Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

Морально-психологічний стан Червоної армії в ході перших боїв (червень 1941 р.)

Початок бойових дій для всіх радянських солдатів та офіцерів став великим випробуванням. Але морально-психологічно вони не були готові. Радянське керівництво до останнього дня демонструвало дружбу з гітлерівською Німеччиною.

Звістка про напад шокувала самого Сталіна. У перші години війни, за свідченнями Жукова, Сталін був розгублений, а пізніше весь час нервував, нерідко виводячи працівників Генерального штабу з рівноваги.

Чимало командирів чекали, коли прийде офіційне повідомлення від вищого керівництва про початок бойових дій. Командуючі фронтами, не маючи достатнього досвіду для управління військами у такому масштабі, не отримуючи чітких вказівок від уряду про план дій, розгубилися у складній обстановці перших годин війни.

Крім того, виконання радянськими командирами своїх обов'язків надзвичайно ускладнювалося ще кількома обставинами. На початку війни ворожі диверсійні групи часто руйнували лінії зв'язку між штабами та військовими частинами, сіяли паніку серед населення та особового складу Червоної Армії, а також розповсюджували чутки про непереможність німецьких військ. Внаслідок порушення зв'язку у перші дні війни, за свідченням начальника артилерії М.М.Воронова, Генеральний штаб Червоної Армії погано знав обстановку на фронтах.

А командувачі фронтами практично зовсім не володіли ситуацією, що склалася після нападу гітлерівців. Так І.Х.Баграмян, начальник оперативного управління Київського особливого військового округу (далі КОВО), вказує, що донесення та повідомлення у перші дні війни надходили безсистемно, показуючи становище окремих об'єднань та з'єднань прикриття, не даючи загальної картини бойових дій. Особливо скупими були дані авіаційної розвідки.

Але не зважаючи на всі труднощі, все ж знаходились командири, які не чекали вказівок згори, а іноді, діючи їм наперекір, самостійно приймали рішення про відкриття вогню по ворогу. Прикладом ефективного самостійного рішення на відкриття вогню по агресору може служити рішення командування Чорноморського флоту, що дало можливість силам флоту майже без втрат провести перші бойові сутички з фашистськими військами. Однак, як відзначає М.Г.Кузнєцов, перед тим, як зважитись на це, довелося подолати "величезне внутрішнє гальмування, коливання, непевність"4. Зволікання на найвищому рівні з прийняттям належних рішень про організацію контрударів по фашистах призвело, як свідчив М.В.Захаров, до страшних втрат у військах, до виникнення паніки серед частини командирів5.Реакція вищого військового командування РСЧА і особисто Й.В.Сталіна на початок війни свідчить про їхню морально-психологічну неготовність до такого перебігу подій, про самовпевненість, переоцінку своїх сил та нічим не виправдане зневажливе ставлення до ймовірного противника. Невизначеність вищого командування дезорієнтовувала молодших командирів Червоної Армії. За відсутності інструкцій про подальші дії і перебуваючи під постійним тиском ворога, вони піддавались паніці. Деякі командири втрачали керування своїми підлеглими підрозділами. Не маючи можливості змінити своє становище та розуміючи всю його відповідальність, такі командири залишались на місці, боячись відходити без наказу. Для них страх визнання дезертиром чи зрадником був більшим, ніж страх смерті у бою. "Вони були здатні вмерти, не залишивши свого рубежу, однак користь від цього була не великою, і було соромно дивитись на жалюгідний вигляд командирів, які розгубили свої частини", - зазначав А.В.Горбатов6.Багатьом командирам стрілецьких підрозділів було важко керувати своїми бійцями через те, що перед війною небагато приділялося уваги підготовці окремого солдата. У свою чергу недостатньо підготовлені офіцери, як свідчили полоненні радянські солдати на допитах, іноді грубо поводилися з рядовими, вдаючись до лайки.7 Подібні дії офіцерів, звичайно, не сприяли піднесенню морально-психологічного стану особового складу. Таке поводження командирів зі своїми підлеглими можна пояснити недостатньою підготовкою командного складу, професіоналізм якого значно знизився внаслідок сталінської "чистки" в армії. Це призвело до того, що рівень професійної підготовки значної частини радянського офіцерського корпусу не відповідав вимогам часу. Так у КОВО на 1 січня 1941 року 4,3% командирів взводів, 13,1% командирів рот, 33% командирів батальйонів, 52,1% командирів полків, дивізій та бригад отримали підготовку на курсах прискореної підготовки командного складу8. Перед війною прискорено довелося готувати у 12 разів більше офіцерів вищих рангів, ніж командирів нижчих ступенів9.Великої шкоди вихованню особового складу в дусі подолання труднощів можливої війни завдали настрої легкої перемоги над ворогом, які існували напередодні зіткнення з фашистами. Важка війна з Фінляндією хоч і виявила численні хиби в організації та підготовці Червоної Армії, все ж закінчилась перемогою. Великі втрати просто замовчувались на всіх рівнях, як у збройних силах так і в державі в цілому. Тому спостерігаючи за поразкою Польщі і Франції більшість військових керівників вважали, що в нас подібного не може статися, особливо на широкому фронті. Тенденція сприймати бажане за дійсне у Радянському Союзі знайшла своє повне відображення у партійно-політичній роботі з бійцями РСЧА протягом передвоєнних років. Під впливом радянсько-німецького пакту про ненапад антинацистська пропаганда була майже повністю згорнута. Тому напад німецьких військ справив значний психологічний вплив на бійців і командирів. Відступ породжував все більше занепокоєння серед воїнів, які не були готові психологічно до війни на своїй території. Хоча окремі підрозділи чинили відчайдушний опір.Так, неабиякою жорстокістю та запеклістю відзначалися бої під Равою-Руською. У радянському зведенні від 23 червня 1941 року вказувалося, що оточені в окремих спорудах червоноармійці стійко відбивали атаки ворога і навіть змусили ворога відійти на цій ділянці фронту10.Однак відчайдушний опір радянських бійців на окремих ділянках фронту не міг змінити загальної картини відступу радянських частин. Солдати, які зустріли війну на кордоні, у своїй більшості, або загинули, або потрапили у полон, будучи пораненими чи вичерпавши всі можливості до опору. Як відзначають вітчизняні дослідники, до кінця першого місяця війни Червона Армія втратила 850 тис. особового складу, близько 3,5 тис. літаків, понад 6 тис. танків, 20 тис. гармат і мінометів. Катастрофічної поразки зазнали понад 100 дивізій (3/5 військ, які перебували в західних прикордонних округах). До рук агресора попала значна частина складів, розташованих у цих округах, у тому числі і стратегічних. Тому солдатам часто видавалося на день активних боїв півтори обойми патронів, по одній кулеметній стрічці, по чотири снаряди на гармату, чого звичайно було замало для успішної боротьби з ворогом. Фашисти захопили на складах 5,4 із 7,6 млн. гвинтівок, 191 з 240 тис. кулеметів11.Німці свого часу стверджували, що на початку війни на десять червоноармійців була лише одна гвинтівка, тож більшість з них мала здобувати собі зброю у бою, взявши її або у ворога, або у загиблих товаришів12. Уже на другий - третій тиждень війни радянські солдати висловлювали незадоволення тим що їх контратаки майже не підтримуються танками та авіацією. За свідченнями І.С.Савельєва, робітника заводу ім. Комінтерну, який випускав танки Т-34, щоб приховати жахливі втрати, офіційна пропаганда переконувала всіх у величезній перевазі ворога в танках та літаках13. Однак це зовсім не відповідало дійсній картині. Армії південно-західного напрямку мали перевагу над групою армій "Південь" та союзниками гітлерівців на території України у людях 1,3:1, в артилерії - 1,4:1; у літаках - 2,5:114. Танків класу КВ та Т-34 у гітлерівців на початку війни взагалі не було. Цифри вражають. Виходячи лише з цієї статистики агресор мав би зазнати негайної поразки. Але через розпорошеність та розтягнутість військ, слабку компетентність командування, завдати нищівного удару гітлерівцям не вдалося.Поразка у прикордонній битві перш за все негативно відбилась на морально - психологічному стані червоноармійців. Почав зменшуватись авторитет радянської влади, що у свою чергу призвело до поширення дезертирства у Червоній Армії.Можна стверджувати ,що прагнення радянських людей потрапити до армії було найсильнішим у перші тижні війни. Саме тоді велика кількість громадян Радянського Союзу подала заяви про зарахування добровольцями до лав Червоної Армії. Однак під впливом безперервних невдач на фронті поступово подібний ентузіазм згасав. Що стосується України, то тут мобілізація військовозобов'заних 1905-1918 років народження, що проводилась на початку війни, не завжди проходила успішно. Уже після війни до ЦК КП/б/У, на його вимогу, надійшли дані про проведення мобілізації у різних районах України. Згідно з ними, у деяких областях України через швидке просування німецько-фашистських військ мобілізаційні заходи не були проведені взагалі15.Як свідчать очевидці, люди вливалися до лав Червоної Армії з різними настроями. Основна маса мобілізованих почувалась пригніченою через розлуку зі своїми сім'ми16. В окремих колгоспах у перший день мобілізації багато колгоспників не вийшли на роботу, проводжаючи призовників до армії17.Поряд з патріотичними настроями, на окремих призовних пунктах були в той час і прояви незадоволення призовом. Обурення в основному виказували жінки. Деякі з них твердили, що нібито всі комуністи залишилися на своїх місцях, а їхніх синів та чоловіків відправляють на бойню, прирікаючи тих хто залишився на голод18. Проте, попри окремі випадки подібних настроїв, у перші дні війни було багато людей, які не підлягали мобілізації, але хотіли добровільно йти до регулярної армії.Заклик радянського керівництва згуртуватися ще тісніше навколо більшовицької партії та радянського уряду знаходив позитивний відгук не у всіх радянських людей. Від людей, серед яких багато хто постраждав від репресій, тепер вимагали відданості державі, яка організувала ці репресії. Проте, незважаючи на ці передвоєнні кривди, багато людей боролися з ворогом захищаючи власну землю, а не більшовицький режим. У цілому радянські кадрові дивізії у перший тиждень війни хоч і зазнали великих втрат, але вчинили серйозний опір ворогові, хоча їх кидали у бій без належної підготовки та забезпечення. Фашисти змушені були визнати, що "бої відрізнялись більшою запеклістю, ніж під час польської кампанії чи західного походу"19.У розвідувальному зведенні 454-ї німецької дивізії від 28 червня 1941 року містилося навіть таке визнання, що "російський солдат виявився дуже витривалим і, навіть залишаючись один, виконував свій обов'язок. На відміну від першої світової війни, російські солдати боролися до останнього, ведучи бій так само вміло, як уміли вони обладнувати свої оборонні позиції"20.З метою підриву морально - психологічної стійкості червоноармійців, гітлерівці засилали численні диверсійні групи, закидали антирадянські листівки. Головним їх завданням було сіяти паніку серед бійців та цивільного населення. На початку війни для цього також використовувались і деякі члени націоналістичних організацій. Вдягаючись у форму військовослужбовців Червоної Армії, шпигуни намагалися проникнути до частин регулярної армії та деморалізувати особовий склад.Поразки Червоної Армії у прикордонних боях, постійний психологічний тиск відступу, втомленість солдатів та офіцерів внаслідок постійних боїв погіршили морально-психологічний стан частин діючої армії. Хоча більшість радянських підрозділів не піддавалась паніці, документи вермахту свідчать, що вже 29 червня 1941 року цілі частини були деморалізовані, а червоноармійці почали розбігатися21.Погано підготовлені контрудари радянських частин пригнічували бійців. Невдалі спроби атак на німецькі позиції, як сказано у протоколах допитів радянських військовополонених, призвели до того, що частина солдатів не бажала наступати, а воліла лише оборонятися. Крім того, різко погіршилось харчування радянських бійців: вони отримували їжу тільки один-два рази на добу, а іноді взагалі залишалися без продовольства22. У таких умовах серед особового складу Червоної Армії дезертирство збільшується. Наявність дезертирства у радянських збройних силах визнав і сам Сталін. Вже у своїй промові 3 липня 1941 року він закликав боротися з боягузами, панікерами та дезертирами.Відсутність правдивої інформації про події на фронті призводила до того, що деякі командири просто не могли повірити у захоплення ворогом великої частини радянської території, у безладний відступ радянських військ. Вони називали відступаючих панікерами і, не маючи ні наказів від вищого командування, ані точних відомостей про сили фашистів, продовжували вважати, що необхідно наступати23.На початку війни зусилля частин Червоної Армії нерідко не координувалися, що давало гітлерівцям можливість оточувати багато радянських військових з'єднань. За таких умов навіть серед вищого командування РСЧА були побоювання за морально-психологічний стан військ. Наприклад, І.Х.Баграмян вважав, що "відступаючий завжди перебуває у менш вигідному становищі. Насамперед моральний бік: дух відступаючих військ якоюсь мірою занижений, а наступаючі запалені переможним розвитком подій"24. Вже у липні були зафіксовані випадки, коли офіцерам доводилося примушувати бійців підніматися в атаку під загрозою застосування зброї і навіть розстрілювати солдатів, які відмовлялися наступати. У таку ситуацію, наприклад, потрапив комісар 8-го мехкорпусу М.К.Попель, коли він змушений був боротися з поширенням паніки у підлеглих військах25.Такий стан деякою мірою можна пояснити тим, що на фронт уже, починаючи з липня 1941 року, відправляли частини, які були сформовані з резервістів, поспіхом, а отже, недостатньо навчені й озброєні. Командний склад цих частин добирався вкрай недбало. Все це призводило до того, що такі дивізії не відзначалися стійкістю в обороні.До того ж, значну розгубленість у лавах погано навчених червоноармійців викликала поява гітлерівських танків. Багато хто з бійців не мав потрібних навичок боротьби з ними, крім цього, не вистачало протитанкових засобів. Значна частина червоноармійців, призваних за мобілізацією, взагалі раніше не бачила танків. Через це траплялися випадки коли, при наближенні ворожих танків, тікали навіть цілі з'єднання Червоної Армії. Так, 25 липня 1941 року при появі німецьких танків у районі міста Миронівки Київської області кавалерійська та стрілецька дивізії у паніці відступили, не приймаючи бою. При цьому на нафтобазі в Миронівці ще залишалося близько 30 тонн бензину та 15 тонн гасу. До того ж, на особовий склад цих з'єднань вплинули події, що відбулися напередодні ворожого наступу. В період з 13 по 24 липня 1941 року через Миронівну проходило багато дезертирів з 6-ї, 12-ї та 18-ї армій, які принесли звістку про розгром радянських військ у прикордонних боях і швидке просування гітлерівців у глиб країни. Ця інформація, як говориться у донесенні Миронівського районного відділу НКВС, викликала серед військових частин та цивільного населення страшенну паніку26. Для того, щоб припинити панічні настрої трибунал штабу тилу не знайшов нічого кращого, ніж прискорено виносити смертні вироки дезертирам, яких вдалося затримати. Їх розстрілювали й закопували прямо у місті біля будівлі НКВС. Однак поширення паніки припинити не вдалося, тому до 27 липня 1941 року в Миронівні залишився лише районний відділ НКВС, який теж був змушений евакуюватися27.Необхідно зазначити, що дезертири негативно впливали на моральний стан цивільних громадян. Панічна втеча окремих наших військових частин та з'єднань викликала зневіру у перемозі над агресором у цивільного населення. Зрозуміло, що, втікаючи, панікери покидали свої ділянки оборони, чим досить успішно користувалися німці для продовження свого наступу. Можна зрозуміти обурення тих червоноармійців, які не шкодуючи ні сил, ні самого життя намагалися зупинити ворога і мусили відступати, щоб вийти з оточення, в яке вони потрапляли не маючи підтримки на флангах.Уже в другій половині липня 1941 року були зафіксовані факти масового дезертирства. За донесеннями командирів винищувальних батальйонів , тільки за 22 -24 липня 1941 року було затримано на території Київської області 1392 дезертирів, з яких до вищої міри покарання було засуджено 31 чоловіка28. А на 3 серпня винищувальні батальйони Одеської області затримали 82 дезертирів і ще 111 осіб, які підозрювалися в ухиленні від військової служби29. За неповними даними, лише у Сумській, Полтавській, Дніпропетровській, Запорізькій областях за станом на 1 жовтня 1941 року було затримано 1975 дезертирів30. Під час очищення околиць Запоріжжя від так званого "бродячого елементу", яке проводилося 24 та 26 серпня, працівники НКВС затримали понад 300 чоловік, більшість з яких виявились дезертирами31.Зниження морально-психологічного стану військ і поширення дезертирства у діючій армії викликало відповідну реакцію з боку вищого керівництва: проти дезертирів починають діяти великі сили. Так наказом від 20 липня 1941 року "Про забезпечення агентурно-оперативної роботи по охороні військового тилу Південно-Західного фронту" на Управління охорони військового тилу було покладено завдання виловлювати дезертирів, забезпечувати безперервну роботу зв'язку та ліквідувати диверсантів. Всю агентурно-інформаційну мережу передбачалося спрямувати на виявлення так званих "дезорганізаторів тилу", дезертирів та панікерів32.20 липня 1941 року штабом охорони військового тилу Південно-Західного фронту було видано наказ про організацію служби загородження на найважливіших шосейних та ґрунтових шляхах для перевірки осіб, що пересувалися без належних документів. Усіх затриманих потрібно було найретельнішим чином перевіряти для виявлення дезертирів. Особливо уважно перевіряли тих солдатів, які, за їх словами, поверталися з ворожого полону. Їх передавали органам військової прокуратури чи особливим відділам для того, щоб судити судом військового трибуналу. А бійців, які відстали від своїх частин, потрібно було передавати військовим комендантам чи начальникам місцевих гарнізонів33.28 липня 1941 року полковник Рогатін, начальник охорони тилу Південно-Західного фронту, видав наказ, що свідчить про серйозне занепокоєння командування поширенням дезертирства. В наказі констатувався факт того, що в тил фронту продовжують просочуватися групи дезертирів та інший "контрреволюційний елемент", який сприяє поширенню паніки. Начальникам охорони військового тилу 5-ї та 26-ї армій і 64-го стрілецького корпусу було наказано переглянути організацію охорони тилу і розташувати наявні сили так, щоб виключити можливість проникнення дезертирів на лівий берег Дніпра. Щоб уникнути арешту дезертири переховувались у лісах та населених пунктах, рухались у нічний час по лісових стежках та другорядних шляхах. Іноді траплялося, що дезертири чинили збройний опір. Тому було наказано встановити загороджувальні пости не лише на основних шляхах руху, а й на другорядних дорогах та лісових стежках. Ділянки лісу треба було періодично перевіряти34.Тут слід зазначити, що загороджувальні пости не лише затримували бійців, які відступали, а своїми діями фактично чинили перепони евакуації цивільного населення. А скупчення великої кількості людей, які чекали перевірки біля цих постів (нерідко поблизу мостів, у вузьких місцях доріг, біля в'їздів чи виїздів з населених пунктів), приваблювали ворожу авіацію, яка в той час панувала у повітрі.Однак, незважаючи на численні каральні заходи радянського уряду, припинити дезертирство було дуже важко. Наприклад, згідно з доповідною запискою начальника УНКВС Київської області капітана держбезпеки Череватенка від 24 липня 1941 року, після проголошення другого наказу щодо призову до Червоної Армії по КОВО осіб, які народилися 1891 року і пізніше, у північних районах Київської області почалось масове ухилення від призову, і під час відправки команд мобілізованих на лівий берег Дніпра велика група їх розбіглася по лісах поблизу своїх сіл. Органи НКВС організували облави у лісах, виставляли заслони та влаштовували засідки у місцях зосередження й на маршрутах пересування дезертирів. Крім того, проводилося вербування та посилання агентури по лісах і до родичів осіб, які дезертирували. Агенти НКВС прагнули проникнути до місць, де переховувалися втікачі, щоб схилити їх до добровільної явки у військкомати, а злісних дезертирів передавали до судів військового трибуналу. Внаслідок таких заходів працівники НКВС на 24 липня 1941 року у північних районах Київської області затримали 880 чоловік, з яких частина була розстріляна, а решту - передано до військкоматів для відправки до регулярної армії35.Така ситуація мала місце тоді, коли на передовій не вистачало солдатів і кожен, хто міг тримати у руках зброю, був потрібен для боротьби з гітлерівцями. Так уже в серпні 1941 року боєздатність багатьох радянських частин була дуже низькою. Наприклад, війська 6-ї радянської армії після безперервних боїв і важких маршів, які продовжувалися з самого початку війни, опинилися на межі повної втрати боєздатності. Забезпечення транспортом становило лише 15-20% від потреби. 45-й стрілецький корпус втратив всю корпусну і до 50% дивізійної артилерії, а особовий склад нараховував лише 25% від штатної кількості. 139-та і 140-та стрілецькі дивізії, які втратили майже всю артилерію ще при відході із Західної України, мали не більше, як по 1500 бійців. 80-та стрілецька дивізія зберегла 60% штатної артилерії та 4000 бійців. 16-й механізований корпус уже взагалі не являв собою будь-якої реальної сили. 189-та стрілецька дивізія лише за десять днів боїв втратила до 25% особового складу, а 173-тя стрілецька дивізія за чисельністю дорівнювала двом повноцінним батальйонам і мала у своєму розпорядженні 40% штатної артилерії. Тому командування 6-ї армії вважало, що її з'єднання нездатні виконувати бойові завдання ні за своїм складом, ні за станом матеріальної частини. Усі корпуси потребували виводу в тил на доукомплектування36.16 серпня 1941 року Ставка Верховного Головнокомандування Червоної Армії видала наказ №270. Згідно з цим документом, "командирів і політпрацівників, які під час бою зривали з себе знаки розрізнення і дезертирували у тил чи здавалися у полон ворогові" потрібно вважати "злісними дезертирами, сім'ї яких підлягали арешту як сім'ї тих, хто порушив присягу і зрадив Батьківщину". Командири і комісари дивізій були зобов'зані знімати з посад командирів батальйонів та полків, що ховалися у щілинах під час бою, переводити у рядові, а при необхідності і розстрілювати на місці. Всупереч істині, наказом №270 Сталін усю відповідальність за поразки покладав на воїнів, котрі опинилися у полоні, часто мимо своєї волі, звинувачуючи їх у зраді. Та все ж треба зазначити, що видання цього наказу мало на меті й боротьбу з поширенням дезертирства, кількість випадків якого поступово збільшувалася.Невдачі радянських військових підрозділів у боротьбі з вермахтом гнітили бійців. Поступово змінювалося їх ставлення до війни. Якщо у перші тижні багатьом здавалося, що все швидко закінчиться і вони повернуться до рідних домівок переможцями, то пізніше солдати зрозуміли, що боротьба з гітлерівцями буде закінчена ще не скоро, а тому їм ще довго доведеться перебувати у діючій армії.Величезний негативний вплив на морально-психологічний стан підрозділів Червоної Армії на території України справила катастрофа під Києвом. У Київській стратегічній оборонній операції було втрачено 700544 чоловіки, з них безповоротні втрати становили 616304 чоловіки37. Війська Південно-Західного фронту були розчленовані вермахтом на окремі групи. К.С.Москаленко згадував, що величезна маса людей і техніки під Києвом не була прикрита від ударів противника з повітря.38 Німецькі літаки 2-го та 4-го повітряних флотів безперервно бомбардували деморалізованих радянських солдат, що у безладді прагнули вирватися з цього величезного кільця оточення. Керування військами було втрачене, що дуже негативно вплинуло на рядових бійцях, які вважали що їх кинули напризволяще. В результаті розгрому військ Південно-Західного фронту під Києвом німецькі війська у жовтні 1941 року, не зустрічаючи опору, вийшли на східні кордони України. Незважаючи на важкі поразки у перші місяці війни, більшість радянських бійців були впевнені в тому, що далі Дніпра гітлерівців не допустять. Як згадував В.М.Шатілов, солдатам здавалося, що пройшло достатньо часу, щоб підготувати і перекинути на лінію Дніпра свіжі війська, які завдадуть ворогу нищівного удару39. Здача столиці України справила гнітюче враження, деяким солдатам ворог почав здаватися непереможним40. Не відчуваючи підтримки сусідів, відчуваючи страх перед оточенням, з'єднання та частини часто залишали позиції і відходили, навіть якщо противник наступав такими чи меншими силами41.Саме в умовах, коли можливість військової поразки під Києвом стала цілком очевидною, а становище на інших ділянках фронту також було вкрай загрозливим, Й. Сталін 12 вересня 1941 року підписав директиву командуючим фронтами про боротьбу з панікерством. Згідно з цією директивою, у кожній стрілецькій дивізії належало створити загороджувальний батальйон, завданням якого було "зупинення втечі охоплених панікою військовослужбовців, не зупиняючись перед застосуванням зброї"42.Але попри такі жорстокі заходи, після катастрофи частин Червоної Армії під Києвом дезертирство набуло дійсно загрозливого розмаху. Так, з 1 жовтня 1941року по 1 лютого 1942 року бійцями винищувальних батальйонів було затримано в районах Ворощиловградської (нині Луганської) та Харківської областей 1152 дезертири, 4920 осіб, що ухилялися від призову до армії43. На 16 жовтня 1941 року у Ворошиловграді на призовних пунктах було відзначено вкрай незадовільну явку військовозобов'язаних: на Артемівський пункт з'явилися лише 10%, а на Климівський - 18%44. За станом на 23 жовтня 1941 року по Харківському військовому округу зі всієї кількості призваних прибули на станції зосередження лише 65% (43740 чол.), або 43% від загальної кількості військовозобов'язаних, які підлягали призову45. Зі всієї кількості людей, що з'явилися для відправки у військові частини, було відправлено лише 58%46.А в Одесі у цей час було зафіксовано випадки масового ухилення працівників міліції від призову до Червоної Армії47. За даними на 25 жовтня 1941 року, по Сталінському (тепер Донецькому) обласному військкомату було призвано 61245 чоловік, або 74% від загальної кількості чоловіків, які підлягали призову, по Харківському - 34373 чоловіка, або 81%, по Ворошиловградському - 66093 чоловіка, або 63%. Загалом по Харківському військовому округу було призвано лише 69% військовозобов'язаних. Причому повторно громадян, що не з'явилися до військкоматів, не викликали і розшук осіб, які ухилялися від призову, організований не був48.У кінці жовтня 1941 року спостерігалися випадки масового дезертирства по Харківському військовому округу на шляху просування колон мобілізованих: дезертирували по Чугуївському рай - військкомату - 30%, по Сталінському - 35%, по Ізюмському - 45%, по Дергачівському - 50% мобілізованих49.Працівники органів НКВС вважали головними причинами масового дезертирства, по-перше, направлення військовозобов'язаних на пункти зосередження командами без командного складу (командирів взводів і рот та політпрацівників), по-друге, - недостатню забезпеченість військовозобов'язаних продуктами харчування і взуттям. Крім того, вони звертали увагу на відсутність повсякденної політико-масової роботи серед мобілізованих, а також на те, що військовий комісар округу особисто на жодному пункті зосередження не був50.Восени 1941 року начальник 2-го відділення 4-го відділу управління мобілізації і комплектування 5-ї армії батальйонний комісар Павлов та інспектор політвідділу головного управління формування і комплектування Червоної Армії батальйонний комісар Пархоменко пропонували вжити такі заходи у боротьбі з дезертирством: у кожному гарнізоні та населеному пункті (особливо у прифронтових областях) створити загороджувальні загони; вироки військових трибуналів про засудження дезертирів доводити до відома команд мобілізованих; встановити у прифронтових округах перевірочні пункти, які б займалися перевіркою осіб, які виїжджають у тилові райони, і затримували військовозобов'язаних; командний склад, який супроводжує команди і колони мобілізованих (до командирів відділень включно), має бути озброєний, а командири і комісари повинні призначатися тільки з кадрового складу армії51. Таким чином, фактично пропонувалося при відведенні колон мобілізованих у тил застосовувати до них такі ж заходи, які застосовувались при етапуванні військовополонених. Це свідчить про те, що після численних поразок Червоної Армії військовозобов'язаних вже було необхідно відправляти до військових частин примусово. Подібні пропозиції враховувалися вищим командуванням для вдосконалення діяльності служби охорони тилу діючої армії.Наприкінці 1941 - початку 1942 року значно почастішали антирадянські виступи у тилу. Представники радянської влади пояснювали збільшення кількості осіб, яких було передано до суду за зраду Батьківщини, тим, що, начебто, починаючи з грудня 1941 року, каральні органи стали краще виловлювати зрадників і дезертирів, а також тим, що противник активізував шпигунсько-диверсійну діяльність. Радянські урядовці не хотіли визнати того факту, що у кінці 1941 - на початку 1942 року радянська влада, незважаючи на перемогу під Москвою, користувалася значно меншим авторитетом у цивільного населення та бійців Червоної Армії, ніж це було відразу після нападу фашистів, інакше не потрібно було б видавати у 1942 році сумнозвісний наказ № 227. Адже після поразки Червоної Армії під Харковом весною 1942 року морально-психологічний стан значної частини військ ще більше погіршився. Страх опинитися в оточенні створював передумови для паніки, різкого зниження бойового духу особового складу армії52.У кінці 1941 - на початку 1942 року в Україні органами НКВС було викрито низку злочинів, скоєних у прифронтовій смузі. Тут почали утворюватися цілі групи, які готувалися допомагати ворогові. Ці групи складалися з осіб, які ухилялися від військової служби, не вірячи у перемогу Червоної Армії, та інтелігентів, чиї родичі були у минулому репресовані. Такі групи ставили своїм завданням організовано відмовлятися від допомоги радянській владі, а після приходу окупантів служити їм. Щоб добре зарекомендувати себе перед фашистами, вони саботували заходи керівництва щодо знищення шахт та підприємств, боролися з партизанами та всіма органами, що виловлювали дезертирів. Подібні групи були викриті та ліквідовані у Лисичанському, Кагановицькому, Сергієвському та Ворошиловському районах Ворошиловградської області53.

На околиці міста Орджонікідзе на початку грудня 1941 року органами НКВС було викрито більше тисячі колишніх червоноармійців, які чекали відступу частин регулярної армії, сподіваючись пробратися до рідних домівок. Серед них були навіть організовані групи, які активно проводили антирадянську агітацію54.За даними органів НКВС, у сільській місцевості за винагороду виготовлялися довідки, що надавали право на звільнення від військової служби. У цей час спостерігалися численні факти, коли військовослужбовці, місця проживання яких ще не були захоплені гітлерівцями, залишалися у селах на окупованій території, чекаючи можливості після відступу радянських військ повернутися до своїх сімей55. Однак слід зазначити, що багато радянських людей отримували тавро "дезертир" завдяки недбальству військкоматів. Політпрацівники Червоної Армії, які вийшли з оточення, розповідали, що у районах захоплених гітлерівськими військами, залишилося чимало призовників. Йшлося про те, що значна частина чоловічого населення не була мобілізована до регулярної армії з вини військкоматів, які не впоралися з покладеними на них обов'язками. Наприклад, на 10 серпня 1941 року військкомати Полтавської та Сумської областей не прийняли на облік та не мобілізували 25 тисяч чоловік, у тому числі близько 10 тисяч осіб віком до 45 років. Зі всієї кількості призовників до 40% були не знайомі з військовою справою. Адже в СРСР перейшли на кадровий принцип комплектування армії лише за два роки до початку війни з фашистами. У таких умовах багато потенційних призовників не встигли навіть пройти початкової військової підготовки. Не маючи вказівок щодо таких осіб, військкомати просто не проводили їх мобілізацію. Крім того, військкомати Полтавської та Сумської областей не відмобілізували близько 3 тисяч командирів та політпрацівників, що прибули з областей України, які на той час вже були окуповані ворогом. Ці люди по місяцю й більше вешталися в тилу без діла56.Під час відступу на схід радянські військкомати намагалися мобілізувати все чоловіче населення з районів, яким загрожувала ворожа окупація, і відвести цих людей у тил, щоб організувати там резервні частини. Однак у тилу евакуйованими призовниками ніхто не опікувався, їх нерідко залишали напризволяще, не забезпечивши ні продовольством, ні житлом. Тому вони досить різко відгукувалися про органи радянської влади, яка викликала у багатьох з них відверту неприязнь, а то й ненависть. Значна частина таких мобілізованих прагнула повернутися додому, до своїх сімей, незважаючи на те, що там уже були гітлерівські окупанти. Німці, зустрічаючи радянських громадян, що поверталися до рідних осель з-за лінії фронту, направляли їх спочатку до найближчої комендатури, де вони мали отримати перепустку, що дозволяла пересування до рідних сіл. Там фашисти допитували прибульців. Завойовників цікавили дані розвідувального характеру про розташування та озброєння радянських частин і з'єднань, які формувалися у тилу. Від таких своєрідних шпигунів гітлерівці отримували досить значний обсяг необхідної їм інформації. У доповідній записці бійця В.М.Західнього зазначалося, що це явище було тим більш загрозливе, бо воно було поширене по всій лінії фронту57.На деяких шахтах Сталінської області військовозобов'язаним пропонували з'явитися на збірні пункти у п'тнадцятиденний термін. Тим часом німцям вдавалося швидко просунутися вперед, і багато чоловіків призовного віку опинилися на території, окупованій ворогом. Нерідко військкомати не були готові в умовах воєнного часу проводити мобілізацію величезної кількості військовозобов'язаних. До того ж, деякі районні військкомати евакуювалися ще за багато днів до приходу німців і таким чином зірвали мобілізацію. Наприклад, робітники заводу №73 міста Сталіно (нині Донецьк) з обуренням розповідали: коли 20 жовтня вони з'явилися на призовні пункти, то міський військкомат уже евакуювався. Таке ж явище спостерігалося у багатьох місцях Сталінської області58. А працівники військкомату міста Червоноармійськ залишили не відмобілізованими не менше 60% військовозобов'язаних, які проживали на його території. Всі ці люди призовного віку змушені були розійтися по домівках. Справа в тому, що місцевий райвоєнком, сам виїхавши на автомобілі на схід, передоручив другорядним працівникам відвести військовозобов'язаних углиб країни для формування частин Червоної Армії. Однак люди, яким було доручено це завдання, втекли на схід, залишивши напризволяще своїх підопічних59. За радянської влади у категорію дезертирів нерідко потрапляли солдати, які за нормами міжнародного права зовсім не вважалися такими. Жорстокі сталінські закони часів війни з нацистами проголошували зрадниками і тисячі полонених, однак у багатьох арміях світу ці люди не розглядалися як зрадники чи злочинці. До дезертирів нерідко зараховували тих, хто відстав від своєї частини, хто після розгрому свого підрозділу не намагався пробитися через лінію фронту у розташування військ Червоної Армії. Багато з них після визволення території України від німецько-фашистських окупантів знову були призвані до регулярної армії, де мужньо боролися з ворогом, причому багато хто загинув у цій боротьбі. Тому не варто ставити в один ряд осіб, які активно допомагали фашистам катувати своїх співвітчизників, і тих, хто вирвався з оточення після розгрому своєї частини і повернувся до рідної оселі. За даними комісії з історії Великої Вітчизняної війни, яка працювала у вітчизняних архівах, внаслідок різних форм дезертирства, через недбальство військкоматів та з інших причин загалом по СРСР на окупованій території залишилося більше 5,6 млн. військовозобов'язаних60. Окупанти намагалися використати їх як робочу силу в окупованих східних областях61.Значна частина осіб, що з різних причин повернулися до рідних осель, покинувши фронт, досить швидко прийшли до розуміння необхідності збройної боротьби з ворогом. Вони вступили до партизанських загонів або підпільних груп.. Однак були й такі, хто пишався своєю зрадою і прагнув якнайтісніше співпрацювати із гітлерівцями, беручи активну участь у знущанні над своїм народом.Процес усвідомлення необхідності боротьби з окупантами був особливо тривалим і болісним для значної кількості тих людей, що зазнали репресій чи утисків з боку радянської влади перед війною і свідомо залишилась на окупованій території, надіючись, що прихід німців принесе поліпшення умов життя. Але, дивлячись на численні звірства гітлерівців, більшість з тих, хто коливався чи чекав, як розгорнуться далі події, все ж таки віддали перевагу боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками, розуміючи, що нацисти прагнуть перетворити українців на рабів і не зацікавлені у створенні незалежної Української держави. А на фронті, незважаючи на величезні втрати, яких зазнали частини Червоної Армії під Києвом, Харковом та у багатьох інших місцях, радянські солдати продовжували боротися з ворогом, не знаючи, що ці втрати у великій мірі пояснюються некомпетентністю вищого командування.

Використана література

1 Жуков Г.К. Воспоминания и размышления: В 3-х т. - М., 1990. - Т.2. - С.10.

2 1418 дней войны: Из воспоминаний о Великой Отечественной. - С. 76, 50, 78.

3 Баграмян І.Х. Фронтовими дорогами. - К.,1971. - С.27. 4 Кузнецов Н.Г. Накануне. - М., 1969. - С. 360.

5 1418 дней войны: Из воспоминаний о Великой Отечественной. - С. 50.

6 Там само. - С. 78.

7 Центральний державний архів вищих органів України (далі ЦДАВОУ). - Ф. КМФ-8. - Оп. 2. - Спр. 146. - Арк. 9. 8 Там само. - Арк. 1.

9 Ніколаєць Ю.О. Морально-політичний стан населення і воїнів Червоної Армії в перший період Великої Вітчизняної війни (на матеріалах України). Дисертація канд. іст. наук. - К., 1998. - С.42

10 Коваль М.В. Початок німецької агресії та прикордонні бої на території України у світлі нових документів // Сторінки історії України ХХ століття. - К., 1992. - С.164. 11 Москаленко К.С. На юго-западном направлении 1941-1943: В 2-х книгах. - М., 1975. - Кн. 1. - С. 89.

12 Шатилов В.М. На земле Украины. - С. 58.