Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Теоретичні підходи до розуміння та вивчення міжнародних відносин у шкільному курсі нової історії

Важливу роль у шкільному курсі історії, в тому числі й історії нового часу, займає тематика, прямо або дотично пов’язана з міжнародними відносинами, зовнішньою політикою різних держав, проблемами війни та миру. Тому на особливу увагу заслуговує формування в учнів відповідних знань на основі оволодіння конкретним навчальним матеріалом. Успіх цього значною мірою залежить від сприйняття та розуміння базових категорій, без яких немислиме ефективне засвоєння тематики з історії міжнародних відносин. Понятійний апарат насамперед включає такі терміни: “міжнародні відносини”, “міжнародна політика”, “зовнішня політика”, „учасник або актор міжнародних відносин”, „національний інтерес”, „національна безпека”, „міжнародна безпека”, „міжнародне право”. Всі вони у більшій чи меншій мірі властиві для періоду нової історії, бо в той час не лише формувалися національні держави з притаманними їм національно-державними інтересами, в тому числі у сфері зовнішньої політики, але й почалося становлення системи міжнародних відносин, що об’єктивно вимагало створення відповідних принципів міжнародної безпеки та засадних основ міжнародного права. З цієї точки зору наведений нижче матеріал може бути корисним учителям історії як стислий синтетичний виклад змісту вузлових категорій історії міжнародних відносин, сучасних наукових дискусійних підходів до їх розуміння та застосування.

Після Другої світової війни були сформовані дві концепції або два підходи до розуміння змісту й направленості міжнародних відносин. Перший одержав назву “традиціоналістського” й найбільш повне втілення знайшов у працях американського політолога Ганса Дж. Моргентау (наприклад, “Політика націй”). Учений визначав міжнародні відносини як “політичні взаємини між націями”, в основі яких лежить боротьба за владу – єдиний “національний інтерес” для всіх учасників або акторів міжнародного життя. Це, на його думку, зумовлюється їхньою природною схильністю до насильства й жагою влади.

Прихильники другого підходу – “модерністського” – намагалися сформулювати більш широкі та різнобічні уявлення про сутність міжнародних відносин. Але на практиці вони часто ігнорували загальні соціальні закономірності й обмежували дослідження міжнародних відносин пошуками шляхів оперативного втручання в їх розвиток. Найчастіше “модерністи” розглядали тільки окремі компоненти міжнародного життя, наприклад процес прийняття зовнішньополітичних рішень, їх оптимізації та втілення у життя. Тому наука про міжнародні відносини фактично зводилася до визначення поведінки окремих суб’єктів цих відносин, найчастіше до вивчення політики окремих держав, хоча й не завжди. Так, представник школи біхевіоризму Д.Сінгер запропонував вивчати поведінку всіх можливих учасників міжнародних відносин – від індивідів до глобальної спільноти – зовсім не турбуючись про встановлення пріоритету відносно їх ролі на світовій арені. В цілому міжнародні відносини розглядалися “модерністами” насамперед як звичайна сукупність зовнішніх політик окремих держав, що робило можливим виявлення оптимальних засобів досягнення окремих національних інтересів, але недооцінювало небезпеку їхнього зіткнення.

Загалом представникам обох підходів не вистачало розуміння міжнародних відносин як цілісної системи та функціональної єдності її складових компонентів, з одного боку, і як діяльності на міжнародній арені різноманітних політичних акторів (держав, народів, суспільних і громадських рухів, організацій тощо) – з другого. Такий комплексний підхід почав формуватися з початку 70-х рр. ХХ ст. Він базувався на поглядах французького соціолога М.Мерля, який у праці “Соціологія міжнародних відносин” пропонував використовувати системну модель американського політолога Д.Істона для дослідження міжнародних відносин.

Фактично М.Мерль запропонував ввести новий критерій для визначення специфіки міжнародних відносин і назвав його “критерієм локалізації”. За цим критерієм специфіка міжнародних відносин визначається як “сукупність угод або потоків, які перетинають кордони або ж мають тенденцію до перетинання кордонів”. Таке визначення дозволяє враховувати особливості кожного етапу в розвитку міжнародних відносин і не зводити їх лише до міждержавних взаємодій. У його зміст також вписуються найрізноманітніші класифікації міжнародних відносин. Виходячи з системного підходу й “критерію локалізації” М.Мерля, можна як дати визначення міжнародним відносинам (хоча, треба зауважити, стосовно дефініції цього поняття у фахівців досі немає одностайної думки), так і вести мову про різні типи, види, рівні та стани міжнародних відносин.

Запропонуємо таке, на наш погляд, найбільш прийнятне визначення міжнародних відносин як системної сукупності політичних, економічних, дипломатичних, правових, воєнних, гуманітарних та інших зв’язків і відносин між суб’єктами світового співтовариства, до яких належать держава, народ, суспільні та громадські рухи, різноманітні організації тощо. Це, в цілому, не суперечить точці зору Р.Арона, у відповідності з якою основний зміст міжнародних відносин становлять взаємодії між державами, а незаперечним прикладом міжнародних відносин є міждержавні угоди. Щоправда відомий американський спеціаліст у галузі міжнародних відносин Дж.Розенау висловив думку, що структурні зміни останніх десятиріч у світовій політиці стали основною причиною взаємозалежності народів і суспільств, викликали трансформаційні зміни у міжнародних відносинах, їх головними діючими акторами стають уже не держави, а конкретні особи (індивіди), які вступають у відносини між собою при мінімальній посередницькій ролі держав або навіть всупереч їй. Звідси символічними суб’єктами міжнародних відносин у Р.Арона виступають дипломат і солдат, а в Дж.Розенау – турист і терорист. Свого роду спробою поєднати обидві точки зору на визначення й зміст міжнародних відносин може вважатися дефініція політолога І.Кравченко: “Всі форми обміну діяльністю, яка є предметом відносин між державами (правові, наукові, техніко-виробничі й багато інших), аж до індивідуального спілкування, утворюють міжнародні відносини”. При цьому треба мати на увазі, що в системі міжнародних відносин діє величезна кількість різноманітних взаємозумовлених факторів (географічний, економічний, національний, релігійний, воєнний, науково-технічний, ідеологічний тощо), які повинні враховуватися всіма суб’єктами міжнародних відносин. Тому справедливим є визначення російського вченого А.Мурадяна: міжнародні відносини – це стосунки, які “охоплюють усі різновиди громадських і приватних. політичних та інших відносин, що передбачають перетин державного кордону людьми, товарами чи ідеями”.

Виходячи з такої багатогранності міжнародних відносин, треба виділити їхні різні типи, види, рівні та стани.

Типи міжнародних відносин виділяють найчастіше на основі двох критеріїв – класового й загальноцивілізаційного. Згідно першого, є відносини панування й підпорядкування (феодальний і капіталістичний типи відносин), співробітництва й взаємодопомоги (стосунки між соціалістичними державами), перехідні відносини (між державами, що звільнилися від колоніальної залежності). Відповідно до другого критерію виділяли два наступних типи міжнародних відносин: 1) відносини на основі балансу сил і 2) стосунки на ґрунті балансу інтересів.

Види міжнародних відносин також розглядаються за двома критеріями. За сферами суспільного життя й, відповідно, за змістом відносин виділяють економічні, політичні, воєнно-стратегічні, культурні, ідеологічні. науково-технічні. На основі взаємодії учасників або акторів розрізняють міждержавні та міжпартійні відносини, стосунки між різними міжнародними організаціями, транснаціональними корпораціями тощо.

За двома критеріями класифікують і різні рівні міжнародних відносин. Так, у залежності від ступеня розвитку та інтенсивності кожного з видів визначають високий, низький або середній рівні, а на основі геополітичного критерію – глобальний або загальнопланетарний, регіональні (європейський, азійський і т.п.) та субрегіональні (наприклад, країни Центрально-Східної Європи) рівні міжнародної взаємодії.

З точки зору ступеня міжнародної напруги можна говорити про різні стани міжнародних відносин. До них належать стабільність і нестабільність, довір’я і ворожнеча, співробітництво і конфлікти, мир і війна.

На міжнародній арені діють і взаємодіють різні сили або учасники міжнародних відносин. Міжнародні відносини наших днів складаються з низки складних, часто суперечливих і неоднозначних процесів місцевого, регіонального й глобального характеру. Немає жодних сумнівів, що значно зросла кількість учасників міжнародних відносин. Але щоб з’ясувати, наскільки і яка їх роль у сучасному міжнародному житті, треба відповісти на питання, кого вважати учасником міжнародних відносин? Що означає поняття “учасник” міжнародних відносин?

Відповідь на друге питання проста: “учасник”, або “актор”, – це термін, яким у науці про міжнародні відносини прийнято називати суб’єктів, тих, хто діє та взаємодіє на світовій арені. При цьому термін “актор” дуже зручний, бо він всеохоплюючий, акцентує увагу на поведінці й допомагає зрозуміти, чому різні суб’єкти відіграють різні ролі в міжнародних відносинах.

Складнішою є відповідь на перше питання, адже серед вітчизняних і зарубіжних учених немає єдності у поглядах на те, кого вважати міжнародними акторами. У зв’язку з цим існують дві різні концепції міжнародних відносин – вузька або міждержавна й широка або транснаціональна. Згідно першої, основним, домінуючим і навіть виключним суб’єктом, або актором, міжнародної системи є держави. Тому розширення числа учасників міжнародних відносин відбувається в сучасному світі за рахунок виникнення нових держав, наприклад на місці СРСР чи Югославії. У межах широкої концепції розглядаються дії не тільки держав, але й різноманітних організацій і навіть окремих осіб. Такому трактуванню учасників міжнародних відносин найбільш повно відповідає термін “транснаціональний”.

Тому варто погодитися з точкою зору відомого французького юриста Бернара Жак’є, що треба виділяти дві категорії або групи суб’єктів (акторів, учасників) міжнародних відносин. З одного боку, це держави як традиційні, первинні й центральні міжнародні актори, що повністю відповідає вузькій концепції міжнародних відносин. З другого – нові суб’єкти, які з’явилися пізніше й існування яких виправдано широкою концепцією міжнародних відносин. До цієї групи треба віднести міжурядові міжнародні організації, міжнародні неурядові організації, транснаціональні корпорації, національно-визвольні, сепаратистські та ірредентистські рухи, мафіозні групи, терористичні організації, а також окремих індивідів [2, с.8, 118].

Поняття міжнародних відносин як особливого роду суспільних відносин на світовій арені дуже тісно пов’язане з визначенням міжнародної політики. Однак при цьому постає кардинальне питання: як відрізнити міжнародну політику від міжнародних відносин? Питання це не риторичне, адже, як зазначалося вище, саме поняття “міжнародні відносини” має неоднозначне трактування. Крім того, у дослідженнях з історії поряд з категорією “міжнародна політика” як синоніми вживаються терміни “світова політика” й “світовий політичний процес”, а близьким до них є поняття “зовнішня політика”. Тому при розгляді даного питання ми виходимо на проблему категоріального апарату в історії міжнародних відносин.

Доцільно погодитися з професором П.Циганковим, що найбільше ясності в дану проблему вносить підхід, який запропонував російський міжнародник-аналітик А.Бовін. Суть його полягає в наступному: світова або міжнародна політика – це діяльність, взаємодія держав (додамо від себе – а також інших міжнародних акторів – С.Т.) на міжнародній арені. В свою чергу, міжнародні відносини – це система реальних зв’язків між державами, які виступають і як результат їх дій, і як свого роду середовище, простір, у якому існує світова політика. Звідси, міжнародна або світова політика є активним фактором формування міжнародних відносин. Що стосується міжнародних відносин, то вони постійно змінюються під впливом світової політики й у свою чергу впливають на її зміст і характер.

Відмінності існують також між світовою (міжнародною) політикою й зовнішньою політикою. У спеціальних довідкових виданнях найчастіше зустрічаємо наступне визначення останнього поняття: “Зовнішня політика – це діяльність держави на міжнародній арені, що регулює стосунки з іншими суб’єктами зовнішньополітичної діяльності: державами, зарубіжними партіями та іншими громадськими організаціями, всесвітніми й регіональними міжнародними організаціями” [4, с.45]. При цьому зовнішня політика тієї або іншої країни є конкретним, практичним втіленням міністерством закордонних справ або відповідним йому зовнішньополітичним відомством основних принципів міжнародної політики держави, які виробляються державними структурами й покликані відображати національні інтереси держави. Поняття ж “міжнародна політика” застосовується як для визначення діяльності даної держави в міжнародних справах, так і міждержавної політики на світовій арені взагалі. Тому це поняття більш широке, ніж поняття “зовнішня політика”.

В цілому синонімічний ряд “міжнародна політика” – “світова політика” – “світовий політичний процес” може отримати таке визначення – це сукупна цілеспрямована діяльність народів, держав, їхніх інститутів, соціальних спільнот, об’єднань громадян у сфері міжнародного життя з метою реалізації певних політичних цілей. Міжнародна політика ставить перед собою наступні головні цілі:

– створення сприятливих міжнародних умов для успішної реалізації всіма державами своїх внутрішньополітичних цілей і завдань;

– активна співпраця й взаємодія з усіма суб’єктами світового політичного процесу з метою реалізації загальнолюдських інтересів, насамперед збереження цивілізації;

– участь у міжнародному поділі праці та пов’язаному з ним обміні товарами, сировиною, технологіями, науково-технічними винаходами й духовними цінностями;

– захист прав людини взагалі та кожного громадянина тієї чи іншої держави зокрема;

– об’єднання зусиль у боротьбі проти міжнародного тероризму;

– спільна ефективна участь у розв’язанні глобальних проблем сучасного світу.

Під час реалізації як своїх зовнішньополітичних завдань, так і завдань міжнародної політики кожна держава здійснює низку притаманних їй функцій. Серед них треба виділити:

1) оборонну, яка має на меті захист і збереження територіальної цілісності та суверенітету держави, прав та інтересів її громадян;

2) регулятивну, що полягає у визнанні суб’єктами міжнародних відносин закріплених міжнародними правовими актами норм, принципів, традицій міжнародного спілкування;

3) інформаційно-представницьку, яку здійснюють відповідні органи, що репрезентують державу на міжнародній арені;

4) організаційно-посередницьку, яка полягає у втіленні в життя зовнішньо- і внутрішньополітичних концепцій, доктрин і програмних установок даної держави;

5) інтегративну, зміст якої виявляється в тому, що через міжнародні відносини забезпечується існування всього міжнародного співтовариства.

Реалізація окреслених функцій безпосередньо залежить від конкретної історичної та міжнародної обстановки, ступеня розвитку суспільства й держави, зв’язків країни із зовнішнім світом та її спроможністю відігравати конструктивну роль у світовій політиці.

Зовнішньополітичний курс держави будується на певних принципах і впроваджується в життя спеціальними установами та високопосадовцями. Законодавчі засади зовнішньої політики визначаються та затверджуються парламентом, а за її втілення в життя безпосередньо відповідають глава держави й міністерство закордонних справ. Уся зовнішньополітична діяльність держав виражається насамперед у прагненні відстоювати свої дійсні чи надумані національні інтереси. При цьому національний інтерес є усвідомленням і відображенням державних потреб, які відстоюються лідерами даної держави. Тому фактично під національним інтересом треба розуміти національно-державний інтерес – тобто основну зацікавленість держави у здійсненні такого внутрішньо- та зовнішньополітичного курсу, який би забезпечував її захищеність, стабільний розвиток і суверенітет.

Треба зазначити, що без точного розуміння національного інтересу неможливо виробити правильний політичний курс, визначити відповідні орієнтації у сфері як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Виходячи з цього, український дослідник В. Кириченко запропонував таке визначення цього поняття: “... Національний інтерес – це інтегральний вираз інтересів усіх членів суспільства, що реалізується через політичну систему. Ці інтереси поєднують інтереси кожної людини та суспільства в цілому” [1, с.4]. Отже, оскільки найвищим національним інтересом будь-якої країни є збереження суверенітету й територіальної цілісності, то правильне визначення національного інтересу є необхідною передумовою забезпечення безпеки.

Ідеї сучасного розуміння національної безпеки вперше сформулював “Закон про національну безпеку”, введений у США 1947 року. Створена у відповідності з цим законом Рада національної безпеки США повинна була “давати поради Президенту з питань інтеграції внутрішньої, зовнішньої та військової політики, які мають відношення до національної безпеки”. Іншою важливою функцією системи національної безпеки був обов’язок виважувати й оцінювати перспективні цілі, зобов’язання та ступінь розвитку для США у зв’язку з їхньою “дійсною та потенційною військовою силою”.

Одне із класичних визначень національної безпеки дали Е.Азер і Ч.Мур: “Національна безпека – це фізичний захист держави від зовнішніх насильницьких загроз переважно воєнного характеру”. Таке визначення, щоправда, є дещо вузьким і з позицій сьогодення вимагає уточнення. Як адекватне сучасним умовам розвитку людства можна сприйняти визначення, запропоноване Фондом міжнародної безпеки ЮНЕСКО, що трактує поняття національної безпеки як стан суспільства, за якого сукупність державних та суспільних гарантій забезпечує його стійкий розвиток, захист базових інтересів нації, джерел його духовного й матеріального благополуччя від зовнішньої та внутрішньої загрози” [3, с.38]. Головними об’єктами національної безпеки виступають громадяни (їх права і свободи), суспільство (його духовні та матеріальні цінності), держава (її конституційний устрій, суверенітет і територіальна цілісність).

У сучасному світі відбувається трансформація нині діючих концепцій і структур безпеки конфронтаційного типу в концепції і структури безпеки, засновані на співробітництві. Ця тенденція характеризує взаємовплив і взаємозалежність національного й міжнародного аспектів безпеки. Виникає нове розуміння й зацікавленість кожного суб’єкта в гарантії національної безпеки через зміцнення міжнародної.

Міжнародна безпека – такий стан міжнародних відносин, за якого створюються умови, необхідні для існування та функціонування держав, забезпечення їхнього повного суверенітету, політичної та економічної незалежності, можливої відсічі воєнно-політичному натиску й агресії, рівноправних відносин з іншими країнами.

Водночас міжнародну безпеку треба розглядати як політику, що сприяє створенню ефективних гарантій миру як для окремої країни, так і для всього світового співтовариства. Останні події, зокрема розпад СРСР та системи соціалізму, крах біполярного світу, воєнні дії НАТО в Югославії, війна Росії на Кавказі, терористичні акти в різних регіонах світу тощо ставлять на порядок денний необхідність побудови єдиної загальнолюдської системи міжнародного правопорядку. Вона має ґрунтуватися на засадах колективізму, добровільності та демократизму, але, разом з тим, передбачати жорстко визначені певні зобов’язання її членів. При цьому треба враховувати, що сучасна світова практика виробила три головні засоби дотримання міжнародної безпеки:

– стримування потенційної агресії чи інших небажаних дій за допомогою різних засобів тиску, в тому числі воєнної сили;

– покарання агресора чи іншого порушника міжнародної безпеки застосуванням проти нього тих чи інших практичних заходів впливу або ж їх поєднання;

– політичний процес як з метою доповнення силових рішень, так і всебічної легітимації (правової, політичної) підсумків даних міжнародних подій.

З метою забезпечення та зміцнення зовнішньої безпеки членів світового співтовариства, насамперед в особі держав, створюється система міжнародної безпеки. Вона ґрунтується на системі зобов’язань, гарантій і можливостей її суб’єктів. Серед різних систем міжнародної безпеки доцільно виділити:

– глобальні (прикладом такої системи був біполярний світ із системою протистоянь і стримувань, які існували з боку СРСР і США);

– регіональні, які спираються на конкретні інститути в певному регіоні (в Європі реальною основою регіональної системи безпеки можуть стати три інститути – ЄС, ОБСЄ, НАТО, хоча вони мають різний потенціал, відрізняються складом учасників і головними цілями та напрямами діяльності);

– субрегіональні, де основна зацікавленість у спільній гарантії військової безпеки змінюється потребою розвивати економічні зв’язки (наприклад, Вишеградська група, Центральноєвропейська ініціатива, Чорноморське економічне співробітництво, Балтійське співробітництво, проект “Єврорегіон”);

– двосторонні домовленості, які охоплюють військово-політичні та економічні проблеми й виступають нижчим базовим рівнем системи безпеки в Європі.

В цілому ефективність будь-якої міжнародної системи безпеки залежить від кількох основних факторів:

1) від стану й тенденцій розвитку сучасної геостратегічної ситуації, міжнародних реалій на регіональному та субрегіональному рівнях;

2) від внутрішнього становища держав та їх реальних можливостей на далеку перспективу;

3) від xapaктера сучасних загроз, які найсуттєвіше впливають на стабільність держав на регіональному й субрегіональному рівнях;

4) від ефективності вже існуючих систем безпеки та їх спроможності змінюватися з урахуванням нових завдань;

5) від реальних можливостей створення нових систем безпеки й характеру їх взаємодії з існуючими.

Проблема регулювання міжнародних відносин у періоди історії нового та новітнього часу набувала особливої ваги. Це пов’язано зі зростанням взаємозалежності світу, створенням складної системи міжнародних відносин, загостренням глобальних викликів людській цивілізації в межах екології й демографії, економіки та політики, з поширенням зброї масового знищення й збереженням загрози ядерної війни. Основними соціальними регуляторами суспільних відносин, які були вироблені людством і застосовуються зараз, стали правові та моральні норми. У сфері міжнародних відносин вони мають свої суттєві особливості та відмінності.

Сучасне міжнародне право – це сукупність норм і принципів, які регулюють усю систему міжнародних відносин, а також взаємодію в рамках окремих груп або на двосторонніх засадах. Головними суб’єктами міжнародного права, носіями правоповноважень і юридичних обов’язків виступають держави. Водночас ними є й усі інші міжнародні актори, як от: міжурядові та міжнародні організації, транснаціональні корпорації, а також окремі індивіди.

Сутнісний зміст міжнародних відносин відбивають принципи як фундаментальні норми міжнародного права. Вони закріплюють засади сучасної системи міжнародних відносин і міжнародного права, сприяють нормальному функціонуванню та розвитку цих систем. Головним міжнародно-правовим документом сучасності, в якому сформульовані найперші принципи міжнародного права, є Статут Організації Об’єднаних Націй. Його ухвалили в 1945 pоці 50 держав–засновників ООН, у тому числі Україна. Найважливіші принципи сучасної міжнародної політики викладені також у “Декларації про принципи міжнародного права, які стосуються дружніх зносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН” (1970 рік). Істотну роль у розвитку головних принципів, у наповненні їх новим змістом відіграв Заключний акт Наради з безпеки й співробітництва в Європі (Гельсінки, 1975 рік).

До головних принципів сучасного міжнародного права належать наступні:

1) принцип мирного співіснування;

2) принцип суверенної рівності держав;

3) принцип рівноправності народів та їхнього права самостійно визначати свою долю;

4) принцип незастосування сили або загрози силою в міжнародних відносинах;

5) принцип непорушності державних кордонів;

б) принцип територіальної цілісності держав;

7) принцип мирного врегулювання суперечок;

8) принцип невтручання у внутрішні справи держав;

9) принцип сумлінного виконання зобов’язань з міжнародного права та угод;

10) принцип всезагальної поваги прав людини й головних свобод.

Неважко помітити, що зміст багатьох принципів перегукується, а тому їх можна систематизувати в три групи:

перша – принципи, які формулюють положення про рівність суб’єктів міжнародних відносин;

друга – принципи, які відстоюють незалежність міжнародних акторів;

третя – принципи, спрямовані на мирне врегулювання міждержавних суперечностей.

Перелічені принципи сучасного міжнародного життя, які сформувалися впродовж століть, становлять найважливіший імператив існування людства, їх дотримання у здійсненні міжнародних, міждержавних взаємин робить можливим вилучення війни з життя суспільства. Безумовно, принципи міжнародного права не можна недооцінювати, але їх не слід абсолютизувати й переоцінювати. Вони впливають на всю систему міжнародних відносин разом з певними моральними імперативами та нормами.

З метою забезпечення юридичної та моральної цілісності міжнародне співтовариство має щонайменше три правові яруси.

Перший – “м’яке право” – система правових норм, яка поступово складається на основі численних резолюцій ООН, її органів, спеціалізованих закладів і цілої низки регіональних організацій. Ці норми позбавлені будь-якого відтінку примусовості. Як приклад, можна назвати Хартію прав та економічних зобов’язань держав (1974 pік), резолюцію ГА ООН про визначення агресії (1974 pік), Манільську декларацію 1982 pоку про мирне врегулювання міжнародних протиріч.

Другий – “жорстке право” – система правових норм англо-американців. Яскравими прикладами її застосування стали події навколо Іраку та в районі Перської затоки в 1990 – 1991 роках і в Югославії навесні 1999 pоку. Третій – “загальне міжнародне право” – система правових норм, які займають провідне місце у правових системах держав і не залежать від волі останніх, тобто норм, які мають повністю обов’язковий характер і не допускають жодних відхилень. Загальне міжнародне право закладає фундамент світового правопорядку, що повинно сприяти перетворенню світового співтовариства, заснованого на принципах міждержавності (інтеретатизму), у справжнє співтовариство націй, яке домінуватиме над державами в інтересах людини.

Треба сказати, що в ході історичної еволюції в рамках нового й новітнього часу склалися та функціонували різні системи або ж епохи міжнародних відносин.

Основні принципи сучасної світової політики були закладені Вестфальською системою міжнародних відносин (1648 року) після закінчення Тридцятилітньої війни (перша світова міжнародна система). До цього часу в Європі в основному сформувалися національні держави. З цього часу європейська історія починає перетворюватись на світову. Головним центром сили в Європі стають Іспанія, Португалія та Нідерланди, а пізніше Англія, Франція та Швеція вступають у боротьбу за розподіл світу. Національні держави встановили свої кордони з урахуванням мовної ознаки й за природно-географічними рубежами. Такий світовий порядок існував майже 150 років – до Французької революції й імператорства Наполеона. Наприкінці XVII – на початку XVIII століття зменшилася минула велич Іспанії, Португалії, Швеції, Нідерландів, а до кінця XVIII століття – Польщі. Натомість зміцнилися позиції Франції та Англії, набирала сили Пруссія. На початку ХІХ століття впливовою світовою державою стала Росія.

Нове співвідношення сил на міжнародній арені, закріплене Віденським конгресом (1814 – 1815 років), дала Віденська епоха. Основу його склав імперський принцип контролю географічного простору. Світовими центрами сили стали Російська й Австро-Угорська імперії, Британська колоніальна імперія (проголошена в 1876 році), Німецька імперія (з 1871 року), Французька колоніальна імперія (з середини ХІХ століття), Османська імперія (з 1877 року). Росія до середини ХІХ століття домінувала в Європі, активно протистояла Англії, Франції, Австрії та Туреччині. Але після Кримської війни (1853 – 1856 років) розпався священний союз монархів, з розвалом якого закінчилась епоха домінування Росії в Європі. До кінця ХІХ століття завдяки вдалому застосуванню досягнень промислової революції у світі особливо посилився вплив США та Німеччини. Під керівництвом останньої був створений Троїстий Союз. Другий потужний військовий блок – Антанту – організували Франція, Англія та Росія. Мета цих військово-політичних блоків полягала насамперед у переділі сфер впливу та недопущенні цього переділу на користь молодих, агресивних європейських держав.

Версальська система розпочинається після поразки Троїстого Союзу в Першій світовій війні 1914 – 1918 років. Припинили існування Німецька, Австро-Угорська, Російська, Турецька імперії, на руїнах яких з’явились нові держави, що повинні були увійти в зону впливу авторів Версальської системи. Версальський мирний договір 1919 року присудив звання континентальної держави Франції, а морської – Англії. Росія не повинна була існувати як могутня держава, тому її хотіли розділити. Найбільше користі від результатів Першої світової війни отримали США, які закріпили свою могутність на Вашингтонській конференції в 1921 – 1922 роках. Країни-переможці створили між Німеччиною та Радянською Росією «санітарний кордон» з держав, які були орієнтовані на Францію та Англію. Встановлений світовий порядок був направлений проти Радянської Росії, Німеччини та Китаю. Друга світова війна поховала Версальський мир і всю систему міжнародних відносин міжвоєнного періоду.

Ялтинсько-Потсдамська епоха була започаткована в 1945 році. Ця система визначила нові кордони, розташування нових геополітичних сил. По суті в Потсдамі було констатовано, що світ з багатополюсного став біполярним: СРСР і його союзники, які уособлювали континентальну силу, протистояли США та їх союзникам, які представляли в більшості своїй морську силу. Протиборство цих полюсів і визначило зміст Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин. Її характерною рисою було те, що протистояння двох потужних блоків йшло на межі балансування між холодною та ядерною війнами. Потсдамський світовий порядок був зруйнований у 1991 році: з розпадом СРСР та світової системи соціалізму біполярна структура міжнародних відносин завершилась остаточно.

Сучасна (Біловезька, Маастрихтська, „постміжнародна”) система міжнародних відносин характеризується, з одного боку, появою нових держав: спочатку навколо СРСР – шляхом «оксамитових» і силових революцій, а потім і на теренах СРСР; з другого – посиленням єдиної наддержави в особі США; і нарешті, дуже потужним зростанням нових викликів, з якими зіткнулася вся світова цивілізація. У зв’язку з цим бельгійський учений А.Самюель вважає, що людство вже вступило в “новий міжнародний світ”. Швидкість і глибина змін, які спостерігаються, мають як мінімум три головні наслідки. По-перше, відбувся перехід від біполярного світу до комплексного. По-друге, цей перехідний світ став непередбачуваним і в ньому вже неможливе вирішення питань міжнародної безпеки старими військово-силовими методами. По-третє, надзвичайно важливого значення в сучасному світі, в тому числі й у сфері світової політики, відіграють інформаційні технології, що дозволило схарактеризувати сучасне суспільство як інформаційне. Ці наслідки можна звести до одного висновку: відбувається переструктурування всього світового політичного простору, а значить, закономірності міжнародних відносин хоча й зберігаються, але набувають нових рис і часто розглядаються у вигляді універсальних закономірностей або тенденцій розвитку сучасних міжнародних відносин.

Підсумувавши різні точки зору (Ж.-Б.Дюрозеля, Р.Арона, Г.Моргентау), погодимося з професором П.Циганковим з приводу наступних головних закономірностей сучасних міжнародних відносин: 1) головними дійовими особами міжнародних відносин є держави, а формами їх міжнародної діяльності – дипломатія, війна й стратегія. Зауважимо при цьому, що число “акторів” на міжнародній “сцені” значно більше й часто вони відіграють не менш, а навіть і більш помітну від держав роль; 2) державна політика має дві взаємопов’язані різновидності – внутрішню й зовнішню, або міжнародну; 3) основою всіх дій держав на міжнародній арені виступають національні інтереси, елементами яких є безпека, виживання й суверенітет; 4) міжнародні відносини – це силова взаємодія держав, де перевага належить наймогутнішим або великим державам; 5) у залежності від розподілу могутності між великими державами баланс сил може набувати різних конфігурацій – “європейський концерт”, біполярний, однополюсний тощо. Це п’ять основних закономірностей, сформульованих у рамках державно-центричної парадигми міжнародних відносин.

Що стосується універсальних або найбільш загальних закономірностей, то вони повинні відповідати критеріям просторово-часового та структурно-функціонального характеру. Це означає наступне: по-перше, їх дії мають стосуватися не лише певних регіонів, а світу в цілому. По-друге, вони повинні спостерігатися в історичній ретроспективі, в сучасний період розвитку міжнародних відносин, а також не виключатися в майбутньому. По-третє, вони мають охоплювати всіх учасників міжнародних відносин і всі сфери суспільного життя. Звідси можна виділити дві основні універсальні закономірності або дві провідні тенденції в розвитку сучасних міжнародних відносин. До них належать глобалізація та фрагментація міжнародних відносин, становлення єдиного, цілісного світу й усе нові форми його розколу. Ці універсальні закономірності є діалектично протилежними сторонами однієї внутрішньо суперечливої тенденції – росту взаємозалежності сучасного світу – і її проявів у сфері міжнародних відносин.

Однак якщо поглибити розуміння глобальних політичних тенденцій, причому не тільки з погляду історії, але й соціології міжнародних відносин, яка ґрунтується на вивченні способів впливу держави на суспільство й дослідженні механізмів впливу соціальних спільнот та інститутів на державу й політичний порядок у цілому, то можна урізноманітнити та розширити коло тенденцій міжнародних відносин в сучасному світі. Серед них назвемо такі:

по-перше, тенденцію до розмивання кордонів між внутрішньою та зовнішньою політикою. Висновок про прозорість кордонів між ними поряд з висновком про втрату державами монополії на роль звершувача долі міжнародної політики відіграв вирішальну роль у становленні транснаціоналізму як теоретичного напряму у вивченні міжнародних відносин;

по-друге, тенденцію, спрямовану на демократизацію як міжнародних відносин, так і внутрішньополітичних процесів. Вона спостерігається в усіх країнах, незалежно від пануючого в них типу політичного режиму. Всесвітнє поширення отримує таке явище, як прогресуюча політизація мас, які повсюдно вимагають доступу до інформації, участі в прийнятті політичних рішень, покращення свого матеріального становища та якості життя;

По-третє, тенденцію, пов’язану з розширенням складу й ростом багатоманітності політичних акторів. Тільки за останні 50 років кількість держав – членів ООН зросла з 60 до 195. Водночас поряд з державами зростає кількість і неоднорідність інших діючих осіб на міжнародній арені. Серед них – регіональні адміністрації, сепаратистські сили, релігійні рухи, незалежні профспілки, екологічні партії, транснаціональні корпорації, політичні об’єднання, нарешті, міжнародні організації. В результаті, як підкреслює Дж.Розенау, виникають контури нової, “постміжнародної політики”;

по-четверте, тенденція, яка стосується змін у змісті загрози міжнародному миру й розширення поняття безпеки. Той же Дж.Розенау відзначає, що світ “постміжнародної політики” характеризується хаотичністю й непередбачуваністю, спотворенням ідентичності, переорієнтацією традиційних зв’язків авторитету й лояльності. Іншими словами, ріст числа учасників вносить у систему міжнародних відносин велику непевність. Тому забезпечення військової безпеки держав продовжує залишатися актуальним завданням. Причому до нього додаються виклики, пов’язані зі зростанням ставок у сфері економічного змагання, проблемами міжнародного тероризму тощо;

ще одна важлива тенденція спрямована на виявлення феномену економічної, соціальної, політичної інтеграції та дезінтеграції, які спостерігаються сьогодні практично у всіх регіонах світу. Прикладом її можуть служити, з одного боку, процеси “об’єднання Європи”, а з другого, процеси розпаду на просторі колишнього CРCP і світу соціалізму взагалі. Теоретики й аналітики міжнародних відносин правомірно звертають увагу на ту обставину, що формування цілісного світу супроводжується не тільки інтеграційними процесами, але й створює умови для виключення, відкидання на периферію всіх, хто не здатний включитися до міжнародних взаємозв’язків і справляти вплив на їх розвиток. Недаремно соціолог Дж.Грум, виходячи з основних тенденцій світового розвитку, вважає, що сучасне “покликання науки міжнародних відносин полягає у створенні політичної соціології глобального суспільства”.

Насамкінець відзначимо, що знайомство із суттю та вивчення термінів “міжнародні відносини”, “міжнародна політика”, “зовнішня політика”, „учасник або актор міжнародних відносин”, „національний інтерес”, „національна безпека”, „міжнародна безпека”, „міжнародне право” у шкільному курсі історії, в тому числі історії нового часу, найдоцільніше здійснювати на основі поєднання кількох підходів: по-перше, в контексті вивчення обов’язкового програмного матеріалу на традиційних або ж інтерактивних заняттях (уроках); по-друге, під час самостійної роботи учнів, опрацювання ними додаткової спеціальної літератури й історичних джерел; і по-третє, в ході підготовки та проведення позакласних і позаурочних заходів (диспути, вечори, „круглі столи” тощо).

Література

1. Віче. – 1992. – № 3.

2. Жакье Б. Международные отношения. T.I. Субъекты международной системы: Уч. пособ. – Н.Новгород, 1997. – 236 с.

3. Політика і час. – 1993. – № 4. 4. Политология. Энциклопедический словарь. – М., 1993. – 368с.