Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Боротьба УПА з німецьким окупаційним режимом

Попри всю суперечливість політики ОУН щодо гітлерівської Німеччини у початковий період Другої світової війни, її керівництво висувало стратегічне завдання боротьби за утворення української державності . Документи з різних політичних таборів, які протягом десятиліть ретельно приховувались від громадськості, чітко свідчать про те, що організація Українських Націоналістів (ОУН) і її збройне утворення Українська Повстанська Армія (УПА), використовуючи право кожного народу на самовизначення аж до створення власної самостійної держави, втілювали у життя одвічне прагнення українців - бути господарем на рідній землі.

Готуючи напад на СРСР, гітлерівці спочатку планували використати українських націоналістів у своїх політичних цілях. У свою чергу останні, повіривши запевненням з боку німецьких урядових чиновників, що Німеччина сприятиме відродженню Української Соборної держави, погодилися піти на співпрацю [44, с. 245].

Ще в 1927 р. А. Розенберг у книзі "Майбутній шлях німецької зовнішньої політики" писав про створення буферної Української держави і укладення з нею "союзу" [39, с. 203]. У 30-і роки (під впливом дезінформації радянської та польської пропаганди) склалася думка про позитивне ставлення рейху до українців та їх змагань за незалежність. Починаючи з травня 1933 р., польська преса стверджувала, що Берлін керує ОУН, яка запозичила свою ідеологію у націонал-соціалістів і отримує фінансову допомогу з Берліна [36, с. 169]. У 1935 р., зокрема, зазначалось, що німецькі фашисти утримують у Берліні полковника Коновальця - керівника ОУН, який служить Німеччині, та що німці мріють відірвати Україну від Радянського Союзу [36, с. 169]. Однак відомо, що після підписання польсько-німецької угоди про дружбу і ненапад 26 січня 1934 р., Є. Коновалець покинув Берлін і переїхав жити до Швейцарії. Після вбивства активістом ОУН у Варшаві міністра внутрішніх справ Б. Перацького 15 червня 1934 р., у жовтні цього ж року польська влада обговорювала з Гітлером питання співробітництва політичних поліцій обох країн у боротьбі з "українськими терористами" [36, с. 169]. І все ж у західному світі широко поширювалась думка, що фашистська Німеччина виступає прихильником незалежності України. Наприкінці 1938 р. посол США у Франції Б. Буліт щодо України зауважив, - фашисти мають намір, спираючись на свою націоналістичну агентуру, створити незалежну українську державу під егідою Німеччини [39, c. 203]. В 1939 р. прем'єр-міністр Великобританії Н. Чемберлен заявив міністру закордонних справ Франції Боне: "Є підстави думати, що німецький уряд, можливо, розраховує розпочати знищення Росії шляхом агітації за незалежну Україну" [38, с. 105].

Подібні висловлювання були зумовлені також тим, що у фашистського керівництва у 1939 р., на початку Другої Світової війни [29], і у 1941 р. перед нападом на Радянський Союз не було чітких намірів щодо майбутнього політичного устрою Східної Європи . До нападу на СРСР А. Розенберг вважав, що все ж таки треба надати можливість українцям розвивати їхню історичну свідомість, мати університет у Києві, дозволити розвиток літератури тощо, а згодом створити Українську державу. Проте вже 20 червня він зазначає, що було б передчасно казати, коли і як буде створена Українська держава, та взагалі "говорити про це тепер немає сенсу". Треба додати , що ідеї А. Розенберга не були схвалені А. Гітлером. Зрештою Розенберг завжди приєднувався до думок і рішень А. Гітлера [36, с. 169]. Побоюючись, щоб західні держави не використали українців проти Німеччини, нацистське керівництво пропонувало відповідним службам поширити чутки про вирішення "у майбутньому" українського питання [40, с. 57]. У інструкції для рейхскомісара України від 7 травня 1941 р. також передбачалося створення у майбутньому української держави, тісно пов'язаної з Німеччиною. Саме такі декларації давали підстави українській еміграції (в тому числі і провідникам ОУН) сподіватись на "позитивне" вирішення українського питання Німеччиною [40, с. 59]. Але всі крапки над "і" щодо української незалежності нацисти розставили після початку війни Німеччини проти Радянського Союзу. Напередодні та в день вступу вермахту у вересні 1941 року до столиці України Києва, радник Гітлера штандартенфюрер СА, доктор Вернер Кеппен з німецькою пунктуальністю занотував, що "18 вересня на обіді в головному штабі фюрера, у присутності рейхсміністра Ламмерса і рейхсміністра Е. Коха" розмова за столом точилася переважно навколо теми "Вільна Україна". Не висуваючи при цьому якихось нових аргументів, фюрер і рейхскомісар відкинули ідею вільної України. Слов'яни - це родина кролів... Саме з цієї причини ідея створення університету у Києві повинна бути відкинута. Зрештою від цього міста майже нічого не залишиться. Тенденція фюрера, який розглядає знищення великих російських міст як умову тривалості нашої влади в Росії, знайшла підтримку в рейхскомісара, який хотів зруйнувати українську промисловість, щоб змусити пролетаріат повернутися на село" [38, с. 105]. Першими і головними жертвами репресій в 1941 р. були, за свідченням німецьких документів, члени ОУН Бандери. Згодом репресії поширили і на членів ОУН Мельника [36, с. 169]. Від початку липня 1941 р. ОУН-Б систематично переслідувалась не лише німецькою службою безпеки і гестапо, а й абвером. Від 15 вересня 1941 року розпочалося справжнє полювання на членів цієї організації по всій Україні і навіть у німецькому Рейху [37, с. 122-3]. Шлях, що пройшла ОУН - від прагнення здобути Самостійну Україну в рамках нацистської "Нової Європи" до усвідомлення гострої потреби збройного опору гітлеризму - виявився складним і суперечливим. У день початку війни 22 червня 1941 року на схід України рушили три похідні групи ОУН, організовані, головним чином у еміграції [43, с. 193], у тому числі спеціальна група у складі 100 осіб з дорученням виголосити Акт відновлення Української держави й організувати державний апарат. Керував групою Ярослав Стецько. Те, що група Ярослава Стецька діяла без відома німців, засвідчують її військові оперативні заходи, захоплення радіостанції у Львові, скликання за лічені години Установчих зборів 42, с. 11]. Вранці 30 червня 1941 р. до Львова увійшов відділ дружини українських націоналістів під командуванням сотника Романа Шухевича. Прибула також група Ярослава Стецька. Їхня поява у Львові ще до вступу сюди німецьких військ пояснювалась тим, що, не отримавши відповіді на свій меморандум від 23 червня, провід вирішив скористатися безвладдям перших днів німецької окупації, щоб проголосити Декларацію про відновлення Української держави і негайно приступити до її розбудови. Керівництво ОУН було переконане в тому, що німці не ризикнуть конфліктувати з українською політичною течією, яка завчасно оголосила себе союзником Рейху. Керівництво ОУН-Б ще вірило, що Німеччина сприятиме соборності українських земель і утворенню незалежної України [45, с. 388]. Захопленій радіостанції присвоїли ім'я Є. Коновальця. Було вирішено скликати ввечері широкі громадські збори в Домі товариства "Просвіта" і там же створити органи державної влади. У зборах взяли участь близько 100 львів'ян, серед них ректор Духовної академії Йосип Сліпий, посадник міста Львова Юрій Полянський, професори, науковці, політики. Я. Стецько прочитав від імені проводу ОУН Акт відновлення Української держави: "Волею Українського народу ОУН під проводом Степана Бандери проголошує створення української держави, за яку поклали голови цілі покоління найкращих синів України... На Західних землях України твориться Українська влада, яка підпорядковується Українському національному урядові, що створиться в столиці України - Києві" [42, с. 17]. Ця подія відбувалася в умовах фашистської окупації і в присутності представників німецького військового командування, з яким націоналісти пов'язували надію на успіх своєї справи у важкій боротьбі проти радянського режиму, встановленого в Україні більшовиками. Тож цілком природно, що в цьому документі є звернення до "Великонімеччини", "що під проводом А. Гітлера творить новий лад у Європі і світі та допомагає українському народові визволятися з-під московської окупації". Саме так і заявила про себе ОУН на українській землі, проголошуючи 30 червня 1941 року у Львові акт відновлення Української Соборної Самостійної Держави і закликаючи "весь український нарід не складати зброю так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Українська Суверенна Держава" [1, с. 3]. Невдовзі був затверджений склад Українського Державного Правління в кількості 41 члена правління без заступників і 19 заступників директорів [9, с. 13]. Слідом за проголошенням української державності розпочалася організація місцевої державної адміністрації - cільської, міської, районової, окружної й обласної [3, с. 8-9].

2 липня 1941 року про Акт відновлення української державності стало відомо у Берліні і негайно вжито рішучих заходів з метою ліквідації українського уряду. У Львові німецькі власті викликали голову уряду Я. Стецька, якому було заявлено, що фюрер відкладає вирішення політичних питань, пов'язаних з українською державністю, до кінця війни [40, с. 54]. У зверненні до львів'ян від 5 липня 1941 р. коменданта м. Львова генерала Ренца ні словом не згадується про будь-яку українську владу, створену у Львові. Це питання для німецького командування не існувало [30, с. 76]. Помічник державного секретаря Німеччини вимагав від С.Бандери і членів Українського національного комітету оголосити Акт недійсним. Проте Степан Бандера відмовився зробити це, наголосивши, що "віддаючи накази не спирався на жодні німецькі органи влади й ні на жодні угоди з німецькою владою, а тільки на мандат, який мав від українців" [42, с. 117]. 14 липня 1941 року Альфред Розенберг особисто звернувся до Степана Бандери з листом, в якому вимагав припинити діяльність ОУН і розпустити уряд, але також одержав відмову. Водночас С.Бандера встиг відправити до Львова гінця, з яким передав вказівку своїм організаціям переходити у підпілля.В липні 1941 року гестапо заарештувало С. Бандеру, Я. Стецька, крайовий уряд і 300 членів ОУН. Остання розпочала підготовку до боротьби проти Німеччини, яку ще недавно вважала союзником [ 42, с. 19]. ОУН швидко перейшла в підпілля, тому що гебітскомісари і СД одержали інструкцію безоглядно знищувати членів ОУН, застосовуючи до них гостріші міри, ніж до комуністів, як це сповіщалося в архівних матеріалах "Звіту про діяльність ОУН на східноукраїнських землях"(1941-1943 р.) [6, с. 2-3]. У східних областях - Київській, Дніпропетровській, Запорізькій, Кіровоградській, Одеській, Сумській, Харківській та інших було теж закладено підпільні організації ОУН, керовані націоналістами-нелегалами [13, с. 812; 14, с. 258; 15, с. 121; 17, с. 53-54; 43, с. 193]. Були сформовані три похідні групи ОУН на Схід - "Південь", "Північ", "Центр", завданням яких була пропаганда ідеї самостійності України і формування місцевої адміністрації. Фактичні дані про це є у звіті заступника провідника групи "Південь" Тимоша Семчишина, у якому наводяться списки членів груп, що відійшли на схід 17-19 липня 1941 року у різні міста: Київ, Харків, Дніпропетровськ, Полтаву, Сталіно [10, с. 41-42]. Т. Семчишин сповіщає зокрема, що в одній з місцевостей, на шляху групи "забрав для ОУН дуже важні матеріали (НКВД)" [5, с. 20-21]. Семчишин зазначає, що вже на той час мало місце негативне ставлення німців до членів ОУН [6, с. 2-37, с. 44]. Українські націоналісти розгорнули антифашистську боротьбу і поза межами УРСР- на українських етнічних землях (Берестейщині, Пінщині, Холмщині, Надсянні ), а крім того - безпосередньо на території "третього рейху". На це чітко вказують як документи НКВС, так і німецькі документи, зокрема про арешти великої групи бандерівців у Брауншвейгу, Дрездені, Лейпцігу, Берліні, Ганновері, Мюнхені, Відні, Празі, Бреслау, Данцігу, Бремені, Хемніці, Дюссельдорфі тощо [ 44, с. 245]. Незважаючи на переслідування, інколи бандерівці з великим ризиком для життя проводили "відкриті демонстрації своєї націоналістичної непокори". Так, в архівній "Інформації до проводу ОУН у Львові про діяльність українських націоналістів" ми знаходимо опис того, як 27 липня 1941 р. на площі старого замку у Рівному відбулося Свято Української державності, а потім величава маніфестація. Присутніх 10 тис. людей із Рівного і 7-х районів давнього Рівенського повіту. В місті був спинений рух. Німці робили знімки і допомагали бандерівцям робити порядок [8, с. 7]. Упевнившись, що ОУН Бандери готується до збройної боротьби, 25 листопада 1941 р. айнзацкоманда з Києва видала наказ всім постам поліції безпеки і СД у Рейхкомісаріаті Україна, в якому було сказано: "Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання в Рейхкомісаріаті, мета якого - створення Незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані і після ґрунтовного допиту тихцем знищені як грабіжники" [36, с. 169]. Перегляд позиції ОУН С. Бандери щодо Німеччини стався, як відомо, вже на Першій конференції ОУН, яка відбулася наприкінці вересня - на початку жовтня 1941 р. Хоч її рішення не збереглися, проте з окремих документів та за спогадами учасників відомо, що конференція поставила завдання перед ОУН перейти на нелегальні форми роботи і розпочати антинімецьку пропаганду під гаслами боротьби за самостійну Україну, викриваючи гітлерівські плани закабалення України 11, с. 163]. Про зміст бандерівської пропаганди в цей час переконливо свідчать документи німецьких спецслужб. У повідомленні №8 гітлерівської служби безпеки про антифашистську спрямованість пропаганди українських націоналістів від 28 серпня 1942 року зазначається, що бандерівські пропагандисти поширюють твердження: "Нетривале панування німців розвіяло усі сподівання на суверенну Україну, тому зараз необхідно стати на шлях організованної революції під керівництвом С. Бандери" [ 19, с. 76 ]. У повідомленні №10 гітлерівської служби безпеки про "Діяльність ОУН в Україні" сповіщається про те, що "бандерівський рух зайняв різку позицію проти Німеччини, прагнучи до того, щоб усіма засобами, навіть шляхом збройної боротьби, досягнути незалежності для України" [20, с. 119]. З початку лютого 1942 року, коли розпочався примусовий вивіз українського населення з окупованих територій на працю до Німеччини (за роки окупації фашистами вивезено 2 млн. чоловік) [31, с. 451-452], проти цих кроків гітлерівців вела активну кампанію бандерівська пропагандистська служба. У повідомленні №7 гітлерівської служби безпеки про антифашистську агітацію українських націоналістів від 20 серпня 1942 року сповіщається зокрема, - "бандерівці наголошують на тому, що німці відправляють українських жінок і дівчат на важкі роботи, як це робили більшовики, які посилали їх у заслання" [18, с. 72-3]. У відповідь німецька каральна машина посилювала репресії проти ОУН обох течій. В березні 1942 р. гітлерівці провели повторні широкомасштабні антибандерівські акції [31, с. 452]. В вересні 1942 р. в концтаборі Аушвіц гітлерівцями забито до смерті двох братів Степана Бандери - Олексу і Василя [31, с. 457]. Гітлерівська служба безпеки неодноразово повідомляла про масові арешти українських націоналістів у Німеччині: 20 листопада 1942 р. [21, с. 15-16], 23 листопада 1942 р. [22, с. 53], 11 грудня 1942 р. [24, с. 25], 6 січня 1943 року [23, с. 60-1], 12 січня 1943 р. [25, с. 32]. З матеріалів, вилучених у арештованих кур'єрів і одержаних під час допитів, було встановлено, що центральний пункт бандерівських груп знаходиться у Львові, а у Берліні знаходився тільки філіал, який керував бандерівцями на території всієї Німеччини. Ці документи також свідчать, що вже у вересні 1941 р. було заарештовано 210 чоловік і в них наводиться великий перелік міст, в яких мешкали бандерівці: Берлін, Бремен, Бреслау, Відень, Веймар, Вюрцбург, Гамбург, Ганновер, Гельдесхейм, Данціг, Дюссельдорф, Карлсруе, Кассель, Кенісберг, Лейпціг, Магдебург, Мюнхен, Нюрнберг, Оппельн, Познань, Потсдам, Прага, Райхенберг, Франкфурт-на-Майні, Франкфурт-на-Одері, Хемниць, Штутгарт [21, с. 15-6]. В квітні 1942 року наступним кроком у розробці програми дій ОУН стосовно становища в Україні стала Друга Конференція ОУН. В її рішеннях говориться про "близьку можливість збройної боротьби за Українську Державність в слушний час", якщо СРСР буде розгромлений або Німеччина виснажиться внаслідок втрат на фронті і внутрішніх потрясінь [32, 34]. Конференція ОУН-Б ухвалила низку рішень про посилення революційної діяльності і роботи по створенню повстанської армії [31, с. 452]. В квітні 1942 року на Волині було організовано перші дві групи самооборони з членів ОУН-Б на чолі з С. Качинським (псевдонім Остап) та І. Перегіняком - Довбенком [ 31, с. 452]. Разом з іншими збройними загонами українських націоналістів, які утворилися в той час, вони прийняли назву Українська Повстанська Армія (УПА). В серпні 1943 року визначилась остаточна структура УПА [31, с. 457]. У середині липня 1942 року Головна команда УПА видала наказ усім своїм "летючим бригадам" негайно розпочати заплановану другу фазу: збройні акції проти гітлерівців не тільки щодо адміністративних органів, а й також у всіх пунктах військово-стратегічного значення, а особливо - у системі транспорту та постачання фронту скрізь - від Чорного моря до Білорусії і Балтики [17, с. 53-4; 27, с. 98; 28, с. 76]. Слід, однак, зазначити, що активні воєнні дії ОУН(б) розпочала фактично з 1943 р. Найбільш масштабними вони були в районі Волині, Полісся і Поділля. В першій половині квітня 1943 року в районах Мізоч, Остріг, Крем'янець, Верба повстанська боротьба набрала значного розмаху. В боях було вбито: у Вербі - 120 німецьких солдатів, у Шимовку - 24, Острозі - 32, в Мізочі - 11 [4, с. 15]. У виписці №20 з розвіддонесення штабу партизанських загонів Житомирської області про діяльність українських націоналістів від 1 червня 1943 року сповіщається: "20.5.43 року націоналісти напали на німецький гарнізон с. Чудель, що в 20 км на Південний Схід від Сарн, в результаті було вбито 30 німців" [11, с. 70]. У виписці №21 з розвіддонесення штабу партизанських загонів Кам'янець-Подільської області про діяльність українських націоналістів від 1 червня 1943 року повідомляється: "м. Славута. В лісах Острозького, Шумського та Мізоцького районів націоналісти активізують свої дії проти німців. По 60-70 повозок виїжджають на засади і різні операції. По великих селах проводять мітинги і агітацію, направлені на боротьбу проти німців і радянської влади" [12, с. 73]. Про бойові дії українських націоналістів проти гітлерівців на Рівненщині повідомляв командир партизанських загонів Бегма: "26.6.43. р. в с. Хараїмовка Деражнянського району німці вели бій з націоналістами, в результаті вбито 4 німці і 19 націоналістів. При виїзді німців з Хараїмовки націоналісти послали проти них засаду і убили 7 німців" [ 26, с. 101]. У звіті окружного проводу ОУН про військові події з участю націоналістів (липень 1943 р.) наведено цілий перелік військових дій, проведених УПА. Одна з них: "17.07.1943 р. німці з поляками заїхали у Хмелів та почали його палити. Запалили шість хат і почали вбивати мирне населення. Прибув заалярмований відділ УПА. Відступаючи, залишили вороги на полі бою 10 своїх трупів. Втікачів переслідувано 2 км. аж до шосе, де вони погрузились на авта і втекли" [2, с. 24]. Лише у жовтні-листопаді 1943 р. УПА провела 47 боїв з німцями і 52 - з радянськими партизанами [40, с. 54] . Події, що розгорталися на радянсько-німецькому фронті, не могли не внести коректив у зміст діяльності і характер визвольної боротьби ОУН. 17-21 лютого 1943 р. на 3-й конференції ОУН була офіційно проголошена зміна курсу ОУН щодо збройної боротьби проти німецьких окупантів. Саме у цей час була сформульована в загальних рисах стратегія "двофронтової" боротьби ОУН-УПА, суть якої зводилась до одночасної боротьби проти 2-х імперіалізмів - Берліна і Москви [35, с. 163]. Було також прийнято рішення про зміну назви. ОУН(б) почала називатись ОУН-Самостійників-Державників ОУН-СД, але на ІІІ-му Надзвичайному Великому Зборі ОУН у серпні 1943 р. було повернуто стару назву [33, с. 129]. У документах конференції зазначалось, що "у відношенні між проводом ОУН і командуванням УПА з одного боку, і німецькою владою з другого, - не заіснували жодні зміни, а зокрема, не має жодної співпраці. Усі того роду поголоски є черговою провокацією ворога, одчисленою на нашу політичну компрометацію" [16, с. 15-7]. І все ж наближення радянських військ об'єктивно робило радянський режим головним противником ОУН-УПА. Починаючи з весни 1944 р., формування УПА фактично зосередили головні сили на боротьбі проти радянської влади, яка поверталася у західні області України. У цей час в УПА налічувалося майже 100 тис. бійців і то була її максимальна чисельність [35, с. 163]. За свідченням останнього головного командира УПА полковника В. Кука, УПА в дні своєї найбільшої сили налічувала приблизно півмільйона чоловік, якщо рахувати не лише вояків, але й усі допоміжні служби та структури [41, с. 9]. Таким чином, аналіз архівних матеріалів, а також історичної літератури показує, що ОУН-УПА протягом більшого часу Вітчизняної війни, до моменту визволення Червоною армією Західної України від німців, проводило непримиренні жертовні військові змагання з німецькими загарбниками, які відповідали їм тим же.

Використані джерела

1. Бульба-Боровець Т. Армія без держави. - Львів: Поклик сумління. 1993. - 166 с.

2. Рожик М. Є. 1939 рік в історичній долі Польщі і Західної України. - К., 1992. - 60 с.

3. Семчишин М. З книги Лева: Український Львів двадцятих-сорокових років. Спомини. - Львів: Наукове товариство ім. Шевченка. - 1998. - 146 с.

4. Верстюк В. Ф., Дзюба О. М., Репринцев В. Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення: Хронологічний довідник. - К.: Наукова думка. - 1995. - 688 с.

5. Коваль В. С. Радянсько-німецкий пакт 1939 р.// Препринт №11. -Київ: АН УРСР: Інститут Історії. - 1989. - 48 с.

6. Вовк О., Павленко І. Волинь і Полісся: УПА та Запілля, 1943-1944: Документи і матеріали. Літопис Української Повстанської Армії. Нова серія; Т. 2. Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С.Грушевського НАН України. - К.: Торонто, 1999. - 724 с.

7. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії. - К.: Либідь. - 1993. - 288 с.

8. Кентій А. В.. Папакін Г. В. Стратегія "двофронтової" боротьби ОУН-УПА у 1943-1944 рр.:Мовою документів, очима істориків// Україна у другій світовій війні: Уроки історії та сучасність: Матеріали міжнародної наукової конференції( 27-28 жовтня 1994). - Київ: Інститут історії НАН України, 1995. - С. 163-169.

9. Косик В. Німеччина і українське питання (жовтень 1938-грудень 1941) // Україна у другій світовій війні: Уроки історії та сучасність: Матеріали міжнародної наукової конференції (27-28 жовтня 1994). - Київ: Інститут історії НАН України, 1995. - С. 169-179.