Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

Денікінський режим в Україні

ПЛАН

1. Вступ

2. Денікінський режим в Україні. Білий терор.

3. Економічна політика Денікіна.

4. Боротьба в Деніківському тилу.

5. Махновці.

6. Контрнаступ більшовицьких військ Південного фронту і крах денікінщини.

Наприкінці літа білогвардійці окупували майже всю Україну. Денікінщина захищала інтереси перш за все великоруських поміщиків і підприємців, які добивалися реставрації імперських порядків у дещо реформованому вигляді. Вони не мали на меті збереження української національної держави. Все перші кроки білогвардійців в Україні засвідчили їх прагнення знищити всі сліди існування у недавньому минулому не лише УСРР, а й УНР. Україна була поділена на три області: Київську, Харківську і Новоросійську (з центром в Одесі). На чолі областей стояли головноначальствуючі з фактично необмеженими повноваженнями. Відновлювалося національне гноблення. Українська мова дозволялася лише у приватних навчальних закладах. Деякі українські газети і журнали закривалися, книги вилучалися з бібліотек і книгарень, вводилася цензура. Було видано наказ про зняття портретів Т.Шевченка в установах. Його бюст у Києві група чорносотенців скинула з п’єдесталу і розбила. За наказом денікінців знімали написані українською мовою вивіски. При денікінцях фактично припинила свою діяльність Українська академія наук, бо на її утримання не відпускалися кошти і вона була позбавлена приміщення. Одночасно денікінці культивували національний розбрат, ворожнечу, ненависть до національних меншин. В Україні при денікінцях було влаштовано 400 єврейських погромів, жертвами кожного з яких були десятки, а то й сотні людей. Організаторами та учасниками погромів було білогвардійське офіцерство, козаки, солдати, чорносотенне міщанство.

Денікінці установили на захопленій території режим терористичної диктатури. Поява у тій чи іншій місцевості білогвардійців супроводжувалася масовими стратами. В’язниці були переповнені. Лютували військово-польові суди. Своїми розправами контррозвідка сіяла серед населення жах. В Одесі без суду й слідства було страчено близько 3 тисяч чоловік. У Києві на третій день після захоплення міста денікінцями ув’язнено було 700 чоловік, а через 13 днів – 1700. головний контингент в’язнів – комуністи, члени інших соціалістичних партій, чекісти, радянські службовці.

Аграрна політика Денікіна передбачала відновлення поміщицької власності на землю. Повертаючись за допомогою каральних команд у маєтки, поміщики примушували селян віддавати майно і реманент, виплачувати великі контрибуції. У майбутньому, щоправда, білогвардійці обіцяли наділити селян землею за викуп, залишивши за поміщиками досить значні земельні площі. Серед керівників білогвардійським рухом були й такі, які вимагали негайної земельної реформи. Тільки таким чином можна було, на їх думку, завоювати прихильність населення. „Земельна реформа і ... шибениці, тоді ми знову дійдемо до Москви”, - говорив один з найвідоміших денікінських генералів Кутепов. Але подібні настрої серед білогвардійського офіцерства не були пануючими.

У промисловості було скасовано восьмигодинний робочий день, збільшено норми виробітку. Але нормалізувати економічне життя не вдалось. Розвал народного господарства тривав. На багатьох заводах при денікінцях підтримувалася лише робота силових ліній. Зростало безробіття. У перший місяць денікінщини у Києві зареєстрованих безробітних налічувалося 40 тис. чоловік, стільки ж було й в Одесі.

Реакційна, шовіністична політика денікінщини викликала хвилю обурення найширших мас населення України. Навіть середні верстви міських жителів, які свого часу були вкрай незадоволені політикою більшовиків і вітали білогвардійські війська, стали в опозицію у містах формувалося анти денікінське підпілля. На початку липня 1919р. ЦК КП (б)У створив За фронтове бюро для керівництва діяльністю підпільних більшовицьких організацій і розгортання повстанської боротьби в тилу денікінців. У боротьбу з білогвардійським режимом включилися також ліві есери, анархісти, представники інших соціалістичних партій. Разом з тим серед правих есерів і частини меншовиків існували примиренські настрої, прагнення пристосуватися до білогвардійського режиму. Але ці наміри не знайшли підтримки у робітників.

Незадоволення політикою білогвардійців охопило й українське село. Зміна настроїв селянства відбувалася дуже швидко, стрімко. Ще недавно воно виступало проти продрозкладки та інших заходів „воєнного комунізму”, сприяючи поразці радянських військ. Денікінське командування сподівалося, що антирадянські настрої селянства допоможуть поповнити армію. Воно розраховувало також на продовольчі ресурси України. Однак ці сподівання не виправдалися. Вдаючись до погроз і репресій, денікінці зуміли мобілізувати лише частину селян, які підлягали призову. Але це не посилило денікінської армії. Навпаки, селяни не хотіли воювати за чужі їм інтереси і цим вносили в армію елементи розкладу. Білогвардійцям не вдалося налагодити і продовольче постачання своїх військ. На відмови селян вони відповідали реквізиціями, чим ще більше посилювали незадоволення новою владою. Часто саме спроби мобілізації, реквізиції та повернення землі й реманенту поміщикам призводили до селянських виступів.

Один з таких виступів відбувся у вересні 1919р. у великому селі Баштанка на Миколаївщині. Повстанці, чисельність яких швидко зросла до 4 тис. чоловік, оголосили Баштанську республіку, вигнавши, а подекуди і знищивши денікінських урядовців. Іншим центром селянського повстанського руху був посад Висунськ на Миколаївщині. Місцеві партизани, близько 500 чоловік, вели успішні бої з карателями, а наприкінці вересня навіть підійшли до Херсона й обстріляли місто з гармат.

Стихійні селянські повстання прагнули очолити представники різних політичних партій. У деяких районах це вдалося зробити більшовикам. Але не скрізь партизанський рух розвивався під їх керівництвом. Денікінцям протистояли сили різних політичних спрямувань, які також включались у повстанську боротьбу. В тилу денікінців, особливо на Правобережжі, діяли партизанські загони, очолювані українськими соціал-демократами. Вони боролися за відновлення УНР. Для керівництва цими загонами у Кам’янці-Подільському, утривуваному військами УНР, було утворено між партійний орган – Центральний український повстанський комітет (скорочено ЦУПКом).

Значної шкоди денікінському війську завдали загони під командуванням Н.Махна. У середині вересня 1919р. вони вирвалися з денікінського оточення, до якого потрапили у районі Голтва-Умань. Допомогла махновцям армія УНР, передавши їм зброю і боєприпаси, прийнявши в стаціонарні лазарети 3 тис. хворих і поранених бійців. Між армією УНР і армією Н.Махна наприкінці вересня 1919р. була підписана угода про спільні дії у боротьбі з денікінцями. Н.Махно зобов’язувався узгоджувати свої плани з командуванням армії УНР.

Але скоро з’ясувалося, що з боку махновців не було серйозних намірів розгортати спільну боротьбу з денікінцями. В оточенні Махна навіть визрві план знищення Петлюри та його найближчого оточення. Реалізувати цей план мали під час зустрічі Махна з Петлюрою, яку планувалося провести в Умані. Сподівалися, що особовий склад армії УНР перейде після цього під командування Махна, відмовиться від боротьби за незалежність України і сприйме гасло анархо-комунізму. Однак в останню хвилину Петлюра відмовився від зустрічі й відбув з Умані на станцію Христинівка.

26 вересня білогвардійці розгорнули наступальні дії проти військ УНР. За умов невизначеної фронтової обстановки махновці почали запланований ними раніше прорив денікінського фронту. У результаті раптових навальних атак кілька офіцерських полків були вщент розгромлені. Білогвардійці втратили тисячі бійців, а махновська повстанська армія вийшла на оперативний простір. 28 вересня на засіданні Реввійськради, штабу і командирів з’єднань обговорили питання про подальші плани. Було вирішено: „Катеринославщину вважати базою Повстанської армії, яка зможе обрости новими тисячами бійців, що дасть можливість розвинути анархістську Революцію на всю Україну”.

За тиждень махновці пройшли 350 верств і з ходу захопили Кривий Ріг, Олександрівськ і Нікополь. Подібної мобільності в роки громадянської війни не досягала жодна з армій. Наприкінці жовтня під контролем махновців були великі райони Півдня, у т.ч. Апостолове, Бердянськ, Перекоп, Каховка, Синельникове та інші. В розпорядженні Н.Махна перебувало чотири корпуси, зведені в армію, яка дістала назву Революційно-повстанська армія України (махновська). Загальна кількість махновців, за приблизними оцінками, сягала ЗО тис. чоловік. Для боротьби з цією армією А. Денікін кинув свої найкращі війська: армійський корпус під командуванням генерала Слащова і майже весь кінний корпус генерала Шкуро. 29 жовтня махновці вибили денікінців з Катеринослава, який і утримували до початку грудня 1919 р.

На очищених від денікінців територіях земля передавалась селянам, фабрики і заводи - колективам робітників. Оголошувалося, що населення для регулювання господарської, культурної, санітарно-медичної та інших галузей суспільного життя утворює Вільні Ради. Все життя населення будувалося на принципах самоорганізації. Це був анархо-комунізм - ідеал суспільного устрою махновців. За умов громадянської війни, коли кожен новий режим розпочинав свою діяльність з експропріації селянства, у останнього формувалося стійке недовір'я до будь-якої влади. Це підтримувало серед сільського населення вплив махновців.

Своєю впертою боротьбою в білогвардійському тилу повстанська армія Н. Махна сприяла швидкій перемозі більшовиків над денікінською армією.

Контрнаступ більшовицьких військ розпочався 11 жовтня силами ударної групи у складі частин Латиської стрілецької дивізії, бригади Червоного козацтва В. Примакова й Окремої стрілецької бригади П.Павлова. Кінний корпус С. Будьонного перейшов у наступ 15 жовтня.

На правому фланзі Південного фронту - на лінії Новоград-Волинський, Житомир, Фастів, лівий берег Дніпра, Сосниця, Хутір-Михайлівський — 4 листопада наступ розпочала 12-а армія.

Червонокозаки В. Примакова і латиські стрільці 12 грудня вибили денікінців з Харкова, зумовивши захоплення Донбасу. 16 грудня денікінці залишили Київ. Білогвардійський фронт почав розвалюватися. На початку січня 1920 р. Червона армія повністю зайняла Донбас. У січні-лютому розгорнулися бої за Правобережжя. У перші дні лютого червоні ввійшли в Миколаїв і Херсон, а потім при допомозі робітників, які підняли збройне повстання, в Одесу. Україна була очищена від денікінців. Наприкінці березня 1920 р. склав зброю останній їх оплот—Новоросійськ. Лише Крим, невдалий штурм якого вели ослаблені більшовицькі війська, все ще залишався під контролем білогвардійців.

Таким чином, боротьба між Добровольчою армією, Червоною армією і об'єднаними українськими арміями, яка розгорнулася на території України в другій половині 1919 р., завершилася перемогою більшовиків.

Цілком зрозуміле з погляду вищесказаного вкрай вороже ставлення до українства з боку «охоронців», що стоять на сторожі інтересів бюрократії чи плутократії, панування національного чи станового, централізму чи феодалізму.

Для них — це руйнівна, анархістична стихія, ворожа суспільному ладу і державному порядку, як вони собі його уявляють. Оскільки в програмі українства соціально-економічна сторона тісно і нерозривно пов'язана з політичною і національною, так що неможливо відокремити його «національні вимоги» від його «соціального радикалізму», то навіть і для тих, хто був би, можливо, схильний піти на певні поступки чисто національним українським вимогам, але не може змиритися з українською соціально-економічною програмою, немає місця для компромісу і угод. Об цей наріжний камінь українства розбилась спроба польсько-українського порозуміння в Галичині, так звана угода 1890 р. Ціною поступок у сфері культурно-національній польсько-шляхетські політики хотіли перетворити українців на охоронців політичного і суспільного status quo, привести їх до зречення їхнього «соціального радикалізму», захисту інтересів українських мас. Ця пропозиція була дуже спокусливою для тодішнього, у всіх відношеннях обділеного, українського суспільства Галичини, і в його середовищі якийсь час було хитання; але логіка фактів, логіка національного українського руху негайно взяла гору, і сочевична юшка національних поступок, за яку мали бути продані найважливіші життєві інтереси українського руху, була відкинута.

Якщо таким чином свідомі, прогресивні, політично і соціалістично настроєні елементи, що являють собою сучасний український І рух, так різко обмежені справа, що тут немає місця для будь-яких 1 угод, компромісів і т. п., то зліва — з боку прогресивно чи соціалістично настроєних шарів великоросійського чи польського суспільства варто було б, здається, чекати доволі близького і тісного єднання, природного для елементів співзвучних і в цілях своїх : доволі близьких. Однак на ділі виявляється не те. І тут дається взнаки не лише брак поінформованості, відсутність належних відомостей про суть і характер українського руху, а й більш чи менш несвідоме успадкування ідей офіційної російської народності в суспільстві великоросійському, традицій «історичної Польщі» — в суспільстві польському, від впливу яких, очевидно, не встигли цілком звільнитися навіть найпрогресивніші групи того й другого суспільства.

Це малодоброзичливе ставлення до українства прогресивного великоросійського суспільства має свою доволі довгу й невеселу історію. Законоположник і вождь прогресивної Росії Бєлінський, як відомо, зустрів вождя і пророка нового українства Шевченка різкими вихватками, в яких проступало не тільки нерозуміння українства, але й неприхильність до цього, ледь народженого тоді руху. Палкому проповідникові європеїзації Росії, найповнішого засвоєння нею західної культури і державності, українське народництво, романтичне козакофільство, культ демосу здавались чимось ворожим культурному розвиткові Росії, що відволікало сили від культурного руху «на захід». Розгром кирило-мефодіївського гуртка, тяжка кара, що впала на представників цього найчистішого, найпрогресивнішого вияву українського руху, викликали в ньому зловтішні зауваження, недостойні прогресивної Росії і засуджені по достоїнству біографами Бєлінського. В не таких різких формах це неприхильне ставлення до українства давало про себе знати і пізніше — за небагатьма і доволі слабенькими винятками. Українство здавалось представникам прогресивної Росії чимось малосерйозним і малокультурним, малопрогресивним, якимось вузьким провінційним патріотизмом, архаїчним партикуляризмом, недостойним сучасної людини. Жива, дружна робота над одними й тими ж питаннями в епоху визволення селян дещо зблизила і згладила цю нерівність. На цей час припадають сповнені симпатії до українства відгуки Добролюбова , Тургенєва, Бакуніна. Але урядові проскрипції ще раз скинули українців з їхніх позицій, і коли вони, після довгої вимушеної перерви, що загальмувала український рух, почали в 1870-х роках з того самого місця, на якому захопили їх урядові заборони, — представникам прогресивної Росії українство знову здалось чимось вузьким і жалюгідним, стало предметом якщо не неприязні, то поблажливого співчуття. Цікаво констатувати, що навіть український радикалізм Драгоманова, який звужував до мінімуму спеціально-українські національні запити в інтересах, так би мовити, загальноросійських політичних і культурних завдань, здавався все ж представникам лівих великоросійських течій вузьким, жалюгідним провінціалізмом і викликав тільки насмішкуваті зауваження такого чутливого показника сучасного прогресивного курсу, як Салтиков, що жартував над «гадяцьким сепаратизмом».

Таке ставлення, окрім необізнаності, підтримувалось також тією обставиною, що поруч з українцями, які відмовлялися йти «в бік найменшого спротиву» і які бажали поєднувати інтереси загальнокультурні чи загальнополітичні з безпосереднім служінням суспільству, своєму народові, знаходилось і знаходиться немало людей прогресивно настроєних, тямущих, навіть обдарованих, котрі, виросши в атмосфері офіційного обрусіння, втратили живий зв'язок з народним життям, з традиціями українства, і не вважаючи себе якимись там відступниками, цілком щиро зараховуючи себе «тоже к малороссам» 10, обмежуються в своєму «малоросійстві» більш чи менш неясними і доволі несерйозними симпатіями до зовнішніх, декоративних сторін українського життя і серйозно ставляться лише до культури і державності «загальноросійської», тобто великоросійської. З голосу таких «теж малоросів» різних відтінків, чи «більшості малоросів», як їх титулують при нагоді11, повторювали урядові сфери різні аргументи, якими мотивувались заборони і репресії проти українського слова, проти українського руху, і вони не залишались без відгуку і в прогресивних колах. По слабості людській всі ми охочіше віримо тому, що нам більше подобається, більш вигідне, і в прогресивних, як і в охоронних колах із двох категорій «малоросів» —- тих, які ставили відомі вимоги в інтересах української народності, і тих, хто не ставив жодних вимог, прирікаючи українську народність на службову роль стосовно (велико) російської культури і державності, ці останні, так би мовити «общеруссн малороссийскаго происхождения» мали більше шансів: саме їх хотіли вважати за справжніх виразників українства, представників того, які справжні українці і яким їм треба бути й надалі. З їхніх слів і з огляду на їхнє існування повторювались ходячі фрази, що національні устремління українства — це справа купки фантазерів, які не мають грунту ні в українському суспільстві, ні в українських масах; що сучасне українство взагалі явище наносне, вигадане; ніякої власне української мови немає і бути не може; українців цілком задовольняє загальноросійська література й культура,— і прагнення до створення української літератури, науки і т. п. це непотрібне роздрібнення сил, шкідливий партикуляризм, що суперечить сучасним прагненням до загальнолюдського і т. д.

Врешті-решт з-під ухильного мовчання, яким оточується звичайно все, що стосується українства, у (велико) російських прогресивних сферах виступають мотиви доволі аналогічні з аргументами і мотивами кіл охоронців: сумніви в законності устремлінь українців до самостійного національного розвитку, побоювання за долю загальноросійської культури і державності, що може потерпіти певне послаблення з розвитком культури української, і бажання утримати в службовій ролі українську народність.

Російська соціал-демократія, взагалі недоброзичливо настроєна до національних питань, не змирившись, як соціал-демократія австрійська, з неминучістю національної диференціації соціал-демократизму, зокрема дуже неприхильно ставилась досі до національних запитів українства. Вважаючи, що привнесення національних вимог послаблює класову солідарність взагалі, вона піддає сумнівам наявність національних запитів в українських робітничих мас, вважає їх недоречними, шкідливими.

Разом з нею думку про відсутність в українських мас певних національних запитів засвоїли і представники інших прогресивних напрямків. Звичайно, якщо ставити необхідною умовою, щоб по кожному запиту більш свідомої частини суспільства були представлені докази наявності такого запиту у всієї маси населення, можна відкинути будь-яке із сучасних питань (окрім аграрного) і ставити таку вимогу до українства — значить штовхати його на шлях посиленої не лише національної, а й націоналістичної пропаганди. Але це забувається у даному випадкові.

І врешті-решт захист національних нужд українських мас старанно дискредитується кличкою «націоналізму», хоч би цей захист не виходив за межі найкоректніших форм, далеких від будь-якої винятковості.

Інакше складаються стосунки в польському суспільстві. Тут немає двох ліній — уряду і суспільства; національну політику веде саме суспільство, і ставлення його до українства вийшло давно за межі чисто теоретичних положень, якими все ще обмежується ставлення до українства суспільства великоросійського. Завдяки цьому польсько-українські відносини набули більшої реальності, визначеності і напруженості

Стара теорія про те, що українська народність є лише різновидністю польської, її провінціалізм, не зникла, але повинна була багато втратити у своїй теоретичній переконливості після того, як в останні десятиліття з такою силою виявилось повне розходження польського і українського елементів. У практичному застосуванні ці теорії, як і ідеали відновлення старої державної Польщі, «історичної Польщі», «Польщі від моря і до моря», які не перестають служити провідною зорею значній частині польського суспільства, зводиться до прагнення утримати позиції польського елемента, що лишились йому у спадок від колишнього політичного панування,— укріпити панівне становище польського елемента в тих частинах України, як і в Литві і Білорусії, де в його руках збереглась політична, економічна чи культурна перевага, утримавши туземне українське (як і литовське і білоруське) населення в службовій ролі, і зберегти позиції польського елемента в інших частинах «історичної Польщі», як опорні бази для нового поступального руху польського елемента в інших сприятливіших умовах майбутнього. І якщо ідеї історичної Польщі, в своєму чистому вигляді, як і повне відкидання всіляких прав на національний розвиток за українським народом притаманні шовіністично настроєній частині польського суспільства, то ідеї збереження польських переваг поза межами етнографічної Польщі сидять дуже глибоко, і від впливу їх не вільні і представники прогресивних течій польського суспільства.

Найбільш характерним показником — пробним каменем польсько-українських національних відносин — було і є до сих пір питання про кордони польської автономної території. Українці, будучи прибічниками автономії національно-територіальної, визнають всю законність вимог автономії Польщі в її етнографічних межах. З польського ж боку принцип етнографічної території підмінюється принципом історичним: поляки домагаються автономії для Польського королівства в кордонах, установлених віденським конгресом. Незалежно від принципової різниці (принцип історичних прав і принцип реальних етнографічних і всяких інших відносин) це має дуже суттєве значення: кордони конгресового королівства, чи так званого царства Польського, захоплюють у східній своїй частині непольські території: на південному сході українську (частини Холмської землі і Підляшшя, старих українських провінцій, досить механічно приєднаних до нинішніх польських провінцій віденським конгресом), на північному сході територію литовську (жмудську), між ними невеличкий шматочок білоруської.

Логіка таких посилань, на які спираються польські вимоги автономії, очевидно, вимагає, щоб ці непольські прикордонні території були виключені із польської автономної території і приєднані до сусідніх своїх етнографічних територій. Поляки опираються, обіцяючи, що польський сейм забезпечить культурні потреби цього непольського населення. Але приклад забезпечення культурних українських нужд польським сеймом сусідньої Галичини змушує українські та інші непольські народності наполегливо відкидати ідею включення їх у майбутній польський сейм. Також і посилена фабрикація поляків в українському населенні Холмщини і Підляшшя, що розвивається в останні десятиліття на релігійному грунті під гнітом офіційного обрусіння 12, примушує бажати швидшого виключення цих непольських територій із сфери польського впливу. А солідарність з націоналістично настроєною частиною польського суспільства, яку виявляють його прогресивні елементи у питаннях, пов'язаних з охороною «польських здобутків», наводить на сумні думки про силу впливу ідей історичної Польщі і експансіоністських устремлінь навіть на більш прогресивну частину польського суспільства.

Наскільки вільними від цього впливу покажуть себе польські елементи т. зв. південно-західного краю, чи правобережної України, це питання майбутнього. Фізіономія цих елементів ще тільки вимальовується. Серед місцевих поляків не перестають з'являтися окремі одиниці, що тісно туляться до українського руху як представника інтересів місцевого демосу, як відроджувача і оновлювача краю, який ці одиниці вважають своєю батьківщиною і обов'язок перед яким вони ставлять на чільне місце. Безсумнівно, з ростом українського руху — з одного боку, з наростанням прогресивних і демократичних елементів в місцевому польському суспільстві — з другого, число таких одиниць буде зростати. Але, звичайно, немає жодних підстав думати, що цим шляхом піде польське суспільство в цілому, і таких претензій ніхто не може до нього ставити. Визнаючи право польських елементів, як і будь-яких інших, що живуть на українській території, на національне самовизначення, прогресивне українство ставить їм тільки одне побажання — в інтересах цієї спільної батьківщини, її успішного розвитку і дружної роботи над цим розвитком; воно полягає в тому, щоб ці польські елементи, значні своєю численністю, і ще більше — матеріальними і культурними засобами, залишеними в їхніх руках епохою їхнього національного панування — використовувались ними для економічного і культурного розвитку краю і його населення, його трудящих мас, а не для зміцнення своєї переваги над ними.

Досить цікава, як симптом, течія, що носить назву територіалізму. «Територіалісти» — це поляки південно-західного краю, які усвідомлюють себе поляками, прагнуть зберегти свою польську національність, але й визнають свої обов'язки перед територією, з якою пов'язала їх історія, перед населенням, серед якого вони виросли, а не перед всепольською політикою. Ця течія, як бачимо, і збігається з тим побажанням, яке ставить українство польському суспільству. Питання тільки в тому, чи розвиватиметься і чи захопить воно польське суспільство Західної України?

Останнє, досі йдучи в бік найменшого опору — ухиляючись від і «політики», за яку сипала на неї бичі і скорпіони російська адміністрація, і користуючись підтримкою і опікою, яку воно знаходило в неї у своїх економічних, приватницьких інтересах, жило досі і головним чином інтересами матеріального добробуту. Велике землеволодіння було основою його, і інтереси землевласника-аграрія і заводчика — життєвим нервом. Якщо традиції боротьби з абсолютизмом і централізмом в інтересах незалежної Польщі підтримували певний опозиційний настрій, то інтереси економічні, класові примушували тяжіти до «сильної влади», яка б обслуговувала ці інтереси. «Істинно російські люди» південно-західного краю не раз знаходили підтримку в істинно польських людях у своїй реакційній політиці в минулих роках «конституційної ери» Росії. Поруч з ними прогресивні елементи польського суспільства виявляли себе доволі слабо — і виявлялись доволі слабкими.

Список використаної літератури

1. Історія України (Керівник авт. Кол. Ю.Зайцев).

2. Історія Української державності (Малик Я., Вал Б., Чуприна В.).

3. Новітня історія України (частина перша 1917-1945) Ф.Г.Турченко.

4. Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття.

5. Історія України. Нове бачення.