Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

Виникнення українського козацтва

Термін «козак» вперше згадується у джерелі XIII ст.— Початковій монгольській хроніці 1240 р.— і походить з тюркських мов, звідки запозичений монгольською й татарською. Означа він «одинокий», «схильний до розбою, завоювання. В Криму цей термін відомий уже на початку ХІVст: в одній з дописок до грецького «Синаксаря» (збірки житій святих) XII ст. які були зроблені в 1308 р., сповіщається про смерть якогось Альмачу. від рук козаків. У словнику половецької мови «Соdех Сиmаnicus» (1303р.) слово «козак» перекладено як «страж конвоїр».

Проблема козацтва — одна із центральних в історії України доби феодалізму, а тому завжди привертала увагу дослідників. Польські шляхетські історики пов'язували появу козацтва з діяльністю польських і українських магнатів. До такого трактування схилялися й тогочасні іноземні автори. Так, О. Гваньїні твердив: магнати Лянцкоронськіі, Вишневецькі, Ружинські та інші нібйрали козацькі загони, оголошували себе отаманами й «козакували» в

Дикому Полі.

Прагнучи довести право козацької старшини на дворянство, українські старшинські історики-літописці XVII— XVIII ст. намагалися довести, що козаки — це нащадки стародавніх шляхетних вояків, лицарів. Наприклад, Григорій Грабянка писав: козаки «бяху... от воинского чина отдревле и мечем упражняхуся, а не работним игом». Так само анонімний автор «Истории Русов или Малой Росски» (1846 р.), полемізуючи з польськими вченими, протестував проти їхнього твердження, що козаки «набирались из разной вольницьі...», тобто були вихідцями з простолюду.

Письменники, поети ідеалізували козацтво, розглядаючи його демократизм, прагнення до рівності як втілення суспільного ідеалу українського народу. А. А. Скальковський вбачав у козацтві, передусім запорозькому, своєрідний лицарсько-чернечий орден. На Запорожжі, наголошував він у своїй «Истории Новой Сечи», існували общинна власність і рівність. М. І. Костомаров звеличував козацтво як вираз суто «національного духу» українського народу, втілення його «винятковості», «безкласовості». Ця своєрідна роль козацтва, на думку М. І. Костомарова, зумовлювала й провідне становище української нації в майбутній федерації слов'янських народів. Непослідовну позицію щодо козацтва посідав П. О. Куліш: визначаючи його як руйнівну антисоціальну силу, трактуючи Запорозьку Січ як «вогнище свавілля», він разом з тим у романі «Чорна рада» зазначав: «...Запорожжє іспоконвіку було серцем українським... на Запорожжі воля ніколи не вмирала, давні звичаї ніколи не забувались, козацькі предковічні пісні до посліду дней не замовкали, і було те Запорожжє, як у горні іскра: який хоч, такий і розідми з неї огонь». В. Б. Антонович у своєму вступі до першого тому третьої частини «Архива Юго-Западной России» (К 1863) наголошував, що козацтво — це втілення «одвічного» ідеалу громадівства, рівності, притаманного українському народу: серед козацтва «всі члени суспільства були безумовно рівні й рівноправні... Запорожжя вийшло одним із проявів того общинного ідеалу, до якого постійно прагнув південно-руський народ...». Певною мірою ідеалізував запорозьке козацтво і Д. І. Яворницький. «Запорозька громада,- писав він в «Истории запорожских казаков»,— доходила до повного ідеалу, невідомого ні в давні, ні в середні, ні в нові віки; принцип рівності панував тут у всьому: під час загальних зборів... при поділі майна й у приватному житті...»

По-новому підійшов до оцінки козацтва М. С. Грушевський. Розглядаючи цю проблему в історичному розвитку, не заперечуючи демократизму й безкласовості козацтва, він трактував його на першому етапі існування як руйнівну, стихійну силу, і лише згодом, на думку дослідника, воно стало втіленням національних прагнень українського народу, його державницьких змагань. «Козацтво на Україні,— наголошував М. С. Грушевський,— набуло широкого розвитку і, склавшись зрештою у певний суспільний клас, в особливий інститут, з побутового явища, по суті руйнівного, навіть антикультурного, стало представником націо -. нальних інтересів свого народу і взяло на себе державне будівництво України...»

М. Н. Петровський, В. О. Голобуцький вказуючи на визначну роль козацтва в історії українського народу, вважають, що воно виникло внаслідок розвитку антифеодальної боротьби селянства і міщанства на Україні як форма протесту проти соціального та національно-релігійного гноблення. Запорозьку Січ заснували безіменні герої з народу, що боролися проти панства та зовнішніх (турецько-татарських) загарбників.

Ми маємо вбачати у феномені козацтва не лише продукт соціальних і класових процесів на Україні XV—XVI ст., а й втілення в ньому кращих національних рис нашого народу, розглядати його як суспільну силу, що стала творцем нової форми державності на Україні, виступила оборонцем українського народу від зовнішніх ворогів.

Основна причина утворення козацтва корінилася в тих соціально-політичних умовах, які склалися на українських землях у другій половині XV—XVI ст. Польща і Литва дедалі обмежували самоврядування цих земель аж до ліквідації залишків їхньої автономності. Посилювалася експансія католицизму. Водночас консолідувався класс «стан» феодалів - шляхетство, внаслідок чого його землеволодіння розширялося. Отже, становище покріпачуваного селянства погіршувалося з кожним роком. Обмежувалося селянськегромадівське самоврядування; вотчинний суд феодала, заміняв копний суд. Загальноземський привілей 1447 р., різко обмежив селянські переходи, Статут 1529 р. узагальнив попередні обмеження селянської волі та, по суті, оформив селянство у безправний стан. Особливо пригнітила селянство «волочна поміра» 1557 р., котра супроводжувалася ліквідацією селянської громади, запровадженням фільварків та введенням панщини як основної форми використання праці закріпаченого селянства.

Особливість суспільного життя на Україні у XV — першій половині XVI ст. полягала в тому, що основна маса населення зосереджувалася на старих, давно обжитих землях: у Галичині, на Поділлі, Волині, Поліссі, північній Київщині. Саме тут і відбувалися зазначені процеси посилення кріпацтва та запровадження кріпосного права. Решта ж території — Середнє Подніпров'я, Побужжя, Запорожжя — була майже незаселеною. Тут, на межі з Диким Полем, розташовувалися озброєні гарматами прикордонні замки з військовими гарнізонами: Остер, Канів, Черкаси, Брацлав, Вінниця, Житомир. «Під їхнім захистом,— писав М. С. Грушевський,— купчилися невеликі поселення земян — шляхти, міщан і селян; вся решта великого простору земель, що повнілися всіма багатствами природи, лежала в занедбанні або експлуатувалася лише уривками «ватагами» промисловиків-«ухідників», страх яких перед татарами переборювався прагненням здобичі та військовим завзяттям». На думку Д. І. Яворницького, першопричиною утворення козацтва були «ухідництво» (промисли), «добични-цтво». Вже в другій половині XV — на початку XVI ст. на Наддніпрянщині утворилися громади вільних озброєних людей, котрі йшли сюди «за рибою, бобрами, сіллю, дикими кіньми та іншою здобиччю». Чисельність цих «ухідників» зростала за рахунок «різних людей, невдоволених існуючим у польсько-литовській державі ладом, які шукали виходу зі свого тяжкого становища». Згодом, починаючи з другої половини XVI ст., у безкраї простори Дикого Поля ринув потік збіглих селян з Галичини, Волині, Полісся, Західного Поділля.

Втечі селян, нерідко супроводжувані підпаленням пан

ського двору та побиттям слуг,—одна з найпоширеніших,

найрезультативніших і найефективніших форм соціального

протесту. З другої половини XVI —початку XVII ст. вони стають, по суті, масовим переселенням. Внаслідок втеч се

лян, а також міської бідноти у степах південної Брацлав-

щини та Київщини зростало вільне озброєне населення козацтво. Отже, втечі стали фактором освоєння великих незайманих земель; тут утікачі «зберегли свій попередній спосіб праці і розвинули його далі, звільнивши його від старих оков...» '.

Утікали наймужніші й найвідважніші, кому воля була дорожча за життя, хто не тільки був ладен дати збройну відсіч панам, а й сміливо виходив у степ назустріч татарам. У путь рушали навесні, коли земля просихала і покривалася травою, йшли цілою валкою на чолі з отаманом; усі були озброєні, з собою мали землеробський реманент, тенета, пастки для ловлі звіра і риби. Заглиблювалися далеко у степ, куди, здавалося, не досягне рука панського урядника, і тут оселялися. Польський хроніст С. Грондський (XVII ст.) писав: «Ті з руського народу, хто... не бажав ходити в ярмі й терпіти владу місцевих панів, йшли в далекі краї, тоді ще не залюднені, та здобували собі право на свободу... засновували нові селища і, щоб відрізнятися від селян, стали називати себе козаками». Інший автор, Михалон Литвин, писав у 1550 р., що селяни, тікаючи від влади панів, рабства, покарань і боргів, «збираються на Київщину, особливо навесні. Ознайомившись з вигодами життя в низових місцях, вони ніколи вже не повертаються до своїх осель, швидко набувають досвідченості й хоробрості та ознайомлюються з небезпеками, полюючи на ведмедів і зубрів...».

У другій половині XV —на початку XVI ст. у верхів'ях Південного Бугу, на Собі, Синюсі, Тясмиш, Росі, в середній течії Дніггра в районі Канева—Черкас, а також на лівому березі Дніпра — на Трубежі, Сулі, Пслі — виникає чимало козацьких слобід і хуторів. Із року в рік кількість козаків на Наддніпрянщині зростає. «Де байрак — там і козак»,— говорила народна приказка.

Козаки заводили оранку, займалися «ухідництвом»: мисливством, рибальством, бджільництвом. Життя було небезпечним: через степи пролягали татарські шляхи сакми — Чорний, Кучманський, Волоський, Муравський. Проте озброєні козаки не лише оборонялися від степовиків, а й самі нападали на татарські улуси, займалися, як тоді писали, «лупленням чабанів татарських».

Перші відомості про походи українських козаків датуються 80-ми роками XV ст. У 1489 р., писав польський хроніст Марцін Бєльський, син Казимира IV Ян Альбрехт пішов на Брацлавщину проти татар. Польське військо успішно просувалося на південь в подільських степах, бо його проводирями були місцеві козаки, добре обізнані з умовами краю. В російських документах під цим же роком є згадка про козаків, які, очолювані «ватагами»-отаманами Богданом, Голубцем і Жилою, билися з татарами біля Та-ванської переправи на Дніпрі. Влітку ватаги козаків вирушали на Сіверський Донець, Оскіл, де займалися промислами і разом з донськими козаками ходили на ногайців. У 1492 р. козаки напали на татарські кораблі під Тягинкою на Дніпрі. В 1494, 1496 і 1498 рр. українські козаки («черкаси») і донці здійснили ряд походів проти татар, завдавши їм поразки біля Дніпра. Кримське ханство змушене було звести на Дніпрі та Перекопі фортеці. Однак козаки нападали навіть на турецькі фортеці. В 1521 р. козацькі ватаги здійснили похід у Молдавію; у 1523 р. ходили в Крим та спалили Очаків; у 1523—1524 рр. ходили під Тавань, у 1528 р.— знову під Очаків, захопивши при цьому велику кількість коней та овець. У 1545 р. велике козацьке військо на кількох десятках човнів напало на Очаків і здобуло його.

На нових землях, де поселялися козаки, як їм здавалося, вже ніколи не з'являться державні урядовці, не виникне кріпосна неволя. В дійсності ж серед козацтва на «волості» зростала й поглиблювалася соціальна нерівність. Козацька голота добувала собі засоби до існування наймитуванням у заможних козаків, службою в найманих загонах при замках, «добичництвом». Чимало козаків вели власне господарство. Виділялася і вельми заможна верхівка («дуки»), що володіла хуторами, угіддями, табунами коней тощо.

Особливу групу становили міські козаки, складаючи значну частку населення'міст Подніпров'я: Чигирина, Канева, Корсуня, Черкас. їх ще звали «непослушнкми», оскільки вони, займаючись торгівлею та промислам, не піпорядковувалися магістратам і не виконували повинностей. Склад козаків-городян поповнювався за рахунок «покозачення» міщан. Добре обізнані з військовою справою, маючи зброю, вони брали активну участь у народних виступах

проти сваволі старост і воєвод.

На нових землях склався своєрідний козацький лад. Козаки об'єднувалися у громади і всі важливі питання обговорювали та розв'язували на радах. Тут же обирали старшину: отаманів, осавулів, суддів. Кожен козак мав право брати участь у радах, користуватися землею, ловити рибу, полювати на звіра. Однак влада в громідахіюступо-во зосереджувалася в руках заможних козаків.

Поява козацтва на «кресах» Польсько-Литовської держави непокоїла уряд, адже внаслідок втеч панство втрачало своїх підданих. Разом з тим новоосвоєні землі на Наддніпрянщині приваблювали панів-магнатів. Острозькі, Вишневецькі, Ружинські, Лянцкоронські, Претвичі отримували від великих князів грамоти на «окраїнні» землі, буду вали там свої замки-двори. Чимало таких земель було віддано князям-магнатам «у державу» з наданням, за службу великому князеві, права збирати з місцевого населення чинші та накладати на нього повинності на свою користь. На захоплених магнатами землях козаки змушені були давати «державцям» мед, хутра, сплачувати сім грошей «з диму». На Брацлавщині частина козаків сплачувала панам-князям «поклін» — копу грошей, решта платила старостам «колядку» — по шість грошей, косила сіно. Побори з козаків брав і київський воєвода.

Державці руйнували козацьку громаду: змушували заможних козаків відбувати на власний кошт службу при замках (щоправда, звільняючи їх при цьому від чиншу). Ці козаки ставали старостинськими служебниками. Пани-магнати набирали козаків у власні «надвірні корогви». Так, князь К. Острозький набрав полк надвірних козаків — «людей правдиво отборних» — на чолі із «старшим» — Шахом. Такі ж корогви набирали Лянцкоронський, Дашкевич, Ружинський, Вишневецький.

Однією з головних форм визиску козацької голоти як на «уходах», так і під час походів на татар і турків була кабала. Старости, магнати, заможні козаки давали голоті зброю, харчі, одяг, забираючи за це половину продуктів «ухідництва» та військової здобичі. На козацьких походах особливо наживалися прикордонні старости (канівський і черкаський), які нерідко самі організовували та очолювали ці походи, привласнюючи «што ліпшеє» з військової здобичі.

Чимало козаків не бажало коритися старостам і панам-магнатам і йшло далі на південь — до дніпрових порогів і за пороги. Запозичуючи повідомлення з хроніки М. Бєльського, Густинський літопис під 1516 р. говорить про перших запорожців, що вони «живут... всвгда на Запорожжю; рнбн ловяще, их же без соли на солнцу сушат; а на зиму расходятся кождо в свой град, тилко за килка сот оставляют на курені стрещи стрелбьі и чолнов, а на літо паки собираются, и сим образом козаки начало своє прияша...».

На початку XVI ст. на Запорожжі вже було чимало козацьких «уходів». Крім «уходів» перед порогами та на р. Оріль виникли «уходи» і за порогами — біля островів Томаківка, Базавлук. Аргачин, поблизу Таванської переправи (тут кримчаки ще в 1492 р. збудували фортецю Іс-лам-Кермень). Поступово «ухідництво» почало переростати у постійну колонізацію Дикого Поля. «Ухідники» дедалірідше поверталися додому — степи почали покриватися укріпленими зимівниками з кошарами для худоби, в яких козаки почували себе безпечно перед татарськими нападами. Для оборони від татар ставилися укріплення — «січі» (зроблені з рублених або січених колод) і засіки. Створювалися перші озброєні загони - ватаги.

Питання про утворення Запорозької Січі досліджене не повністю. Історики й досі сперечаються: де саме в пониззі Дніпра формувалися перші козацькі загони, де і коли була заснована перша Січ Запорозька; чи можна Хортицькі укріплення вважати Січчю, а князя Дмитра Вишневецько-го, старосту канівського і черкаського (з 40-х років XVI ст.) — її засновником...

Запорожжя тоді виглядало так. Могутній і повноводний у ті часи Дніпро, пробиваючи у своїй нижній течії скелясту гряду відрогів Подільського підвищення, утворював тут цілу низку порогів: Кодацький, Сурський, Лоханський, Дзвінецький, Ненаситецький, Вовнігський, Бу-дильський, Лишній і Вільний. Кожний поріг являв собою нагромадження двох-чотирьох кам'яних ласм заввишки чотири — сім метрів та кількох лав, через які з ревищем мчала дніпрова вода. Найнебезпечнішим був Ненаситецький поріг — через нього вода падала дванадцятьма лавами, до того ж нижче Ненаситця ріка утворювала глибокий вир — «Пекло». За останнім порогом Дніпро широко розливався, утворюючи величезну заплаву — луку з безліччю протоків і островів — Великий Луг. Островів тут налічувалося понад 250. Найбільший з них — «матір низового козацтва» Хортиця. Розташований за порогами і Кічкаською переправою, він на ранньому етапі існування Січі відігравав роль стратегічної бази при розселенні козаків «за порогами». Саме тут, а також на Томаків-ському та інших островах запорожці згуртовувалися у перші ватаги. М. Бєльський у свій хроніці відзначав: у першій половині XVI ст. на Хортиці «мешкали козаки, які збиралися сюди з України для промислів і боротьби з татарами». Б. Машкевич (перша половина XVII ст.) занотував у своєму «Діаріуші»: «На відстані кількох миль далі останнього порога (Вільного.— Л. М.) є острів посеред Дніпра... Тут завжди перебуває козацький гарнізон для запобігання татарських набігів; острів цей називається Хортицею». На підставі численних джерел Д. І. Явор-ницький дійшов висновку: Хортиця — центральне місце першого поселення на Низу запорозьких козаків. Саме на Хортиці «низові» козаки створювали перші ватаги, тут, на Савутиній скелі, вони спорудили й перше укріплення.

Видатну роль у згуртуванні запорозького козацтва у збройну силу, фактично автономну у відношенні до уряду Польсько-Литовської держави, відіграв князь Дмитро Виш-невецький («Байда» за народними думами). Під його проводом улітку й восени 1556 р. козацькі загони здійснили вдалі походи на турецько-татарські фортеці Очаків та Іс-лам-Кермень. У літку 1556 р., після завершення очаківського походу, на Малу Хортицю (острів на «Старому Дніпрі», за 200 м від Великої Хортиці) прибули Вишневецький зі своїми козаками та загони отаманів Млинського і Михайла Єськовича. Восени 1556 р. вони звели тут укріплення — «городок». На його валах установили гармати, вивезені з фортеці Іслам-Кермень. До укріплення вів лише один прохід, з баштами по боках і звідним мостом. Попід валами розташовувалися курені — дерев'яні, криті очеретом або конячими шкурами. Посередині фортеці був майдан, на якому відбувалися козацькі ради.

Укріплення на Хортиці Вишневецький збудував усупереч волі короля Сигізмунда II Августа, котрий прагнув до угодовської політики щодо Кримського ханства.

Походи на турецькі фортеці запорозьке козацтво здійснювало, спираючись на згоду і підтримку Російської держави. Тому у вересні 1556 р. князь Вишневецький вирядив до Москви перше посольство запорожців на чолі з Єськови-чем з повідомленням про бажання козацтва перейти у підданство до царя. Наступне посольство, яке прибуло до Москви через місяць, мало засвідчити остаточну ухвалу запорозького козацтва перейти на службу до Росії. Козацькі посли заявили: «А приказал князь Дмитрей, что он холоп царя и великого князя и правду на том дал...»

Розуміючи, що «замок» на Малій Хортиці став центром запорозького козацтва і базою для походів проти татар, хан Девлет-гірей у січні 1557 р. підійшов з військом під Хортицю. Облога тривала понад 20 днів. Козаки мужньо оборонялися й завдали ворогові значних втрат, так що «хан пошел от Вишневецкого с великим соромом». Повідомляючи про це царя, Вишневецький твердив, «что пока он будет на Хортице, крьімцам ходить никуда нельзя».

Влітку того ж року хан із військом знову підійшов до хортицького «замку». На підмогу прибули турки. Після запеклих боїв козаки'змушені були залишити укріплення та відступити на північ до Монастирського острова на Дніпрі. Вишневецький із загоном козаків перейшов до Москви — «служить царю и великому князю во веки». Згодом князь на чолі козаків і московських стрільців знову ходив за пороги, з'являвся на Хортиці, здійснив ряд походів проти татар, розбив кримчаків поблизу Азова, нападав на саму Азовську фортецю. Похід на Кафу зазнав невдачі, оскільки Іван Грозний не надав Вишневецькому допомоги, побоюючись ускладнень відносин із Туреччиною.

Навесні 1562 р. Вишневецький повернувся «в Литву, к польскому королю со всеми людьми, которьіе с ним были», й одразу ж почав будувати укріплення на Монастирському острові. Та вже у наступному році він на чолі чотирьохтисячного козацького війська вирушив у похід до Молдавії, де потрапив у полон до турків і за наказом султана Сулеймана II був страчений у Стамбулі.

Наприкінці 60-х років козаки перенесли Січ на острів Томаківка (або Буцький; нині затоплений водами Каховського водосховища), розташований за 60 км на південь від Хортиці при впадінні в Дніпро його правої притоки — р. Томаківки. Г. Левассер де Боплан у 1637 р. так описував цей острів: «Томаківка... острів близько одної третини милі (2—2,5 км.— Л. М.) в діаметрі, майже круглий і підвищений у вигляді півкулі; увесь покритий лісом; з вершини його видно всю течію Дніпра від Хортиці до Тавані».

На період існування Томаківської Січі (60-ті — початок 90-х років XVI ст.) припадають походи запорожців на турецькі й татарські фортеці Причорномор'я. Спускаючись на своїх славетних човнах — «чайках» — по Дніпру, козаки виходили в море і трощили там турецькі галери. Особливого розголосу набув похід запорозького гетьмана Івана Підкови в 1577 р. на Молдавію. Він розгромив війська турецького ставленика господаря Петра Мірчі, здобув Ясси і став господарем Молдавії. Наступного року, зазнавши поразки від турків, Підкова відступив у Галичину, де був заарештований і страчений у Львові. В ці ж роки запорожці ходили у Крим, у 1589 р. здійснили великий похід на Очаків, Аккерман (Білгород), Тягиню і Козлов (Євпаторію). То-маківська Січ стала базою першого великого козацько-селянського повстання 1591—1593 рр. під проводом Кришто-фа Косинського.

У 1593 р., коли козаки перебували «на волості», татари зруйнували Січ. Після цього козаки перенесли Січ на острів у гирлі р. Базавлук — правої притоки Дніпра (ця місцевість тепер теж затоплена водами Каховського моря). Базавлуцька Січ була оточена земляними валами з дерев'яним «палісадом» і вежами. На валах стояли гармати. На період існування Базавлуцької Січі припадають найбільші козацькі повстання проти Речі Посполитої та морські походи козаків проти Турецької імперії. Військова організація Січі Запорозької досягла тоді вершини свого розвитку.

Після поразки народних повстань у 1638 р. Січ перенесли на незахищений Микитин Ріг (мис) на правому березі Дніпра (в межах нинішнього Нікополя). Тут же для контролю над січовиками були розташовані польська військова залога та полк реєстровців. У лютому 1648 р., з початком повстання проти Речі Посполитої, гетьманом у Ми-китинській Січі був обраний Богдан Хмельницький.

У 1652 р. Січ була перенесена на нове місце — острів у гирлі річок Чортомлик і Прогной при впадінні їх у р. Скарбну. Чортомлицька Січ проіснувала до 1709 р. 25 березня цього року російські війська здобули Січ і зруйнували її. Частина козаків перейшла кордон Кримського ханства і заснувала на його землях Олешківську Січ. У 1734 р. запорожці одержали дозвіл повернутися у межі Російської держави і неподалік від Чортомлика, на р. Підпільній, заснували Нову Січ, яка проіснувала до 16 червня 1775 р., коли російське військо під проводом генерала Те-келія зайняло її. За маніфестом Катерини II від 14 серпня 1775 р. запорозьке козацтво як військо припинило своє існування.

Запорозька Січ відіграла велику роль в історії українського народу XVI—XVIII ст. З утворенням Січі народ України одержав могутню опору в своєму прагненні до визволення з-під гніту Речі Посполитої. Тут знаходили притулок відважні борці проти магнатів і шляхти, польських урядовців. Січовики підтримували в народі дух протесту й запалювали його на боротьбу.

Запорожжя стало зародком нової української (козацької) державності. Січовики створили органи влади, які поступово зосереджувалися в руках старшини. Керівним органом був «Кіш»,— по суті, центр не лише військової, а й адміністративної та судової влади на території Запорожжя. Кошу слухалося не лише козацтво, тобто військо, але й навколишня людність, що мешкала по укріпленнях-«палан-ках» і хуторах-зимівниках. На чолі Коша стояв виборний кошовий отаман. У складі Коша були виборні суддя, писар, обозний, осавул, хорунжий. Згодом, у XVIII ст., територія Запорожжя, яка простягалася тоді із заходу від нижнього Побужжя до верхів'їв Кальміусу на сході, від р. Оріль на півночі до р. Кінські Води на півдні, почала поділятися на округи-«паланки» на чолі з полковниками і місцевою старшиною. Військо Запорозьке мало свою пе-чать-герб із зображенням козака з рушницею на плечі, з шаблею та списом, застромленим у землю поруч із постаттю козака. Січова корогва (прапор) була червоного (малинового) кольору: на лицьовому боці був зображений в білий колір Св. архангел Михаїл, а на зворотному — білий хрест, оточений небесними світилами.

Найважливіші питання військового та політичного характеру кошовий отаман виносив на розгляд військової Ради. Згідно із звичаєвим правом, у ній міг брати участь кожний козак, який перебував на той час на Січі, Номінально підвладна урядові Речі Посполитої, Січ далеко не завжди зважала на його волю і нерідко виявляла самостійність у своїй внутрішній і зовнішній політиці. Вже наприкінці XVI ст. вона починає відігравати помітну роль і в міжнародних справах. Зважаючи на запорозьке козацтво як на значну військову та політичну силу, уряди Росії, Туреччини, Венеції, Австрії, Кримського ханства встановлювали з Січчю зв'язки.

На другу половину XVI ст. січовики створили значне військо зі стрункою організацією. На чолі його стояв гетьман, або «старший». Основною військовою одиницею був полк з 500 мушкетів, який ділився на сотні, а останні — на десятки. Лад у війську пильнували осавули. Посади гетьмана, полкозника, сотника, отамана, який командував десятком, були виборними. У своїх грамотах і «листах» вони титулували себе «Військом Запорозьким» або «Лицарством Війська Запорозького».

Основну його частину становила піхота, кіннота ж була нечисленною. Військо мало гармати. Рядовий козак був озброєний рушницею (мушкетом), пістолем, шаблею, ножем, списом, келепом; використовувалися також лук і стріли. Січовики славилися як добрі гармаші, влучні стрільці, вправні рубаки.

Чисельність запорозького війська не була сталою. Так, у листі до австрійського імператора в 1594 р. запорожці писали: «Кількість нашого Війська Запорозького сягає шести тисяч досвідчених добірних козаків, не рахуючи хуторян, що живуть на кордонах...» А в 1584 р. італійський письменник Гамберіні зазначав: «З козаків можна зібрати 14—15 тисяч добірного, добре озброєного війська, жадного більше слави, як наживи, готового на всяку небезпеку. їхня зброя шаблі й рушниці, що з них вони ніколи не хиблять. Добрі вони до війни пішої й кінної...»

Січ мала свій флот з великих човнів — чайок, або байдаків.

Онову байдака — цього, по суті, корабля (20 м завдовжки, З— 4 м завширшки, осадка 2,5 м, швидкість до 15 км на годину)—становило днище з липового дерева, на яке набивалися бортові дошки; він був оснащений однією — трьома щоглами з вітрилами, веслами, двома кермами і ніс на борту чотири — шість гармат. Число гребців досягало 20—ЗО чоловік, бойовий екіпаж складався з 50—70 козаків, озброєних рушницями та мушкетами. Корогва для морських походів була біла із зображенням Св. Михаїла або корабля на червоному полотнищі.

Перша звістка про похід козаків на байдаках датована 1492 р. З початку XVI ст. козаки з «волості» та січовики вже постійно ходять морем на Крим і Туреччину. У 1510 р. розлютований хан наказав навіть «замкнути» Дніпро залізним ланцюгом. У походи вирушали до 80, а в 20-х роках XVII ст.— понад 100—150 чайок. Наскочивши на турецькі галери, козаки сміливо нападали на них і дуже часто перемагали в бою.

Під час морських походів запроваджувалася сувора дисципліна. Влада гетьмана та інших старшин була необмеженою. Зрада та інші злочини каралися нещадно. Суворо пильнувалася тверезість.

Не відмовляючись від походів проти Туреччини та Криму, з 80—90-х років XVI ст. запорожці почали брати активну участь у народних повстаннях на «волості», як правило, очолюючи їх.

Утворення реєстрового козацького війська. Вже на початку XVI ст. литовський уряд робить спробу використати січових козаків на державній службі по охороні південних рубежів держави. У листі до «панів-Ради», надісланому в грудні 1524 р., великий князь Сигізмунд І писав, що державці Семен Полозович і Криштофор Кмитич, «зібравши невелике число козаків, на чолі їх Дніпром до Києва і далі до Тавані на службу нашу ходили і, там будучи, послуги своєї нам не мало вчинили, і тих людей ворожих, татар усіх, які в державу нашу ввійшли були, тиждень через Дніпро не пропускали...». А тому «якщо вони з таким малим числом людей такі послуги нам, господареві, чинили, то ми з цього бачимо, що якби там тисяча або дві людей наших козаків на Дніпрі жило, то, мабуть, без сумніву, була б від них велика і знаменита послуга і оборона державам нашим». Великий князь пропонував «панам-Раді» «обміркувати, щоб видно стало вашим милостям там по Дніпру козаків мати на наступний рік для оборони державам нашим», і з цією метою «обрати з дворян наших якогось достойного чоловіка і наказати йому завчасно по великодні до Києва їхати і козаків збирати. І накажіть на той час послати для них сукон і декілька сот кіп пенязів, а тих козаків по Дніпру на переправах порозміщувати, щоб нам і Речі Посполитій земській служили і ті переправи стерегли і боронили». Згодом, у 1533 р., з подібним проектом звернувся до сейму черкаський староста О. Дашкевич. Однак наміри створити козацьке військо на державній службі у 20—30-х роках XVI ст. не були здійснені через брак коштів у скарбниці великого князівства та незначне число осілої заможної верстви козацтва, на яку уряд міг би опертися. А тим чз»сом з кожним десятиріччям серед козаків «на волості» міцнішав прошарок заможних хуторян і промисловців. Частина з них належала до «шляхетних» козаків — вихідців із шляхти. На своїх хуторах і промислах заможні козаки експлуатували працю наймитів і підсусідків, позичали пенязі на ріст, давали човни та зброю «ухідникам» і «добичникам», відбираючи потім значну частину воєнної здобичі.

Зосередження значних коштів у руках заможного козацтва у другій половині XVI ст. стало економічною та соціальною базою створення реєстрового козацтва, тобто козацьких загонів на державній службі. Водночас після Люблінської унії та об'єднання Литви з Польщею в єдину державу збільшилися можливості й самої держави в справі організації регулярного козацького війська. Король Сигіз-мунд II Август грамотою від 5 червня 1572 р. доручив коронному гетьману Юрію Язловецькому набрати «певний почет» з козаків, який мав одержувати платню з державного скарбу, та вчинити «постановеньє межи козаки низовими», тобто запровадити певний контроль над Запорожжям. Язловецький мав вилучити цих козаків «з власті й присуду всяких урядів» і взяти їх «під свою гетьманську власть». Старшим і суддею над усіма низовими козаками був поставлений шляхтич Ян Бадовський.

Набраний полк складався з 300 «низових козаків», котрі одержували по 2,5 злотих «на квартал» і сукно на жупан. Козаки на державній службі вносилися до «реєстру», звідки й одержали назву реєстрових.

До реєстру, звісно, увійшла лише незначна частина козацтва. Уряд сподівався, що, спираючись на цей добірний полк, Я. Бадовський встановить свою владу над усім козацтвом та «приборкає» Запорожжя. А проте цим надіям не судилося здійснитися. Саме в ці роки почастішали походи козацтва на турецькі фортеці, в Молдавію. Та й «реєстр» незабаром припинив своє існування.

Однак, на думку М. С. Грушевського, висловлену в його «Історії української козаччини», «реформа Язловецького» мала велике значення у формуванні козацтва як стану в цілому. Оскільки не лише реєстрове, а й усе козацтво підлягало своєму «старшому» Бадовському і звільнялося від влади воєводи і старост, це було початком козацького імунітету — «першою підставою сформування козацької верстви як суспільного класу». Всупереч бажанням уряду козацтво зробило такі висновки з реформи: хто козакував, той вважав себе вільним від будь-якої місцевої влади, окрім свого «старшого». «Козацтво таким чином ставало привілейованою верствою,— зауважував М. С. Грушев-ський,— бути козаком — мало значний суспільно-економіч-ний інтерес». Все це й спричинилося до масового «покоза-чення» в майбутньому (наприкінці XVI — на початку

XVII ст.).

Тривала Лівонська війна та «своєволенство» низових козаків змусили уряд Речі Посполитої відновити реєстрове військо. У вересні 1578 р. король Стефан Баторій послав до козаків Я. Бегера з універсалом: з-поміж «кращих козаків», що проживали на «королівщинах», утворити реєстровий полк числом 500 чоловік. Служба мала початися з 6 грудня 1578 р.Під час війни козакам сплачували 15 злотих на рік та сукно на жупани. Реєстровці підпорядковувалися черкаському і канівському старості князеві Михайлу Вишневецькому; козацьким гетьманом призначався Ян Оришовський. У Літопису Григорія Грабянки йдеться про надання козакам клейнодів: «Той же король, видя у коза-ков мужество великое із татари на бранєх... присла їм корогов [прапор], бунчук і булаву, і на печаті герб — рицар з самопалом і на голові ковпак перекривлений...» «Реєстр» одержував у володіння Трахтемирів (на Дніпрі) із Заруб-ським монастирем. Тут мав розташуватися арсенал і шпиталь реєстровців. За вірну службу їм було обіцяно рахуватися з ними як «із заслуженими людьми».

З метою припинення «своєволенства» низовців реєстрове військо мало пильнувати, аби запорозькі козаки не «чинили ніяких шкод ані розрухів» в турецьких володіннях і на землях кримського хана. Свавільців же треба було «гамувати, ловити і бити як ворогів королівських і коронних» і взагалі чинити з ними «відповідно до наказів наших, які

їм дамо».

Не задовольняючись сеймовими настановами, уряд Речі Посполитої посилює наступ на Січ. Ще у квітні 1578 р. було видано універсал, за яким прикордонні старости зобов'язувалися надати допомогу київському воєводі князеві К. Острозькому, коли той почне «згоняти низовців з Дніпра». Заборонялося пропускати запорожців «на волость», а також продавати їм зброю, порох.

Реєстрове військо, дислоковане на Подніпров'ї та Низу, офіційно звалося «Низовим» або «Запорозьким

Військом».

У 1579—1582 рр. частина реєстровців брала участь у Лівонській війні, зокрема на Сіверщині. 1583 р. набір у «реєстр» було поновлено, а платню збільшено — до 20 злотих на рік і по чотири аршини сукна на козака. Гетьманом реєстровців знову став Я. Оришовський. Універсалом від25 липня 1590 р. реєстр збільшувався до І тис. козаків (два полки) —з метою успішнішого «приборкання українського свавільства та додержання згоди із сусідніми державами». Неподалік від порогів мали збудувати фортецю. Платня визначалася в п'ять злотих «на квартал». Над реєстровцями поставили снятинського старосту Миколая Яз> Ловецького. «Комісаром з козацьких справ» призначили .теребовльського старосту Якуба Претвича. Гетьманом, як і до цього, був Я. Оришовський. Реєстрова старшина одержала «рангові маєтності» на Київщині.

Після повстання Северина Наливайка «реєстр» було розпущено, проте в 1599 р.— знову відновлено.

Українські козаки на службі у Російської держави.

Після угоди 1503 р. між Російською державою та. Литвою до Росії відійшли Сіверська (Путивльська) земля («пустиня по Сулі»), Глинщина, Лосицька волость (по Ворсклі). У цих районах організовується «великокнязівська сторожа». Укріплення згодом розташовуються по лінії Брянськ — Рильськ— Путивль. Вже на початку XVI ст. сюди починають переселятися «черкаси» — українські козаки з Черкащини та Канівщини. Російський уряд сприяв заселенню південних порубіжних земель московськими служилими людьми і козаками. У 1516 р. путивльський воєвода повідомляв у Москву, що «в поле» зібралося чимало козаків — «и черкасцов и киян и твоих государевьіх». На службу в прикордонні міста-фортеці прийшла велика кількість українських козаків. Переселення козаків з України тривали і в другій половині XVI ст. У 1589 р., наприклад, в Москву повідомили, «что пришли на Донец с Днепра черкаси, Матвей Федоров с товарьіщи, которне с Запорожья пришли». Російський уряд наказував місцевим сдужилим людям «стояти и промишляти с ними («черкасами».— Л. М.) государственньїм делом за один...». Збереглися історичні відомості про участь українських козаків на чолі з отаманами М. Черкашиним, Г. Сліпецьким, А. Мартиновим та іншими в обороні південних кордонів Російської держави. Наприкінці XVI ст. уже цілі козацькі загони стояли в південноросійських містах і за свою вартову службу одержували державне жалування.

У 50-х роках XVI ст. українські козаки і московські ратні люди разом ходили на татар. У березні 1556 р. військо воєводи Ржевського спільно із загонами «черкасів», очолюваних отаманами Млинським і Єськовичем, Пслом, а далі Дніпром спустилися на човнах «воювати» Крим. У 1558 р. російське військо і козаки під проводом Д. Вишневецького

здійснили новий похід проти татар. У лютому 1559 р. загін Д. Адашева разом з козаками спустився на човнах Дніпром і розгромив хана Девлет-гірея.