Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Українська культура 20—30-х років

Культура — історично виважений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, що виражається у способах організації життя і діяльності людей, а також створюваних ними матеріальних і духовних цінностях. Відповідно до двох основних видів суспільного виробництва культура поділяється на матеріальну і духовну.

У доктрині більшовиків про побудову комуністичного суспільства важливе місце посідала культурна революція. Основний наголос у культурно-просвітницькій діяльності робився на ідеології, вихованні мас у дусі комуністичних ідей.

Метою "культурної революції" було формування в суспільній свідомості певних стереотипів, які зробили б поведінку широких мас населення прогнозованою.

У 20-ті роки важливим напрямком культурного будівництва була ліквідація неписьменності населення. У 1923 р. в Україні було створено товариство "Геть неписьменність", яке очолював голова ВУЦВК Г. Петровський. Активістів лікнепу, більшість яких були вчителі, назвали по-воєнному — культармійцями. Держава не лише забезпечувала безкоштовне навчання в гуртках лікнепу, а й надавала певні пільги тим, хто навчався.

У 1924 р. розпочалась підготовка до запровадження чотирирічного обов'язкового навчання дітей. У містах це завдання було виконано за кілька років. Проте в цілому в Україні в 1927/28 навчальному році поза школою ще залишалось 35 % дітей шкільного віку.

Найголовнішим завданням у сфері культури партія вважала підготовку фахівців робітничого походження, їм були надані великі пільги. З цією метою при вузах почали створюватись робітничі факультети. Робітфаківці забезпечувались гуртожитком, їм виплачувались державні стипендії.

Інтенсивно розвивалася мережа освітянських закладів. У 1925 р. в УСРР діяло близько 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35 інститутів, 30 ро-бітфаків. Важливою передумовою успішного розвитку освіти стала українізація, що відкривала для українців доступ до знань за допомогою рідної мови. Цей фактор, а також стабілізація суспільно-економічного життя за часів непу позначилися на досягненнях у сфері культури. Так, наприкінці 20-х років частка неписьменних серед дорослого населення скоротилася з 76 до 43 %.

Головним центром науки в республіці стала Всеукраїнська академія наук (ВУАН). Президентом її в 1922-1928 рр. був В. Липський. У 20-х роках у ВУАН існували три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний. Найбільш плідно працював перший відділ, де провідну роль відігравав М. Грушевсь-кий, який у 1924 р. повернувся з-за кордону і був обраний академіком ВУАН (з 1929 р. — академік АН СРСР). Він продовжував працювати над справою всього життя — фундаментальною "Історією України-Руси". Колегами його були видатні історики Д. Багалій, М. Слабченко, О. Оглоблин, Д. Яворницький.

У ВУАН плідно працювали також математики Д. Граве та М. Крилов, хіміки В. Кістяковський та Л. Писаржевський, географ К. Воблий, статистик і демограф М. Птуха. Яскравий і нестримний розвиток української літератури й мистецтва у 20-ті роки під впливом революційних подій, а згодом — українізації, дав підстави дослідникам порівнювати його з добою Відродження. Головними особливостями цього часу стали розмаїття літературних напрямків, течій, виникнення й розпад багатьох письменницьких груп. Деякі з них перебували під впливом Пролеткульту — радянської літературно-художньої та просвітницької організації, для якої було характерне нігілістичне ставлення до культури минулого, "культури експлуататорів". Пролеткультівські ідеї сповідували літературні організації "Плуг" та "Гарт", які були створені у столиці УСРР — Харкові. Модерністські концепції обстоювали групи "пролетарських письменників": неокласики (М. Зеров, М. Рильський), символісти (П. Тичина, Ю. Меженко), футуристи (М. Семенко).

У 1925 р. виникла найвідоміша літературно-мистецька організація республіки — Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), яка об'єднала 22 письменників і поетів. Серед них — П. Тичина, В. Сосюра, Ю. Смолич, М. Бажан, Ю. Яновський, О. Довженко, Л. Курбас та ін. Ідейним керівником ВАПЛІТЕ був М. Хвильовий (справжнє прізвище — Фітильов), а першим її президентом — М. Яловий. Це була доба відносної лібералізації літературного та мистецького процесу, коли популярними стали твори прозаїків І. Микитенка, М. Хвильового, А. Шияна, Ю. Яновського, поетів М. Бажана, В. Сосюри, драматургів І. Кочерги, М. Куліша. У сфері образотворчого мистецтва плідно працювали М. Бойчук, Ф. Кри-чевський, М. Нарбут, А. Петрицький, В. Касіян, в музичному мистецтві — І. Верьовка, П. Козицький, М. Вериківський, В. Косенко, Б. Лятошинський, А. Ревуцький та ін. Здобули визнання театральні колективи "Березіль" на чолі з Л. Курбасом (Харків) та імені І. Франка під керівництвом Г. Юри (Київ). У 1927 р. почалося будівництво найбільшої в Європі Київської кіностудії, а в 1928 р. з'явився перший фільм О. Довженка "Звенигора".

Творчість українських митців мала велике значення для піднесення національної свідомості українського народу. Завдяки політиці українізації істотно підвищилась питома вага українців у складі керівного персоналу, особливо в сільській місцевості. Перевага українців серед представників культури й освіти пояснювалася великим їх відсотком у наймасовішій категорії фахівців цієї галузі — учителів, особливо сільських.

У добу "великого перелому", тобто наприкінці 20 — на початку 30-х років, гасло культурної революції стало одним з основних для радянської влади. У розвитку масової культури наголошувалося на подоланні неписьменності дорослого населення. Ця робота набула розмаху в роки другої п'ятирічки. Вже в 1933 р. було зареєстровано лише 15 % неписьменних віком до 50 років. Щоб не породжувати нове покоління неписьменних, загальноосвітня школа повинна була охопити всіх без винятку дітей. На це було спрямовано постанови ЦК ВКП(б) у липні 1930 р. Школи ставали найвагомішим ідеологічним інститутом. Тому влада прагнула не залишити поза впливом комуністичної ідеології жодної дитини. Звісно, принцип обов'язковості навчання вніс справді революційні зміни у шкільну освіту. У 1934 р. запроваджувалась єдина структура загальноосвітньої школи трьох типів: початкова (чотирирічне навчання), неповна середня (семирічне) і середня (десятирічне). У другій п'ятирічці в Україні було побудовано 1864 школи. Більшість початкових шкіл було перетворено на семирічки. Кількість середніх шкіл за п'ятирічку збільшилась майже в 10 разів і в 1937/38 навчальному році становила близько 2,5 тис. У них навчалося близько третини учнів. На початку другої п'ятирічки в україномовних школах навчалося понад 80 % учнів. Це відповідало питомій вазі українців у складі населення республіки. Національні меншини мали свої школи — російські, польські, німецькі, болгарські, молдавські, татарські та ін.

Незважаючи на певні позитивні зрушення в масовій культурі, у сфері середньої і вищої освіти, науки та мистецтва, сталінський режим поступово бере курс на ліквідацію політики українізації, яка була оголошена поступкою "націоналістичній контрреволюції". У 1937 р. слово "українізація" раптово зникло з офіційної лексики. У 1938 р., коли першим секретарем ЦК КП(б)У став М. Хрущов, у неросійських школах було запроваджено обов'язкове вивчення російської мови починаючи з 2-го до 10-го класу, а український алфавіт, граматика і словник були максимально наближені до неї.

Знову панівною мовою державних установ і закладів стала російська, зменшилася кількість шкіл, україномовних газет і журналів, закривалися українські театри, зменшився відсоток українських учителів і науковців. Після скасування політики корінізації у школах національних меншин почали викладати російською або українською мовами.

Нормальне функціонування народного господарства і управління було неможливе без спеціалістів. Тому з початку 30-х років збільшились масштаби підготовки фахівців робітничо-селянського походження через робітфаки і вищі навчальні заклади. У 1938 р. Україна за чисельністю студентів (124 тис.) випередила, зокрема, Великобританію (50 тис), Німеччину (70 тис.) та Францію (72 тис). У роки другої п'ятирічки вищі навчальні заклади і технікуми України підготували 196 тис. спеціалістів.

Головним осередком наукової діяльності продовжувала залишатися ВУАН. У 1936 р. при затвердженні нового статуту її було перейменовано на Академію наук УСРР. Президентом ВУАН у 1928-1929 рр. був Д. Заболотний, а з 1930 р. — О. Богомолець. З 1930 р. у ВУАН основним осередком наукової роботи стали інститути. Академія почала працювати за планом. Держава повністю фінансувала Академію і контролювала виконання планових робіт. У науково-дослідних інститутах та інших осередках ВУАН було досягнуто вагомих результатів. Зокрема, М. Крилов та його учень М. Боголюбов створили нову наукову галузь — нелінійну механіку. Світове визнання дістали фундаментальні праці математиків Н. Ахієзера, С. Бернштейна, М. Кравчука, М. Крейна, Г. Пфейфера.

Праці Л. Ландау, Є. Ліфшиця та інших науковців фізико-технічного інституту в Харкові свідчили про народження в Україні центру теоретичної фізики світового класу. Під керівництвом О. Бродського і Л. Писаржевського розвивалися важливі напрямки хімії. Вчені О. Богомолець, І. Шмальгаузен, М. Холодний та В. Юр'єв зробили визначні відкриття в біології.

Починаючи із середини 30-х років у ВУАН прискорився розвиток досліджень у техніці. Працями Є. Патона та його учнів на наукову основу було поставлено теорію зварювання і вивчення міцності зварних конструкцій. У 1934 р. створено інститут електрозварювання та гірничої механіки.

Значний внесок у теорію освоєння космосу зробив Ю. Кондратюк (О. Шаргей).

Вагомих здобутків у боротьбі з епідеміями досягли М. Гамалія і Д. Заболотний. Плідно працювали у сфері медицини та біології О. Палладій, Ф. Яновський, М. Стражеско.

Активно працювали на терені суспільних наук історики Д. Бага-лій, Д. Яворницький, М. Яворський, М. Грушевський, літературознавці С. Єфремов, О. Білецький, економіст К. Воблий.

У 1930 р. у науково-дослідних установах працювали близько 40 тис. науковців. Але наприкінці 20-х років почалося переслідування вчених. У 1930 р. відбувся вже згаданий процес над міфічною "Спілкою визволення України" на чолі з С. Єфремовим. Наступним було "викриття" ще однієї нібито діючої контрреволюційної організації — "Українського національного центру" (УНЦ). Керівництво нею приписали М. Грушевському. У 1931 р. вченого заарештували, однак через деякий час ця сфабрикована ДПУ "справа" УНЦ зазнала краху. М. Грушевському дозволили жити в Москві, тобто фактично у вигнанні. У 1934 р. під час відпочинку в Кисловодську (він був хворий на діабет) після нескладної операції він помер.

Репресіям піддавалися вчені-історики М. Слабченко, Ф. Гавриленко і М. Горбань, філософи П. Демчук, І. Агол, геолог Н. Світальський та ін.

У листопаді 1937 р. розстріляли М. Яворського.

У 1931 р. поза межами ВУАН було утворено Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН), президентом якої став О. Шліхтер. Цю установу було створено з метою успішнішої розробки проблем суспільних наук, ніж "буржуазна" ВУАН. Однак установа проіснувала недовго. У другій половині 1936 р. було організовано академічні інститути гуманітарного профілю, історії України, українського фольклору, української літератури, а також економіки.

Література та мистецтво вважались однією з ділянок "культурного фронту". Партійно-радянське керівництво вирішило докорінно оновити склад митців поповненням з робітників і селян. Психологія "великого перелому" вплинула навіть на цю сферу культури. У 1930 р. профспілки проголосили всесоюзний призов робітників-ударників у літературу.

Через рік виявилося, що в Україні до літературних гуртків було "призвано" близько 2 тис. робітників. Для них утворювалася система консультативних бюро при редакціях літературних журналів, видавались посібники.

Під керівництвом ЦК КП(б)У відбулася організаційна підготовка І з'їзду письменників України. З'їзд розпочався в червні 1934 р. у Харкові, а після перенесення столиці продовжив роботу в Києві. На ньому було сформовано Спілку письменників України. У творчі спілки об'єдналися також працівники мистецтва.

За допомогою спілок письменників, художників, композиторів ідеологічні відділи партійних комітетів придушували в зародку будь-які відхилення від регламентованого мислення і лінії поведінки. Зовнішньо поважаючи національні форми культури, власті посилено прагнули уніфікувати зміст культурного процесу за ідеологічними стандартами так званого соціалістичного реалізму.

Популярними у читачів України стають вірші П. Тичини, М. Рильського, М. Бажана, А. Малишка, В. Сосюри, М. Семенка, твори прозаїків А. Головка, І. Ле, П. Панча, Ю. Смолича, Ю. Яновського, драматургів І. Кочерги, М. Куліша, І. Микитенка, О. Корнійчука.

Читачі з інтересом сприймали дотепні й гострі гуморески Остапа Вишні (П. Губенка). У 1933 р. його звинуватили у причетності до "Української військової організації" (УВО) і засудили на 10 років концтаборів. Тоді ж за сфабриковану чекістами належність до УВО був засланий на Соловки письменник М. Ірчан.

У 1934 р., незабаром після вбивства С. Кірова, були заарештовані і розстріляні драматург К. Буревій, поети О. Близько, Д. Фальківсь-кий, новеліст Г. Косинка. У 1935 р. було заарештовано і розстріляно на засланні М. Зерова. Протягом 1937-1938 рр. обірвалося життя І. Микитенка, М. Семенка і багатьох інших талановитих майстрів слова. У 1934-1938 рр. через безпідставні звинувачення було репресовано 97 членів і кандидатів у члени Спілки письменників України (із загальної кількості 193).

У передвоєнному десятиріччі розквітнув талант багатьох українських майстрів мистецтв. Зокрема, у розвиток музичної культури великий внесок зробили композитори М. Вериківський, К. Данькевич, П. Козицький, В. Косенко, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький.

Продовжували плідно працювати корифеї української сцени М. Садовський і П. Саксаганський. їхні традиції розвивали молодші за віком А. Бучма, О. Ватуля, В. Добровольський, Н. Ужвій, Ю. Шумський, Г. Юра. Всесвітню славу завоювали оперні співаки Б. Гмиря, М. Гришко, М. Литвиненко-Вольгемут, І. Паторжинський, О. Петрусенко.

В історію українського театру золотими літерами вписано ім'я Л. Курбаса — автора-новатора, обдарованого режисера і талановитого організатора, керівника знаменитого театрального колективу "Березіль". У 1933 р. він був звинувачений у націоналізмі й загинув у концтаборах.

Плідно працювали художники старшого покоління — М. Бойчук, І. їжакевич, Ф. Кричевський, М. Самокиш, К. Трохименко, О. Шовкуненко та ін. У 1936 р. за сфабрикованими звинуваченнями чекісти заарештували М. Бойчука і кількох його учнів, а через рік усіх їх розстріляли.

У кіномистецтві яскраво проявилися таланти О. Довженка, І. Ка-валерідзе, І. Савченка. Фільми О. Довженка "Арсенал", "Земля" увійшли до скарбниці світового кіномистецтва.

Творчість українських майстрів літератури і мистецтва мала яскраво виражений національний характер. Саме через це багатьох з них звинуватили в націоналізмі й репресували.

Досягнення української культури могли б бути набагато вагомішими, якби не втрати, яких вона зазнала не тільки від репресій і утисків командно-адміністративної системи, а й від тотального наступу на духовну спадщину українського народу, насамперед на релігію і пов'язані з нею історичні пам'ятки. Так, весною 1936 р. по-варварському було зруйновано Михайлівський Золотоверхий собор XII ст. Загалом до 1939 р. понад 70 % церков в Україні були закриті або зруйновані.

Такими були досягнення і трагічні сторінки української культури 20-30-х років. Письменники української діаспори назвали 30-ті роки добою "розстріляного відродження".

Список використаної літератури

1. Бойко О. Д. Історія України. — К., 1999.

2. Болей П. Р. Фронда Степана Бандери в ОУН 1940 року: причини і наслідки. — К., 1996.

3. Бульон-Боровець Т. Армія без держави. Слава і трагедія українського повстанського руху. Склади. —К., 1996.

4. Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XX ст.). — Львів, 1996.

5. Верстюк В. Українська Центральна Рада. — К., 1997.

6. Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. — К., 1991-1998.

10. Дорошенко Д. Нариси історії України. — К., 1991. — Т. 1-2.

11. Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. — К., 1994.

12. Історія України / С. В. Кульчицький (керівник) та ін. — К, 1998. 13. Історія України. Маловідомі імена, події, факти. — К, 1996.

14. Історія України: Навч. посіб. — К., 1997.

Коваль М. В. Україна: 1939-1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії. — К, 1995.