Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

Полтавська катастрофа

Приєднання Запоріжжя до українсько-шведського союзу висунуло на перший плян проблему Полтави. Гетьман Мазепа давно вже вказував Карлові XII на особливе значення цієї фортеці й торговельного центру. Невеличка фортеця Полтава мала, проте, велике стратегічне значення, бо стояла на схрещенні важливих шляхів на Запоріжжя й Крим та Туреччину, на Правобережжя й Польщу, на Слобожанщину й Москву та на Дін. Володіння Полтавою забезпечувало панування над усією південною частиною Лівобережжя. Нарешті, в Полтаві були запаси провіянту та фуражу, а також сукна, потрібного для війська.

У Полтаві були досить міцні українські автономістичні настрої. «Полтава издавна нестатечная, и теперь з ней добра не сподЂватися», — писав Ґоловкінові в середині листопада 1708 р. прихильник Москви — охтирський полковник Ф. Осипов, нагадуючи, що «там знайдуются Мазепины и Орликовы пріятели». Справа Кочубея та Іскри й чистка, що її в зв’язку з тим перевів Мазепа в Полтаві навесні та влітку 1708 р., усунула від влади в Полтавському полку опозиційні елементи, й на чолі полтавської старшини стали такі прихильники Мазепи, як полковий обозний Дорош, полковий суддя Іван Красноперич, полковий писар Олександер Чуйкевич 80 та інші. Щоправда, Полтавський полковник Іван Левенець не був близький до Мазепи, який йому не довіряв 81, але й він не належав до прихильників Москви й тому був врешті інтернований у Харкові навесні 1709 р. Крім того, в Полтаві була (до листопада 1708 р.) дуже впливова родина покійного полтавського полковника Павла Герцика, тестя генерального писаря П. Орлика, зокрема син полковника Григорій Герцик, який вже виконував обов’язки наказного полковника, майбутній мазепинець-еміґрант 82.

Мазепа намагався (в кінці листопада 1708 р.) закріпити за собою Полтаву, закликаючи Левенця до співпраці, а згодом надсилаючи туди генерального бунчужного Федора Мировича з універсалами до людности. Але Левенець визнав нового гетьмана Скоропадського, а на початку грудня Полтаву було обсаджено московською залогою.

Перебування Полтави в московських руках загрожувало всім операціям союзників. Та найголовніше, Полтава потрібна була як опірний пункт в організації нової кампанії проти Москви. Спираючися на Полтаву, король і Гетьман могли б чекати на прихід короля Станислава й генерала Крассав, а також на приєднання Туреччини та Криму до антимосковської коаліції. Нарешті, Полтава потрібна була для оборони Запоріжжя від московської аґресії. Так чи так, радячи королеві оволодіти Полтавою, Мазепа мав на увазі насамперед новий наступ на Москву влітку 1709 р.

Але цей добре розроблений плян не вдався. Петро І, зважаючи на стратегічне й політичне значення Полтави, встиг зміцнити фортецю й значно збільшити її московську залогу (до 4200 чол.). Крім того, для оборони Полтави було притягнуто 2600 чол. озброєного місцевого населення (мабуть, здебільшого козаків Полтавського полку). Командантом Полтави Петро призначив полковника А.С. Келіна.

Шведи, що підійшли до Полтави на початку квітня 1709 р., не могли здобути фортеці ні переговорами, ні штурмом і змушені були 1 травня розпочати її облогу, яка дуже затяглася, зокрема через брак у шведів важкої артилерії. Кілька штурмів було відбито. Запорожці чимало допомагали шведам: їм, крім різних диверсій, довелося взяти на себе важкі військово-інженерні роботи (копання шанців тощо). Але трагічна доля Січі дуже вплинула на їхній бойовий настрій. Станислав і Крассав, зайняті боротьбою з москвофільськими маґнатами в Польщі й затримані російським військом на чолі з фельдмаршал-ляйтенантом бароном Г. Гольцем, залишалися на Поділлі. 13 травня при с. Лидухові (коло Підкаменя) Гольц завдав поразки литовському корпусові Яна-Казимира Сапєги, старости Бобруйського, й Лещінський з Крассав відступили до Висли. Турки й татари все вичікували дальшого розвитку подій 83. І хоч становище Полтави було дуже важке (зокрема, вже бракувало харчів), але й ситуація союзників була не легша.

Змагання могло бути розв’язане лише на полі бою. Карл XII давно чекав генеральної битви. Однак Петро до останнього моменту уникав її, обмежуючися лише малими військовими операціями та диверсіями. Але катастрофічний стан Полтави примусив його рішитися на генеральний бій. 20 червня головні сили російської армії на чолі з Петром І і фельдмаршалом Б. Шереметєвим перейшли на правий берег Ворскла і почали укріплюватися в околицях Полтави.

Російська армія під Полтавою на час генерального бою складалася з 61 батальйону піхоти, 24 кавалерійських (драґунських) полків, українського козацького війська на чолі з гетьманом Скоропадським — разом понад 50 тис. чол. Артилерія мала 72 гармати 84. Козацьке військо перетинало шведам шлях до Дніпра на ділянці від Переяслава до Кременчука.

З боку шведів у майбутній битві могли взяти участь 23-24 батальйони піхоти, 41 ескадрон кавалерії — разом близько 25 тис. чол. — і тільки 4 гармати 85 (більша частина артилерії не могла бути використана в бою через брак набоїв 86; ось коли виявилися фатальні наслідки втрати української артилерії в Батурині!). Інша частина шведської армії (близько 6 тис. чол.) була розташована в таборі під Полтавою, а також займала пости вниз по Ворсклу. Отож, чисельна перевага була на російському боці.

Питання про участь українського війська в Полтавській битві залишається не цілком з’ясованим. Одне ясно, що в генеральному бою воно не мало брати участи — і, справді, не брало. На думку Б. Д. Крупницького, більша частина запорожців і козацьке військо Мазепи були приділені до резерву й знаходилися біля с. Пушкарівки поруч зі шведською артилерією, обозом і частиною кавалерії. Друга (менша) частина запорожців, разом з кількома шведськими відділами, продовжувала облогу Полтави й тримала лінію р. Ворскла, зокрема міста Старі й Нові Санжари, Білики й Кобеляки. Ця допомічна, хоч досить важлива, роля українського війська цілком зрозуміла: головну силу його становили запорожці (піхота), які не надавалися для реґулярних операцій шведської армії під час генерального бою, а гетьманське військо складалося головне з компанійців, себто кавалерії, що мала свої специфічні завдання 87. Але зовсім слушно каже Крупницький (на підставі численних шведських джерел), що українське військо, навіть не беручи участи в генеральному бою, мало багато діла й відповідальности, охороняючи лівий флянґ шведів, забезпечуючи головні сили шведської армії від можливости обхідного руху росіян із заходу, а головне, тримаючи в облозі Полтаву й роблячи її московську залогу фактично нечинною під час Полтавської битви 88.

Стратегічна ситуація склалася на некористь шведів, які опинилися між ворожою фортецею (Полтава) й цілою російською армією і змушені були розділити свої сили. Нарешті, шведська армія мусіла прийняти бій у надзвичайно несприятливий момент: король, важко поранений у ногу під час нічної рекоґносцировки, не міг сам керувати боєм і головне командування було доручене фельдмаршалові Реншільду. Допомога українського війська гетьмана Мазепи, зокрема запорожців, які особливо відзначилися своєю хоробрістю, не могла врятувати безнадійної ситуації шведів.

Бій був намічений на 29 червня. Однак уночі 26 червня Карла повідомили, що 28 червня до російської армії має приєднатися 40-тисячне калмицьке військо хана Аюки. Довідавшись про це, король вирішив прискорити бій. На світанку 27 червня 89 шведи напали на російське військо. Попереду чотирма колонами йшла піхота; за нею рухалась кіннота, поділена на шість колон. При війську був поранений Карл, якого везли на ношах, запряжених двома кіньми.

Шведи натрапили на російські редути (земляні укріплення), і тут почався гарячий бій. Шведам вдалося захопити перші редути. Але дальший рух їх був затриманий кіннотою Меншікова. Тоді Карл наказав своїй кінноті рушити вперед, і Меншіков відступив до правого флянґу російського табору.

Тим часом навколо редутів точився запеклий бій. Кілька разів шведи атакували редути. Великі втрати в цих атаках змусили Карла відмовитися від дальших спроб захопити редути штурмом. Король вирішив або обійти їх, або пройти між ними. Обійти їх шведам не вдалося, а спроба прорватися вперед скінчилася тим, що 6 батальйонів шведської піхоти і 10 ескадронів кінноти під командуванням генералів Шліппенбаха і Рооса були відрізані від головних сил шведської армії і примушені відступити в Яківецький ліс. Помітивши це, Петро послав туди Меншікова з 5 батальйонами піхоти і 5 драґунськими полками.

Під час бою шведська піхота була майже цілком знищена, а кіннота зазнала великих втрат. Рештки загону Рооса відступили до Полтави, де незабаром змушені були здатися.

Намагаючись прорватися між редутами, правий флянґ шведської армії опинився всього за 60 метрів від російського табору і попав під нищівний вогонь російської артилерії. Це внесло замішання в шведські ряди, і Карл змушений був відступити в напрямі до Будищанського лісу, на узліссі якого шведська армія почала перешиковуватися, готуючися до генерального бою.

На початку 9-ї години почалася гарматна стрілянина з обох боків. Але рішуча перевага була на боці російської артилерії. Незважаючи на величезні втрати, шведи хоробро йшли вперед; коли противники зійшлися на відстань приблизно 50 метрів, почалась перестрілка з рушниць. О 9-й годині ранку війська кинулися в рукопашний бій.

Під загрозою обходу її правого флянґу, шведська кіннота почала відступати, поставивши цим під удар правий флянґ піхоти. В цей час ядро розбило ноші Карла XII. Мужній король пересів на коня, але кінь незабаром був убитий. Карл упав на землю і знепритомнів. Його відвезли з поля бою. У рядах шведів почалося замішання. Страшний натиск російського війська по всьому фронту і гураґанний вогонь російської артилерії позбавили шведів змоги відбити атаку. Нарешті, похитнувся центр шведської армії — її стара, загартована в боях піхота, і почався загальний відступ шведської армії. Російське військо вдерлося в шведський табір і захопило його.

На 11-ту годину ранку бій був закінчений 90. Шведи втратили під Полтавою самими вбитими близько 10 тис. чол.; близько 3 тис. чол. було взято в полон разом з артилерією 91. Серед полонених були фельдмаршал граф Реншільд і перший міністер граф Піпер. Росіяни захопили велику грошову здобич і всю королівську канцелярію. Втрати російського війська становили 4500 чол. вбитими і пораненими.

Друга частина шведської армії під командою Левепгавпта пішла вниз по Ворсклу, маючи завдання відступати на південь, до Криму. Але за нею по п’ятах гналися кіннота Меншікова і козаки гетьмана Скоропадського, і 30 червня на Дніпрі, під Переволочною, настигли шведів. Левенгавпт змушений був скапітулювати 92. Росіянам дісталося понад 16 тис. полонених і 28 гармат. Армія Карла XII фактично перестала існувати.

Тільки сам король з почетом і невеличкою охороною, гетьман Мазепа й кошовий отаман Гордієнко із загоном близько двох тисяч козаків встигли переправитися через Дніпро. Спочатку Карл хотів дістатися до Поділля, щоб там з’єднатися з Крассав і Станиславом Лещінським, але під тиском російської погоні й за порадою Мазепи подався до Туреччини. За ним пішли гетьман Мазепа та інші українські державні діячі.

«Побіда 27 червня, — пише М.С. Грушевський, — дала царству Російському не тільки рішучу перевагу в Східній Европі, але й пхнула його на стежку імперіялізму, екстенсивної політики, все нових і нових завоювань і прилучень на цілі... століття».

Для України це була катастрофа. Політичні пляни гетьмана Мазепи та його однодумців були зруйновані, українські землі дісталися на поталу московського переможця, доля Української держави була зважена на терезах російської імперіялістичної політики. Але чин Мазепи не пішов намарне. Він заманіфестував перед усім світом і перед майбутніми поколіннями незламну державну волю української нації. «L’Ukraine a toujours aspire a atre libre» — ці слова Вольтера були присвячені Мазепі.