Реферат на тему

Причини ліквідації Азовського козацького війська та переселення азовців на Кубань

Козацтво, яке протягом кількох століть було головним форпостом у боротьбі з мусульманським світом, в умовах ХІХ століття мало майбутнє і перспективи розвитку тільки за умови “загальнодержавної користі” та строгої централізації військовим та цивільним структурам держави. В цей період козацькі формування активно залучалися до військових дій за опанування узбережжями Азовського та Чорного морів. Їм відводилася роль охоронців південного та південно-східного кордонів Російської імперії. Уряд планував за допомогою козацьких формувань сколонізувати відвойовану в ході воєнних кампаній територію і забезпечити на ній постійне, прихильне до Російської держави, населення в стратегічно важливому регіоні. В оселенні козацьких формувань на неспокійному порубіжжі уряд вбачав потрійну користь: 1) козаки, що мали вікові традиції по охороні кордонів були здатні самостійно захищати порубіжжя і самих себе від ворога; 2) у стратегічно важному регіоні козаки ставали постійним населенням, спроможним самостійно себе утримувати і забезпечувати всім необхідним для нормального функціонування і несення військової служби; 3) сконцентрувавши козацькі війська на обмеженій території, уряд позбувся осередків “бунтарства і непокори” всередині держави.

Тому, коли населення Задунайської Січі в 1828 році перейшло в межі Російської імперії і зорганізувалось в козацьке з’єднання, уряд, не вагаючись, прийняв рішення оселити задунайців на східному узбережжі Чорного моря. Саме для огляду місць остаточного поселення козаків наказний отаман Окремого Запорозького війська Й.Гладкий у цьому ж році був відправлений з наказу імператора на Кубань. Водночас не тільки уряд, але й задунайське козацтво плекало надію оселитися “на Чорному морі, поблизу України” серед чорноморців. Задунайські козаки не відчували себе чимось окремим і відмінним від чорноморців, а лише складовою частиною колишнього запорозького суспільства. Тому й намагалися приєднатися до чорноморських козаків, що уособлювали собою колишніх запорожців, які змогли вижити після горезвісних подій 1775 року в умовах зміцнення абсолютизму.

Попередні масові переходи задунайських козаків закінчувались приєднанням до Чорноморського війська і поширенням на вихідців із-за Дунаю прав та привілеїв чорноморських козаків. У поселенні на Кубані задунайці вбачали певну гарантію збереження свого становища і перспективи подальшого розвитку. Тільки на Кубані, яка стала новим осередком козацтва, задунайські козаки могли сподіватися: 1) на збереження прав і привілеїв козацького стану; 2) отримати достатню кількість придатної для обробки землі в сприятливих для ведення господарства умовах, а отже, мали більше шансів на економічну спроможність власних господарств; 3) на змогу виконувати пряме призначення козацьких військ — охорону прикордонної території, участі в бойових діях. Використання козацьких формувань за призначенням збільшувало його шанси на тривале існування і давало можливість козакам успішно просуватися по службі. Саме тому прагнення задунайців оселитися на східночорноморському узбережжі були цілком виправданими і зумовленими бажанням залишитися тими, ким вони повернулися із-за Дунаю – козаками певного статку, а не тими ким були – втікачами-кріпаками, гнаними з батьківщини людьми. Яскравим свідченням того, що задунайські козаки прагнули зберегти свою належність до козацького стану є їх згода на прийняття до складу війська липовансько-некрасівського населення і посильне сприяння “некрасівцям” в переселенні. Вікова ворожнеча між задунайцями і некрасівцями була “забута”, через спільну мету – зберегти себе як козацтво, що добровільно повернулося в межі Російської держави із-за Дунаю.

Наміри задунайського населення оселитися в Чорноморії всіляко підтримувалося урядом. З наказу імператора вище кавказьке керівництво для поселення задунайців мало надати козакам зручну місцевість. Однак обставини на Кавказі складалися несприятливо для здійснення прагнень задунайців. Намічені для поселення задунайських козаків околиці Анапи виявилися ще повністю не відвойованими. Вони регулярно піддавалися нападам горців і були вкрай небезпечні для поселення вихідців із-за Дунаю, більша частина яких була мирним населенням колишньої Задунайської Січі. Оселити погано озброєних, без засобів існування, задунайців навколо Анапи означало б віддати в руки ворога. Уряд піти на таке не міг. Кавказьке керівництво також хвилювалося з цього приводу. В разі поселення задунайців навколо Анапи воно змушене було б відізвати з лінії фронту військові підрозділи, які мусили б захищати нових поселенців. До уваги бралася слабка боєздатність і мала кількість вихідців із турецьких володінь. Гостро стояло і фінансове питання. Був очевидним той факт, що для підтримки новоприбулих будуть потрібні значні кошти. Кавказьке керівництво не виключало такої можливості, що гроші задунайцям “на обзаведення господарством” наказано буде видати із кавказького відомства. Це йшло в розріз з планами кавказьких військових чиновників. Стає очевидним, що в разі переселення задунайців в передгір’я Кавказу керівництво краю мало б багато зайвого клопоту щодо захисту і утримання нових поселенців.

Ускладнювали ситуацію і ті обставини, що вибрана Й.Гладким місцевість під поселення мала дуже обмежену кількість джерел з питною водою, та попереднє розпорядження уряду про оселення навколо Анапи 500 сімей малоросійських козаків, які й почали прибувати на нові місця поселення [1, арк.15, 17].

Відповідь командира Окремого Кавказького корпусу Паскевич-Єреванського на запит вищого керівництва щодо можливостей оселення задунайських козаків на Кубані була однозначною. Він вважав такий крок передчасним і аргументував це тим, що землі Анапської округи ще повністю не контролюються російськими військами. Тому, щоб не спровокувати “великих хвилювань у краї цьому”, Паскевич-Єреванський вважав, що з поселенням задунайських козаків навколо Анапи треба почекати до закінчення військової кампанії на Кавказі [1, арк.46]. Уряд врахував застереження командира Окремого Кавказького корпусу. Несприятливі для оселення задунайців обставини на Кавказі, змусили керівництво держави оселити козаків “на пустопорожній ділянці землі між Маріуполем і Бердянськом” [2]. У “Положенні про оселення запорозьких козаків у Новоросійському краї” зазначалося, що поселення задунайських козаків у Катеринославській губернії є тимчасовим. Після закінчення військової кампанії на Кавказі задунайці мали піти на новоприєднані до Російської імперії землі для остаточного поселення.

Невизначеність становища вихідців із-за Дунаю призвела до нових втеч у Туреччину і не сприяла активному освоєнню, відведеної під тимчасове поселення, Бердянської пустоші. Згодом козаки зрозуміли, що саме існування козацького формування певною мірою залежить від рівня економічного розвитку війська. Тільки економічно себе забезпечуючи, козаки могли сподіватися на збереження свого становища та свого формування. Тому вони взялися за активне освоєння Бердянської землі та прилеглих до неї ділянок.

В процесі господарювання азовські козаки дуже скоро показали не тільки свою економічну життєздатність, а й створили таке ж господарство, яке сміливо могло конкурувати із господарствами заможних державних селян та іноземних колоністів. Добробут азовських козацьких господарств не міг не контрастувати з положенням навколишніх кріпосних селян. А якщо врахувати й те, що серед азовців було багато колишніх кріпаків, які успішно позбулися особистої та економічної залежності від поміщиків, то стає зрозумілим прагнення кріпаків приєднатися до азовців і незадоволення поміщиків існуванням в регіоні козацького формування, що успішно розвивалося.

Азовське козацьке військо, ядром якого стали вихідці із-за Дунаю, уособлювало військову, суспільну та господарську традицію Запорожжя на півдні України. Задунайські козаки протягом всього періоду проживання в південному регіоні відстоювали свої права та козацькі традиції. Вони вимагали мати на посаді наказного отамана не “чужинця”, а “свого чоловіка”. Козаки протестували проти призначення на посади у військову канцелярію офіцерів регулярної армії і вимагали повернути в орган внутрішнього управління власних офіцерів. Коли це не вдалося, вони відмовилися прийняти у станичні управи, присланих у військо, армійських офіцерів. Спільними зусиллями козаки відстояли право на вибір станичних наглядачів із свого середовища. Азовці намагалися уникнути служби малими військовими одиницями під зверхністю армійських командирів. І це їм вдавалося. Але навіть такі пасивні форми протесту проти наступу на права та привілеї нащадків Запорозького козацтва, викликали негативну і різку реакцію з боку уряду. “Заколотників” і “правопорушників” неодноразово викликали до губернії “для особистих пояснень”. Звичайно ж, це не могло залишитися поза увагою навколишнього населення, яке вбачало в азовцях гідних продовжувачів традицій Запорозького козацтва.

Навколишнє селянство неодноразово було свідками того, як поміщики, знайшовши серед козаків своїх кріпаків, не могли їх повернути. Так було із колишніми кріпаками генерал-майора Сандерса, графині Браницької, із козаком Сірчаком – колишнім кріпаком пана Мальчевського та іншими [3, с.161; 4, арк.106; 2, арк.164-165]. Населення округи бачило, як козаки відстоювали права своїх товаришів, запевняючи чиновників, що переслідувані ними є задунайські козаки, а не розшукувані дезертири та різного роду втікачі. Знаходилося багато свідків, які могли підтвердити належність того чи іншого козака до січового задунайського товариства. Так було у справі козака Пономаренка, колишнього міщанина із Борисова, який втік від рекрутчини, та інших [5, с.333]. Дії козаків по захисту своїх прав та традицій, а також досягнення азовців в господарстві, приваблювали селян-кріпаків та інше податне населення і сприяли прагненню нижчих верств населення приєднатися до козацького формування.

Згідно з розпорядженням вищих інстанцій, Азовському козацькому війську суворо заборонялося переховувати чи утримувати втікачів у межах військових земель. Військовий чиновник, що виконував поліцейські функції, повинен був суворо стежити за наявністю людей сторонніх відомств у війську. Коли ж на військових землях знаходили втікачів, то їх під конвоєм відправляли в повітову поліцейську дільницю. Азовці, що переховували втікачів, підлягали суду і каралися високими штрафами, а то й ув`язненнями. За весь період існування війська було багато таких випадків, коли козаки надавали притулок втікачам. Людей сторонніх відомств найчастіше переховували на хуторах, рибних заводах, млинах, вітряках. Були випадки, коли під час повстань та збройних виступів навколишні кріпаки вимагали включення їх до складу Азовського козацтва. Так, у 1839 році під час масових заворушень в Олександрівському повіті селянські “заколотники” Опанас Грицай та Семен Прудников просили наказного отамана прийняти їх та інших селян до свого війська.

Загальна мобілізація, що почалася на початку Кримської війни, тільки посилила впевненість навколишнього податного населення в можливості приєднатися до війська і стати “козаками”. Так розпочався ніким не оголошений “запис до козацького війська”. Звичайно ж добровольці не були включені до військових одиниць Азовського формування. Однак навколишнє селянство і надалі продовжувало складати списки, бо не полишало надії увійти до складу Азовського козацтва. Вже саме перебування козацького формування на частині колишніх запорозьких земель створило специфічний клімат Запорозьких Вольностей, що розглядався частиною суспільства як взірець вільнолюбивих змагань народу. Незадоволення поміщиків перебуванням Азовського війська в регіоні додавали напруженості в краї і переконували вище керівництво в необхідності перевести військо на окраїну держави і з користю для імперії використати військовий і господарський досвід у стратегічно важливому регіоні. Саме фактори соціально-економічного характеру, що створювали особливу специфіку регіону, були однією з головних причин переведення азовців на Кубань.

Не могло не звернути на себе увагу і виконання азовцями набагато менших, у порівнянні з іншими козацькими формуваннями, військових функцій та обов`язків. Малочисельність Азовського з`єднання, невідповідність місця поселення статусу козацького формування, відмінності у несенні зовнішньої та внутрішньої служби, особливості менталітету значно виділяли Азовське козацьке військо у системі іррегулярних військ Російської імперії. Все це обумовило досить незначне місце Азовського козацтва у військовій структурі Російської держави.

Однак частину азовців цілком задовольняло місце поселення, тому що воно дозволяло основну увагу приділяти власному господарству та добробуту. Тому військове формування із азовських козаків з часом набуло господарського та військово-резервного відтінку. Воно перетворилося на зразок військового поселення і досягло значних успіхів в освоєнні, наданої для тимчасового поселення, Бердянської пустоші. Саме завдяки рівню господарського розвитку, що дав можливість повністю економічно самозабезпечити козацьке формування і заощадити державні кошти, Азовському козацькому війську вдалося зберегти себе як окреме іррегулярне з`єднання і проіснувати на мирній і віддаленій від кордонів території 33 роки.

Проте як для уряду, так і для самих азовців було очевидним, що військо не виправдовує себе як окреме військове формування. Питання про переселення азовців на Кубань не сходило з порядку денного протягом всього періоду існування війська в Приазов`ї.

В 1837 році, після приєднання до Росії чорноморської берегової лінії на південному схилі Кавказького хребта, на найвищому рівні розглядалося питання про оселення азовських козаків на правому мисі Геленджицької бухти. Після довгих дебатів від проекту прийшлося відмовитися, щоб не зробити азовців “жертвою війни з неприборканими племенами черкеського народу” [6, с.1-11].

Наступного року начальник Чорноморської берегової лінії М.М.Раєвський розробив проект, за яким передбачалося із азовських козаків та інших поселенців утворити військо берегових козаків і оселити його по всьому східному березі Чорного моря. Проти цього проекту виступило керівництво Кавказького краю, побоюючись, що азовці не зможуть себе самостійно утримувати і поповнювати ряди берегових гарнізонів [6, с.1-11].

Створені в 1843, 1844, 1851 роках проекти передбачали оселення азовців в західній частині Кавказького хребта. Але вони не набули силу закону через складну ситуацію на Кавказі. Згідно з проектами азовці мали сколонізувати територію, що ще частково належала натухайцям. Малочисельність війська, незнання місцевості змусили вище військове керівництво відмовитися від поселення азовських козаків на неповністю контрольованій російськими військами території.

Реальні перспективи переселення азовців з`явилися після закінчення Кримської війни. В травні 1857 року військовий міністр сповіщав головнокомандуючому Кавказькою армією волю імператора про переселення азовських козаків на Кубань з метою надати можливість війську виконувати своє пряме призначення і тим самим послабити дещо напружену ситуацію на півдні України, що виникла через присутність козацького формування. Кавказьке керівництво, в особі головнокомандуючого Кавказькою армією князя Барятинського, сповіщало Військове міністерство, що обставини краю не дозволяють поселити все Азовське військо на одній якійсь місцевості і надати йому статус окремого самостійного війська через малочисельність останнього. На думку кавказького керівництва найбільш оптимальним кроком у вирішенні проблема, пов`язаної з азовцями, було б поселення азовських козаків у вже існуючі населені пункти з метою поповнення їх населенням, в якому є гостра потреба. Для керівництва Кавказького краю це означало позбавитися цілого ряду проблем, пов`язаних з пошуком місцевості для поселення війська та значними витратами на будівництво громадських та господарських споруд.

З наближенням до кінця військової кампанії на Кавказі з`являється можливість здійснити переселення азовських козаків на Кубань. В ході цілого ряду успішних військових походів під контроль російської армії підпала значна територія, яку треба було заселити і освоїти. В зв`язку з цим, головнокомандуючий Кавказькою армією Барятинський повідомляв Військове міністерство, що з`явилася можливість перевести Азовське козацьке військо на Кубань і оселити його на обіцяній ще Миколою І території. Водночас князь Барятинський зауважував, що доречно було б об`єднати це малочисельне військо з більш чисельним козацьким формуванням, боєздатність якого не викликає сумнівів і випробувана в ході кавказької кампанії.

На відміну від імператора Миколи І, Олександр ІІ наполягав на розформуванні Азовського козацького війська і приєднанні азовців до інших козацьких формувань. Гостра потреба в нових поселеннях на Кавказі надала можливість розв`язати проблему щодо остаточного місця поселення Азовського формування. Як наслідок – Височайша воля імператора про поетапне переселення азовців на Кубань, яке треба провести “з належною поступовістю, протягом декількох років, викликом охочих і призначенням за жеребом. Переселення слід розпочати, коли це дозволять зробити обставини на Кавказі”. Про таку волю імператора сповіщав 28 травня 1861 року управляючий Військовим міністерством командуючому Кавказькою армією [7, арк.7].

З літа 1861 року Військове міністерство разом з військовим керівництвом Кавказького краю активно розробляє широкомасштабний проект заселення західної частини Кавказького хребта новими козацькими станицями з метою остаточного підкорення гірських племен.

Під час роботи над проектом військове керівництво зажадало думки Новоросійського та Бесарабського генерал-губернатора О.Г.Строганова про переведення Азовського козацького війська в повному складі на Кубань. Генерал-губернатор зауважував, що значна кількість азовських козаків переселятися на Кавказ не бажає, бо вважає, що переселення буде рівноцінне їх розоренню. О.Г.Строганов вважав, що на Кавказ слід перевести тих, хто хоче переселитися, а інших – залишити на місцях їх теперішнього помешкання з переведенням до цивільних відомств [8, с.183].

Треба віддати належне Новоросійському та Бесарабському генерал-губернатору О.Г.Строганову, який сміливо виклав свою точку зору на питання переселення Азовського козацького війська на Кавказ у повному складі, коли вже була відома воля імператора щодо подальшої долі азовців.

Результатом роботи комісії, яка розробляла проект заселення російської території на Кавказі, став указ від 10 травня 1862 року, що затверджував “Положення про заселеннязахідної частини Кавказького хребта”. Згідно з “Положенням”, в Кубанську область передбачалося переселити 17000 козацьких сімей. Основну частину переселенців мало дати Кубанське військо. Від цього формування в передгір’я Кавказу повинно було піти 162 офіцерські сім`ї і 12400 сімей служилих козаків. До названої кількості офіцерських і козацьких сімей Кубанського війська мали приєднатися 808 сімей Азовського козацького війська, 1200 сімей донських козаків, 2000 державних селян та 600 сімей одружених нижніх чинів Кавказької армії [9, с.406-407; 10, с.59-62]. З інших козацьких військ переселенців не призначали. Однак козаки інших іррегулярних формувань могли за власним бажанням переселитися на Кубань.

Отже, з Азовського козацького війська мало переселитися в західну частину Кавказького хребта 8 офіцерських і 800 козацьких сімей, що становило 33% загальної кількості азовських сімей. Згідно з “Положенням” 1862 року на поселення повинні були йти такі сім`ї, що мали не менше одного служилого козака. Був встановлений і віковий бар`єр щодо козаків-переселенців. Від участі в жеребкуванні звільнялися ті козаки, що досягли 45-літнього віку і не мають синів, яким більше 17 років. На 1862 рік у війську вже була значна кількість сімей відставних нижніх чинів та офіцерів. Якщо рахувати тільки сім`ї, що мали одного і більше служилих козаків, то на Кубань повинна була піти майже половина сімей служилих козаків війська. Вище військове керівництво розраховувало на те, що якщо офіцери Азовського козацького війська, як люди більш досвідчені, “подадуть приклад готовності до виконання монаршої волі”, то, без сумніву, все населення війська “до останнього козака з бажанням піде разом зі своїми начальниками” на Кавказ [7, арк.11].

Безперечно, починаючи широкомасштабну кампанію по переселенню козацьких формувань із внутрішніх губерній на Кавказ, уряд не міг одразу виселити Азовське козацьке військо в повному складі. Урядовими інстанціями, при прийняті такого рішення, до уваги бралося цілий ряд моментів, як-от: 1) неспроможність війська профінансувати переселення всього особистого складу одразу; 2) селянське походження переважної частини азовських козаків; 3) необхідність несення азовськими козаками постійної патрульної морської служби вздовж східного узбережжя Чорного моря; 4) присутністьу війську значної кількості сімей відставних козаків та офіцерів; 5) наявність у війську матеріальних цінностей, нерухомого приватного майна, яким потрібно було належним чином розпорядитися.

“Положенням” 1862 року передбачався механізм переселення. Головнокомандуючий Кавказькою армією завчасно, але не пізніше як за рік, мав повідомляти Новоросійського генерал-губернатора про кількість офіцерських і козацьких сімей, які призначаються для переселення у наступному році. З кожною сотнею козацьких сімей мала йти одна офіцерська сім`я, яка погоджувалась на це за власним бажанням, або вибиралася по жеребу. Від обов`язкового переселення на Кубань звільнялися сім`ї відставних офіцерів; відставних козаків, що не мали синів, яким не виповнилося 17 років; 45-річних козаків, сини яких не досягли 17-річного віку; удовиць, що мали тільки дівчат; круглих сиріт, що не досягли двадцятиріччя [9, с.406-424; 10, с.59-67].

Новоросійський генерал-губернатор на правах корпусного командира робив всі необхідні розпорядження щодо призначення переселенців і збору їх до кінця квітня у Бердянську (в разі слідування морським шляхом) і в Керчі (якщо переселенці мали йти суходільним шляхом). Посімейні списки переселенців завчасно направлялися до командуючого військами Кубанської області. Призначення родин для переселення робилося через виклик бажаючих, а за їх нестачею – по жеребу. Азовські переселенці, що слідували морським шляхом, збиралися у Бердянську, звідти зі своїм майном і майном всіх інших переселенців на пароплавах кавказького відомства повинні були перевозитися до призначених для поселення місць на східному березі Чорного моря. Переселенці, що йшли сухопутним шляхом і вели із собою худобу, мали прибувати до Керчі, а потім через протоку на місцевих баржах переправлялися на Тамань і далі слідували на місце поселення. Під час подорожі переселенці знаходилися під наглядом своїх офіцерів, які після прибуття партій, здавали сім`ї, згідно зі списками, кавказькому керівництву. Усім новим поселенцям надавалася грошова допомога. Крім того, декларувалися: 1) службові пільги (для служилих козаків і офіцерів); 2) провіант; 3) порційні гроші, за першою категорією, від казни служилим і неслужилим козакам. “Положеннями” гарантувалися безплатний проїзд на пароплавах кавказького відомства, безкоштовний перевіз майна, безкоштовне надання квартир, пасовиськ, підвод для хворих.

Переселенцям відводилися ділянки від 20 – 30 десятин землі на кожну ревізьку душу і по 200 десятин на кожну офіцерську сім`ю. Потомственні дворяни і відставні козаки, що вислужили 22 роки на зовнішній службі отримували право придбати визначені ділянки землі в 200 десятин для офіцерів і 30 десятин – для козаків в повну їх власність [9, с.406-424; 10, с.59-67].

Уряд сподівався, що такі пільги та привілеї привернуть увагу козаків і стимулюватимуть їх переселення в Кубанську область.

Вищі військові чиновники, доводячи до відома азовських козаків указ від 10 травня 1862 року, особливо наголошували, що переселення корисне як для держави, так і власне для самих козаків, бо буде сприяти добробуту війська та власних господарств [7, арк.11].

Кавказьким керівництвом були попередньо визначені місця для поселення азовських козаків. Планувалося: весною 1862 року оселити 100 сімей азовців навколо Анапи; 100 сімей – біля укріплення Костянтинівського; наступного 1863 року 400 сімей азовських козаків розселити по станицях в долинах річок Суко і Озерейки, на місці колишнього укріплення Кабардинського і далі в околицях Геленджика; в 1864 році відвести для поселення 200 азовським сім`ям по морському березі південніше Геленджицької бухти. В 1864 році планувалося оселити разом із запланованими переселенцями і ті азовські сім`ї, що за власним бажанням прийдуть на Кавказ [7, арк.7-8]. Так уряд сподівався протягом 1862 – 1864 років перевести в Кубанську область майже половину війська, за якою послідують на Кубань і останні козаки. Їх планувалося оселити по узбережжю поміж тих станиць, де вже проживатимуть азовські козаки.

Указ 10 травня 1862 року не був несподіванкою для азовців. Протягом всього періоду існування війська в Приазов`ї, питання про переселення азовських козаків на Кавказ поставало не раз. 31січня 1862 року наказний отаман отримав від Новоросійського та Бесарабського генерал-губернатора повідомлення про Височайшу волю імператора поетапно переселити із Азовського козацького війська 808 сімей на Кубань і розпорядження підготувати першу партію переселенців, яка й повинна відбути в Кубанську область 15 – 20 квітня [11, арк.1-6]. В зв`язку з цим Новоросійський та Бесарабський генерал-губернатор О.Г.Строганов просив наказного отамана і військову канцелярію попередньо провести роз`яснювальну роботу серед козаків про переваги добровільного переселення на Кавказ. О.Г.Строганов зауважував, що переселення війська неминуче і добровільний перехід козаків на Кубань надасть їм можливість отримати всі ті пільги, грошову допомогу, привілеї і кращу землю під козацькі станиці, що надаються переселенцям. На думку генерал-губернатора все це сприятиме кращому влаштуванню азовців на нових місцях поселення і подальшому їх розвитку.19

По отриманню розпорядження від Г.О.Страгонова, наказний отаман К.Решетілов видає укази по війську. Згідно цих указів всі офіцери та нижчі військові чини війська повинні були 8-9 лютого 1862 року обов`язково з`явитися до Петровського посаду на термінову нараду. Офіцерів, як людей більш досвідчених і грамотних, тих, хто краще знає місцевість майбутнього поселення війська, канцелярія за проханням Новоросійського та Бесарабського генерал-губернатора закликала “подати собою приклад щирої готовності виконати монаршу волю” [7, арк.11]. Офіцери війська запевняли керівництво, що вони “цілком зрозуміли мету уряду і необхідність цієї міри для загальнодержавної користі” і “всіма силами будуть сприяти виконанню [волі государя], переконуючи станичників в необхідності добровільного переселення” [7, арк.99]. Від поселення війська в Кубанській області офіцери звичайно ж мали б користь. Оселення на Кубані гарантувало їм приватну власність на землю, швидке просування по службі і можливість більшого матеріальногостатку, ніж вони мали в Приазов`ї. Виказуючи одностайне бажання йти на переселення, офіцери Азовського війська разом з тим сподівалися на справедливу винагороду за господарства, що лишають в Приазов`ї і прохали імператора не залишати без уваги їх дітей. Вони сподівалися, що їх діти і надалі будуть за казенний рахунок навчатися в учбових закладах, які визначить вище керівництво. На думку офіцерів, таке рішення уряду буде “першим і найголовнішим кроком на поприщі добробуту азовських переселенців та корисним для держави” [7, арк.106].

На відміну від офіцерів війська, козаки та їх сім`ї неоднозначно зустріли повідомлення про поетапне переселення азовських сімей на Кубань. Після оголошення указу, “Положень” 1862 року та виступів офіцерів війська козаки Микільської та Покровської станиць одностайно зголосилися добровільно їхати на переселення до Кавказу із заслуженими ними знаменами та Височайшими грамотами [11, арк.40-41]. Саме колишні вихідці із турецьких володінь та їх нащадки прагнули зберегти свою належністьдо козацького стану, яка гарантувалася їм на Кубані.

Мешканці Новоспаської та Петровської станиць хотіли залишитися на місцях теперішнього проживання, але в разі наказу готові були виконати волю імператора. Вони, пробувши 30 років “козаками”, так і не відчули своєї належності до козацького стану і воліли й надалі займатися звичайними для них заняттями. Їх не приваблювала військова кар`єра і щедрі пільги для переселенців. Колишніх новоспаських селян та петровських міщан не лякало повернення до попереднього стану. Більшість із них сподівалась саме на це.

Не однозначною була реакція на указ козаків Стародубської станиці. Більшість із них погодилася добровільно переселятися на Кубань. Однак були й такі, що ні за яких умов не хотіли переселятися, та ще й дорікали бажаючим це зробити: “згодились йти – йдіть і будете бідувати, а ми залишаємося” [11, арк.20]. Настрої стародубівських станичників зрозумілі. Вони тільки обжилися на новому місці поселення, влаштували свої господарства і знов мусили переселятися. Козаки Стародубської станиці, хоча і погодилися на це переселення, однак сприйняли цю звістку без особливого захоплення.

Протягом 1862 – 1866 років від Азовського козацького війська в Кубанську область на переселення послідувало 1093 сім`ї. В 1862 році 208 азовських сімей були поселені серед інших поселенців на землях Адагумського полку в станицях Анапській, Новоросійській, Благовіщенській та в Анапському селищі.

В 1863 році 504 сім`ї азовських козаків керівництво Кубанської області разом з іншими переселенцями оселило в станицях Абинській, Хабльській, Грузинській, Ільській Абинського полку. Під час поселення азовські козаки намагалися відстоювати свої інтереси. Вони вимагали поселити їх на землях, обіцяних царем Миколою І, в окремих станицях. Відмова керівництва Кубанської області виконувати прохання азовських козаків привела до стихійних виступів азовців. З великими труднощами, погрожуючи зброєю, керівникам краю вдалося переконати азовських козаків припинити “неподобства”. Наслідком таких дій керівництва Кавказького краю щодо переселенців була відмова мешканців Азовського війська добровільно переселятися в Кубанську область. Тільки після того, як кавказьке керівництво зобов`язалося уважніше ставитися до переселенців із Азовського війська і оселити козаків на вибраних їх депутатами землях в окремих станицях в Кубанську область на поселення послідувало 358 азовських сімей.

В кінці 1864 року уряд держави відмовився від своїх намірів переселити Азовське військо в повному складі на Кубань. Рішення мотивувалося майже повністю заселеною західною частиною Кавказького хребта і великою кількістю бажаючих оселитися на Кубані. Урядовці переконалися в недоцільності переселяти в Кубанську область колишніх новоспаських селян та петровських міщан, які за будь-яку ціну намагалися залишитися в Приазов`ї на освоєних ними землях.

В 1865 році переселенців на Кубань від Азовського козацького війська вже не призначалося. Водночас керівництво краю зобов`язалося прийняти азовських переселенців, які побажають приєднатися до своїх станичників. В 1866 році в Кубанську область послідували останні переселенці від Азовського козацького війська у складі 23 сімей. Вони були поселені між своїми станичниками в станицях Хабльській, Сіверській, Абинській Абинського полку і в Анапському селищі Адагумського полку.

На поселення в Кубанську область в повному складі пішли мешканці тих станиць, які були засновані вихідцями із-за Дунаю. Бажання переселитися поближче до Чорноморського козацького війська підтримувалося серед козаків протягом всього періоду існування війська в Приазов`ї. З переселенням на Кубань задунайські козаки та їх нащадки пов`язували надії зберегти право та привілеї козацького стану. На це сподівалися і представники малоросійського козацтва – мешканці Стародубської станиці, переважна частина яких також послідувала на Кубань. В Приазов`ї, на місцях попереднього поселення війська, залишилися колишні новоспаські селяни та петровські міщани. З переселенням в Кубанську область 48% населення Азовського війська (5244 чоловік), козацьке формування із азовців було скасовано. 5667 душ обох статей було переведено до цивільних відомств і зараховано: рядових козаків – до розряду державних селян, офіцерів війська – до дворянства Катеринославської губернії.

Таким чином, причинами ліквідації Азовського козацького війська та переселення азовців на Кубань були: по-перше, досить незначне становище Азовського козацького війська у військовій структурі Російської імперії, що було зумовлене невідповідністю місця поселення статусу козацького війська, малочисельністю, відмінністю у несення зовнішньої і внутрішньої служби, виконанням набагато менших в порівнянні з іншими козацькими формуваннями військових функцій. По-друге, рівень економічного розвитку Азовського війська, форми і методи господарювання, організація внутрішнього життя азовських козаків дали підстави сприймати козацьке формування як вагомий фактор збереження історичної традиції козацтва на Україні. Азовське військо уособлювало військову, суспільну та господарську традицію Запорожжя на українських землях. Фактори, що створили особливу специфіку регіону, були однією з головних причин переведення азовців на Кубань, бо розглядалися урядом як недопустимий взірець вільнолюбивих змагань українського народу. По-третє, переселення азовців на Кубань відповідало основним напрямкам політики російського уряду, направленої на поступове переселення козацьких формувань із внутрішніх губерній на найбільш небезпечні окраїни держави з метою використати там військовий та господарський досвід козаків і нейтралізувати тим самим неспокійний елемент козацтва. По-четверте, гостра потреба в більш лояльних до російської держави поселенцях на південних окраїнах держави, переселення яких давало можливість заощадити значні державні кошти. Азовське козацьке військо було здатне майже самостійно профінансувати своє переселення на Кубань, а маючи досвід в господарській діяльності та заощадженні, спроможне було і повністю себе утримувати.

ЛІТЕРАТУРА

1. Російський державний військово-історичний архів (далі – РДВІА). – Оп.6. – Спр.9.

2. Державний архів Одеської області (далі – ДАОО). – Оп.218. – Спр.2

3. Повне зібрання законів Російскої імперії. Зібрання друге (далі – ПЗЗ). – Спб., 1830. – Т.4.

4. ДАОО. – Ф. 1. – Оп. 218. – Спр. 5.

5. Щербина Ф.А. История Кубанского казачьего войска. – Екатеринодар, 1913. – Т.2.

6. Фелицын Е.Д. Материалы для истории Кубанской области. – Екатеринодар, 1879. 7. РДАКК (далі – Російський державний архів Краснодарського краю). – Ф. 390. – Оп. 1. – Спр. 4.

8. Короленко П.П. Азовцы // Киевская старина. – 1891. – № 8.

9. ПЗЗ. – Спб, 1865. – Т. 37.

10. Бойко А.В., Маленко Л.М. Матеріали до історії Азовського козачого війська. – Запоріжжя, 1995.

11. РДАКК. – Ф.252. – Оп.2. – Спр.617.