Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

С. Оріховський-Роксолан та перше українське відродження

Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566) – українсько-польський письменник-гуманіст із загальноєвропейською славою є знаковою фігурою початкової стадії першого українського Відродження. Вивчення його багатої творчої спадщини та відносно добре задокументованої біографії має пролити світло на джерела, ґенезу та прабатьківщину «протоукраї`нської ідеї» - основи ранньо-національної міфології українців.

Більшість дослідників Ренесансу в Україні вказують на його західноєвропейське походження, проте відлік історії українського відродження звичайно розпочинають з другої половини XVI ст., пов`язуючи його початок з діяльністю Острозького культурно-просвітницького гуртка. До цього часу, гуманістична діяльність українців розглядається тільки в контексті загальноєвропейського або польського Ренесансів [1]. Така трактовка процесу Відродження видається занадто спрощеною.

Відомо, що поліетнічна держава (федеративна і тим більш унітарна звичайно намагається досягнути певної гомогенності населення. 3 цією метою вона підтримує культуру панівної етнічної групи і сприяє асиміляційним процесам на всій контрольованій території. Проте, така політика є «викликом» для етнічних меншин і на-на «відповідь»* у вигляді плекання місцевих традицій і зародження осібної національної чи «протонаціональної» свідомості. Потужність «відповіді» звичайно залежить від багатства культурно-політичних традицій меншості, наявності конфліктів в історії стосунків між нею і панівною етнічною групою [10, с.35].

Місцем найвищого напруження у протистоянні офіційній Іій асиміляції природно стають землі етнічного прикордоння, що першими вступають у боротьбу з інокультурним впливом На прикордонників звернуті очі всієї «землі», саме вони звичайно стають першими «національними» героями. Отже, на західноук­раїнських землях у складі Польської Корони - воєводств Руського та Белзького, які вперше стають об`єктом офіційної асиміляційної політики центрального уряду та пануючої польської етнічної спіль­ноти, і мала зародитись «русинсько-українська відповідь». Крім того, у XV-XVІ ст. території Західної України під контролем Поль­щі належали до найбільш заселених і розвинутих у культурному відношенні і виконували, поруч із Волинню, роль гінтерланду для східноукраїнських земель прикордонних зі степом [4].

Перемишлянщина - батьківщина С.Оріховського, навіть серед інших західноукраїнських земель, займає виняткове місце у першо­му українському відродженні (як, між іншим, і в другому націо­нальному відродженні XIX ст.). Перемишль відомий своїми тра­диціями політичної боротьби за збереження давньоруської спадщи­ни - рухом Дмитра Дедка, боротьбою української шляхти за зрівняння в правах із польською, що проходила протягом першої половини XVст.

У XVIст. Перемишлянщина вирізняється навіть серед інших західноукраїнських земель чисельною верствою саме етнічно української шляхти [3]. У майбутньому вона дала багатьох козацьких гетьманів - Я.Орішовського, П.Сагайдачного, М.Жмайла, П.Павлюка і, за версією І.Крип`якевича, була місцем звідки походив рід Б.Хмельницького [11].

З Перемишлянщини походили й роди Копистенських, Терлецьких, Тустановських, Яворських та ін. представники яких уславилися на ниві української культури. Відомий український історик І.Крип`якевич охарактеризував місце Перемишля в західноукраїн­ських землях таким чином: «В XV в. перейшло верховодство (куль­турне, не політичне) в Галичині від Галича на Перемишль: тут було одиноке галицьке єпископство і коло нього групувалися змаганнія Русі. Тут наперед відзискало духовенство привілеї на церковні маєтності (1469 р.), тут і руське міщанство вперше зачало боротьбу за права в місті (1491 р.). Львів зіставав довго з заду за Перемишлем аналогічні визвольні змагання зачав чверть століття пізніше: в 1520 рр. боротьбу з містом і в тім-самім часі обезпечуваннє церковної майна, - все за взірцем Перемишля. Аж в 1540 рр. з відновленням владицтва переходить на Львів гегемонія в культурних справах Руси» [5].

Отже, С.Оріховський із самого народження потрапив між двома культурними струменями - загальнорічпосполитським, офіційно-польським та українським. Одначе, за висновком авторитетного дослідника національних процесів Е.Сміта, власна держава та реальна аристократична спільнота надавали більше можливостей для формування нації, особливо це стосується початкових етапів цього процесу [10, с.63-67]. Відтак, природно, що становлення поляків як «нації» відбувалося інтенсивніше, аніж такі самі процеси в інших народів, які мешкали в Короні Польській.

Українці як й інші «недержавні» народи та «демотичні» спільноти були змушені піти шляхом «народнокультурної мобілізації», який є тривалішим, має яскраве релігійне забарвлення і наражається різні додаткові перепони. Крім того, як пише Я.Й.Грицак: "Перш ніж національні будителі змогли обнародувати переконливу концепцію своєї нації, їм та їхнім попередникам доводилося жити і працювати у політичному і культурному просторі, що був здомінований іншою, «історичною» («державною», «великою») нацією» [2].

Канадський дослідник П.Магочій, аналізуючи Друге українське відродження виділяв в ньому три стадії: 1) стадію збирання спадщини; 2) організаційну стадію; 3) політичну стадію [6]. Гадаємо, таку схему можна поширити і на Перше відродження в Україні. Діяльність С.Оріховського тоді розглядатиметься в контексті першої стадії «відродження».

Нижньою межею його був початок проникнення ренесансних ідей на територію України (друга половина XVст.), верхньою – середина XVIст. Наступна, організаційна стадія відродження в Україні пов`язана з братським рухом та діяльністю «острозького гуртка». З часів другої половини XVI ст. можна говорити про визначеність напрямку «Першого відродження» - оновлення православ’я, Завершенням цього етапу можна вважати діяльність П.Могили і піднесення Києва (можна говорити про нове територіальне наповнення змісту поняття «гінтерланд» для України) як центру культурно-національного відродження. Останній, «політичний» етап першого українського відродження пов`язаний із «козацькими війнами» і Національною революцією середини XVII ст. Постать С.Оріховського, яка стоїть на межі двох перших етапів, дозволяє глибше зрозуміти, чому було надано перевагу саме православній традиції, оцінити потенціальні можливості і слабкі тих альтернатив (українського католицизму, уніатства або протестантизму).

Про зацікавлення Оріховського «національною» проблемати­кою свідчить вже постійне додавання ним до свого прізвища етно­німа Роксолан або Русин. Як діяч початкової стадії українського відродження він цікавився проблемою походження народу, його історичним корінням, його «славою» і минулим «золотим віком».

У цьому зв`язку найбільш цікавою є початок першої хроніки-річного запису праці Оріховського з сучасної історії Польського Королівства - «Аннали» (1554 р.) озаглавлений - «Початок Поля­ків». У ньому поруч із поляками письменник подає відомості про інші слов`янські народи - Чехів і Русів та про їх стосунки між собою та із світом. Загалом історичні уявлення Роксолана ґрун­туються на ренесансних міфах, і мають небагато спільного з дійс­ністю, але оповідання гуманіста цікаве з огляду на те як античні міфі ставали в часи Відродження основами для національної міфо­творчості. Так, слов`ян Оріховський виводив з Балкан, зокрема з території Далмації і Македонії.

Це дало йому підставу вважати слов`ян нащадками фалангистів Олександра Македонського, які «світ цілий підбили були, через це самі себе Слов`янами, тобто славою слинучими і захисту повними, батьківською назвали мовою» [13,с.12].

Дуже цікавим, з огляду на майбутнє значення в історії україн­ського відродження, є визначення Оріховським національної при­належності за мовним принципом. На думку Роксолана «не має ж бо поміж народу нічого так вкоріненого і властивого як мовна сут­ність і спільність, яка хоча багатьма способами похитнутися може викорінена однак з нас до щенту не може бути...» [13, с.11].

Сучасна українська дослідниця Н.М.Яковенко покликається на твори Оріховського ілюструючи поширення в Україні західної політично-територіальної моделі національної самоідентифікації, яка ґрунтувалася на територіальному патріотизмі і правах політичного громадянства, протиставляючи його погляди популярній серед ук­раїнських православних ідеологів східної культурно-спадщинної (етнічної) моделі самоідентифікації, що надавала перевагу мовним кревним і релігійним зв`язкам членів спільноти [12,с.127]. Однак, наведені думки Роксолана про спільну мову як найміцніший консолідуючий фактор у суспільстві, промовляють на користь того, що жорстке протиставлення двох згаданих моделей національної само ідентифікації у свідомості Роксолана було відсутнє. Це, до речі, ріднить його з поглядами на національну самоідентифікацію поширеними за висновком той таки Н.М.Яковенко, серед українського козацтва - майбутніх речників ідей українства [12, с. 124-125].

Крім цього, на наш погляд видається симптоматичним, висновок Оріховського щодо першопредків слов`ян взагалі і поляків та русинів-українців зокрема. Ними він вважає стародавніх греків. Аргументами для цього висновку Роксолану знову ж слугує близькість яку гуманіст убачає між слов`янськими та грецькою мовами, а також спільність рис народного характеру та звичаїв. Він пише: «Тому (свідком) є уроджене обох колін добро, таж сама дотепність, та сама розуму швидкість, рівна людяність і подібна підчас із кепськими звичаями злучена повільність; ну ж знову бенкетування і то звичай наповнення келихів, також під час пиття, здоров`я зичення, відомий у Греків, а з того від Слов`ян, занесений до Польщі» [13, с.13].

Як бачимо, саме культурно-спадщинні ознаки дозволили Оріховському зробити згаданий висновок про «еллінське» походження слов’ян: більш того, Роксолан всіляко закликає сучасників до збереження і відродження «грецької спадщини», щоб вони «на взірець Греків квітли в науках, цнотами нагороджувалися б; і до тієї спритності в речах, і мужності захисту, котрими наш народ відомий, придамо поміркованості, пишності і ради; щоб здавалося, що ми вміння і вимову з Атен, а пишність і статечність із Спарти спровадили до Польщі» [13, с.16]. Нагадаємо, що звернення до досвіду стародавньої Греції та Візантії, на довгі століття залишатиметься помітною рисою української культури, джерелом її саморозвитку і оригінальності.

Оріховський чітко виокремлює «русинів»-українців серед інших слов`ян. Він гадає, що «тим самим випадком [що і Чехи та Поялки - Д.В.] Русини, яких Роксоланами літописці звуть, вибравшися від Слов’ян, знаменитий в Європейській Сарматії тримали край» [13, с.13].

Це твердження веде до висновку, що в українців, так само як і поляків та чехів є власна етнічна територія, на яку ніхто інший не має більшого права. Про королівство Польське Оріховський пише, щ«о «складається з Поляків, Литви, Русі і Прусів» [1З, с. 14], відтак це скоріше федерація народів ніж суто польська держава.

Опис «Руси»-України як цілком окремого краю з самобутньою юною та історико-політичною традицією зустрічаємо й у відомому автобіографічному листі гуманіста до Я.Ф.Коммсндоні [9]. Верховенство поляків, на погляд гуманіста зіждеться швидше на культурній перевазі і популярності «золотих польських вольностей», ніж на праві сильного. Цю думку Роксолан найбільш повно розвинув у творі «Квінкункс, тобто взірець устрою Польського ко­ролівства» (1564 р.) у параграфах присвячених справі унії Польської Корони і Великого князівства Литовського [8]. Еліта Поль­ської Корони - польська державна «нація» поліетнічна. Саме Оріховському належить формулювання принципу інкорпорації етніч­них меншин, зокрема українців, у систему Речі Посполитої “gentus rus, nation polonus”, тобто зберігаючи власну історико-культурну спадщину, представник етнічної меншини може прилучатися до здобутків «високої» культури панівної етнічної групи.

Викликає інтерес й інтерпретація Оріховським т. зв. сарматизму - історико-політичної теорії про походження поляків чи пак польської елітної верстви - шляхти від відомого з античності войовничого кочового племені сарматів. Теорія ця мала покріплю­вати претензії польської аристократії на виключне становище у державі, підносити її над «несарматським» тубільним населенням країни та сусідами. Згідно ж із поглядами Оріховського, народом-завойовником були слов`яни, які під керівництвом своїх вождів-обранців Леха і Руса підбили під свою владу більшу частину Сарматії, заселеної народом «татарським», і успадкували ім`я своєї нової батьківщини [13, с.13-14].

Русини-українці, які за твердженням гуманіста отримали землі одного з найславніших сарматських племен роксоланів, відомі на­далі і під цією назвою. Історична рівноправність, помітна у зобра­женні Оріховського, русинів-українців і поляків та чітке розмежу­вання дідичної спадщини цих народів, відкривала для ідеологів ук­раїнства шлях до культурного привласнення, «українізації» ідеології сарматизму або й вибудові на її кшталт власної «роксоланської теорії».

Таким чином, Станіслав Оріховський-Роксолан стояв біля ви­токів Першого українського відродження. Його основною заслу­гою була адаптація на ґрунті України популярних ідей західноєвро­пейського та польського Ренесансів, зокрема форм ранньонаціональної міфології. Як представник земельної аристократії гуманіст тяжів до «латерального», державно-бюрократичного шляху розбу­дови нації. Його творчість пов`язана з ще досить слабкодослідженим консервативним струменем культурно-політичного життя ук­раїнського суспільства XVІ-XVІІ ст., який орієнтувався на відро­дження України на політико-юридичній базі «княжої доби», і був альтернативою «демотичного» шляху побудови нації, шляху народно-культурної мобілізації, рушієм якої стало українське козацтво, Діяльність Оріховського готувала майбутню «зустріч Русі з Руссю», що відбувалася на тлі політичного об`єднання Західної та Східної ми у межах Речі Посполитої, яку гуманіст бачив федерацією їх народів - польського, литовського, пруссько-німецького Енського.

Бібліографічні посилання

1. Грачопі С. Спадок Ренесансу в українському барокко // Українське Матеріали І конгресу Міжнародної асоціації україністів (Київ, 27 |К 3 вересня 1990 р.). К., 1993. 2. Грицак Я.Й. Нарис історії України: формування модерної української XIХ-ХХст. К., 1996.

3. Грушевський С. Історія України-Руси. К., 1994. Т.5.

4. Дашкевич Я. Україна на межі між Сходом і Заходом (ХІV-XVШ ст.) // Записки Наукового Товариства ім. Шевченка. 1991. Т.ССХХII.

5. Крип`якевич І. Львівська Русь в першій половині XVIст.: дослідження та матеріали. Л., 1994.

6. Магочій П. Українське національне відродження. Нова аналітична структура // Укр. істор. журн. 1991. № 3.

7. Момрик А. Біблійна генеалогія в етногенетичних концепціях польських та українських хроністів // MediaevaliaUcrainica: ментальність та історія ідей, К., 1998. Т.5.

8. Оріховський С. Квінкункс, тобто взірець устрою Польської держави // Українські гуманісти епохи Відродження. Антологія: У 2 ч. К., 1995. Ч.1.

9. Оріховський С. Лист до Яка Франціска Коммендоні про себе самого // Українські гуманісти епохи Відродження. Антологія: У 2 ч. К., 1995. Ч. 1.

10. Сміт Е.Д. Національна ідентичність. К., 1994.

11. Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький (Соціально-політичний портрет). К., 1993.

12. Парадокси інтерпретації минулого в українському ранньонаціональному міфові (на пам`ятках XVII-XVIII ст.) // Генеза. 1997. №1(5).

13. Orzechowsky O. Kroniki Polskie og zgony Zygmunta I-go. Warszawa, 1805.