки, Чорнобиль тощо."

РАТИФІКАЦІЯ ДОГОВОРУ В МОСКВІ

У березні 1654 року посольство від України в складі військового судді Самуїла Зарудного та полковника Павла Тетері з почетом прибуло до Москви. У Москві бажали, щоб приїхав сам Богдан Хмельницький, але він не поїхав. Посли везли акредитивні грамоти від гетьмана, «Статті» (т. зв. 23 статті), текст Зборівського договору та низку листів. Оригінали цих документів не збереглися Збереглися лише московські переклади.

У грамоті гетьман виступає, як репрезентант «Руської Держави», і це виразно підкреслює, що вона не перестала існувати й після Переяславської угоди. «Статті» дійшли до наших часів у зіпсованому вигляді і, очевидно, були переставлені. Не зважаючи на це, видно, що основна їх ідея — встановлення таких міждержавних відносин між Україною і Москвою, при яких за Україною застерігається державна самостійність — зовнішня і внутрішня."

На грамоту гетьмана та «23 статті», що їх А. Яковлів вважав за проект договору, цар дав послам відповідь, яка була ратифікацією договору. Таким чином, статті проекту, царські резолюції й жалувана грамота «становлять повний текст договору 1654 року»,

— писав А. Яковлів. Тож по сутті це був не Переяславський, а Московський договір, укладений на підставі Переяславського.

ХАРАКТЕР ТА ЗНАЧЕННЯ МОСКОВСЬКОГО ДОГОВОРУ 1654 РОКУ

В історичній науці і до цього часу нема сталої думки щодо характеру Переяславського договору. Сучасники вважали, що це був договір, який жадною мірою не порушував суверенних прав України. Першими зрозуміли це в Москві, для якої Україна була окремою державою. В «Статейному списку» Бутурліна протиставляться — «Московское государство й Войска Запорожского Украйна». Заява московського уряду про те, що Ян-Казімір «клятву свою на чем присягал, переступил, а подданьїх своих, вас... тем от подданства учинил свободньїми», потверджує, що московський уряд визнавав Україну в момент укладення договору свобідною державою."

Треба мати на увазі, що поняття «підданий» у XVII ст., не означало «підданого» в сучасному розумінні: так називали царів, володарів держав, що вступали в договірні відносини з Москвою, шукаючи у неї протекції. Піддані в сучасному значенні слова в XVII ст. називалися «холопами» до бояр та князів включно. За Петра І слово «холоп» замінено словом «раб», і лише Катерина II в 1786 році заступала його терміном «верный подданный».

В офіційному советському виданні документів, що стосуються до Переяславської угоди, вміщено 10 листів Хмельницького, в яких просив він московський уряд допомогти в боротьбі з Польщею. Майже всі ці листи редактори називають проханнями про «включение Украины в состав России» (т. III, стор. 195) або про «воссоединение» (т. II, стор. 132, 177; т. III, стор. 364, 365, 381).

Аналіза цих документів показує щось інше. В деяких листах Хмельницький писав у неясних виразах про своє бажання, щоб цар був для України «государем и царем, яко православнеє свети-ло» (т. II, стор. 132), або «царем и самодержцем бьіл» (т. II, стор. 177 — 1669 р., З травня). В пізніших документах виразно йде мова про військову допомогу, прийняття «під високу руку» (т. III, стор. 195 — 1652 р., 21 лютого), «під кріпку руку» (т. III, стор. 364 — 1653 р., серпень), «ратню руку помочі» (т. III, стор. 365 — 1653 р., серпень) і т. ін.

Московський уряд вважав, що договір з Україною був дійсний тільки за життя Богдана Хмельницького, і поновлював його з кожним наступним гетьманом, дещо змінюючи, але завжди називаючи акт 1654 року договором. Навіть Петро І писав у наказі 1722 року, утворюючи Малоросійську Колегію: «... чинить ... как определено в помянутых Хмельницкого договорах». Якщо так розуміли акт 1654 року навіть у XVIII ст. — е логічним, коли стольник Хлопов писав у 1663 році: «в Малороссийском государстве», а в далекому Пекіні року 1770 на нагробку українського ченця викарбувано: «родом из Королевства Малороссийского, полка Ниженского».

В Україні твердо знали, що Переяславсько-московський договір не позбавляв її суверенних прав. Договір цей зафіксував союз з Московіею на добровільних засадах, звільняв Україну від під-леглости Польщі.

Року 1655 Богдан Хмельницький казав польському послові, Станіславові Любовицькому: «Я став уже паном всієї Руси і не віддам її нікому». Тут характеристичний вираз «уже», себто після договору з Москвою. Доказом незалежносте України були ті численні союзи, що їх укладала вона після 1654 року з різними державами."

Поняттю про Українську державу відповідали нові титули, з якими зверталися до Богдана Хмельницького: його називали — «Гетьман з Божої милости», «Государ», «Зверхній владця», «Зверхній властитель», «нашої землі Начальник і Повелитель» (так називав митрополит Сильвестер Косів). 1657 року в листах до господаря Волощини Богдан Хмельницький називав себе «dementia divina Generalis Dux Exercitum Zaporoviensi sum», а в листі до курфюрста Брандебурзького — «Dux Cohortum Zaporoviensi sum». Іван Виговський у розмові з московськими послами казав: «Як цар у своїй землі, так гетьман у своїм краю князь або король». Як належало дружині монарха, гетьманова Ганна Хмельницька мала свій двір; її штат складався із знатних жінок. Вона сама видавала універсали. її універсал Густинському манастиреві 22 липня 1655 року підписаний — «Гетьманова Анна Богданова Хмельницька» з печаткою та родовим гербом «Абданк».

Традиція щодо характеру Переяславсько-московського договору залишалася в Україні довгий час. Пилип Орлик у «Виводі прав України» дав блискучу характеристику Переяславської угоди:

«Найсильнішим і найнепереможнішим аргументом і доказом суверенности України — урочистий союзний договір, заключений міх царем Олексієм і «станами» України... Цей такий урочистий і докладний трактат, названий вічним, повинен був, здавалося, назавжди установити спокій, вольності й лад на Україні».

Сучасники чужинці добре розуміли нове становище України. Вже 16 березня 1654 року польський шляхтич Павло Олекшич писав полковникові Богунові: «Хмельницький, бувший вашим товаришем, нині став вашим паном». Для Польщі козаки перестали бути «збунтованими рабами», і вона почала шукати шляхів для замирення з Україною. Року 1655 звернулася вона за підтримкою до Криму. Посол польський сказав ханові, що Богдан Хмельницький будує «осібну державу», яка буде могутньою та небезпечною сусідкою Криму. Року 1656 польські дипломати переконували Семи" городського князя, що Богдан Хмельницький, «маючи владу над усіма руськими землями, стане монархом, що матиме 100-тисячну армію».

Так розуміли становище України після 1654 року політики. Шведський король Карл-Ґустав IV писав Хмельницькому в 1656 році: «Ми знали, що між Великим князем Московським і народом Запорізьким зайшов певний договір, але такий, що полишив свободу народові цілою і непорушною». Французькі урядові кола вважали, що Переяславський договір потрібний був Україні як тимчасовий перепочинок у боротьбі з Польщею, що мета Хмельницького — бути володарем України. 1657 року посол австрійського цісаря, архиепископ барон Парцевич, вітав Богдана Хмельницького та його «вельможних і славних радників, що становлять цю славну й войовничу республіку»." Дійсно, бачимо низку договорів різних держав з Україною, як повноправною, незалежною державою.

Не зважаючи на теке одностайне розумінння сучасниками суті угоди України з Москвою, в історіографії не лише московській, але й в українській, як вище зазначено, і досі не встановилося твердої опінії про те, що саме являла собою ця угода.

Не зупиняючись на загальноприйнятій російській версії про повне підданство України, яка спростована вже наведеними вище фактами, зупинимося на таких поглядах: 1. Унія України з Москвою:

а) реальна (М. Дьяконов, О. Попов); б) персональна (В. Сергеевич, Р. Лащенко); 2. васалітет (В. Мякотін у своїх перших працях, М. Покровський, почасти М. Грушевський, І. Крип'якевич, М. Слабченко, Л. Окіншевич, М. Петровський, А. Яковлів у своїх перших працях);

3. Протекторат (почасти М. Грушевський, І. Крип'якевич, Д. Дорошенко, Б. Крупницький, А. Яковлів у пізніших працях); 4. Псевдопротекторат (Б. Галайчук); 5. Остання думка: Переяславська угода — мілітарний союз двох держав (її висловив перший В. Липин-ський, а підтримали — І. Борщах, почасти А. Яковлів в останніх творах, О. Оглоблин).

Мілітарний союз, спрямований в першу чергу проти Польщі, мав деякі риси протекторату Москви. Такого ж типу були договори, що їх укладав Хмельницький з Кримом, Туреччиною. Григор Орлик писав: «Хмельницький прийняв опіку московського царя для краю й нації з усіма правами вільної нації. Але перфідія московського царя була причиною, що негайно після смерти Хмельницького права козацької нації почали порушатися москалями» .. .

УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Тертя між Україною та Москвою почалися уже влітку 1654 року. Москва проголосила війну Польщі, і з московським військом пішли на Білорусь козаки під проводом наказного гетьмана Золотаренка. Населення Білоруси радо визнавало владу гетьмана і приймало козацький устрій. Проте, московські воєводи мали приєднувати білоруські землі до Московщини. Союз України з Москвою викликав союз Криму з Польщею. Спільні сили татар та поляків почали з осени 1654 року руйнувати Поділля, Брацлавщину, заходили до Білої Церкви, двічі були відбиті від Умані. Країна була зруйнована, обернена на пустелю, людність тікала на Слобожанщину (тоді втікачі з Кондратьсвим на чолі заснували м. Суми). В бою на Дрижиполі в січні 1955 року згинуло багато людей, але він не дав перемоги жодній зі сторін, хоч становище Польщі значно погіршало. Тим часом Хмельницький з воєводою Шереметьєвим перенесли дії до Галичини, а на півночі було підкорено всю Білорусь та Литву до Вільни. Населення Волині, Полісся, Поділля визнало владу гетьмана. Князь Святополк-Четвертинський просив у гетьмана війська для охорони; під гетьманський регімент просилися Ра-дзівілл і слуцькі князі. В 1657 році прийняла українську владу шляхта Пинського повіту. Так територія Української Держави поширилася на захід та північ.

Становище Польщі було загрозливе. Шведський король Карло-Густав IV зайняв Варшаву і Краків. До нього приєднався курфюрст Бранденбурзький. Литва визнала владу Швеції. Король Ян-Казімір втік до Шлезька.

З цієї здавалося б безнадійної ситуації врятувала Польщу дипломатія: вона звернулася до Москви з пропозицією перемир'я і цареві запропоновано польську корону після смерти бездітного Яна-Казі-міра. В 1656 році підписано у Вільні, без представників від України, сепаратне перемир'я.

Віденський мир розв'язав Хмельницькому руки: мілітарний союз України з Москвою проти Польщі втратив вагу, а більше від договору нічого не залишилося.

Віденський мир викликав обурення Хмельницького і старшини. На Раді, скликаній у Чигирині 2 жовтня 1656 року, всі присутні полковники, осаули, сотники присягали, що будуть спільно боронити Україну: присягали собі, а не чужим монархам.

1656-й рік був переломовим в історії Хмельниччини. Звільнена морально від обов'язків, зв'язаних з мілітарним союзом з Москвою, Україна під мудрим проводом Богдана Хмельницького стала осередком ряду коаліцій, які охопили всю Східню Европу.

Першу коаліцію почав укладати Хмельницький ще до Віденського миру. До неї входили — Швеція, Бранденбург, Семигород, Молдавія Волощина та Литва. Союзники вирішили розділити Польщу, при чому Україна мала дістати всі землі, залюднені українцями, і разом зі Швецією — протекторат над Литвою, яка мала стати Королівством Литовським. Хмельницький діставав титул «дідичного князя»." Цю коаліцію розбила Данія, яка, під впливом Австрії, почала війну зі Швецією, що примусило Карла-Ґустава IV вивести війська з Польщі; те саме зробив за ним курфюрст Бранденбурзький.

З відходом шведських та бранденбурзьких військ, залишилися в Польщі тільки війська Семигородського князя Юрія Ракочія та корпус козаків на чолі з полковником Ждановичем. Ракочій опинився в тяжкому стані і капітулював, а в корпусі Ждановича почалися заворушення, викликані московськими агентами та неспокійними вістками з України. В зв'язку з цим Жданович повернувся додому.

СПАДКОВІСТЬ ГЕТЬМАНАТУ ТА СМЕРТЬ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Богдан Хмельницький створив своїм надзвичайним адміністраційним талантом міцну й авторитетну владу. Гетьман був виборним, але Хмельницький почував себе в силах сказати, що він — «єдиновладний самодержець України» (1648). В церквах поминали його як «гетьмана та государя». Шведський король називав його «дідичним князем». Хмельницький мріяв передати гетьманську владу своїм синам. Спочатку наслідником був Тиміш, талановитий, відважний юнак, якого Богдан одружив з дочкою господаря Молдавського. Після смерти Тимоша він визначив як наслідника другого сина, Юрія, ще підлітка. Виконуючи бажання гетьмана, а з другого боку прагнучи уникнути боротьби за гетьманську владу — старшина на Раді 1657 року без виборів проголосила Юрія наслідником гетьмана.

Література

А. ЯКОВЛІВ. Договір..., crop. 64. —

О. ОГЛОБЛИН. Українсько-московська угода, crop. 61-78.

В. ЛИПИНСЬКИЙ. Там же, стор. 176; 272; 201-203. — Д. ОЛЯНЧИН. Два листи гетьманів — Богдана Хмельницького та Івана Виговського. «Хліборобська Україна», Відень, 1924-1925, кн. V, стор. 378. —

М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. IX, ч. 2, стор. 1439. — А. ЯКОВЛІВ. Договір..., стор. 51. — О. ОГЛОВ-ЛИН. Українсько-московська угода, стор. 64.

В. ЛИПИНСЬКИЙ. Там же, стор. 54. — М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. IX, ч. 2, crop. 1344.

В. ЛИПИНСЬКИЙ. Україна на переломі. Київ-Відень, 1920, стор. 34. — А. ЯКОВЛІВ. Договір Богдана Хмельницького, стор. 24. — Список полків та міст, до яких московські посли їздили приводити до присяги. «Воссоедине-ние...», т. III, стор. 517, 534, 543.

І БОРЩАК. Франція і Переяславська Рада. «Вісті Європейського Відділу НТШ», 1954, ч. 6, crop. 16. — О. ОГЛОБЛИН. Там же, crop. 74.

І. БОРЩАК. Вивід прав України П. Орлика. «Стара Україна», Львів, 192S, І-П, crop. 5-9. — L БОРЩАК. «Oriiklana». «Хліборобська Україна», кн. IV, 1922-1923, Відень, crop. 338. — I. ВОРЩАК. Григор Орлик, Львів, 1932, crop. 146. — О. ОГЛОВЛИН. Українсько-московська угода, crop. 68.

І. СВІТ. Цікава українська пам'ятка в Пекіні. Науковий Збірник УВАН У США, Нью-Йорк, 1952, т. І, стор. 116.

М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. IX, стор. 14. — О. ОГЛОБЛИН. Українсько-московська угода, стор. 35-36. — А. ЯКОВЛІВ. Договір Богдана Хмельницького, стор. 23.

М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. IX, ч. 1, стор. 760. — А. ЯКОВЛІВ. Договір Богдана Хмельницького з Москвою. Нью-Йорк, 1954, стор. 12-13. — Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. Переяславський договір в очах його сучасників. «Визвольний Шлях», 1955, кн. IV, стор. 40-41.

М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. IX, ч. 2, стор. 728, 730. — І. КРИП'ЯКЕ-ВИЧ. Студії, стор. 117. — О. ОГЛОБЛИН. Українсько-московська угода, стор. 20-22.

О. ОГЛОБЛИН. Там же, стор. 37.

О. ОГЛОБЛИН. УкраГнсько-московська угода, стор. 17-18. — Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. Там же, «Визвольний Шлях», стор. 42-43.

О. ОГЛОБЛИН. Українсько-московська угода, стор. 34-36.

О. ОГЛОБЛИН. Українсько-московська угода, стор. 70, 71. — Н. ПО-ЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. Переяславський договір. «Визвольний Шлях», IV, стор. 45.