Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Проголошення Української Народної Республіки

У Росії на початку 1917 р. дедалі сильніше розгорталася боротьба з прогнилим самодержавним ладом. Соціальна напруженість у суспільстві, стомленому від нескінченної війни, наростала дуже швидко.

Революція почалася в Петербурзі з масових мітингів і зборів робітників 8 березня (23 лютого) 1917 р. на честь Міжнародного жіночого дня. Потім до робітників приєдналися десятки тисяч солдатів петроградського гарнізону. Масові мітинги і збори перетворилися на загальний політичний страйк, який переріс у збройне повстання. Повстанці створили Раду робітничих і солдатських депутатів. До неї ввійшли здебільшого представники есерів і меншовики, делеговані підприємствами і військовими частинами. У Державній думі 12 березня утворився перехідний орган влади — Тимчасовий комітет. У день зречення від престолу Миколи II 15 березня 1917 р. Тимчасовий комітет за згодою Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів утворив виконавчий орган влади — Тимчасовий уряд. Очолив його князь Г. Львов. Більшість міністрів у ньому були представниками буржуазних партій. Єдиним соціалістом виявився міністр юстиції О. Керенський (трудовик, згодом есер). Таким чином, поряд з Петроградською радою виник Тимчасовий уряд — орган влади буржуазії і поміщиків. Утворилась історична своєрідність буржуазно-демократичної революції в Росії — двовладдя.

Тимчасовий уряд мав право на владу до скликання Установчих зборів, що планувалися на початок 1918 р. Вони мали затвердити форму державного ладу і прийняти Конституцію. Депутати Установчих зборів повинні були обиратися демократично на основі загальних, прямих і рівних виборів при таємному голосуванні.

Звістка про революцію в Росії і проголошення Тимчасового уряду долетіла й до України. Національна революція в Україні розпочалась одразу після повалення самодержавства. Основними рушійними силами Української революції були нечисленна національна інтелігенція і багатомільйонне селянство, частково вдягнене в солдатські шинелі.

Почався період формування органів влади. Різні політичні сили по-різному ставилася до цього. Представники російських буржуазних партій в Україні почали формувати органи на підтримку Тимчасового уряду в Росії. Паралельно формувалися Ради робітничих і солдатських депутатів у Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі, Миколаєві та Херсоні. Протягом березня 1917 р. їх виникло понад 170. Більшість у них становили представники соціалістичних партій — російські соціал-демократи, меншовики й есери. Члени цих партій зробили багато для повалення самодержавства й перетворення Росії на демократичну країну.

Кадети, октябристи, меншовики й есери підтримували Тимчасовий уряд. Вони вважали, що країну після перемоги буржуазно-демократичної Лютневої революції чекає порівняно довгий шлях капіталістичного розвитку.

Категорично проти Тимчасового уряду були більшовики, які орієнтувалися на "світову соціалістичну революцію". Вони розпалили вогнище братовбивчої громадянської війни, від якої найбільше постраждала Україна.

Після перемоги Лютневої революції в Україні виник ще один центр, який представляв інтереси українського народу, — Українська Центральна Рада. її було створено 20 (7) березня 1917 р. у Києві з ініціативи українських політичних партій, наукових, освітніх, кооперативних, студентських та інших організацій. До Української Центральної Ради ввійшли керівники Товариства українських поступовців (ТУП), представники українських соціал-демократів, культурно-освітніх, кооперативних, студентських та інших організацій, громад і гуртків. Про створення Ради було повідомлено Тимчасовий уряд.

На з'їзді ТУП, що відбувся в березні 1917 р., главою було обрано М. Грушевського, хоча він не мав наміру в післяреволюційній ситуації залишатися членом товариства. Делегати з'їзду заявили про підтримку Тимчасового уряду, зобов'язалися домагатись автономії України, щоб всеросійські Установчі збори тільки затвердили її. З'їзд звернувся до народу із закликом сприяти підготовці українського національного конгресу. Було вирішено змінити назву організації на Союз українських автономістів-федералістів. До її керівництва обрали Д. Дорошенка, С. Єфремова та А. Ніковського. Ця партія масовою не стала, оскільки здійснювала політичну діяльність тільки в інтелігентських колах. М. Грушевський закликав добиватись якнайширшої національно-територіальної автономії, яка "більш-менш наближена до державної самостійності". Відповідно майбутню Російську республіку він розглядав як федерацію. Автономія України мала постати на землях, де українське населення становило більшість. Будь-які прояви українського шовінізму М. Грушевський пропонував вважати національним злочином. Гнівно відкидаючи гасло "Україна — для українців", він проголошував від імені всього організованого українського громадянства: "Україна не тільки для українців, а для всіх, хто живе в Україні, а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для добра краю і його людності, служити їй, а не оббирати, не експлуатувати для себе".

У квітні 1917 р. провела конференцію УСДРП, яка була створена в 1905 р. Як цілісна організація вона перестала існувати в 1907 р. За кількістю членів (близько 5 тис. у середині 1917 р.) українські соціал-демократи вдесятеро поступалися місцевим меншовикам. Якщо соціальну базу меншовиків становили пролетарські райони України, то УСДРП мала вплив переважно в містах індустріально слаборозвиненого Правобережжя. Серед українських соціал-демократів були такі визначні діячі національно-визвольного руху, як В. Винниченко і С. Петлюра.

Водночас завершилось створення Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР). Раніше цілісної партії не існувало, хоча гуртки й організації українських есерів діяли з 1905 р.

Як і соціал-демократи, українські есери вимагали національно-територіальної автономії України. Організаторами партії були студенти віком до 25 років. Саме з цією партією пов'язував свою політичну долю М. Грушевський. За кількістю членів (до 75 тис. осіб) УПСР набагато поступалася спорідненій всеукраїнській партії есерів — найчисленнішій в Україні. Якщо російських есерів підтримували в промислових районах, а також у внутрішніх військових гарнізонах та на фронтах, то українські есери мали вплив серед сільського населення.

За вплив на село боролися три політичні сили — більшовики, російські та українські есери. Російські есери досягли певних успіхів тільки на Катеринославщині та Херсонщині. Зрештою селом "оволоділи" українські есери у співдружності з кооператорами. Під їхнім впливом відбувся з'їзд так званих діячів українського села. Він вирішив скликати Всеукраїнський селянський з'їзд і підтримав гасло національно-територіальної автономії України.

В Українському національному конгресі, який відбувся в Києві у травні 1917 р., взяли участь понад 900 делегатів від політичних партій і громадських організацій — робітничих, селянських, військових та культурних. Серед них були представники Кубані, Галичини, усіх фронтів. На конгресі було прийнято рішення негайно організувати Крайову Раду. Головою Центральної Ради конгрес обрав М. Гру-шевського, а його заступниками — С. Єфремова і В. Винниченка. Авторитет конгресу зміцнив авторитет Центральної Ради, підтримавши її повноваження. Центральна Рада стала представницьким, законним органом української демократії.

Національне питання було наріжним каменем суперечностей між російськими та українськими демократами. Негативне ставлення за-гальноросійських демократичних партій до державних прав українського народу було причиною конфліктів між радами, які перебували під контролем меншовиків і есерів, й українськими організаціями. Тимчасовий уряд й Петроградська рада робітничих і солдатських депутатів робили все можливе, щоб перешкодити здійсненню українського "сепаратизму".

Тільки спираючись на реальну силу, можна було вступити в переговори з Тимчасовим урядом з надією на успіх. Дуже важливою виявилась тут підтримка Центральної Ради з боку скликаного в Києві в травні 1917 р. І Українського військового з'їзду, який вирішив, що Центральна Рада є єдиним компетентним органом, покликаним вирішувати всі питання, що стосуються цілої України та її відносин з Тимчасовим урядом. Делегати з'їзду прийняли ухвалу про формування із солдатів-українців національних полків.

Виконуючи постанови військового з'їзду, Центральна Рада наприкінці травня 1917 р. направила для переговорів з Тимчасовим урядом і Петроградською радою повноважну делегацію на чолі з В. Винниченком. Однак Тимчасовий уряд заявив, що не може визнати Центральну Раду виразницею волі українського народу і уряд не має повноважень розв'язувати питання про автономію України.

У червні 1917 р. у Києві відбувся Всеукраїнський селянський з'їзд, який обрав Раду селянських депутатів і ухвалив, щоб вона ввійшла до Центральної Ради. Це рішення мало принциповий характер, оскільки поклало початок перетворенню Центральної Ради на справді представницький орган. У цьому ж місяці відбувся, також у Києві, II Український військовий з'їзд, який підтвердив постанову першого з'їзду про українізацію армії і затвердив статут найвищої української військової установи — Генерального комітету на чолі з С. Петлюрою. З'їзд обрав Раду військових депутатів і ухвалив, щоб вона ввійшла складовою до Центральної Ради.

Щоб закріпити за собою й надалі керівництво національним рухом, 23 червня 1917 р. Центральна Рада видала І Універсал. У ньому проголошувались автономія України у складі Федеративної Російської держави, право українського народу бути господарем на своїй землі. А в наступні дні було створено крайовий уряд — Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком (1880-1951). Це був перший у XX ст. український уряд. Незважаючи на те що в українському політичному житті на передній план одразу висунулась есерівська партія, у першому складі уряду Центральної Ради переважали соціал-демократи. Однак значення цього фактора послаблювалося відсутністю злагоди всередині УСДРП, що найвиразніше виявилося в суперечках між В. Винниченком і С. Петлюрою.

Занепокоєні станом справ в Україні, у середині липня 1917 р. до Києва прибули міністри Тимчасового уряду І. Церетелі, М. Терещенко й О. Керенський. Під час переговорів було вирішено проблему представництва в Центральній Раді неукраїнського населення — виділено 30 % місць для представників національних меншин. Передбачалося також обрати новий склад Генерального секретаріату, до якого мали ввійти представники неукраїнських організацій. Це дало змогу прийняти II Універсал Центральної Ради до українського народу. У виданому 16 липня 1917 р. II Універсалі висловлювалася згода чекати рішення Всеросійських Установчих зборів щодо питання автономії України. Тимчасовий уряд погодився визнати владу Генерального секретаріату, яка поширювалася на п'ять губерній України. Центральна Рада погоджувалася співпрацювати з "неукраїнськими групами населення". Відкривалася нова сторінка в житті України. Починалася доба будівництва органів влади на місцях, узаконення їх, добору і розстановки ділових, кваліфікованих кадрів. Однак замість Статуту вищого управління України, який у Петрограді не затвердили, а цей Статут українці вважали на рівні Конституції, було запроваджено інструкцію, в якій права автономії України значно обмежувалися. Генеральний секретаріат було названо органом не Центральної Ради, а Тимчасового уряду. Новий Генеральний секретаріат було доручено формувати Д. Дорошенку. У принципових питаннях він не дійшов згоди з М. Грушевським, і несформований уряд знову очолив В. Винниченко.

Ситуація в Україні з кожним днем погіршувалася. Розхитане війною економічне життя завмирало. Голод примарою ходив Росією і зачепив Чернігівщину. Продовольчих запасів було мало. Петроград вигрібав з України все, що можна, і цим обмежувалася його продовольча політика. Податків ніхто не платив. Селянство, змучене війною, революцією, розорялося. Суд, поліція не функціонували. З фронту масово тікали дезертири, посилюючи безладдя у країні.

Восени 1917 р. на арену політичної боротьби в Росії активно ступає найрадикальніша частина російської соціал-демократії — більшовики. Вони виступили з ідеєю про переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну. Спочатку вони мали намір добитися цього мирним способом, а після липневих подій, коли 17 липня в Петрограді півмільйонну демонстрацію робітників, солдатів і матросів було розігнано, десятки демонстрантів убито, сотні поранено, вони пішли шляхом збройної боротьби і встановлення диктатури пролетаріату.

Революційний запал, в якому багато було утопічного і водночас жорстокого, наростав. Визріла загальна революційна криза. Процеси, що відбувалися у країні, забезпечили більшовикам підтримку пролетарських мас, особливо в індустріальних центрах. Потужна агітація і пропаганда, закликаючи до експропріації експропріаторів, дали результати. У ніч з 24 на 25 жовтня (за старим стилем) 1917 р. влада в Петрограді перейшла до рук більшовиків, які мали тепер більшість у Радах робітничих і солдатських депутатів. Тимчасовий уряд було повалено. Із двовладдям у країні було покінчено.

УII Всеросійському з'їзді Рад взяли участь 650 депутатів (400 з них були більшовиками) — представників 400 Рад країни. З'їзд проголосив Росію республікою Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів. Було прийнято декрети про землю, мир, сформовано новий російський уряд — Раду народних комісарів (Раднарком) на чолі з В. Ульяновим (Леніним).

В Україні події розвивалися іншим шляхом, ніж у Росії. Події в Петрограді підтримували робітники багатьох міст України, особливо Донецького басейну. В інших містах, і особливо в Києві, народ висловився за підтримку політики партій, які входили до Центральної Ради. Центральна Рада 26 жовтня 1917 р. прийняла відозву "До всіх громадян України", де говорилося, що Центральна Рада висловлюється проти повстання в Петербурзі. Раднарком визнавався урядом центральних районів Росії.

Вживалися заходи до створення збройних сил. Активізувалася підготовка до Українських установчих зборів, які мали утвердити новий суспільно-демократичний устрій України. Центральна Рада набувала поступово значення загальноукраїнського уряду. Роль Києва як політичного центру України посилювалась. Водночас тривала державотворча діяльність Центральної Ради. Центральна Рада 20 (7) листопада 1917 р. ухвалила III Універсал, де проголошувалося, що віднині Україна стає Українською Народною Республікою (УНР). її територією визнавалися землі, заселені здебільшого українцями. Право власності на землі поміщицькі, нетрудових господарств, удільні, монастирські, кабінетські та церковні скасовувалось. Установлювався 8-годинний робочий день; запроваджувався державний контроль над виробництвом. Висувалися вимоги до союзників і ворогів негайно розпочати мирні переговори. Передбачалося забезпечення свободи слова, друку, віровизнання, зібрань, спілок, страйків, недоторканність особи, життя. Проголошувалися право й можливість застосування мов, усім народностям надавалася національно-персональна автономія. На 27 грудня 1917 р. призначалися вибори до Українських Установчих зборів.

Отже, було викладено конституційні основи держави, хоча вона й залишалася у федеративному зв'язку з Росією. Центральна Рада звернулася до всіх народів Росії з пропозицією створити соціалістичні республіки, які б об'єднувались у федерацію демократичних держав.

Проголошення III Універсалом УНР стало визначною історичною подією, яка знаменувала відродження української державності у XX ст.

Згідно з III Універсалом УНР залишалася частиною Росії, тобто лідери української революції сприймали колишню імперію як федеративну державу. Подальші події показали, що ця позиція була хибною.

Більшовики, здійснивши жовтневий переворот, не бажали співіснувати з непідконтрольним їм українським національним урядом. Спираючись на Ради і червоногвардійські загони в Україні, вони готувались усунути Центральну Раду від влади мирним або збройним способом.

Список використаної літератури

1. Аркас М. М. Історія України-Руси. — К., 1990.

2. Бойко О. Д. Історія України. — К., 1999.

3. Болей П. Р. Фронда Степана Бандери в ОУН 1940 року: причини і наслідки. — К., 1996.

4. Борисенко В. Й. Курс української історії. З найдавніших часів до XX ст.: Навч. посіб. — К, 1996.

5. Бульон-Боровець Т. Армія без держави. Слава і трагедія українського повстанського руху. Склади. —К., 1996.

6. Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XX ст.). — Львів, 1996.

7. Вернадський Г. Русская история. — М., 1997.

8. Верстюк В. Українська Центральна Рада. — К., 1997. 9. Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. — К., 1991-1998.

10. Гуслистий Е. Запорізька Січ та її прогресивна роль в історії українського народу. — К., 1954.

11. Джеджула Ю. Таємна війна Богдана Хмельницького. — К., 1995.

12. Дорошенко Д. Нариси історії України. — К., 1991. — Т. 1-2.

13. Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. — К., 1994.

14. Запорізьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості. — К.; Запоріжжя, 1997.

15. Історія України / С. В. Кульчицький (керівник) та ін. — К, 1998.

16. Історія України. Маловідомі імена, події, факти. — К, 1996.