Реферат на тему

Микола Данилевський – досліджувач слов’янської культури

Слав’янофіл М. Данилевський (1822-1885), публіцист, соціолог, культу­ро­знавець.

Предтечею Шпенглера та основоположником теорії культурно-історичних типів є видатний російський вчений Микола Данилевський.

В основу розподілу “історичних” народів на своєрідні культурно-історичні типи він поклав чотири чинники: релігійний, культурний, політичний та суспільно-економічний.

На цій основі він виділив 12 типів, до яких у перспективі, відповідно за Данилевським, повинний додатися 13-й слов'янський тип. Причому, майже всі культурно-історичні типи одноосновні. Це значить, що в основі кожного з них лежить один переважний чинник: єврейського - релігійний, грецького - культурний, романо-германського - суспільно-економічний. І лише слов'янському типу в зв'язку з його культурною самобутністю має бути, на його думку, стати повним чотирьохосновним культурно-історичним типом.

Якщо порівняти зі Шпенглером, то в нього ряд родинних культурно-історичних типів Данилевського об'єднані парами: грецький і римський - у греко-римський, а мексиканський і перуанський - у культуру майя. Крім цього, як самостійні, у Данилевського були виділені іранський, єврейський і романо-германський типи. Російсько-сибірський тип називався слов'янським у зв'язку з тим, що в його роботі був присутній дух панславізму з чеканням великого його майбутнього в ХХ столітті. За це його сильно критикував родоначальник російського космізму - видатний російський філософ і поет Володимир Соловйов, апокаліпсичні бачення якого, як, утім, і його друга - видатного російського мислителя і письменника - прозаїка Федора Достоєвського, пророка приходу “прийдешнього хама”, багато в чому збулися в ХХ сторіччі.

Ідеї Данилевського і Шпенглера були розвинуто в роботах видатного англійського філософа, історика та соціолога Тойнбі. Культурно-історичні типи він називав цивілізаціями, що являють собою цілісні системи, що складаються з елементів, що відповідають друг другу і впливають один на одного. Головний критерій розвитку цивілізацій Тойнбі бачив у реалізації визначеного призначення в історії. Заклавши в основу своєї концепції оригінальні принципи формування цивілізацій, він одержав, зрештою, як й Данилевський, 13 самостійних їхніх видів, хоча спочатку нарахував біля 100, послідовно скорочуючи їх до 36, 21 і 13 цивілізацій.

головним чинником формування цивілізацій стає рельєфно визначена територія загального проживання і культурно-ментальна спільність народів, що складають ту або іншу цивілізацію. Саме чинник унікального простору того або іншого континенту визначає загальну історичну долю і ментальність народів, що формуються в єдину цивілізацію, у кожній із яких переважає вплив одного або декількох ознак культурно-історичних типів, що розвиваються відповідно до теорій Данилевського, Хлєбникова і Сорокіна. Синтезуючи їхню наукову спадщину на рубежі тисячоріч, за географічно-континентальним і культурно-ментальним критеріями можна виділити новий порядок наступних восьми цивілізацій:

1.Північно-Американсько-Австралійсько-Новозеландська (західна);

2.Південно-Американська (латиноамериканська);

3.Західно-Центрально-Європейська (європейська);

4.Східно-Європейсько-Азійска (євразійська);

5.Південно-Східно-Азійска (китайсько-японська);

6.Південно-Азійска (індійська);

7. Північно-Африкансько-Західно-Центрально-Азійска (ісламська);

8. Центрально-Південно-Африканська (африканська).

Як писав Микола Данилевський у своїй праці «Росія і Європа» (1869), що стала наріжним каменем російської інтелектуальної історії, Росія — цивілізація, що докорінно відрізняється від Європи. У геополітичному значенні Росія не може увійти до Європи, не перетворивши її у щось вельми відмінне від тієї Європи, яка існує на даний момент. Із погляду політичних цінностей, явне прагнення Росії до гегемонії у тій сфері впливу, яку їй вдалося захопити, виглядає не дуже європейським.

Загальноприйнято типологію цивілізацій розпочинати з Освальда Шпенглера, хоча за кілька десятиліть до нього цю саму ідею сформулював Микола Данилевський. Проте книжку Данилевського помітив мало хто, а Шпенглер своїм «Занепадом Європи» викликав інтелектуальну бурю. Людства як єдиного цілого не існує, це чиста абстракція. Реально ж є група народів і держав, об’єднаних схожими умовами життя, релігійними, правовими нормами, навіть побутовими формами поведінки, які разом становлять єдиний культурний тип. Ця культура живе, розвивається та вмирає поруч з іншими культурами, які мають відмінні від неї ознаки.

Славянофіл М. Данилевський у 1871 році випустив книгу «Россия и Европа», цю книгу дехто називав «катехізисом славянофільства». Тут знаходимо такі глобальні думки:

«...в нравственном отношении обладание Константинополем, центром православия, средоточием великих исторических воспоминаний, дало бы России громадное влияние на все страны Востока. Она вступила бы в своє историческое наследие и явилась бы восстановительницею Восточной Римской империи, подобно тому, как некогда монархия франков восстановила империю Западную, и таким же образом начала бы новую, Славянскую эру Всемирной истории... Огромное нравственное влияние - вот те прямые положительные выгоды, кооторые доставило бы России обладание Константинополем, тогда как для всех прочих государств обладание им было бы им гибельно, как для Греции, или доставило бн чисто отрицательную вигоду, состоящую в возможности постоянно вредить России, сопряженную притом с мрачным вредом для самих себя... Притягательная сила Константинополя! Цель стромлений русского народа с самой зари его государственности, идеал просвещения, славы, роскоши и величия для наших предков, центр православия, яблоко раздора между нами и Европой, какое историческое значение имел бы для нас Константинополь, вырванный из рук турок вопреки всей Европе! Каким дух занимающим восторгом наполнило бы наши сердца сияние нами воздвигнутого креста на куполе святой Софии! Прибавьте к этой перечисленные... несравненные преимущества Константинополя, его мировое, торговое значение, восхитительное местоположение, все очарования его. При всем этом дозволено, конечно, опасаться, чтобы Константинополь, сделавшись столицею России, не привлек к себе в слишком значительной степени нравственных, умственных и материальных сил России и тем не нарушил в ней жизненного равновесия... освобожденный Константинополь, преображенный в настоящий Царьград, должен быть сам по себе чем-то больше, нежели столицею Русского царства. Одним словом, Царьград должен быть столицею не России, а всего Всеславянского союза... Царство Константина, Феодосия и Юстиниана может ожить только в форме славяно-греческой федерации, и только таким образом может и Греция принять участив в его славе и величии... Положение славян лицом к лицу с враждебным им Западом есть та причина, которая заставляет желать для них весьма тесной федеративной связи под политическим водительством и гегемонией России, на что Россия имеет законнейшие права...»

Ідеалом місіонерського напряму був “чоловік Божий”, який патетично волав, що Росія вірою своєю здивує й порятує світ. Справжня Русь – це громада. Там вона більше ніж непереможна. Призначенням Руси було залишити після себе в історії один лише вияв: громаду, слово славне, корисне для поступу, правди, закону, справедливости та свободи. У такому напрямі розумує відома праця Миколи Данилевського “Росія та Европа” (1869 р.). Назва книги була невипадковою, в ній містилися алюзії до відомого твердження Петра I, котрий назвав Росію частиною світу. Від того часу можна було почути знаменну фразу: “Росія та Европа”. Промовистою є відсутність формулювання “Росія та Англія”, “Росія та Франція” чи “Росія та Німеччина”, незважаючи на те, що упродовж століть їх пов’язували двосторонні культурні та політичні зв’язки. Окреслення “Росія та Европа” означало, що царська держава є великим, єдиним континентом і говорити про нього можна лише у контексті глобальних, “міжконтинентальних”, стосунків. Данилевський спробував визначити у своїй праці принципи російського націоналізму. Автор доводив, що Росія та російський народ найповніше виражають слов’янський культурно-історичний тип. Як доказ наводилася слов’янська селянська родинна традиція, що з’явилася у сільській спільноті.

Автор вихваляв колеґіальність рішень та приязнь, яка, як він переконував, панувала у сільській громаді, і порівнював цю картину зі сварками, якими супроводжується прийняття рішення у західних суспільствах. Йому видавалося, що покладання на правні ґарантії у суспільному житті є формою егоїзму, від якого був зовсім вільний російський селянин. Тому Росія повинна зберегти свій самоврядний характер, боронячись від чужих впливів. Вони й справді долинали до Росії, однак їм не вдалося осягнути повної влади, і надалі вона залишалася російсько-православною. Данилевський був переконаний, що Европа повернеться до “світлодайного Сходу”, до справжнього Roma aeterna. Головний потік історії пливе з небесного джерела, через Єрусалим і Царгород до Києва й Москви. Тільки з російської землі б’є джерело досконалого і справедливого суспільно-економічного устрою. [...]

Російська ідея, широко віддзеркалена у літературі, інтелектуальній публіцистиці, журналістиці, у полеміці між “почвенниками” та окциденталістами, стосувалася не лише багатьох аспектів економічного та політичного життя країни, але й релігійно-філософської проблематики. Величезний вплив на неї мала література. Це вона за часів відсутности фахової філософії (перша половина XIX століття) полегшувала пошуки відповіді на “остаточні, прокляті” питання людського буття. Філософські проблеми цілком природно увійшли до сфери літературної творчости. У літературі також містився ряд розумінь філософії історії.

ЛІТЕРАТУРА

1. Данилевский Н.Я. Россия и Европа. - М., 1991; Горе победителям. Политические статьи. – М., 1998.

2. Тойнби А.Дж. Постижение истории. - М., 1991; 2-е изд. – С.-Пб., 1996.

3. Сорокин П.А. Кризис нашего времени // Человек. Цивилизация. Общество. - М., 1992. 427-504 сс.

4. Библер В.С. О логической ответственности за понятие “Диалог культур”. Культура ХХ века и диалог культур. // На гранях логики культуры. Книга избранных очерков. – М., 1997. 207-243 сс