Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

Формування української державницької ідеї 1648-1649

Готуючи козацьке повстання, Б. Хмельницький під час таємних рад зі своїми однодумцями звертав увагу на зростання як соціальних, так і національно-релігійних утисків з боку панів, поляків і євреїв [2]. Щодо ролі останніх у причинах повстання, то, незважаючи на стійкий у радянській історіографії стереотип про „український антисемітизм", маємо чимало свідчень сучасників (причому не з українського середовища) про масові зловживання з боку євреїв-орендарів стосовно українців не лише в економічній сфері, але й у національно-релігійному житті. Так, у ряді творів літературно-публіцистичного характеру того часу підкреслюється засилля євреїв у господарському житті Речі Посполитої, їх „побратимство з поляками" у справі пригноблення українців [3]. Анонімний автор хроніки подій 1646-1655 рр. зауважував, що основною причиною „війни з козаками" було їх гноблення до таких меж, що навіть „дітей не можна було хрестити без згоди жидів-орендарів, яким жадібні пани віддали в оренду джерела прибутків шкідливі і надумані (козакам)" [4]. Подібне свідчення знаходимо і в рукописі казимирівського райці М. Голінського: „значною мірою жиди є причиною цієї війни і козацького повстання, бо по Україні, немало по всій Русі, вони поорендували у панів маєтки, броварні, ґуральні, млини, пасіки, мита й чинили підданим суворі данини й збільшували роботизни[...]" [5]. Маємо також визнання єврейського хроніста, мешканця Ізяслава Н. Ганновера, що українці „були принижені такою ж мірою, що й всі народи, і навіть цей народ найбідніший з-поміж інших (єврейський. — В.С.) над ними панував", і всі євреї „на Русі були панами і володарями руських містечок (через що також взялося нещастя, яке впало на жидів)" [6]. Тому немає нічого дивного і випадкового у тому, що Б. Хмельницький, як і визнаний лідер радикального старшинського угруповання полковник М. Кривоніс, вбачали у гнобленні євреями українського населення одну з причин народного повстання [7].

Факти свідчать, що на початковому етапі революції (січень-оерезень 1648 р.) гетьман та його соратники не висували програми боротьби за незалежність України, оскільки спромоглися лише сформувати ідею політичної автономії для козацького регіону. Так, у першій половині березня, під час переговорів з посланцями коронного гетьмана М. Потоцького, вони висунули вимоги щодо виведення польського війська з території Задніпров`я та України, ліквідації тут „управління Речі Посполитої", права „укладати договори з іноземцями й зарубіжними монархами і робити все, що лише забагнеться їхній волі і бажанню" [8]. Важливо відзначити, що ідею автономності Б. Хмельницький прагнув донести до населення козацького регіону. За даними одного із джерел, виступаючи із Запоріжжя у похід, він звернувся до народу з універсалами-закликами підійматися на боротьбу, обіцяючи відібрати „у ляхів всю Україну`" Після здобутих перемог під Жовтими Водами і Корсунем гетьман передав через Тугай-бея полоненому М. Потоцькому програму вимог до польського уряду, що передбачала створення по Білу Церкву й Умань удільної, з визначеними кордонами, держави [10]. Так було вперше сформульовано ідею створення національної держави (хоч на обмеженій території і залежної від Польщі). Під цим впливом серед шляхти почали поширюватися відомості про наміри Б. Хмельницького відновити Українську державу й проголосити себе її монархом [11]. Про це повідомляв 8 червня 1648 р. холмський єпископ поморському підкоморію: „Він уже іменує себе князем київським і руським, просуваючись далі, хоче центр війни заснувати під Володимиром" [12].

У зв`язку з появою ідеї Української держави постає ряд запитань. Насамперед, чи мали під собою підстави побоювання польської еліти стосовно перспективи відновлення Української держави? Як сприймалася ця ідея українським панством? Чи були готові зреалізувати її Б. Хмельницький і представники нової еліти? Хоч стан джерел не дозволяє дати на них вичерпну відповідь, окремі їх аспекти можна усе-таки з`ясувати.

У першу чергу зазначимо, що бурхливий розвиток революції влітку 1648 р. засвідчував її яскраво виражений національно-визвольний характер. Саме він викликав особливо велике занепокоєння серед панівного стану Речі Посполитої, бо надавав реальної сили вимогам Б. Хмельницького визнати козацьку державу. Джерела фіксують також відмінність ставлення повстанців до польських і українських панів. За словами ксьондза Старовольського, „козаки, упіймавши кого-небудь із шляхти, відрубували йому голову, якщо він був лях, і залишали у живих, якщо — русин" [13]. Подібна політика Б. Хмельницького наводить на думку, що він намагався знайти порозуміння з українським панством і залучити його до визвольної боротьби.

Можна було б припустити, що ідея відновлення української монархії та спалах національно-визвольного повстання викличуть патріотичні почуття у шляхти, стануть поштовхом для пробудження національної свідомості у сполонізованих князів, і в кінцевому підсумку ті не лише перейдуть на бік свого народу, але й очолять його боротьбу за незалежність. Чи не з цих міркувань гетьман робив спроби налагодити стосунки з князями І. Вишневецьким та В. Заславським, київським воєводою Я. Тишкевичем, коронним стражником С. Лащем? [14] Однак дарма! Абсолютна більшість князів і панів вкрай негативно сприйняла ідею створення Українського князівства, реалізація якої вела до розпаду Речі Посполитої. Подібний розвиток подій уявлявся катастрофою навіть для такого відомого своїми поміркованими поглядами на розв`язання козацького питання політичного діяча, як брацлавський воєвода (єдиний православний сенатор) А. Кисіль. Вельми красномовними у цьому відношенні виступають його листи, написані у кінці травня до Б. Хмельницького та гнєзненського архиєпископа М. Лубенського. Так, у першому з них він прагнув переконати гетьмана у тому, що „Вітчизна для нас усіх є однією, в якій народилися і заживаємо наших вільностей; і немає, справді, в усьому світі другої такої держави, подібної нашій Вітчизні у вільностях і свободах, до яких ми всі одностайно звикли, матері нашої Вітчизни — Корони Польської" [15]. В другому — акцентував увагу на трагічному становищі Речі Посполитої у зв`язку з перемогами „нечестивого Тамерлана" (Б. Хмельницького), бо „раби тепер панують над нами, засновують з ним нове князівство". Гірко нарікав з приводу того, що „так раптово і так сильно цей ворог розтоптав славу поляків і любиму нашу Вітчизну". Тому гаряче вмовляв М. Лубенського: „Потурбуйтесь про Вітчизну і якнайшвидше, щоб з нею не трапилося (від чого нехай береже Бог) того ж, що з Римською імперією!" [16]. Отже, не випадково переважна більшість української шляхти зі зброєю в руках виступила проти власного повсталого народу. Характерно, що саме українець І. Вишневецький став ідеологом і вождем найбільш непримиренних і шовіністично настроєних супроти козацької України магнато-шляхетських кіл Речі Посполитої.

Торкнемося тепер такого важливого аспекту проблеми, як рівень усвідомлення ідеї відновлення української монархії Б. Хмельницьким та його соратниками. Аналіз виявлених джерел дає підстави стверджувати, що висловлена гетьманом ідея створення держави на терені козацької України не передбачала, по-перше, відновлення держави як спадкоємниці Київської Русі в етнічних межах України і, по-друге, відродження ідеї українського монархізму. Б. Хмельницький, як і переважна більшість старшини й козацтва, продовжував вважати Річ Посполиту своєю Батьківщиною, а короля — її єдиним законним володарем [17]. Тому можемо лише говорити, що протягом березня-травня розпочався процес становлення автономістської ідеї, закладалися основи політики, яку В. Липинський назвав козацьким автономізмом [18].

Як виявилося, національно-політична свідомість старшини й козацтва загалом не піднялася до сприйняття ідеї автономізму; вони прагнули домогтися насамперед відновлення прав і вольностей Війська Запорозького. Як наголошував полковник Я. Хмеленко у листі від 30 травня до Я. Тишкевича, козаки у жодному разі не хочуть „привласнювати держави й[ого] [королівської] м[илості]" [19]. Ці їхні настрої стали однією з причин припинення Б. Хмельницьким наступу й відправлення 12 червня посольства до Варшави. Вручена йому інструкція не передбачала навіть натяку домагатися автономії для козацького регіону й торкалася тільки задоволення соціально-економічних вимог козацтва та повернення православним захоплених уніатами церков у ряді міст. Правда, у виявленій нами копії „Інструкції" у рукописному фонді бібліотеки музею Чарторийських (Краків) міститься згадка про нерівноправне становище українців у Речі Посполитій: „найостанніший має нас за найпідліших, народ від віків вільний, а полякам приязний і корисний" [20].

Зауважимо, що польська еліта (серед якої визначилися „мирне" і „воєнне" угруповання у підході до розв`язання українського питання [21]) виявляла дивовижну одностайність у несприйнятті навіть у зародковому стані ідеї української автономії й намагалася офіційно трактувати повстання виключно як соціальну боротьбу козаків і селян („wojna domowa"). Не випадково 24 липня під час обговорення на сеймі „козацького питання" литовський канцлер А. Радзивілл, тонкий і проникливий політик, звернув увагу присутніх на необхідність особливо ретельно дбати про збереження цілісності Речі Посполитої, не забуваючи прикладів Голландії та Неаполітанського повстання 1647 р. Цю думку підтримав канцлер Є. Оссолінський, закликавши парламент рішуче протистояти можливим домаганням козаків „відірвати від тіла Речі Посполитої провінцію чи якесь володіння" [22]. Під час складання інструкції комісарам для переговорів з Б.Хмельницьким промовці підкреслювали недопустимість поступок, „коли б козаки хотіли відірвати від Королівства якусь частину землі" [23]. Тому до її пунктів було внесено суворе застереження не дозволяти ні створення „особливого уділу з володінь Речі Посполитої", ні анулювання її влади над ними [24]. Безперечно, така позиція правлячих кіл Речі Посполитої закривала шлях до розв`язання української проблеми політичним шляхом.

Тим часом влітку 1648 р. відбувається стрімкий розвиток національної революції. До зброї взялися сотні тисяч селян, козаків і міщан Київського, Брацлавського, Чернігівського, східних районів Волинського і Подільського воєводств. Попри окремі яскраво виражені руйнівні аспекти боротьби, все ж у цілому переважала її творча спрямованість. Починає визрівати ідея необхідності розгрому Речі Посполитої та створення власної держави на території, що явно виходить за межі козацького регіону. У цьому відношенні особливу цінність мають свідчення захоплених у полон повстанців і козаків. Наприклад, полонений на початку липня під Чернівцями (на Поділлі) козак заявив кам`янецькому старості П. Потоцькому, що вже „держава від вас ляхів перейшла до нас козаків", і вони вирішили відвоювати Поділля, стати на ріці Горинь і лише тоді розпочати переговори з польським урядом „про давні вільності" [25]. За даними полонених козацьких старшин, котрі потрапили до ворожих рук під час боїв під Старокостянтиновом у кінці липня, за наказом Б. Хмельницького вони мали „до самого Володимира відбирати землі" [26]. На початку вересня кілька повстанців на тортурах визнали, що не хочуть „втихомирюватися аж до Вісли" [27]. Представник львівської верхівки С. Кушевич не приховував занепокоєння тим фактом, що „неприятель підкоряє руську землю, власність Речі Посполитої, прагнучи й законно (що безчесно задум не зважаючи на жодні трактати, які розуміє в цей час лише прикриття) зробити її своєю" [28]. Дещо пізніше анонімний автор „Дискурсу про сучасну війну козацьку чи хлопську" застерігав правлячі кола Польщі, що боротьба українців може призвести до того, що вони „повністю виб`ються з підданства Корони Польською і собі створять нову козацьку Річ Посполиту чи Руське Князівство" [29]

Рішучість народних мас ліквідувати польську неволю зіграла надзвичайно важливу роль у творенні українських державши інституцій: центральних і місцевих органів влади, території, судових установ, армії, нової соціальної структури. Внаслідок цього до кінця 1648 р. вже існувала республіканська за формою правлінні Українська держава, до речі, унітарна за своїм устроєм. Особливість розвитку національно-визвольної боротьби полягала в її тісному взаємозв`язку із соціальною боротьбою, яка з липня набрала характеру селянської війни. Боротьба за здобуття козацького імунітету („покозачення") стала загальноукраїнським явищем: селяни і міщани запроваджували „козацький присуд" і „козацькі порядки", що означало створення власних органів управління — основ адміністративних структур національної держави [30].

Важко переоцінити роль Б. Хмельницького у формуванні державних інституцій, насамперед центральних і місцевих органів влади, судових установ, армії, виробленні основ внутрішньої: зовнішньої політики уряду. Привертають увагу його заходи, спрямовані на зміцнення гетьманського (монархічного) начала у політичному розвитку козацької України, чому протистояла демократично-охлократична тенденція (протягом 1648 р. для розв`язання важливих питань 5 разів скликалася „чорна рада"). Проти зміцнення гетьманської влади виступала й частина старшини, зокрема, наказний гетьман М. Кривоніс. У джерелах є згадка, що він у другій половині липня відмовлявся виконувати окремі розпорядження Б. Хмельницького під тим приводом, що той не був „нашим присяглим гетьманом, так і я ним можу бути, як і ти" [31]. Однак Б. Хмельницький неухильно посилював свою владу. Це сприяло формуванню харизматичності його особи серед українців як їх визволителя з польської неволі та рятівника православної віри. Тому у серпні він вже мав певні підстави заявити посланцям А. Кисіля: „не така у нас тепер справа, як [це було] здавна у Війську Запорозькому, бо я з черню не раджуся і з нею не спілкуюся" [32]. Спромігся він також покарати за непослух М. Кривоноса та найближчих його соратників [33].

Через брак джерел вкрай складним і не до кінця з`ясованим залишається питання про політичні плани гетьмана восени 1648 р. Окремі дані промовляють, що вже у вересні в нього з`являються наміри звільнити з-під польського панування західний регіон. Здобувши перемогу 23 вересня під Пилявцями, він інформував свого брата у Сосниці, що вирушив до Варшави [34]. Полонений сенчанський козак повідомив поляків, що Б. Хмельницький „думає відняти польські володіння до Вісли, лише за Віслу йти не хоче. Зимувати хоче обов`язково тут, у Польщі, і стоянку свою хоче мати під Замостям" [35]. Заходи гетьмана під час походу до Львова, а згодом до Замостя (жовтень-листопад) — розіслання у різні куточки західноукраїнського регіону підрозділів з метою звільнення краю, тісні зв`язки з місцевим населенням, формування органів влади [36] дають підстави висловити міркування, що він розглядав їх як складову частину боротьби за утвердження козацької держави.

Разом з тим доводиться констатувати, що у цей час ні гетьман, ні більшість старшини не спромоглися сформувати ідею створення незалежної держави в етнічних межах України, а відтак і висунути відповідну політичну програму. Мав рацію С. Томашівський, стверджуючи, що у Б. Хмельницького не могло бути думки „про повну державну самостійність України" [37]. Очевидно, ми не помилимося, коли відзначимо, що гетьман та його однодумці прагнули домогтися, щоб майбутній король Польщі став також „королем руським" і визнав автономію козацької України щонайменше в складі Київського, Брацлавського, Чернігівського, Подільського і Волинського воєводств, де було „козаков много" [38]. Правда, маємо свідчення королівського посла Я. Смяровського, що полковники М. Кривоніс і П. Головацький у другій половині листопада наполягали на залишенні під козацьким контролем усієї звільненої території Західної України (на жаль, не відомо, з яких міркувань — політичних чи воєнно-стратегічних) [39].

Яким чином Б. Хмельницький сподівався реалізувати ідею автономії козацької України? Його наступні кроки підводять до думки, що він пов`язував це з реформуванням державно-політичного устрою Речі Посполитої, яке, на його погляд, мав здійснити монарх-некатолик, зміцнивши свою владу при підтримці козаків (на oо першим звернув увагу В. Липинський [40]). Під цим кутом зору стають зрозумілими його наміри звести на польський трон (король Владислав IV помер 20 травня 1648 р.) московського царя [41]. Оскільки Олексій Михайлович не поспішав розпочинати військові дії проти Польщі, то гетьман, напевно, вже у вересні пішов на встановлення контактів з трансільванським князем Д`єрдєм І Ракоці, котрий готував 30-тисячну армію до можливого походу у Польщу, аби посадити на трон свого сина Сиґизмунда [42].

Одночасно Б. Хмельницький намагався вплинути на хід боротьби за корону у середині Польщі між Яном Казимиром та Каролем Фердинандом (братами покійного короля). Чому він вирішив підтримати кандидатуру Яна Казимира, з`ясувати надзвичайно важко. М. Кордуба та Л. Кубаля, опираючись на деякі джерела, висловили міркування, що стосунки між Б. Хмельницьким і Яном Казимиром зав`язалися ще у серпні [43]. Гіпотетично можна уявити, що гетьман керувався кількома міркуваннями: по-перше, для реалізації задуму більше підходила особа Яна Казимира, „вихованого за кордоном" і „чужого польсько-шляхетським традиціям", ніж Кароля Фердинанда — „завзятого ворога іновірців" [44]; по-друге, підтримка „слабкішого" претендента за певних обставин могла дати привід для безпосереднього втручання у внутрішньополітичну боротьбу; по-третє, Б. Хмельницький сподівався, що, прийшовши до влади при підтримці козаків, Ян Казимир реформує політичний устрій Речі Посполитої й надасть автономію Україні.

Враховуючи сказане, вважаємо, що Я. Федорук цілком слушно поставив під сумнів поширений в історіографії погляд С. Томашівського про похід Б. Хмельницького у Галичину як такий, що відбувався під тиском татар [45]. Він проводився з ініціативи гетьмана, щоб вибороти автономію для козацької України. Причому це пов`язувалося, у кращому випадку, із зведенням на престол трансільванського князя, в гіршому — Яна Казимира. Оскільки відомості про вступ у війну Трансільванії не надходили (Д`єрдь І Ракоці помер у першій половині жовтня), то з кінця жовтня гетьман почав рішуче виступати на користь Яна Казимира. Не виключено, що у цей час він отримує обіцянки королевича задовольнити вимоги Війська Запорозького. За свідченням українського посла до Московії С. Мужиловського, ще будучи некоронованим, той „писал лист до єго милости пана гетмана і до всего Войска Запорозского, просечи Богом (живим), аби уже болш не воєвали обецуючисе бити руским (королем і що през шаб)лю узяли, аби тоє моцно держали[...]" [46]. Тому Хмельницький, прибувши на початку листопада в околиці Замостя, у листі до шляхти і міщан звернув їхню увагу на своє бажання бачити на троні Яна Казимира [47].

Задля безпосереднього впливу на хід елекційного сейму у середині листопада гетьман направив до Варшави посольство А. Мокрського з листами до короля та сенаторів. Майже всі дослідники відзначали надзвичайну поміркованість сформульованих ним політичних вимог, особливо коли зважити на вражаючі успіхи визвольної боротьби. Справді, загальноукраїнський характер мали лише вимоги захисту Православної церкви, ліквідації унії та амністії для учасників повстання, інші торкалися інтересів Війська Запорозького. Одночасно козацький гетьман засвідчував підтримку Яна Казимира й переконував його у необхідності зміцнити королівську владу, щоб „не було тих побічних короликів" і „зволив бути самодержцем, як і інші королі, а не як св. пам`яті їх м-ті предки вашої королівської м-ті, що самі були в неволі" [48]. Постає запитання, чому висувалася така обмежена програма? Гадаємо, що не варто розцінювати її як таку, що переслідувала мету політичної боротьби Б. Хмельницького, оскільки відзначалася тактичним характером. По-перше, маючи обіцянки Яна Казимира щодо реформ, насамперед потрібно було домогтися його обрання на трон, по-друге, за обставин відсутності наступу трансільванців, наближення зими і неухильного погіршення становища армії (звідси прагнення уникнути зимової кампанії [49]) щораз гостріше відчувалася потреба в укладенні перемир`я. І саме ця поміркованість вимог Війська Запорозького відкривала шлях до досягнення миру.

З другого боку, поразка поляків під Пилявцями і поява українців на теренах етнічно-польських земель зміцнили позиції поміркованого крила правлячих кіл Речі Посполитої. Шалька терезів почала схилятися на користь Яна Казимира, чому сприяло також поширення відомостей про його підтримку з боку Б. Хмельницького. За таких обставин 14 листопада 1648 р. було повідомлено сейм, що Кароль Фердинанд зняв свою кандидатуру на користь брата. Останній, не гаючи часу, не дочекавшись юридичного акту обрання себе королем (це сталося на сеймі 17 листопада), направив з листом до гетьмана посла Я. Смяровського. 19 листопада він з`явився до українського табору [50]. В ході складних переговорів козацька рада 21 листопада схвалила постанову старшинської ради про припинення воєнних дій і відведення війська „в Україну". 24 листопада останні українські підрозділи залишили околиці Замостя [51].

Оцінюючи політичні наслідки розвитку революції у 1648 р., важливо пам`ятати, що перемир`я не розглядалося гетьманом як остаточне завершення боротьби проти Речі Посполитої [52]. Про це свідчать окремі джерела. Так, у листі до Д`єрдя І Ракоці від 17 листопада Б. Хмельницький висловлював бажання бачити його „опікуном і королем Польщі" й радив наказати „військові якнайшвидше наступати на Польщу", обіцяючи приєднатися до нього „з усім нашим військом і силою" [53]. А після переговорів з Я. Смяровським гетьман повідомив Іслам-Ґірея, що обманув короля, бо порізнив його з сенаторами й добився того, чого найбільше прагнув, — уникнути війни у зимовий час [54].

Відмова гетьмана від продовження наступу в глиб Польщі засвідчила величезний талант Б. Хмельницького як полководця, оскільки армія була врятована від неминучої катастрофи. З другого боку, дозвіл на виведення військ щонайменше із західного регіону України став однією з найбільших помилок у всій політичній кар`єрі гетьмана. Адже український уряд втрачав понад третину густозаселеної території з високорозвинутим виробництвом. Польща отримувала назад свій надзвичайно вигідний стратегічний плацдарм для зосередження й утримання тут (за рахунок місцевого населення) армії, готової у сприятливий час розпочати наступ. До того ж у разі відновлення бойових дій війна велася б виключно на українських землях, що прирікало їх на руйнування та спустошення. Це трапилося, як на мою думку, через відсутність у політичній свідомості української молодої еліти національної державницької ідеї, через її прихильність до автономізму.

Уже під час відходу із західного регіону почали виявлятися серйозні розходження між планами Б. Хмельницького та можливими поступками з боку новообраного короля. Річ у тім, що при зустрічі з Я. Смяровським гетьман поставив вимоги, щоб польське військо не просувалося далі Костянтинова (вочевидь, Старокостянтинова), магнати („панята") не з`являлися далі Білої Церкви, а вся Лівобережна України залишалася при козаках [55]. В універсалі від 12 грудня 1648 р. до шляхти гетьман підкреслює, що він вважає себе відповідальним за майбутню долю населення західного регіону і залишає за собою право у разі необхідності виступити на його захист [56]. Одночасно Б. Хмельницький масово розташовує залоги у містах на схід від лінії ріка Случ — місто Кам`янець-Подільський. Тому на початку 1649 р. А. Кисіль не приховував свого обурення тим фактом, що „хто-небудь чув коли раду Запорозького Війська у Звягелі!.. Почавши від Случі до Чигирина перебуває військо Хмельницького" [57]. З іншого боку, Ян Казимир у своїх листах до гетьмана настирливо домагався повернення полків на місця розташування, „здавна визначені", розпуску по домівках поспільства, а також вимагав відіслати татар і чекати на прибуття комісії [58]. З`являються королівські універсали до селян і міщан Галичини, Поділля та Волині з наказами негайно припинити бунти, повернутися додому і виконувати „звичайне підданство" панам, інакше — будуть покарані. Сюди ж направляються підрозділи польської армії [59]. Як переконують матеріали коронаційного сейму, правляча верхівка Речі Посполитої не була готовою піти на визнання політичної автономії козацької України, хоча канцлер висловлював побоювання про можливість втрати цих земель, як це у свій час сталося в Іспанії з Нідерландами. Приймається рішення лише про доцільність продовження переговорів з Військом Запорозьким [60].

Аналіз політичної діяльності українського гетьмана протягом першої половини 1649 р., зокрема змісту його переговорів з посольствами Польщі (лютий) і Московії (квітень) дозволяє висловити міркування, що саме у цей час відбувається розробка ним основних принципів української державної ідеї. Його намагання в кінці 1648 — на початку 1649 рр. одержати військову допомогу з боку Московії й Трансільванії свідчили: він не сподівався, що переговори з поляками можуть задовольнити політичну програму автономізації чи федералізму. Польські комісари по дорозі до Переяслава були стурбовані чутками, що Б. Хмельницький добиватиметься для Війська Запорозького та Туґай-бея виділення „окремих провінцій"61. І все таки хід переговорів, що почалися 20 лютого 1649 р., приголомшив їх якісно новим підходом гетьмана до розв`язання української проблеми, до чого вони виявилися психологічно не готовими. Оскільки це питання добре з`ясоване в історіографії, торкнемося лише висвітлення положень сформованої українською стороною програми, головніші з яких знайшли свій подальший розвиток під час трактатів з московським посольством Г. Унковського (кінець квітня).

По-перше, у розмовах з комісарами Б. Хмельницький вперше чітко засвідчив право українського народу на створення власної держави в етнічних межах, реалізацію якого вважав тепер основною метою своєї діяльності. Так, 23 лютого він заявив: „виб`ю з лядської неволі народ весь руський [...] Досить нам на Україні і Поділлі, і Волині; тепер досить достатку в землі і князстві своїм по Львів, Холм і Галич. А ставши на Віслі, скажу дальшим ляхам: сидіте, мовчіте ляхи" [62]. Згадуваний С. Мужиловський розповідав у Москві, що тепер Україна „стала вже їх козацька земля, а не польська і не литовська", і „козаки будуть далі наступати в польські землі і для визволення християнської віри будуть з неприятелями своїми, поляками, боротися всією силою, щоб їм всі ті місця, де живуть люди православної християнської віри, від поляків визволити, щоб люди православної віри були вільні, а полякам щоб до цих міст не було діла" [63].

По-друге, гетьман висунув ідею незалежності утвореної держави від влади польського короля, розвиток якої дійшов свого логічного завершення під час квітневих переговорів з московським посольством. На його думку, висловлену А. Кисілю 21 лютого, „лядська земля згине, а Русь ще в цьому році панувати буде". Через день він підкреслив той факт, що „мі то Бог дав, жем єсть єдиновладцем і самодержцем руським; не схоче король королем вольним бити — як ся видит". А дізнавшись про захоплення П. Потоцьким Бара, 24 лютого заявив комісарам: „Потоцький нехай тут почекає брата свого, старосту каменецького, которий заволодів моїм містом і проливає кров християнську в моїй Подолії. Я приказав послати туди полки і привести його живим" [64]. Пізніше Г. Унковський довідався, що польських послів відправили з Переяслава, бо „гетьман і Військо Запорізьке і вся Русь Київська під владою польського короля і панів бути не хочуть" [65]. Б. Хмельницький повідомив послу Московії: „а нас Бог від них (Польщі і Литви. — В.С.) увільнив — короля ми не обирали і не коронували і хреста йому не цілували. А вони до нас про це не писали і не присилали, і ми волею Божою цим від них стали вільні" [66]. Так, на думку О. Оглоблина, було перекреслено „стару Ягеллонську ідею співіснування трьох народів — польського, литовського й руського (українського та білоруського) в єдиній Речі Посполитій" [67].

По-третє, козацький гетьман сформулював положення про соборність Української держави. Є свідчення В. Мясковського (автора щоденника, члена польського посольства), що гетьман неодноразово наголошував на намірі „відірвати від ляхів усю Русь і Україну", звільнити „з лядської неволі [...] народ всієї Русі" [68].

По-четверте, Б. Хмельницький розглядав Україну як спадкоємницю Київської Русі. У розмові з московським послом він наголосив на можливості замирення з Річчю Посполитою лише за умови визнання коронним урядом Української держави „по тих кордонах, як володіли благочестиві великі князі, а ми у підданстві і в неволі бути у них не хочемо" [69].

Отже, переосмислення результатів і уроків боротьби дозволило Б. Хмельницькому протягом першої половини 1649 р. вперше в історії української суспільно-політичної думки після занепаду Галицько-Волинської держави сформулювати національну державну ідею, яка стала визначальною у визвольних змаганнях народу протягом наступних сторіч — створення незалежної держави в етнічних межах України. З цього часу, як слушно зауважив О. Оглоблин, „головною метою діяльности Богдана Хмельницького було вдержати й розбудувати Українську Козацьку державу, оборонити її мілітарно й правно-політично й забезпечити дальший розвиток української нації шляхом поширення української державної влади на всі етнічно-українські землі й охоплення українським політичним та економічним впливом цілого простору між Балтикою й Чорним морем" [70].

Список літератури

1. Степанков В.С. Українська держава у середині XVII століття: проблеми становлення і боротьби за незалежність (1648-1657 роки): Дис. ...докт. іст. наук. - К., 1993. - С.23, 29.

2. Львівська наукова бібліотека НАН України ім. В. Стефаника (далі — ЛНБ НАН України), від. рукописів. — Ф.5 (Оссолінських). — Спр.646/1. — Арк.22-23; Grondski S. Historia belli cosacico-polonici. — Pestini, 1789. — Р.48-50; Temberski S. Roczniki (1647-1656) // Scriptores rerum Polonicarum. — Krakow, 1897. - Т.16. - Р.44.

3. Nowak-Dluzewski J/ Okolicznosciowa poezja polityczna w Polsce. Dwaj mlodci Wazowie. – Warszawa, 1972. — 3.86, 96,103.

4. Документы об освободительной войне украинского народа 1648-1654 гг. (далі - ДОВ). - К., 1965. - С.9.

5. ЛНБ НАН України, від. рукописів. — Ф.5. — Спр.189/ІІ. — Арк.108.

6. Rawita-Gawronski F. Sprawy I rzeczy ukrainskie. – Lwow, 1914. - S.14, 18.

7. ЛНБ НАН України, від. рукописів. — Ф.5. — Спр.189/ІІ. — Арк.160; Спр. 225/П. — Арк.99-зв; Документи Богдана Хмельницького (1648-1657) (далі - ДБХ). - К., 1961. - С.30.

8. Бібліотека Чарторийських у Кракові (далі — БЧ), від. рукописів. — Спр.143. — Арк. 685; Національна бібліотека у Варшаві, від. мікрофільмів (далі — БН). — № 6691; Воссоединение Украины с Россией (далі — ВУР). — М., 1953. — Т.2. — С.15-16; Ковальский Н.П., Мыцык Ю.А. Анализ архивных источников по истории Украины ХVІ-ХVІІ вв. — Днепропетровск, 1984. — С.48.

9. ДОВ. - С.30.

10. БЧ, від. рукописів. — Спр.142. — Арк.165-166, 169, 203; БН, від. мікрофільмів. — № 6713; № 143. — Арк.744; ЛНБ НАН України, від. рукописів. — Ф.5. — Спр. 225/11. — Арк.61-61-зв.

11. БЧ, від. рукописів. - Спр.142. - Арк.203; Спр.143.- Арк.753; ЛНБ НАН України, від. рукописів. — Ф.5. — Спр.225/ІІ. — Арк.61-зв.; Крип`якевич І.П. Богдан Хмельницький. — Львів, 1990. — С.225; ВУР. — Т.2. — С.28.

12. ДОВ. — С.44.

13. Там само. — С.78.

14. ДБХ. - С.43-44, 47, 59-63.

15. Центральний державний історичний архів України у Києві (далі — ЦДІА України у Києві). — Ф.1230. — Оп.1. — Спр.336. — Арк.32-33.

16. ВУР. - Т.2. - С.27.

17. БЧ, від. рукописів. — Спр.379. — Арк. 16; БН, від. мікрофільмів. — №18568; Центральна наукова бібліотека НАН України ім. В.Вернадського (далі — ЦНБ НАН України), Інститут рукопису. — Ф.1. — Спр.4128. — Арк.29: ДОВ. - С.85; ДБХ. - С.46.

18. Липинський В. Україна на переломі 1657-1659. — Відень, 1920. — С.20-22.

19. ЛНБ НАН України, від. рукописів. - Ф.5. — Спр.231/ІІ. — Арк.168-зв.

20. БЧ, від. рукописів. — Спр.143. — Арк. 643.

21. Ochmann S. Sejm koronacyjny Jana Kazimiera w 1649 r. - Warszawa, 1985. - S.11-12.

22. Radziwill A.S. Pamietnik o dziejach w Polsce 1647-1656. — Warszawa, 1980. — Т.З. - S.94-95.

23. Ibid. – S.103