Реферат на тему

НАЙМАНЦІ НА СЛУЖБІ КИЇВСЬКИХ КНЯЗІВ

Одним з не вивчених дотепер питань воєнної історії Київської Русі є участь збройних формувань, окремих воїнів і воєначальників у військових структурах давньоруської держави. Добре знайомі з передовою військово-теоретичною думкою свого часу, київські князі при формуванні своїх збройних структур виходили з відомих положень про інститут найманства, викладених у «Стратегіконі» візантійського імператора Маврикія, написаного в VII ст. У ньому Маврикій твердив: «Розсудливо чинить той Імператор, що не запрошує у свої володіння допоміжних військ у числі, що перевищує його власні, щоб вони не улаштували змови і, скинувши своїх володарів, не підкорили їхнього царства собі.

Допоміжні війська треба набирати, по можливості, з різних національностей. Внаслідок нього вони менше мають можливість вступити в змову». [1. — С. 126—127].

За визначенням Енциклопедичного словники Ф. А. Брокгауза і І. А. Евфрона, «найманці (наймані воїни) — солдати, наймані державою з уродженців інших країн» [17. — С. 28—30]. За його твердженням, перші згадки про найманство належать ще до 696 р. до н.е., коли в Єгипті Псаметих І «за допомогою найманих карийців та іонян досяг панування над Єгиптом» [17. — С. 28].

У різні часи київські князі мали наймані військові загони варягів, кочівників, угорців, німців, поляків, чехів та ін. [39, 40]. Наймати іноземних воїнів їм доводилося досить часто з найперших років утворення Київської держави до останніх днів її існування.

Наймане військо, як правило, не було постійним і набиралося звичайно на час воєнних дій. Для постійного утримання найманців потрібні 6ули величезні кошти. Комплектовані, як правило, з декласованих елементів і осіб різних національностей, наймані війська відрізнялися крайньою недисциплінованістю і служили тому, хто більше платив. Навіть під час бою окремі наймані загони нерідко переходили на сторону супротивника [2. — С. 90]. Усе це добре розуміли воєначальники русів і відповідним чином поводилися з найманцями, виділяючи їм відповідні місця в бойовому порядку свого війська і ставлячи відповідні задачі.

З початком епохи вікінгів вони на своїх швидкохідних суднах, під вітрилами і на веслах, борознили ріки і моря усього Середземномор’я. На заході вони дісталися до Іспанії й Італії, на сході — до Константинополя і Багдада. Найчастіше правителі як західних, так і східних народів відкупалися від них, іноді — брали їх до себе на службу. Професор К.В. Базилевич вважав, що причиною, яка спонукувала «буйні ватаги норманів залишати свою батьківщину і пускатися заради грабіжництва і здобичі в далекі експедиції і на схід, і на захід Європи», було «посилення королівської влади в Скандинавії» [20. — С. 5].

Давньоруські літописи серед найманців у війську Київської Русі найчастіше згадують варягів — воїнів, що приходили на Русь у пошуках військового щастя зі Скандинавії [3. — С. 51]. Цікаво, що сам термін «варяги» у Скандинавії (ісландські саги) означав воїнів-скандинавів, що служили в інших країнах, і «...ймовірно, виник для позначення дружин скандинавів на Русі» [4. — С. 77]. Уже з Київської Русі цей термін перейшов у Візантію, у війську і флоті якої також служило багато вихідців зі Скандинавії. А. Е. Пресняков писав: «Скандинави самі себе називали варягами — varingian. Так в Історичний час іменували скандинави своїх родичів, що служили дружинниками руських князів і візантійських імператорів, від слова var — клятва, що скріплювала дружинний договір служби. Varingi — варяги — спочатку дружини скандинавів, що приходили в середовище східних слов’ян зі своїми конунгами — князями. Термін цей виник на Русі, звідки перейшов до греків» [22. — С. 39].

До речі, багато російських істориків-норманістів — Н. М. Карамзін, М. П. Погодін, Н. С. Голіцин. А. К. Байов та інші пов’язували початок Київської держави з давньою легендарною розповіддю початкового літопису про закликання варягів. Державотворення, виникнення давньоруської культури і розвиток воєнного мистецтва на Русі вони ставили в пряму залежність від варягів [41. — С. 30]. Норманська теорія добре відома як російській, так і у вітчизняній військовій історіографії. Водночас покоління військових істориків доводили, що, починаючи з VI століття, східні слов’яни вже мали військові союзи і що державні утворення з’явилися набагато раніше так званого закликання варягів. Ці ранні слов’янські державні утворення вели успішні війни із сильною Візантійською імперією, про що свідчать як візантійські джерела (Маврикій, Лев Диякон і ін.), так і давньоруське літописне джерело — «Повість минулих літ».

М. В. Ломоносов вважав варягів не народом, а окремою соціальною групою, військовими найманцями, що мають найрізноманітніше походження. У своїй «Давній російській історії» він писав, що серед варягів були і варяги-роси. що належали до слов’янського кореня [24. — С. 99].

У різний час варягів використовували багато київських князів — Олег, Ігор, Святослав, Володимир, Ярослав та ін. Добре відомий варяг Свенельд був воєводою і в Ігоря, і в Ольги, і у Святослава. Навіть досягши літнього віку, він правив військом у Ярослава в Києві [ 18. — С. І 14]. Дослідники стверджують, що чисельність варязьких найманих загонів у давньоруському війську в Х—ХІ ст. була відносно невелика приблизно — близько 1 тис. чоловік [5. — С. 8]. Б. А. Рибаков писав: «Археологічні дані показують, що кількість самих варязьких воїнів, що жили постійно на Ру:сі, була дуже невеликою й обчислювалася десятками і сотнями» [37. — С. 37]. На службі у руських князів були навіть монарші особи: новгородським князям служив знаменитий Олаф Трюгве, майбутній норвезький король. Приїжджав на Русь у часи Ярослава Олаф Святий, теж майбутній король Норвегії. На службу він, щоправда, не пішов, хоч й одержав таку пропозицію. При дворі Ярослава виховувався і Магнус Добрий, ще один володар норвезького престолу. Варязькі дружини являли собою могутню військову силу, яку руські князі часто застосовували в періоди міжусобиць [19. — С. 69]. Вони успішно використовували знання і досвід варягів у військовій справі й особливо в навігації [23. — С. 141]. Ставши великим київським князем, Володимир переконався, що для наведення порядку в державі передусім треба покінчити з тією вольницею, коли в інших містах і в самому Києві всяк сам був собі хазяїном. Найбільше це стосувалося варязьких дружин, що чинили сваволю скрізь, куди вони приходили як вікінги — наймані воїни. Дійшло до того, що варяги вимагали виплачувати їм данину, як було при Олегові й Ігорі. Від їх жорстокостей постійно страждало місцеве населення. Настав час позбутися чужоземців, які вважали фактично Київ і інші міста своєю військовою здобиччю. Найбільш толерантних воєначальників відправили в різні місця воєводами чи тисяцькими у військо, а основну масу найманців запродали візантійському імператорові, видавши кожному солідну винагороду. Відправляючи їх по Дніпру до Чорного моря, Володимир відписав у Константинополь прохання ні в якому разі не випускати їх з меж імперії, де їм була доручена охорона візантійських фортець [23. — С. 235]. Пізніше цей загін варягів одержав назву «Варязької дружини, утвореної в 988 р. київським князем Володимиром» [42. — С. 4І, 43]. Особливий інтерес представляють відомості про варягів у давньоруському війську часів правління Ярослава Мудрого. Відомо, що він, будучи ще на новгородському столі, «кормил» у себе багато варягів, закликаних «з-за моря» [41. — С. 129]. Сага про Едмунда образно змальовує відносини Ярослава Мудрого з найманою норманською дружиною. Ярослав зображений позбавленим тих позитивних властивостей, які ця дружина найбільше цінувала: він скупуватий і, почавши з дуже привітного прийому, надалі намагається ухилитися від виплати своїм норманським воїнам платні, що належить їм за домовленістю, особливо в такий час, коли немає військової небезпеки, що насувається [6. — С. 69]. «Остромировий літопис» постійно дорікає варягам за властиві найманцям буйства, жадібність і боягузтво [21. — С. 81]. Між найманцями і місцевим населенням часом спалахували конфлікти. Характерний приклад, коли під час князювання в Новгороді Ярослава варяги почали «насилля чинити новгородцям і дружинам їхнім», чим викликали повстання. Уночі новгородці напали на Поромонів двір, де жила наймана варязька дружина, і перебили її, скориставшись відсутністю Ярослава. Ярослав повернувся і помстився: побив у себе на дворі вождів новгородської «тисячі» — нарочитих мужів [4. — С 129—130]. Воїнів від сусідніх завойованих народів київські князі найчастіше насильно приєднували до своїх дружин [18. — С. 115]. Північні (новгородські, балтські і «чудські») воїни особливо добре діяли в зимових умовах. Тому вони часто залучалися князями для вирішення своїх військових питань. Зокрема. загони лівів, літів, чуді, прусів, хатгалів залучалися Володимиром Святим як для підкорення радимичів, в’ятичів і жителів півночі, так і для оборони південних кордонів від печенігів.

Часто в ролі найманців київських князів виступали печеніги. У 979 р. до Києва «прийшов печенізький князь Ілдей і бив чолом Ярополку на службу; Ярополк же прийняв його і дав йому гради і волості» [7. — С. 17]. Треба сказати, що печеніги завжди досить легко і швидко переходили від ворогування до союзництва і досить часто виконували для русі роль найманого війська [8. — С. 78]. Арабський історик і географ Ібн Хаукаль навіть писав у кінні X ст. про печенігів, що вони «шип (вістря) русиїв і їх сила» [9. — С. 98]. У поході Русі проти Візантії у 944 р. вони були союзниками руського князя і, очевидно, підкорялися йому, оскільки після закінчення походу він «поведе Печенегам воевати Болгарскую землю» [10. — С. 28]. Цікаво, що наймаючи печенігів для своїх походів, руські князі брали у них заручників, щоб ті у критичний момент не зрадили. Так чинив ще князь Ігор, наймаючи печенігів для походу на Візантію [11. — С. 102—103]. Залучати до себе на службу окремі орди печенігів, щоб вони самі били своїх незамирених братів по племені, з часом стало політикою київських князів. У 988 р. при князі Володимирі «прийшов печенізький князь Метигай і хрестився», а в 991 р. прийняв християнську віру печенізький князь Кучюм «і служив Володимиру від чистого серця» [7. — С. 17]. Використовували руські князі печенігів і в міжусобній боротьбі, не будучи особливо розбірливими у виборі засобів для утворення необхідної для них збройної сили [12. — С. 321]. На 980 рік припадає перше повідомлення про участь печенігів у внутрішніх руських феодальних уособицях. Під час боротьби за київський стіл синів Святослава Володимира і Ярополка радник останнього Варяжко підштовхував князя: «Побіжи до печенігів і приведи воїв». Невдовзі Варяжко сам поїхав до кочівників і підмовив їх битися з Володимиром. «І багато воював з печенігами на Володимира», — засуджуючи перебіжчика, повідомляв літописець [ІЗ. — С. 233]. Поступово переходячи до осідлості, печеніги почали тяжіти до Києва, найматися до нього на службу. Частина печенігів «підкочувала до самих кордонів Русі — на р. Рось і пішла на службу до руських (київських) князів, утворивши прекрасний військовий заслон від половців. Землі Поросся були віддані їм під пасовища» [14. — С. 6З]. У другій половині XI ст. вони перетворюються па васалів Русі, зобов’язуючись оберігати її південні кордони і брати участь у походах київських князів. Осідлих печенігів називали юрками, берендеями, чорними клобуками, тобто шапками або чорними ковпаками. У XI ст. на південних кордонах Русі були поселені значні маси кочівників, вигнаних половцями зі степів — торків, печенігів, берендеїв та ін. Їх називали «чорними клобуками». Вони несли прикордонну службу па величезних просторах між ріками Дніпром та Россю та брали участь у військових походах київських князів [5. — С. 8]. На відміну від Київської області, південна частина Чернігівщини у ХІІ ст. була досить щільно заселена чорними клобуками. Пороські кочівники, і передусім їхні вожді, виявляли значну активність у політичному житті, навіть іноді впливали на вибір того чи іншого претендента на київський стіл. На думку Б. О. Рибакова, за своїм станом чорні клобуки були близькі до служилого дворянства [15. — С.31]. У князя Ізяслава була велика дружба з чорними клобуками, їх він і привів до Києва в 114 р. проти київського князя Ігоря Ольговича [38. — C. І8]. Ізяслав «діяв швидко і рішуче, ... потай, намагаючись обдурити ворога різного роду хитрощами і відводами від справжньої мети свого плану, використовуючи для цього демонстрації у тих пунктах, куди треба було відвернути увагу ворога, і влаштовуючи засідки в зручних для несподіваного нападу пунктах» [38. — С. 23]. Військову міць Ізяслава підсилював його союз з угорським королем, його зятем, і з польськими князями. Не раз, жахаючи руське населення, Ізяслав Мстиславович приводив із собою угорські загони. Але він спокійно заявляв: «Я веду угрів… не на своїх людей, а на тих, хто мені ворог» [5. — С. 143]. Механізм розрахунку з угорцями за їхню участь у міжусобиці російських князів, на жаль, точно не встановлено. Це дає можливість деяким дослідникам вважати загони угорців радше союзниками, ніж найманцями у російських князів. У 1018 р. у князя Святополка, як і в 1033 р., були на службі німецькі найманці. У 1013 р. у київському поході брали участь 300 німецьких, імовірно, саксонських воїнів. Болеслав не був упевнений у силі одних польських загонів. Присутність німецьких лицарів сприяла зміцненню становища Святополка [16. — С. 93]. Пліч-о-пліч воюючи із супротивником, давньоруські воїни і найманці взаємозбагачувались знаннями військової справи, збройної культури, способів побудови бойового порядку, прийомів і способів ведення бою, основ військово-морського і військово-інженерного мистецтва. Дослідників різних часів вражала та швидкість, з якою військові і військово-технічні новинки середньовіччя поширювалися на величезних територіях, у народів і племен, здавалося б, майже нічим не зв’язаних один з одним. Багато в чому цьому сприяв дуже розвинутий вже тоді інститут найманства. Добре відомо, що в майбутньому його дуже широко використовували правителі і воєначальники найрізноманітніших держав і народів. І тому зовсім не випадково у відомій праці Г. Дельбрюка «Історія військового мистецтва» один з перших розділів був присвячений ним найманству як масовому явищу військової справи в середні віки.

Використана література

1 Базилевич К. В. Предисловие // Висковатов А. Краткий исторический обзор морских походов русских и мореходства их вообще до исхода ХVII ст. — М., 1946.

2 Бережинский В. Г. Вооруженные силы Киевской Руси // Народная армия. — 1992. — 22 февраля. 3 Бережинський В. Г. Війни Київської Русі з печенігами // Історичний календар, 1997. — К., 1996.

4 Бережинський В. Г. Війни Київської Русі з печенігами // Український історичний журнал. — 1996. — № 4.

5 Бережинський В. Г. Збройні сили княжої доби // Вартові неба. — 1995. — 10 червня. 6 Брайчевський М. Ю. Дослідження М. В. Ломоносовим історії древньоруської держави // Український історичний журнал. — 1961. — № 6.

7 Брокгауз Ф. А., Эфрон И. А. Энциклопедический словарь. — СПб., 1897. — Т. 20.

8 Военная история. — М., 1984. 9 Воскобойников В. Великий князь Владимир // Воин России. — 1998. — № 6.

10 Іванченко Л. І. Чернігово-Сіверська земля і кочівники в давньоруський час // Друга Чернігівська обласна наукова конференція з історичного краєзнавства (грудень 1988 р.). Тези доповідей. Вип. ІІ. — Чернігів—Ніжин, 1988. 11 Калина Т. М. Сведения Ибн-Хаукаля о походах Руси времен Святослава // Древнейшие государства на территории СССР. — М., 1975.

12 Каргалов В. В. Народ-богатырь. — М., 1971.

13 Котляр Н. Ф. Древняя Русь и Киев в летописных преданиях и легендах. — М., 1986.