Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Микола Міхновський: штрихи до політичної біографії

З М І С Т

Вступ.

1. Розділ І. Формування світогляду та початок діяльності Миколи

Міхновського на тлі суспільно-політичних процесів в Україні

(середина ХІХ ст. – 1900р.).

2. Розділ ІІ. Ідеї державності у творі „Самостійна Україна” Миколи

Міхновського.

3. Розділ ІІІ. Діяльність Миколи Міхновського в добу революції

Висновки.

Список літератури.

В С Т У П

ХІХ століття — трагічна доба в історії України, коли завершено було ту послідовну політику позбавлення України не тільки державності, а і національних досягнень та культурних здобутків попередніх століть.

Трагедія ХІХ століття полягала в тому, що на відміну від XVIII століття, у тому столітті почали вважати за росіян („русских”) усіх, що працювали в російських установах, розмовляли російською мовою, друкували твори в російських часописах і т.д. Здійснилося побажання Катерини ІІ, щоб сама назва Гетьманщина зникла; у ХІХ столітті стала зникати сама назва України, яку офіційно замінила спочатку „Малороссия”, а далі „Юго-Западный Край” та „Южнорусские губернии” [31, c. 390].

Проте — не все втратила Україна. Залишилося те, чого не можна було знищити: спогади про волю, про Державу.

Кінець ХІХ століття можна характеризувати як добу підготовки українських сил до боротьби за незалежність. Різні організації йшли різними шляхами, які вели до спільної мети, і марні були заходи царського уряду, що припинити цей рух.

Кінець ХІХ століття — доба „соборности” України. В єдиний могутній рух об’єднуються українці заходу та сходу і творять об’єднаними силами спільну культуру. Їхні імена останнім часом повертаються з історичного небуття. Ще недавно спотворені образи цих людей, яким за радянських часів навішували тавро „буржуазних націоналістів” і зрадників, а пізніше приписували вигадано чесноти, почали набувати нормальних людських рис.

Не став винятком серед них і Микола Іванович Міхновський — один з найвидатніших діячів кінця ХІХ століття. І хоча постать Міхновського зажди викликала жваво інтерес сучасників і пізніших дослідників, що присвятили йому чимало публікацій: від невеликих розвідок до монографій, це ім’я і сьогодні залишається символом оповитим серпанком таємничості, вкрало негативних чи забронзованих оцінок, далеких від дійсності. Через упередженість оцінок сучасний вітчизняний дослідник С. Лінецький більшість публікацій про Міхновського назвав „міфами історіографії”. Головну причину упереджених оцінок, які давали Міхновському його сучасники, він пояснював політичними пристрастями їх авторів: „Кожен оцінював його, як правило, крізь призму лише своїх суб’єктивних поглядів, вузьких партійних догм” [20, c. 215]. На цю обставину вказує також і відомий політичний діяч В.Мартинець. У своїй статті „Микола Міхновський — піонер українського націоналізму”, він, зокрема, зазначає: попередники і послідовники Міхновського „досі ані належно не пізнали, ані не оцінили ту людину, яка на цілу голову вибилася понад своїми сучасниками і яка на чверть століття випередила цілу націю і найпередовіших їй людей” [25, c. 263].

В українському дореволюційному суспільстві наполегливо дотримувалась думка про Міхновського як людину „амбітну особистість з обмеженими обріями, запального і нестійкого насамперед шовініста” [7, c. 14] чи просто божевільного. Це була типова думка в середовищі ідейних опонентів Міхновського.

З неприязню ставиться до М. Міхновського Михайло Грушевський, який охарактеризував його як людину „зі здібностями і ще більшими амбіціями, з сильним нахилом до демагогії” [3c. 109]. Згодом він пише про цього діяча, що його „нервовість (неврастенічність) і сим очевидно, спричинювала нетактовність і несподіваність в поведінці… насторожувала до нього українське оточення і звичайно викликала контрманеври його заходам” [6, c.109]. З плином часу оцінки Грушевського ставали різкішими. В 1924 році у „Споминах” він писав, що „ліве крило ЦР непокоїла доволі рухлива, а головно криклива, організаційна робота, кажучи по теперішньому – фашистського напрямку… Провідником і одинокою пружиною сього пуху був Микола Іванович Міхновський” [6, c.109].

Такий стереотип у свідомості Грушевського утвердився в силу глибоких ідейних розходжень між самостійниками, ідеологом яких був Міхновський, і автономістами-федералістами, до яких належав Грушевський.

Негативне ставлення до Міхновського зустрічаємо також і у Є.Чикаленка — відомого громадсько-політичного діяча ліберального спрямування, редактора газети „Рада”. „Занадто „щирий” Міхновський”, - писав він у своєму „Щоденнику”, - „раз у раз шкодить українському національному відродженню в Харкові, бо він не приваблює обмосковлених українців до українства, а відлякує їх”[36, c.300].

У мало привабливих тонах змальовує Міхновського український соціал-демократ Б.Мартос: „Це був талановитий і запальний промовець, але слабий організатор: його деспотична вдача, нетерпиме ставлення до чужої думки не притягувало людей, а швидше відштовхувало…”[7, c.19]. Але і в середовищі ідейних опонентів на адресу Міхновського можна було почути більш стримані оцінки, які, наприклад, давав відомий громадсько-політичний діяч О.Лотоцький. У своїх споминах „Сторінки минулого” (1932 р.), згадуючи Міхновського, він писав: „Не зважаючи на якусь відразливу театральність свого зовнішнього поступовання, за що ставав часто об’єктом всякого глуму, се була людина великої енергії та ініціативи громадської була людина дуже видатна серед українського громадянства”[7,c.22]. Але подібні оцінки були винятком серед прихильників автономістично-федералістичного курсу в Україні.

Неприхильне ставлення більшості української інтелігенції до самостійників, і тому числі до Міхновського, Чикаленко пояснював тим, що до 1917 року „українці, навіть у найфантастичнішій програмі своїй, далі автономії не пішли”[36,c.242]. М.С. Грушевський у 1917 році писав про самостійників дореволюційних часів, як про „окремих людей, або… дрібних гуртків, які залишалися поза межами поступового українства. А організоване поступове українство безоглядно заявлено про них”[7,c.22].

Цілком з інших позицій оцінювали Міхновського його друзі і однодумці, які добре знали цього діяча, були свідками або співучасниками його численних акцій.

Одним з перших, хто дав позитивну оцінку Міхновському, був Д.Донцов. По живих слідах революції він написав своєрідну хроніку подій часів Української держави гетьмана П.Скоропадського — „Рік 1918. Київ”, яка дає можливість в іншому ракурсі представити практичну діяльність Міхновського, його стосунки з колегами по Українській демократичній християнській партії (УДХП) та з окремими громадсько-політичними діячами, які належали до інших партій чи організацій. Донцов вважав Міхновського своїм учителем.

Для розуміння громадсько-політичної діяльності Міхновського заслуговують на увагу спогади гетьмана П.Скоропадського, який неодноразово зустрічався з Міхновським навесні 1918 року. За словами Скоропадського, досить поширеною була думка, що „це страшно сварлива людина, яка була надмірно високої думки про себе, яка бажає, що б то не було грати роль, фактично не маючи для цього відповідних якостей”. „Особисто на мене, — писав Скоропадський, — він далеко не справляв такого враження, якщо не враховувати його крайнє шовіністичного напрямку, який йому все псував. В соціальному ж відношенні і він, і його партія були мені завжди по душі, я в Міхновському нічого поганого не бачив і не міг зрозуміти, чому до нього ставляться так негативно [7, c.23]. За словами Скоропадського, офіцери Богданівського полку Павелко і Лук’янов „обожнювали і вважали майбутнім українським Бісмарком”[7, c.23] М.Міхновського.

Ю.Коллард у своїх спогадах писав про Міхновського: „Він був людиною енергійною, яскравих політичних поглядів, а українські питання ставив різко і ясно: „Україна для українців!” Це був один із перших самостійників, одвертий і безкомпромісний. Своїх поглядів тримався непохитно аж до своєї трагічної метрі. Його вплив на українське громадянство в Харкові, а особливо на студентство був колосальний. Саме Міхновським в значній мірі спричинився до цілковитого відізвання нашої Харківської молоді від політичного українофільства та етнографізму й показав нам певні шляхи через радикальний демократизм до революційного українського націоналізму”[7, c.24].

Позитивно оцінювали М.Міхновського В. та С. Шемети, В.Євтимович, В.Андрієвський та інші його сучасники та однодумці.

В основу даної роботи покладена спроба висвітлити політичну діяльність М. Міхновського за допомогою аналізу наукової літератури.

Значне місце у дослідженні обраної проблеми належить працям самого Міхновського, які можна віднести частково і до джерел, і до наукових праць (мова йде про його листи, документи, твори).

В українській історіографії постать Міхновського вивчалася недостатньо, оскільки за радянських часів на неї було накладено заборону. Найбільш повно її вивчали відомі дослідники української діаспори П.Мірчук та Р.Млиновецький.

Ще більш глибоко із залученням архівних матеріалів розкрито цю проблему в новітніх виданнях. Деякі цінні фактичні матеріали містяться в книзі В.Волковинського „Історія України в особах ХІХ-ХХ століття” та в книзі І.Іванченка „Мала енциклопедія етнодержавознавства” та інші. Багато цікавого про цього діяча можна знайти у працях Н.Полонської-Василенко та С.Геника.

Цінні фактичні матеріали знаходимо в ряді збірників і статей в різних періодичних виданнях і пресі.

Актуальність даної теми полягає в ознайомленні з наявним матеріалом, який дає історіографічна наука. Детальне вивчення цієї тематики допоможе зрозуміти складну суспільно-політичну ситуацію на території України у ІІ половині ХІХ – І чверті ХХ століття.

На жаль, спадщина М.Міхновського, як і його біографія, упродовж багатьох десятиліть залишалася поза увагою науковців, і майже не вивчалася. Повернення до історичної правди дасть змогу об’єктивно оцінити роль і значення цієї небуденної постаті в історії України.

Методологічними засадами дослідження є принципи історизму, об’єктивності та критичного підходу до джерельного матеріалу, що містить інформацію про минуле стосовно предмета дослідження.

Необхідним для будь-якого історичного дослідження є якнайширше охопити доступне коло джерел, документальну базу та наукову літературу. Дані з цього питання можна почерпнути з історіографічних праць та статей.

Хронологічні рамки цієї роботи обмежуються ІІ половиною ХІХ – початку ХХ століття. За нижню межу можна взяти 1873 рік, коли народився М.Міхновський. Верхньою межею є час його смерті, тобто 1924 рік.

Територіальні межі дослідження охоплюють терени Центральної і Східної України.

Об’єктом дослідження є біографія М.Міхновського.

Предметом дослідження є з’ясувати складності діяльності М.Міхновського, вплив на його погляди суспільно-політичної ситуації на Україні в даний період.

Мета даної роботи полягає в тому, щоб вивчити громадсько-політичну діяльність М.Міхновського.

Основними завданнями є — на основі вивченої літератури висвітлити:

u формування світогляду та початок діяльності М.Міхновського на тлі суспільно-політичних процесів в Україні (середина ХІХ століття – 1900 рік);

u ідеї державності у творі „Самостійна Україна” М.Міхновського;

u діяльність М.Міхновського в добу революції.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в залученні в науковий обіг нових та маловідомих джерел та матеріалів, які дали змогу переглянути існуючі на проблему погляди, узагальнити доробок вітчизняної та зарубіжної історіографії. На основі аналізу й узагальнення опублікованих документів і матеріалів з’ясовано місце М. Міхновського в політичній історії України.

Структура роботи. Дана робота складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури.

Таким чином, незаперечним є той факт, що ІІ половина ХІХ та початок ХХ століття посідають значне місце в історії України і значною мірою вплинули на її майбутнє. Діяльність М.Міхновського має велике значення, а сам діяч залишається історичною постаттю зазначеного періоду.

Р О З Д І Л І

Формування світогляду та початок діяльності Миколи Міхновського на тлі суспільно-політичних процесів в Україні (середина ХІХ ст. – 1900 р.)

У середині ХІХ століття Російська імперія, до складу якої входило 80% українських земель, переживала глибоку кризу, суть якої полягала у невідповідності існуючих феодальних структур та відносин провідним світовим тенденціям розвитку, що утверджували нове буржуазне суспільство. Характерними рисами та виявами кризовості у цей час були занепад поміщицьких маєтків; посилення експлуатації селян; планування екстенсивних методів господарювання; гальмування розвитку капіталістичних процесів — стримування формування ринку вільної робочої сили, розвитку підприємництва тощо; наростання соціального напруження у суспільстві; глухе бродіння у народі, що таїло у собі загрозу широкомасштабного „селянського бунту” [1, c.216]; посилення процесу відставання Росії від європейських держав-лідерів.

За цих обставин необхідність модернізації в імперії ставала дедалі очевиднішою.

Реакціонери на клімат майбутнього міністра П.Валуєва змушені були констатувати, характеризуючи російську дійсність: „Згори блиск – знизу гниль”[1, c.217].

Суспільно-політичні реформи 60-70х рр. відкрили шлях для запізнілої індустріалізації.

Позитивні наслідки індустріалізації для України (швидкий розвиток промислового виробництва, який дав сильний поштовх урбанізації) могли б бути ще більшими, якби цьому на перешкоді не стояла політика імперського уряду. Україна не була колонією Росії у прямому значенні цього слова. Росія розглядала українські землі як частину своєї „исконно русской” [14с.193] метрополії, прагнула засимілювати їх і за інтегрувати у своє політичне тіло. Таке відношення Росії до України не відповідає загальній схемі стосунків між метрополією і колонією.

Своєрідною формою імперіалізму була політика Російської імперії супроти культурних цінностей України. Росія намагалася забрати з України все, що вона мала цінного, не тільки збіжжя, сало, а пізніше – цукор та руду, забирала вона й людські скарби, знекровлюючи тим українську культуру. І ця сторона російського імперіалізму виявилася найбільш небезпечною.

У ХІХ столітті кількість українців у різних російських установах, у різних галузях культури збільшується одночасно з тим, як зменшуються можливості знайти відповідні посади, відповідно використовувати свої здібності в Україні. Їх поглинала російська імперська культура і часто потрібні дослідження генеалогічні, антропологічні, психоаналітичні, щоб встановити українську походження особи. Кількість діячів, які включалися в російську культуру, дуже велика. Проте залишилось ще багато вірних синів України, які до кінця боролися за свій народ, свою культуру.

ХІХ століття з часом стає все більш віддаленим від населення. Але оповитий серпанком забуття історичний краєвид України цього періоду на наших очах став прояснюватися. Перед сучасниками постала ціла галерея несправедливо призабутих політичних діячів – активних учасників і керівників національно-визвольних змагань українського народу: М.С. Грушевський, В.К. Винниченко, С.В. Петлюра, В.К. Липинський, Є.Х. Чикаленко, С.О. Єфремов і багато інших, що свого часу були спотворені офіційною пропагандою. Нині образи цих людей стали набувати нормальних рис. Виявилось, що кожен з них – видатний письменник або громадський діяч, вчений чи журналіст, яскрава, непересічна особистість. Разом з тим, у них були неоднакові суспільні ідеали, несхожі політичні погляди, різними засобами прагнули вони досягти поставлених цілей. Схожою виявилася лише їх доля – нещаслива, трагічна, як і доля справи, за яку вони боролися. [19, c.76].

Саме до цієї категорії належить Микола Іванович Міхновський, один із активних речників самостійницької течії українського національного руху кінця ХІХ століття. Хто спонукав його обрати саме цей шлях?

Все починається з дитинства. „Засади, закладені в дитинстві, схожі на вирізані на корі молодого дерева букви, що ростуть разом з ним, становлячи невід’ємну його суть”, [37, c.59] — писав Віктор Гюго. Ця думка письменника-романтика далеко не беззаперечна – життя знає багато випадків, коли враження дитинства, якщо і не зникають безслідно, то не відбиваються кардинально на формуванні дорослої особистості. Суспільство, школа, держава формують громадян у відповідності за своїми потребами і часто істотно коригують дошкільне виховання. Особливо відчувається цей вплив у країнах, позбавлених державної незалежності. Лояльність влади є одним з головних завдань освіти і виховання в цих країнах. А якщо виховується особистість, яка виходить за рамки цієї лояльності, то це, скоріше, виняток з правил, ніж саме правило. У випадку з М.Міхновським ми маємо яскравий випадок винятку з зазначеного правила. М.Міхновський увійшов в історію як один з найпослідовніших серед тодішніх українців противників Російської імперії, один з найяскравіших прибічників незалежності України[37, c.59]. Без сумніву, це не було загальне правило навіть серед палких патріотів України.

Дитинство і юність, коли відбулося формування світогляду М.Міхновського, в літературі описані надзвичайно скупо. Навіть автори, які особисто знали Міхновського і співпрацювали з ним — Сергій Шемет і Віктор Анрієвський — майже нічого не написали про його дитячі і юнацькі роки.

Сім’я Міхновських, якщо підходити з мірками того часу, за чисельністю була середньою. У ній було виховано три сини — Володимир, Гаврило і Микола, а також дочка. Це була родина простого православного священика с.Турівка Прилуцького повіту на Полтавщині (тепер — Чернігівська обл.) Івана Міхновського. Змушені під тиском обставин звертатися до Бога російською та старослов’янською мовою (рідна мова була давно витіснена з церковного ужитку), українські православні “священики нерідко втрачали і своє національне єство” [19, c.77]. Не таким був старий Міхновський. Він належав до досить поширеної і глибоко шанованої в українських селах категорії батюшок, які перебували в духовній гармонії з оточуючим населенням. Йому вдавалося залишатися на хорошому рахунку у начальства, хоча спілкувався він виключно українською мовою, цікавився українськими народними звичаями, збирав фольклорний матеріал і друкував його в „Полтавских губернских ведомостях”[37, c.66].

Точна дата народження М.Міхновського не встановлена. Відомо, що народився він 1873 року. Але число і місяць у публікаціях про Міхновського не наводить жоден автор, навіть Сергій Шемет, який його добре знав, і Віктор Андріївський, що деякий час з ним співпрацював. Дослідники схиляються до думки, що відомий діяч народився 19 березня, оскільки ця дата знайдена у копії свідоцтва про народження. Це підтверджують і матеріали Державного архіву м.Києва, де містяться фонди Київського університету, у якому вчився у свій час М.Міхновський. У томі 5 відомостей про студента Київського університету зазначається, що М.Міхновський народився у Турівці Прилуцького повіту 19 березня 1873 року. За новим стилем це 31 березня [37, c.66].

Микола у сім’ї Міхновським був пізньою дитиною. Старший брат Володимир у рік його народження був на передостанньому курсі Полтавської духовної семінарії і готувався вийти на самостійний життєвий шлях. Сестра була вже зовсім дорослою і вийшла заміж за Якова Совача, коли Микола ще був немовлям. Ось чому вплив старшого брата та сестри на формування особистості М.Міхновського був обмеженим. Якщо вже говорити про вплив старших у сім’ї, то це, перш за все, вплив батьків, Івана Івановича і Марфи Федорівни Міхновських, а також середнього брата Гаврила, старшого від Миколи на цілих вісім років [37, c.66].

В процесі виховання Миколи чи не найважливішу роль відіграли традиції. Його батькам, зважаючи на їх вже немолодий вік, на пам’ять часто приходили яскраві сторінки минулого, і в їхніх розмовах нерідко з великим пієтетом згадувалося ім’я покійного місцевого поміщика Миколи Андрійовича Маркевича. М.Маркевич був відомим українським істориком, етнографом, поетом, музикантом. У нього було багато друзів. Серед яких особливе місце належало Тарасові Шевченку. З ним Івану Міхновському, напевне, доводилося спілкуватися особисто в поміщицькому маєтку під час неодноразових відвідин поетам Турківки [37, c.67]. Поряд з церквою стояв поміщицький будинок, де колись відбувалося все те, про що говорили старші. Його двері були широко відчинені і для Миколиних батьків, і для самого Миколи. У цьому маєтку мешкали Микола Миколайович Маркевич і його дружина Марія Дмитрівна. Традиції тісного спілкування Маркевичів з Міхновськими, започатковані ще у 40-50-ті роки, продовжили сім’ї Миколи Миколайовича і Івана Івановича. Відносини цих сімей були теплими. Саме тому, мабуть, Микола Миколайович і Марія Дмитрівна погодилися хрестити Миколу Міхновського, а значить, кумуватися з Іваном Івановичем та Марфою Федорівною Міхновськими [37,c.67].

Такий статус відносин передбачав високу міру взаємної довіри. Напевне, з сімейних розмов, а також з розмов між Маркевичами і рідними батьками. Ще зовсім молодий Микола вперше почув і прізвище Тараса Шевченка.

Але були і інші чинники, які справили вплив на формування світоглядних засад М.Міхновського. Про свій народ, його минуле Микола чув не лише з народних переказів та пісень. В ті часи дуже популярним було домашнє читання, і довгими зимовими вечорами батьки і діти з захопленням слухали художні твори, у тому числі і про українську минувшину. Такі сімейні читання служили не лише для задоволення інтересів дорослих, а й для підготовки дітей до школи, розширення їх світогляду у молодому шкільному віці. Як правило, читалися книги Миколи Гоголя, Олекси Стороженка, Данила Мордовця та ін. популярних письменників, друковані російською та українською мовами. Після Валуєвського указу 1863 року і Емського циркуляру 1876 року українське друковане слово було заборонене. Але той, хто перед собою ставив за мету одержати книги Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ’яненка, Івана Нечуй-Левицького і навіть Тараса Шевченка, міг це зробити. Без сумніву, в сім’ї Міхновських були книги Тараса Шевченка, був його „Кобзар”. Магнетичний вплив творчості Тараса Григоровича Микола Міхновський відчув дуже рано і перебував у його полоні все своє життя [37, c.68].

Про початкову освіту М.Міхновського немає жодних відомостей. Очевидно, він здобув її в домашніх умовах.

Коли М.Міхновському виповнилося 9 років, батьки вирішили віддати його до Прилуцької чоловічої гімназії.

В останній чверті ХІХ століття мережа гімназій в Україні розширилася і гімназична освіта стала допустимішою, ніж раніше. Дедалі частіше гімназії відкривалися в повітових центрах. Першою в повітовій Полтавщині була лубенська гімназія, другою — прилуцька. Чоловіча гімназія у Прилуках була лише за декілька десятків кілометрів від Турівки. Саме у серпні 1882 року М.Міхновський після співбесіди був прийнятий у підготовчий клас цього закладу.

Тодішні гімназії були переднішими загальноосвітніми навчальними закладами, де мали право навчатися представники усіх станів суспільства: дворянства, духовенства, купецтва, міщанства і селянства. Такою і стала Прилуцька чоловіча гімназія, в перший клас якої М.Міхновський був зарахований після закінчення підготовчого класу влітку 1883 року [37, c.71].

Навчання Миколи припало на роки царювання Олександра ІІІ, коли внутрішню політику держави, зокрема в освітній сфері, визначав відомий реакціонер, обер-прокурор Синоду Побєдоносцов. Під пильним наглядом властей в навчальних закладах, у тому числі і прилуцькій гімназії, культивувався великоруський патріотизм, девізом якого були „самодержавіє, православіє і народність” [37, c.71]. У підручниках на всі лади вихвалялася імперська політика Росії в Україні.

80-ті роки ХІХ століття — гімназичний період життя М.Міхновського були роками, коли свого апогею досягла в Україні русифікаторська політика царизму, коли після заборон 1876 року була здійснена спроба остаточно знищити українське друковане слово, покласти кінець українській національній культурі.

Деякий час гімназист М.Міхновський передбачав під впливом старшого брата Гаврила, який закінчив прилуцьку гімназію 1876 року, а потім став свідомим українцем-патріотом. Спілкування з братом полегшувало його адаптацію до гімназичного середовища і водночас допомогло зберегти себе, не розчинитися в конформістському гімназичному оточенні [37, c.73].

Здобувши середню освіту у Прилуках, М.Міхновський 1890 року став студентом юридичного факультету київського університету. Людина енергійна і діяльна, він не міг обмежитися академічними знаннями і залишитись осторонь громадсько-політичного життя [18, c.3]. У Києві, де суспільний тонус був особливо високим, студент-першокурснику міг стати числом „Молодої громади” і включитися в культурницьку роботу, яку вела молодь під проводом українофілів старшого покоління. Відкривався також інший шлях: робота в соціалістичних гуртках, вплив яких швидко посилювався.

Взагалі кінець 80-х – початок 90-х років був особливим, по суті, переломним періодом у суспільному русі в Україні. Закінчувалася ціла історична епоха, відзначена домінуванням в інтелектуальному середовищі України так званого „українофільства” – позбавленого політичного змісту Рузу української інтелігенції, що прагнула суто культурницькими методами змінити життя селянства на краще.

Саме на початку 90-х років ХІХ століття у Київській студентській громаді розпочав свою політичну біографію Міхновський. Прагнучи активної політичної діяльності, якої так бракувало культурникам [7,c.14], він разом з радикально настроєними членами „Молодих громад” наполегливо починає вивчати ідеї західноєвропейської соціал-демократії. Проте гасла пролетарського інтернаціоналізму, які сповідували соціалісти, в душі Міхновського не знайшли визнання. Йому були ближчими національно-державницькі ідеали українського народу, освячені його героїчною боротьбою, збережені в традиціях і пам’яті нації.

Міхновський приєднався до українофілів, хоча жоден з них, навіть найавторитетніший у той час письменник Олександр Кониський, не став його духовним орієнтиром. Міхновський відкидав аполітизм і поміркованість, які десятиліттями плекалися в українофільських громадах. „Я запевнився, що нема другої путі до загального добра, як освіта народу і разом з нею моральне виховання: досягти сього можна лишень школою, книжкою, проповіддю на народній мові і приміром життя. Іти сією стежкою — і значить бути українофілом...” [19, c.77],— з цим твердим переконанням О.Кониського, яке відбивало пануючі серед українофілів настрої, молодий М.Міхновський не міг погодитися. Його ідеалом з дитинства був пророк національного відродження Т.Г.Шевченко, у творчості якого він вбачав прямий заклик до боротьби за самостійність України.

Радикально настроєний молодий студент шукав однодумців, і зовсім невипадково у 1891 р. він став активним членом таємної студентської організації, яка оголосила своєю метою здобуття національної свободи, побудови власної державності. На честь кобзаря організація була названа „Братство тарасівців”. Вона мала самостійницький характер. Необхідна для виникнення такої течії соціально-психологічна атмосфера в Україні на початку 90-х років XIX ст. склалася. Самостійництво для Миколи Міхновського і його радикальних друзів з „Братства тарасівців” не було чимось цілком незвичним і незрозумілим. Як самостійника вони могли сприймати Тараса Шевченка, з творчістю якого були знайомі з юних років і авторитет якого для них був незаперечний. Ярослав Оршан у своєму „Розвитку української політичної думки за сто літ” зазначив, що Шевченко „приходить у ці роки до влади над українською думкою” [37, c.86]. Микола Міхновський, зважаючи на тісні зв'язки Тараса Шевченка з його рідним селом Турівкою, мав додаткові підстави для особливого до нього ставлення. Для нього він був більше, ніж абстрактний символ. Все це свідчить на користь того, що „Братство” носило ім’я Тараса зовсім не випадково. Оцінка Шевченка як мислителя, що прагнув бачити Україну незалежною державою, досить поширена у науковому світі і сьогодні. Роман Шпорлюк називає Тараса Шевченка „видатним політичним мислителем”, який „прагнув незалежної України зі справедливим державним устроєм” [27, c.163].

Приклади для наслідування тарасівці-самостійники могли знай­ти і у недавньому минулому. Відомий філософ, у 80-ті роки студент Київського університету, учасник молодіжних гуртків, а пізніше – марксист Борис Кістяківський писав, що українське самостійництво як „гурткове явище” з’явилося у Києві ще у 1888 р. [37, c.87]. Правда, це його твердження не конкретизується. Нарешті, надихаючі приклади боротьби за незалежність давала історія інших народів Європи, особливо польського. У студентському середовищі Києва було немало поляків, які відкрито демонстрували свої патріо­тичні почуття. Без сумніву, вони справляли вплив на студентів-українців, сприяючи пробудженню їх національної свідомості.

Як і „Братство тарасівців”, студентська громада сприяла подоланню впливу аполітичного українофільства, прилученню молоді до новітніх ідеологічних течій Європи, їх адаптації на українському ґрунті. В громаді відверто говорилося про те, чого не можна було почути на університетських лекціях чи прочитати у підручниках. У руках членів громади з'являлися заборонені в Україні примірники „Кобзаря” або інші нелегально доставлені з Галичини, Буковини чи з країн Західної Європи книжки і журнали.

Галичина у ці роки поступово перетворювалася у своєрідний „український П’ємонт”. Тарасівці були добре обізнані з її політичним життям. Самостійницькі тенденції в Галичині стали проявлятися ще у 1848 р., підчас європейської революції – „весни народів”. Галицький діяч того часу Василь Подолинський у брошурі „Слово перестороги” (1848 р.) говорить про існування у тодішньому галицькому суспільстві чотирьох головних течій, які він називає партіями. Першою він називає „партію чисто українську”, яка „хоче України вільної, незалежної і прямує до неї просто, безпосередньо або через Слов’янщину”. Ця „партія” існує поряд з „польсько-українською”, „австрійсько-українською” і „російсько-українською партіями” [37, c.87].

Брошура була надрукована лише у 1919р., і про її існування тарасівці, звичайно, не знали. Але вони, як і багато інших членів студентських громад, знали про те, що політичні процеси в Галичині, яка входила до складу демократичнішої, у порівнянні з царською Росією, Австро-Угорської імперії (досить сказати, що там не було заборони на українське друковане слово і вільно існували українські організації), розвиваються набагато інтенсивніше, ніж у них, на Наддніпрянщині. З 1890р. в Галичині діяла Русько-Українська радикальна партія – перша політична партія на українських землях, засновниками і лідерами якої були І.Франко, М.Павлик, В.Будзиновський та ін. Партія стояла на автономістських позиціях, але вже з установчого з’їзду у ній виникло самостійницьке крило. Зокрема, з думкою про власну державність на з'їзді виступив Вячеслав Будзиновський. Свій реферат він опублікував у пресі і окремою брошурою, яка швидко розійшлася серед читачів. У грудні 1890р. дев'ять молодих галицьких радикалів, у т. ч. В. Будзиновський, звернулися до „української суспільності” з відкритим листом, у якому пропагувалася ідея самостійності і соборності. Лист викликав гостру дискусію в суспільстві і множив число прибічників самостійницької ідеї [37, c.88].

На початку 1893 р. молодий радикал Юліан Бачинський у перших числах партійного часопису „Народ” почав друкувати свою книжку „Україна irredenta” („Україна уярмлена”), у якій на підставі марксистського вчення обґрунтовував необхідність і можливість незалежності України на всіх етнічних землях. Але основну частину книжки, де, власне, говорилося про самостійницьку перспективу, редакція друкувати відмовилася. Іван Франко назвав книжку філософією, що „суперечить здоровому глузду”. Його вчитель М.Драгоманов також засудив позицію автора [37, c.88]. Хоча повністю книжка була надрукована лише наприкінці 1895р., про неї в суспільстві вже знали з 1893р. На IV з’їзді РУРП у грудні 1895р. положення книги „Україна irredenta” про незалежність і соборність України було практично одноголосне включено до програми партії.

Про ці події не могли не знати на Наддніпрянщині. Тарасівці сприймали Галичину як частину соборної України, бували там і добре орієнтувалися в тамтешніх подіях. Не виключено, що вони в деталях були відомі і Миколі Міхновському. Російська поліція зафіксувала поїздку Міхновського до Львова і його зустріч там з Михайлом Грушевським [37, c.89]. Грушевський у своїх споминах пише, що Миколу Міхновського він „знав студентом-правником 1890-х рр.”[37, c.89]. Як відомо, до Львова М.Грушевський приїхав 1894р. Тож з Міхновським, ще як студентом, він міг спілкуватися лише до весни 1895р. Саме в цей час серед членів РУРП відбувалися суперечки щодо змісту книги Ю.Бачинського. Немає сумніву в тому, що еволюція цієї партії справила значний вплив на політичні процеси на Наддніпрянщині, сприяючи їх радикалізації. „Австрійський вишкіл був добрим реактивом для розкладу українського народництва на складові частини” [37, c89], - так коментував вплив галицького політикуму на підросійську Україну колишній член Української соціал-демократичної „Спілки” Арнольд Ріш.

Студентські громади були відкриті для різних громадсько-політичних впливів, їх засідання часто перетворювалися у гострі дискусії. Студенти часто й охоче обговорювали події за рубежем, особливо у Галичині, роблячи порівняння і висновки. Вони читали популярні тоді серед української інтелігенції „Листи на Наддніпрянську Україну” Михайла Драгоманова і „Листи з України Наддніпрянської” Бориса Грінченка, книгу Г.Плеханова „До питання про моністичне розуміння історії”, інші нелегальні видання. Деякі з них опинялися в полоні світогляду цих мислителів, інші шукали власні відповіді на питання про майбутнє України і своє місце у суспільному житті. Але всі рішуче відкидали рецепти старогромадівців, демонструючи свій розрив з їх орієнтацією на виключне культурництво і аполітизм українського руху. Йосип Гермайзе перехід київської студентської громади до українського радикалізму і розрив з культурництвом відносить до 1893-1894р. [37, c.89]. Очолював тоді громаду талановитий студент-філософ, лірик Іван Стешенко.

У літературі про київську студентську громаду і, зокрема, роль у її діяльності М.Міхновського говориться дуже мало. Але припускають, що ця роль була особлива. Міхновський – тоді студент 3 курсу — був уже достатньо відомим в опозиційному середовищі Києва. Багато речей, про які говорилося на зборах громади, йому були добре відомі по роботі у „Братстві тарасівців”

У цьому зв’язку виникла версія, що М.Міхновський як член „Братства тарасівців”, разом з В.Шеметом виконував завдання київської філії щодо залучення молодих громадівців до активнішої діяльності на національному ґрунті. У споминах тарасівців та їх сучасників є натяки на те, що і в інших містах України „Братство” рекомендувало студентів-тарасівців для вступу до молодих громад, де вони, не розкриваючи себе, проводили лінію своєї організації [37, c.90].

Головними засадами „Братства тарасівців” стали „Самостійна, суверенна Україна, соборна, ціла і неподільна, від Сяну по Кубань, від Карпатів по Кавказ, вільна між вільними, без пана й без хама, в будучому без класової боротьби; федеративна всередині”; „гетьман, як президент, і сейм”; „мета державна — перед усім і понад усе; удержавлення поверхні і надр землі, грубого промислу й гуртового гандлю, загальна безплатна й обов'язкова школа, свобода віри, відокремлення церкви від держави, національна армія; боротьба з імперіалізмом; боротьба зі свавільними утисками…” [19, c.77].

У цих коротких пунктах закладено зовсім нові підходи до оцінки майбутнього України, способів його досягнення. У розгорнутому вигляді ці підходи потім обґрунтовувалися багатьма представниками українського національного руху, першим серед яких був М.І.Міхновський. без сумніву, цим документом починається на сторінках в українському національному відродження [18,c.3].

П.Мірчук і С.Шемет вважають ініціатором і організатором братства М.Міхновського. С.Кузаб називав головою братства В.Боровика, а в іншому місці – Є.Тимченка (в 1892 – 1896рр.), М.Кононенка (1896-1899рр.) і м.Міхновського (1899-1902рр.) [18, c.39].

Таким чином, якщо ж ідеться про київський гурток, то його не міг очолювати в названі роки М.Міхновський, котрий мешкав тоді в Харкові, а самої організації тоді вже не було. Тому це свідчення, як і багато інших, що описувалися в літературі про тарасівців 20-30-х років, слід визнати необґрунтованими.

Інші автори з цією версією не погоджуються, називають керівником першої самостійницької організації України членів харківської студентської громади на чолі з Іваном Липою. Проте усі сходяться на визнанні важливої ролі у роботі самостійницького братства, зокрема у розробці його ідеологічної платформи, молодого студента-правника.

Звертає на себе увагу передовсім самостійницька і поборницька спрямованість програми братства. Цим молода генерація українців радикально розривала з найважливішою традицією українофільських громад 60-90-х років. ХІХ століття — атономістично-федералістичною. Уявлення „тарасівців” про державний устрій незалежної України („гетьман, як президент, і сейм”) також істотно суперечили поглядам народників, які схилялися до парламентаризму, а президентську форму правління відкидали, бо вона, на їхній погляд, суперечила ідеї народоправства. „Мета державна — передусім і над усе”, — так формулювали „тарасівці” пріоритет національно-державницького чинника над соціально-економічним.

Разом з тим, за своєю соціально-економічною суттю програма !Братства Тарасівців” — це ще значною мірою народницький документ. Пізніше в своїх згадках про діяльність у „Братстві Тарасівців” його члени твердили, що його програма передбачала есерівську перспективу у розв'язанні аграрного питання і соціал-демократичний підхід до робітничого питання.

Із діяльністю М.Міхновського пов'язана розробка ще одного документа „Братства” — „Profession de foi молодих українців”, опублікованого в 17-му томі львівського національно-демократичного часопису „Правда” 1893р.

„Profession de foi молодих українців” високо оцінював визначний внесок українофілів у національне відродження: „Українофільство показало нам і цілому світові, що існує і нидіє якийсь зневолений, зрабований народ, що зветься українцями: воно поставило нашу ідею на міцний науковий грунт”. Але наступають нові часи: „Що минуло, то не вернеться”. Доля кожної людини залежить насамперед від долі її нації. Нація, у свою чергу, може вільно розвиватися лише тоді, коли має власну державу. Ось чому завдання кожного українського патріота полягає у тому, щоб „віддати усі свої сили на те, щоб визволити свою націю з того гніту, в якому вона зараз перебуває, і дати задля користі людськості ще одну вільну духом одиницю”. Ця боротьба вимагає високої самосвідомості у всіх верствах українського народу. Але довговіковий гніт чужинців приглушив серед українців національні почуття, їх відродження є необхідною передумовою успішного розгортання боротьби за суверенні права України. Як і більшість державників, „тарасівці” шукали і знаходили обґрунтування своїх прагнень у минулому. „Наука й життя Вкраїнського народу доводять нам, що Україна була, єсть і буде завсігди окремою нацією, і як кожна нація потрібує національної волі для своєї праці й поступу”, — зазначалося в „Profession de foi молодих українців”.

Чітко вказувалось і на головну перешкоду на шляху досягнення „національної волі” — царську Росію: „... Коли Богдан прилучив до Московщини український нарід „як вільний до вільного, як рівний до рівного”, то нарід і сам Богдан зараз же зрозуміли, що се була помилка, бо „Москва не свій брат”. Як бачимо, в оцінці цієї ключової історичної події простежується вплив державницького підходу. Звідси і критика народництва („народничества”): „Воно часом ідеалізувало вкраїнський народ”.

Утворення „Братства Тарасівців” стало важливою подією в історії українського національного руху. Вперше у XIX ст. на Наддніпрянщині чітко була проголошена самостійницька перспектива розвитку України, причому цей розвиток передбачав досить глибокі соціально-економічні перетворення.

Однак повести визвольний рух на Україні під цими гаслами „тарасівцям” не вдалося. Заклики до боротьби за власну державність багатьом українофілам здавалися абсолютно нереальними, донкіхотівськими. До того ж, „Братство Тарасівців” швидко опинилося і в полі зору царської поліції, яка замах на „єдину і неділиму” сприймала як один із найтяжчих державних і злочинів. Частина „тарасівців” була заарештована, інші — вислані у села.

М.Міхновському вдалося уникнути арешту і заслання. Він відносно спокійно завершив курс на юридичному факультеті і став працювати в одній із адвокатських контор Києва. Разом з тим, він і далі активно працював в українофільських гуртках. Як і раніше, поліція пильно стежила за його діяльністю. У документах за 1896р. жандармський чиновник відзначив, що М.І.Міхновський активно працює в товаристві „Молода Україна”. Як зв’язковий цього товариства у грудні 1897 року він їздив до Львова, де, за свідченням поліції, установив „близькі взаємини з галицькими представниками українофільської партії, … де закупив значну кількість заборонених видань малоросійською мовою, у тому числі твори Драгоманова та Франка, з якими повернувся до Росії”. У поліції М.І.Міхновський був на особливому рахунку. Її агенти писали про М.Міхновського як про „крайнього за переконаннями своїми українофіла й притому з грубими і вкрай несимпатичними прийомами і формами, і напрямком безумовно антиурядовим”. 1899р. — Міхновський переїхав до Харкова і надовго пов'язав з ним свою долю. Він поринає в юридичну практику, не покидаючи громадсько-політичної діяльності.

Таким чином, на формування світогляду М.Міхновського вплинули перш за все його рідні та Кирило-Мефодіївське товариство. Початок його діяльності припадає на переломний період в історії української суспільно-політичної думки.

Р О З Д І Л ІІ

Ідеї державності у творі „Самостійна Україна” Миколи Міхновського

В історії української державності ХХ століття сміливо можна назвати століттям українського націоналізму. Адже саме під знаком ідеології українського націоналізму майже протягом всього цього століття точилась запекла боротьба української нації за своє державне самоутвердження організації Українських Націоналістів (ОУН), що постала в 1929 році, стала символом цієї боротьби, символом безкомпромісності та жертовності.

„Здобудемо Українську Державу, або загинемо у боротьбі за неї!” — наказував Декалог українського націоналіста. І тисячі провідного та сотні тисяч рядового членства ОУН. Гинули у цій боротьбі — від ворожого пострілу, а чи й власної припасеної для такого випадку, кулі та гранати в застінках тюрем, за колючими дротами концтаборів…

Однак історія українського організованого націоналізму та його державницьких змагань не вичерпуються тільки ОУН.. Степан Ленкавський, один з найвідоміших ідеологів та провідників ОУН., що стояв біля джерел утворення, вказує, що організований український націоналізм розпочинає свою історію від „Братства Тарасівців”, що постало в 1891 році. Одним з дієвих організаторів братства був і М.Міхновський.

Тарасівці вперше на весь голос заявили про свою ціль — домогтись державної незалежності для української нації. М.Міхновський у праці „Самостійна Україна” назвав Тараса Шевченка передвісником сучасного політичного українства [23, c.3]. Сам же він, зі своїм дітищем „Братством тарасівців”, став передвісником організованого українського націоналізму, як втілення в площину політичної боротьби ідей Шевченка.

„Самостійна Україна” — це властиво промова молодого харківського адвоката М.Міхновського, виголошена ним в лютому 1900 року перед молодіжною аудиторією на нелегальному Шевченківському святі у Полтаві та Харкові. Згадуючи про цей вечір у Харкові активний член студентської громади, а потім Революційної української партії (РУП) Мартос спростовує поширені в літературі факти, пов’язані з участю в ньому Міхновського. „Дехто у своїх спогадах пише, начебто на цій вечірці М.Міхновський виголосив сенсаційну промову, що на всіх справила величезне враження й пізніше була видрукувана. В дійсності було зовсім не так. Сильне враження справив реферат Антоновича… Міхновський був на вечірці, але весь час мовчав. Лише коли вже гості розійшлися, він почав доводити про необхідність оголосити програму для нової партії – РУП, чого не було зроблено під час вечірки” [7, c.19]. „Як завжди, говорив він підвищеним тоном, патетично, наче декламуючи … але його промови скоро стомлювали, бо здебільшого складалися з голосних фраз. Так і цим разом промова його мала досить бідненький зміст. У багатьох з присутніх виступ Міхновського залишив не надто приємне враження” [7, c.19]. Цікаво, у зв’язку з цим навести свідчення іншого учасника вечірки, організатора РУП Д.Антоновича. він засвідчує у своїх споминах, що на цих зборах М.Міхновський говорив про необхідність терористичної боротьби. Сама ж „Самостійна Україна” „ніколи як промова виголошена не була, а форму промови надали їй тому, що так Міхновському, як адвокатові легше було її вистилізувати” [7, c.19]. Необхідно зазначити, що йдеться про різні вечірки. В цьому не важко переконатися з таких матеріалів. У своїх споминах про О.Русова, уривок з яких було надруковано у 20-ту річницю української революції в календарі-альманасі „Дніпр” у Львові, Д.Антонович згадав про виступ Міхновського на вечірці у Полтаві 19 лютого 1900 року. Він зазначав, що Міхновський промовив у Полтаві на тему терористичної боротьби. Слово „бомби” так і летіло з уст бесідника… Це було на часі, і молоді слухачі слухали промову Міхновського з палаючими очима й гарячим серцем. Успіх промова мала надзвичайний [7, c.20].

Отже, на шевченківських святах М.Міхновський заявив „про необхідність збройної боротьби за права українського народу” [18, c.4]. Саме тоді на початку лютого, за ініціативою харківських студентів “було ухвалено рішення про утворення Революційної української партії” [18, c.4]. Це була перша на Наддніпрянщині політична партія. Її керівництво прихильно поставилося до проголошених у промовах Міхновського ідей і запропонувало об’єднати їх у окремій брошурі. Того ж 190 року під назвою „Самостійна Україна” промову Міхновського було опубліковано як офіційне видання РУП. Слід зазначити, що брошура „Самостійна Україна” була і першим виданням партії, котре газета „Искра” назвала „дико шовіністичною брошурою” [5, c.155].

Саме з „Самостійної України” Донцoв “пов’язав зародження політичного націоналізму в Україні” [9, c.25]. Коли в „Україні ірреденті” Ю.Бачинського ми бачимо новий клич, але стару психологію, то в „Самостійній Україні” ми бачимо новий світогляд, наскрізь націоналістичний, хоч ще й не важиться розбити шкаралупу старих гасел. Брошура виходить з поняття націй та їх боротьби як незбитих фактів історії і на них будує свої вимоги. Для політичної тактики не шукає її автор санкцій в ідеях наднаціонального характеру, лише в національному почутті і в методах боротьби тих націй, „що вже повстали проти чужого панування” [9, c.347]. Автор не забуває закликати до традицій нації, хоч відважно і мужньо проголошує, що навіть „відсутність державно історичної минувшини не може мати ніякого значення для дужої, бадьорої нації, що відчула свою силу і хоче скористатися своїм правом сильного” [9, c.348]. Брошура апелює не до „ходу подій”, лише до „ображеного почуття нації” і до „кривд цілого народу”, а в противність ідеї симбіозу проголошує, що інтерес наших господарів і цілком „протилежний нашим інтересам” [9, c.348]. Ця брошура свідомо рвала з недолугим провансальством, заявляючи, що „між молодою Україною та українофілами немає ніяких зв’язків”, а за гасло брала ексклюзивне гасло всякого дійсно революційного руху — „хто … не за нас, того проти нас” [9, c.348].

Головне завдання „Самостійної України” — визначення шляхів національного визволення України. Автор відкидає і піддає нещадний критиці методи українофілів-народників.

„Самостійна Україна” закликає до активної політичної боротьби за незалежність України. „…Українська інтелігенція стає до боротьби за свій нарід, до боротьби кривавої і безпощадної. Вона вірить у сили свої і національні і вона виповнить свій обов’язок. Вона виписує на своєму прапорі ці слова: „Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ!” Вона віддає себе на служіння цьому великому ідеалові, і доки хоч на клапті української території плануватиме чужинець, доти українська інтелігенція не покладе оружжя, доти всі покоління українців ітимуть на війну. Війна провадитиметься усіма засобами, і боротьба культурна уважатиметься так само відповідною, як і боротьба фізичного силою. Потреба боротьби випливає з факту нашого національного існування. Нехай наша історія сумна й невідрадна, нехай ми некультурні, нехай наші маси темні, подурені, ми все ж існуємо і хочемо далі існувати. І не тільки існувати як живі істоти, ми хочемо жити як люди, як громадяни, як члени вільної нації. Нас багато — цілих 30 мільйонів. Нам належиться будуччина, бо зовсім неможливо, щоб … ціла велика нація могла зникнути, могла бути задушеною, коли вона спроможна воювати з цілим світом! Ми існуємо, ми відчуваємо своє існування, і своє індивідуальне національне „Я”… Нині увесь цвіт української нації по всіх частинах України живе однією думкою, однією мрією, однією нацією: „одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ”… Ми відродилися з ґрунту наскрізь напоєного кров’ю наших предків, що лягли в боротьбі за волю України, ми виссали з молоком наших матерів стародавню любов нашої нації до вітчизни і її свободи і ненависть до насилля над нами. Як не можна спинити річку, що зламавши кригу навесні бурхливо несеться до моря, так не можна до спинити нації, що прокинувшись до життя ламає свої кайдани. Наша нація ступила на новий шлях життя, а ми мусимо стати на її чолі, щоб вести до здійснення великого ідеалу. Але ми мусимо пам’ятати, що ми тільки оповіщаємо його силу, ми тільки його посланці. Цей великий увесь народ український” [23, c.13].

М.Міхновський у „Самостійній Україні” замальовує важке становище українського народу під чужоземним ярмом. „…Коли в української держави відібрано право бути державою, то поодинокі члени колишньої республіки позбулися усіх елементарних політичних прав людини. Колишній український республіканець має менше прав, ніж нинішній найостатніший московський наймит. Правительство чужинців розпоряджається на території колишньої української республіки наче в завойованій свіжо країні, висмоктує останні сили, висмоктує ліпших з борців, здирає останній грам з бідного народу. Урядовці з чужинців обсіли Україну і зневажають той люд, на кошт якого годуються… Законами Російської імперії зневажається право совісті, погорджується право свободи особистої, гнобиться навіть недоторканість тіла. Колишній протектор української республіки перемінився нині на правого тирана, якому належиться необмежене право над життям і смертю кожного з українців” [23, c.10]. У творі говориться також про мовні утиски з боку царського уряду. „Царський закон з 17 травня 1876 року наложив заборону на саму мову спадкоємців Переяславської конституції і вона вигнала зі школи й суду, церкви й адміністрації. Потомство Павлюка, Косинського, Хмельницького й Мазепи вже позбавлене права мати свою літературу, свою пресу: йому задано навіть у сфері духовній працювати на свого пана” [23, c10]. Міхновський у брошурі описує становище України. „… Просвіта занедбана, культура знівечена і темрява панує скрізь по Україні” [23, c.10].

М.Міхновський у творі „Самостійна Україна” визначає і головну мету українського народу — повернення прав, визначених Переяславською конституцією 1654 року з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії. „” Ми виголошуємо, що ми візьмемо силою те, що нам належиться по праву, але віднято в нас теж силою. Наша надія довго нездужала, але нині вже стає до боротьби. Вона добуває собі повну свободу і перший ступінь до неї: Переяславська конституція” [23, c.14].

„Самостійна Україна” закликає до відвертої боротьби. „Сини України! Ми як той Антей, Доторкаючись до землі, наберемось усе більшої сили й завзяття. Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь по Україні, і кожний, у кого ще не спідліле серце, озветься до нас, а кого спідліле, до того ми самі озвемось!…

… Україна для українців, і доки хоч один ворог чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя. І пам’ятатимемо, що слава і побіда — це доля борців за народну справу. Вперед, і нехай кожний із нас пам’ятає, що коли він бореться за народ, то мусить дбати за весь народ, щоб цілий народ не згинув через його необачність” [23, c.14].

І нарешті, з невимовним запалом у серці звучить заклик: „Вперед! Бо нам ні на кого надіятись і нічого озиратися назад!” [23, c.14].

Деякий час „Самостійна Україна” була фактично програмою РУП. Але вже у 1900 році стали очевидні і недоліки цього документа, який був позбавлений соціально-економічних вимог і гасел. Розгорнулася критика його політичними опонентами. Львівський молодіжний журнал „Молода Україна”, який в цілому підтримував заклик до самостійності, відзначив, що у змальованій автором „Самостійної України” незалежній державі „не зігріється жоден селянин. Така Україна хороша хіба, що для українського панства та інтелігенції” [18, c.5].Це типова народницька оцінка „Самостійна України”, яка повторювалася багато разів.

Опозиція до „Самостійної України” наростала і в РУП, у якій дедалі більше схилялися до прийняття соціалістичної програми. „Було б помилкою вважати цю брошуру типовим світоглядом партії”, [18, c.5]- писав центральний орган РУП „Гасло”. Лозунги рівності, всесвітнього братства, свободи від експлуатації, якими так охоче оперували соціалісти і які не одержали відбиття в „Самостійній Україні”, знецінювали у їх очах цей документ. Ці настрої врешті-решт стали домінуючими і призвели до розриву з ідеєю самостійності України.

Питання національно-державної незалежності України було оголошено „неіснуючим питанням”. На всі лади повторювалися марксове „Пролетарі усіх країн, єднайтеся!”, „пролетар батьківщини немає”. Росло переконання, що самостійність України шкідлива для інтересів всеросійської і світової соціалістичної революції, без якої визволення трудящих усіх націй неможливе.

На тлі густого хору критиків „Самостійної України” лунали і одинокі голоси застереження. Соціалізм Маркса і Енгельса — поза національний космополітичний, для якого, за висловом І.Я.Франка, „любов до народу і любов до поступу” [19, c.80] нічого не значить — оцінювався геніальним українським письменником і мислителем як небезпечний для українського національного руху.

І.Я.Франко відкинув і аргументацію противників ідеї самостійності України, яку розвивали чернівецька газета „Буковина”. Ні відміну від „Молодої України” і газети „Діло”, які прихильно поставилися до ідей М.І.Міхновського, „Буковина” доводила „неможливість незалежності України з огляду на економічні так звані „жолудкові” (тобто, шлункові) фактори. Франко легко доводить, що саме економічні інтереси і вимагають у першу чергу ліквідації національного гніту. „Значить жолудкові ідеї, — пише він у 1900 році, — тобто національно-економічні питання самі собою, з залізною консеквенцією пруть усяку націю до виборювання для себе політичної самостійності, а в противнім разі розкривають перед нею неминучу перспективу економічного невільництва, за нидіння, пауперизації, культурного застою і упадку”. Тих, „хто не ставить се питання так широко”, І.Я.Франко називає „прихильниками здорового холопського розуму” [19, c.80].

Скупі критичні зауваження висловив Мартос з приводу брошури Міхновського „Самостійна Україна”. „Міхновський написав невеличку брошуру „Самостійна Україна”, досить запальну, але слабо аргументовану, написав він її у формі промови, і це, мабуть, дало привід декому твердити „що він виголосив тоді промову про самостійність України… За чотири роки (1900-1904рр.) ця брошура не викликала жодного відгуку в масах. Тож виступати в той час з постулатом державної самостійності, — робив він висновок, — зовсім не до речі” [19, c.25].

Поява брошури „Самостійна Україна” викликала голосний відгомін в пресі Галичини і Буковини — українській, москвофільській і польській. Деякі органи преси (наприклад, як уже зазначалося чернівецька „Буковина”) зустріли заповідь боротьби за державну незалежність українського народу блюзнірськими клинами. Це було поштовхом до скликання влітку 1900 року віча української академічної молоді у Львові, на якому були виголошені реферати Лонгіна, Цегельського і Євгена Косевича, з умотивуванням ідеалу державної самостійності, й ухвалено відповідні революції. Матеріали цього віча були видрукувані в органі академічної молоді „Молода Україна” і окремою відбиткою. На той час І.Франко такого ідеалу безвиглядним. А щоб це стало можливішим колись в майбутньому, для цього мусить бути приведена відповідна організаційна і виховна праця в широких масах народу, під знаком того ідеалу [12, c.41].

Під кінець 1900 року появилось російське видання брошури „Самостійна Україна”. РУП, відбите на гектографі правдоподібно в Харкові, де мешкав її автор М.Міхновський, з передмовою від видавця і переднім словом від перекладника.

В передмові „Від видавця”, яким фігурує якийсь псевдонім — А.В.Ворог, говориться: „Отся брошура починає цілу серію періодичних випусків, що час од часу будуть появлятися. Мають вони на цілі познакомити російську інтелігенцію з українським рухом в цілій його повноті. Товчком до такого роду діяльності послужило видавцеві цілковите незнайомство російської інтелігенції з українським рухом, що приміром виражається у неспроможності відрізнити українство від українофільства. До переводу брошури „Самостійна Україна”, виданої за границею, додано переднє слово від переводчика. Воно доторкається багатьох наболілих питань українства, но не рішає його настільки основно та правильно, щоб з його виводами можна було згодитися. У всякому разі воно інтересне тим, що виражає погляди та ідеали якоїсь части українського суспільства і доторкається тих питань, що давно ждуть своєї розв’язки. В кожнім случаю застерігаємо собі слово. Видавець” [12, c.42].

Хто крився під тим псевдонімом, важко тепер встановити. Адже відомо, що РУП на початку об’єднувала най різнорідніші елементи, під світоглядовим оглядом і становище в національно-політичних питаннях.

Те переднє слово від перекладника являється важливим доповненням брошури „Самостійна Україна”, “узасаднюючи домагання державної самостійності України колоніальним положенням її в Російській державі, визиском її матеріальних і духовних сил на користь великоруського народу” [12, c.43], підкреслюючи, що користають з того визиску всі верстви великоруського народу і цим пояснюється їхня солідарна ворожа постава до визвольних змагань українського народу.

Громадсько-політичні діячі „по різному оцінювали „Самостійну Україну”. Ось що писав А.Жук в листі до В.Дорошенка 4 квітня 1955 року: „Кирило-Мефодіївське братство, Шевченко, Шістдесятники, Сім десятники, з Драгомановим на чолі, Франко, Братство Тарасівців, на кінець Грушевський — оці часи і люди полишали нам багатющий арсенал історичних фактів, думок і практичних починів, а ми нічого про це не знали, бо жили думками чужих людей і наслідували чужі почини.

Тому-то „Самостійна Україна” М.Міхновського, під знаком якої почала збиратися Молода Україна початку ХХ століття, була лишень хвилевим метеором, якщо своїм яскравим світлом на хвилю розрізав темноту ночі й згас!” [12, c.43].

Д.Антонович неприхильно ставився до „Самостійної України” Міхновського, надаючи пріоритет, як і більшість представників народницького світогляду, не національному, а соціальному питанню. „З приводом національного питання, — як зазначає О.Коваленко, — стався розкол Д.Антонович, який був головою Управи Вільної Громади, вважав, що національні питання не існує на Україні, для українського народу більш важливим є вирішення соціальних питань. Тому Мацієвич й Коваленко, які не були згодні з ним і яких підтримала більшість, заснували. Другу Вільну Громаду РУП” [12, c.43]. М.Міхновський мав на неї дуже сильний вплив. Її члени часто зверталися до М.Міхновського по допомогу в написанні прокламацій.

З приводу „Самостійної України” Андріївський писав: „Книжечка М.І.Міхновського створила епоху в нашому політичному житті” [7, c.26].

Про вплив „Самостійної України” на її читачів пише дружина відомого Харківського громадсько-політичного діяча, члена РУП Д.Антоновича К.Антонович, оцінки якої абсолютно не збігалися з тими, що давав творові, та й самому Міхновському її чоловік. „Ще в Харкові ми, тодішня молодь читали і знали його „Самостійну Україну”, зачитувалися нею, але тоді і мріяти не могли про здійснення того, що він там писав, що він надовго передбачав і що потім після революції 1917 року здійснилося” [7, c.30]. К.Антонович спростовує оцінки відомих українських діячів, які негативно ставилися до Міхновського. Вплив Міхновського, — писала вона у своїх „Споминах”, — „був дуже великий, тому, що все, що досі було стихійне, тепер набирало логіки й робилося зрозуміле, робилося необхідне, заповнювало життя ідеалами, без яких не можна жити, хіба животіти, і до яких молодь іде та якими захоплюється і за які й життя віддає, як треба…” [7, c.30].

Таким чином, оцінюючи твір М.Міхновського „Самостійна Україна”, можна сказати, що він став не лише програмним документом Революційної української партії, а й закликав до політичної боротьби за незалежність України, обґрунтував ідеї національної державності, чим справив велике враження на сучасників і став пророчим щодо майбутнього України. 

Р О З Д І Л ІІІ

Діяльність М. Міхновського в добу революції

Революція… Скільки в цьому слові тривоги, болю, жалю, надії на майбутнє.

Українська революція 1917-1921рр. стала наслідком логічного розвитку подій, що відбулися в контексті європейської історії. Перша світова війна та спричинені нею катаклізми. Викликали незворотні процеси в надрах Російської імперії. Прагнення народів, що населення її, до самовизначення й незалежності вилилося в могутній сплеск національно-визвольного руху. 1917 рік дав поштовх до його кульмінаційного піднесення.

На початку 1917 року Петроград нагодував “розтривожений вулик” [20, c.29]. Доведених до відчаю робітників підтримували солдати з 20-тисячного запасного контингенту, який чекав відправлення на фронт. Перебої з постачанням продуктів харчування стали тієї іскрою, від якої спалахнула революційна пожежа. Сутички на вулицях північної столиці супроводжувалися жертвами як серед поліції, так і серед робітників. У зв’язку з тимчасовим припиненням діяльності Державної Думи 27 лютого було створено її Тимчасовий Комітет на чолі з М.Родзянком [20, c.29].

Одночасно виникла Рада робітничих і солдатських депутатів, що спричинило появу двовладдя. 2 березня цар зрікся престолу, а наступного дня було проголошено склад Тимчасового уряду, який мав діяти до скликання Установчих зборів.

Уже 28 лютого до України докотилися перші звістки про петроградські події. В Україні “визвольні змагання набули специфічних рис” [20, c.309], що було пов’язано з її місцем у геополітичній системі координат, особливостями соціально-політичного, національно-культурного, релігійного життя.

Своєрідна стратифікація українського суспільства відбулася на співвідношенні політичних сил, які репрезентували його різні соціальні ніші.

Лютнева революція 1917 року в Росії хрестоматійно вважається буржуазно-демократичною. Революційні подій в тогочасній Україні, принаймні, по кількох параметрах, виходять за межі даного означення. Насамперед, це стосується національно-визвольних мотивів, з яких до революційного руху приєдналися політичні сили різної соціальної орієнтації. Засоби, якими користувалися перший легітимний орган — Українська Центральна Рада, — дозволяє класифікувати революцію як національно-демократичну. Керманичі УЦР наголошували на соціальній спрямованості її діяльності. Так, М.Грушевський у праці „На порозі Нової України” писав: „Нашій народній державі ставимо грандіозні завдання: не тільки зверхню охорону ладу й порядку, яку ставить собі звичайна буржуазна держава, хоч би буржуазна республіка, а проведення й поглиблення правдивого послідовно розвиненого демократизму і можливе наближення до соціалістичного ладу…” [20, c.45]

З початком світової війни М.І.Міхновський був покликаний до діючої армії, а лютневу революцію 1917 року зустрів у Києві, центрі національно-політичного життя України [13, c.63]. Залишаючись на військовій службі, він негайно включився в активну політичну діяльність, прагнучи об’єднати своїх нечисленних однодумців, розгорнути пропаганду ідеї самостійності України, добиватися досягнення її швидкими і рішучими діями, прихильником яких він завжди був. Як правник, М.І.Міхновський дійшов висновку, що падіння царизму звільняє український народ від зобов’язань, які він взяв на себе по Переяславському договору 1654 року по відношенню до правлячої у Росії династії. Додатковим аргументом на користь цього був і той беззаперечний факт, що царі ніколи не виконували взяті на себе зобов’язання. З іншого боку, революція відкрила унікальну можливість добитися права України на незалежність навіть без огляду на формально-правові міркування.

З особою М.І.Міхновського тісно пов’язані багато важливих, ключових політичних подій 1917 року в Україні. Про його участь у цих подіях сучасному українському читачеві майже нічого не відома. Замовчувала не лише офіційна радянська історіографія. Про діяльність М.І.Міхновського не писали і ті, хто про неї добре знав — його сучасники, активні учасники українського національно-визвольного руху, у тому числі М.С.Грушевський і В.К.Винниченко, які майже безвиїзно жили у той час у Києві, де до середини літа 1917 року перебував М.І.Міхновський. він залишався для них “незручним, незговірливим, зрозумілим і надто прямолінійним” [13, c.63]. Разом з тим, життя щораз підтверджувало його правоту. Очевидно, спогади про це викликали у багатьох неприємні асоціації.

Уже з березня 1917 року М.І.Міхновський, за свідченням П.Мірчука, здійснив спробу утворити організаційний цент самостійницьких сил, який зміг би стати органом тимчасового державного правління усіма сферами життя незалежної України і добився б скликання українського парламенту та відповідального перед ним уряду. П.Мірчук називає орган державного правління, який прагнув утворити Міхновський „Українською Центральною Радою” (УЦР) [13, c.63].

В історичній літературі виникнення УЦР зв’язується з діяльністю поміркованих діячів українського національного руху, об’єднаних у „Товариство українських поступовців” (ТУП). Ця організація виникла ще у 1907 році і об’єднувала, перш за все, лібералів, членів Української радикально-демократичної партії (УРДП), які в умовах реакції відійшли від політичної діяльності і займалися майже виключно культурно-освітнянською роботою. ТУП і деякі Інгі групи 4 березня 1917 року оголосили про утворення власного об’єднання, покликаного представляти український національний рух перед новими російськими властями. Це об’єднання одержало назву Центральної Ради. До роботи у ній включилися члени Української соціал-демократичної партії, українські есери і члени Української радикально-демократичної партії, яка після Лютневої революції відновила свою діяльність, представники інших політичних груп і громадських організацій [13, c.64].

В результаті переговорів представників різних напрямків національного руху — ліберальних об’єднана організація, яка перебрала назву — Українська Центральна Рада (УЦР) [13, c.64].

З перших днів революції М.І.Міхновському стало ясно, що майбутнє України у значній мірі залежить від того, чи зуміє вона створити власні, підпорядковані її представникам, збройні сили. В умовах світової війни, коли мільйони українців одержали зброю, створення національної армії було технічно нескладним завданням. Але це очевидно з точки зору здорового глузду прагнення не було зрозуміле партнерам самостійників по УЦР. Вони виходили з тієї точки зору, що після краху царизму, який поневолював український народ, у Росії немає ворожих йому сил. Українські ліберали покладали надії на російських кадетів, а соціалісти — на російських меншовиків і есерів [13, c.64]. І ті, і інші були твердо впевнені, що російські політики будуть щиро допомагати українцям у їх домаганнях свободи національного життя. За таких умов створення власної національної армії вважалося не лише надто дорогим, але і небезпечним заходом, оскільки, мовляв, війська можуть стати „знаряддям реакційних сил” [13, c.64].

Міхновський, як і раніше, не погоджувався вручати долю України представникам інших націй. Ніякого винятку для лібералів чи соціалістів Росії він не робив. Особливо його лякала перспектива перемоги в Росії соціалістів, „московського пролетаріату”, оскільки його панування над українським народом „буде ще важчим і незмірно жорстокішим, ніж панування московської буржуазії”. [13, c.64]. Звідси його надзвичайна активність в творенні національних збройних сил. Він відчував небезпеку, яка насувалася на Україну, і прагнув створити надійні гарантії її свободи.

Курс на організацію української армії гаряче підтримувала Українська Народна Партія (УНП), яка відновила після Лютневої революції свою діяльність.

В цей період точилися гострі суперечки щодо редагування першого документа УЦР — відозви до населення України. М.І.Міхновський запропонував сповістити жителів про намір організованих у Росії сил негайно приступити до творення самостійної української держави. Ця пропозиція була відкинута як лібералами, членами Української радикально-демократичної партії, так і соціалістами — українськими есерами й українськими есдеками.

М.І.Міхновський пішов на компроміс, сподіваючись, що розвиток подій швидко розкриє очі лібералам і соціалістам і вони через деякий час прийдуть до визнання необхідності самостійності. Відозва УЦР датована 9 березня 1917 року, відбиває штучне поєдання різних підходів до питання про майбутнє України. Початкові фрази відозви нагадують зміст і стиль текстів, написаних до революції Міхновським [12, c.8].

„Народе Український! Впали вікові пута. Прийшла воля всьому пригніченому народові, всім поневоленим націям Росії. Настав час і твоєї волі й пробудження до нового, вільного творчого життя після більш як двохсотлітнього сну. Уперше, Український тридцятимільйонний народе, Ти будеш мати змогу сам за себе сказати, хто ти і як хочеш жити як окрема нація. З сього часу в дружній сім’ї вільних народів могутнього рукою зачнемо собі саму кращу долю” [12, c.8]. Але дальший зміст відозви писався лібералами і соціалістами, які майбутнє України вбачали в автономії у складі федеративної держави. До того ж, доля України пов’язувалася не з волевиявленням її народу, а з позицією Всеросійських Установчих зборів, більшість у яких неминуче одержали б представники великоруських губерній.

У першому документі УНП 1917 року — Універсалі від 21 березня 1917 року, містився заклик: „Негайно утворювати українські легіони по всій Україні” [13, c.65].

З початку березня 1917р. він швидко налагоджує зв'язки з військовими, охоче виступає перед ними на різних зборах і нарадах. 6 березня з ідеєю утворення української національної армії М.І.Міхновський виступив перед 210 офіцерами-українцями. Збори прийняли резолюцію, в основу якої було покладено ідеї доповіді. Повідомлення про „Підготовче віче” (так було названо збори) було опубліковане масовим тиражем і поширене на фронті і в тилу. 9 березня М.І.Міхновський організував збори військових-українців київського гарнізону, які підтримували рішення „Підготовчого віча”. На цих зборах були присутні понад 4 тисяч офіцерів, унтер-офіцерів та рядових.

Через два дні М.І.Міхновський знову виступив перед військовими, які перебували у Києві проїздом. Він запропонував приступити до організації „Першого українського охочекомонного полку ім. гетьмана Богдана Хмельницького” [13, c.65].

Серія цих зборів була завершена військовою нарадою гарнізону Києва і околиць 16 березня 1917р., яка по доповіді М.І.Махновського прийняла резолюцію, що сформулювала завдання: „Негайно приступити до організації власної національної армії, як могутньої своєї мілітарної сили, без якої не можна і помислити про здобуття повної волі України”. Збори створили „Український військовий організаційний комітет”, до складу якого входили: полковник Глинський — голова; полковник Волошин, сотник Л.Ган, прапорщик Т.Павелко і поручик М.І.Міхновський — члени. Завданням цього комітету була українізація військових частин на Україні, створення українських військових організацій і, перш за все, відкриття українського військового клубу [13, c.65]. Було вирішено негайно приступити до організації в Києві Першого українського полку.

Військові вирішили підтримати призначену на 19 березня українську демонстрацію в Києві, присвячену революції. Але надати цій демонстрації самостійницького характеру їм не вдалося, хоча поряд з численними лозунгами „Автономія Україні”, в лавах демонстрантів зустрічалися заклики „Хай живе самостійна Україна” і „Самостійна Україна з гетьманом на чолі”, а перед демонстрантами з емоційною промовою виступив М.І.Міхновський [13, c.65].

У кінці березня в Києві було створено „Український військовий клуб ім. гетьмана П. Полуботка”. Керували цим клубом М.І.Міхновський і його близький друг хорунжий Л.Ган. Почесним членом клубу обрано коменданта київського гарнізону генерал-лейтенанта Цицовича. Завданням клубу оголошувалося: „Гуртувати в одній сім'ї вояків, лікарів і військових урядовців” і виховувати серед них і серед усього українського народу свідомість значення і ролі армії у боротьбі народу за визволення. Передбачалося відкриття філій клубу по всій Україні. Члени клубу видали і поширили де­сятки тисяч листівок серед українських солдатів і офіцерів, у яких закликали до об'єднання для боротьби за звільнення України [13, c.65].

Успішна робота самостійників у військах і небажання УЦР підтримати ідею створення української національної армії і добиватися незалежності України штовхали М.І.Махновського на рішучі дії. У кінці березня 1917р. він зібрав у готелі „Прага” нараду своїх прибічників з „Українського військового організаційного комітету” і виклав своє бачення найближчого майбутнього. Промова М.І.Міхновського дійшла до нас у викладі одного з Учасників наради В.Євтимовича [13, c.65]. Вона мала справді програмний характер. Промовець почав з того, що Москва не піде на надання Україні не лише самостійності, а навіть автономії: „...Без України з її скарбами, навіть при Україні автономній, що добром своїм без московського контролю розпоряджатиметься, зійде Московщина до значення другорядної держави”. Незалежність доведеться виборювати: „Надії на „дружню” демократію братнього народу — не лише наївні, а просто дурні”. В такій ситуації — перше наше завдання — це творити власну військову силу всіма засобами, які до того будуть надаватися”. М.І.Міхновський запропонував членам наради виступити перед Всеукраїнським військовим з'їздом, який мав бути скликаний найближчим часом, з пропозицією „видшить зі свого складу владу”,— вибрати гетьмана. „Треба мати на увазі,— відзначив М.І.Міхновський, що „наші демократи спротивляться тому... Але гетьман зуміє, коли зайде потреба, спромогти не лише на силу фактів, але й на факти сили!” Наскільки продуманим був цей план, свідчать перші кроки, які мала зробити нова українська влада. Це — підписання миру з Німеччиною та її союзниками. „Замирившись з осередніми державами,— говорив М.І.Міхновський,— вирвемо ініціативу від московських більшовиків. Вони зараз ще безсилі, але мають страшну зброю, яка може дати їм перемогу. Це їхня безоглядність та гасло негайного сепаратного миру. І цю зброю ми мусимо їм вибити з рук...” Присутні на нараді погодилися з планом тій запропонованим М.І.Міхновським.

Політичний розвиток вніс істотні корективи у плани М.І.Міхновського. Весняні місяці 1917 р. позначені швидким зростанням авторитету і впливу на маси Української Центральної Ради. На початку квітня 1917р. у Києві зібрався Всеукраїнський Національний Конгрес — широкі представницькі збори делегатів від різних національних партій і соціальних груп. Самостійники були учасниками Конгресу, а М.І.Міхновський виступив перед ними з вітанням, яке, за оцінкою преси, справило „велике враження” [13, c.66]. Національний Конгрес передав свої повноваження обраній із свого складу новій Українській Центральній Раді, значно чисельнішій, ніж попередня.

З огляду на російський Тимчасовий уряд, цілком легальне і „законно” прагнули вирішувати лідери Ради і „воєнне питання”, інтерес до якого серед українців в армії був для них цілком несподіваним і небажаним. Кожен свій крок Рада прагнула узгодити з Петроградом. Вперше з „воєнним питанням” вона виступила на початку квітня 1917 р., коли у Києві зібрався Український Національний Конгрес. Від його імені лідери УЦР вислали до воєнного міністра, який якраз перебував у Києві, делегацію для обговорення питання про українізацію військ. До складу делегації включили двох радикал-демократів — Дм. Дорошенка і Ст. Ерастова, а також М.Міхновського — найавторитетнішого у той час у військах українського політичного діяча.

Особливих надій на цю зустріч у М.І.Міхновського не було. На відміну від радикально-демократичних членів делегації, він не чекав від Тимчасового уряду істотних поступок щодо України. Так воно і сталося. Переговори не принесли бажаних результатів. Російський воєнний міністр, який дозволив формувати на території України польський національний корпус, чеські та латиські національні військові формування, не дав згоди на створення українських військових з'єднань. Виняток було зроблено для двох бригад. Про цю вимушену поступку російських властей М.І.Міхновський повідомив делегатів Конгресу запискою, що, оприлюднена головою, викликала бурхливі оплески [13, c.66]. Але, давши принципову згоду, воєнні власті гальмували вирішення конкретних питань. Тому Міхновський зі своїми однодумцями приступив до організації першого великого з'єднання української армії цілком самостійно. У середині квітня 1917р. на Сирецькому полі під Києвом було оголошено про створення „Першого Українського козачого ім. гетьмана Богдана Хмельницького полку”. Ця подія переросла в загальнонаціональне свято. Три військові оркестри відіграли український національний гімн „Ще не вмерла Україна”, після масового мітингу учасники свята влаштували маніфестацію. Було утворено делегацію військових, у складі якої були М.І.Міхновський і В.Павелко — представники Клубу ім. П.Полуботка, делегати українського полку, офіцери гарнізону. Делегація мала наміри домовитися з командуванням армій Південно-Західного фронту про статус першого українського військового з'єднання [13, c.67]. Однак російські генерали дозволу на формування полку не дали. Справа набула надзвичайного розголосу. Самочинні дії Клубу імені П. Полуботка засуджували усі — від офіційних осіб, які представляли Тимчасовий уряд, до газет російських соціалістичних партій. У цю кампанію критики самостійників включилися і українські соціалісти. На засіданні УЦР В.К.Винниченко засудив те, що він назвав „махновщиною”, і висловив надію, що „це явище цілком часове” [13, c.67]. А 20 квітня питання про створення українських військових з'єднань розглядалося на спільному засіданні київських Рад робітничих і солдатських депутатів. Представник Петроградської Ради робітничих і солдатських депутатів член УСДРП Є. Неронович, який виступив на засіданні, не відкидаючи в цілому ідею організації українських військових з'єднань, закликав збори „до уважнішого ставлення до національного питання, не допускаючи, щоб національна справа була підхоплена українськими зубрами і використана для їх шовіністичних цілей” [13, c.67].

М.І.Міхновський і його прихильники зігнорували наказ генерала і рішення УЦР, продовживши роботу по формуванню полку. Цю роботу досить швидко було завершено. Бажаючих було достатньо. Полк складався з 16 сотень і налічував понад 3 тис. солдатів і офіцерів. Він відмовився відправлятися на фронт, чекаючи скликання 1-го Всеукраїнського військового з'їзду та його рішень.

Військовий з'їзд відбувся в Києві на початку травня 1917р. і зібрав 700 представників від військових організацій, фронтових і тилових частин армії і флоту. Ці делегати мали мандати від 1580702 українців в російській армії. Це приблизно половина всіх українців, які перебували на фронті і в тилу. Президія з'їзду складалася з шести чоловік: ініціатора українізації військ М.І.Міхновського, делегата Західного фронту С.В.Петлюри, представника Виконавчого Комітету Центральної Ради В.К.Винниченка, моряка Чорноморського флоту Письменного, командира богданівського полку Ю.Капкана.

Повернувшись до своїх частин, делегати з'їзду розгорнули активну роботу по реалізації його рішень. Через деякий час з'явилися нові українські полки: ім. Ґонти в Умані, ім. Сагайдачного у Житомирі, ім. П.Полуботка в Ростові-на-Дону, ім. гетьмана Мазепи у Саратові, Український Запорозький полк у Москві.

Згідно рішень 1-го Всеукраїнського військового з'їзду через місяць, на початку червня, у Києві мав відбутися 2-й з'їзд. Військовий міністр Тимчасового уряду О.Ф.Керенський заборонив його. Заборона уряду була зігнорована українськими солдатами і офіцерами і на цей раз. На з'їзд прибуло 2500 делегатів, які представляли понад 1,7 млн. чол. Заборона на проведення з'їзду викликала гостру реакцію делегатів. Тон виступаючих був рішучий; багато з них вимагало проголошення самостійності України [13, c.68]. Соціалістичні представники Української Центральної Ради доклали чимало зусиль, щоб ввести роботу з'їзду в необхідне їм русло. Однак резолюція, яку прийняли делегати, хоч і не містила закликів до самостійності, все ж була досить рішуча: „Пропонувати своєму найвищому представницькому органу — Українській Центральній Раді в сій справі (справі досягнення автономії.— Авт.) до Уряду більше не звертатися й негайно приступити до твердої організації краю в згоді з національними меншостями…” [13, c.68].

Цьому рішенню Тимчасовий уряд не міг нічого протиставити. М.І.Міхновський, спостерігаючи наростання анархії в Росії, неспроможність уряду контролювати фронт і тил, все більше проникався переконанням, що розвиток національного руху швидко принесе бажаний результат: проголошення повної самостійності України і захоплення Українською Центральною Радою усієї повноти влади на її територій.

Долаючи опір і неприховану ворожість лібералів і соціалістів, самостійники продовжували організацію українських військових частин. У червні 1917р. близьке оточення М.І.Міхновського почало формування нового українського козачого полку. Основою його стали солдати-українці, які прибули з Чернігова, Пензи та інших місць і на київському розподільному пункті чекали відправки на фронт. Під впливом роз'яснювальної роботи членів клубу ім. Полуботка вони оголосили себе окремим військовим з'єднанням і заявили, що не виступлять на фронт доти, поки їх не визнають „Другим Українським ім. гетьмана Полуботка Козачим полком”. Створення полку не було визнано ні російськими властями, ні Українською Центральною Радою. Але це не зупинило Міхновського, який продовжував роботу серед солдатів.

М.І.Міхновський і його товариші вірили, що керівництво Ради, впевнившись у безсиллі Тимчасового уряду, його неспроможності зупинити наростання анархії, відмовиться від свого „автономізму” і „федералізму” і перейде на позиції самостійництва.

Існував досить чіткий план повстання, який мав форму своєрідного маніфесту, написаного у звичній для самостійників формі, очевидно, самим М.І.Міхновським: „Ми, українці — козаки не хочемо мати свободи лише на папері, або пів-свободи. По проголошенні 1-го Універсалу — 2-го Універсалу ми не визнаємо! — ми приступаємо до заведення порядку на Україні. Задля цього ми всіх росіян і ренегатів, які гальмують українську роботу, скидаємо з їх постів силою, не рахуючись з російським урядом. Визнаємо Центральну Раду за свій найвищий уряд, ми поки що виганяємо зрадників з України без її відома. Коли все опануємо силою, тоді цілком підпорядкуємося Центральній Раді. Тоді вона порядкуватиме у Києві і по всій Україні як у власній хаті. Тепер же, коли починається повстання, ми виставляємо 6 своїх людей, котрі мусять усім керувати” [13, c.69]. Ці шестеро склали комітет дії і керувалися рішеннями групи М. І. Міхновського.

У ніч з 3 на 4 липня полк полуботківців вийшов з казарм, захопив зброю, у тому числі артилерію, і направився у центр Києва. План виступу передбачав узгоджені дії двох українських полків — „Першого Українського полку ім. Б.Хмельницького” (богданівців) і „Другого Українського полку ім. П.Полуботка”. Однак, командир богданівців Ю.Капкан, який спочатку погодився підтримати виступи і навіть дав присягу на вірність самостійній Україні, ознайомив з планами полуботківців Винниченка і Петлюру , а потім спробував силами 4 рот богданівців роззброїти повстанців. Це не вдалося: частина богданівців приєдналася до полуботківців, інші — втекли разом з Ю. Капканом [13, c.69]. Повстанці без особливих перешкод вступили в Київ, захопили скарбницю, зайняли Печерську фортецю, арсенал, заарештували начальника міліції, російського коменданта міста, “роззброїли юнкерів, розігнали висланий проти них 2-ий запасний батальйон” [13, c.69]. Таким чином, полуботківці фактично взяли під повний контроль місто. Вони чекали схвалення своєї акції з боку Української Центральної Ради, до приміщення якої під жовто-блакитними знаменами вирушили. Але позиція Ради залишалася незмінною. Замість сподіваної радості, полуботківці зустріли неприховану ворожість. Рада викликала командування богданівського полку і наказала йому роззброїти повстанців. У роззброєнні брали участь члени Генерального Військового Комітету. Полуботківці були деморалізовані і не відважилися на протидію Центральній Раді. Довідавшись про такий перебіг подій, до Києва знову прибув командуючий київським військовим округом Оберучев, який під час повстання втік з міста. Він наказав юнкерам і деяким іншим вірним уряду частинам гарнізону оточити обеззброєних полуботківців. Почалося знущання і грабіж самостійників, а три з них під час розправи загинули.

Незважаючи на те, що прямих доказів участі М.І.Міхновського у повстанні не було, його теж заарештували. Однак слідство по відношенню до нього не велося. Небезпечного конкурента, „авантюриста” по рекомендації В.К.Винниченка було під охороною військової жандармерії відправлено на Румунський фронт. Де він мав продовжувати службу. На фронті, або у військових в'язницях опинився і ряд інших військових-самостійників. Це був важкий удар по національно-визвольному руху українського народу.

На Україну М.І.Міхновський повернувся пізньої осені 1917р. Невідомо, чому він не поїхав до Києва, де революційні події швидко наближалися до розв'язки. Не виключено, що він залишив фронт без дозволу командування, і у столиці України його чекав арешт. Міхновський обрав місцем проживання рідну Полтавщину і негайно після повернення “Лубенське земське зібрання обрало його мировим суддею повіту” [13, c.70].

Саме у цей час, наприкінці 1917р., на Полтавщині йшла розбудова нової політичної організації — Української демократично-хліборобської партії (УДХП). її засновниками були Володимир і Сергій Шемети, а також відомий історик і політичний діяч В'ячеслав Липинський. У програмі УДХП, опублікованій в жовтні 1917р., чітко сформульована самостійницька перспектива України, „повна власновільність і суверенність українського народу” [13, c.70]. Партія заявила про необхідність аграрної реформи, ліквідацію поміщицьких латифундій. Але, на відміну від есерів, вона орієнтувалася на міцне фермерське господарство, на приватну власність на землю.

Майбутню українську державу УДХП уявляла республікою з президентською формою правління. Президентська влада обмежувалася Українським сеймом, який обирався на 4 роки в результаті демократичних виборів. Виконавчу владу мав здійснювати Генеральний Секретаріат або Рада Міністрів [13, c.71].

Поява на політичній арені УДХП викликала негативну реакцію більшості українських національних партій. Особливо не сподобалися їм наміри зберегти, хай і в урізаному вигляді, приватну власність на землю. На цій підставі УДХП в соціалістичній і ліберальній пресі була оголошена реакційною, поміщицькою організацією. Що ж стосується орієнтації на президентську республіку, то у ній соціалістичні опоненти хліборобів-демократів вбачали їх приховані промонархічні настрої.

М.І.Міхновський, який назавжди позбавився соціалістичних ілюзій, тепер зв'язував майбутнє України саме з реалізацією хліборобсько-демократичної програми. Розроблена В.К.Липинським, ця програма якнайповніше відбивала погляди М.І.Міхновського. Він поринув у діяльність УДХП, прагнучи поширити її вплив не лише на Полтавщині, але і за її межами.

У рідні краї Міхновський повернувся у той час, коли там закінчувалася підготовка до виборів до Всеросійських Установчих зборів. Ніяких надій на успіх у хліборобів-демократів не було. Але вони вирішили взяти участь у цій кампанії, використавши її для якнайширшої пропаганди своїх поглядів. В Полтавському виборчому окрузі УДХП виступила у складі списку „Національно-республіканських груп і організацій”. Першим у списку “стояло прізвище М.І.Міхновського” [13, c.71]. Результати виборів продемонстрували глибину ізоляції УДХП в суспільстві. Більшість голосів одержали “українські есери — 462,6 тис. чол., а список УДХП — лише 1,1 тис.31” [13, c.71].

Політична діяльність М.І.Міхновського на початку 1918р. була перервана наступом на Полтавщину радянських військ. Як відомий у минулому адвокат, що активно виступав на захист селян в політичних процесах після першої російської революції, М.І.Міхновський зумів уникнути репресій, хоча, перебуваючи під пильним наглядом, майже на два місяці був виклю­чений з політичного життя.

Нова сторінка в його політичній біографії почалася після переїзду до Києва, який відбувся вже в умовах окупації України німецькими і австро-угорськими арміями. Формально влада на Україні перебувала в руках Центральної Ради. Склад Ради залишався, в основному, есеро-есдеківським, а політика її уряду змінилася мало. Вона сприяла дальшому розвалу економіки України, наростанню класової боротьби в суспільстві. Ліберальні і консервативні елементи виступили проти Ради, прагнучи створити новий режим, здатний утвердити мир і спокій на Україні.

П.П.Скоропадський в своїх мемуарах, частково опублікованих в 20-ті роки, стверджує, що УДХП „відіграла велику роль в справі повалення Центральної Ради, завдавши їй перший тяжкий удар” [13, c.71]. Це справді так. Першою виступила проти Ради Українська демократично-хліборобська партія, але її дії стали частиною широкої кампанії, частково скоординованої, частково стихійної, у якій брали участь різні, а подекуди і протилежні за характером політичні сили.

Ще 6 березня в Лубнах зібрався з'їзд демократів-хліборобів, який заявив, що „селян-хліборобів не задовольняє нинішній уряд… Тільки при умові, коли селяни будуть обробляти 20-100 десятин,— тільки тоді можна буде завести культурне господарство, при якому земля буде давати 100 і більше пудів з десятини” [13, c.72]. З'їзд вислав до Києва делегацію з 205 чол., які мали викласти Центральній Раді свої вимоги: покінчити з соціалістичними експериментами, поділитися владою з хліборобами-демократами [13, c.72].

Це було не перше подібне звернення хліборобів-демократів до Української Центральної Ради. Ще влітку 1917 р., коли УДХП була в зародковій стадії свого формування, її полтавські представники звернулися до М.С.Грушевського і В.К.Винниченка з проханням включити до Ради членів цієї партії. Тоді соціалістичні керівники УЦР відкинули пропозицію [13, c.72].

В той час генерал П.П.Скоропадський, у недавньому минулому командир першої українізованої дивізії і Головний Отаман „Вільного козацтва”, разом з своїми товаришами по службі став готувати державний переворот і шукав суспільно-політичні сили, на які можна було б опертися. Його увагу привернула Українська демократично-хліборобська партія та її лідери. Відбулася зустріч генерала з М.І.Міхновським, на якій хліборобам-демократам було запропоновано спільні дії з групою П.П.Скоропадського (вона називалася „Українська народна громада”) і „Союзами земельних собственников” — організаціями російських і зросійщених поміщиків [13, c.72]. Така співпраця була неможлива: „Союзн земельних собственников” були ворогами української державності і орієнтувалися на відновлення „єдиної і неділимої”. Що ж стосується УДХП, то вона, як і інші ліберальні і консервативні українські організації, прагнула знищення Української Центральної Ради, а не її реорганізації, зміни політичного курсу.

УДХП спробувала вплинути на формування гетьманського уряду. Зібравшись, врешті-решт, 30 квітня на своє засідання, партія звернулася до П.П.Скоропадського з листом, у якому формулювала своє бачення складу і завдань гетьманського уряду: „В українському уряді більшість постів повинно належати тим діячам, які тривалою своєю працею показали відданість українській національній ідеї”, „у ньому не повинно бути людей, які тяжіють до Росії, чи Польщі”. Ознайомившись з листом, гетьман прислав хліборобам-демократам свого, який закінчувався словами: „Думки, висловлені у вашій заяві,… мої думки” [13 c.72]. Однак нічим конкретним ця заява не була підкріплена. Пропозиції призначити М.І.Міхновського прем'єром, з якими виступали як близькі його друзі, так і він сам, гетьманом відкидалися. П.П.Скоропадський не був типовим „малоросом” і, за оцінкою Є.Маланюка, „під багатьма оглядами стояв незмірно вище від більшості лідерів Центральної Ради”. Але „… він залишив нам класичний приклад українського політичного гамлетизму, який, до речі, тісно зв'язаний з традиційним малоросіянством” [13, c.73]. Можливості П.П.Скоропадського, який діяв в умовах німецько-австрійської окупації, були значно менші, ніж у діячів Центральної Ради, ініціатива яких обмежувалася хіба що їх автономістсько-соціалістичними комплексами. Однак, і у цих умовах він прагнув створити дієву структуру влади усіх рівнів. На це у свій час не спромоглася соціалістична Центральна Рада, що стало однією з важливих причин її краху, а разом з тим поставило на грань загибелі молоду українську державність. Цієї помилки прагнув уникнути гетьман, завоювавши у такий спосіб симпатії усіх державницьких елементів, які, нарешті, побачили силу, здатну добитися стабільності і порядку на території України. Але він опирався на місцеву бюрократію, яка служила у свій час самодержавству, на політичних діячів кадетського, чи октябристського напрямку, і цим самим вступав у конфлікт з українськими національними партіями. Скоропадський добивався відновлення приватної власності і, особливо, створення життєздатної системи аграрних відносин, як основи економічного життя України. Тут його погляди співпадали з програмою УДХП. Але він під тиском свого оточення змушений був йти на відновлення великопомістного землеволодіння, і цим протиставив себе абсолютній більшості населення, майже усім політичним партіям і організаціям, у тому числі УДХП. „Я більше був на стороні хліборобів-демократів, але мусив у той же час рахуватися з далеко сильнішим „Союзом” (земельних собственников)” [13, c.73],— писав П.П.Скоропадський в своїх „Споминах”. В результаті, замість прем'єрського, чи хоча б ключового міністерського поста, гетьман запропонував М.І.Міхновському третьорядну роль „Бунчужного товариша”, тобто особистого дорадника. Міхновський відмовився співпрацювати з гетьманським режимом і разом із своєю партією став до нього в опозицію, не залишаючи надій на еволюцію гетьманського режиму, прагнучи усіма легальними способами прискорити її [13, c.73].

10 червня делегація УНДС відвідала начальника німецького генштабу в Києві Тренера. Член делегації М.І.Міхновський заявив на зустрічі: „Депутація визнає гетьмана главою України, але його кабінет міністрів не виправдовує надій українських партій. Слід замінити нинішній кабінет, бо він складається з ворогів українського народу…”[13, c.73]. Однак розуміння у Тренера добитися не вдалося. Це визначило долю УНДС. Організація розпалася, а на її місці утворився Український національний союз (УНС), контроль над яким опинився в руках есерів і есдеків. Хлібороби-демократи в роботі цього об'єднання не брали участі.

Реакційна політика гетьманського уряду викликала загальне незадово­лення на Україні. Позиції окупантів значно ослабли. На Західному фронті перевага військ Антанти ставала все очевиднішою. Почалися пошуки нових політичних комбінацій, у які були втягнуті різні політичні партії. 14 жовтня генерального консула Німеччини в Києві Тіля відвідала делегація УДХП на чолі з М.І.Міхновським, С.М.Шеметом і Д.І.Донцовим. Делегація виклала свою точку зору на питання про вихід з кризи: „Самостійна Україна на чолі з гетьманом Скоропадським, … усунення з України груп російської орієнтації, прискорення організації національно-української добровольної армії” [13, c.74]. У той же день Тіль прийняв і делегацію Українського національного союзу, очолювану В.К.Винниченком.

Результатом усіх цих переговорів був коаліційний кабінет, у якому більшість, як і раніше, залишалася за кадетами, але разом з тим, включалося декілька членів Української партії соціалістів-федералістів. До складу уряду рекомендувався і М.І.Міхновський, однак його кандидатура була відкинута кадетами. Таким чином, істотних змін в складі і політичній орієнтації гетьманського уряду не відбулося. 16 листопада 1918 року газета „Нова Рада” визнали, що „українські діячі, які увійшли до складу кабінету, не могли розглядати на своїх засіданнях принципові питання про зміну курсу”. Це визначило і ставлення до нового уряду УДХП: безумовне недовір'я [13, c.74].

Коаліційний уряд існував недовго. 14 листопада, в умовах краху окупаційного режиму, соціалісти-федералісти вийшли з уряду. Новий кабінет був складений з осіб великоруської орієнтації. Того ж дня була опублікована „Грамота” гетьмана, яка демонструвала остаточний розрив режиму з українськими національними силами і відкриту переорієнтацію його на великоруську контрреволюцію. Цей новий курс закамуфльовувався закликом до створення Федеративної Росії. „В цій федерації,— говорилося у „Грамоті”,— Україні належить зайняти одне з перших місць, бо від неї йшов порядок і законність” [13, c.74]. Представники німецького воєнного командування були точніші в оцінці ситуації. Характеризуючи політичні цілі нового уряду, вони прийшли до висновку, що „вони більш-менш чітко спрямовані на возз'єднання з Великоросією, причому Україні в кращому випадку залишається деяка видимість автономії” [13, c.74].

Спроба чергового „возз'єднання” України з Росією, яка здійснювалася в умовах загального повстання в Україні, викликала консолідацію національних сил різних політичних орієнтацій. В ніч з 13 на 14 листопада, за день до проголошення гетьманом федерації з Росією на таємному засіданні УНС була вибрана Директорія Української Народної Республіки, яка проголосила своєю метою „відновлення республіканського ладу” на Україні.

Не довіряючи соціалістам, М.І.Міхновський, як і усі хлібороби-демократи, не підтримував ідеї масового анти гетьманського повстання, як єдиного способу захистити суверенітет України. Коли ж це повстання стало фактом і розгорнулася збройна боротьба між військами Директорії, очолюваними С.В.Петлюрою, і залишками гетьманської армії, представники УДХП виступили з ідеєю примирення сторін і створення національно-демократичного кабінету при збереженні гетьманату. З такою пропозицією, написаною М.І.Міхновським, у Одесу, до представників союзного командування, виїхали Шемет і Любарський-Письменний. Передбачалося, що союзники вплинуть на ворогуючі сторони, примусять їх примиритися. Одночасно, М.І.Міхновський виїхав до Харкова, де знаходився один з найкращих корпусів повстанців — Запорізький [13, c.75]. Але обидві місії закінчилися провалом. Міхновський і Шемет повернулися до Києва ні з чим. Тоді УДХП пішла на останній крок: її делегація з'явилася у німецькому посольстві, щоб запропонувати своє посередництво в переговорах між гетьманом і повстанцями. Делегати хліборобів-демократів „висловили думку, що коли гетьман наважиться сформувати національний український кабінет, то Петлюра і його прибічники погодяться скласти зброю” [13, c.75]. Це був акт відчаю. Спроби мирного вирішення конфлікту стали неможливими: повстання наближалося до переможного завершення.

Характеризуючи ставлення хліборобів-демократів до усіх цих подій, С.Шемет пізніше писав: „Партія у цілому у повстанні проти гетьмана участі не приймала” [13, c.75]. Уже після його завершення декілька її авторитетних членів увійшли до складу УНС [13, c.75], прагнучи утримати Директорію „від крайностей”.

М.І.Міхновського серед них не було. Його ставлення до Директорії було вкрай негативне. У ній він вбачав соціалістичний режим, який своєю незваженою політикою веде до дальшої анархії в аграрних відносинах і промисловому житті, сприяє розвалу адміністративного апарату, розкладає армію і робить Україну безсилою у боротьбі з зовнішньою небезпекою, а особливо, більшовицькою Росією. М.І.Міхновського обурювали спроби Голови Директорії В.К.Винниченка і Голови уряду УНР В.М.Чехівського ввести на Україні якусь подобу радянської системи і на цій основі порозумітися більшовиками, витіснити з політичного життя несоціалістичні партії і групи.

Наприкінці 1918 - на початку 1919р. хлібороби-демократи розробили план усунення Директорії від влади. У цей час радянські війська широким фронтом наступали на Україну, а армія УНР розвалювалася на очах. „Необхідно щось робити! Інакше — кінець Україні. Держава наша загине…”,— заявив на нараді керівництва УДХП М.І.Міхновський. Було вирішено зв'язатися з Є.Коновальцем — комендантом корпусу „Січових стрільців”, який перебував у Києві, і П.Болбачаном — командиром Запорозького корпусу, що дислокувався на Харківщині. Це були дисципліновані і боєздатні частини армії, командири яких співчували УДХП [13, c.75]. З їх допомогою було вирішено встановити режим диктатури, добитися нормалізації економічного і соціально-політичного життя, ліквідувати наслідки безладдя і анархії. „Необхідно їхати до Болбачана. Єдина надія на нього”,— таким було рішення УДХП.

Сповнений рішучості і надій, М.І.Міхновський не здогадувався, що місія до П.Болбачана — його остання політична акція. Запорозький корпус відступав до Дніпра, і Міхновський застав його аж у Кременчуці. Наступного дня з наказу С.Петлюри П.Болбачана було заарештовано. Цей арешт остаточно дезорганізував фронт. На нещастя, Міхновський тяжко захворів на плямистий тиф і потрапив до лікарні. Там його було заарештовано більшовиками, які вступили до міста на плечах відступаючих військ Директорії. Деякий час він, хворий, перебував у в'язниці, але завдяки численним проханням місцевої інтелігенції і деяких більшовиків-українців, які пам'ятали М.І.Міхновського по його виступах на захист українських селян на судових процесах, ув'язнення було замінене утриманням під наглядом у приватному помешканні. Після захоплення Кременчука військами отамана Григор'єва він знову опинився на свободі. Однак, з політичного життя Міхновський був виключений. Важка хвороба підірвала його здоров'я. переїхав до себе на Полтавщину, де перебував під наглядом місцевої ЧК [13, c.76].

Таким чином, М.І.Міхновський під час революції 1917 року проявив себе як патріот України. Він залишився помітною особистістю в історії цього періоду.

В И С Н О В К И

„Єдиними пропагаторами ідеї політичної самостійності в Наддніпрянській Україні були М.Міхновський, В.Липинський і Д.Донцов… читаючи праці цих трьох ідеологів, не можна позбутися враження, що вони написані прибульцями з іншої планети — настільки далекими за своїм радикальним тоном були вони від тогочасних писань більшості…” [6, c.26].Ці три визначені мислителі просто не знаходили собі місця в українському громадсько-політичному житті.

Досліджуючи тему: „М.Міхновський: штрихи до політичної біографії”, потрібно сказати, що незважаючи на певні кроки зарубіжної україніки в дослідженні політичної біографії М.Міхновського, не можна говорити про завершеність цієї роботи.

Автори публікацій, не володіючи достатнім масивом джерел та літератури, черпаючи в основному інформацію про Міхновського з особистих споминів, написали статті та розвідки, переобтяжені упередженнями суб’єктивними оцінками, яким бракує перевірених документальних даних. Пересічний читач легко може розгубитись у такому розмаїтті суперечливих оцінок і думок стосовно М.Міхновського. Вони зайвий раз переконують в тому, наскільки це складна неординарна постать, що своїми поглядами та поведінкою не вписується у звичні стереотипи. Правильно оцінити її можна, не зробивши глибокого виваженого аналізу цілого комплексу чинників: політичних, національних, духовних, релігійних, соціальних тощо. Незважаючи на підвищений інтерес науковців до даної теми, справжнє наукове дослідження життя і діяльності Міхновського, його внеску в розбудову самостійної соборної України — ще попереду.

Дана курсова робота містить аргументовані дані про різноманітність політичної діяльності М.Міхновського, впливовість реальність його рішень для Української держави в світі бачення і сприйняття істориків і науковців.

Серед дискусійних питань дослідників і різних відповідей, однозначним є те, що М.І.Міхновський залишив помітний слід в історії української політичної думки. Він перший серед діячів новітньої України закликав до боротьби за її самостійність і обґрунтував необхідність, глибоку історичну обумовленість цієї боротьби. Уся його публіцистика, політологічні статті й програмні документи могли б уміститися в одному невеликому томі. А склали вони цілу епоху в історії української суспільно-політичної думки.

Його долю важко назвати щасливою. Він часто робив те, що більшості не подобалося. Усе свідоме життя Міхновському доводилося обстоювати ідеї, які більшість не сприймала. Усе життя він був приречений іти „проти течії”. Робив він це гаряче, безкомпромісно, настійно. Багатьом здавалося, що це людина з далекого минулого, що вона випадково потрапила у ХХ століття і безслідно щезне. І ось минув 81 рік після його трагічної смерті. Настає момент переосмислення, момент істини. І виявляється, що він значно ближче до сучасності, ніж будь-хто з його політичних опонентів з національно-визвольного табору.

Спроба наукового аналізу політичної діяльності М.Міхновського наведеними факторами не вичерпується, вона знайде своє інформаційне відтворення в наступних історичних працях.

СПИСОК  ЛІТЕРАТУРИ

1. Бойко О.Д. Історія України. – К. Видавничий центр „Академія”, 1999. – 430с.

2. Геник С. 150 великих українців. – Ів.-Франківськ: Лілея – НВ, 2001. – 300с.

3. Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. - №9. – 320с.

4. Геращенко Т. М.Міхновський у спогадах і оцінках його сучасників // Молода нація. – 2003. - №2. – с.13-32.

5. Голод І. Ідеолог державності:Перестороги М.Міхновського // Молода Галичина. – 2004 .- с.8.

6. Донцов Д. Твори. Том 1. Геополітичні та ідеологічні праці. – Львів: Кальварія, 2001. – 488с.

7. Дорошенко Д. Нарис історії України. – Львів: Світ, 1991. – 576с.

8. Енциклопедія Українознавства. – Том 1. – Перевидання в Україні. – Львів, 1993. – 381с.

9. Жук А. Писання М.Міхновського // Молода нація. – 2003. - №2. – с. 40-44.

10. Історія України в особах: ХІХ-ХХ ст. / І.Войцехівська, А.Абліцов, О.Божко. – К.: Україна, 1995. – 479с.

11. Історія України / Відп. ред. Ю.Сливка; керівник авт. ком. Ю.Зайцев. – Вид. 4-те. – Львів: Світ, 2003. – 520с.

12. Курас І. Перший рeчник новітнього українського самостійництва // Історія України .- 2000. - №16. – с.3-14.

13. Курас І.Ф., Турченко Ф.Г., Геращенко Т.С. М.Міхновський: постать на тлі епохи // Укр. іст. журнал. – 1992. - №9,10,11 – с.63-79.

14. Лінецький С.М. Міхновський : міфи історіографії та правда історії // Молода нація. – 1996. – Вип. 1.- с.215-216.

15. Міхновський М. Самостійна Україна. – К.: Діокор. – 2002.- 80с.

16. Малий словник з історії України / В.Смолій, С.Кульчицький, О.Майборода та ін. К.: Либідь, 1997. – 464с.

17. Мартинець В. Микола Міхновський – піонер українського націоналізму // політологічні читання. – 1995. - №2. – с.263-264.

18. Наумов С.О. Братство тарасівців // Український історичний журнал. – 1999. - №5.- с.36-42.

19. Полонська-Василенко Н. Історія України: У2т. – Т2. Від середини XVII ст. До 1923 року. - К.: Либідь, 2002. – 608с.

20. Рубльов О.С., Реєнт О.П. Українські визвольні змагання 1917-1921рр. – К., Видавничий дім „Альтернативи”, 1999. – 319с.

21. Чикаленко Є. Щоденник (1907-1917). – Львів, 1931. – 350с.

22. Турченко Ф.М. М.Міхновський: становлення світогляду // Молода нація. – 2003. - №2 – с.59-125.

23. Шемет Ж. Від М.Міхновського йшло тепло // Укр. газета. – 2004. – с.1-2.

24. Шпорлюк Р. Українське національне відродження в контексті європейської історії кінця XVIII – початку ХІХ століття // Україна: Наука і культура. – К., 1991. – Вип. 25. – с.163.