Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

Біографія Г.С. Сковороди

Історія народу, а тим більше історія його літератури — це не верстова дорога, що веде від сивої давнини до сучасності. Трап­ляються на тому шляху урвища й тернисті яруги, чисті колодя­зі й давно полишені криниці. Замулюючись, джерела волали до живих, нашіптували легенди-спогади про те, як колись припада­ли до них спрагло, зіпершись дужими руками на цямриння, мо­гутні вої й уклінно схиляли чубаті голови. Щиро вірили: вся сила живого — від неї, води.

Минали віки... Інші приходили воїни і, борючись з новими во­рогами, відшукували залишені предківські стежки та замулені криниці. Так було в усіх народів, у всі віки...

Чи не найчіткіше сліди наших предків відбилися в літерату­рі — тих духовних криницях, з яких вони пили красу, у дзерка­лі яких ми й сьогодні бачимо високий мистецький злет їхньої душі, хвилюючий поетичний світ образу і думки. Скільки ж ро­ків, століть українській літературі? Білоруській? Російській? Ака­демік Д. С Лихачов, видатний радянський дослідник давньо­руської літератури, відповідає: «Російській літературі майже ти­сяча років. Це одна з найдавніших літератур Європи. Вона дав­ніша, ніж література французька, англійська, німецька. її почат­ки сягають другої половини X ст.». І далі: «Із цих тисячі ро­ків принаймні триста років належать періодові, який був спіль­ним початком для літератур трьох східнослов'янських народно­стей: російської, української і білоруської...»

Отже, українській літературі, як і братнім літературам Росії та Білорусії,— майже тисяча років. Перші триста років її істо­рії — це давньоруський період, спільний для трьох літератур. Від кінця XIII ст. і по XVIII ст. включно — давньоукраїнський період. Поява «Енеїди» І. П. Котляревського, в якій на повен голос зазвучала жива мова народу, започаткувала історію нової української літератури, дальшим розвитком її від 1917 року ста­ла українська радянська література.

На межі двох періодів історії українського письменства давнього й нового – височить постать Григорія Чачи ва Сковороди. Те, що залишив він нам у спадок,— це цілюще, життєдай­не джерело, з якого черпатимуть наснагу ще десятки поколінь,

У різні часи інтерес до Сковороди був різний. Його життєпис складали письменники, історики, філософи, а осібно від них із розрізнених переказів і легенд творила привабливий образ бага­тюща поетична уява народу. Від покоління до покоління, із уст в уста, із книжки в книж­ку передаються оповіді про Григорія Сковороду. В ньому вра­жає подиву гідна цільність натури й громадянська принципо­вість. На короткий час у 1750 році Г. С Сковорода посів у Переяславському колегіумі посаду викладача поетики. Єпископ-самодур Никодим Срібницький вимагав пояснити, чому Сковорода викладає свій предмет не як кожний «порядочный чиновник», а по-новому. Григорій Савич відповів, що про те можуть судити спеціалісти : «Одна справа — архієрейський посох, а інша — сми­чок», що значило: «Знай швець своє шевство, а в кравецтво не мішайся». Це був виклик, якого не могла знести єпископська пиха,— і Сковорода пішов геть з училища.

Пізніше Білгородський єпископ спонукав Сковороду прийняти духовний сан, чернецтво. Той, не бажаючи втратити особисту волю й незалежність, відповів: «Хіба ви хочете, щоб я збільшив число фарисеїв? їжте жирно, пийте солодко, одягайтесь м'яко та чернецтвуйте! А для мене чернецтво — в житті несутяжному, в задоволенні малим, у помірності, у відмові від усього непотріб­ного, щоб придбати найпотрібніше; в зреченні від усіляких примх, аби зберегти себе самого в цілості; в загнузданні само­любства... в пошукуванні слави божої, а не слави людської».

Зверталися до Сковороди ченці Києво-Печерської лаври, знаю­чи його як ученого: «Доволі блукати по світу! Час причалити до гавані: нам відомі твої таланти, свята лавра прийме тебе, як мати своє чадо, ти будеш стовпом церкви і прикрасою обите­лі». У відповідь — виклик: «Ох, преподобнії! Я стовпотворіння собою умножати не хочу, доволі і вас, стовпів неотесаних, у хра­мі божому... Риза! Риза! Як небагато ти опреподобила, як багато окаянствувала!»

Сковороду спокушали високими світськими посадами, все з тим же наміром — ізолювати його від людей. Харківський гу­бернатор Щербинін пропонував: «Чесний чоловіче! Чому ти не візьмеш собі якогось певного стану?» У відповідь—сковородинське: «Шановний пане! Світ подібний до театру. Щоб грати в театрі з успіхом і похвалою, беруть ролі за здібностями. У теат­рі актора хвалять не за знатність діючої особи, а за те, як він вдало грає її. Я довго міркував про це і після великого випробу­вання себе побачив, що не можу представляти в театрі світу жодної особи вдало, крім низької, простої, безтурботної, самітної. Я обрав собі цю роль — і задоволений». У спокусливі сіті зара­ди «панства великого», заради «лакомства нещасного» Сковорода так і не дався. Він з повним правом заповідав написати на своїй могилі: «Світ ловив мене, та не спіймав».

Григорій Сковорода до самої смерті жив мандрівним життям, дав рідкісний приклад гармонії слова і діла, науки та життя. Він навчав, як жив, а жив, як навчав.

Дивовижна послідовність у дотриманні власних принципів життя іноді ставала трагедією Сковороди. Одного разу до нього обізвалося високе людське почуття — кохання. Воно повело ман­дрівного філософа під церковний вінець. Та в останню мить, уявивши, що зраджує власній волі, він утік із церкви і пішов своїм шляхом-дорогою, відмовившись на все життя від інтим­ного щастя.

Скільки в цих напівфольклорних оповіданнях історичної до­стовірності, а скільки народного домислу — зараз встановити важ­ко. Але, безперечно, одним з найцікавіших творів, залишених нам Г. С Сковородою, є його власне життя.

Науковий інтерес до життя і слова Г. С Сковороди почався відразу після його смерті і не тільки не слабне сьогодні, а ви­ростає в окрему наукову галузь — сковородинознавство. Його за­початковує написана в 1795 році М. І. Ковалинським біографія «Жизнь Григория Сковороды».

Тільки через сто років після смерті Григорія Сковороди було видано друком відомі на той час його твори. Цю неоціненну по­слугу нашій культурі зробив 1894 року в Харкові академік Д. І. Багалій. До цього тільки окремі філософські й художні тво­ри Сковороди були надруковані, а решта поширювалась в чи­сленних рукописних копіях.

Давно те діялось. Ще в школі,

Таки в учителя-дяка,

Гарненько вкраду п'ятака —

Бо я було трохи не голе,

Таке убоге — та й куплю

Паперу аркуш. І зроблю

Маленьку книжечку. Хрестами

І візерунками з квітками

Кругом листочки обведу

Та й списую Сковороду...—

згадував Тарас Шевченко. Для нього твори Сковороди були не лише підручною книгою, але й джерелом філософської і поетич­ної думки, з якого повною мірою черпала допитлива душа генія. Недаром народна уява створила легенду про зустріч Сковороди і Шевченка, двох побратимів, що спільно обмірковували, як вернути народові волю, хоча в житті цього статися не могло, бо Тарас Шевченко народився через 20 років після смерті Г. С Сковороди.

Життя і слово Г. С Сковороди мало вплив на розвиток осві­ти, науки і культури в наступні Десятиліття. Своєю діяльністю. Г. С. Сковорода прискорив відкриття першого університету на Україні. Коли Василь Назарович Каразін, молодий тридцятирійний дворянин, узявся за організацію Харківського університету, його заходи закінчилися в 1803 році удачею саме тому, що більшість із дворян, які внесли нечувану на той час суму в 618 тисяч карбованців сріблом, вже були підготовлені до цьо­го. Це все були або учні, або знайомі, або друзі Григорія Савича Сковороди.

Учні й соратники Сковороди по Харківському колегіуму зро­били значний внесок у справу поступу і розвою наукової і гро­мадської думки. З їх числа вийшли широко відомі клініцист Є. Мухін, натураліст В. Двигубський, літератори М. Каченовський, М. Ковалинський, М. Гнідич, талановитий фізіолог Б. Базмлевич та інші.

В одній із розмов, коли згадали про Сковороду, Лев Толстой сказав: «Багато в його світогляді є дивовижно близького мені. Я недавно ще раз його перечитав. Мені хочеться написати про нього. І я це зроблю. Його біографія, мабуть, ще краща за його твори, але які гарні й твори!»

Через сто літ по смерті Г. С Сковороди прийшов у світ ве­ликий поет нашої епохи Павло Тичина. Майже все своє творче життя він працював над поетичним твором, названим симфонією «Сковорода». П. Тичина, осмислюючи «бездну духа» великого фі­лософа, вказує на його зв'язок з нашим часом, стверджує його пророче проникнення в нашу епоху, підносить сповнену філософ­ської конкретності думку мислителя: «Духовный же человек есть свобод. В высоту, в глубину, в широту летает беспредельно. Не мешают ему ни горы, ни реки, ни моря, ни пустыни. Прови­дит отдаленное, прозирает сокровенное, заглядает в преждебывшее, проникает в будущее, шествует по лицу океана, входит зве­рем заключенным... Глас его — глас грома. Нечаянный, как мол­ния и как шумящий бурный дух». Таким і залишається навіки син козака Сави із села Чорнух на Полтавщині.

Після смерті Григорія Сковороди серед дослідників його життя і творчості десятки відомих в науці імен: М. І. Кова­линський (Коваленський), Г. П. Данилевський, М. І. Петров, Д. І. Багалій, В. В. Бонч-Бруевич, П. М. Попов. Ними і багатьма іншими було підготовлено грунт для створення сучасним дослід­ником Г. Сковороди Л. Є. Махновцем науково вивіреної біогра­фії філософа, письменника, педагога, просвітителя, композитора '. Ця робота вносить суттєві корективи в наші знання про Сково­роду. Нарешті, до 250-річчя від дня народження Г. С Сковоро­ди Інститут філософії АН УРСР видав перше «Повне зібрання творів у двох томах».