Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Держава Богдана Хмельницького і Переяславська Угода в працях В`ячеслава Липинського

Але така політика не ослаблювала, а навпаки, тільки зміцнювала позиції ворогів України, які вбачали в подібних діях прояви слабкості і нерішучості.

В той же час В. Липинський наголошує, що думки про необхідність розгромити Річ Посполиту, в якій ні український народ, ні сам гетьман не могли стати рівноправними, у Б. Хмельницького і його найближчих помічників були "віддавна". Але обставини, що склалися на українських землях (наявність неграмотного степового козацтва і селянства, котрі не мали своєї власної державної ідеології, недостатня вага української шляхти і міщанського козацтва як творців і виконавців цієї ідеології, відсутність сильної віри в слова Б. Хмельницького про створення власної держави з боку народу та інші), змушували гетьмана протягом кількох років йти на угоди з Польщею. На другий шлях гетьман став напередодні Переяславської ради 1654 р. Дослідник називає кілька причин, які привели Б. Хмельницького до угоди з Москвою. По-перше, це необхідність в його важкому становищі цього союзу. По-друге, гетьман, створюючи незалежну від Речі Посполитої державу, мусив знайти таку форму розриву, яка б своєю легальністю могла знищити глибокий легітимізм супроти Польщі. По-третє, важливою стороною Переяславської угоди була її "явність і офіціяльність". Б. Хмельницький сам домагається від царя негайної присилки до Києва воєводи, "щоб усі сусідні володарі знали про його підданство під високу руку Царського Величества", і наголошує, що він не є підданим польського короля, тобто стосовно Польщі Українська козацька держава здобула суверенітет. Гетьман переставав бути в очах сусідніх держав (включаючи і Річ Посполиту) "збунтованим рабом", а став на чолі нової великої держави.

В. Липинський розглядає Переяславську угоду як випадковий мілітарний союз, спрямований проти Польщі і Кримського ханства. Оскільки Б. Хмельницький вважав себе головою держави, "самодержцем руським", він хоче присягати царю тільки сам один, без старшини і без запорозького війська (чутки про це розпускаються по Україні), бажає платити данину царю безпосередньо сам і т.п. Вчений порівнює цей союз з попередніми угодами гетьмана з Кримом, а перш за все з Туреччиною: "В боротьбі з Польщею Цар заступив місце Султана, й тільки" [1].

Особливість Переяславської угоди ще й в тому, що вона відривала Україну від Заходу і ставила в залежність від Сходу. Тому перед гетьманом стояло завдання убезпечити тодішню європейську цивілізацію України від знищення, яке загрожувало з боку Москви. На відміну від багатьох дослідників В. Липинський вважає, що основні пункти Переяславського договору сформульовані дуже ясно і жодна із сторін нічого в них сказати не забула. Але різниця політичих цілей України і Москви була причиною того, що кожна по-своєму трактувала цю угоду.

Але московсько-український конфлікт був неминучий. Після боротьби між Москвою і Українською козацькою державою за Білорусію ставлення гетьмана до Москви починає кардинально змінюватися. Він кладе кінець втручанню у внутрішні справи, а щоб унезалежнити себе й у зовнішній політиці, вважає потрібним відновити союз з іншими державами, і перш за все – з Туреччиною.

Останнім безпосереднім поштовхом до розриву з Москвою стала Віденська угода, яка порушувала найважливіші політичні інтереси України. Москва ставала союзницею Польщі. А це означало, що мілітарний союз із Москвою, спрямований проти Речі Посполитої, втрачав будь-яке значення. Віленська угода руйнувала державні плани Б. Хмельницького, оскільки для об`єднання всіх руських земель царська протекція ставала не тільки зайвою, але навіть небезпечною і шкідливою. Окрім того, Переяславська угода як символ унезалежнення від Польщі вже відіграла для України свою роль. Нарешті, московсько-польський союз був спрямований проти нового союзника Б. Хмельницького – шведського короля.

Все це стало причиною створення коаліції держав, куди входили Швеція, Україна, Семигород, Молдавія, Волощина і Литва. Звернена була ця коаліція в першу чергу проти Польщі, а при необхідності – проти Криму. При цьому, за планом гетьмана, потрібно було відтягнути момент рішучої розправи з Москвою і домогтися нейтралітету Туреччини. Виконання вказаної програми забезпечило б державну незалежність України.

Та цим планам не судилося бути реалізованими. Однією з причин була смерть Б. Хмельницького. Та вчений бачить і більш глибокі причини занепаду Козацької держави: республіканський, а не монархічний устрій; боротьба старшини за владу; протиріччя між "черню" і старшиною, чим скористалась Московська держава, що була сильною завдяки монархічному устрою (і старшина, і "чернь" вбачали в цареві оборонця своїх прав та інтересів).

І все-таки, говорячи про суть і значення Переяславської угоди, В. Липинський стверджує, що вона є фактом, від якого політика "повинна починати свій рух вперед, свій поступ, до якнайбільшої повноти і незалежносте" [2]. В переяславському договорі дослідник бачить ряд позитивних моментів, не йдучи в той же час у руслі російської історіографії М. Карамзіна та його історичної школи. Як люблінська легенда в Польщі, так і переяславська легенда в Росії врятувала українську аристократію по банкрутстві її власної держави, давши їй всі права і привілеї аристократії державної нації на підставі того, що вона до тих держав сама добровільно пристала.

Надзвичайно високо оцінює В. Липинський діяльність гетьмана Української козацької держави Б. Хмельницького як творця Переяславської угоди, а не легенди, створеної пізніше. Він відзначає велич і геніальність Б. Хмельницького. "І не з вини нашого Великого Гетьмана повстане згодом наша пізніша трагедія національна. Не він винен, що його нерозумні нащадки велику політичну ідею європеїзації козаччини, а з нею і цілої України – ідею, яку він, Богдан Хмельницький, сотворив і в життя перевів, передадуть потім з легіонами Феофанів Прокоповичів у руки московські. Не він винен, що пізніші "руїнники" українські його велику ідею на європеїзацію і на будівництво Петровської російської держави віддадуть" [3]...

Література

1. Липинський В. Україна на переломі 1657-1659. Замітки до історії українського державного будівництва в ХVII-ім століттю – Відень, 1920. – С. 29.

2. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму. – Відень, 1926. – С. 516.

3. Липинський В. Україна на переломі... – С. 93-94.