Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

Козаччина

Отже не диво, що така багата земля вабила до себе людей сміливих і активніших, які оселилися в Каневі й Черкасах і звідти ходили промишляти звіроловством і риболовством в околишні степи. Ходили, певна річ, не по одинці, а зібравшись в невеликі узброєні ватаги. Узброєні тому, що підчас рибних ловів або полювання можна було наскочити на татарський загон, і треба було вміти дати йому одсіч. Найбільш приваблював до себе «Низ» Дніпра, та частина його нижче порогів, де Дніпро розливається безконечним числом рукавів, дрібних річок і озер в так званих плавнях, де риболовство й звіро­ловство давало найбільш здобичи. Це був «Великий Луг», що його потім запорожці називали своїм батьком. Звичайно ранньою весною збирались в Каневі. Черкасах та других наддніпрянських населених пунктах ватаги промисловців і на все літо вирушали в свої «уходи», улюблені місця на <Низу> і пересиджували там до глибокої осени. Тоді вертались вони, навантажені здобичею, яку продавали здебіль­шого в Київі. Місцевому воєводі платили десяту частину свого до­бутку.

Обороняючись від татарської небезпеки, ці здобичники засво­їли собі всі способи степової партизанської війни й іноді від обо­роні; переходили до наступу: часом і сами нападали на татарських чабанів, які задалеко заганялись в степ з своїми отарами, або ж і на переїзжі каравани татарських, турецьких чи яких інших купців. Життя серед невпинної небезпеки, під загрозою щоденної зустрічи з ворогом, гартувало вдачу, утворювало відважні, уперті, витривалі характери. Вертаючись на зиму до своїх домівок і приносячи много-цінну добичу, зароблену працею своїх рук або ж відняту від ворога, ці люде приносили з собою вільний дух степів, дух протесту проти всякого примусу, дух «сваволі й непослушенства», як казалося тоді. В очах мирного мешканця внутрішніх провінцій ці люде виглядали скоріше як якісь своєвільні розбишаки, ніж звичайні звіролови й рибо­лови. їх боялися й стереглися. Цих людей вже при кінці XV віку намножилося стільки, що вони складали вже окрему суспільну вер­ству й мали вже свою окрему назву: їх звали «козаками».

Звідки взялося це слово «козак»? Це слово — туркське. Ми знаходимо його вже в словнику половецької мови з року 1303, зло­женому одним італійцем: Соdex Cumanicus, який зберігається в бі­бліотеці при костелі св. Марка у Венеції. Там слово «козак» озна­чає поняття варти, сторожі, караула. В туркському словнику росій­ського вченого Радлова слово «козак» означає вільного незалежного чоловіка, волоцюгу. Та не тільки словники пояснюють нам слово «козак»: старі документи зберегли нам память про вживання цієї назви. Так в XV столітті, починаючи з 1449 року, стрічаємо цілий ряд звісток про татарських козаків, себто про легко узброених кін­них вояків, які виконували вартову службу в Кафі та інших гену­езьких колоніях Криму, але дозволяли собі й ріжні самовільні вчинки. Та ось маємо звістку й про козаків українських: в 1492 р. кримський хан скаржився великому князю литовському, що кияне й чер­касці розбили під Тягинею (при усті Дніпра) турецький корабель, і у відповідь на це князь обіцяв потрусити — козаків. Коли ж 1493 p. черкаський староста князь Богдан Глинський погромив там же при усті Дніпра турецьку кріпость Очаків, хан називає його дружину козаками. Отже з того всього можна вивести, що, переймаючи від татарських войовників способи їхнього воювання, наші козаки пе­рейняли від них і саме імя. Скоро про татарських козаків зникає всяка чутка, тоді як українські козаки добувають собі все більшого розголосу.

В історичниій літературі про українських козаків уперше по­являються замітки й довші оповідання в кінці XVI століття: у Ста­ніслава Сарніцького в його праці «Descriptio veteris et novae Polo-niae», 1585 й у Йоахіма Бельського, в його «Хроніці» 1597 p., де подано цілий розділ «О kozakach». Нарешті в італійця Александра Гваньіні, в польськім виданню його твору «Sarmacya Europejska», 1611 p. також подано розділ «О kozakach nizowych, ktore pospoli-cie zaporozkimi zowiemy», зложений головно на основі Бєльського. А вже за Ґваньіні й за Бєльським автор Густинського літопису (зло­женого в 1623-37 роках), що за його дехто вважає тепер Захарію Копистенського, написав розділ «О началі козаков».

Як я уже казав, козаки уявляли собою дуже придатний для степової погряничної боротьби військовий елемент. І ми бачимо, як погряничні воєводи й старости використовують їх для воєнних цілей. Цілий ряд погряничних адміністраторів, починаючи з кінця XV в. тримає в себе козаків на службі, або ж, ідучи в поход, закликає їх собі на допомогу. Найбільш вславився й придбав собі імя першого провідника й організатора козаччини Остап Дашкевич, що був черкаським старостою в 1514-1535 роках. Він уважався в Литві за першого спеціяліста по татарським справам. Нераз ходив він похо­дом аж під самий Крим, але бувало й так, що разом із татарами він воював Москву. Року 1532, роздратований його наскоками, сам татарський хан приходив із військом і артилерією й обложив Чер­каси, але взяти не зміг. Окрім Остапа Дашкевича історія зберегла імена Предслава Лянцкоронського, старости Хмельницько­го, відомого своїм походом на Білгород (Акерман) в 3516 p.; бар-ського старости Берната Претаича, черкаського старости Семена Полозовича, Криштофа Кмітича. Як прихильники й покровителі козаків, виступають ще в кінці XV в. сам київський поєвода Юрій Пац, черкаський намісник князь Богдан Глин­ський, київський воєвода князь Дмитро Путятич. Про них скла­лися легендарні оповідання, які були занесені на сторінки козацьких літописів, де вони фігурують як перші козацькі «гетьмани». Слава їх розходилась по цілій Литві й Польщі й викликала в богатьох смі­ливих людей з поміж шляхти і панів бажання й самим узяти участь в козацьких походах на татар і спробувати, як тоді говорилося, ри­царського щастя. І дійсно, серед учасників або ватажків козацьких відділів, які вели безперестанну партизанську війну з татарами та турками, ми зустрічаємо представників дуже значних фамілій, от як князі Вишневецькі, Заславські, Збаражські, Корецькі та інші.

Всіх їх перевищує своєю славою князь Дмитро Вишневецький, по народньому Байда, що дійсно був видатною людиною хоч і з великим авантуристичним нахилом. Він появляється в 1550-х роках як організатор і ватажок козацького відділу, з яким він во­ював татар. Розгнівавшись за щось на великого князя, Вишневецький хотів було перейти до турків, але Жигимонт-Август II його вдержав і доручив тримати сторожу на острові Хортиці нижче порогів. Ви­шневецький укріпився там, і сам хан "не міг його звідти вибити. В 1566 p. Вишневецький взяв участь в поході на Крим московського війська, а скоро потому й просто таки перейшов на службу до мо­сковського великого князя. В 1558 p. на чолі московського війська він робить новий поход на Крим і доходить аж до Перекопа. В 1561 p. ми бачимо його знову в литовському підданстві й на острові Хор­тиці. В 1563 p. Вишневецький вплутується в молдавські справи (може бути, в надії здобути собі молдавський трон), воює тут з своїми ко­заками, але попадає в полон до турків, і його страчують в Царьгороді. Доля Вишневецького зробила глибоке вражіння на тогочасне українське суспільство, про його зложено пісню, яка збереглася в устах народу на всім просторі української етнографічної території.

До певної міри пішов по стопах Байди-Вишневецького другий титулований ватажок козаків, князь БогданРужинський, також оспіваний в народніх піснях. Як «гетьман низових козаків», він кіль­ка разів ходив у походи на Крим і 1577 p. склав свою голову під Аслан-Керменом при усті Дніпра.

Хортицьке укріплення, так звана «Січ», або деревляна фортеця, послужила зразком і прототипом справжніх запорозьких «січей», які дійсно виникають трохи згодом і служать базою й осередком нової козацької організації, що формувалася вже не на старих місцях по­над середнім Дніпром, а серед дикого степу нижче порогів, віч-на-віч з татарами, далеко від контролю й втручання королівської адміністрації.

Запорозька січ — це вже чисто військовий табор. В ній нема іншого населення окрім козаків. Жінки туди зовсім не допускалися. Козацька громада була організована тут на подобу якогось напівчернечого, панів-лицарського ордену, виробила собі помалу своєрідні звичаї й закони, пристосовані до суворих умов постійної війни. В 1580-х роках за порогами вже існує така Січа, і біля неї купчаться козаки, яким, так би мовити, тісно жилося в «городах» десь у Каневі або Черкасах, »під оком королівської адміністрації, під її кон­тролем. Тут, за порогами, козаки підпорядковувалися лиш своїй стар­шині, яку сами з поміж себе вибирали. Вони жили в дуже суворій обстанові, мешкали в простих куренях, плетених з хмизу й вкритих від дощу конячими шкірами, часто терпіли голод і всяку недостачу. Вічна небезпека й суворе життя виробляли у низових козаків своє­рідний аскетичний погляд на життя, призирство до його втіх та роз­кошів. Хоча щасливі походи збагачували запорозьке товариство не раз дуже коштовною здобиччю, але тут серед пустині, далеко від осілого людського життя, яку вагу могли мати багатства її скарби? Тільки одбиті у ворога коні та коштовна зброя могли тішити суво­рого козака-низовця. За тс «в цій низовій пустині, каже Куліш, гні­здилася та воля, що давала козакові його вічний епітет. В ці степи приходили козаки для звіриних і рибних ловів не тільки з польської України, але й з московського Дону. Тут, далеко від усього шля­хетського, зложилося козацьке братство, де всі були рівні, і ватажок, наділений диктаторською владою, носив одежу, однакову з кожним іншим, а убратись в дорогі шати не вважалося за хвалькуватість і пиху тільки тоді коли ці шати були власною рукою зняті з убитого турчина або татарюги. Це добровільно вбоге братство заснувало славну Запорозьку Січ, де переховувався військовий припас козаць­кий, була лицарська школа козацької молоді, і куди ніяким чином не моїла бути допущена жінка. Запорожжя було притулком і, так би мовити, загальним огнищем всього козацтва, і тому все козацьке військо, де б воно не пробувало, називало себе Запорожським. На Запорожжя пізніше посилали військові й промислові козаки свої скарги на утиски від панів та їх орендарів; з Запорожжя приходили на Україну местники для розправи з так званими душманами, себто душителями народу Запорожжя було, так би мовити, капітулою козацького лицарства: що воно рішало, на тім ставав увесь козаць­кий народ я.

Литовське, а пізніше польське правительство, спочатку стара­лося тримати козаків під контролею своєї провінціяльної адміні­страції, а далі робило спроби організувати зпоміж козацької маси особливі відділи; які б перебували на державній службі, діставали від державного скарбу платню і підлягали призначеним від уряду властям. Цим способом думалося тримати козаків в руках і не до­пускати до своевільних вчинків.

Первісна історія козаччини довгий час була взагалі овіяна ту­маном легендарних переказів і доволі фантастичних уявлень, які дуже рано здобули собі місце на сторінках творів письменників XV-XVI століть, і були пізніше канонізовані українською історіо­графією доби нашого національного відродження на початку XIX віку. Лиш помалу, після довгої й упертої праці історична наука зясувала обстанову зародження й перших кроків козаччини, одвіявши зерна історичної правди од казкових вигадок. До таких легенд, розвіяних порівнюючи дуже недавно, належить і легенда про так звану «реформу Баторія». Всі козацькі літописці однозгідно оповідають, що буцім то король Стефан Баторій в 1576 p. вибрав з козаків 6000 людей, поділив їх на 6 полків, дав їм гетьмана, клейноди, печать з гербом: рицарь з самопалом і на голові колпак перекривлений», гармату; настановив полковників, обозних, суддів, і осаулів, сотників і отаманів і наказав стерегти гряницю від татар; окрім міста Чигирина дав їм ще місто Трахтемирів над Дніпром, щоб там козаки могли перебувати зимою й содержувати шпіталь для своїх поранених і хворих.

Як довела історична критика (А. Стороженко, Яблоновський, Доманицький, Крипякевич та інші) ніякої такої «реформи» чи широ­кої організації козаків Стефаном Баторіем не було, а справа стояла в дійсності значно простіше. Спроби організувати з козаків окре­мий відділ, узявшу його на державну службу, виникають справді вже в першій половині XVI століття, з ініціятиви самих погрянич-них старост. Так ось згадуваний вже вище черкаський староста Остап Дашкевич виступив іщо в 1533 p. на соймі в Петрокові з проектом тримати завжди на Дніпоі дві тисячі піших козаків, щоб вони обороняли гряницю від татар, та ще кілька сот кінних для звязку й постачання припасів задля цієї сторожі. Але з цього про­екту нічого не вийшло, як і з проектів, що їх пізніше подавали логряничні старости центральному правительству: у правительства не було коштів, не було й справжнього зрозуміння справи. Воно по­чинало вже ставитись до козаків з острахом і недовірям, особливо коли козаки почали вплутуватись в молдавські справи, що загрожу­вало ускладненнями й небезпекою з боку турків. Так в 1577 році один з претендентів на молдавський престол Іван Підкова на чолі козацького відділу захопив був молдавське господарство. Поль­ське правительство мусило його заарештувати, і Підкові відрубано в 1578 році голову у Львові. Не мало прикростей і трівог чинили спочатку литовському, а потім польському правительству постійні скарги татар та турків на козацькі напади.

Та проте спроба зробити з козаків державне військо, правда в скромних розмірах, була зроблена ще за великого князя Жигимонта І: в 1541 p. було наказано зробити козакам перепис і скласти реєстр, скільки їх єсть в Київській, Канівській і Черкаській округах. Невідомо чи такий реєстр було зложено, але більшість дослідників схиляється до думки, що метою цього реєстру було довідатись . скільки саме й де мешкає козаків, щоб легче за ними доглядати й пильнувати, щоб вони не робили самовільних походів на Крим. На козаків без перестанку йшли скарги і від татар, і від турків. В 1568 p. Жигимонт-Август II вислав до козаків грамоту, щоб вони перестали чинити туркам і татарам «шкоди та лупезства» й повер­нулись з степів до міст. В звязку з цією грамотою й стоїть перша фактична спроба взяти певне число козаків на державну службу. Справу було доручено коронному гетьманові Юрію Язловецькому, який вибрав зпоміж козаків «певний почот» їх, зорганізував з них відділ і дав їм за «старшого» шляхтича Яна Бадовського, який мав порядкувати ними й судити по їх звичаях. Козаки мали діставати платню. Резиденцією Бадовського призначено Білу Церкву, де в його був маєток. Король затвердив розпорядження Язловецького літом 1572 року. Одначе відділ Бадовського проіснував не довго, скоро сам Бадовський помер (1575 p.), і ніякої чутки про його козаків більше не маємо. Та хоч відділ Бадовського був незначний і недовготрівалий, але сама організація козаків з королівського наказу, від­окремлення їх зпід юрисдикції старост, мали значіння для розвитку самої ідеї козаччини, як окремого військового стану і його імунітету від звичайних королівських урядовців.

Король Стефан Баторій ставився до козаків, як до своєвільногс й неспокійного елементу, який завдавав лиш клопоту своїм шарпан­ням татар та турків, неприхильне. Але й він, в інтересах погря-ничної охорони, і щоб прибрати козаччину ближче до рук, рішиь зорганізувати з козаків службовий відділ, який би пильнував гряниці і приборкував свою ж братію — своевільних козаків. У 1578 р Баторій вислав на Україну свого земляка, мадяра Янчі Бегера, на-бірати козацький полк. Місія Бегера була удачною. В осени того-ж року Янчі Бегер прибув до Львова з пятьма уповноваженими від козаків, і тут було зложено умову, відому під назвою «постанови з низовцями». Головні пункти цієї умови були такі: за начальника всіх низових козаків мав бути староста черкаський князь Михайло Вишневецький (родич Байди). Його мусили стухатись «гетьман» і всі козацькі старшини. На службу до полку приймалось 500 козаків, які діставали платню по 6 коп. литовських грошей і сукно на жупан. Козаки повинні були. без дозволу черкаського старости не робити ніяких походів і наїздів на сусідні землі, а всіх своевільних і не­слухняних хапати й убивати, як ворогів. Постанова мала бути дійсна до кінця війни з Москвою, що саме тоді почалася. Козакам дано було як осередок місто Трахтемирів між Київом і Кановом.

За козацького «старшого» або гетьмана, як козаки його нази­вали, став польський шляхтич Ян Оришовський, а за його помічника й писаря Янчі Бегер. Полк Оришовського брав участь у москов­ській війні, ходив на татар, але як довго проіснував він у своїм складі, •— невідомо. В 1581 р. йому зложено реєстр, який дозволяє нам побачити національний склад цих перших «реєстрових», служ­бових козаків. Переважаюча маса були українці з усіх частин укра­їнської території, але чимало було й білорусів. Українців разом з білорусинами було 83%. Були, як що судити по призвіщу, й по­ляки (Яблоновський нараховує їх 10%), москалі, молдавани; спора­дично траплялись: сербин, німець, татарин, двоє черкесів з Кавказу. Цікаво, що серед зазначених професій зустрічаємо фельдшера Матеса й Дениса, бакалавра якихось наук.

Відомо, що в 1583 р. переведено новий набір козаків на коро­лівську службу, взято було 600 людей, але чи це були ті самі ко­заки, що й в 1578 p., невідомо. Робилися набори й в 1588 та 1590 роках. В 1590 році взято на службу 1000 козаків. Отже як бачимо, не було якоїсь одноразової «реформи» в такій формі, як передають козацькі літописці. Але ці окремі розпорядження й організація не­величкого відділу «реєстрових» козаків, звязака з іменем Баторія, мала своє значіння. Як справедливо зазначає Мик. Василенко, Ба­торій, беручи козаків на королівську службу, «сприяв пробудженню в козаччині свідомости своєї відокремлености від інших станів у державі. Козаки вступали з державою в договір, як самостійна віль­на верства. Користуючись з імунітету, козаки відчували своє упри-вілейоване становище. Імунітет, певна річ, повинен був сприяти і їхній класовій свідомості».

Але ці невеличкі контингенти в 500, 600, 1000 людей не могли, розуміється, обхопити всієї козацької маси, яка вже мала свій вла­сний, незалежний від правительствених рішень осередок — Запо­розьку Січ. Я вже казав, що на початку 1580-х років Запорозька Січ вже безперечно існувала. Як і в питанні про перших козацьких гетьманів, стара історіографія довго перебувала під впливом звісток про перші Січі, збережених в козацьких хроніках і прибільшених ще письменниками XVIII століття. Під їхнім впливом ще історик Запорожжя Д. Яворницький писав у своїх працях кінця XIX сто­ліття про Запорозьку Січ у Седневі (коло Чернігова), в Батурині, на Хортиці. Але історична критика розвіяла й ці легендарні уявлен­ня, й ми тепер можемо говорити з певністю лиш про Січ на острові Томаківці, нижче Великого Лугу, яку бачив в 1581 році Самійло Зборовський, козакуючий польський пан, що зібравши козацьку дружину, зробив із нею доволі нещасливий поход в низові степи (мандрівка Зборовського була описана Бартошем Папроцьким в його Гербовнику польської шляхти 1584 року), та Січ на річці Базевлуці, маленькому допливі Дніпра з правого боку, трохи нижче від Тома-ківки, яку відвідав в 1594 році й потім описав у своїм відомім ден­нику Ерих Ласота, посол німецького цісаря Рудольфа II.

Зборовський застав на Томаківці коло трьох тисяч козаків. Ще раніше на річці Самарі Зборовський застав 200 козаків, що ловили рибу для січовиків. Між порогами на Таволжанськім острові його зустріла передова козацька сторожа, яка дала йому 80 людей конвою, що провели його через пороги. На Січі козаки зустріли Зборовського дуже прихильно, на раді проголосили його запорозь­ким гетьманом і дали йому булаву.

Ще докладніше малює нам Базавлуцьку Січу Ерих Ласота (про його місію буду говорити далі). Він прибув туди 9 червня 1594 р. Козаки зустріли його салютом з багатьох гармат. Тому що гетьман Богдан Микошинський був у поході з 1500 козаками на 50 чайках, то Ласота мусив дожидатись його повороту, живучи в звичайному козацькому «коші» — курені. 400 козаків тримало варту, а всього козаків було 6000. Коли повернувся Микошинський, відбулась рада, на якій Ласота урочисто був прийнятий і вислуханий козаками. Кілька день велися переговори, а коли пропозиція Ласоти була прийнята, загреміли труби й бубни, дано було десять залпів з гар­мат, а в ночі пускалися ракети. Коли Ласота виїздив з Січи 2 липня, йому було подаровано з військової скарбниці шубу з куаиць і шапку з міху чорної лисиці. Виряжали його на ґалері, відбитій у турків, провожали з музиками й салютами з гармат. Взагалі козаки мали свій флот з чайок і турецьких галер і значний кінський ремонт: цілі табуни коней випасалися на острові Хортиці.