Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Польський закон про воєводське самоврядування 1922 р.: історичні передумови та правова характеристика

Політична ситуація в Європі після Першої світової війни виявилась вкрай несприятливою для українського народу. Втрата українцями національної державності, поразка визвольних змагань, дали змогу сусіднім державам анексувати значну частину українських земель. Українська нація, що так і не встигла сформуватися, опинилася під загрозою насильницької асиміляції, українські етнічні території потрапили під владу іноземних держав. Внутрішня роз’єднаність українського народу, відсутність самостійної цілісної держави стали причиною того, що долю українців вирішували чужоземні країни, часто необізнані з політичним та економічним становищем України.

Особлива увага державами-переможницями приділялась етнічним українським землям, які в історичній літературі отримали назву Західної України, що включили Східну Галичину, Західну Волинь, Полісся і Холмщину. Ці території попередньо належали Російській та Австро-Угорській імперіям. Належність Полісся і Волині до Польщі не викликали правових заперечень ні з боку країн Антанти, ні з боку Радянської Росії. Інакше виглядав статус Східної Галичини: з українського пункту бачення вона перебувала під польською окупацією, а в еміграції у Відні існував уряд Західноукраїнської Народної Республіки.

Створюючи ілюзію зацікавленості, країни Антанти тривалий час обговорювали питання про статус Східної Галичини в різноманітних комісіях, місіях і радах Паризької мирної конференції. Проблемою номер один було припинення польсько-української війни, що розпочалася збройною інтервенцією польських військ проти українського народу. За підходами до проблеми незалежної України Антанта поділилася на дві групи країн: Англія, Італія, Японія, істотні інтереси яких не вима­гали відбудови Росії, і Франція та США, метою яких було відновлення федеративної Росії [2, 26]. Саме представники другої групи наполягали на передачі українських земель під владу Польщі. При цьому вони ігнорували виступи українських представників у західних країнах про природне право українського народу на самовизначення.

За рішенням Паризької мирної конференції від 25 червня 1919 р. Польща вважалася формально лише військовим окупантом Західної України. Для заспокоєння світової громадськості й, передусім, українського народу у постанові було відзначено, що у Східній Галичині встановлюється цивільне управління під мандатом Антанти, яка і має забезпечити – “наскільки це можливо” – автономію цієї території, політичні, релігійні й особисті свободи громадян. Передбачалося, що цей мандат буде діяти аж до моменту самовизначення населення Східної Галичини щодо її політичної незалежності” [5, 80]. Польща одержала повноваження на окупацію всієї Галичини та уведення цивільної адміністрації на цій території з умовою забезпечення автономії Галичини, політичної, релігійної та особистої свободи населення.

Це рішення Найвища Рада опісля доповнила ще постановою від 11-го липня 1919 р. такого змісту: “Польське державне правління буде уповноважене ввести в Східній Галичині цивільну управу після того, як заключить із союзними і заприязненими державами договір, якого постанови мають по змозі забезпечити автономію території і також політичні, релігійні та особисті свободи її населення. Цей договір спиратиметься на праві самовизначення, що його виконають остаточно жителі Східної Галичини щодо своєї політичної приналежності; час, коли це право буде виконане, визначений союзними та заприязненими державами, або органом, якому вони передадуть свої повновласті” [3, 108]. Проти двох постанов українська делегація висловила обґрунтований протест.

Отже, без відома і згоди українського народу відвічна українська земля віддавалася під окупацію поляків з туманними обіцянками про автономію. Доля інших західноукраїнських земель теж була свавільно вирішена на користь загарбників. Польща одержала повноваження на окупацію всієї Галичини та введення цивільної адміністрації на цій території з умовою забезпечення автономії Галичини, політичної, релігійної та особистої свободи населення.

10 вересня 1919 р. був підписаний Сен-Жерменський мирний договір з Австрією, який зафіксував визнання нових державних кордонів, що утворилися після ліквідації Австро-Угорської імперії. Юридичною основою галицької проблеми була стаття 91 Сен-Жерменського договору, де було сказано, що Австрія зрікається на користь союзних держав, тобто Антанти, всіх прав до територій, які перед тим належали до австро-угорської монархії і які залишилися поза границями самої Австрії.

20 листопада 1919 р. Найвища Рада на засіданні прийняла опрацьований комісією для польських справ проект статуту під назвою “Договір між Союзними державами і Польщею щодо Східної Галичини”. Згідно з цим проектом, Галичина мала стати окремою автономною країною, якою впродовж 25 років мала адмініструвати Польща на основі окремого мандату і під контролем Союзу Народів [3, 108]. Між польською республікою і Галичиною повинен бути встановлений кордон, який не зовсім співпадав з етнографічним. Законодавчою установою мав стати крайовий сейм, а до його компетенції повинні належати релігійні, освітні, фінансові й земельні справи, всі інші справи – до компетенції Польського сейму. Шефом адміністрації мав бути губернатор, призначений головою польської держави. Польща отримала право представляти Галичину у міжнародних відносинах. У Львові мав існувати Найвищий Судовий Трибунал Галичини. Істотною умовою проекту була заборона проводити в Галичині систематичну колонізацію. Через 25 років Рада Союзу Народів мала право продовжити цей статут або його змінити.

Щойно був затверджений Статут, а вже польський уряд, за підтримкою Франції, виступив проти 25 річного строку мандату, і 25 грудня Рада голів делегацій пішла назустріч польським вимогам, знявши зі Статуту строк мандату [5, 82].

Поведінка поляків після підписання Договору практично не змінилася: польські війська на українських землях поводилися не як союзники, а, скоріше, як окупанти (насильно запроваджували ділову польську мову, обшукували та арештовували кур’єрів, глумилися над вільним населенням, конфісковували державне майно). Всюди ліквідовувалися українські місцеві адміністративні органи, а на їх місце були призначені польські урядові комісари.

Під знаком нагальної потреби на початку березня 1920 р., в умовах, коли український уряд не мав під своїм урядуванням території, й частково на чолі з головою Директорії, перебував на польській території, переговори між Місією УНР та делегацією польського уряду відновилися. На першій конференції 11 березня 1920 р. порушувалося питання про визнання з боку Польщі незалежності УНР та признання її уряду. Польща ж, приступаючи до переговорів з УНР, переслідувала дещо іншу мету – відвоювати свої “історичні права”, заявляючи про дезанексію територій, які входили від 1772 р. до складу Російської імперії [6, 187].

Україна в 1920 р. опинилася у вирі радянсько-польської війни. За умов військових невдач під тиском урядів країн Антанти польський уряд на конференції в Спаа (15-16 липня 1920 р.) погодився розпочати переговори з радянським урядом Росії. 5 липня 1920 р. туди прибули представники Британії (під проводом Лойда Джорджа і лорда Керзона), Франції (під проводом Мілєрана та марша­ла Фоша, Італії (Сфорци), Бельгії, Японії та польська делегація під проводом прем’єра В.Грабського. Конференція займалася тільки двома справами – налагодженням взаємин з Німеччиною і рятуванням Польщі від радянської експансії. Так у Спаа виникла знову на міжнародній сцені також українська справа, зокрема проблема Східної Галичини.

У цій справі відбувалися дальші переговори, в яких Найвища Рада вимагала погодження Польщі з чехами, литовцями та українцями зі Східної Галичини. Найвища Рада повідомила С.Грабського, що вона може дати Польщі допомогу за умови, що Польща негайно відкличе свої війська на лінію, ухвалену 8 грудня 1919 р. (“Керзонова лінія”), а про решту мирових умов вирішить міжнародна конференція з участю Найвищої Ради та представників Польщі, Фінляндії, Литви і Східної Галичи­ни. С.Грабський погодився на вимоги Найвищої Ради і 10 липня підписав відповідний текст умови.

Необхідно відзначити, що польський уряд уро­чисто визнав свій обов’язок дотримуватися права самовизначення для українців, білорусів і литовців на Схід від лінії Керзона. Від імені польського уряду всім Антантським урядам вручено спеціальну ноту (9 липня 1920), в якій зазначалося в зобов’язуючій формі: ”Польща готова укласти мир на засаді самовизначення народів, що замешкують між Польщею і Росією”. На вступі нота виразно відзначає те, що це зобов’язання на підставі ухвали ”Ради Оборони Держави”.

Наведемо текст .умови з великодержавами, яку підписав польський уряд на конференції в Спаа:

“Польський Уряд погоджується на те, щоб:

а) заініціювати й підписати негайно перемир’я на тій підставі, що польське військо відступить і стане на тій лінії, яку визначила Мирова Конференція дня 8 грудня 1919 р., як на тимчасовій межі польської адміністрації і що польське військо стане на 50 кілометрів на Схід від цієї лінії. Одначе Вильно має бути віддане негайно Литовцям... Щодо Східньої Галичини, то польські армії стануть на тій лінії, яку осягнуть в день перемир’я, після чого кожна армія відступить на 10 кілометрів, щоб таким чином створити невтральну полосу;

б) вислати повноважених делегатів на конференцію, яка має відбутися потім в можливо найско­ршім часі в Лондоні. На цій конференції мають бути присутні делегати Польщі, Совєтської Росії, Фінляндії, Литви, Лотви; вона має відбутися під авспіціями Мирової Конференції, яка буде змагати до запровадження тривалого миру між Росією і її європейськими сусідами. Представники Східньої Галичини будуть також запрошені до Лондону .для предложення своєї справи на конференції;

в) прийняти рішення Найвищої Ради в справі литовських меж, майбутности Східньої Галичини, в тешинській справі і в справі майбутньої умови між Польщею і Данцігом...

Підписано: 10 липня 1920. Владислав Грабскі.”

Найвища рада Антанти рішуче висловилася за те, щоб Східна Галичина затримала свій міжнародний статус, незалежний від Польщі. В цьому пункті українці отримали визнання не тільки від Антанти, але й від польського уряду, який у Спаа підписав зобов’язання поважати лінію з 8 груд­ня 1919 (лінію Керзона).

Щодо решти України, то Найвища Рада теоретич­но прийняла зобов’язуючу заяву польської влади, що вона буде поважати право на самовизначення народів [8, 172-173].

Між радянською Росією та Польщею 17 серпня 1920 р. розпочалися переговори в Мінську, які закінчилися 2 вересня. З огляду на те, що договірні сторони не дійшли згоди в жодному зі спірних питань, було вирішено перенести переговори до Риги. На засіданні розглянуті лише технічні питання, пов’язані зі зміною місця переговорів Таким чином, зустріч радянських і польських представників у Барановичах і Мінську були першими кроками до врегулювання відносин між урядами РСФРР і Польщі. Вже на початковому етапі радянсько-польських переговорів окреслилася позиція договірних сторін щодо української проблеми. Уряд РСФРР, створивши об’єднану радянську делегацію на конференцію в Мінськ, домагався від уряду Польщі визнання УСРР. Польський уряд не надав своїй делегації мандату на ведення переговорів з представниками УСРР, вважаючи її складовою частиною радянської Росії. Урядові УНР на Мінській конференції відводилася роль спостерігача, оскільки захист своїх інтересів Директорія покладала на союзний польський уряд. Ця конференція показала, що українське питання початку 20-х рр. XX ст. опинилося в центрі дипломатичної боротьби у Східній Європі [1, 93]. Надалі події на фронті приносили польським військам перемоги, і після поразки радянських військ під Варшавою польська делегація наполягла на перенесенні переговорів у нейтральне місце – в Ригу.

Головою російської делегації на переговорах у Ризі, які почалися 21 вересня, був призначений Адольф Йоффе. Українську радянську делегацію очолював Дмитро Мануїльський, але у її складі не було нікого, хто знав би українську мову, за винятком самого Мануїльського. Головою польської делегації в Ризі був Ян Домбський.

12 жовтня 1920 р. з польського боку Я.Домбський і з радянського – А.Йоффе, С.Кіров, Д.Мануільський і Л.Оболенський підписали перемир’я та прелімінарний договір. Договір був ратифікований ВЦВК 23 жовтня, ВУЦВК – 21 жовтня, сеймом Польщі – 22 жовтня 1920 р. Обмін ратифікаційними грамотами відбувся 2 листопада 1920 р. у Лібаві (Латвія).

Прелімінарним договором визнавалася незалежність радянської України і Білорусі, визначалася лінія державного кордону між Польщею і радянськими республіками. Згідно з цими умовами польські війська мали відступити з території, що була на Схід від лінії, встановленої по ріці Збруч, на Схід від Кременецького повіту, через місто Остріг і повітів Рівне, Сарни, і Лунинець. Кордон між Совєтською Україною і Польщею був майже такий самий, як це було визначено Варшавським договором 21 квітня 1920 р.

Ще одним важливим пунктом стала заборона перебування на польській території антибільшо­вицьких організацій. Таким чином Директорія, уряд УНР і всі їх організації втратили право легального існування в Польщі та перевели свою діяльність у нелегальну площину.

У той же час українці ще робили на міжнародному рівні спроби врятувати ситуацію. У пошуках міжнародної підтримки в конфлікті з Польщею керівники ЗУНР звернулися до Ліги Націй, створеної, як проголошувалося, для вирішення суперечок між державами шляхом компромісу. У листопаді-грудні 1920 р. на першій Асамблеї Ліги Націй у Женеві перебувала галицька делегація, очолена головою уряду ЗУНР Є.Петрушевичем. Її члени зустрічалися з представниками великих держав, керівництвом Ліги, поширювали матеріали, що торкалися галицької проблеми. Проте, не вдалося знайти країну – члена Ліги, яка погодилася б поставити це питання на порядок денний.

18 березня 1921 р. у Ризі між Радянською Росією та Польщею був укладений мирний договір, за яким до Польської держави відійшли Східна Галичина та Волинь. На той час там проживало 70-80 % українців, 10-11 % – єврейського населення, а решта – поляки [1, 262].

За договором на базі засади самовизначення народів обидва уряди визнали незалежність України та Білорусі та погодилися на визначення польсько-радянського кордону, обидві держави зобов’язувалися взаємно поважати їх суверенітет та не втручатися у внутрішні справи, забезпечувати рівноправність громадян польської, російської, білоруської та україн­ської національностей щодо національно-культурного розвитку.

Як покаже надалі історія, жодна зі сторін (ні поляки, ні більшовики) не виконала цих зобов’язань. Безсумнівно, Ризький договір він був великою поразкою української дипломатії. Деякі автори називають Ризький договір також Ризьким Андрусовом, бо Польща і Москва поділились українськими землями, як в Андрусові 1667 р.

Друга Річ Посполита трактувала ці території як невід’ємну частину власної держави, як своєрідну компенсацію за кількасотлітню неволю, і вважала, що мала на них історичні права. В свідомості українців справа виглядала інакше. Тут варто відзначити кілька моментів, що бралися до уваги українцями. По-перше, Східна Галичина, Волинь Полісся та Холмщина відійшли до Польщі в результаті мирного договору, укладеного в Ризі, що відзначив закінчення польсько-радянської війни і став доказом тогочасної військової переваги Польщі над радянською Росією. По-друге, “Договір між Союзними державами і Польщею щодо Східної Галичини” 1919 р. надавав Польщі можливість втручання у її внутрішні справи цієї території. Врешті, по-третє, на Західній Україні вважали, значною мірою слушно, що Польська держава провадить тут політику полонізації та викорінення українців, відбираючи у них можливість вільного розвитку.

Крім того, Річ Посполита відродилась як багатонаціональна держава (відсоток непольської національності досягав 30 %), а українці становили найчисельнішу етнічну меншину (майже 5 млн., тобто 16 % населення країни). На її основі складалися дві розрізнені з багатьох точок зору громади: з одного боку близько 3 млн. мешканців колишньої австрійської окупації (в основному Східна Галичи­на) – греко-католиків із сильним почуттям національної самобутності, добре організованих політич­но і економічно, з іншого – неповних 2 млн. колишніх громадян Російської імперії (в основному Волинь і Полісся) – православних, з непробудженою національною свідомістю і відсталих від своїх південних сусідів в економічному і культурному розвитку. Польська влада старалася за будь-яку ціну підтримати таку різницю [9, 79-80].

Правовий статус українців, як і інших національних меншин, у Польській державі визначали як міжнародні угоди, так і внутрішнє законодавство. Внаслідок положень Версальського трактату, підписаного в червні 1919 р., та конституції, прийнятої в березні 1921 р., Польща гарантувала всім громадянам, не зважаючи на національність, расу чи віросповідання, рівність перед правом, свободу відправляння релігійних обрядів, доступ до публічних органів, можливість використання власної мови та утворення власного шкільництва. Разом з тим поступово державно-правовими актами Польщі скріплювалась і тимчасова окупація Галичини. Зокрема, 30 січня 1920 р. було скасовано Галицький крайовий сейм – створений австрійським урядом 1861 р. як орган крайового самоврядування, він обирався на шість років за куріальною системою, в національному відношенні був польським – і запроваджено тимчасове самоврядування. У березні 1920 р. Східній Галичині надано офіційну назву Східна Малопольща. Законом від 5 грудня 1920 р. здійснено новий адміні­стративний поділ Галичини на Львівське, Станіславське, Тернопільське і Краківське воєводства. Під час встановлення території воєводств, зокрема Львівського, його кордони були зміщені на захід так, щоб у його межах опинилася польська більшість. Заборонено вживати назви “Україна”, “українець”, а замість них використовувались анахронізми “руські”, “русін”, “русінські”. На Волині й Поліссі в 1920 р. припинило діяльність Цивільне Управління Східних Земель. Черговим законом від 4 лютого 1921 р. створено три східні воєводства – Волинське, Поліське та Новгородське.

При цьому польський уряд не переставав вести активну політичну боротьбу за офіційне визнання західними державами анексії Польщею значної частини українських земель. 10 серпня 1922 р. на засіданні спеціальної урядової комісії обговорювалася можливість прийняття статуту для Галичини, запропонованого Антантою ще у 1919 р. Одночасно було розроблено новий проект, який значно відрізнявся від вищезгаданого. У ньому Галичина трактувалася не як окрема провінція, а визнавався існуючий поділ на Станіславське, Тернопільське та Львівське воєводства з автономією для кожного та воєводських сеймиків. Замість Галицького сейму повинен був уводитися поділ сеймиків на українську та польську палати, які обирались окремо й кожна приймала свій бюджет. Це означало, що обидві національності незалежно від кількості населення у воєводстві мали однакові права та можливості. Сеймики могли також приймати самостійні рішення стосовно економіки, віросповідання, освіти, місцевого самоврядування. Міністр закордонних справ Г. Нарутович вручив цей проект представникам Англії, Франції та Італії разом з меморіалом про становище в регіоні та проханням про дозвіл на проведення виборів під контролем західних держав, які мали б вирішити долю краю [7, 197-198].

11 вересня проект статуту схвалено Радою Міністрів і через два дні відправлено на сеймове обговорення. 26 вересня 1922 р. більшістю голосів він був ухвалений під назвою “Закон про принципи загального воєводського самоврядування, зокрема, Львівського, Тернопільського і Станіславського воєводств” [10, 89-94]. Закон мав три розділи: “Загальні постанови”, “Окремі постанови, які стосуються Львівського, Тернопільського і Станіславського воєводств” та “Заключні постанови”.

У першому розділі, дія якого поширювалася на всі воєводства, були сформульовані основні принципи воєводського самоврядування. Ст. 1 закону, з посиланням на ст. 67 Конституції від 17 бе­резня 1921 р., надавала право прийняття рішень з питань самоврядування виборним воєводським сеймикам. При цьому за ст. 3 воєводські сеймики мали право приймати в рамках державних законів і конституції свої закони, які набирали чинності після санкції президента, погодження з Головою Ради Міністрів, опублікування у воєводських відомостях і були обов’язковими для виконання на території воєводства. У ст. 7 зазначалося, що виконавчим органом самоврядування мав бути воєводський виділ.

У статті 8 закону зазначалося, що воєвода на засіданні сеймиків представляв центральний уряд і користувався правом “вето” на постанови, які не вимагали санкції президента. Він міг зупинити дію постанови сеймика та рішення воєводського виділу, які, на його думку, суперечили чинним законам. У такій ситуації справа передавалася відповідному міністру, а міністр, погоджуючись з думкою воєводи, передавав її для вирішення Найвищому Адміністративному Трибуналу.

Крім того, перший розділ закону про воєводське самоврядування містив ряд бланкетних норм, тобто таких норм, які містили посилання на правовий акт певного виду. Наприклад, ст. 2 вказувала, що державні закони визначать, які справи входять до компетенції воєводського самоврядування, зокрема в сфері культури, економіки, комунікацій, охорони здоров’я, опіки, самоврядної адміністра­ції і громадського бюджету; ст. 7 зазначала, що склад воєводського виділу мав визначитися спеціальним законом. Проте ці статті першого розділу щодо Львівського, Тернопільського і Станіславського воєводств конкретизувались уже в другому розділі.

Другий розділ стосувався безпосередньо вищеназваних воєводств і визначив такі сфери їх воєводського самоврядування: віросповідання, освіта (крім вищої школи), благодійництво, загальне будівництво (включаючи будівництво доріг і місцевих залізниць), аграрні питання, за винятком земельної реформи, підтримка місцевої промисловості і торгівлі, воєводський бюджет, а також інші справи, віднесені до його компетенції Сеймом Речі Посполитої (ст. 9). Статті 10-12 закону визначали структуру воєводських сеймиків. Сеймики галицьких воєводств повинні складатися з двох палат – польської та української. Вони проводили окремі наради, і лише в загальних питаннях окремі рішення мали ухвалюватися за згодою обох палат. Вказувався кількісний склад учасників сеймиків: львівського – 100 членів (по 50 на кожну палату), станіславського і тернопільського – по 60 членів (по 30 на кожну палату). Ряд наступних статей закону стосувався фінансових та податкових питань діяльності воєводських сеймиків.

Воєводський виділ також повинен був поділятися на дві національні секції, які незалежно одна від одної проводили наради або ухвалювали рішення. Загальні питання вирішувалися на спільних засіданнях (ст. 18-20). Робочою мовою адміністрації і судочинства була польська. Водночас органи місцевого самоврядування могли визначати мову внутрішнього користування. Мову викладання в школах, які підпорядкувались одній з палат сеймику, визначала сама палата. Усі воєводські закони й урядові оголошення повинні бути надруковані у воєводських вісниках двома мовами.

Крім того, положення ст. 21 чітко вказували, що на території зазначених воєводств ні держава, ні жоден орган самоврядування не може здійснювати колонізації. Самоврядування в цих воєводствах мало бути запроваджено не пізніше двох років з дня оголошення цього закону. І в той же час уряд повинен був приступити до утворення українського (руського) університету за рахунок державних коштів.

Третій розділ розкривав механізм реалізації закону. Ці функції покладалися на міністра внутрішніх справ. Закон про воєводську автономію набирав чинності з дня його оголошення.

Однак урядовці і не думали втілювати його в життя, оскільки закон не був конкретизований виконавчими інструкціями та постановами і залишився лише на папері. Його прийняли з тактичних міркувань і виключно з пропагандистською ціллю. Цим кроком влада прагнула домогтися підтримки західних держав і остаточного визнання ними східних кордонів Польщі. Закон мав стати також засобом навернення “русинів” до виборчої кампанії, яка вже розпочиналася [7, 199].

Польський сейм 26 вересня 1922 р. видав закон про воєводське самоврядування для заспокоєння міжнародної спільноти, створення враження про задоволення Польщею вимог українського населення, оскільки країни Антанти до цього часу утримувалися від однозначного визнання окупації Східної Галичини. Відразу ж після цього польський уряд перейшов у наступ на уряди країн Антанти, щоб забезпечити повну анексію західноукраїнських земель.

Рада Послів визнала 15 березня 1923 р. суверенні права Польщі на Східну Галичину. Оскільки мети було нарешті досягнуто, всі обіцянки польської влади лишилися на папері, а згадане правове регулювання виявилося лише тактичним маневром, продиктованим діями польської дипломатії, спрямованим на визнання західними державами східного кордону Речі Посполитої. З моменту, коли це визнання стало фактом, влада відклала реалізацію проекту на невизначений термін.

Потрібно зауважити, що прийняття закону про воєводську автономію лише для частини західноукраїнських земель (Львівського, Тернопільського і Станіславського воєводств), обминувши при цьому Західну Волинь, Полісся і Холмщину, засвідчив, що польська національна політика на цих землях була різна і переслідувала мету поглибити регіональні особливості, розчленувати на частини й асимілювати єдиний український народ.

Література

Басай О. Самоврядування на західноукраїнських землях у 1921-1939 рр. // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. – 22 листопада 1996 р. – Івано-Франківськ, 1996.

Веденєєв Д. Українська делегація на мирній конференції в Парижі // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки. Вип. 4. – К., 1993.

Витвицький С. Галичина в міжнародні політиці в 1914-1923 рр. // Український історик. – Нью-Йорк – К., 1995.

Галицька-Дідух Т. Українське питання на мирній конференції (17 серпня – 2 вересня 1920 р.) // Вісник Прикарпатського університету. Історія. Вип. ІІ. – Івано-Франківськ, 1999.

Карпенко О. Ю. Статус Східної Галичини у міжнародно-правових актах (1918-1923) // Вісник Прикарпатського університету. Історія. Вип. 1. – Івано-Франківськ, 1998.