Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

Русофільство на Галичині в ХІХ ст.

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………..

РОЗДІЛ І. Витоки зародження русофільських (москвофільських)

ідей у Галичині ……………………......................................

РОЗДІЛ ІІ. Ідейні засади галицького русофільства ..……………….

РОЗДІЛ ІІІ. Практична діяльність русофілів у суспільно-політичному та культурному житті Галичини..............................……...

ВИСНОВКИ…………………………………….………………………...

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ….……..

ВСТУП

ХІХ століття увійшло в історію як доба національного відродження в Україні, протягом якого до українців приходило усвідомлення себе як окремий народ, нація. У зв’язку з цим виникали різноманітні концепції національного розвитку на західноукраїнських землях. Однак, не всі з них, що були народжені в Галичині, витримали випробовування часом. Яскравим представником таких ідей є історія галицького русофільства (москвофільства) – суспільно-політичної течії, представники якої, тримаючи у своїх руках провід суспільного життя у Галичині другої половини ХІХ ст., відіграли важливу роль у становленні національної свідомості галицьких українців.

Наукова актуальність проблеми визначається потребою дослідження русофільського руху у контексті соціальних, політичних та націотворчих процесів в Галичині. Русофільство як досліджуване явище є досить таки дискусійне. Проблема генези русофільства як ідейно-політичної течії у суспільно-політичному житті Галичини у другій половині ХІХ ст. досі залишається остаточно не з’ясованою.

Більшість істориків для означення розглядуваної суспільно-політичної течії послуговуються, як правило, терміном “москвофільство”, “москвофіли”

Але, зважаючи на суперечливість даного явища, яке являло собою досить строкатий конгломерат осіб та ідей, цей термін виглядає завузьким. Авторка даної роботи поділяє тези сучасних дослідників О. Аркуші, М. Мудрого, О.Киричук, І.Орлевич, О.Сухого та інших, які заперечують правомірність узагальненого окреслення цієї течії в українському русі як “москвофільства”, і послуговується в роботі визначенням “русофіли”. Тут варто подати чітке визначення понять: старорусини, коли йдеться про означення певних українських галицьких діячів, яку відрізняв від народовців специфічний світогляд; русофіли – для підкреслення панруських настроїв серед більшої частини представників цієї генерації; москвофіли – для означення групи осіб старорусинського кола, які орієнтувалися не на панруський простір, а власне на Росію, чітко бачили різницю між Україною і Росією, але заперечували її. Остання група аж до кінця ХІХ ст. була дуже нечисленною і маловпливовою у старорусинському середовищі.

Слід зазначити, що на сьогоднішній час дана проблема, крім наукової, має і суспільно-політичну актуальність. В період відновлення Української держави і надалі залишаються актуальними питання формування української нації. Вивчення історії русофільського руху в Галичині дозволяє відтворити характер дискусій у галицькому суспільстві щодо національної ідентичності та політичної орієнтації.

Об’єктом дослідження є русофільство (москвофільство) як течія українського національно-політичного руху в Галичині другій половині ХІХ ст.

Предмет вивчення - політична, громадська і культурно-освітня діяльність галицьких русофілів, формування їхньої ідейної платформи.

Хронологічні рамки роботи обмежені 40 - и – 70-и р. ХІХ ст., тобто періодом зародження та утвердження серед частини Галицької інтелігенції русофільських ідей.

Територіальні рамки охоплюють Галичину, яка в ХІХ ст. перебувала під владою Австрійської (Австро-Угорської) імперії і входила до складу провінції Австрії, що мала назву “королівство Галіції і Лодомерії”, становила її східну, українську частину (австрійський уряд штучно об’єднав українські і польські землі в один коронний край).

Мета дослідження полягає у тому щоб, визначити місце та роль русофільської течії у становленні українського національного руху та еволюції українсько-польських стосунків у Галичині, прослідкувати інституційний розвиток русофільства, з’ясувати генезу і структуру русофільського світогляду. Загалом же йдеться про те, щоб показати, що русофільство на галицькому грунті в ХІХ ст. було не якоюсь зрадницькою українською позицією, а складним суспільно-політичним та інтелектуально-духовним явищем.

Усвідомлюючи складність та багатоплановість досліджуваної проблеми, авторка зосередила головну увагу на вирішенні наступних завдань:

- визначити причини зародження русофільських ідей у галицькому суспільстві;

- охарактеризувати діяльність політичних, наукових та культурно-просвітніх установ галицьких русофілів;

- розкрити ідейну платформу русофільства;

- визначити впливи русофільської течії в суспільно-політичному русі в Галичині у другій половині ХІХ ст.

Джерельну базу роботи склали архівні документи, матеріали опубліковані в збірниках документів та ін. Наявні джерела можна виділити в окремі групи: документи державних органів влади; політичних та культурно-просвітницьких товариств та організацій; матеріали особистого походження (епістолярна спадщина Д.Зубрицького, М.Погодіна, Я.Головацького та ін.); преса (“Зоря Гацицькая”, “Слово”, “ Русская Рада”, “Галичанинь”); праці діячів українського національного руху, а також спогади сучасників (М.Драгоманов, М.Павлик, Д.Зубрицький, І.Франко, Ф.Свистун, О.Мончаловський ). Ці матеріали висвітлюють різні питання русофільства, зокрема, діяльність русофільських осередків Руська Рада, Галицько-Руська Матиця, Ставропігійський інститут. Поряд з цим на основі широкого аналізу цих джерел можна відтворити загальну картину тогочасних подій, розглянути виникнення і розвиток русофільської течії в контексті національного відродження.

Обрана тема привертала увагу багатьох дослідників історії України. Першими до проблеми становлення та розвитку русофільства звернулися історики першої половини ХХ ст. Зокрема, окремі дослідження присвячені русофільському рухові, зробили М.Лозинський, М.Миколаєвич, М.Андрусяк; оглядово торкнулися цього питання такі вчені як В.Гнатюк, М. Возняк, Н.Голубець. Всі ці дослідники по-різному розглядали русофільство: одні як явище негативне, інші – що прояви москвофільства (у 60-ті рр.) обмежувалися тільки вживанням “языка выщого слога”. Радянська історіографія називала русофілів реакціонерами, які вірно служили російському царизмові. В роки державної незалежності України тема русофільства привернула увагу багатьох сучасних українських дослідників, таких як С.Макарчук, О.Аркуша, М.Мудрий, О.Сухий, О.Киричук, а також вчених діаспори І.Лисяка-Рудницького, Івана-Павла Химки. Загалом, українські науковці розглядають русофільство як органічну частину українського руху, як певний перехідний етап у його становленні; ними розпочата робота над вивченням інституційної історії русофільської течії. Найкраще під цим кутом зору висвітлено діяльність Львівського Ставропігійського інституту.

Наукова новизна роботи полягає у введенні в науковий обіг частини неопублікованих архівних документів. Авторка на основі опрацьованих джерел та літератури намагалася по-новому, спираючись на новітні концепції сучасних вчених, осмислити русофільство як суспільно-політичне явище в Галичині другої половини ХІХ ст.

Практичне значення роботи визначається можливістю використання її результатів для подальших наукових досліджень, підготовки краєзнавчих праць та вивчення історії суспільно-політичного життя краю, а також у науково-педагогічній практиці, зокрема в шкільному курсі “Історії України ХІХ- поч. ХХ ст.”( 9 клас ).

Структура роботи побудована за проблемно-хронологічним принципом і складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури.

РОЗДІЛ І. ВИТОКИ ЗАРОДЖЕННЯ РУСОФІЛЬСЬКИХ (МОСКВОФІЛЬСЬКИХ) ІДЕЙ В ГАЛИЧИНІ

Ідейні витоки русофільства сягають ще початку українського національного відродження кінця XVIII - початку ХІХст., його першого етапу - збирання спадщини. Цей період характеризувався тим, що інтелігенція проявляла поглиблений, пройнятий ідеалізацією української минувшини, інтерес до прикмет українського побуту, етнографії та історії. Саме тоді, у 40-х рр. ХІХ ст. спостерігається зародження русофільських ідей у середовищі галицької інтелігенції.

Джерела панруських настроїв у Галичині слід шукати у визвольному русі серед слов’ян, що розгорнувся в перші десятиліття ХІХ ст. Як вказує історик початку ХХ ст. Є. Тишинська, “досліди на полі історії, етнографії, і народної мови викликали у слов’ян, так і в інших народів більше, або менше ясну свідомість племінного споріднення поодиноких племінних груп і свідомість конечности народної і племінної єдності”[96,с.101]. Про вплив слов’янського відродження на українське суспільство Галичини яскраво бачимо із “Запрошення вчених на з’їзд до Львова” в 1849 р.: ”Славный примерь братей нашихъ словянь южныхь и братей чеховь…най буде намь звездою, проводникомь”[21,с.21].

Органічною складовою частиною слов’янофільських концепцій став панрусизм. Звідтси йшло усвідомлення племінної єдності східних слов’ян підавстрійської України з Наддніпрянською Україною чи Росією. Зокрема, пізнання історії давньої Русі вказувало на єдине історичне та мовне коріння. Український дослідник першої половини ХХ ст. М. Лозинський стверджував, що “наш нарід і нарід російський повстали з одного спільного пня та й що оба сі народи мають спільні букви, а також спільну віру”[75,с.7]. Крім того, ідеологи панславізму звертали свою увагу на Росію як об’єднюючу силу, бо в ХІХ ст. єдиною слов’янською державою була могутня Російська імперія.

Значного поширення набули ці ідеї внаслідок пропагандистської діяльності у Галичині російського історика, письменника, академіка Петербургзької Академії Наук М.Погодіна (1800-1875) [53,с.78]. Він захистив магістерську дисертацію “Про походження Русі”, де виводив псевдонаукову теорію про триєдину спільноту руських племен та про єдність Галицької Русі з Великоросією. Погляди російського славіста знайшли сприятливий грунт у Галичині і поширилися серед частини місцевої галицької інтелігенції. Саме з цим більшість істориків пов’язують перші паростки русофільських ідей у Західній Україні.

Ідеологом і найбільш активним пропагандистом на початковому етапі їх поширення в Галичині прийнято вважати відомого галицького історика першої половини ХІХ ст. Д.Зубрицького (1777-1862). Він досліджував на підставі архівних матеріалів історію Галичини й зокрема Львова. Його основні праці – “Rys historyi narodu ruskiego” (1836) та “История Галичско-русского княжества” висвітлювали ідеї єдності руського народу[62,с.1199]. У 1839 р. зав’язується переписка між Д.Зубрицьким та М.Погодіним, яка тривала до 1861 року. Аналіз листів показує, що їхні контакти базувалися на обміні літературою.

Ідеї Д. Зубрицького взяли на озброєння члени гуртка “Погодінська колонія”, про існування якого довідуємося з його листа до М. Погодіна від 7 липня 1856 р. : “Если получится какая удобная способность, вышлите несколько книгъ въ галицкую Погодинскую колонию”[9,арк.19]. До даного гутка ходили відомі літературні і громадські діячі Я. Та І.Головацький, І. Гушалевич, М. Малиновський, С. Шехович, І.Здерковський та ін. Ознаки “єдності” – русинів у Галичині і росіян у Росії – вони шукали на “мовному полі”. Саме членами гуртка була витворена штучна мова “язичіє” (суміш старослов’янської, російської, української, польської мов), яке називали ще “княжним языком” або “літературно вище образованим” (языком вищого слога) і було призначене для освічених людей.

Таким чином, як бачимо, ідеї панславізму, взагалі, та панрусизму, зокрема, заклали фундамент русофільства у 40-х рр. ХІХ ст. Першими його “ознаками” була поява, вживання і пропаганда російської мови, захоплення російською літературою, зацікавлення культурним життям Росії.

Поштовхом до активізації русофільських ідей стали революційні події 1848 р. в Австрійській монархії, що увійшли в історію, як “весна народів”. Під час революції зросло протистояння між поляками та українцями Галичини. Український політичний провід був організований у Головну Руську Раду (ГРР). Руські посли у Відні піднесли ідею поділу Галичини на дві національні одиниці – руську і польську. І, як пізніше писав І. Франко, “народ у краю прийняв ту думку”[40,с.443]. Однак національно-визвольний рух українців наштовхнувся на шовінізм польської шляхти, котра розглядала всю Галичину як плацдарм для відбудови Польської держави. Базуючись на етнічному розумінні національності, новітній український національний рух від самого початку вступив у конфлікт із концепцією історичної Речі Посполитої. Проти національного руху в Галичині широку кампанію розгорнула польська Центральна Рада Народова, яка виступила за відновлення незалежної Польщі під егідою Габсбургів з включенням до її складу Східної Галичини. Тобто, компроміс між польською і українською сторонами був неможливий через надто сильне розходження в політичних, культурних і релігійних інтересах двох суспільств.

Після революції 1848 року в краї помітно зростають польські впливи.Так, у 1849 р. галицьким намісником став польський граф Агенор Голуховський. Він спрямував свою діяльність на підрив довіри центрального уряду у ставленні до русинів. Як результат – 1851 р. Головна Руська Рада припинила своє існування, що зневірило українців у їх власних силах. Ідейним чинником, що спонукав український національний рух у Галичині звернути у бік Росії, був крах надій на досягнення політичних і громадських прав руського(українського) народу в Австрії при орієнтації на монархію Габсбургів. Саме реальним наслідком політики А.Голуховського були перші прояви організованого русофільства серед українців у Галичині.

На думку сучасних вітчизняних дослідників О. Аркуші та М. Мудрого, відправною точкою для розгляду історії русофільської течії в Галичині служить свідчення Василя Подолинського, який працював гімназійним професором у Перемишлі та Львівській духовній семінарії[51,с.236]. Його брошура “Слово перестороги” була видана невеликим тиражем польською мовою у 1848 році[77,с.203]. В. Подолинський виділяє в українському національному русі періоду “весни народів” чотири головні політичні течії, називаючи їх “партіями”: чисто руську, польсько-руську, австрійсько-руську та російсько-руську. Сам автор стояв на позиціях першої течії. Остання ж , за його словами, “теж хоче Русі, може й вільної, і прямує до неї через попереднє об’єднання з Росією з думкою, що тоді буде вільна, коли буде вільна Росія[43,с.475]. З черговості, в якій подано ці течії, і характеристик до них можна зробити висновок, що в 1848 р. лише намітилися контури “російсько-руської партії”.

Крім основної причини – протистояння полонізму, певний вплив на зародження та поширення русофільських ідей мали події 1849 р. , коли російський уряд на прохання Австрії надіслав війська для придушення угорської революції. Марш через Галичину нескінченних Миколаївських полків залишив глибокий слід у місцевого населення[81,с.332]. Так, М. Павлик акцентує на цьому увагу : “А все ж таки аж перехід російського війська через Галичину викликав тут серед руського народу якесь москвофільство. Те, що російського царя покликано на поміч нашому цареві, вродило у голові руського люду (Галичини та Угорщини) думку, що цар сильніший від цісаря”[35,с.11]. Однак, на нашу думку, автор перебільшує вплив "російського війська" на ”населення Галичини”.

Серед важливих чинників, які сприяли поширенню русофільських ідей, був вплив російського панславізму, що прийшов на зміну ідеям слов’янської єдності і ферментувався навколо створеного у другій половині 1850-х рр. у Відні гуртка російського посла М. Раєвського. З його ідеями галицьку інтелігенцію знайомили Я. Головацький і К.Устиянович. Однак, варто наголосити, що це були, хоч і важливі але другорядні причини ширення русофільського світогляду. Галицьке русофільство було результатом швидше внутрішніх особливостей розвитку українського суспільства, а не зовнішніх впливів.

У кінці 50-60-х рр. ХІХ ст. внутрішні чинники проявилися у формі все зростаючого польсько-українського протистояння. Польський наступ в краї супроводжувався занепадом українського руху. Так не без сприяння поляків у 1855 р. Галицькі українці втратили свій перший друкований орган – газету “Зоря Галицька”. Разом з тим, “азбучна війна” в 1859 р. пробудила нечисленну українську інтелігенцію, спонукала її виявити опір полякам. Це було пов’язано з проектом галицького намісника А. Голуховського, що мав на меті переведення української мови на латинський алфавіт. Більшість українського суспільства виступила проти далекосяжного плану властей. Лише загроза масових народних заворушень примусила А. Глуховського відступити. Однак цей черговий наступ на права української громадськості в Галичині ще більше “відштовхував” її від прихильності до австрійської влади, водночас спонукав виробити своєрідну протиотруту від поляків, якою виявилося русофільство.

Значним поштовхом для організаційного розвитку русофільського руху стало створення в 1861 році Галицького крайового сейму. Cтарорусини сприйняли появу сейму романтично, розглядаючи його не як інституцію влади, а лише як трибуну для обміну думками. Об’єднання двох народів у рамках однієї провінції розцінювалося ними як історична несправедливість, як помилка, котру можна виправити за допомогою Відня (цісаря).

Розчарування українських послів у можливості досягнення в сеймовій залі рівноправного українсько-польського порозуміння посприяло утвердженню серед українських діячів “покоління 1848 року” відпорної стосовно поляків психології та кристалізації русофільських ідей.

Нова хвиля конституційних реформ у другій половині 1860 років призвела до ухвалення австрійської Конституції 1867 р. та перетворення Австрійської імперії на дуалістичну Австро-Угорську. В Галичині це завершилося неофіційною польсько-австрійською угодою, за якою поляки здобули в свої руки автономію, а це розширило їхні права у краї. В таких політичних умовах староруська еліта відчула гостру ностальгію за старими порядками абсолютної монархії. Галичани ще добре пам’ятали реформи Марії - Терезії та Йосифа ІІ, які відкривали можливості для культурного відродження русинів. Тому русофіли вважали проголошення конституції зрадою австрійським монархом галицьких русинів.

Пам’ять про “доброго цісаря“, який скасував панщину в 1848 році, у 60-х рр. ХІХ ст. була сильно затьмарена боротьбою в селах за “ліси і пасовища”, що за умовами скасування панщини відійшли до панів (раніше ними могли користуватися й сільські громади). По-друге, австрійський уряд у 1860-х рр. скасував багато старих заборон, що обмежували проникнення ринкової економіки в галицьке село. У результаті селяни почали швидко втрачати свої землі. І, що не можна обминути, престиж віденського монарха був сильно підірваний воєнними поразками Австрії у 1859 р. та 1866 р. в результаті австро-прусської війни. Порівняно з цим в очах галицького селянина вимальовувався набагато кращий образ правителя сусідньої держави - російського царя. Так, він щойно (у 1861р.) скасував панщину, розправився з польським повстанням та запровадив реформи на Правобережній Україні, які мали яскраво виражений каральний характер щодо місцевих польських поміщиків і доброзичливий для українських селян[59,с.75].

Отже, в 60 -х рр. ХІХ ст. під впливом різних факторів сформувався дуже сприятливий грунт для поширення русофільського світогляду як серед освічених людей у Галичині, так і в селянських масах. Тому-то видається цілком закономірним, що 8 серпня 1866 р. в газеті “Слово“* була поміщена стаття “Погляд у будучність”. В ній сміливою заявою – “мы не рутены оть 1848р., мы настоящіе русскіе” - старорусинські ідеологи закликали навернутися до історичної справедливості, аргументуючи спільністю мови, літератури, віри з усім “русскимь миромь”. Цю заяву можна розцінювати як прямий заклик до усвідомлення єдності Галичини з Російською державою – спадкоємицею Київської Держави. Однак, треба мати на увазі, що мова йде про спільність на мовно-культурному, літературному і церковному грунті, а не політичному, державному. Крім того, чітко говорилося про стійку вірність галицьких русинів австрійській державі.

Таким чином, у 50-60-х рр. ХІХ ст. під впливом різних чинників відбувся процес зародження та утвердження русофільських ідей. Однак, русофільство в той час існувало головним чином, як суспільна течія, що мала мовно-літературний характер. Насамперед, до поширення старорусинських (русофільських) поглядів спричинилися внутрішні фактори: недостатного високий рівень національної свідомості більшої частини галицько-української інтелігенції; віра в підтримку австрійською владою українського національного руху в Галичині та зневіра українців у власні сили, коли уряд почав підтримувати поляків у краї; намагання українців протистояти посиленню польських впливів у Галичині; розвиток освіти і науки, в тому числі історичних знань, що свідчило про єдність Галичини з історією Давньої Русі, звідси витікало почуття історико-етнічної близькості західних українців, як і всього українського народу, з російським народом. Крім того, на формування русофільського світогляду впливали зовнішні чинники, зокрема, популяризація панруських ідей російськими славістами серед галичан; перебування російського війська у Галичині в 1848 р.; грошова підтримка русофілів Російською державою.

РОЗДІЛ ІІ. ІДЕЙНІ ЗАСАДИ ГАЛИЦЬКОГО РУСОФІЛЬСТВА Пунктом історичного відліку, а разом з тим - предметом гордості, виступала для русофілів Київська Русь. Представник радикального руху О. Терлецький писав про це: “Із якою несказанною симпатією обернули вони очи свої у княжівський період української історії”[41,с.13]. Саме з неї вони виводили історичне походження Галичини як складової частини «великої єдиної Русі». Так, один із ідеологів русофільства, Д. Зубрицький у своїй праці “История древнего Галичско-русского княжества” вказував: “Уже всякий убядится, что отделить Исторію Галичскую отъ истории древнихъ Русскихъ владеній есть невозможно”[33,с.9]. Він же у листі до “Общества Истории “Древности” в січні 1853 р. писав: “Въ древнія времена, не взирая на множество княжествъ вся Русь состовляла только целость, что князья тогожъ самого рода господствовали и въ Москвъ, и въ Новгородь, въ Кіеве, и въ Галиче” [44,с.59]. Як бачимо, він звертає увагу на цілісність Русі і не говорить тільки про Москву, а про всеруський простір, до якого включає і українські землі.

Вже у 40-х роках ХІХ ст. Д. Зубрицький став прихильником ідеї єдності “руського” народу, під збірним поняттям якого він розумів росіян і українців Російської імперії, а також українців у складі Австрії. Ознаки цієї “єдності” він бачив на “мовному полі”. Саме ”язичіє” (штучна мова) повинна була відповідати “общерускості” і бути фундаментом мовної спільності “руських” Галичини і “руських” у Російській імперії. В окремих творах Д. Зубрицький під поняттям “руський народ” розумів усе слов’янство в Російській імперії (росіян, українців і білорусів). Поряд з тим, слід зауважити, що Д.Зубрицький визнавав існування як такого малоросійського народу. Так, в одному з листів до М. Погодіна від 1844 року Д. Зубрицький пропонує йому ознайомитися з малоросійською мовою, яку вживає 13 млн. чоловік[96,с.115]. В іншому листі до Я.Головацького в 1855 р. він ділиться думками, чи не написати йому “исследованія проісхожденія, основанія и развитие казачества и следовательно сочинить исторію Малоросіи до присоединения этой къ Московскому государству”[9,арк.5].

Отже, ідейні погляди Д. Зубрицького, як і інших відомих русофілів, були суперечливими і досить неоднозначними. Вони визнавали окремішність малоросійського народу, поряд з тим опираючись на історію, звертали свої погляди до Російської держави - спадкоємиці Київської Русі, як на «рятівницю» від польського наступу.

Світогляд галицьких русофілів був не національним у сучасному розумінні, а перехідним до нього – історично-територіально-підданським, із намаганням, спираючись на аргументи давнього минулого, відмежуватися від поляків. Русофіли наголошували, зокрема, на насильницькому, а не правовому характерові зв’язку галицьких земель із Польщею в часи Речі Посполитої. Так газета “Слово” писала: “Поляки между темъ посредствомъ Уніи ассимилюють себе большую часть Западной Руси”[28].

Погляди русофілів щодо їхнього історичного походження грунтовно викладено у статті “Москвофильськая идея”, яка була надрукована в газеті “ Галичанинъ” за 1897 рік. Так, автор намагається на прикладі дерева ( яблуні) показати історію двох народів – російського та українського.”Ростетъ у государя въ саду роскошная яблонка… Ведъ несмотря на все то, они выросли изъ одного кореня, держаться одного пня, называются взявши разомъ яблонею, а плоды ихъ : чи румяны, чи бели, чи солодкіи, чи винныи – яблоками. Такъ себи предсталяетъ старорусская партія на основаніи исторіи, святую Русь. Выросла она изъ одного кореня, на её пне розвивались два конари: Великая Русь , Малая Русь, а изъ той последней посило опять несколько ветвей: Червоная или Галицкая Русь, Угорская Русь, Буковинская Русь, Украина-Русь, Белая. И все те конари и ветви, взявши разомъ, составляють могучее, роскошное дерево – то русская земля”[14]. Як бачимо, в основі концепції все починається з одного-єдиного кореня, українському та російському народам відводиться рівне походження. Цікаво, що тут нарівні з ними не ставиться білоруський народ, а йому відводиться місце на похідній гілці від “Малої Русі”. І, знову ж таки, приходимо до висновку, що в основі ідеї русофільських діячів лежить великий “історичний простір” – “русская земля”. Прикметно, що русофіли не виробили якоїсь єдиної концепції, принаймні в цілісному вигляді вона ніде не була затверджена.

Аналізуючи ідейні засади русофільської течії, неможливо залишити поза увагою згадувану в попередньому розділі статтю, своєрідний світоглядно-політичний маніфест “русофілів” - “Погляд въ будучностъ” (автор - ймовірно Іван Наумович). З висловів автора (“мы не рутены з 1848 року, мы настоящіи русскіи”, “Русь Галицка, Угорска, Кієвская, Московска, Тобальська и пр. подъ взглядомъ етнографическимъ, историческимъ, лексикальнымъ, литературнымъ, обрядовымъ есть одна и тая же самая Русь”) в більшості дослідників склалося враження, що мова йде про повне ототожнення українців з росіянами[72,с.90]. В цьому творі йшлося про те, аби включити галицьких “рутенів” у широкий всеруський, а не російський національний простір, подолати домінуючу тоді серед руської інтелігенції Галичини, насамперед серед греко-католицького духовенства, концепцію окремішнього розвитку галицько-руського народу. Тут не йде мова про свідоме заперечення національних прав українців; дана стаття являла собою, з одного боку, усвідомлення неспроможності галицького українства протистояти в тогочасних умовах польським впливам (можливість ототожнювати себе з численним “русскім” народом та його державою знімала комплекс етнічної та соціальної неповноцінності), а з іншого – своєрідного експансіонізму, притаманного початковій фазі розвитку сучасної національної ідеї. Щоправда, в умовах тогочасної Галичини ідея всерусизму зневірювала у власних вилах, відкривала шлях власне російським впливам.

ХІХ століття було періодом національного відродження, формування української національної ідеї, тому не дивно, що представники різних напрямів створювали свої концепції національної приналежності. Русофільські діячі обгрунтували власну концепцію національної приналежності галицьких русинів. Але це була чисто теоретична схема, яка мала небагато спільного з практикою. Ядро русофільської ідеології складала теза про національну й культурну єдність “всего русского народа” та його тисячолітню історичну традицію. “Мы твердо убеждены, - стверджував Я. Головацький, - что на всемъ пространстве нынешней Россіи, со включеніемъ и стародавныхъ ся областей, галицкой, перемышльской, холмской и люблинской живет одинъ единокровный русскій народъ, говорящий однимъ русскимъ языком – провинциализмы тут недолжны приниматься въ расчетъ – они есть у немцевъ и у французовъ, исповедующій одну веру”[100,с.63].

Процес модерного націотворення русофіли намагалися будувати відповідно до західної (не етнічної, а історично-державницька) моделі, не мислячи повнокровне національне життя без бодай світоглядного зв’язку із тим чи іншим державним ядром. Тому поняття “народ” вони ототожнювали з державним організмом – причому не плановим у майбутньому, а реально існуючим. Через певні причини та фактори (співзвучність етнонімів, релігійна спорідненість, без видимих розривів історична нитка, необхідність протистояти полонізаційним намірам тощо) цією державою стала Російська імперія. Разом із тим русофіли визнавали в рамках “всего русского народа” регіональну окремішність “малорусского племени”, причисляючи до нього і галицьких русинів.

Найзагальніше світогляд галицьких русофілів можна було б назвати як “традиціоналістичний”. Відомий русофільський діяч Т. Павликів у 1892 р. писав : “Мы есьмо и признаемся быти русинами, такъ зовимой старой, исторической партіи – чемъ гордимся и що себие въ честь вменяемъ – бо въ той то старой партіи шукаты ведь и найти всю старую славную преданость къ св. церкви и нашему святому восточному обряду, старыи обычаи и нравы, старыи погляды и сремленія, впрочемъ и старый розумъ и науку, а къ тому еще, усамыхъ инициаторов, уже и старшій векъ и опытъ” [98,с.73].

Якщо йти за легендою, що “Земля стоїть на трьох китах”, то русофільський світогляд опирався здебільшого на двох: це мова і церква; вони складали його основу і надавали йому завершеності та цілісності. “Славяно-русская церковь”, на думку старорусинів, упродовж віків була берегинею “русской народности” в Галичині, забезпечувала не лише синтез слов’янського і руського елементів, але й консолідувала всеруський простір.

У мовному питанні слід уточнити, що одним із перших у Галичині, хто запропонував “язичіє” був А. Петрушевич. Під його впливом консисторія середини ХІХ ст. вела цією мовою все офіційне діловодство. 12 червня 1848 р. він підготував пастирський лист митрополита, писаний російським правописом, а в “Зорі Галицькій” у лютому 1849 р. опублікував “Ответ клеветникам” тією ж мовою. Тут він захищав митрополита М. Левицького від звинувачень у причетності його до полонофільства.[68,с.9]

В загальному можна говорити, що процес становлення руської літературної мови в Галичині проходив шляхом одночасного розвитку й пізнішого злиття трьох мовних напрямків:

1. Засвоєння готової російської літературної мови;

2. створення штучного галицько-руського “язичія” для вищого стану;

3. написання літературно-художніх творів галицько-руським “наречіем” для простого народу.

Однак, якихось загально прийнятих норм вживання та використання норм язичія старорусинськими діячами так і не було вироблено: кожний здебільшого творив на свій лад. О.Терлецький характеризував “провізоричний літературний язык” галицьких русофілів як “найчудеснішу мозаїку всіх живих, мертвих і ще ненароджених слов’янських язиків”[37,с.62]. Дослідник І. Лисяк-Рудницький називає язычіє “макаронічною мовою”[73,с.427].

Традиціоналістський світогляд зумовлював ревний захист русофілами етимологічного правопису. Їм здавалось, що відмова від нього і перехід на фонетику зламає історичну традицію, буде невиправданим відреченням від історично-культурних надбань. “Мы ниодречемся нашего класического языка съ его правописею, бо онъ есть дорогое сокровище и достояние отець нашихъ, основою нашего народного бытія,” – наголошував священник Антін Гойдан [].

Таким чином, русофільство як ідеологія і суспільно-політична течія являло собою складний конгломерат поглядів, які цілком вкладаються в рамки традиціоналістського та династично-підданського типу світогляду. Русофільська ідеологія була продуктом складного поєднання ряду процесів, а саме: трансформації староукраїнських мовних, релігійних, обрядових, культурних і політичних ідей; антипольської опозиційності на противагу польській культурно-політичній експансії; слов’янофільських ідейних впливів, передусім з боку Росії; втручання польських і австрійських політичних чинників; несприйняття української альтернативи майбутнього розвитку галицьких русинів, виразником якої стали народовці. В залежності від питомої ваги кожного з цих компонентів на різних часових відтинках, ідеологічна платформа русофільства зазнавала певних еволюційних змін, в яких простежувалась тенденція до просторосійської орієнтації. В той же час панруські (у політичній площино-проросійські) симпатії старорусинів мирно поєднувались із демонстративним австрійським лоялізмом. Панрусизм для них був тією ниткою, яка зв’язувала теперішнє з минулим і визначала напрям у майбутнє. По суті, русофільство відображало погляди галицької української аристократії, яка опинилась у не своєму часі, але далі хотіла працювати на полі національного розвитку, старорусини прагнули рівною мірою зберегти як традицію, так і себе в цій традиції.

РОЗДІЛ IІІ. ПРАКТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ РУСОФІЛІВ У СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОМУ ТА КУЛЬТУРНОМУ ЖИТТІ ГАЛИЧИНИ.

Як суспільно-політична течія русофільство мало свої інститути діяльності. В 60-х рр. участь русофільських діячів у політичному житті Галичини відбувалася через діяльність у Галицькому сеймі. Основний напрямок їх роботи був скерований на обстоювання прав рідного народу проти посилених польських впливів. Однак через меншість у сеймі руські депутати своїми виступами та заявами мало що могли зробити. Тим більше, що всю надію вони покладали на австрійського цісаря, який підтримував поляків. Поряд з тим в той час захищати інтереси галицьких українців, крім русофілів взялася інша суспільно-політична течія – народовці.

Вже наприкінці 1860-х рр. Відбулося загострення відносин між русофілами і народовцями. Будучи слабшими порівняно з старорусинами, відчуваючи безсилля перед польською шляхтою, народовці зробили спробу порозумітися з нею у галицькому сеймі в жовтні 1869 р. Наслідком цієї угодовської акції народовців з поляками було лише дальше зміцнення позицій польської шляхти, розкол у таборі народовців і перехід частини до русофілів. Сам ініціатор акції Ю. Лаврівський, прагнучи уникнути розколу в Українському русі, намагався виправити ситуацію створенням єдиного представницького органу галицьких русинів “Руської Ради”. Організацію “Руської Ради” взяв на себе “провізоричний” комітет на чолі з Й.Кульчицьким та Ю. Лаврівським. Рада була створена у 1870 р. у місті Львові, однак точну дату у статуті не вказано(“Статут политического общества “Русская Рада”. Львовь. Печатано вь печатни Института Ставропігійского, 1870”)[6,арк.1]. Метою товариства оголошувався захист прав руського народу, а втілювати її намагалися через такі засоби, як обговорення на зібраннях товариства, петиції та меморандуми, публічні листи, вплив на вибори, народні зібрання, поширення просвітництва серед руського народу і покращення його добробуту. Керівництво товариства складалося із 2-х ступенів – загальні збори, що мали відбуватись кожні 3 місяці та виділ, який щорічно обирався народними зборами у березні і складався із 7 членів[6,арк.1]. Статут підписали посли крайового сейму: І. Кульчицький, М.Малиновський, В. Ковальський, Т. Павликів, Ю. Лаврівський, А. Яновський, А. Петрушевич, І. Гушалевич, Г. Крижанівський. У списку фігурують прізвища двох ідеологів - русофільства Т. Павликова та народовства Ю. Лаврівського, що є свідченням того, що “Руська Рада” була створена як спільне товариство народовців та русофілів.

Народовці (В. Ільницький, О. Огоновський, І. Шараневич та ін. (разом близько 25 осіб) водночас намагалися утворити окремий клуб. На нарадах, що відбувались у помешканні Корнила Сушкевича, було вирішено узалежнити перебування народовців у “Руській Раді” від прийняття нею програми з тезою про окремішний 25-мільйонний народ. За таких умов підготовчий комітет скликав 9 червня 1870 р. перші загальні збори “Руської Ради”. Але того дня збори не відбулися, бо русофіли, опинившись у меншості, під виглядом відсутності комісара поліції наполягали на їх перенесенні. На установчих зборах “Руської Ради” 7 вересня 1870 р. русофіли зуміли зібрати більшість (переважно за рахунок священників з провінції). Сімох представників народовців було виключено з товариства. На знак протесту Ю. Лаврівський (голова “Просвіти”) заявив про вихід з “Руської Ради”. Разом з ним покинули зал засідань решта народовців[51,с.241]. Головою товариства було обрано русофіла Теофіла Павликова, який поснював, що виникнення ради було викликане “самими неудачами бодрыхь деланій нашихь пословь вь сойме”[6,арк.15]. Так “ Руська Рада “ опинилася в руках русофілів.

В лютому 1872 р. виділ “Руської Ради” випустив “Програму политического общества русиновь “Русская Рада“ во Львове”, де говорилося : “Мы, русины Галицкіи…, стоимо съ непоколибимою верностью і преданостію при Высочайший Династіи австрійского Цесарства…; крепко стоимо при конституции ; требуемь выдачи закона о народностяхъ; требуемь якъ найскоршого знесенія всехь министерскихь ордонансовь, которыми исключно польській языкъ въ урядахъ и синатахъ также и въ русской области Галиціи введено; требуемь взаимной независимости и самостоятельности всехь вероисповеданій”[6,арк.20].

Таки чином, створення політичного товариства русинів “Руської Ради” було задумане представниками обох течій, однак, русофіли швидко захопили владу в товаристві, тримаючи певний час провід політичного життя Галичини в своїх руках. Так на парламентських виборах 1873 р. було обрано 15 русофільських депутатів, тоді як народовці не зуміли провести жодного свого посла, за винятком С. Качали, який був вибраний у польських виборчих округах.

Політичне товаритсво “Руська Рада” відіграло важливу роль проти полонізації краю, але до початку 80-х років воно втрачає своє практичне значення. Більш вдало та результативно русофіли працювали в галузях освіти, науки, просвітництва. Таким чином русофільські діячі намагалися протистояти полонізаційним процесам у Галичині, відновити у галицькому суспільстві ідею колишньої могутності і слави Київської держави, Галицько-Волинського князівства, що суперечило висунутому поляками гаслу відродження Речі Посполитої. Отримуючи поразки на політичному полі, старорусини більше активізувались на культурно-освітницькій діяльності.

Одним із перших наукових товариств, де з 60-х років ХІХ ст. запанували русофільські настрої була “Галицько-Руська матиця”, заснована 15 липня 1848 р. у Львові в часи революційних подій “весни народів”. Воно було створено на зразок діючих ще з початку століття Чеської та Сербської матиць. Так, у зверненні Виділу Матиці говорилося:”Видячи передъ собою добрий примеръ у соплеменныхъ словянскихъ народовъ, именно сербовь и чеховь, которые по средствам своихъ литературныхъ обществь «матицею» названныхъ, много дель благихь произвели для образования своего народного, мы уже тогда мыслили о подобномъ литературномь обществе”.[2,арк.25] Основна діяльність “Галицько-Руської Матиці” полягала у видавництві літератури, яку поширювали серед галицьких українців. Вона видавала “кромъ школьныхъ учебниковъ, много книгь научного и литературного содержанія”[13,ч.41]. Прикметно, що за соціальним статусом більшість членів товариства були представниками духовенства. Наприклад, із “208 осіб, які входили до “Галицько-Руської Матиці” протягом 1864-1869 рр. трохи більше сотні були “приходниками”, 20 – депутатами до сейму, така ж кількість – професорів гімназій; близько 10 працювали радниками при міністерствах[2,арк.11].

Ще однією культурно-просвітницькою організацією русофілів став Ставропігійський інститут, який вважався спадкоємцем ліквідованого австрійською владою наприкінці ХVIII ст. Ставропігійського братства. В 1855 р. Австрійська імперія підписала Конкордат з Ватиканом, що призвело до державно-правового визнання статусу Ставропігійського інституту. За ним закріплювалося “право голосу” у собороправному церковному житті на правах “третього чину” після священства і чернецтва. За статутом 1863 р. інститут отримав право на світську діяльність[67,с.8]. Цього ж року почав виходити її пресовий орган – щорічник “Временник Ставропігійського інституту”. Компетенція інституту охоплювала найрізноманітніші сфери суспільного життя: культурну, освітню, меценатську, фінансову, наукову, релігійну. Правовий статус Ставропігіону унеможливлював його політичну діяльність. Члени інституту захоплювалися руським церковним обрядом, церковнослов’янською мовою, етимологічним правописом і усією староукраїнською культурою. Можна говорити, що серед діячів Ставропігійського інституту утвердилися русофільські настрої.

Однією з ланок роботи Ставропігії була освітня діяльність. Вона реалізувалася у бурсі, яка нагадувала дяківську школу чи інтернат, де забезпечували навчання, проживання та харчування дітей із провінції. В основу навчання вихованців бурси була покладена методика християнської педагогіки.

Наукова робота, як основний із напрямків діяльності Ставропігійського інституту, була підпорядковона програмі Собору руських вчених 1848 р. Її суть полягала у зборі та систематизації фактичного матеріалу та створення на цій основі фундаментальних монографій з історії краю. Видані праці служили підставою для політичних домагань галицьких українців, сприяли утвердженню їхньої окремішності від поляків.

У дочірній залежності від Ставропігійського інституту перебувала культурно-просвітницька установа – Народний дім. Його будівництво було задумане ще в 1849 р. “Головною Руською Радою”, яка планувала там розміститися. Розпочате в 1851 р. будівництво головного будинку Народного дому завдяки пожертвуванням галицького суспільства завершилося у 1864 р.[ ] У 60-х рр. членів Народного дому захопила русофільська хвиля. Отже, в той час вступ народовців до Народного дому був дещо обмежений. Одним із основних завдань Народного дому було утримування бурси, що офіційно підпорядковувалася Ставропігійському Інститутові. В Народному домі працювала велика бібліотека, яка була складена зусиллями галицьких істориків. Так, Б. Дідицький у листі до Я. Головацького писав, що він “подарил значительное качество книг для основаниянародной библиотеки”[10,арк.3].

В 1860-х роках, як відомо, паралельно галицькому русофільству поширювалися народовські ідеї. У 1868 р. в якості їхнього просвітнього органу було створене товариство “Просвіта”, яке зазнавало гострої критики з боку провідних русофільських діячів.

“Общество імені М. Качковського” виникло на противагу “Просвіті”, тому й висувало ті ж завдання. У статуті товариства зазначалося, що його члени повинні працювати “задля австрійського патріотизму і всяких чеснот між руським народом в Австрії”, дбати про “розширення науки, звичаїв, працелюбства, ощадності і тверезості, “Обивательської свідомості”. Серед засобів реалізації ними названо: видання популярних навчальних дешевих книжок релігійно-звичаєвого, наукового, господарського і розважального змісту; організація лекцій для народу з неполітичної особливо господарської тематики, заснування читалень, товариств тверезості, громадських кас і скадів збіжжя[45,с.63].

Новоутворена організація була досить дієвою. Вищим органом товариства виступали загальні збори, які відбувалися щороку в день смерті Михайла Качковського – 18 серпня, причому щоразу в іншому місті Східної Галичини, “щоб дати змогу зацікавити широкі маси народу у різних закутках краю”[48,с.43]. Кількість діячів товариства зростала доволі швидко. Так, наприклад, у 1877 р. воно мало 6123 членів, що було у вісім разів більше, ніж у “Просвіти”, з яких 80% складало селянство.[88,с.84] На 1880 р. філії товариства були у Бережанах, Бродах, Жидачеві, Золочеві, Турці, Яворові.[4,арк 16]

Головне завдання Товариства імені М. Качковського, як і “Просвіти“, полягало у підвищенні освітнього рівня галицьких українців. З цією метою Товариство видавало різноманітну літературу, зокрема щомісячні книжечки та календарі переважно пізнавально-інформаційного змісту, твори російських письменників мовою оригіналу тощо. Протягом 1871-1876 рр І. Наумович видавав у Коломиї місячний часопис “Наука” і публікував у ньому цікаві для селян статті. Спершу видання організації виходили почергово то чисто народною мовою, то “язичієм”, друкувалися “гражданскою” (на відміну від перших книг “Просвіти”, які здебільшого видавалися кирилицею). Народне письмо і простий виклад захоплювали читачів та сприяли зростанню популярності товариства, збільшенню числа його членів.

Ще однією ланкою діяльності “Общества ім. М. Качковського” було відкриття читалень, які являли собою самостійні статутні, не пов’язані між собою організації. Читальні поширювались на село, де ставали головною масовою формою громадських об’єднань.

Як бачимо, “Общество ім. М. Качковського” виникло в результаті русофільсько-народовського протистояння. Саме через це товариство русофільські ідеї більше проникали на село. Своєю діяльністю (видавництво, організація читалень, антиалкогольна боротьба) дана організація відіграло важливу роль у житті галицького селянства.

Актуальною проблемою в другій половині ХІХ ст. у Галичині стала боротьба із пияцтвом в українському селі. Основним організатором руху тверезості виступило духовенство. Одним із найголовніших здобутків антиалкогольного руху стало винайдення такої організаторської форми, як братства тверезості. Прикметно, що частина з них діяла самостійно, частина існувала на статутах читалень “Просвіти” чи “Общества ім. М. Качковського”. У русофільській пресі часто містились статті, що ганьбили пияцтво. В “Руській Раді” пияцтво називалось “…отой тяжкой згубой нашого народа…”[23].

Варто зауважити, що крім духовенства та селянських мас, русофільські ідеї проникали і в середовище студентів. Зокрема, старорусинами в 1870 р. було організовано студентське товариство “Академіческій кружокь”, яке мало свій друкований орган газету “Другь” (1874-1877 рр.). Характерно, що на час його заснування до нього входили М. Павлик та І. Франко, які дещо пізніше стали засновниками радикального руху в Галичині.

Отже, можна зробити висновок, що у другій половині ХІХ ст. Помітне місце в житті галицьких українців займали русофільські політичні та культурно-просвітницькі організації. Через призму діяльності цих товариств можна простежити хід історичних подій у Галичині другій половині ХІХ ст.: з одного боку, проводилася робота проти полонізації українців, але з іншого - прослідковується їхнє протистояння з іншими суспільно-політичними течіями в національному таборі - народовцями та радикалами. Своєю широкою культурно-просвітницькою діяльністю русофіли мали велике значення для просвітництва галицького суспільства. Поряд з тим, роботу старорусинів в галузі освіти не слід розглядати як тільки позитивну. Видавництво літератури “язичієм” відштовхувало від русофілів селянські маси, призводило до відриву освіти від простої народної мови. Як наслідок, відбувалося роз’єднання сил в українському просвітньому русі Галичини.

ВИСНОВКИ

Своїм корінням русофільство сягає 40-х р. ХІХ ст., з моменту активного поширення в Галичині слов’янофільських ідей, а на 60-70-ті рр. припадає час утвердження русофільських ідей серед галицьких русинів - українців.Русофільство було продуктом складного поєднання ряду процесів, а саме: трансформації староукраїнських мовних, релігійних, обрядових, культурних і політичних ідей; антипольської опозиційності на противагу польській культурно-політичної експансії; слов’янофільських ідейних впливів, передусім з боку Росії; втручання польських і австрійських політичних чинників; несприйняття української альтернативи майбутнього розвитку галицьких русинів, виразником якої стали народовці. В залежності від питомої ваги кожного з цих компонентів на різних часових відтинках русофільство як суспільно-політичне явище зазнавало певних еволюційних змін, в яких простежувалася тенденція до проросійської орієнтації. Отже, галицьке русофільство було результатом швидше внутрішніх особливостей розвитку українського суспільства, а не зовнішніми чинниками – “російськими грошима”.

Національні погляди русофілів виходили з розуміння українців Галичини як частини спільноти, означеної поняттям “русскій народ”. Цей термін не був синонімом до російського (великоруського), старорусини визнавали окреме існування в тій спільноті “малоруського” (як і “великоруського”, часом – і “білоруського”) масиву. Проте, ступінь цієї окремішності розумівся по-різному. Широкий спектр уявлень наближався, з одного боку, до ототожнення українців з росіянами, а з іншого – до визнання їх національної окремішності.

Через численну кількість культурно-просвітницьких товариств та організацій у краї русофіли тримали в своїх руках провід громадського життя галицьких українців у другій половині ХІХст. Зокрема, русофільські ідеї були поширені в Галицько-Руській Матиці, Ставропійському інституті, Народному домі, “Обществі им. М.Качковського”, “Академічному кружку”. Завдяки цим “інституціям” русофіли поширювали свої погляди серед різних верств українського населення. У діяльності названих товариств відбився розвиток українства в Галичині другої половини ХІХ ст.: з одного боку, вони протидіяли полонізації українців, з іншого – розгорнули подеміку з іншими суспільно-політичними течіями в національному таборі - народовцями та радикалими. Cвоєю широкою культурно-просвітницькою діяльністю русофіли відіграли важливу роль у просвітництві галицьких українців (видавництво книжок для селян народною мовою, боротьба з пияцтвом і створення братств тверезості, дослідження історії України тощо). Щоправда, видавництво літератури “язичієм” відштовхувало від русофілів селянські маси, призводило до відриву освіти від простої народної мови.

У політичному житті Галичини русофіли брали участь через засідання Галицького сейму та Віденського парламенту, з 1871 р. – через власне політичне товариство “Руська Рада”. Увесь час вони підносили питання захисту галицьких русинів - українців від польських утисків. Однак, велика надія на допомогу австрійського цісаря, лояльність у ставленні до влади не дозволила русофілам зробити якісь радикальні кроки задля здійснення своїх політичних завдань.

До кінця ХІХ ст. русофільство вичерпує себе, популярні колись ідеї “єдиної Русі” втрачають своє значення. Щоправда, на переломі ХІХ-ХХст.ст. русофільство кристалізується у політично свідоме москвофільство, представники якого почали орієнтуватися не на панруський простір, а власне на Росію.

Утримуючи кілька десятиліть провід в українській політиці русофільство старорусинського кола відіграло покладену на нього на даному етапі історією “відпорну” роль, дещо стримавши полонізацію українців. Та найбільшими були здобутки русофілів у ділянці поглиблення української історичної традиції.

Література:

1. Грушевський М.С. Історія України-Русі-Х., - 1991р.

2. Науко В.І., Артюк Л.Ф., Горленко В.Ф. Культура і побут населення України. – К., 1993.

3. Смалій В.А., Гурксій О.І. як і коли почала формуватися українська нація. – К., 1991р.

4. Чапура С.М. “Історія державностей в Україні”. – К., 2002.

________________________________

* Русофільська газета “Слово” була заснована в 1861 р. і друкувалася “язичієм”. Першим її редактором був письменник і журналіст Б. Дідицький. Аналіз номерів газети різних років свідчить про сподівання галицьких українців на підтримку австрійської влади, в якій вони хотіли бачити захисника від поляків.