Реферат на тему

Депортації молдавських священиків у 1945–1947 роках

Вступ

Прийнятий 20 січня 1918 року декрет РНК «Про відокремління церкви від держави і школи від церкви» забороняв «видавати які-небудь місцеві закони або постанови, які б утискали або обмежували свободу совісті чи встановлювали якісь переваги або привілеї на основі віросповідної приналежності громадян». Далі в декреті містилося дуже важливе положення про те, що «усілякі правопозбавлення, пов'язані зі сповідуванням якоїсь віри чи несповіданням жодної віри, скасовуються». Конституція 20–30-х років також фіксувала відзначену позицію. Однак така чітка постановка питання про підхід до релігії на практиці не мала нічого спільного з конкретними діями більшовицької партії щодо Церкви. Відокремивши в січні 1918 року Церкву від держави і школу від Церкви, радянська влада й далі втручалася в її внутрішнє життя, репресивними методами прагнула спочатку пригнітити, а потім і знищити Церкву і релігію.

Після революції й громадянської війни життя Церкви стало постійно контролюватися органами НКВС, було зруйновано тисячі храмів, фізично знищено десятки тисяч віруючих і представників духівництва. Якщо в 1917 р. у Росії існувало понад 80 тис. храмів, причому близько 3 тис. з них розміщувалися на територіях, що ввійшли до складу СРСР у 1939–40 рр., якщо до революції в Росії налічувалося понад тисячу жіночих і чоловічих монастирів, то в 1940 р. не існувало жодного, лише на нових територіях їх нараховувалося 64.

У знову приєднаних перед війною регіонах, на відміну від усієї іншої території Союзу, серед населення переважали вірні, і церковна діяльність провадилася дуже активно, тим більше що у всіх цих регіонах Церкву раніше не було відділено від держави.

Після включення їх до складу СРСР на церковні організації нових територій було негайно поширено всі принципи взаємин Церкви і держави, що склалися в Союзі.

Нові керівні органи влади почали здійснювати антицерковні державні заходи. Життя і діяльність Кишинівської єпархії було узято під нагляд Уповноваженого ЦК ВКП(б) і РНК СРСР по Молдавії й органами НКВС. І, як нам відомо, робота цих органів, «покликаних вирішувати питання взаємин з Церквою, виявлялася настільки непродуманою і неприкрито «антицерковною», зневажливою щодо вірних, що навіть у НКВС республіки були змушені реагувати на вкрай негативні наслідки такого курсу» [3, с. 319–320].

Повоєнний період

Відразу після приєднання Бессарабії до СРСР з благословення Намісника Патріаршого престолу Митрополита Алексія (Симанського) у вересні 1944 року до Кишинева прибув архімандрит Ієронім (Захаров). Перебуваючи в Кишиневі, архімандрит Ієронім зустрічається з протоієреєм Володимиром (Поляковим, у майбутньому — єпископ Кишинівський і Молдавський Венедикт (18.02.1947 — 03.06.1948). — М. М.), який детально ознайомлює його з обстановкою в єпархії [1, с. 10].

Протоієрей С. Петров повідомляє в Журналі Московської Патріархії за 1947 рік, що «після вигнання німецько-румунських загарбників з території Бессарабії в серпні місяці 1944, Кишинівська єпархія виявилася в дуже важкому становищі. Частина духівництва утекла до Румунії, захопивши із собою все цінне з церковного начиння; у дуже багатьох приходах релігійні потреби віруючих задовольнялися канонічно неправомочними особами» [5, с. 42].

Тому, «єпископові Ієроніму усю свою діяльність, довелося спрямувати на заміщення священиками осиротілих* парафіян. За два роки Преосвященний Ієронім укомплектував (Підкреслено нами. — М. М.) половину приходів» [5, с. 42].

Архімандрит Ієронім застав Кишинівську єпархію в такому стані: на території єпархії діяло 950 храмів (окрім зруйнованих у роки війни і споруджуваних) і близько двохсот священнослужителів, а також більш як півтори тисячі ченців і черниць у 25-ти монастирях [2, с. 34].

Після повернення архімандрита Ієроніма до Москви Найсвятіший Синод Російської Православної Церкви висвятив його єпископом Кишинівським і Молдавським. 31 грудня 1944 року Патріаршим Намісником Високопреосвящен-ним Митрополитом Ленінградським і Новгородським Олексієм (Симанським), у соборному служінні з митрополитами Крутицьким і Коломенським Миколаєм (Ярушевичем) і Київським і Галицьким Іоанном (Соколовим), а так само з архієпископом Іжевським і Удмуртським Іоанном (Братолюбовим) у Богоявленському (Єлоховському) патріаршому соборі міста Москви архімандрита Ієроніма було висвячено в сан єпископа Кишинівського і Молдавського. Перебування єпископа Ієроніма на Кишинівській кафедрі було недовгим. 13 січня 1947 року його було призначено єпископом Рязанським і Касимовським [7, с. 15].

Період з 1944-го по 1947 р. був дуже важкий у житті молдавського народу. Політика Радянської влади в 1944 році на території Бессарабії призвела до руйнації, зростання рівня бандитизму, збільшення кількості грабежів; ширилася епідемія тифу, відбувалися насильницькі продовольчі реквізиції в селян і, як наслідок, постав страшний голод 1946–1947 років. За офіційними даними, тільки смертність від дистрофії в 1946–1947 рр. становила 17,5 тис. осіб. Сучасні ж дослідження істориків Молдови засвідчили, що цю цифру необхідно багаторазово збільшити. Так, лише за 9 місяців — із грудня 1946 до серпня 1947 р. вона становила, як мінімум, 115 тис. осіб. Тому дійсні втрати населення країни, ймовірно, становили 150–200 тис. чоловік.

Зокрема, голод 1946–1947 рр., стверджують сучасні історики, став наслідком не природних умов і тим більш не руїни після Другої світової війни. Це було не що інше, як можливість підкорити низку республік сталінському режимові.

«Антирадянська» діяльність молдавських священнослужителів

Відповідно до агентурних матеріалів МДБ МССР, антирадянські церковно-сектантські кола вели роботу з активізації участі духівництва в зміцненні румунської адміністрації в Молдавії і проведенні широкої антирадянської націоналістичної пропаганди. Ці кола прямо сприяли каральним органам, вишукуючи радянський актив і спостерігаючи за політичними настроями населення, допомагаючи владі у виявленні партизанів, радянських парашутистів і військовополонених Червоної армії — втікачів з таборів, а також сприяли зростанню кількості прихильників румунської влади серед населення за допомогою залучення його в націоналістичні організації і читання проповідей у націоналістичному дусі (Див.: Додаток № 1.).

Факти такого роду діяльності були наявні, і вони пояснюються ворожим ставленням партійних органів до духівництва в 1940–1941 рр. Тому відразу ж після відновлення радянської адміністрації в республіці багатьох священнослужителів було арештовано й засуджено.

Тільки з квітня 1944-го до листопада 1946 р. «силовими» органами республіки було ліквідовано 17 організацій і груп релігійного спрямування, заарештовано 71 особу, у провадженні перебували справи ще на 180 чоловік.

Як зазначалося вище, діяльність молдавських священнослужителів перебувала під пильним наглядом Уповноваженого ЦК ВКП(б) і РНК СРСР по Молдавії й органами НКВС. Особливу увагу приділяли змістові проповідей священнослужителів і їхньому особистому листуванню. Усі «сумнівні» висловлювання бралися на замітку.

У червні 1947 р. МДБ МССР було заарештовано й притягнуто до кримінальної відповідальності за антирадянську агітацію репатріанта із Румунії священика Кучерявого Л. Ф.

Слідством у справі встановлено, що в квітні 1947 року священик Кучерявий Л. Ф. надіслав до Румунії екзархові монастирів Геною Геронтію й архімандритові Саккеларіє Нікодиму листи, що містили, на думку органів, наклепницьку інформацію про стан справ Православної Церкви в СРСР, про матеріальний стан населення, про ставлення Радянської влади до релігії, до Церкви, до духівництва.

Насправді в листі на ім'я Геною Кучерявий писав таке:

«Сподіваюся, що найближчим часом побачимося знову на нашій старій батьківщині. У наших краях життя дуже погане. Влада наклала податки на селян, народ залишився нужденним. Умирає до того багато, що не встигають ховати, а ті, котрі живуть, годуються чим попало: їдять кішок, собак дохлих і навіть людей і своїх дітей. Через цей режим люди стали погані і невіруючі: злодії, бандити тощо. Церкву відокремлено від держави. Багато церков позакривалося. У Кишиневі працює тільки 6, інші перетворені в склади і навіть використовують для кіно і танцульок. На нас, священиків, дивляться, як на звірів, плюють, лають і навіть б'ють, але, незважаючи на все це, я живу зі словами, що Ви мені сказали: «Терпи, — незабаром побачимося».

За даними органів держбезпеки, серед свого близького оточення в Кишиневі Кучерявий провадив активну «антирадянську агітацію, поширював відомості про війну з боку Англії й Америки проти СРСР, що відбудеться незабаром, і стверджував, що в результаті цієї війни Радянський Союз зазнає поразки» [3, с. 327–328].

Подібний випадок стався зі священиком Ченуша Степаном Григоровичем із села Кишкаре-ни Кишкаренського району (знятий за самовільне служіння в церквах, що не діяли) виступав у церкві перед вірними з проповідями антирадянського характеру, в одній з яких заявив таке:

«Ваших дітей учать у школах, що Бога немає, а він є. Більшовики заборонили священикам викладати дітям закон Божий, тому батьки повинні своїх дітей учити закону Божого самі в себе вдома».

Далі в повідомленні зазначалося:

«Під час виселення куркулів з Молдавської РСР він виступив із проповіддю, у якій говорив, що виселення відбулося по Божому велінню, тому що вони грішні і не каються. Тому Бог їх карає. Далі він казав вірним, щоб вони один одного ні в чому не видавали, щоб не було братопродавства, а то за такі гріхи Бог жорстоко карає».

У селі Гиличени він виступив із проповіддю, у якій роз'ясняв таке:

«Усяка влада є від Бога, але тільки якщо вона влада християнська. Тому слід знати, як коритися владі. Якщо влада від Бога, то коритися їй необхідно no-божому, а якщо вона від Диявола, то й підкорятися їй по-диявольски» [3, с. 328–329].

Масові арешти

У цей період починаються масові арешти і висилки місцевого населення до віддалених районів СРСР. У 1944–1948 роки було репресовано і вислано за територію МССР 250 тисяч чоловік. Серед арештованих і підданих репресіям за «антирадянську діяльність», «антирадянську пропаганду» і за «колабораціонізм» з фашистською владою в період Вітчизняної війни було й чимало священнослужителів Кишинівсько-Молдавської єпархії. Багато хто з них мученицьки загинув у таборах смерті, однак декому вдалося повернутися на батьківщину по смерті Сталіна.

Радянський уряд створив політику геноциду, що була орієнтована на масові депортації населення й організований голод 1946–1947 рр., унаслідок якого, за приблизними даними, пішло з життя близько 300 тис. осіб. Після першого валу депортацій, що відбулися з 1940–1941 рр., пішли інші: у 1944–1948 до північних регіонів Радянського Союзу (близько 250 тис. осіб), улітку 1949 року до Сибіру (11,342 тис. родини), у 1954–1964 рр. до Росії й Казахстану (близько 300 тис. осіб) (цифри можуть бути неточними, тому що розшук депортованих і репресованих триває донині).

Значна частина з депортованих молдавських громадян, як відомо, завершили свій земний шлях удалині від рідної домівки, не будучи похованими поруч з рідними й земляками. Інша частина депортованих, із тих, хто вижив, створювали родини з представниками інших національностей і навіть віросповідань. Невелика частина молдаван повернулася до себе на Батьківщину, але, на превеликий жаль, не знайшла, ані рідного вогнища, ані рідних, ані близьких.

На місце депортованих громадян керівництво країни скеровувало до Бессарабії представників інших національностей. Серед молдаван, які залишилися, багато хто русифікувався внаслідок змішаних шлюбів.

Унаслідок цього масового переселення, відповідно до перепису населення за 1989 р., етнічну конфігурацію Бессарабії було представлено в такий спосіб:

• 2.794.749 — молдавани (64,5%),

• 600.366 — українці (13,8%),

• 562.069 — росіяни (13%),

• 153.458 — гагаузи (3,5%),

• 88.419 — болгари (2,0%),

• 65.836 — євреї (1,5%),

• 19.608 — білоруси (0,5%),

• 11.571 — цигани (0,3%),

• 4.739 — поляки (0,1%),

• 7.335 — німці (0,2%),

• 27.210 — інші національності (0,6%),

Загалом населення МССР на 1989 рік становило 4.335.360 осіб [14, с. 124].

Маючи румунське населення, Молдова, що знову ввійшла до складу Радянського Союзу, мала бути заселена лише тими людьми, якими стали б гідними «синами» радянської держави.

Священне служіння за колючим дротом Про паству, віруючих священнослужителі дбали навіть у «період, коли «абсолютна правда» ставала «абсолютною неправдою», а брутальність і тероризм — національною гідністю» [10, с. 5], тому що «Церква ніколи не переставала сповідувати Христа, як на волі (у лапках — М. М.), так і за тюремними парканами» [10, с. 5].

Усі священнослужителі вважали за свій найперший і святий обов'язок здійснювати по можливості необхідні треби і таїнства Церкви. Митрополит Тетрицкаройський Зиновій (Мажуга) — великий руський старець і ієрарх ХX століття**, під час свого ув'язнення на Уралі, будучи тоді ще в сані ієромонаха провадив своє пастирське служіння, «правлячи служби по пам'яті без книг, сповідаючи й відспівуючи померлих» [6, с. 51].

Отець Василій Цепордей згадує про те, як йому довелося відспівувати ув'язнених ГУЛАГу:

«Власне кажучи, я відспівував усіх померлих. Завчивши напам'ять службу поховання з Молит-велника (Румунська назва богослужбової книги, аналогія Требника. — М. М.), який я отримав через інженера Куликованово від священика Племедяле з Калараша***. Прив'язував кожному на шию скляну пробірку, до якої опускав усі дані померлого, сподіваючись, що їх ідентифікують і за прізвищами зможуть упізнати» [17, с. 97].

Про повсякденні труднощі і страждання, пережиті у ГУЛАГу, отець Василій повідомляє далі:

«Ніколи не забуду як у Росії, протягом восьми років****, щосуботи закопували по 400–500 померлих ув'язнених із радянських таборів» [18, с. 2].

Жахливі спогади і страх від пережитого в радянських таборах ніколи не забудуть ті, кому вдалося повернутися живим:

«Життя в таборі постійно було нестерпним. Рятувався від однієї неприємності і на тебе находили десятки нових неприємностей. Офіцери дбали про те, щоби створити для людей лише біль і страждання. Не найшлося жодного, хто б побажав хоч би кому добра. Було відчуття начебто їхні голови зайняті одною лише ідеєю, які б нові труднощі створити і як би знищити людину» [17, с. 90].

Ті священнослужителі, кому вдалося повернутися з депортації на рідну землю, провадили далі свою пастирську місію. Вже 1957 року органи держбезпеки повідомляють про представників Церкви, які повернулися з ув'язнення, і їхні подальші дії:

«З православного духівництва і чернецтва, раніше засуджених за антирадянську діяльність, з місць ув'язнення повернулася 51 особа. Їх усіх призначено до різних приходів або в монастирі молдавської єпархії» [3, с. 363].

Висновок

Отець Василій Цепордей, засуджений на 25 років примусової праці, з яких він відсидів 8 років, пройшовши кілька таборів, включаючи Воркуту [15, с. 502], у книзі «Спогади з ГУЛАГу» говорив:

«Не знаю, чи на цьому білому світлі було організовано злочини подібні до тих, що відбулися в Бессарабії. Тому я вважаю, що справедливо було б заявити про бессарабський народ як про народ-МУЧЕНИК, а про Бессарабію, як про МУЧЕНИЦЬКУ провінцію» [П, с. 157].

Процеси депортації звичайних громадян і священнослужителів мали аналогічний характер.

Сотні тисяч священиків і мільйони віруючих заплатили життям за волю і недоторканність православної віри. Для Православної Церкви Молдови 1940 рік дав початок просуванню комуністичною партією політики атеїзму, і як наслідок, гоніння на служителів Церкви і віруючих.

Молдавських священнослужителів і простих вірних, цих достойних захисників православ'я, які зазнали мук за віру Христову у в'язницях, у таборах суворого режиму, було піддано усіляким жаским тортурам, позбавлено їжі й даху. Але ані страждання, ані злигодні не зломили віру й стійкість духу православних священнослужителів і вірних християн [10, с. 16].

Багато хто з них став моральною підтримкою для всього населення республіки, духовним стрижнем, прикладом, гідним загального наслідування, єдиною розрадою в кого були тільки молитва, віра й надія. Величний приклад, моральна урівноваженість священиків для багатьох ув'язнених ставала стимулом жити далі. Священнослужителі, життя яких раптово завершилася за колючим дротом в'язниць і таборів, незважаючи на тривалі й виснажливі допити й катування, муки й страждання, зберегли в собі твердість духу. Вони не зрадили віру своїх батьків і прадідів, не дозволили розтоптати й опоганити найцінніше людське почуття, що хотіли відібрати єврейсько-більшовицькі карателі, — любов до Батьківщини, традицій, обрядів і багатовікової культури нації.

Через багато років, 27 грудня 1976 р., Бюро ЦК КП Молдавії прийняло рішення «Про стан і заходи для посилення атеїстичного виховання населення республіки», хід виконання якого було розглянуто ЦК КП Молдавії 10 січня 1978 р. Знову і знову виникали питання, пов'язані з активізацією церков і сект, з необхідністю зменшення впливу церковно-сектантських формувань на території республіки, активності віруючих, компрометації керівництва сект, недопущення проведення великих масових виступів членів сект.

Відбувався парадоксальний, з погляду влади, але цілком пояснюваний з погляду нормальної психології людей, процес. Незважаючи на всі намагання, усупереч репресіям і постійному пресингові, Церква вижила, і не тільки вижила, а й почала розширювати свій вплив. Отже, історія боротьби з релігією і Церквою в 40–50-ті рр. у Молдавії свідчить, що будь-які спроби начисто «знерелігій-нити» суспільство — безнадійні і приречені на провал, оскільки заходять у глибоку суперечність із самою суттю людського буття, невигубною потребою людей у Добрі і Справедливості, високій моралі і моральності. І що несправедливішим і аморальнішим ставав курс, проваджуваний владою, тим більшою виявлялася тяга людей до релігії [3, с. 368].

Література

1. Николай Флоринский, протоиерей. Памяти Архиепископа Венедикта (Полякова). — Кишинев, 2001.

2. Иосиф (Павлинчук), иеромонах. Кишиневско-Мол-давская епархия в период с 1994 по 1989 год. — Ново-Нямецкий монастырь: Изд-во «Преп. Паисий Величков-ский», 2004.

3. Пасат Валериу. Суровая правда истории. — Ки-шинэу: Изд-во «Моментул», 1998.

4. Пасат Валериу. Трудные страницы истории Молдовы. 1940–1950-е гг. — М.: «Терра»-«Терра», 1994.

5. Петров С., протоиерей. Из Кишиневской епархии // Журнал Московской Патриархии. — № 8. — 1947. —С. 42–43.

6. Чесноков Александр, священник. Глинская Рож-дество-Богородицкая пустынь и ее знаменитые старцы XX столетия. — Загорск, 1991.

7. Хроника // Журнал Московской Патриархии. — № 1. — 1947. — С. 15. 8. Goma Paul. Saptamina Rosie 28 iunie-3 iulie 1940 sau Basarabia si evrei. — Chisinau: Museum, 2003.

9. Martirologiu rominesc din Basarabia // Locasuri sfmte din Basarabia. — Chisinau: Editura «Alfa si Omega», 2001. — C. 236.

10. Marturisitorii de dupa gratii. Slujitori ai Bisericii in tem-nitele comuniste. — Cluj-Napoca: Editura Arhidiecezana Cluj, 1995.

11. Munteanu Ion. Repatriati in inimele noastre // Ort-hodoxia. — An. II (2003). — Nr. 11. — C. 2–31.

12. Munteanu Ion. Repatriati in inimele noastre//Ortho-doxia. — An. Ill (2004). — Nr. 12. — C. 12–18.