Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

ЕТНІЧНІСТЬ ІСТОРИЧНО-ЕТНОГРАФІЧНИХ РЕГІОНІВ УКРАЇНИ

Природа регіональних утворень

Період Київської Русі завершив процес формування єдиної етнічної спільності східних слов'ян, що здобула назву давньоруської. Зовнішнім оформленням її етнокультурного та політичного єднання стало виникнення держави — Київської Русі, її населення було поліетнічним і етнографічне складним за структурою: адже воно включало не тільки різноетнічні вкраплення в цілому та іншоетнічні субстрати у складі слов'янського населення (зокрема балтські, іранські, романські, угро-фінські тощо), а й територіально-племінні компоненти.

Починаючи з XI ст. головним компонентом етнічності населення Руси-України стають етнотериторіальні утворення — історично-етнографічні регіони та їхні складові: етнічні та етнографічні землі. Кожне з територіальних утворень складалося за своєрідних умов та у різні періоди, від XI до XVIII ст. Про перші з таких утворень згадували ще давньоруські літописи, відокремлюючи із загальної спільності Рустію, Галицьку землю, Надбужжя, Холмщину (Забужжя), Підляшшя (Підлісся), Перемишлянщину, Надросся, Переяславщину, Київщину, Надпоріжжя, Підкарпатську Русь. Згодом, з XII—XIII ст., історичні документи фіксують й інші землі та міжземельні утворення: Червону Русь, Покуття, Поділля, Волинь, Чернігівщину, Полісся, а у пізніші часи, з XIV—XVI ст. — Запоріжжя, Бессарабію, Північне Причорномор'я, Берестейщину, а відтак, у XVII—XVIII ст. — Донщину, Гетьманщину, Задунайську Січ, Слобожанщину, Новоросію, Таврію, Кубанщину.

Процес формування регіональної етнічності поділяється на три основних етапи. Перший охоплює VI—X ст. і пов'язаний із етноплемінними утвореннями, що виявилося, зокрема, у їх самоназвах. Останні свідчать про усвідомлення людьми їхньої причетності до окремих племен, племінних союзів або субетнічних утворень у складі окремих племен. Адже населення ранньосередньовічного періоду називало себе полянами, деревлянами, сіверянами, дулібами, волинянами, бужанами, уличами, тиверцями, білими хорватами, русами. Спільною їхньою назвою наприкінці першого періоду стає етнонім «русь (русичи, руські люди)».

Другий етап відбувається у XI—XIV ст. з процесом дроблення держави на окремі етнотериторіальні частини, головною одиницею серед яких була земля. Вона являла собою територіально-політичне утворення, що на першому етапі залишалося залежним від центральної київської влади, а в міру здобуття «княжого столу» набувала більшої самостійності й навіть незалежності. Однією з перших і головних таких земель стала Київщина, що зароджувалася на етнічному грунті Русі, а відтак і Галичина, Чернігівщина, Сіверщина, частково Переяславщина, Підкарпатська Русь, Холмщина, Перемишлянщина, Берестейщина, Підляшшя, Волинь, Поділля, Надбужжя.

Здобуття окремими територіальними утвореннями статусу землі фіксувалося офіційними документами — грамотами, що означало їх відносну самостійність. Тривалість такої самостійності відбивалася на етнокультурних особливостях населення землі, спричинившись до поступової трансформації землі як політично-територіального утворення в етнічну землю. Про етнокультурну своєрідність етнічної землі писав відомий етнограф XIX ст. Микола Симашкевич: «Мешканці, що її населяли, вважалися нібито окремою нацією і тому мали свої особливі закони та звичаї, свої, так би мовити, національні права й переваги, своїх особливих правителей, котрі титулувалися князями, господарями та дідичами землі».

Самостійність земель була відносною, оскільки Київ регулював у них політичне управління, нерідко з цією метою змінюючи в них правителів. Щодо економічних зв'язків, то вони ніколи не обмежувалися кордонами землі, а виходили далеко за межі не тільки свого краю, а й Київської Русі. Показовими в цьому плані є «торжища» на київському Подолі, відкриті археологами, що являли собою колонії для купців як всіх східнослов'янських земель, так і земель скандинавських, візантійських, германських тощо.

Поширення міжземельних економічних зв'язків позитивно позначалося на формуванні схожих етнокультурних рис населення Руси-України, незважаючи на досить усталену локальну, власне земляцьку своєрідність етнічності. Головним проявом етнокультурної інтеграції було поширення спільного етноніма — русичі та етнополітоніма — Русь (Київська Русь). Отже, структура етнічності другого етапу, хоч і мала розмаїту варіативність, відзначалася й багатьма спільними ознаками.

Регіональна своєрідність етнічності населення України різко окреслюється на третьому етапі — XV—XIX ст. — у зв'язку з колонізацією її окремих земель сусідніми державами: Угорщиною, Великим князівством Литовським, Річчю Посполитою, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Румунією, Росією, Чехо-Словаччиною, а згодом, у XVI—XVIII ст., — колонізацією українцями «вільних», «слободних» земель Південного Сходу та Сходу.

Колонізація окремих українських земель іншими державами і народами територіальне розмежувала людність України, стримуючи процес її етнокультурної консолідації і формуючи водночас регіональність культури. Адже будь-яка держава, що заволоділа частиною України, відзначалася своєрідністю і політичного устрою, і соціально-економічного розвитку, і національного складу, і релігії. Все це разом сприяло локалізації етнокультурної спільності мешканців України, етнічність яких урізноманітнювалася й внаслідок міграції в Україну населення з країн-колонізаторів: угорців, поляків, румунів, євреїв, росіян та ін.

Прослідковується така закономірність формування історично-етнографічних регіонів під дією усіх зазначених чинників: чим міцнішими виявлялися етноізоляційні бар'єри, чим тривалішими вони були, тим розмаїтішою була етнічна структура населення, і чим більше несхожою виявлялася культура, привнесена на український грунт, тим виразнішою ставала етнічність регіону, вирізняючись із загальноукраїнської етнічності. Етнічність регіонів набувала крайових ознак, причому зазвичай в структурі всіх їхніх характеристик: у формуванні крайових самоназв, регіональної самосвідомості, зональних форм традиційно-побутової культури, мовних діалектів та антропологічних груп.

Колонізація українських земель відбувалася без врахування кордонів колишніх земель, міжземельних об'єднань або етноплемінних союзів, хоча поодинокі винятки й були. По суті, не змінилися етнокультурні кордони Підкарпатської Русі, захопленої Угорщиною; Буковини, що колонізувалася у різні часи різними країнами. Інші колонізовані частини України не відповідали колишнім територіальним одиницям. Таким чином створювався інший образ й інші кордони нового територіального об'єднання, в межах якого давалися взнаки й давні, часом навіть архаїчні кордони: чи то давніх земель, чи то стародавніх племінних утворень.

Отже, історично склалося так, що на території України формувалася складна система різноманітних історично-етнографічних та етнокультурних регіональних одиниць: одні з них повторювали кордони літописних східнослов'янських племен, інші — союзів племен, треті — земель, четверті — кордони колонізованих сусідніми країнами районів, п'яті — межі новоосвоєних українським населенням земель.

Певне значення для етнорегіональної розмаїтості мала також географічна своєрідність країни, її великі природні області: рівнинна, гірська, поліська, в межах яких історично розселялися різні племінні утворення. Навіть якщо їхні мешканці мали відмінну первинну культурну основу, тривало проживаючи в однакових природних умовах, згодом набували схожих культурних рис з іншими племенами цієї природної зони. Така етнокультурна трансформація з часом визначила зональність регіональної культури, що залежала ще й від характеру міжплемінних, міжземельних або міжетнічних спілкувань.

Звичайно, природно-географічні умови мали суттєвий вплив на етніку, зокрема на традиційно-побутову культуру, етнічний характер, ментальність, заняття людей, обумовлюючи таким чином додаткову систему своєрідної локальності культури. Нерідко траплялося так, що населення краю, мешкаючи тривалий час за однакових історичних умов, суттєво різнилося за природними умовами. І навпаки, проживаючи в схожих природних умовах, відрізнялося за історично-культурними ознаками.

Отже, усе розмаїття територіальної етнічності населення України, що формувалося історично та під впливом природних чинників, можна подати у вигляді такої системи різнорівневих етнотериторіальних одиниць:

1. Природно-історичні області; 2. Історично-етнографічні регіони;

3. Історичні зони;

4. Етнографічні райони.

Природно-історична область — найбільш усталена одиниця, оскільки визначальним ядром у ній є географічне середовище. Саме воно відбилося на формуванні спільних рис у заняттях і культурі, як правило, кількох етноплемінних утворень або земель. В Україні можна виділити чотири основні природно-історичні області: Полісся, Карпати, Лісо-Степ (Рівнину) та Степ. Кожна з областей поділяється в свою чергу на низку зон. Скажімо, Полісся — на Західне (Волинське), Центральне (Київське) та Східне (Чернігівське); Карпати (назва походить від імені давніх племен — карпів, котрі були розселені в західних районах України) — на Передкарпаття, власне Карпати і Закарпаття; Рівнина — на Лівобережжя (Дніпра) і Правобережжя; Степ — на Східний (Донбас), Центральний (Таврію) і Західний (Буджак).

Історично-етнографічний регіон — це етнотериторіальне утворення в рамках усього етносу, що за історичною долею та етнічним образом населення є самобутнім. Його назви зафіксовані в історичних документах, крайовій символіці та в історичній пам'яті людей. Це — основна одиниця в системі районування, оскільки пов'язана із давнім етнічним корінням, грунтуючись, як правило, на племінній основі, оскільки її історично-етнографічні особливості визначалися і певною своєрідністю природних умов.

В Україні історично склалося п'ятнадцять історично-етнографічних регіонів: Середня Наддніпрянщина, Полісся, Волинь, Поділля, Галичина, Підкарпатська Русь (Підкарпатська Україна), Буковина, Покуття, Південна Бессарабія, Таврія, Крим, Запорізька Січ, Донщина, Слобожанщина і Сіверщина.

Головною складовою історично-етнографічних регіонів є колишня земля, що з часом набувала значення історичної області. Вона окреслює зональний тип регіональної культури, котрий вирізняється своєрідністю, зберігаючись у пам'яті людей як символ етнічної історії. Часто історична зона фіксує етапи розселення давнього населення або стадїі освоєння нових земель, нарешті, вона є пам'яттю про ті землі, що були виокремлені від материнського українського етнічного масиву. Серед найдавніших земель відомі Надбужжя, Холмщина, Перемишльщина, Галицька земля, Наддністрянщина, Попруття, Подесняння, Надросся, Надтясминщина, Переяславщина, Надпоріжжя, Буджак, Надслуччя, Подоння; серед земель, освоєних українським людом, найбільш відомі «задніпровські місця»: Українська лінія, Нова Слобода, Нова Сербія, Слов'яно-Сербія, Новоросія, а серед земель, що колись становили єдиний етнічний масив України, — Кубанщина, Мармарощина, Берестейщина, Сновська земля.

Усі названі складові системи історично-етнографічних регіональних утворень — поліетнічні, включають у переважно українську основу іншоетнічні субстрати. Виняток становлять етнографічні утворення, що формувалися лише на українському етнічному грунті як прояв певних історичних процесів: або як результат трансформації давніх племен, або як наслідок впливу культури сусідніх держав на певні українські землі. Такі утворення — етнографічні групи — мають своєрідні риси в традиційно-побутовій культурі; вони відзначаються двома рівнями етнічної самосвідомості — на рівні етнографічної групи і на загальноукраїнському рівні — та притаманними діалектами.

На українському етнічному грунті нині збереглося п'ять етнографічних груп: гуцули, бойки, лемки, поліщуки та литвини.

Отже, внаслідок поетапного розвитку етнічності склалася надзвичайно різноманітна її структура, у первісних засадах якої спостерігалася строкатість археологічних культур та етноплемінних компонентів, а наступні нашарування додали етнорегіональну розмаїтість та іншоетнічні вкраплення.

Строкатість та багатошаровість етногенетичної основи населения України стверджує його антропологічний склад, сформований на базі морфологічного типу східнослов'янських племен, які мешкали на півдні Східної Європи, з включенням іншоетнічних субстратів. У цілому населення України належить до великої європейської раси, тяжіючи до її південної гілки. Остання утворилася шляхом взаємодії різних антропологічних типів. Так, носії ямної культури, що жили на Лівобережжі, належали до східної гілки індоєвропейців — індоіранців; носії культури Закарпаття — до північних фракійців; мар'янівсько-бондарихинської — до угро-фінів; нарешті, носії тшинецько-комарівської культури, зокрема білогрудівської (її племена населяли лісостепову смугу Правобережної України — від Середнього Дніпра до Збруча), належали до слов'ян. Власне вони і склали ядро східних праслов'ян — протоукраїнців.

На такій строкатій етнорасовій основі формувалась українська людність, але з певними регіональними варіаціями. Антропологічний склад населення центральноукраїнських областей (Середня Наддніпрянщина, Поділля, Слобожанщина) відчував вплив давнього ірано-скіфського та сармато-аланського морфологічного субстрату, а на південній Київщині, Черкащині та Полтавщині — певної монголоїдної домішки (передусім половецької). Карпатська область (північні схили Карпат та Закарпаття) відзначається, так би мовити, найбільш європеоїдним комплексом рис морфологічної будови, близьким до сусідніх слов'янських і неслов'янських груп Центральної Європи та Балкан.

У формуванні українського населення відчувається помітний вплив фракійського субстрату. Те саме стосується нижньодніпровсько-прутської області (Буковина, Південна Полтавщина та Дніпропетровщина), долучивши сюди й іранський субстрат. Валдайська ж, або деснянська, область (північні райони Київщини та задеснянські райони Чернігівщини) виявляє давні риси морфологічної будови з домішками балтського морфологічного компонента, до речі, присутнього і в деяких інших регіонах України: на Волині, Західному Поліссі, Прикарпатті. Ці давні риси сягають неолітичної доби, що може бути ще одним доказом тези про формування ядра східного слов'янства, зокрема, і на цій території. Усе розмаїття антропологічного складу населення України становить п'ять антропологічних областей і, власне, п'ять антропологічних типів: центральноукраїнський, карпатський, нижньодніпровський, деснянський, або валдайський, та волинський.

----------------------------------------------------------------------------------

ЛІТЕРАТУРА:

Падалка Л. Про землі і людність Русі-України. К., 1900;

Ляскоронский В. Й. Гильом Левассерт де Боплан и его историко-географические труды относительно Южной России. Киев, 1901; Дяченко В. Д. Антропологічний склад українського народу. К., 1965;

Толочко П. П. Киев и Киевская земля в эпоху феодальной раздробленности XII—XIII веков. Киев, 1980;

Титов В. С. Историко-этнографическое районирование материальной культуры белорусов. Минск, 1983; Горленко В. Ф. Етнографічне районування // Геогр. енциклопедія. К., 1989. Т. 1;

Сегеда С. У пошуках пращурів. Найдавніша людність України // Наука і суспільство. 1992. № 8, 9;

Сегеда С. У пошуках пращурів. Населення України за мезолітичної доби // Там само. № 10—12; Сергійчук В. Етнічні межі та кордони України: схід // Там само. № 8—12;

Сергійчук В. Етнічні межі та кордони України: південь // Там само. 1993. № 3, 4;

Заставний Ф. Д. Українські етнічні землі. Львів, 1993.

Етнічна історія земель та регіонів

Середня Наддніпрянщина — історично-етнографічний регіон України, якому належить визначальна роль у формуванні етнічного ядра східного слов'янства, давньоруського населення, а пізніше й украраїнського етносу та української нації. Кожен з етапів етно- і націогенетичного процесу, що замішувався на території Середньої Наддніпрянщини, мав логічне завершення у творенні державності: Київської Русі, Козацької республіки (Запорізької Січі), Української народної республіки, нарешті, суверенної держави — України.

Ядро українського етносу формувалося на землях Середнього Дніпра на основі трьох східнослов'янських племен — полян, сіверян і деревлян, пріоритет серед яких належить полянам (це засвідчує літописець: «Поляне, яже нине зовомая русь»). Етногенетичним кодом консолідаційного процесу східного слов'янства було, як вже зазначалося, поняття «рос», пізніше «Рус» — «Руська сторона» — «Русь» — «Руська земля» — «Київська Русь». Відповідно до цього змінювалась і назва краю (крайноніма) — Середньої Наддніпрянщини: зародившись у VII ст. від топоніма «рос — рус», вона до IX ст. означала невеличку територію поблизу Києва — «Руську сторону»; із зростанням Києва в політичному житті східних слов'ян — територію майже всього Середнього Дніпра — Київщину і лише з XVI ст.— територію центральної України. Власне ця територія (а вона охоплює нинішні Черкаську та Київську області, південні райони Чернігівської, південно-західні райони Полтавської, північні райони Кіровоградської та північно-західні райони Дніпропетровської областей) і стала з XVI ст. називатися Середньою Наддніпрянщиною.

На стадії формування земель Середня Наддніпрянщина включала три землі: Київщину, Переяславщину і Чернігівщину. Дві останні до XI ст. підкорялися Києву, становлячи єдине ціле утворення. Починаючи з XI ст. зростає роль Чернігівської землі, що зароджувалася на території двох слов'янських племен: чернігівських полян і західних сіверян, відомих ще під назвою «сівера».

Зі здобуттям незалежності Чернігівська земля одержує назву Сіверської і об'єднує, по суті, дві землі: Чернігівську та Новгород-Сіверську. Остання у XII ст. здобуває «княжий стіл», тобто незалежність. Внаслідок цього визначився кордон між Чернігівщиною і Новгород-Сіверщиною: до Чернігова («Сіверщині») відійшла територія Нижньої Наддеснянщини, а до Новгород-Сіверська — в районі Сновська і Стародуба. Саме тому остання дістала назву Сновської землі. У подальшому обидві землі зміцнюють свою самостійність, дещо віддаляються від Києва, формуючи власні культурні цінності та етнічність, набувають пізніше статусу окремого історично-етнографічного регіону.

Середня Наддніпрянщина, зміцнюючись, територіально збільшувалася. Вона займала весь правий берег Дніпра, відомий у XII ст. як «Київська сторона», на відміну від Лівобережжя («Чернігівської сторони»). Пізніше «Київська сторона» розширилася, включивши Переяславську землю, що поступово втрачала статус незалежності.

Контури Середньої Наддніпрянщини окреслювалися такими кордонами. На правому березі Дніпра її північні рубежі сягали Прип'яті, Березини та Німану, частково включаючи й Посейм'я; західний кордон проходив по Надгоринню; південно-західні включали Надбужжя, котре являло собою своєрідний щит від тиску з боку Галича та західних сусідів.

Порубіжне становище Надбужжя між двома сильними землями — Київською і Галицькою — обумовило його виособлення в окрему землю, а пізніше і князівство. Проте згодом воно втрачає самостійність, увійшовши до складу Подільської землі. Отже, Надбужжя не перетворилося на окремий регіон, залишившись у статусі етнічної землі в складі Подільського історично-етнографічного регіону.

Подібні процеси відбувались і на південних кордонах Середньої Наддніпрянщини, територія яких здобула назву «Південна Наддніпрянщина». Це була, власне, прикордонна смуга із неспокійними сусідами — степовими кочівниками: хозарами, печенігами, а пізніше половцями. В ході боротьби з ними руські люди Київщини поступово просувалися на південь, освоюючи нові землі. Етапними рубежами такого просування стали етнічні землі Надросся, Надтясминня, Надпоріжжя. Процес їхнього формування відзначався певною специфікою, пов'язаною з особливим становищем порубіжних земель. Така специфічна ситуація зумовила і своєрідний склад населення: крім місцевої слов'янської людності, він включав також іншоетнічний субстрат. У Надроссі, наприклад, князем Ярославом були розселені військовополонені поляки, в Надтясминні внаслідок контактів із Степом утворилося мішане населення — слов'яно-іранське з домішками монголоїдів. Суміжне становище Надпорізьких земель постійно вимагало їх зміцнення й припливу населення, серед якого були і втікачі від феодального, національного та релігійного гноблення. Все це згодом обумовило унікальне соціальне явище — козацтво, що стало етнокультурною основою самостійного і великого історично-етнографічного регіону — Запорізької Січі.

Щодо Середньої Наддніпрянщини, то вона, увійшовши, згідно з Андрусівським перемир'ям 1667 р., до складу Росії, одержала назву Гетьманщини, а після скасування у 1764 р. гетьманського управління — Малоросії (Малоросійської губернії), в науці більш відомої під назвою «Лівобережна Україна».

Галичина — історично-етнографічний регіон Західної України, що сформувався на землях не лише власне Галицької землі (її назва походить від Галича — столиці Галицько-Волинського князівства, етимологію якого пов'язують із словом «галка», котра, до речі, була гербовим знаком Галича, або з словом «гальс» — сіль), але й Чермних земель. «Ся земля (Русь), — писав літописець, — поділялася назвою на «Чермну», або «Червону Русь» по землі, де виробляли красильні трави і червець в країні полуденної, і на «Білу Русь» по великих снігах, випадающих в стороні північній». Цю землю підкорив у 981 р. Володимир Святославич: «В лето 6489 иде Володимир к Ляхом и зая грады их Перемышль, Червень и ины городы, иже и до сего дне под Русью».

Проте навіть після підпорядкування західного краю Києву Червенські землі залишалися відносно самостійними і складалися з кількох земель: Перемишлянщини, Теребовлянщини, Звенигородщини та Холмщини. Щодо останньої, то вона, увійшовши пізніше до складу Польщі, відома також і під іншими назвами: Холмська Русь, Забузька Русь (вона розташовувалася на Правобережжі Західного Бугу), Підляшшя, Підлясіє (у польській транскрипції — Підляхія). У XII ст. вони були об'єднані князем Володимирком у єдине Галицьке князівство, яке називалося ще й Галичиною.

Основною територією Галичини були землі карпатських хорватів (вони генетично пов'язані з племенем карпів) та північно-західні окраїни тиверських земель, а частково землі уличів і тиверців у Нижній Наддністрянщині та у Нижньому Подунав'ї.

Створення об'єднаного Галицько-Волинського князівства у 1199 р. на базі племінних союзів дулібів-волинян, карпатських хорватів, тиверців і частково уличів грунтувалося на традиціях політичних зв'язків та етнокультурної близькості південно-західних племен Русі. Водночас князівства, що увійшли до галицько-волинського об'єднання, зберегли свої колишні права і землі.

У XII ст. Галицько-Волинське князівство досягло найбільшої могутності, становлячи сильну конкуренцію Київській Русі і могутній щит проти Польщі та Угорщини. При Ярославі Осмомислі територія князівства поширилася від Сяну до Пруту і Дністра. Недаремно могутнього князя Ярослава оспівував автор «Слова о полку Игоревім»: «Галицкий Осмомысл Ярослав! Ты высоко сидишь на своем златокованном престоле; ты подпер горы Угорские своими железными полками, заступив путь королю, затворив Дунаю ворота, меча бремены чрез облака, суды рядя до Дуная. Грозы твои текут по землям; ты отворяеш ворота Киеву...»

Однак вже на початку XIII ст. Галичина через смути втрачає колишню могутність, потрапляючи в залежність від Угорщини, а з 1387 р.— Польщі. Завершився майже 400-річний період перебування Галичини, Прикарпаття і Українських Карпат у складі Київської Русі. Галичина, або «Зарубіжна Русь», надовго була відірвана від інших українських земель, перебуваючи під владою Польщі як «Руське воєводство». В його складі були Львівська, Перемишльська і Сяноцька, а пізніше ще й Белзька та Холмська землі.

Після першого поділу Польщі у 1772 р. Галичина підлягала Австрії, а з 1867 р.— Австро-Угорщині. З розпадом останньої на її основі була створена Західно-Українська Народна Республіка, що у 1919 р. возз'єдналася з Українською Народною Республікою. Внаслідок українсько-польської війни Східна Галичина увійшла до складу Польщі під назвою «Східна Малопольща». Нині Галичина (по суті, Східна Галичина) включає Львівську, Івано-Франківську та більшість районів Тернопільської області.

Поділля як етнічна земля в історичних документах згадується під різними назвами: «Подолля», «Подолле», «Подол» — з XIII ст. так іменували дольну, тобто нижню, частину Галицько-Руського князівства. А до XIII ст. ця територія була відома як Русь Нижча, або Русь Дольна. Як самостійна земля, Поділля згадується з XIV ст., зокрема в грамоті князя Олександра Кориатовича, який іменував себе «господарем землі Подільської». Його наступники називали себе вже «князями Поділля».

Протягом сторіч найменування «земля Подільська» неодноразово змінювалося, зберігаючи, однак, ключове поняття «Подол», що означало землі по долу між Південним Бугом і Дністром. З 1434 р. Поділля втрачає незалежність і цілісність: одна його частина під назвою «Подільське воєводство» увійшла до складу Польщі, друга — «Брацлавське воєводство» — до складу Великого князівства Литовського. Після першого поділу Польщі Подільське та Брацлавське воєводства відійшли до Росії, перетворившись на області, згодом — намісництва, а з 1796 р. — Волинську та Подільську губернії.

Такий адміністративний поділ зберігся до 1917 р. Після громадянської війни Подільську губернію було скасовано. На її території утворилися у 1932 р. Вінницька, а в 1937 р. — Кам'янець-Подільська (з 1954 — Хмельницька) області УРСР. Західні землі Поділля увійшли до складу Польщі і лише у 1939 р. були возз'єднані з УРСР, утворивши Тернопільську область.

Хоча нинішній адміністративний поділ цих земель не зберіг їхнього етнонімічного ядра, воно зберігається в крайовій самосвідомості подолян, що стверджує збереження подільської культури. Остання, незважаючи на спільну етнічну назву, не є однорідною (як, до речі, регіональна культура будь-яких інших регіонів), а являє собою систему зональних культур. Це пов'язано передусім із постійними змінами кордонів регіону.

Взаємозв'язок між змінами території регіону і процесом формування регіональної культури виявляється через таку закономірність: ті землі, що постійно залишалися в складі Поділля, стали ядром власне подільської культури і підгрунтям для чітко вираженої крайової самосвідомості населення. Землі, що входили до складу Подільського краю лише деякий час, створили перехідні зони від типово подільської до волинської, карпатської, буковинської або ж наддніпрянської культур.

Найбільша територія Поділля припала на XI—XII ст., простягаючись від верхів'їв Дністра та Південного Бугу до Чорного моря. «Край Подільський надзвичайно великий, — писав хроніст XVI ст. Гваніні, — з півдня він жається кордонів Молдавії і Валахії, а зі сходу над рікою Доном при Меотійському озері, при морі Євксинському до самих татар Перекопських». Тепер Поділля як історично-етнографічний регіон включає Вінницьку, Хмельницьку (окрім північних районів) та східну частину Тернопільської області.

Полісся — північні області України, що межують з Білоруссю та Росією. Назва «Полісся» трапляється в давньо-руських літописах, зокрема в Іпатському під 1274 p.: «...Мстислав Данилович пошел... от Копыля ку Польсью». Пізніші літописи згадують цей лісистий край під різними назвами —«Полесье», «Полясе», «Подлясье», «Палессе», «Полісся», — що нерідко поєднувалися з назвами сусідніх земель: Наддніпрянщини, Київської землі, Сіверської землі, Волині, України, Підляшшя, Білої Русі, Чорної Русі, очевидно, для того, аби підкреслити природні особливості названих земель.

Як самостійна земля Полісся відоме з XIV ст. і прив'язувалося переважно до Надприп'ятщини, що складала основу Турово-Пінського та Чернігівського князівств. Так, польські дослідники XIV—XVI ст. Поліссям вважали Берестейську та Турово-Пінську землі, розташовані між Руссю, Литвою, Волинню, Мазовією і Пруссією. На цей регіон вказував І. Ф. Євлашевський, описуючи в щоденнику похід Наливайка: «...а пішов він із Слуцька на південь ку Полессю».

Більш точні дані про кордони Полісся дають картографи XVII ст. Г. Гаррітсон і Г. Боплан. Гаррітсон, наприклад, до Полісся відносив області від Бреста до Мозиря і від Пінська до Волині. Щодо Боплана, то він, окреслюючи межі Українського Полісся, називав область, обмежену річками Прип'ять та Горинь. Така локалізація Полісся співвідноситься і з етнічною історією населення цього краю. Саме в цьому регіоні сусідили декілька слов'янських племен: поляни, сіверяни, деревляни, волиняни та дреговичі, епіцентр контактування між якими лежав в трикутнику Горинь — Прип'ять — Ясельда.

На цій території межували і два найбільших князівства — Київське і Володимиро-Волинське, що суперничали одне з одним. Така ситуація створювала певну нестабільність у їхній прикордонній смузі, а саме в районі Полісся. Через те Полісся час від часу потрапляло в залежність то від Київського, то від Галицько-Волинського, то від Чернігово-Сіверського князівств, що заважало стабілізації його становища та усталеності кордонів.

Самовизначення Поліської землі тамували й подальші політичні події — входження українських земель (у XIV ст.) до Великого князівства Литовського. Разом з тим вони сприяли локалізації регіону, пов'язаній з політикою загальної регіоналізації князівства: кожна земля здобувала більш чітку визначеність і етнографічну своєрідність — окремо Сіверщина, Київщина, Біла Русь, Чорна Русь і окремо — Полісся. Щодо Полісся, то воно у XVII ст. було поділене на дві частини: на Лівобережну, що підпала під вплив Росії, і Правобережну — сферу впливу Польщі. На цій основі сформувалися дві етнографічні зони Полісся: Наддеснянська (Лівобережна, або Чернігівська) і Надприп'ятська (Правобережна), вододілом між якими став Дніпро. Відповідно до нинішнього адміністративного устрою України Полісся як історично-етнографічний регіон включає Чернігівську область, північні райони Київської та Житомирської областей.

Тривала локалізація Поліського краю позначилася на формуванні його регіональної культури та її носіїв — своєрідної етнографічної групи — поліщуків. Етнографічна група Полісся відома з XIV ст., але під дещо іншими назвами — полісяни, підлісяни; з XV ст. з'являється вже сучасна назва «поліщуки». На первинному етапі її формування вона означала переважно міжетнічну спільність етнографічно близьких народів: українців, білорусів та литовців, об'єднаних однією державою — Великим князівством Литовським.

Пізніше внаслідок різного спрямування історичного розвитку окремих земель Поліського краю відбулося розмежування його окремих етнографічних груп. Воно зафіксоване в різних етнонімах та крайнонімах. Так, білоруські поліщуки у білоруських районах Полісся (на Берестейщині, Підляшші, Чорній Русі) майже до XVII ст. називалися полісянами, нарівні з литвинами, русинами, поляками, білорусцями. На більш широкому етнонімічному рівні населення цих областей об'єднувалося назвою литвини в її державно-політичному, або, за тодішнім уявленням, «національному» значенні. Етнографічне виділення частини литвинського населення у поліщуки відбулося на зламі XVII—XVIII ст., оформившись у самоназви: «палещуки», «полищуки», «полещуки», нарешті — «поліщуки». Причому остання форма мала не стільки регіональний, скільки субетнічний характер. Поліщуки Українського Полісся мали суто етнографічну природу.

Сіверщина є своєрідною перехідною етнокультурною зоною від Вкраїни до Московщини, від України до Росії, її населення формувалося здебільшого на антській основі, на стику міжплемінних об'єднань сіверян та радимичів, розселених у долах Десни, Сейму та Сули. Генетично воно пов'язане з літописною «сіверою»: «Седома на Десне и по Семи и по Суле и нарекошася Север», їхні пізніші нащадки іменувалися севрюками, в головних рисах зберігши давньослов'янську традиційно-побутову культуру.

Крім автохтонного «сіверського» населення, на Сіверщині розселялися етнічні групи сусідніх земель, переважно росіяни та частково білоруси, утворивши декілька етнографічних груп. Одна з них — горюни — автохтонне руське населення, що сформувалось у XVI ст. на основі давньослов'янського населення Посейм'я та переселенців XVI—XVII ст. Пізніше російське населення поповнювалося за рахунок «служило-ратних людей» — стрільців, які після входження Чернігово-Сіверщини до складу Росії (1503—1608) розміщувалися в прикордонних повітах: «у градських воріт караули, московські стрільці на караулі стоять». Цим ратним людям-однодворцям «в службу» надавалися приміські слободи, а потім і землі, що ними інтенсивно освоювалися.

Серед російських мігрантів були й старообрядці, які виникли на хвилі соціального протесту проти православної церкви і внаслідок її розколу в XIV—XVI ст. Зокрема, вони «течаху в Стародубскую область и тамо пустыни населяюще», освоюючи землі Новгород-Сіверщини в лісистих місцях, де «приволье бродягам и особенно раскольникам».

На сіверських землях, що колись включали не лише північно-східні частини Сумщини та Чернігівщини, а й низку суміжних з Україною районів Білорусії та Московщини, утворилася етнографічна група литвинів. У історичних документах ця назва відома з XVI ст. як політонім — позначення громадян Литовської держави, серед яких були і білоруси, і росіяни, і українці. На етнічному ж рівні всі вони називалися «русичами», «руськими», «русинами», що свідчило про їхню причетність до Київської Русі.

Щоправда, в XVI—XVII ст. вони на етнографічному рівні вже почали розрізнятися, і це виявилось у відповідних назвах та самоназвах. Так, українці і росіяни, вважаючи себе руськими, білорусів називали литвинами, білоруси називали росіян московитами, новгородцями або псковичами, українців — козаками, черкасами, сіверянами. На державному ж рівні всі вони називалися литвинами, диференціюючись, однак, у дещо незвичний спосіб: «литвини руського роду», «литвини грецького закону» тощо. Починаючи з XVII ст., у зв'язку з примусовим навертанням православних білорусів та українців до греко-католицької віри, ареал етнонімів з коренем «рус» почав зменшуватися; їх замінили нові етнонімічні форми: литвини та білоруси — на території Білої Русі; козаки, русини, українці — в українських землях. Водночас серед окремої частини сіверського населення узвичаїлася самоназва «литвини» як означення їхньої етнографічної самобутності. В системі ієрархічної самосвідомості литвини як етнографічна група усвідомлювали свою причетність як до цієї групи, так і до Київської Русі, козацтва та України.

Слобожанщина (Слобідська Україна) — історично-етнографічний регіон України, що формувався на перетині осілої й кочової людності, в зоні інтенсивних контактів та взаємовпливів різних культур. Колись ці споконвічні українські землі звалися Заліською Україною, «полудневими» землями, а в більш віддалені часи — Стародубщиною, Сновщиною, Подонням. Тривалий час Слобожанщина була «диким полем» між Україною, Росією та Кримським ханством. Першим, хто відважився захистити ці землі від кримських орд, був український князь Дмитро Вишневецький (відомий з українських дум як Байда): у 1559 р. «побив кримцов на Яйдаре». Відтоді українські козаки стали повноправними господарями у слобідських землях. Вже у 1599 р. вони заселили Валуйки, а згодом Усерду, Яблуневе, Корочу; 587 козацьких сімей мешкали у Харкові. На початку XVII ст. на вільних землях засновуються десятки українських сіл. Тільки Іван Мазепа, котрий особливо хотів утвердитися на Слобожанщині, мав 49 сіл, селищ та слобід, у яких налічувалося 5136 селянських дворів та 967 дворів «вільних черкасів».

Власне, українська колонізація Слобожанщини дала змогу Московській державі пересунути її південні кордони від Путивля до Війська Запорізького, поступово заселяючи нові землі російськими поселенцями. Серед останніх здебільшого були «служилі» люди (стрільці, пушкарі, засічна сторожа, воротники, діти боярські) — однодворці, покликані захищати прикордонні землі. Саме з цією метою у XVII—XVIII ст. ними побудовано кілька величезних фортифікаційних споруд-ліній: Бахмутська лінія, Нова лінія тощо.

Окрім ратних людей, колонізаційна хвиля охопила також біглих кріпосних з центральних губерній Росії, а з другої половини XVIII ст. — російських селян, переселених поміщиками на «слободні землі». Саме вони стали основою етнічно змішаних поселень Слобожанщини. Певну роль у заселенні Східної Слобожанщини відігравало і донське козацтво, що часто взаємодіяло з українським козацтвом. Одним з перших, хто почав освоювати землі у Дикому полі, був гетьман Острянин, який у 1638 p., перейшовши російський кордон, осів на старому городищі Чугуєві. Там, на етнокультурному і міждержавному неспокійному прикордонні, налагоджувалося мирне життя сміливих переселенців з України, Росії, в тому числі з Дону. Саме про цей слобідський край Микола Сумцов писав: «...хто побував на Слобожанщині, побачив, що край цей добрий на все — хліборобство, бджільництво, усяку садовину й городину».

Донщина (Подоння, Донбас) — частина східно-слов'янських земель (сучасні Донецька та Луганська області), які інтенсивно колонізувалися українцями, а також росіянами та іншими національними групами людей у XVII—XVIII ст., після їхнього звільнення від Кримського ханства і Туреччини. Це, власне, «слободні» землі, Дике поле, Гуляйполе та інші.

За літописними свідченнями ці землі, відомі з VIII ст. як «полудневі», були місцем розселення слов'ян і доходили до Дону: «подорожник Рюйсброк називав Дон кордоном Русі», її окраїнною територією була Тмуторокань. Проте з наступом степових кочівників — хозар, печенігів, половців — розпочалася тривала боротьба східних слов'ян за своє «чисте поле».

Історична пам'ять зберігає декілька припливів і відпливів східнослов'янських племен, а відтак і українців. Перша хвиля розселення слов'ян у придонські степи припала на VII—VIII ст., а відплив із степів та передстепових країн під тиском печенігів — на X ст.; вдруге рух у степи спостерігався в середині XI ст., коли ослабла печенізька орда; новий відтік — наприкінці XI ст. під тиском половців; третій наступ на степи відбувся в XII ст. і був пов'язаний з занепадом половецької сили й хижацтва; татарська навала XIII ст., що принесла жахливу руйнацію всього українського Подніпров'я, — і колонізаційні успіхи XIV—XV ст. (п'ята хвиля), коли татарська орда в усобицях втратила будь-яку активність і силу; кримські спустошення кінця XV — першої половини XVI ст. української передстепової території — і нова (шоста) колонізаційна хвиля, яка з розвитком військових сил українців (козаків) просунулася на зламі XVI—XVII ст. в спустошені простори.

З другої половини XVI ст. тиск турецьких орд послаблюється, натомість посилюється рух українського населення, спричинений соціальними, політичними та національними утисками прийшлих та «своїх» гнобителів. Масовий рух розпочався у XVI ст. і тривав у XVII, XVIII і навіть у XIX ст., коли українські біглі селяни залюднювали величезні простори Донщини, Слобожанщини, Українського Причорномор'я.

Усі ці міграційні хвилі і флуктуації мали величезний вплив на українську етніку, зокрема на регіональність її структури. Лакмусом цього процесу може слугувати мова в усьому розмаїтті її говірок та діалектів: найхарактерніші з них збереглися, як правило, на окраїнах, насамперед там, де не було значних переміщень — у західних, гірських, поліських зонах; в інших місцях вони позначені новоутвореннями.

Нижня Наддніпрянщина, відома ще як «Південь України», «Українське Причорномор'я», «Таврія», разом з Донщиною становила Український степ, де 5000 років тому розташовувалася одна з найдавніших прабатьківщин трипільської культури, що поширювалася до Середньої Наддніпрянщини. Відтоді Українське Причорномор'я було заселене слов'янською людністю; понад 1000 років тому воно становило ядро розселення східнослов'янських племінних об'єднань уличів і тиверців, а відтак стало зоною міграційних флуктуацій слов'ян та степових кочівників.

Початок планомірного заселення Причорноморських степів припадає на XVII—XVIII ст., насамперед українськими козаками, які утворили там Причорноморське козацтво. Про це, свідчить, зокрема, виданий царським урядом указ «Про неукріплення в холопство малоросіян». Масове ж заселення краю відбувалось у XVIII ст., відоме в історії як шоста колонізаційна хвиля на споконвічні землі слов'ян. В основному це були переселенці з різних регіонів України, насамперед з Полтавщини, Київщини та Чернігівщини, що обумовило високий рівень українізації Степової України: наприкінці XVIII ст.— 71,5 %, наприкінці XIX — 75 %.

Другий етнічний міграційний потік складали росіяни, здебільшого трьох соціальних категорій: військові переселенці, селяни та сектанти. Пріоритетне значення серед них надавалося військовим переселенцям та державним селянам (військовим поселянам), які несли військову службу та сплачували поземельну ренту. Для виконання завдань військово-стратегічного характеру, спрямованих на захист прикордонних районів, було утворено Новоросійську губернію. Перша згадка про неї міститься в царському указі від 22 березня 1764 р. в зв'язку з об'єднанням Нової Сербії та Нової Слобожанщини в губернію, її ядро становили «задніпровські місця»: Українська лінія, Нова Слобода, Нова Сербія та Слов'яно-Сербія, а згодом — землі Надбужжя й Нижньої Наддніпрянщини.

З перемогою Росії над Туреччиною і підкоренням Росією Криму відповідно до маніфесту від 8 квітня 1783 р. півострів був перетворений на Таврійську область, а пізніше і на губернію, включивши до свого складу ще й землі Північного Причорномор'я та Приазов'я. Нові малозалюднені землі освоювалися численними мігрантами, які утворили два основних; потоки: частина спрямовувалася в Крим, інші — у степову зону. Щодо останньої, то вона заселялася не тільки українцями та росіянами, а й численними західноєвропейськими колоністами: сербами, албанцями, болгарами, німцями, австрійцями, шведами, швейцарцями та ін., формуючи надзвичайно різноманітний етнічний склад населення Степової України.

Ще розмаїтішою була етнічна структура населення Криму (або Тавриди, як у давнину називали півострів), оскільки пізніші міграції на його територію росіян, українців, албанців, естонців, циган накладалися на давній етнічний пласт. Про нього писав ще Геродот, зазначаючи, що в Таврії, крім таврів, мешкали кіммерійці, які у VIII ст. були вигнані скіфами, водночас на півострові розселилися греки, пізніше на ньому бували готи, гуни, хозари, печеніги, половці. У X—XI ст. в Криму виникають вірменські поселення, викликані як масовою міграцією вірмен після загарбання їхньої території (у VII—XI ст.) арабами та турками-сельджуками, так і антивірменською політикою Візантії. Приблизно в ці часи в Криму осідають караїми та кримчаки — складне за етнічною основою населення. Скажімо, кримчаки — автохтонне населення Криму — формувалися за участю хозар, євреїв, татар і частково італійців. Після завоювання Руської землі татаро-монголами Таврія підпала під вплив татар, що, до речі, не позначилося на урізноманітненні етнічного складу населення. Воно у XV—XVII ст. вбирало нову хвилю грецької міграції внаслідок виселення греків з Туреччини, як і «волохів», циган, а у XVIII ст. — грузинів.

Бессарабія (Південна) — історично-етнографічний регіон України, що склався в Придунав'ї та Нижньому Подніпров'ї, завжди виступав зоною інтенсивних етногенетичних процесів. Адже тут близько 5000 років тому зустрілися два індоєвропейських потоки — скотарі і землероби трипільської культури; в період грецьких колонізацій усталилися грецькі колонії, у III ст. греки були відкинуті готами за Дунай. Починаючи з V ст. Бессарабія заселялася слов'янами, зокрема племенами уличів і тиверців, хоча вона прийняла і деякі інші етнічні субстрати: кимврів, скіфів, тиритів, готів, обрів, болгар.

Назва «Бессарабія», або «Цара бессарабська», тобто «земля Бессараба» відома з кінця XV — початку XVI ст. У волосько-болгарських грамотах XV ст. так називали Валахію разом із Придунайськими землями. Пізніші історичні документи цю назву поширюють і на Буджак та Ногайські степи, котрі в ранньому середньовіччі населяли уличі (угличі).

У середині XIV ст. територія Бессарабії увійшла до Молдавського князівства, а з початку XVI ст. її південна частина — Буджак та північна — Хотинська земля були підкорені Туреччиною. Згідно з Бухарестською мирною угодою 1812 р. Бессарабія була приєднана до Росії, спочатку в статусі намісництва, а пізніше — губернії. З 1924 р. Південна Бессарабія увійшла до складу Молдавської автономної республіки, а після утворення Республіки Молдавії — до складу України. Тепер Південна Бессарабія входить до складу України, Північна — до складу Молдови.

На території Південної Бессарабії, у її південно-східній частині, сформувалась історична зона, що одержала назву Буджак (у перекладі з тюркського — «кут»). З XVI ст. її заселяли переважно ногайські племена, що колись складали одну з татарських орд. Їхня етнічна основа була неоднорідною, утвореною з чотирьох кочовищ (Едісан, Оран-Огли, Оршубет-Огли та Канесі) та кількох етнографічних груп. Одна з них — огузи — стала основою, як вважають дослідники, для формування гагаузів, що й нині проживають в Бессарабії.

Розселені у Буджаку ногайці в середньовіччя були відомі під іменем «буджаків», «буджацьких татар», або «буджак-татарів», що в перекладі на українську означає «татари, які проживають у куті». Описуючи цей народ, Г. Л. Боплан відзначав свавільність їхніх правів. До Буджаку, писав він, йдуть бунтівні татари, котрі не визнають ані хана, ані турок. Вони постійно нишпорять пустельними степами, щоб грабувати християн і продавати їх на галери; уриваються іноді в Україну та Поділля, не залишаючись там надовго.

Сучасний етнічний склад населення Буджаку, як і Бессарабії в цілому, почав формуватись у XVI—XVII ст. переважно на українському грунті. Він включав давнє слов'янське населення, а також «русняків», що прибували з Галичини у XVI—XVII ст., «малоросів» — з Малоросії та козаків, котрі змушені були піти із Запоріжжя після скасування Запорізької Січі. Одним із значних міграційних потоків у Бессарабію був потік, пов'язаний із переселенням молдаван. Рятуючись від репресій турецьких загарбників та експлуатації місцевих «господарів», вони у XVI ст. тікали в Україну цілими сім'ями. Ця міграційна хвиля тривала до кінця XVIII ст. Приблизно у цей же період (з XV ст.) у Бессарабії з'являються цигани, пізніше розселившись у Новоросії, Буковині та інших регіонах України, а у XVIII—XIX ст.— так звані варшавські переселенці (поляки і німці), болгарські та албанські колоністи.

Буковина — історично-етнографічний регіон України, що формувався на стику різних земель, держав і народів, був тривалий час відірваним від українського материнського етнорегіону. З XII ст. вона входила до складу Галицького, згодом Галицько-Волинського князівств, у XIV ст. була підкорена Угорщиною, а з 1359 р. стала складовою Молдавського князівства, пізніше — Румунії.

Етнічна історія Буковини сягає Шипинської землі, що зберігала свою автономію і в складі Молдавського князівства. В грамоті короля Владислава 1433 p. вона визначається як земля, що лежить поза «землею Волоською» — «межи нашою землею Руською (Галичиною) й землею Волоською». У середині XV ст. автономію Шипинської землі було ліквідовано і поділено на цунати (волості). Хотинський та Чернівецький цунати стали відомі під назвою «Буковина». Нині вона включає Чернівецьку область.

Щодо назви «Буковина», то вперше вона з'являється в грамотах молдавських господарів у XIV ст. і пов'язана з природною особливістю краю — буковими лісами.

Етнічний склад населення Буковини формувався на слов'яно-українській основі протягом тривалого часу. Починаючи з XV ст. на її території з'явилися євреї. Це були в основному вихідці з Польщі, котрі концентрувалися в Чернівцях та невеличких містах Буковини згідно з прийнятою урядом Росії смугою осілості. Значний міграційний потік становили в XVI ст. і молдавани, шукаючи на Буковині та Наддністрянщині порятунку від репресій турецьких загарбників. Пізніше, у XVIII ст., на Буковину переселяються російські розкольники: потомки донських козаків, що зазнали поразки в Булавинському повстанні, — некрасівці, а також липовани. Останні переселялися здебільшого з-за Дунаю, згодом з Бессарабії, а частково із внутрішніх губерній Росії.

Покуття — етнічна земля українців, розташована у верхів'ях Дністра та Пруту. Вона згадується ще давньоруськими літописцями: «...людей з Покутя и Подоля забрали були турки». Щодо етнічної історії, то Покуття тривалий час підпорядковувалося різним князівствам: то як «південно-східна частина Галичини», то як «область Буковини». Статус самостійного регіону Покуття здобуло в XVII ст.

Тоді його кордони, за свідченням Гійома Л. де Боплана, мали такі обриси. Східний кордон Покуття розпочинався від Дністра поблизу Червонограда, далі йшов на південь до річки Прут, де впадає Черемош, піднімався в його верхів'я до Карпатських гір. Західний кордон Покуття становив хребет Карпатських гір, на північному заході він пролягав по річці Свиця.

Отже, Покуття являло собою трикутник, межуючи з Поділлям і Молдаво-Валахією, Трансільванією та Червоною Руссю. Аналогічні обриси і сьогоднішнього Покуття, розташованого на стику трьох історично-етнографічних регіонів: Галичини, Поділля та Буковини (це значна частина Івано-Франківської області), що, власне, і визначило його назву.

Підкарпатська Русь (Підкарпатська Україна, Угорська Русь) — історично-етнографічний регіон України, що нині включає Закарпатську область, її етнічна історія — оригінальна, по-перше, тим, що пов'язана з історією різних археологічних культур (Іпотешт-Кіндешт-Чурел, празької, Луки-Райківецької), різних східнослов'янських племен і племінних об'єднань (карпів, хорватів, частково уличів і тиверців); по-друге, історія Підкарпатської Русі протягом сторіч формувалася в певній відірваності від історії материнського етнорегіону — України. Починаючи з XII ст. Підкарпатська Русь була підкорена Угорщиною, возз'єднавшись з Україною лише у 1940 р.

Первісна етнічна основа Підкарпатської Русі є слов'янською, а етнічної історії — Київська Русь. В «Повести временных лет» наголошувалося, що Володимир Святославич жив у злагоді з сусідами: Болеславом Лядським, Стефаном Угорським та Андріхом Чеським. Прикордонна смуга з Угорщиною пролягала на південь від прикарпатських хребтів, північним кордоном слугувала Тиса; кордон, що роз'єднував землі України, загарбані Польщею, Угорщиною та Молдавією, проходив по хребту Лісистих Карпат, котрі угорські хроністи називали «горами Русів».

Русинська топоніміка, надзвичайно поширена в Підкарпатській Русі задовго до її підкорення Угорщиною, свідчить, зокрема, про її східнослов'янську основу. По суті, вона включає іншоетнічні субстрати лише з XIII ст., коли у Закарпаття проникають волохи, а у передгір'я Буковинських Карпат — предки молдаван та румунів. У молдавському літопису XVII ст., наприклад, зазначалося, що Хотинська та Чернівецька волості заселені русинами повністю, а Яська і Сучавська — наполовину. Те ж саме стосується і міжетнічного пограниччя в Підкарпатській Русі.

Запорізька Січ (Запоріжжя) — історично-етнографічний регіон, що формувався на кордоні з кочовими народами Степу, історичними етапами якого стало утворення двох головних етнічних земель: Надпоріжжя та Запоріжжя. Ще у X ст. в районі Дніпровських порогів, поблизу острова Хортиця, для охорони купецьких караванів від нападів степовиків виникають укріплені поселення, що в XII—XIII ст. перетворилися на справжні городища. Поступово складалася відносно незалежна земля Надпоріжжя.

Давньоруські літописи ще не називають мешканців цих земель козаками, хоча є всі підстави вважати, що вони існували вже в ранньому середньовіччі, з XII—XIII ст. За всяких обставин історичні дані свідчать про велику кількість людей — холопів і смердів, які втікали від своїх господарів і оселялися в прибережній полосі степової течії Дніпра і своїм способом життя, своїми звичаями нагадували козаків — «людей незалежних, вільних, хоробрих, що присвятили своє життя військовим подвигам».

Таким чином, козацтво як соціальне явище виникло набагато раніше етноніма. Вперше назва «козаки» згадується в XIV ст., спочатку в половецьких словниках та актах італійських колоній в Криму, а в 1492 р. — в українських літописах. Тоді ця назва означала людину неосілу, «степового добувача», «їздити у козацтво», «козачкувати» значило те саме, що промишляти в степах.

Починаючи з XV ст. дещо змінився склад і ареал поселення козацтва. Хвиля «степових добувачів» стала могутнішою, що зумовлено посиленням в Україні панщини. Селяни, опираючись феодальному гнобленню, масово тікали в окраїни, спочатку на Поділля й Київщину, а коли й там закріпилося феодальне землеволодіння, — на південь, у безлюдні степи. Як колись, за часів Київської Русі, так і тепер, у XV ст., знову спалахнув колонізаційний рух, що йшов у напрямку моря.

Найбільшого апогею він досяг у другій половині XVI ст., після укладення Люблінської Унії (1569 р.) між Польщею та Литвою, внаслідок чого українські землі потрапили під владу польського короля і шляхти. Поневолювання України супроводжувалося посиленням феодального гноблення та релігійними переслідуваннями. Найбільш непокірні українські селяни тікали у Дикий Степ та Нижню Наддніпрянщину, в занедбані від постійних набігів турок і татар споконвічні слов'янські землі. Тут будувалися військові поселення і створювалося Запорізьке Військо, виникло українське козацтво — унікальне явище в світовій історії. Воно поєднувало ознаки військової демократії та демократії соціальної. Саме ці самобутні риси дали привід, аби назвати Запорізьку Січ «козацькою християнською республікою».

Центром українського козацтва було Запоріжжя — земля на південь від Дніпровських порогів, яка в ході національно-визвольної війни постійно розширювалася, а по суті, ставала територіально-політичним утворенням. З 1650 р. ця частина України дістала назву Гетьманщини, що проіснувала до 1779 p., тобто до скасування Запорізької Січі російською імператрицею Катериною II. Історична пам'ять зберегла її первісну назву — Запорізька Січ, як і її історичних земель — Запоріжжя та Надпоріжжя («Козацтва»).

-------------------------------------------------------------------------------

ЛІТЕРАТУРА:

Шафонский А. Ф. Черниговского наместничества топографическое описание. Киев, 1786;

Полное собрание русских летописей. СПб., 1843; История Русов, или Малой России. Сочинение Георгия Конискаго. М., 1846;

Симашкевич М. Историко-географический и этнографический очерк Подолии // Подол. епарх. ведомости. Каменец-Подольский, 1875;

Ляскоронский В. И. Гийом Левассерт де Боплан и его историко-этнографические труды относительно Южной России. Киев, 1901; Соболевский А. Холмская Русь в этнографическом отношении. Киев, 1910;

Эварницкий Д. И. Запорожье в остатках старины и преданий. Киев, 1910;

Галиция. Краткий обзор географии, этнографии, истории и экономической жизни страны. Харьков, 1914; Сумцов М. Ф. Слобожани: Історично-етнографічна розвідка. Харків, 1918;

Толочко П. П. Киев и Киевская земля в эпоху феодальной раздробленности XII—XIII веков. Киев, 1980;

Шабульдо Ф. М. Земля Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. Киев, 1983; Полесье. Материальная культура. Киев, 1988;

Козак Д. Н. Етнокультурна історія Волині. К., 1992;

Берг Л. С. Бессарабия: страна — люди — хозяйство. М., 1993;

Заставний Ф. Д. Українські етнічні землі. Львів, 1993; Поділля: Історико-етнографічне дослідження. К., 1994.

Історична етапність традиційної культури

Етнічна історія рельєфніше виявляється в традиційно-побутовій культурі, а також у етнічній самосвідомості та ментальності.

Особливо суттєві нашарування містить традиційно-побутова культура періоду регіоналізації України (XIV—XVIII ст.), який можна вважати переломним у тривалій історичній динаміці архаїчної, традиційної, землеробської в основі культури. Історична етапність народної культури виявилася через два ключових явища: по-перше, через творення регіональних форм культури, по-друге, через взаємодію двох могутніх культурних пластів, а по суті, двох типів ментальності.

Варіативність притаманна і культурі ранішого часу, однак тоді вона розвивалася на одному етнокультурному грунті й рамках схожих етнодержавних цінностей, наприклад, цінностей «руської землі», «руського духу». І, отже, не випадково, що за такою спрямованістю досить легко відбувалося формування державних атрибутів, скажімо, Київської Русі. Але з того часу, як почалося відторгнення від неї окремих земель сусідніми державами, сталося певне руйнування спільного фундаменту, бо до нього привносилися чужорідні культурні компоненти. І більше того, власне етнічна основа замикалася в регіональних межах, позначаючись на уповільненні консолідаційних процесів. Розвиток останніх, як відомо, розтягнувся на століття, і потрібні були кардинальні зміни в національному житті, аби прискорити ці процеси. Таким кардинальним чинником стала національно-визвольна боротьба українського народу.

Неоднозначність розвитку етнічної історії України відбилася на основоположних засадах соціального життя та культурних цінностях. Однією з підвалин соціального життя в традиційному суспільстві завжди була система звичаєвого права як головний регулятор стосунків між людьми і важлива ділянка народної свідомості. За давньоруських часів її правову основу становила сукупність народних юридичних та моральних звичаїв, що грунтувалися насамперед на загальнолюдських цінностях: чесності, справедливості, близьких до релігійних уявлень. І це при тому, що кожне давньоруське плем'я «имяху бо обичай свой и закон отец своих и преданья, кождо свой нрав».

В міру консолідації племен та етноплемінних об'єднань упорядковувалася система звичаєвого права, що виявилося, і зокремa, в її універсалізації. Саме таке спрямування звичаєвих норм лягло в основу правової системи Давньоруської держави, відомої на початку X ст. як «Закон руський». Увібравши все розмаїття правових норм і зводячи їх до універсальної системи, «Закон руський» став згодом підвалиною юридичногокодексу Київської Русі — «Руської Правди», її традиції розвивалися і в подальших системах звичаєвого права, частково навіть у тих, що складалися за інших державно-політичних умов.

Проте нові умови визначили своєрідні правові системи, найбільш рельєфно у XIV—XVI ст., тобто в період інтенсивної регіоналізації України. Тоді утворилися правові системи кількох типів: на Наддніпрянщині тривалий час побутувало руське право, у Підкарпатській Русі — волоське, в Галичині — німецьке, в Поліських районах України право майже до XIX ст. регулювалося Литовським статутом 1529 р.

Інтер'єр української хати XVII ст.

За такої розмаїтості правових систем по-різному складався й побут: принципи земельного володіння і користування, форми громадського устрою, внутрішньородинні взаємини, власне, вся традиційно-побутова культура є регіональною за своєю суттю. Скажімо, на Закарпатті були поширені урбаріальні громади, члени яких мали право користуватися окремими наділами, котрі, втім, фіксувалися грамотами як власність поміщика; щодо пасовищ, то вони були колективною власністю сільської громади. На Правобережжі, згідно з так званою «Уставою на волоки» 1557 p., побутували дворищні громади: їхні члени мали право індивідуального володіння і орною землею, і значною частиною угідь.

Інші громади будувалися на засадах займанщини — давніх нормах звичаєвого права. Вважалося, що коли селянин обробляв незайману землю, він діставав право на володіння нею. Це широко практикувалося козацтвом Запорізької Січі, селянами Слобідської України, степової частини Правобережжя і особливо південних районів України, тобто там, де були вільні землі. У північних районах України, найбільш архаїчних щодо сімейного і дворищного устрою, майже до XIX ст. зберігався найдавніший тип громад — сябринні громади. Вони об'єднували певну групу осіб, що спільно володіла земельними угіддями. Логічним продовженням сябринства та дворищних громад стали поземельні спілки — об'єднання громад для спільного користування ріллею та угіддями кількох сусідніх сіл.

Своєрідність правових систем, що мали чітко виражену регіональну основу, спричинила подібну регіональність і в інших компонентах побуту, занять та культури. Найрельєфніше така тенденція виявилася в сфері матеріальної культури, зокрема в традиційному житлі. Адже тип житла, як і увесь комплекс господарських будівель, визначається і типом господарських занять, і формою родини, регульованими нормами звичаєвого права, і природними чинниками. Система цих чинників відбивала своєрідну типологію народного українського житла, що співвідноситься не лише з природно-кліматичними зонами України, а й з системою етнокультурних цінностей та звичаєвих норм — також регіональних у своїй основі.

Регіональність українського народного житла, як і матеріальної культури взагалі, і традиційно-побутової культури в цілому формувалася переважно в період XIV—XVIII ст. Воно поділяється на п'ять основних регіональних типів, кожен з яких підрозділяється на підтипи, а ті, в свою чергу, на зони, а зони — на варіанти. Усе розмаїття цієї розгалуженої системи збігається з типологією історично-етнографічного районування, в структурі якої є і великі історично-культурні області, й історично-етнографічні регіони, й історичні зони, й етнографічні райони, тобто вся палітра етнічних земель. Кожне з угруповань, самобутнє й неповторне, разом з тим виявляється через специфічність зональної культури.

Отже, на етнічному і природному грунті України вирізняються такі регіональні типи житла: лівобережний, правобережний, поліський, карпатський, степовий (південний). Лівобережний регіональний тип розподіляється на середньонаддніпрянський, полтавський та слобожанський підтипи; правобережний — на галицький та подільський; карпатський — на гуцульський, бойківський, лемківський, покутський, буковинський та долино-закарпатський; степовий (південний) — на буджацький, нижньодніпровський, приазовський, кримський.

Кожний регіональний тип має головні ознаки: системну забудову, характер зв'язку між господарськими спорудами, тип планування хати, кількість житлових приміщень та господарських будівель. Так, для поліського житла є характерним зв'язок між усіма господарськими спорудами, для лівобережного — вільне розташування споруд, для південного — однорядна забудова, для карпатського — замкнений зв'язок між усіма елементами садиби. Щодо зональних варіантів, то вони визначаються або другорядними конструктивними елементами (формою даху, наявністю ганку, конструкцією стін тощо), або природними умовами (будівельним матеріалом, місцем розташування житла). Саме через це зональна варіативність розмаїтіша, ніж регіональна, хоча і тут усталилися типи, що є своєрідними символами етнічної землі, або історичної зони. Такими стали, наприклад, круглий двір, характерний для Поділля; гуцульська гражда; козацький двір; притаманна Півдню довга хата; особливої символічності набула українська «біла хата» — найбільш поширена на Середній Наддніпрянщині, насамперед Надпоріжжі.

Традиційна українська вишиванка

Типології народного житла майже аналогічні регіональним комплексам традиційного одягу, котрий за системою крою, декоративного оздоблення, набором компонентів поділяється на середньонаддніпрянський, поліський, слобожанський, волинський, карпатський, закарпатський, подільський комплекси з низкою зональних варіантів: наддністрянський, гуцульський, долинянський, бойківський, покутянський тощо.

Регіонально-зональні варіанти комплексів вбрання визначаються не лише конструктивними чи декоративними особливостями, а й системою обрядів та звичаїв, пов'язаних або певним видом одягу, або способом його носіння, або сполученням кольорів та його окремих елементів. Кожна з таких ознак є певним кодом, що вказує на регіональну приналежність, етнічне коріння й навіть духовний світ людей. Український одяг XIV—XVIII ст., регіональне розмаїтий, разом з тим генетичне близький одягу давньоруського населення (щоправда, міра збереження давніх рис неоднакова в різних регіонах), тим більше, що він вписується в дуже схожу для всіх українців духовну систему. Те ж саме стосується й інших компонентів традиційно-побутової культури. А це знак того, що при всій зональній варіативності вона не втратила загальноетнічних рис.

За певних умов регіональна культура може стати і уособленням загальноетнічних цінностей, віддзеркаленням справді національного духу. Таких якостей набула культура і ментальність запорізького козацтва. Починаючи з XVI ст. на традиційну українську етніку нашаровується новий могутній пласт — козацька культура і козацький тип національного характеру.

Козацький етнокультурний пласт замішувався на українському грунті, проте на інтеретнічних засадах, що, по суті, в традиціях формування населення Русі-України. В дусі давніх традицій зароджувалось і саме козацтво — як результат невпинної боротьби осілого хліборобського народу з кочовими степовиками. Як окрема суспільна верства, зазначав Д. Дорошенко, зі своїм окремим устроєм, звичаями, організацією воно почало формуватись у XVI ст., а остаточно вироблених форм набуло на зламі XVI—XVII ст.

Своєрідність устрою козацтва зумовлювалась насамперед тим, що воно грунтувалося на християнських засадах, зокрема православних. І це було не тільки прапором, під яким збирався народ, зазнаючи «від ляхів на православ'я гоніння», як записано в «Літопису Самовидця», а й світоглядною системою козацтва та основою його моральних принципів. Свідченням цього може бути універсал, написаний Богданом Хмельницьким, у якому є й такі слова: «...если умрем за благочестивую веру нашу, то не токмо слава и отвага наша рыцарския во всех европейских и инших странах и далеких землях славно провозгласится, но и упование наше (еже за благочестие умрети) будет безсмертия исполнено и страдальческими венцы от Бога венчано».

Християнські засади козацтва позначалися і на його структурі, і на соціальному устрої, ключовим серед яких виступало поняття «братства». Воно за змістом було близьким до релігійних братств, і недаремно козаків сприймали як захисників православних та православної віри. Більше того, моральні норми кодексу козацтва багато в чому збігалися з положеннями статуту релігійних братств. Отож видається природним, що Військо Запорізьке за гетьманства Петра Конашевича-Сагайдачного вступило (1620 р.) до Київського братства.

Принципи побратимства, на яких будувалося козацтво, сприяли демократизації його устрою, принаймні на першій стадії його розвитку. «З віків за пороги вільно кожному приїхати і від'їхати, — писав Іван Крип'якевич, — хоч би як він називався. Були тут вояки з різних частин, селяни, міщани, давні студенти чи бурсаки, шляхта, навіть панове з визначних родів. Одні приходили для здобичі і степового господарювання, інші — для боротьби з татарами і лицарської слави».

Приходили у козацтво не лише українці, а й росіяни, молдавани, серби й люди інших національностей, бо принципом єднання козаків був не соціальний стан, не походження, не національна приналежність, а готовність до боротьби за чистоту віри, за волю і братерство: «немає уз святіше за товариство». Вступаючі до козацтва мусили «перероджуватися» — зрікатися усіх радощів земних, родини і свого минулого, навіть свого прізвища. Замість нього козакам надавалися прізвиська.

Традиція «переродження», що в середовищі запорізького козацтва реалізовувалася через ритуал побратимства, є характерною рисою української історії, починаючи від Київської Русі. Адже і тоді браталися кров'ю: або притуляючись ранами один до одного, або занурюючи руки у посудину із кров'ю, змішаною із землею, нерідко обмінюючись при цьому зброєю.

Коріння цієї традиції, зачіпаючи давньоруський історичний пласт, сягають, проте, архаїчніших культур, зокрема індоєвропейської та трипільської. Про це свідчать і археологічні пам'ятки, і деякі писемні джерела. Останні, щоправда, описують обряди не трипільців, а скіфів, що мешкали на Нижньому Подніпров'ї дещо пізніше трипільців, 2500 років тому. «До великої глиняної посудини, — писав Геродот, — вливають вина і змішують з кров'ю тих, з ким укладають союз, уколовши шипом або дряпнувши шкіру ножем. По тому занурюють у посудину меч, стріли, сокиру і спис. Як це зроблять, промовляють молитву, а по тому ллють із чаші».

Отже, генетичною основою козацької культури були давньо-слов'янські та давньоруські її шари, що успадкували деякі риси індоєвропейської цивілізації. Запорізьке козацтво є, до певної міри, явищем етнокультурного відродження тих давніх військових традицій, але на дещо іншому етносоціальному грунті. Причому таке відродження виявлялося не через окремі компоненти, а через відтворення всієї соціально-культурної системи, зокрема через відродження інституту лицарства.

Запорізьке козацтво, по суті, являло собою духовно-лицарський орден, успадкувало традиції давньоруської військової дружини з усіма її атрибутами: традиціями побратимства, вовчими союзами, культом меча — шаблі, культом коня, слова, символікою червоного кольору, замкнутістю чоловічих товариств. До речі, всі названі атрибути були притаманними більшості індоєвропейських народів, оспіваних у книзі священних гімнів арійців, котрі мігрували з євразійських степів до Індії 3500 років тому, — у Рігведі.

Тоді, як і в середньовічні часи, існували військові громади, союзи воїнів-вовків, дружини й лицарські ватаги (комітати), що захищали мирних общинників та шукали війни. Вони виникали на основі первісної родової общини і на родинних принципах, на засадах рівності й особистої доблесті. Опис однієї з варварських дружин початку нашої ери подає, наприклад, Тацит: вожді й рядові дружинники шукають війни. Великий почет неможливо утримувати в мирний час, бо його члени вимагають подарунків і нагород. Тривалий мир змушує воїнів переходити до інших вождів, що ведуть переможні війни. Вони з презирством ставляться до мирної праці і, якщо не воюють, то проводять час у полюванні, неробстві та бенкетах. Мирні общинники утримують дружину, приносячи вождям дари. Вождем комітату ставали не завдяки благородному походженню, а через особисту доблесть.

Цьому способу життя відповідала і давньоруська княжа дружина, і пізніше січове товариство. «Війна для козака, — писав Дмитро Яворницький, — була так необхідна, як птаху крила, як рибі вода. Без війни козак — не козак, без війни лицар — не лицар. Козак зовсім не боявся, а любив війну. Він піклувався не так про те, щоб врятувати собі життя, як про те, щоб вмерти в бою, як вмирають істинні лицарі на війні».

Відповідно культивувалися військові атрибути, символікою яких був червоний колір. Він, до речі, характерний для всіх військових угруповань давнини, войовничих народів або військових верств населення. Військова аристократія майже всіх суспільств убиралася в одяг червоного кольору, як і дружинники київських князів — «червоне крзно», «чрвені щити», корогви, стяги, і козацька старшина — червоні свити й шаровари.

Культ червоного кольору сягає знову-таки індоєвропейської культурної традиції, зокрема тих арійських племен, що мешкали в степах Північного Причорномор'я 5000 років тому. Він простежується і в поховальному звичаї посипати небіжчика червоною фарбою, і в поклонінні богу вогню Агні, і в символізації бойового червоного полотнища із очищувальним вогнем та богом вогню.

Сакрального значення червоному кольору надавали й січовики: їхні бойові прапори були малинового (власне, червоного) кольору, як і поховальне покривало. Майже до XIX ст. козаків в Україні ховали під червоною китайкою, всіх інших — у білих саванах або в одязі жовтого кольору.

При всій етногенетичній схожості запорізького козацтва з середньовічним європейським лицарством українське козацьке лицарство — явище унікальне. Воно відтворює дещо інші культурні цінності і своєрідний національний дух, притаманний лише українцям. Саме через це інші народи виявляли національний дух або через інші форми лицарства, або через його відсутність. Скажімо, росіянам воно не відоме. З цього приводу Микола Бердяєв писав: «Дуже характерно, що в російській історії не було лицарства, цього мужнього начала, з цим пов'язаний недостатній розвиток особистісного начала в російському житті. Лицарство виковує почуття особистої гідності й честі, сприяє загартуванню особистості. Цього особистісного загартування не створювала російська історія».

Щодо українців, то вони в XVI—XVII ст. сприймали дух козацького лицарства, котрий стверджував людину як сильну і мужню особистість. Насамперед це стосувалося січовиків — людей вільних і, як правило, не пов'язаних з хліборобством, філософія яких відбилася в козацьких піснях: «...Шабля й люлька — вся родина, сивий коник — то мій брат».

Проте утвердження козацького духу і козацької культури заходило в суперечність із усталеними цінностями, сформованими на архаїчному землеробському етнокультурному грунті. Одне з головних протиріч — протиставлення чоловічого начала жіночому. Давній пласт української культури тримався на обожнюванні землі, освяченні землеробської праці та на шануванні жінки як головної фігури в ритуальному збереженні хліборобських цінностей. Козацьке ж лицарство, на відміну від західноєвропейського, зневажливо ставилося до жінки і, отже, до цінностей, які вона уособлювала.

Така філософія формувалася всім способом життя козаків, замішаного на традиціях воїнів-вовків. Пізніше ці традиції стали підгрунтям для створення лицарсько-чернечих орденів. Згідно з такими традиціями січовикам заборонялося одружуватися («Лицарю лицарська й честь: йому треба воювати, а не біля жінки пропадати») і під страхом смертної кари проводити жінку на Січ.

Однак жінка в українському суспільстві користувалася повагою і авторитетом, і більше того — саме в козацькі часи вона набувала тих національних рис — незалежності та самостійності, що помітно вирізняють її з-поміж жінок інших національностей. Цьому сприяла насамперед та нестабільна обстановка, пов'язана із національно-визвольною боротьбою, коли чоловіки змушені були на тривалий час залишати домівку, а жінки — самостійно вести все домашнє господарство.

Селянсько-козацьке озброєння та клейноди

часів Визвольної війни XVII ст.

Щодо чоловіків-січовиків, вихованих у аскетичних умовах та на принципах лицарського ордену, то їм за дружину правила шабля — лицарська чесна зброя. У козацьких піснях вона ласкаво називається дружиною — панночкою молоденькою: «Ой, панночка наша шаблюка! З бусурманом зустрілась, не раз, не два цілувалась». І це не просто поетичний образ, це культовий атрибут, запроваджений у систему релігійних цінностей ще за язичницьких часів. Принаймні археологічні дані засвідчують його побутування ще у II тис. до н. е. у народів Близького Сходу, а серед племен, що мешкали в українських степах, — в III ст. до н. е. Обряди саме цих племен згадував Аміан Марцелін, котрий писав, що вони, за варварським звичаєм, встромлюють у землю меч і поклоняються йому як Марсу.

Пізніше культ зброї узвичаюється в системі християнських цінностей через її освячення, а також через посвяту воїнів у лицарство. На цій засаді в країнах Західної Європи утворюються духовно-лицарські ордени, приналежність до яких засвідчувалася чернечою обітницею. Вона не тільки прирікала воїнів на безшлюбність, а й прилучала до когорти «христового воїнства» з правом проливати кров за віру. Таке право, як відомо, надавала католицька церква борцям з «нехристями».

Українське лицарство виступало борцем за чистоту православної віри, в тому числі проти окатоличення, хоча справжніми мотивами боротьби було прагнення досягти національної незалежності як від Речі Посполитої, так і Туреччини та Кримського ханства. Запорізьке козацтво виступало ядром консолідації українського народу та вагомим чинником згладжування того бар'єра, який утворився на українському грунті внаслідок розколу християнських церков — православної і католицької.

Українське козацтво відіграло в етнічній історії України особливо важливу роль в утвердженні християнських цінностей і християнської релігії в цілому, що на побутовому рівні погано ще сприймалися. Воно започаткувало і християнську ідею лінійного часу, в основі якої лежало переконання в неповторності життя. Язичницьке ж уявлення пов'язувалося з розумінням циклічності часу, тобто з постійним оновленням і відродженням життя — оптимістичним за своїм характером.

Прийняття лінійного виміру часу, отже, визнання скінченності життя, справило відчутний вплив на світосприймання та народну естетику. Остання набуває драматичного забарвлення, а національна ментальність — трагічних рис. Починаючи з середньовіччя, а точніше з XVI—XVII ст., формується образ українського народу з надзвичайно високим чуттям трагічного.

Глибоко трагічним звучанням сповнена вся «козацька» поезія, насамперед думи, лейтмотивом яких є ідея смерті, могили, чорної землі, похорону-весілля: «...то удова не убога всіх козаків у двір завертала, всіх козаків поїла, кормила, по Івасю Коновченку похорон і весілля зчинила» або «...не кажи, коню, що я вбився, а скажи, коню, що женився».

Козацька поезія не стверджувала, проте, безвихідності, оскільки і саме життя козаками не дуже цінувалося. Натомість, ними цінувалася смерть зі славою — і це становило сенс народної філософії як січовиків, так і широкого українського загалу. Про це принаймні може свідчити складена січовиками грамота, що кликала людей на Січ: «Хто хоче за віру християнську бути посадженим на палю, хто хоче бути четвертованим, колесованим, хто готовий потерпіти всякі муки за святий хрест, хто не боїться смерті — приставай до нас. Не треба боятися смерті — від неї не вбережешся».

Трагічність козацької долі зменшувалася словом, яке мало в середньовіччі магічне значення: воно, оспівуючи героїчну смерть козака, ніби закарбовувало його славу навічно, наповнюючи нетривале життя на Землі певним смислом. Отже, слово з часів козаччини набувало філософського значення, а не обмежувалося тільки функцією спілкування. З огляду на це особливий сенс мало останнє слово, тим більше, коли воно почуте: «Чуєте, люди!» — останнє звернення вмираючого козака ставало ритуальним. Воно повторювалося потім кобзарем у думах про козаків, підтримуючи оптимізм тих, хто лишився живим.

Отже, традиційний культ слова, генетично пов'язаний із праіндоєвропейською культурою та традиціями і зафіксований Рігведою, а пізніше поезією скальдів, труверів, бардів Київської Русі, що «князю славу рокотали», на козацькому, українському грунті виявився в кобзарстві. Українське кобзарство, зародившись як явище суто козацько-лицарської культури, започаткувало могутній культурний пласт в усій Україні, ставши вузловим моментом в її етнічній історії.

Воно виконувало не лише традиційні для співців лицарської слави функції, надихаючи воїнів на подвиги, і не тільки виступало, як уявлялось, посередником між богами та людьми, надаючи надприродної магічної сили вождям племені та їхньому війську. Українське кобзарство становило невід'ємну частину його філософії, української культури в цілому, було показником внутрішнього єства українця.

Нашарування на українській етніці двох типів народної культури і відповідно двох типів ментальності спричиняло певні протиріччя, що в окремі історичні періоди призводили до драматичних наслідків, перешкоджаючи єдності народу. Однак таке протиставлення значно нейтралізувалося ще одним шаром культури, формування якого припадає знову-таки на вузловий період етнічної історії України, на XV—XVIII ст., — елітарною культурою. Творці культури високого рівня, власне професіонали, виступали водночас носіями і національної, і політичної свідомості.

У різні історичні періоди в ролі елітарного соціального шару виступали і дружинники князя, зокрема літописці IX—XI ст. У їх числі — автор «Слова о полку Ігоревім» (за всіма даними, з Новгород-Сіверської землі), і київський літописець Нестор — автор «Повести временньїх лет», які відстоювали Ідею єдності «Руської землі». Пізніше (у XII—XIV ст.) ця ідея освячувалася елітарним класом священиків, зокрема проповідями митрополита Іларіона. Українська національна ідея, як і національна духовність, творилася в середовищі церковно-політичних та освітніх діячів і філософів, їхнім елітарним ядром стала у XVII ст. Слов'яно-греко-латинська академія, визнана в Європі центром духовності. Серед визначних діячів того часу, що сприяли піднесенню національної і політичної свідомості українців, були і Петро Могила, і Симеон Полоцький, і автор першого підручника з української історії — «Синопсису» — Інокентій Гізель, і філософ Григорій Сковорода.

Власне вони — представники елітарного шару суспільства — сприяли формуванню української нації (так би мовити, «згори»), котра вже почала визрівати «знизу» як рух-протест. Поєднання цих двох процесів і спричинилося до формування української нації на зламі XVII—XVIII ст.

---------------------------------------------------------------------------------------------

ЛІТЕРАТУРА:

Боплан Г. Л. Описание Украинн. СПб., 1832;

Скальковский А. История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского. Одесса, 1845; Ригельман А. Летописное повествование о Малой России и ее народе и козаках вообще: В 6 ч. М., 1847. Ч. IV;

Чубинский П. П. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западнорусский край: В 7 т. СПб., 1878. Т. І; Иванов К. И. Трубадуры, труверы и минизингеры. Петроград, 1915;

Гуревич А. Я. Походы викингов. М., 1966;

Украинские народные думы. М., 1972;

Бессонова С. С. Религиозные представлення скифов. Киев, 1983; Фрезер Дж. Дж. Золотая ветвь. М., 1986;

Кардини Ф. Истоки средневекового рыцарства. М., 1987;

Ригведа. М., 1990;

Савур-Могила. К., 1990;

Яворницький Д. Історія запорозьких козаків: У 3-х т. К., 1990; Донцов Д. Дух нашої старовини. Дрогобич, 1991;

Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків. К., 1991;

Гримич М. Два виміри національного характеру // Наука і суспільство. 1991. № 8;

Культура і побут населення України. К., 1993; Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. К., 1994.